РОЗДІЛ 1
ВЕЛИКІ ГРОШІ ТА ВЕЛИКІ СПОДІВАННЯ
На Квітневій вулиці вже запалили ліхтарі. Через туман, який часто вкривав Фінансовий квартал, вони здавалися маленькими зеленими кониками-ропухами, котрих можна було знайти біля болота й після зустрічі з якими можна вже більше нічого в цьому світі й не шукати. Тому, повернувши на Квітневу вулицю, Малюк почав інстинктивно від них відмахуватися. Уважалося, що, побачивши різкі рухи супротивника, коник-ропуха вирішить, ніби той несповна розуму, і втече, боячись чимось заразитися.
Так Малюк дійшов до великої, похиленої набік будівлі - в основу однієї з її стін майстер колись заклав чорний вівтарний камінь, на удачу. Хлопець силою волі придушив у собі інстинкт самозбереження і постукав у двері. Та, збагнувши, що чекати на відповідь не варто, швидко зайшов усередину. Одразу ж за дверима майорів кінець черги, що звивалася кімнатою, мов змія. Звідки вона брала свій початок, важко було сказати. Та він у будь-якому разі мусив бути. Тож Малюк вирішив трохи почекати. Не могло ж такого трапитися, що всім цим поважним панам, панянкам і ще комусь там не в те місце, що і йому. Однак після години чекань хлопець не витримав. Він нахилився до гнома, що стояв попереду, і запитав: "Перепрошую, а відкриття БОЯРу тут?". У відповідь гном постукав себе по голові, а що на ній він мав металевий шолом, той красномовно віддзвенів за свого господаря.
Нажаханий Малюк вийшов із черги й поплентався вперед. Він проходив, увесь час пояснюючи тим, хто стояв далі, що лізе не просто так, а йому треба відкрити рахунок, і що йому дуже прикро, якщо він когось зачепив. Зрештою Малюк дістався того міфічного початку черги: відходив той від маленького столика, за яким сиділа пані з фіолетовим волоссям. В одній руці вона тримала чар-дзеркало й намагалася упіймати в нього віддзеркалення велетня, який сидів, чи радше просто став на одне коліно, біля її столика. Обличчя велета ніяк не бажало втиснутися у крихітне скло, і пані мала з тим дуже багато клопоту. Вона висунулася вперед, потім подалася назад, потім повернула в один бік та інший, розвернула чар-дзеркало догори дриґом, але все ж за кілька хвилин невпинної боротьби сіла на своє місце й, махнувши на попередні вправи рукою, зберегла останнє відображення велетового підборіддя і продовжила щось надиктовувати.
- Гей, пане! - хтось за спиною Малюка гукнув його.
За іншим столом, поблизу фіолетоголової істоти, сидів дідусь із довгою бородою, заплетеною у кілька кіс.
- Ви до мене, пане? Відкрити Байдуже Особи Якої Рахунок?
- О! Так! - сказав Малюк, опускаючись на стілець. - До вас.
Дід нахилився вперед і підморгнув хлопцеві.
- Чарописець, так?
- А як ви знаєте?
- До нас інші й не приходять, - дідусь кивнув на багатостраждальну чергу поруч.
Він покликав своє чар-дзеркало - тієї ж миті у ньому з'явилося бліде обличчя помічника. Дідусь повернув люстерко до Малюка.
- Так-так. Хто ж ви в нас будете?
- Малюк Малюк, 19 років. Чарописець. Уродженець Старограду, - промовило обличчя у дзеркалі.
- Це ми з'ясували. Щось ви замолодий як на чарописця.
Ви створюєте чари на замовлення?
- Просто після закінчення школи я не вступав в Академію, а одразу пішов на курси. Тепер працюю на компанію "Зелені рішення". Вони пишуть збірки заклять для фермерів.
- Он як! Отже... Який ваш річний дохід?
- Тобто? - спитав Малюк.
