Розділ перший
Вілл піднявся на берег річки Лі й відчув, як йому обірвався шлунок від жаху.
На болоті не було видно нічого, крім пустки. Пахуча волога зелень моху та трав, що коливалися, зникла, а на зміну їй прийшла вирва зі сплюндрованої землі з розбитою аркою посередині, схожою на браму царства мертвих.
Він запізнився? Всі його друзі загинули?
Поряд із ним Джеймс зупинив білосніжного хранительського коня, якого покинула Кетрін. Вілл мимоволі глянув убік, щоб побачити Джеймсову реакцію. Біляве волосся Джеймса було сховане під каптуром білого плаща, і він міг би скидатися на Хранителя з давніх часів, який їде древніми землями. От тільки він був юний, а під плащем носив одяг за останньою лондонською модою. Його лице не виказувало нічого, хоча погляд уп'явся в руйнацію на місці Чертога.
Вілл не міг дозволити собі думати про те, що робить тут пліч-о-пліч із Джеймсом. Не треба було повертатися. Не треба було брати Джеймса з собою. Він знав це. І все одно так учинив. Це рішення з кожним кроком здавалося хибнішим. Він змусив себе поглянути вперед і зосередив думки на друзях.
На краю сплюндрованої землі коні раптом зупинилися. Віллів чорний мерин Вальдітар засмикав головою вгору-вниз, широко роздувши ніздрі: відчув звихнуту магію. Поряд із ним Джеймс намагався погнати свого білого хранительського скакуна вперед, тимчасом як його лондонський кінь, що йшов на повідді за ним, став дибки й різко опустився, намагаючись вирватися. Схарапуджені коні, які опиралися, були єдиними живими істотами, що йшли обвугленою землею, освітленою тьмяними вуглинками. Їх оповила глибока тиша, бо довкола не було жодної живої пташки чи комахи.
Але найстрашнішим видовищем були ворота.
Чертог Хранителів мав бути прихований від світу магією. Перехожий просто зобачив би самотню стару кам'яну арку, що розпадається на вологій землі. Міг пройти повз неї й навіть крізь неї, не покинувши болота. Лише той, у кому тече кров Хранителів, пройшов би крізь арку й опинився б у величних стародавніх коридорах Чертога.
Але тепер кам'яна арка стала глибокою раною у світі. Обабіч неї було порожнє болото, проте за нею... За нею Вілл ясно, мов удень, бачив Чертог.
Він здавався неправильним - розривом, розколиною.
Вілл уявив, як мандрівець на болоті просовує туди голову, приводить людей із Лондона попорпатися всередині, неначе бездумно встромляючи пальці в рану.
- Захисні чари зникли, - сказав Джеймс.
Його обличчя під каптуром білого плаща досі не виражало нічого, але напруження в тілі передавалося його коневі.
Вілл міцніше взявся за повіддя. Захисні чари не просто зникли: їх розірвала та сама нищівна сила, що роздерла болото.
Це могла зробити лиш одна істота.
Тіньовий Король, звільнений у Бовгіллі, понищив захисні чари? Взяв Чертог? Убив усіх, кого Вілл знав?
Що темніші були його думи, то глибше заповзав і звивався в ньому страх.
Зараз він сидить із темною злобою на своєму троні, чекаючи на зустріч із Віллом?
- Ходімо? - озвався Джеймс.
Навіть заїхати всередину здавалося неправильним - аж мурахи по шкірі бігли. Чертог не мав бути таким відкритим, оголеним перед зовнішнім світом. Віллові хотілося, щоб із мороку вийшов якийсь Хранитель і сказав: "Стій! Назад!".
Але ніхто не вийшов.
- Єдине місце, якого не спромігся завоювати Темний Король, - сказав Джеймс, - і тепер він міг би просто ввійти сюди.
Вілл не втримався і знову скосив погляд на Джеймса. Але той дивився блакитними очима на подвір'я, геть цього не помічаючи. Віллові думки, клубок страхів і підозр, які він приховував, були обачніші. Заїхавши всередину без опору, він справджує власну мрію? Виконує своє темне бажання взяти останній прихисток Світла?
