3

Розі

У навушниках грав перший альбом Scarlet Luck, поки я лежала в ліжку, втупившись у стелю.

Я не могла в це повірити.

Я просто не могла в це повірити.

Scarlet Luck, мій най-най-найулюбленіший гурт, погодився стати гостем мого шоу. Гурт, за яким я стежу відтоді, як вони завантажили своє перше відео на ютуб. Гурт, чия музика означала для мене більше, ніж будь-що інше на світі, адже я відчувала, що вони розуміють мене, як ніхто інший. Гурт, усі пісні якого я знала напам'ять і через який зробила татуювання червоної чотирилистої конюшини із внутрішнього боку моєї руки, над згином лівої руки.

Я досі пам'ятаю той день, коли натрапила на цих чотирьох хлопців у ютубі. У мами видався особливо поганий день. Через хімієтерапію в неї розболівся шлунок, і її знудило, щойно вона зайшла додому.

Поки тато ніс маму у вітальню, щоб покласти на диван, я прибирала блювотиння. Далі поприбирала в коридорі, а потім ще й на кухні, аби хоч трішки допомогти батькові; небагато, але бодай щось.

Тоді мама покликала мене. Її теплий, проте каламутний погляд вразив мене, й іноді я чую той голос у своїй голові.

- Усе добре, люба. Це абсолютно нормально. Не хвилюйся.

Попри те що вона повторювала це знову і знову, в моїй голові проносилися думки. Безліч думок.

Потім я, човгаючи, попленталась до сходів, щоб піти до своєї кімнати, однак зупинилася, бо почула голос тата.

- Ти не маєш брехати їй, Мел,?- лагідно сказав він.?- Розі має право знати, що з тобою насправді відбувається. У нас залишилось небагато часу.

Мамина відповідь була така тиха й слабка, що я її не розчула. Але й татові слова глибоко вразили мене. Я насилу долізла до своєї кімнати й просто впала на крісло-­мішок. Так і сиділа, ніби цілу вічність, роздивляючись поляроїдні знімки, зроблені в мій останній день народження. Мама вже була в перуці. І все ж вона сяяла, обіймаючи нас із татом.

Я відірвала погляд від світлин і взяла свій старезний ноутбук. Мені його віддав батько, коли придбав собі новий. Він неймовірно гальмував, та цього було достатньо, щоб зайти на ютуб і поглянути, чи є там новенька музика та відео. Я клацнула у вікні пошуку та ввела "Ед Ширан This". Це одна з моїх улюблених пісень, і щоразу, коли я її слухала, то поверталась до стану абсолютного спокою. Коли я натиснула Enter, кліп, який я зазвичай переглядала, з'явився вгорі списку, першим. Але я чомусь не звернула на нього уваги, адже безпосередньо під ним завантажилось інше відео, де якісь хлопці грали кавер на цю пісню. Цей ролик виклали кілька годин тому. Не знаю точно чому, але я клацнула на нього.

На екрані з'явилося тремтливе зображення. Хлопець, який розпочав запис відео, відступив на крок назад, піднявши дві руки, ніби хвилюючись, що камера може впасти будь-якої миті. Тоді він відійшов ще далі й сів на стілець. Поруч стояли ще три стільці, вони були вільними. Перший хлопець - темношкірий, з короткими темно-

коричневими кісками та чарівливою усмішкою, яка відразу вразила мене в саме серце.

- Привіт, ютубе. Щиро вітаємо на нашому каналі. Ми...?- почав він, і я почула голос з ірландським акцентом; хлопець ліворуч перебив його, пирхнувши. У нього було світле волосся, теплі зелені очі, й він не міг стримати сміху.

- Вибач, Джаспере,?- сказав він і, хоча намагався стриматися, все ж тихо гигикнув.

В очах хлопця з кісками з'явився розлючений блиск.

- Чого ти регочеш?

- Може, Лоґан сміється з того, що ти такий пишномовний сьогодні? - припустив третій хлопець.