- Скільки ви заробляєте в місяць?
- Я точно не знаю. Я тільки тиждень тому почав працювати. Здається, дві тисячі золотом.
Дід закашлявся.
- Тобто це виходить двадцять чотири тисячі золотих монет у рік.
- Так, напевно.
Дід знову зайшовся кашлем так, ніби мав алергію до будь-яких чисел.
- Зачекайте хвилинку, поки дзеркало запам'ятає цю інформацію. Тепер розпишіться пером. Ось тут. І тут. Вітаю, пане Малюче, тепер ви БОЯР. Не забудьте сплачувати щоквартальну данину.
Малюк піднявся разом з дідом. Вони потисли один одному руки, а коли хлопець пішов, старий іще довго проводжав його поглядом.
- Писець! - сказав дід своєму чар-дзеркалу. - Зовсім подуріли.
Малюк вийшов з похиленої набік будівлі й одразу відчув, як усередині нього щось змінилося. Точніше, відчув він ці зміни ще на виході, коли йому закортіло з розбігу відчинити двері ногою, тоді скинути шапку випадковому перехожому, а на завтра неодмінно приготувати змову проти якогось князя. Його грудна клітка тріщала від гордощів і співів, але замість пісні з рота Малюка вирвався тільки кашель, який так його спантеличив, що хлопець миттю отямився, сильніше закутався у свій шарф і втягнув голову, наче черепаха, яку не варто турбувати.
Згодом, насунувши на очі шапку, яку він таки вихопив у низького пана, Малюк пішов... кудись. Річ у тім, що йти щільно закутаним і до того ж ховаючи обличчя під шапкою дуже важко. Тому Малюк просто рухався уперед, не бажаючи лишатися на попередньому місці, яке б воно не було і що б його нове місце перебування не означало. Кілька разів він перекидався, натикався на перехожих, яких найбільше прагнув уникнути. Чомусь після гордощів місце в його серці спочатку заступив сором, але він був такий малесенький і тривав так коротко, що то був радше соромок. Раптом Малюк усвідомив, яку виняткову силу тепер надавав йому статус БОЯР, - очевидно, всі навколо заздрять йому. Навіть собаки-волоцюги, що пробігли повз, мабуть, відчули цю зміну його фінансового, соціального та психологічного статусу. Малюк підтягнув шапку. З острахом поглянув на псів десь далеко позаду себе і при цьому зовсім не дивився собі під ноги.
Невдовзі його відчайдушна прогулянка перервалася. Малюк усім своїм тілом налетів на стіну будинку, яка чи то завжди там стояла, чи то стала лише для того, щоби зупиняти випадкових перехожих. Сам хлопець більше схилявся до останнього, адже краєм ока він бачив, що ще хвилину тому тут була звичайна арка, яка вела в бік освітлених багатоповерхівок спального району.
Зненацька Малюк зняв шапку й озирнувся. Здавалося, він випадково влетів у вузький прохід між будинками, бо ж і позаду нього тепер височіла стіна. Хлопець здивовано витріщився на неї, а вона - на нього, тоді різко розвернувся і, знизавши плечима, пішов углиб проходу. Крокуючи маленьким провулком, Малюк так і не збагнув, що з кожним кроком спускається все нижче й нижче. Єдине, що почало його турбувати й викликало бодай якісь підозри, була відсутність будь-якого джерела світла. На диво, навколо не працював жоден ліхтар і навіть з вікон будинків струменіла лише темрява. Та Малюк пояснив це собі тим, що тут, напевно, стався перебій - усі свічки поз'їдали миші. Тож він простував собі далі, немов людина, яка свідомо пливе в пащу акули.
Нарешті Малюк спинився. Він просто мусив це зробити, бо відчув, як загруз у чомусь дуже в'язкому й неприємному. На жаль, розгледіти, що саме то було, він не міг, тільки з огидою переступав із місця на місце, дивуючись неприємним звукам, які видавали його черевики. Далі до Малюка долетів сморід, який хлопець спершу не відчував, закутавши обличчя у шарф. Нарешті десь біля свого лівого вуха Малюк почув шепіт.