Завоювання вийшло моторошним. Без армій Пітьми за спиною, без перетворення цитаделі на задимлені руїни, без упокорення мешканців. Навпаки, вони з Джеймсом проїхали у відчинені ворота самі, від битв минулого залишилася порожня тиша, а копита їхніх коней стукали неприємно гучно.
Він побачив рештки величезного закинутого подвір'я. Обнесену стінами колосальну цитадель, яку Хранителі називали своїм Чертогом, більше не патрулювали вартові в сяйливих білих шатах на бастіонах, і в ній не лунали тихі співи та дзвони - вона була спустошена, темна й порожня.
"Тепер Чертог твій - сплюндрований і зруйнований, - подумав Вілл, майже сердито звертаючись до Темного Короля - себе колишнього. - Ти цього хотів?"
Обличчя Джеймса, що стояв поряд із ним, не виражало нічого. Джеймс виріс тут, а потім роками намагався повалити ці бастіони. Він був зворушений? Байдужий? Задоволений? Наляканий?
"Не може бути, щоб ти справді хотів відвести мене туди", - сказав Джеймс, розтягнувшись на вузькому ліжку в заїзді. Він скидався на дорогу річ і говорив як дорога річ. Але він удавав із себе річ для Саймона, водночас постійно працюючи проти нього. І хай скільки він безтурботно спочивав, його запрошення поширювалося не на все: дивись, але не мацай. "Ти сказав, що підеш за мною, хіба ні?" - промовив Вілл, і Джеймс усміхнувся з обурливою веселістю. "Твоїм маленьким друзям це не сподобається".
Можливо, всі його друзі мертві. Можливо, зосталися тільки він і Джеймс, і ця думка була похмуріша за всі інші. Друзі, що знали його як Вілла, берегли як Вілла, бо не знали того, що він довідався в Бовгіллі, коли довкола нього гнила земля: він Темний Король.
Тишу розтрощило раптове бомкання дзвона. Джеймс кинувся до стіни.
- Там іще хтось є, - сказав Вілл і зіскочив із коня, тимчасом як звук дзвона стих. Але Чертог був таким тихим і неживим, що це скидалося на примарну пересторогу для мертвого міста. Тиша проникла в його кістки холодним, мертвотним жахом.
- Вілле!
Він повернувся саме тоді, коли величезні подвійні двері розчахнулись, і побачив, як вона збігає зі сходів.
Полегшення. Вона виглядала саме такою, якою він її пам'ятав, із коротким кучерявим волоссям і розсипом ластовиння, вбрана у свій лондонський хлопчачий одяг.
- Вайолет! - гукнув він, коли вона, перескакуючи через сходинку, остаточно здолала головні сходи.
Вони обнялися, він міцно схопився за неї. "Жива, ти жива". Тут не вийшло, як у Бовгіллі: його провал на Дарк-Пік не вбив її так, як убив Кетрін.
Ба більше. У її теплих обіймах, після кількох днів їзди із Джеймсом серед привидів минулого, він відчув себе прив'язаним до цього світу, до Вілла. Йому так кортіло вірити в цю ілюзію, що він тримався довше, ніж мав би.
Вілл змусив себе відпустити Вайолет, бо вона не обіймала б його, якби знала, хто він. Позаду неї зобачив Кіпріана, що спускався зі сходів із заспокоєним і втішеним виглядом. Кіпріан, еталон свого ордену, був одягнений у сорочку послушника, його довге каштанове волосся вільно падало на спину, як було заведено у Хранителів, а лице відзначалося недоторканною красою, властивою статуям.
Він був такий схожий на воїна Світла, що Вілл на мить вирішив: Кіпріан уже точно побачить його наскрізь, просто гляне на нього і зрозуміє, оголосить іншим, що Вілл - Темний Король. Але зелені очі Кіпріана залишалися теплими.
- Вілле! - Вайолет за звичкою вдарила Вілла у плече, і він умить зосередився. Вона була така сильна, що йому добряче заболіло, а радість, яку він від цього відчув, скидалася на дошкульну тугу за домом. - Чому ти втік? Ідіот.
- Я все поясню... - заговорив Вілл.
- І ти, - сказала Вайолет Джеймсові із сердитою товариською фамільярністю. - Твоя сестра так хвилювалася, вона так зрадіє твоєму поверненню, ми всі...