Мій погляд упав на кахон, на якому він сидів. Він знову і знову проводив руками по дерев'яній поверхні, наче не міг ніяк зупинитися. Його волосся було пофарбоване у блякло-зелений відтінок. На жаль, він не дивився в камеру, тому я не змогла розгледіти його обличчя.

Хлопець на ім'я Джаспер роздратовано видихнув.

- Ну ви й придурки. Ви ж самі сказали, що я маю якось привітатися.

- А я пропонував не патякати, а краще зробити те, заради чого ми зібралися: зіграти нашу музику,?- відповів четвертий. У нього було темно-каштанове волосся, зібране в пучок, і доволі прищаве обличчя. Він демонстративно підняв гітару.

- Добре. Тоді обійдемось без привітань, хамло,?- відповів Джаспер.

Білявий хлопець - Лоґан - поруч із ним знову розсміявся. Його сміх прозвучав трохи істерично; стало зрозуміло, наскільки він нервується.

- Хамло. Це те слово, якого навчила тебе твоя бабуся, Джаспере? - запитав зеленоволосий хлопець, який сидів за барабанами. Коли він усміхнувся, я побачила дві ямочки на його щоках,?- це було так мило. Я обожнювала такі ямочки.

- Пішли ви всі,?- прогарчав Джаспер.

Не звертаючи на нього жодної уваги, хлопець з ямочками полічив до чотирьох - і тоді ніби клацнули вимикачем. Вони почали грати й заспівали свою версію моєї улюбленої пісні. Було схоже на те, ніби вони репетирували цей виступ незліченну кількість разів. Джаспер мав хрипкий приємний голос, а білявий хлопець відтіняв його своїм м'яким тембром, який звучав у цілковитій гармонії з ним. Чувак із темними очима та довгим волоссям вкладав усього себе в гру на гітарі, а зеленоволосий постукував по кахону й рухав тілом у такт, ніби його душа була переповнена музикою.

Мене взяли сироти, й на п'ять хвилин я відключилась, забувши про все на світі. Думки про хіміотерапію та запах блювотиння на мить відійшли на задній план, і я насолоджувалася кожною секундою пісні, поки не пролунав останній акорд.

Джаспер підвівся і зупинив запис, його щоки палали.

Перш ніж зрозуміла, що роблю, я знову натиснула кнопку "Відтворити" та переглянула відео вдруге. А потім утретє. І ще разок. І ще, і ще, аж поки збагнула, що переглядаю їхній запис уже вдвадцяте. Коли вкотре запустила відео та знову почула їхню вступну розмову, я опустилася до коментарів і почала набирати текст.

Я неймовірно зраділа, тому що залишила перший коментар. Бо в мене виникло якесь таке відчуття - відчуття, що ці хлопці досягнуть неймовірних вершин.

Саме так воно і сталося.

Незабаром після цього запису четверо хлопців заявили про заснування гурту Scarlet Luck, підписали контракт з великим звукозаписним лейблом, протягом наступних семи років випустили три альбоми і здобули мільйони шанувальників. Я зростала з їхньою музикою та з нетерпінням чекала релізу кожної нової пісні. Я страждала разом із ними, коли вони переживали важкі часи й опинилися на межі розриву. Моє шоу повільно розросталось, я кілька разів намагалася домовитись про зустріч з їхнім менеджером. Щоразу мені відмовляли - до сьогодні.

Я вмостилася на ліжку й схопила свій ноутбук. Сьо­годні з'явилося відео до їхнього нового синглу. На ютубі уже було двісті тисяч лайків і понад півтора мільйона переглядів. Насправді я хотіла глянути їхній кліп, щойно він вийшов, але мої руки так тремтіли, що вирішила відволіктись на щось інше. А тепер я переслухала їхні старі пісні та згадала, як це було - дивитися кавери на ютубі. Я думала, мені стане краще, якщо повернуся до тих перших відео, коли я закохалася у хлопців та їхню музику. Але насправді мені стало тільки гірше. Я нервувалася, в мене поколювало в животі й виступив холодний піт. Я розпізнала ознаки нападу паніки. Тож мусила якнайшвидше із цим щось зробити, бо інакше повністю втрачу контроль.