- Чари... Чари... Шукаєш чари?
- Що? Які чари? - спитав Малюк, відмахнувшись від того, що ховалось у темряві, немов від комашні.
- Великі чари! Бажаєш когось підкорити? Хочеш змінити свою природу? Чи ти прийшов по вищий ґатунок?
- Я не...
- Отруїти когось? Занапастити? Чи підсунути дедлайн на три дні ближче?
- Н-н-нічого мені не потрібно. Я просто йду д-додому.
П-пустіть, будь ласка.
- Що, справді додому? - розчарувався голос.
- Т-так.
- І справді нічого не потрібно?
- Н-н-нічогісінько, - сказав Малюк, ляскаючи себе по коліну, де, як йому здавалося, саме тієї миті примостився таємничий хтось.
Кілька хвилин Малюк стояв у цілковитій темряві й тиші - невидимець більше не озивався. Проте вийти із цього місця здавалося неможливим, тож хлопець трохи повагався і гукнув:
- Перепрошую! Д-дуже перепрошую!
- О, так-так! - знову закружляв навколо голос. - По що прийшли? По чари?
- Ні-ні-ні. Ми з вами зовсім нещодавно розмовляли. Мені потрібно додому. Я нічого не хочу, тільки потрапити додому. У вас тут дуже мило, але...
Усе це Малюк промовив так швидко, що на шостому слові йому почало бракувати повітря, на двадцятому - тіло відчуло, ніби пробігло сорок два кілометри. А на двадцять п'ятому - ніби добралося фінішу, повернулося на старт, і знову все заново, аж доки його власник не замовк.
- Нічого? Зовсім нічого?
- Я зайшов сюди випадково...
- Як "випадково"?! - обурився хтось. - Випадково?!
НУ, ТОДІ ВАЛИ ЗВІДСИ!!!
Що відбулося потім, Малюк більше ніколи в житті не наважився би пригадати: хтось налетів на нього, підняв, немов вихор, і кинув на одну з вулиць району Одіссея. У тій шаленій круговерті хлопець побачив сотні тіней і образів, які віддзеркалювалися у чомусь схожому чи то на очі, чи то на озера. Він упав на бруківку й одразу затулив обличчя рукою. Страшні речі, які він устиг побачити в тому вихорі, заступили йому зір і ніяк не хотіли йти геть із думок.
Якийсь час по тому Малюк усе ж отямився, озирнувся і помітив, що сидить у дощовій калюжі. Він дуже сподівався, що саме в ній. Хлопець підвівся, витиснув зі своїх штанів воду (неодмінно ж просто воду) і пішов геть, широко дивлячись на світ очима, сповненими жаху.
Клаус Шульц був єдиною особою з його родини, кому вдалося уникнути ікл упирів. Уся річ була в тому, що, коли маленький Клаус мав шість років, сім'ю Шульців спіткало страшне лихо: дядько Спенсер привіз на своїй шиї з відпустки дві глибокі колоті рани. На жаль, про це "новомодне татуювання" дядько нікому не розповідав, лише носив великого шарфа й переконував усіх, що в нього жахлива ангіна, яку потрібно вигрівати шаликами, вимивати трав'яними чаями та "викурювати" найпотужнішими настоянками. Нарешті, коли тримати в собі таємницю не було більше змоги, дядько Спенсер вирішив випустити її на волю, заразом випустивши свої новенькі ікла в шию старшого брата - Ґерберта Шульца. На щастя, старший Шульц зумів урятуватися від такої болісної і навіть смертельної правди, ударивши брата-упиря пательнею. Ошелешений Спенсер упав на підлогу і, тисячу разів перепросивши за свою зухвалу поведінку, поплазував до своєї квартири, яку згодом продав і щасливо переселився до печер, де зміг стати тим, ким, так чи інак, приречені були ставати всі упирі, - фрилансером.