- Здається, - промовив Джеймс і скинув каптур плаща, - ти прийняла мене за когось іншого.
Тут білий кінь, граційне тіло й біляве волосся перетворилися на смертоносного, вишуканого юнака, в бою з яким вони минулого разу зайшли у глухий кут. Злегка скрививши аристократичне обличчя, він зіскочив із сідла та став навпроти них.
Кіпріанів меч, заспівавши, виринув із піхов. Погляд Кіпріана став убивчо жорстоким.
- Ти.
Вілл був готовий до того, що Джеймса зустрінуть вороже. Ясна річ, він знав, що іншим це не сподобається. Джеймс спричинився до загибелі всіх Хранителів у Чертогу. Вілл снував плани на випадок опору, готувався розповідати напівправду про себе та спокійно висловитися за Джеймса, який прийшов допомогти їм зупинити Сінклера.
Але в гарячковій круговерті останніх кількох днів Вілл не думав про те, як на Джеймса відреагує Кіпріан.
Тепер Кіпріан стояв перед убивцею свого брата. Його лице стало безкровним, а руки були впевненими лише тому, що Хранителі щодня годинами тренувалися, щоб їхні руки, які тримали мечі, ніколи не тремтіли.
- Кіпріане... - сказав Вілл.
Кіпріан продовжував холодно дивитися на Джеймса.
- Як ти посмів вернутися сюди?
- А як же теплий прийом? - запитав Джеймс.
- Хочеш прийому?
Меч Кіпріана вже описував убивчу дугу, що мала розрубати Джеймса навпіл.
- Ні, - мовив Вілл. Тим часом Джеймсова сила спалахнула й відкинула Кіпріана назад.
Той врізався у стіну, його лице перекосилося, а меч із брязкотом упав на землю. Повітря наелектризувалося, Кіпріан запручався, опираючись невидимій силі Джеймса, що тримала його на місці.
- Годі, годі, - промовив Джеймс, виблискуючи очима. - Це важко назвати гостинністю, менший братику.
- Прибери від мене свою паршиву магію, потворо, - кинув Кіпріан.
- Припиніть, - стати між ними було все одно що ввійти у вихор. Довкола нього в повітрі шарпалася сила. - Я сказав: припиніть, - Вілл посунув уперед і притулив одну руку до Джеймсових грудей, а другою схопив Джеймса за карк. Він був вищий за Джеймса - зовсім трохи, може, на дюйм. Якраз достатньо, щоб Джеймсові довелося поглянути на нього знизу вгору.
- Облиш свою магію, - промовив Вілл.
- Віджени свого ручного Хранителя, - відповів Джеймс, уп'явшись поглядом Віллові в очі.
Вілл не вагався. Він міцно тримався за Джеймса, а його погляд уп'явся у Джеймсові зіниці, розширені від магії.
- Вайолет, притримай його.
Почув, як Кіпріан позаду лайнувся, і зрозумів, що саме це Вайолет і робить. Мить - і повітря розрядилося. Та Вілл не відпустив Джеймса навіть тоді, коли за спиною пролунав голос Вайолет.
Говорила вона похмуро.
- Вілле, що він тут робить?
Він відкинув спогад про Джеймса в заїзді, де той присягнувся йти за ним.
- Він прийшов нам допомогти.
- Ця істота нам не допоможе, - промовив Кіпріан.
- Із чим не допоможе? - запитала Вайолет.
Вілл нарешті відпустив Джеймса й, повернувшись, побачив, що Вайолет досі притискає Кіпріана до кам'яної стіни біля підніжжя сходів.
- Залишитися живими, - сказав Джеймс. - Коли сюди дістанеться Сінклер.
- Сінклер? - підозріливо та спантеличено промовила Вайолет. - Не Саймон?
Вілл мав розповісти їй дуже багато. Він досі відчував їдкий сморід горілої землі й щоразу, коли заплющував очі, бачив, як чорний клинок вислизає з піхов.
- Саймон мертвий, - Вілл не став розповідати більше. - Ми боремося з його батьком.
Сінклером, який усе це спланував. Сінклером, який узяв Джеймса хлопчиною до себе й виростив, навчивши вбивати Хранителів. Сінклером, який віддав наказ убити Віллову матір.