Я вийняла навушники з вух і вибігла зі своєї кімнати.

Кайла все ще сиділа за барною стійкою в нашій маленькій кухні-вітальні, її ноутбук стояв перед нею. Тільки побачивши мене у дверях, вона кинула на мене стурбований погляд і підвелася. Тоді підійшла до холодильника й дістала апельсиновий сік, а потім узяла дві склянки із шафи поруч. Кивнула мені й жестом запропонувала присісти.

Я виконала її мовчазне прохання та опустилася на табурет. Кайла поставила переді мною склянку із соком і вмостилася на своє місце. Вона мовчки чекала, поки я нарешті озвучила те єдине, що вертілось у моїй голові.

- Я не вивожу, Кайло.

Моя подруга всміхнулася і похитала головою. Затим зробила маленький ковток апельсинового соку.

- Чому ти так думаєш?

- Ну... бо це все надто важливо. Розумієш, про що я?

Вона на мить задумалась, а потім злегка опустила кутики рота.

- На жаль, ні. Але, можливо, ти зможеш мені все пояснити.

Я спробувала розібратися у своїх безладних думках і випила ще соку.

- Це не те саме, що інтерв'ю з Ешлі. Чи будь-що інше, що ми робили раніше.

Я безпорадно знизала плечима.

- Я завжди намагалася налагодити зв'язок зі своїми гостями. Здебільшого мені це вдавалось. Але цього разу?! Кайло, я люблю цих хлопців із чотирнадцяти років. Поруч з ними я - просто фанатка, а не ведуча шоу. Сама лише думка про те, що я опинюся з ними в одній кімнаті, змушує все всередині мене стиснутися - і не від щастя. Таке відчуття, ніби я збираюся складати іспит, до якого абсолютно не готувалась.

- Агов! - Вона ніжно стиснула мою руку.?- Ти - їхня фанатка з першого відео. Я на 100 % упевнена, що ніхто не знає цих хлопців краще за тебе і не стежить за ними довше, ніж ти. Усе буде добре.

Мені забракло повітря. Перед очима постали образи. Я сиджу за своїм старезним ноутом з мікрофоном і онлайн обговорюю творчість Scarlet Luck. Я в ліжку, одягнена в усе чорне, відразу після маминого похорону, на повторі грає пісня Echoes від Scarlet Luck, і сльози течуть по моїх щоках.

- Ти говорила мені все те саме просто перед тим, як Ешлі прийшла на шоу,?- зазначила Кайла.

- Твоя правда. Гадаю, цього разу тиск просто завеликий,?- пробурмотіла я.

- Поглянь на коментарі під нашою фоткою з Ешлі.

Кайла підштовхнула до мене свій ноутбук, на якому я побачила нашу спільну фотографію.

Я прокрутила трохи вниз і почала читати.

Я відчувала, як тепло розливається моїм тілом, поки читала такі добрі слова під світлиною. Кожен із цих коментарів нагадав мені, чому я це роблю. Для мене важливо показати, що за люди стоять за музикою. Я стала посередником між фанатами та співаками. Тим, хто зумів створити діалог між ними і допоміг фанатам іще краще зрозуміти музику. І мені це достобіса чудово вдавалося. Це стало моїм покликанням. Причиною, чому я не продовжила навчання після школи. Тому що я справді повірила у цей проєкт. І тепер, читаючи коментарі, моя впевненість ще більше зміцніла.

- Ти маєш рацію. Дякую,?- сказала я, обіймаючи подругу і міцно притискаючи її до себе.

- Я вже подумала, що твій мозок безповоротно поплавило від усвідомлення того, що ти візьмеш інтерв'ю у Scarlet Luck.

Я тицяла Кайлу в бік, аж поки вона скрикнула і відштовхнула мене. Тоді я постукала себе по лобі.

- Усе на місці.

Я знала напам'ять кожен альбом цього гурту. Знала, що їм подобається, а що ні. Я була таким типом фанатів, які хотіли поставити конкретні запитання, яких ніколи раніше не ставили на інших інтерв'ю.