Ґерберт Шульц був порядним чоловіком і, як кожен порядний чоловік, вирішив одразу поставити дружину перед фактом, що невдовзі стане упирем. Марта Шульц була порядною жінкою і, як кожна порядна жінка, вирішила теж стати упирицею, аби не розривати шлюбу зі своїм чоловіком. Коли ця коротка криза в їхніх стосунках була подолана, на подружжя чекала наступна. Бо, крім Марти й Ґерберта, сім'я Шульців налічувала ще четверо невеликих осіб, серед яких був і Клаус.
Голова сім'ї і його найкраща половина вирішили приховати від дітей свою новонабуту сутність, посилаючись на те, що в їхньому віці великі зміни в родині можуть нанести невідворотну травму. Усім-бо відомо: для батьків немає нічого страшнішого, ніж бути відповідальним за появу в дитини якихось комплексів або психологічних травм, часто це навіть страшніше, ніж поява якихось там тілесних. Отже, після прикрого інциденту з дядьком Спенсером життя у родині Шульців не змінилось аніскільки. Щоправда, з часом пані Марті довелося записати молодших дітей до школи у другу зміну, бо забирати і відводити їх у сонячні дні вона не могла. А пан Ґерберт мусив часто затримуватися на роботі й повертатися додому зі світанком.
Загалом же, крім недосмаженого м'яса на вечерю, все було чудово. Діти любили своїх батьків, батьки любили своїх дітей, аж поки одного дня пан Ґерберт не втратив самоконтроль і таки вкусив свого старшого сина, після того як той сповістив, що завалив іспит з риторики. Наступного дня Марта й Ґерберт перевели інфікованого сина на домашнє навчання і почали посилено ним опікуватися. Однак усі їхні зусилля спинити трансформацію дитини були марними.
Перетворення першого з нащадків Шульців спричинило ланцюгову реакцію і торкнулося всіх інших дітлахів. Річ у тім, що старший син Ґерберта й Марти ніколи не відрізнявся умінням контролювати себе, та і як тут себе поконтролюєш, коли навколо тебе щодня бігають м'ясисті молодші сиблінги, котрих і без упирського поклику неодмінно хотілося завалити й покусати, ну або принаймні гарненько відлупцювати. Тож слідом за старшим сином Шульців невдовзі упирем став середній, а згодом і єдина донька, й ось, нарешті, мав би і Клаус. Проте батьки, бажаючи кращої долі для сина, вирішили всіма силами захистити його від укусів.
Тому Клаус мав трохи інший стиль життя, ніж решта членів його родини. Він сам ходив уранці до школи й в особливо сонячні дні любив гуляти містом. Приходячи додому, він одягав на шию намисто із часнику та спав у кімнаті, стіни якої рясно вкривали духмяні трави, які відлякують нечисть.
Можна сказати, що Клаус виріс в ідеальному оточенні для будь-якого управлінця. Він рано навчився стратегічного мислення, завжди орієнтувався на виживання і міг обходитися малими ресурсами. Через постійне перебування в оточенні упирів у нього мимоволі розвинулися надприродна серйозність, а ще стійкість і холод в очах, який може мати лише та людина, що бачила у своєму житті багато жахливих речей і яку вже не здивує нічого. Тож коли Клауса перевели до чужої країни, призначивши на посаду регіонального директора, він геть не розгубився. Адже що таке зміна країни проживання для того, хто навчився на сорок хвилин затримувати дихання, сидячи в шафі, поки його розлючена сестра бігає будинком у пошуках "чогось смачненького"?