- Мертвий? - перепитала Вайолет. Наче Хранителі не готували Вілла саме до цього. Наче його зустріч із Саймоном могла закінчитись інакше. Наче тоді він був би тут зараз, живий. - Отже...
- Я його вбив.
Ці слова були неживі. Вони не описували того, що сталося на тому схилі. Як птахи падали з неба, як із грудей Саймона струменем била кров. Як Вілл підвів погляд, зазирнув у вічі Саймонові та збагнув...
- Я вбив трьох Слідів, а тоді вбив його.
Вілл знав, що говорить інакше. Він не міг залишитися таким самим, адже прохромив мечем груди Саймонові на понівеченій землі там, де за кілька років до того спливла кров'ю його мати. А Тіньові Королі висіли в небі, наче свідки.
- Але... як? - промовила Вайолет.
Що міг їй сказати? Що Саймон оголив Екталіон, а Вілл пережив вибух, бо був власником меча?
Чи що Саймон наприкінці здавався здивованим, помер із виряченими очима, не зрозумівши, хто його вбив, навіть тоді, коли його разом із кров'ю покидало життя?
"Ти - це він". Останні слова Кетрін. "Темний Король".
- У ньому кров Дами, - порушив тишу неспішний голос Джеймса. - Цього ви його й навчили, хіба ні? Вбивати людей.
Джеймс теж не знав. Джеймс уважав його за героя, хоча насправді кров Дами була в Кетрін, яка лежала мертва з побілілим, наче мармуровим, обличчям.
- Я розповім вам усе, - пообіцяв Вілл. - Усередині.
От тільки розповідати він не збирався. Дізнався від Кетрін, що так не можна. Вона загинула в Бовгіллі, бо довідалася, хто він, і оголила меч, щоб убити його.
А за цим лежав дикіший спогад: материні руки в нього на горлі, відчайдушне жадання повітря, все перед очима тьмяніє...
"Мамо, це я! Мамо, будь ласка! Мамо..."
- Ноги його не буде в Чертогу, - Кіпріан не зводив погляду з Джеймса.
- Він нам потрібен, - спокійним голосом сказав Вілл.
- Він убив нас, - Кіпріан не зводив погляду з Джеймса. - Він убив нас усіх, через нього Чертог стоїть розчахнутий...
- Він потрібен нам, щоб зупинити Сінклера.
Вілл завжди планував це сказати. Бо знав, що це подіє на Кіпріана, який завжди виконував свій обов'язок.
Але тепер, коли очі Кіпріана були збурені, а Вайолет витріщилася на нього, намагаючись зрозуміти, ситуація була інакша.
- Він Сінклерів асасин, - заявив Кіпріан. - Зрадник без почуттів і без жалю. Він убив мого батька, свого власного батька, роздер його на шматки, ще й скористався моїм братом для цього...
- Роззирнись довкола, - сказав Вілл. - Гадаєш, тепер, коли Чертог розчахнутий, Сінклер не націлиться на нього? Останній Пломінь? Невмирущу Зорю? Сюди може зайти хто завгодно, - він кривдив їх, привівши сюди Джеймса. І знав це. А його присутність була ще гірша. То був плювок у лице Чертогу. - Хочете зупинити Сінклера? Зумієте завдяки Джеймсові.
Зелені очі Кіпріана спалахнули лютим безсиллям. У сріблястому вбранні послушника він був бездоганний і здавався взірцем Хранителя.
От тільки час Хранителів закінчився. Без Джеймса вони не могли протистояти Сінклеру. І про це Вілл мав думати передусім.
- Ти справді віриш у нього? - сказала йому Вайолет.
- Так.
Минула одна довга мить. Вайолет вдихнула й повернулася до Кіпріана.
- Джеймс був найближчим соратником Сінклера. Якщо він пішов проти свого господаря, нам слід його використати. Вілл має рацію. Сінклер дотягнеться до Чертога, рано чи пізно дістанеться сюди. Нам потрібні всі можливі переваги.
- Оце й усе? - запитав Кіпріан. - Ти йому просто довіряєш?