А щоб його, я з усім упораюсь!

Я зустрінуся зі своїм улюбленим гуртом. Я змушу їх почуватися комфортно, зроблю все, щоб вони відчули, що їх розуміють та уважно слухають.

Ухопившись за цю ідею, я підтягнула до себе ноутбук, увімкнула сингл із нового альбому і з Кайлою все ж переглянула те нове відео; моє серце розривалося від збудження.

2

Звір

Просто не розумію, навіщо люди відвідують концерти, якщо вони тупо півтори години верещать як навіжені? Я навіть не міг почути власних думок. А цей вереск... він проникав у найменші куточки моєї душі, й від нього в мене все стискалось усередині.

Це наш перший концерт за понад рік перерви, і, мабуть, я вже відвик від цього біснування, тому мене так несподівано охопила паніка. Я сильніше притиснув навушники до вух і ненадовго заплющив очі, намагаючись зосередитися на злагодженості голосів Торна й Лоґана. Заблокував решту звуків та уявив, що ми знову в гаражі моїх батьків, і навколо нас нічого, крім старих інструментів тата, запчастин від його машини та пошарпаного килимка під моїми барабанами. Залишилась лиш наша четвірка: Бак, Торн, Гант і я.

Я підняв руки догори. Вони самі собою танцювали над барабанами. Ось так - це і є моє покликання. Створювати музику з найкращими друзями поруч. Байду­же на пронизливі крики довкола, байдуже на паніку, що з наростанням далі охоплювала мене. Вони поруч зі мною. Більшого й не треба. І ніколи не буде треба. Єдиним моїм завданням стало переконати в цьому моє серце, яке пришвидшено калатало, від чого я відчував болісний хрус­кіт у ребрах.

Коли я знову розплющив очі, Гант підійшов до підвищеної платформи, де сидів я за барабанами. Він кивнув мені, поки його пальці літали по бас-гітарі. Він ніби відчував мою внутрішню боротьбу. Й залишався зі мною, доки вузол болю у моїх грудях не розвіявся.

Акорди Echoes перейшли в більш потужні акорди Golden Circle. Сьогодні ми вперше грали цю пісню з нового альбому. Коли люди почули нові акорди та голос Торна, який пронісся стадіоном, натовп оглушливо завив.

Цього разу їхній вереск не застав мене зненацька.

Я віддався запалу всередині себе й керував тактом далі, нестримно б'ючи по барабанах. Моє серце закалатало ще швидше, але цього разу тому, що я випускав усі емоції, які кипіли в жилах. Крики відійшли на задній план, залишилися тільки та пісня, я і хлопці. Я струснув мокре від поту волосся з чола й закинув голову назад, коли почався приспів. Так сильно вдарив по барабанах, що одна з моїх паличок зламалася. Я спритно викинув її через плече й потягнув руку назад, де вже чекав технік із запасною паличкою. І відразу ж повернувся до справи.

І я продовжував, поки не закінчився цей клятий концерт.

Повернулося дзижчання. Воно текло моїми венами, і його неможливо зупинити.

Я сидів у клубі, який орендувала наша команда, відкинувши голову назад, щоб прикінчити сьому склянку віскі. У приміщенні душно, і піт з мене аж лився, але я б краще вмер від задухи, ніж зняв піджак. Останніми роками я зрозумів, що люди сприймають тебе серйозніше, коли ти одягнений у костюм, тому рідко обирав якийсь інший одяг. До того ж виявив, що, знявши піджак, я немовби даю знак, що можна перейти від стадії "Я просто витріщатимусь" до "Я підсяду ближче і спробую його обмацати", тож я далі сидів у піджаку, хоча відчував, як змокріла моя шия. Проте мене це не дуже хвилювало. Бо потихеньку наставало жадане забуття.

Клубок у грудях уже не так сильно турбував. На­справді мені було до всього байдуже. До музики, яка була настільки гучною, що я ледве чув власні думки, до натовпу, що стовбичив біля нашого лаунжу. Я втупився у стіл, щоб не зустрітися ні з ким поглядом.