Клаус влився у новий колектив з усією завзятістю стріляного горобця. Першого ж дня він повісив у своєму кабінеті прапор Упландії, раз на тиждень приходив на роботу у вишитій сорочці, а наприкінці робочого тижня регіональний директор неодмінно пив вогняну воду, заїдаючи кожен ковток хлібом. Через неймовірну стриманість, поєднану з любов'ю до чорних водолазок, працівники либедівського офісу, за іронією долі, нарекли Клауса упирем. Насправді Шульц був хорошим управлінцем і геть не виправдовував свого звання, хоча б, наприклад, тому, що завжди тримав в обох кишенях і шкарпетках по кілька зубців часнику, про всяк випадок.
З появою Клауса на либедівський офіс компанії "Чаромізки" чекали великі зміни. Новий регіональний директор одразу ж дав розпорядження перемістити всі робочі приміщення з Порту в нещодавно відреставровану стародавню вежу. Клаус найняв найкращого в Либедові конструктора простору, який мусив за короткий термін перетворити споруду на новітній офіс для створення чарів, що той і зробив.
Тепер у вежі, де раніше зберігали порох і в підвалах якої, цілком можливо, катували людей, сиділи ще не до кінця закатовані люди - чарописці. Не біда, що вікна тієї споруди були такими маленькими та вузькими, що ніхто з працівників не міг бачити денного світла. Зате вентиляція була прекрасною, і на брак повітря ніхто не скаржився, а те, що за дверима певних кімнат ніхто не чутиме ваших криків, стало чудовою можливістю для створення маленьких приватних просторів, у яких чарописці могли відпочивати.
Ще одним бонусом нового приміщення стало те, що вежа розташовувалась у самісінькому центрі міста. Бо коли із часом Либедів розрісся до небачених розмірів, усі старовинні споруди опинилися у його серці. Тож, на відміну від працівників Порту, чарописці "Чаромізків" могли без проблем дістатися на роботу й не мали жодних виправдань, на кшталт "затопленого кварталу", для своїх запізнень або віддаленої роботи. Інакше кажучи, либедівський офіс компанії "Чаромізки" був одним із найуспішніших в Упландії і своїм успіхом завдячував переважно Клаусу.
Пан Шульц зазвичай розпочинав свій робочий день рівно о десятій. У стайні під вежею він паркував свої скороходи, затим проходив крізь охоронну систему, показавши вартовим сітківку лівого ока, і невдовзі вже підіймався закрученими сходами на останній, п'ятий поверх, де розташовувався його кабінет, а також усі інші найважливіші приміщення.
- Клавдіє, що в нас сьогодні? - сказав Шульц, нахилившись до великого квадратного чар-дзеркала, яке висіло навпроти робочого стола управлінця.
- Вітаю, Клаусе, сьогодні 27 число місяця Крижня. Об одинадцятій тридцять у вас запланований виклик з представниками "Ось Тутечки".
- Стоп, - сказав Шульц, зморщивши носа. - Звідки цей дивний сморід на нижніх поверхах? Ніби хтось надзюрив на килим.
- Клаусе, не виключено, що так і є. Сьогодні День хатнього улюбленця.
- Отже, всі справді привели своїх тварин в офіс? Навіщо? Яке безглуздя!
- В акції беруть участь понад 2 347 офісів по всьому світу. Працюючи поруч зі своїми хатніми улюбленцями, чарописець почуватиметься краще. Так зазначено в описі події. Наш офіс теж долучився, оскільки на цьому наполягав відділ істот. Завтра про акцію вийде матеріал у "ЧОУ-ЧОУ".
- Добре, нехай. Хто підтвердив свою участь на зустрічі?
- Леся Млин і Юрко Дяченко, а від Мартина Бобрулі ми досі чекаємо підтвердження.
- Хм, - сказав Клаус і, сівши у своє крісло, втупив погляд у вузьку бійницю.
Коли управлінець відвів погляд, чар-дзеркало сповістило, що запланована зустріч почнеться вже за двадцять хвилин. Клаус поправив свої окуляри, кинув прощальний погляд на бійницю і залишив свій кабінет.