- Ні, - промовила Вайолет. - Я зовсім йому не довіряю. А якщо спробує нашкодити комусь із нас, то вб'ю його.
- Прекрасно, - вставив Джеймс.
- Це просто чесне попередження, - озвався голос із вершини сходів. - Чесніше за те, як ти повівся з нами.
У дверях стояла Ґрейс у блакитних шатах підручної. Вона була однією з двох підручних, що пережили перший напад на Чертог. Інша підручна, Сара, напевно, дзвонила у дзвін, подумав Вілл. На відміну від інших, Ґрейс не привітала Вілла з поверненням і навіть не звернулася до нього на ім'я.
- Якщо ви закінчили чубитися, - сказала вона, - вам треба дещо побачити.
- Страшно побачити наслідки своїх дій? - промовив Кіпріан.
Вони стояли біля роззявленої пащі головного входу, де нависала перша з напіврозвалених високих веж. Цитадель, що колись була нескінченним лабіринтом із велетенських арок, склепінчастих зал і кам'яних споруд, тепер була темним, моторошним павутинням. Вілл та інші старалися не заходити до жодної з її будівель після побоїща й залишалися у сторожці біля зовнішньої стіни, уникаючи нудотних внутрішніх проходів. Вони бачили її після бійні, і ходити тими шляхами знову не хотілося нікому.
Джеймс оглянув вхід. Він більше за всіх був схожий на частину цього стародавнього місця, а його краса неначе була одним із його втрачених див. Однак він неприємно вишкірився.
- Коли мене витурили з Чертога, я сказав, що повернуся, щоб походити по їхніх могилах.
- Тоді твоє бажання справдиться, - промовила Ґрейс і зникла в мороці за дверима.
Відійшовши від порога не більш як на крок, Вілл задихнувся й підняв руку, щоб затулити рота й носа. Тіла вже прибрали, але там однаково пахло розкладом крові та гниллю, рештками, прибрати які їм забракло часу чи сміливості.
Ґрейс чекала на нього з похмурим прагматизмом в очах. Їй іще гірше, подумалося йому. Це був її дім, усе її життя. А для нього це просто...
Була людина, якою він ніколи не міг стати, оселя, якої він ніколи не міг мати.
Коли вони дісталися великої зали, спинився навіть Джеймс. Тіл уже не було, проте залишилося спустошення: розірвані знамена, розтрощені меблі, квапливо складена барикада, що не захистила Хранителів. Кіпріан скривився, дивлячись на Джеймса, і промовив:
- Милуєшся своїм творінням?
- Ти хотів сказати - Маркусовим.
Джеймс спокійно підвів погляд на Кіпріана, і Віллові довелося знову стати між ними. Поки він тримав їх нарізно, йому здавалося, ніби він прикриває Джеймса, хоча Джеймс був своєрідним щитом для нього. Саме на Джеймса, як заступника Темного Короля, виливалася їхня ненависть до Темного Короля.
- Сюди, - Ґрейс уже взяла смолоскип з одного з держаків на стіні. Заговоривши, вона здійняла смолоскип у повітря і пішла вглиб лісу з білих колон, до великої зали.
У віддаленому кінці бовваніли трони чотирьох королів. Порожні трони височіли в утраченому маєстаті, створені для постатей, величніших за будь-яких людських королів і королев, і на кожному був вирізьблений символ королівства. Сонце, троянда, змій і вежа.
Вони збентежено пішли до тронів.
- Темний Король понад усе хотів заволодіти цими чотирма тронами, - сказав Джеймс.
- Ні, - заперечив Вілл, а коли інші здивовано повернулися до нього, несподівано для самого себе промовив: - У його світі не було б чотирьох тронів. Був би лиш один.
Блідий трон, що зріс, аби знищити світ. Вілл яскраво уявляв його - частину видіння, яке показали йому Тіньові Королі, і круговерті його власних напівзабутих снів.
Вони зупинилися на краю великої прірви, бездонної ями в підлозі. Лише тоді, коли Ґрейс занесла над нею смолоскип, Вілл побачив, що то не безодня - то слід одного з Тіньових Королів, його страхітлива постать, випалена в мармурі, наче яма, в яку можуть упасти вони всі. Рука Тіньового Короля витягнулася так, ніби сягала до його трону.