Хтось сів поруч зі мною, і я напружився.

- Розслабся, це лише я,?- пролунав ліворуч гучний голос Торна.

Я скоса зиркнув на нашого фронтмена і підняв брову, коли він подав мені пиво. Його довбана ідеальна ангельська пика тільки погіршувала ситуацію. Особливо тому, що погляд його темних очей був занадто тямковитим. Я усвідомив приховану турботу в його діях.

- Чого тобі?

Він знизав плечима, провів рукою по спітнілому волоссю і зробив ковток пива.

- Побачив, що ти сидиш тут сам, тож подумав, чи можу щось для тебе зробити.

- Трясця, ти можеш просто дати мені спокій.

- Бу-бу-бу, бє-бє-бє,?- сказав він перебільшено глибоким голосом, який, імовірно, мав наслідувати мене.

От сволота.

Я дістав телефон і втупився в екран, де миготіли сотні сповіщень. І відразу пошкодував, що взагалі дістав мобільник, бо не відчував потреби комусь відповідати. Я ненавидів, що сповіщення ніколи не закінчувалися. Байдуже, скільки часу я витрачав, аби відповісти на всі ці меседжі, маленькі червоні цифри на застосунках, здавалося, лише зростали, глузуючи з мене.

- Сьогодні ми добре попрацювали,?- проревів Торн, нахилившись так близько, що я відчув його подих на своїй щоці.

Чохол мого телефона тріснув від того, що я стиснув його дуже міцно. Єдине, на що я спромігся, це незграбно кивнути. Тоді ковтнув ще пива. Моя рука тремтіла. Для мене це вже було занадто. Алкоголь здебільшого міг угамувати мою тривожність, але коли Торн так сильно діяв мені на нерви, паніка поверталася з подвоєною силою.

Просто перед нами хтось запищав.

Я на мить підвів очі й побачив двох дівчат, які стояли біля нас. Ще цього бракувало. Не знаю, як їм вдалося пройти повз охорону. Я стиснув шийку пивної пляшки, що аж рука побіліла від напруги.

До мене долинуло хихикання. Одна із цих двох прикривала свій рот рукою, а інша хиталася на місці. Вони мали вигляд цілковито п'яних і тицяли пальцями на нас.

- Пані, чим я можу вам допомогти? - запитав Торн і усміхнувся. Не уявляю, як йому вдається залишатися таким доброзичливим двадцять чотири години на добу. За всі роки, що я знав Торна, рідко коли бачив його сердитим. Можливо, міг би перелічити такі епізоди на пальцях однієї руці. А точніше, мені вистачило б і трьох пальців.

- Ходімо танцювати з нами,?- відповіла дівчина, яка стояла ліворуч, багатозначно всміхаючись до нас.

Мій язик раптом став удвічі більшим; у роті пересохло. Серце так калатало в грудях, що я боявся, що воно будь-якої миті розірветься. Кінчики пальців заніміли.

- У нас був тяжкий вечір. Можливо, іншим разом,?- відповів Торн як справжній джентльмен.

- Мені тут спало на думку кілька речей, які не вимагатимуть від тебе жодних зусиль. А як щодо того, щоб я з тобою трішки погралася?

Дівчина зробила крок до Торна й нахилила голову, граючи пасмом свого волосся і дивлячись на нього з-під густих вій.

М'яз на моїй щоці смикнувся.

Торн посунувся вперед на лаві так, що його коліна обхопили ноги дівчини, а потім обхопив руками її стегна.

- М-м-м. Це мені вже більше подобається.

Моє горло неначе обпекло кислотою, а у скронях почало пульсувати. Я думав, що зможу заглушити довколишній шум і, можливо, трохи заспокоїтися, але, бляха, мені треба було просто залишитися в готелі з Лоґаном. Тому що все не так, як я собі уявляв. Абсолютно не так.

- А ти, Звіре? - раптом пролунав голос другої дівчини, яка стояла переді мною.