Він хутко пройшов коридором, жодного разу не глянувши в бік чужого приватного простору за скляними стінами. Затим Клаус спустився на поверх, пройшов повз величезний герб на стіні, де був зображений грак у короні, і рвучко відчинив двері з написом "Січ", за якими ховався найкращий зал либедівського офісу, виконаний у козацькому стилі.
У центрі ніжно-кремової кімнати стояла обтягнута оксамитом канапа. Одразу навпроти неї примостився маленький столик на опуклих ніжках, на якому вже чекав стос підготовлених до зустрічі паперів, а також чайний сервіз, порцелянові горнятка якого нагадували троянди. На кріслі-шезлонгу, що стояв ліворуч від канапи, напівлежала вдягнена в довгу чорну сукню жінка. Вона тримала в руках книжечку й зосереджено вивчала її зміст, спершу навіть не звернувши уваги на Клауса. По інший бік від канапи стояло крісло, де вмістилися дві подушечки з вишитими птахами, а також невеличке чар-дзеркало, власник якого замріяно походжав кімнатою. Побачивши Клауса, чоловік одразу відвів погляд від гобелена на стіні, прокашлявся і потис руку своєму керівникові.
- Вітаю, Юрку. Де Бобруля? - запитав Шульц.
- Як завжди. Ви ж його знаєте. Не хвилюйтеся, я введу його в курс справи пізніше.
- Лесю? - звернувся до жінки Клаус.
- Готова! - сказала Леся, злегка кивнувши. - Причаруємо їх без проблем.
- Сподіваюсь, ти не маєш на увазі буквально.
Усі троє засміялися, а Леся - крізь сльози. Звідки Шульцу було знати, що саме так вона воліла б закривати угоди? Шкода, що чари діяли безвідмовно лише на посередніх працівників компанії і аж ніяк не на тих, хто носив із собою найпотужніші обереги.
Клаус умостився на канапу, переглянув папери, відпив чаю і миттєво скривився. Він насварив Лесю за те, що та таки підлила в напій якогось зілля, мабуть, для збільшення харизми, а тоді плюнув собі через ліве плече. Насправді, крім огидного присмаку в роті, Клаус не мав жодних причин для неспокою, адже ця зустріч із керівниками "Ось Тутечки" - однією з "500 компаній Великого Колеса" - не була першою. Проте саме вона мала всі шанси стати ключовою.
- Ну що? Готові?
- Поїхали, - сказав Юрко, двічі сплеснувши в долоні. Вмить сяйво золотих свічок послабло. - Одинадцята тридцять рівно. Галю, починай виклик.
Велетенське чар-дзеркало в масивній золотій рамці, котре до того висіло на стіні без пуття, як слон у кімнаті, раптом спалахнуло блакитним сяйвом. У ньому на секунду з'явилося чиєсь бліде обличчя, а тоді зникло, поступившись місцем двом чоловікам, із голів яких стирчали цілком реальні оленячі роги. Один з них був лисий, вдягнений у чорну сорочку з коміром, який годилося б носити піратам, а інший мав тонке кучеряве волосся і носив таку саму сорочку, тільки сіру. Скидалося на те, що вони були братами, і Юркові стало мимоволі цікаво, а звідки ж бере свої корені разюча відмінність у зачісках. Проте він не став висловлювати свої думки вголос, лише зачесав рукою чуприну й насуплено прокашлявся.
Побачивши в екрані два оленеподібні обличчя, Леся одразу кинулась у бій. Відклавши геть книжечку, вона присунулась якомога ближче до дзеркала, заусміхалась і помахала рукою.
- Привіт, Владиславе! Привіт, Джоне!
- Привіт! - сказали Владислав і Джон.
- Вітаю! - сказав Клаус.
- Привіт! - промовив Юрко.
- Раді вас бачити! - сказав Клаус.