Вілл поглянув на Вайолет. Вона так міцно взялася за щит, що кісточки пальців побіліли. А тоді підвела на нього погляд, повний тіней.
Якусь мить вони розуміли одне одного без слів. Поки він бився з Тіньовими Королями на Дарк-Пік, вона билася з Тіньовим Королем у серці Чертога. Вілл відчув той самий зв'язок із нею, який відчував, коли вона врятувала йому життя, потягнувши його з корабля, що тонув.
Захотілося знову сказати їй, який він радий її бачити, що вона його зоря серед ночі.
Що в дитинстві він ніколи не мав справжніх друзів і дуже радий, що вона в нього перша. Що він не мав намірів обертати цю дружбу на зраду. Що йому шкода, бо хлопця, з яким вона товаришувала, не існує насправді.
- Коли він прийшов, небо почорніло, - сказала Ґрейс. - Стало так темно, що не можна було розгледіти власну руку перед обличчям. Ми запалили ліхтарі, щоб осідлати коней, але навіть ліхтарі ледве пронизували темряву. Ми чули зойки та крики з великої зали. Вайолет прийшла сюди, щоб побитися з ним і виграти для нас час.
Авжеж, Вайолет не могла так не вчинити. Вайолет билася б, навіть знаючи, що бій безнадійний. Вілл згадав страхітливу силу Тіньових Королів і спробував уявити, як воно - піти проти одного з них, маючи лише меч.
- Коли ми сідали на коней, пролунав такий крик, що в Чертогу розбилися всі вікна. Темрява розсіялася, наче раптом настав світанок. Ми припинили тікати та прийшли сюди, до великої зали. Побачили те, що бачите ви: Тіньовий Король поліг, а обриси його тіла випалені в підлозі.
- Ви зупинили Тіньового Короля? - Джеймса це по-справжньому шокувало, хай який він був сильний. - Як?
- Так само, як я зупиню тебе, якщо забагато на себе візьмеш.
Вайолет незмигно дивилася на нього. Джеймс відкрив рота, але першою заговорила Ґрейс.
- Це ще не кінцевий пункт, а лише проміжна зупинка, - сказала вона. - Ходімо.
Вілл швидко збагнув, куди Ґрейс їх веде.
Це здавалося збоченою пародією на його перший ранок у Чертогу, коли Ґрейс вела його цими ж таки шляхами на зустріч зі Старшою Хранителькою. Архітектура Чертога стала давнішою, а камінь - товщим. Тепер Вілл не хотів повертатися туди, до мертвого серця мертвого чертога. Чорні, мертві гілки Древокаменя завжди його бентежили, нагадували йому про невдачу, розтягнувшись, наче...
...наче чорні жили, що розтягнулися по всьому тілу Кетрін, по її крейдяному обличчю, витріщених очах, чорних, як камінь...
А тоді вони завернули за ріг, і він побачив Дерево Світла.
Перероджене, створене заново - здавалося, саме повітря сяє життям. Яскраве гілля з завислими волокнами, схожими на зоряне сяйво, і дивовижно щедре світло.
Дерево було символом Дами, життям у пітьмі, заявою про її силу.
Вілл не втримався: його потягнуло вперед. Він неначе побачив перші зелені пагінці в безплідній пустині й навіть більше - перспективу надії й оновлення.
- Ти запалив Дерево, - благоговійно промовив Джеймс.
- Ні, - заперечив Вілл, - це не я.
Згадав, скільки разів намагався його запалити. "Світло було не в камені. Воно було в ній", - сказала Старша Хранителька.
У ньому його ніколи не було.
Воно було просто прекрасне. Він простягнув руку, не в змозі стриматись, і приклав долоню до стовбура. Мало не очікував, що світло потьмяніє, наче сонце, яке стирає темрява, - або завдасть йому шкоди, випалить плоть на його кістках. А натомість відчув, як його тепло пульсує в його тілі. Це здавалося схожим на сон, на якусь давно забуту втіху. Вілл заплющив очі, впускаючи це в себе. М'яку радість спокою, ніжності та прийняття, якої прагнув, як хлопчина, що загубився, прагне дому.
Дівчачий голос промовив:
- Що ти зробив із моєю сестрою?