- І ми, - сказали Владислав і Джон.
- Навзаєм, - сказала Леся.
- Дуже раді, - підтримав Юрко.
О дванадцятій, коли обмін новинами з різних куточків світу й обговорення погоди нарешті вичерпали себе, Клаус Шульц серйозно заявив:
- Отже, перейдемо до справ?
- Авжеж, - сказав Джон.
- Звісно, - погодився Владислав.
- Так-так, - закивала Леся.
- Без питань, - продовжив загальну думку Юрко.
- Та перш ніж почнемо, маємо обговорити кілька дрібних виправлень до завдання.
Вимовлені слова аж ніяк не були чарами, проте вони справили на Юрка подібний до закляття ефект. Спочатку його ліве око сіпнулося, а тоді він застиг, немов заклятий.
- Які виправлення ви маєте на увазі? - спокійно спитав Клаус.
- Дещо стосовно тривалості чарів і постачальників компонентів.
- Слухаю...
Якби спитати Юрка, що відбувалося наступну годину, то він не зміг би пригадати. Здається, Владислав і Джон дуже довго про щось говорили з Клаусом, от тільки він не міг збагнути, про що саме. Чомусь його мозок витіснив ці спогади, а може, просто дуже прагнув не зберігати їх узагалі. Юрко зміг пригадати лише, як Клаус штурхонув його ногою під столом і кивнув, на що він автоматично кивнув у відповідь.
- Прекрасно, - сказав Джон. - Тоді чекаємо. Сьогодні до п'ятої.
- До п'ятої... - повторив лише губами Юрко.
- Добре. Отже, це ми вирішили, - сказав Клаус.
- На щастя, деталі з устаткуванням ніяк не впливають на інше питання, яке маємо сьогодні обговорити, - підхопила Леся, усміхаючись. - А саме: чи вдалося вам поглянути на анкети працівників, які я вам надіслала минулого тижня?
- Я щось таке бачив у себе в дзеркалі, а ти, Владиславе?
- Так, трохи переглядав.
- Тоді давайте пройдемося по кожному з кандидатів?
Галю, анкети! Ось погляньте...
На чар-дзеркалі поруч із двома братами з'явилося зображення чоловіка в сорочці з вишитим написом "Мир усім".
- Богдан Ромуленко, - зачитала Леся зі своєї книжечки. - Чотири роки досвіду створення заклять. Досконало володіє давніми мовами. Має підтверджений офіційно статус палеографа. Раніше працював у "Всеосяжній Аналітиці". Серед його проєктів...
- Чому "Мир"? - раптом спитав Джон. - Він що, гіпак якийсь?
- Я не...
- Він курить?
- Подивися на це обличчя! - підхопив Владислав. - Він точно курить!
- А що, як він куритиме на робочому місці?
- Нам курці не підходять!
- Ніхто не стверджує, що... - спокійно провадила Леся.
- Наступний! - вигукнули дві оленеподібні голови.
- Добре. Ось Олександр. Має два роки досвіду роботи на позиції зіллєвара...
- Перепрошую, наступний! - закричав Джон.
- Але чому?
- Мені в ньому щось не подобається... Щось підозріле.
Ти теж це бачиш?
- Ніс, - сказав Владислав з позиції знавця.
- Точно, надто довгий ніс. Так і хочеться спитати, чи збирається він його кудись пхати.
- І з курцем він би не подружився. Той курить, а в того - надто чутливі слизові.
- Та ми ж не взяли курця!
- Я тепер думаю: а може, даремно? Він же палеограф!
Нам би такий знадобився.
- Але він куритиме! - заперечив Джон і так різко розвернувся обличчям до колеги, що їхні роги на мить зчепилися.
- У такому разі потрібно набрати команду винятково з курців. Тоді іншим не так прикро буде, й вони матимуть багато спільного.
- Ми можемо організувати для команди приміщення, в якому дозволяється курити? - спитав Джон, звертаючись до залу "Січ".
- Напевно, - Леся питально глянула на Клауса. Той кивнув. - У нас гарна вентиляція.
- Прекрасно. Тоді ми беремо гіпака. Хто там наступний?
- Ігор Кожем'яка. Три роки досвіду зіллєваріння...
- Що ти думаєш про цього? - спитав Владислав у Джона.
- Він має вигляд хлопця, який щойно випав з ліжка.
- Так, мабуть, холостяк. Я такий типаж знаю. Він підходить. Вони мають гарно спрацюватися. Тепер треба розбавити оточення гіпаків кимось урівноваженим...
- Врівноваженим курцем! - зауважив Джон.
- Лесю, хто нам іще залишився? Ще один закляттєписець?
- Так... - Леся усміхнулася. - Якщо хочете когось не гіпака, то, можливо, вам сподобається Антон Середенко? Антон раніше працював у "Чар-морозко". Має два з половиною роки досвіду. Обізнаний в різних методах перевірки.
- Що це в нього таке? - примружився Джон, роздивляючись кандидата. - Борідка, як у цапа?
- Ти подивися на ці окуляри! - скривився Владислав. - Можу побитися об заклад, що він і без них добре бачить.
- Ти думаєш, він курить?
- Думаю, він міг би почати.
- Чудово! Це все, шановні. Троє чарописців "Чаромізків" до ваших послуг, - сказала Леся, сяючи усмішкою.
Зненацька двері залу "Січ" з гуркотом розчахнулись, і в них влетіла чимала тінь. Тінь крутнулася на місці, переступивши поріг, а тоді, ніби пригадавши, де перебуває, навшпиньках пройшла до вільного місця біля Клауса й гепнулася на канапу.
- Перепрошую, продовжуйте, - сказав Мартин до чардзеркала, а тоді прошепотів до колег: - Я нічого не пропустив?
Юрко закотив очі, а Леся, прикрившись книжечкою, пригрозила Мартину Бобрулі кулаком, у якому ясно читалося, що запитання зайві.
- Дякую, Лесю! Дякую, Клаусе, за чудову роботу! - сказали веселі керівники "Ось Тутечки".
- Завжди радий, Владиславе, Джоне. Завтра ваші чарописці стануть до роботи, - відповів Клаус.
- Супер! Нехай наші управлінці зв'яжуться щодо міжкомандних викликів. Їх дуже важливо провести якнайраніше, задати позитивного настрою в добру путь.
Після цих слів Владислав і Джон дружно захихотіли, так що знову стукнулися рогами.
- Безперечно, - холодно всміхнувся Клаус.
- За годину надішлемо всі документи й чекаємо від вас останні варіанти.
- Авжеж.
- На все добре!
Із залу "Січ" пролунало:
- Усього найкращого!
- До зустрічі!
- До зв'язку!
- Бувайте!
І тільки Мартин Бобруля мовчки помахав рукою постатям, які зникали в чар-дзеркалі.
- Усім дякую. Юрко, до п'ятої сьогодні! - сказав Клаус наостанок управлінцю.
- Що - до п'ятої? - кліпнув Юрко вслід своєму очільнику.
- Правки, дурнику, - зітхнула Леся. - Переоцінка, нова табличка постачальників.
Потім вона однією рукою взяла чайника, а іншою - простягнула Бобрулі книжечку з анкетами кандидатів.
- А це ось - тобі! Ця трійця - тепер команда "Ось Тутечки". Візьмеш їм офіс для курців.
- Щось ти плутаєш, у нас такого немає, - засміявся Мартин.
- То тепер буде! Бобруля присвиснув.
- Може, їм ще персонального масажиста виділити?
Усе ще тримаючи в руках чайника, Леся відчинила двері залу й подарувала Мартину погляд, який йому більше не хотілося бачити. Бобруля вирішив, що масажист точно буде зайвий.