Перш ніж я зрозумів, що відбувається, вона присіла біля мене, так близько, що її нога притиснулась до моєї. Моє серце боляче калатало, і я відчув, як усе всередині мене судомно стискається. Заблизько. Забагато. Але я розумів, що не можу схопитися з місця. Це спричинило б лише ажіотаж, а нам цього не треба. Тож я обернувся до незнайомки й зиркнув на неї.

- А що я? - різко запитав; хоча таке запитання, напевно, відштовхнуло би будь-кого, вона сприйняла це як своєрідне запрошення.

Дівчина поклала руку на моє стегно.

Я більше не міг дихати. Гаряча кров несамовито пульсувала моїми жилами. Перед очима з'явилися чорні плями, а дзижчання у вухах стало таким гучним, що нічого іншого я вже не чув. Просто свист, неприродне дзижчання, яке пронизувало мої кінцівки.

- Ні.

Мій голос був сумішшю гарчання та хрипу.

Не знаю, вона мене не почула чи просто проігнорувала. Але замість того щоб зупинитися, ще більше напосідала. Раптом я відчув її дихання зовсім поруч; вона нахилилася до мене, а її рука лагідно пестила моє стегно.

- Ти видаєшся таким самотнім, Звіре,?- наполегливо прошепотіла.

Не знаю, що сталося далі. Плями перед очима і далі збільшувалися, а потім у моїй голові ніби вибухнуло щось червоне. В одну мить я сидів поруч із Торном, ця незнайома дівчина просто обмацувала мене, а наступної почувся гучний дзвін.

Стіни навколо мене оберталися, потім мій зір повільно нормалізувався, і світ почав потроху збиратися докупи. Дівчина, яка сиділа зовсім поруч, тепер напівлежала на лаві, витріщившись на мене.

Я стояв перед нею, стиснувши кулаки, і в мене боліла рука. Я поглянув на долоню, повільно усвідомлюючи, що вона кровоточить. У ній було повно осколків. Осколків пивної пляшки, яку я розтрощив.

Торн щось пробурмотів. Я не розчув лайки, поки він тер потилицю і роздивлявся мене, але вловив мовчазний докір у його очах. На жаль, це не заспокоїло моєї крові, яка аж кипіла. Радше навпаки. Перш ніж я встиг щось промовити чи зробити, Торн нахилився до дівчини і щось їй сказав. Він показав свою наймилішу усмішку. Ймовірно, запевняв дівчину, що в мене був довгий день. І що я просто хочу спокою та тиші. Або будь-яку іншу маячню, яка могла б її втішити й залагодити конфлікт.

Наступної миті Калеб, наш охоронець, виник переді мною і спробував схопити мене за руку, але я відступив. Моя реакція нагадала йому про правила, й він зупинився.

Ніяких дотиків.

- Лікар має оглянути твою руку,?- пролунав його глибокий голос, однак я нічого так і не розчув.

Усе, що я бачив, це кров. Дівчина, яку відштовхнув, дивилася на мене широко розплющеними очима й тепер притулилася до Торна. Я все ще відчував на собі її дотик. Її пальці, які повільно рухаються по моїй нозі...

Я не міг ні вдихнути, ні видихнути. Таке відчуття, ніби зараз помру. Щосекунди смерть ставала все ближчою, а всі просто стояли й дивилися.

Треба тікати звідси.

Не сказавши ні слова, я різко розвернувся і попрямував до заднього виходу з клубу, через який ми й увійшли всередину. Я так сильно штовхнув двері, що вони вдарилися об цегляну стіну назовні, а потім, хитаючись, вилетів надвір.

Небо крутилося, земля ніби розчинилась. Я притулився плечем до стіни й виставив перед собою руку. Моє дихання було уривчастим, і хоча я перебував на свіжому повітрі, не міг заспокоїтися. Усе, про що міг думати, це руки, які обмацували моє тіло. Подих незнайомки, який долинув до мого вуха.

У животі все стиснулося.

Наступної миті я схилився, і мене знудило. Весь алкоголь, який я сьогодні випив, тепер виривався назовні. Моє тіло здригалося знову і знову, поки у шлунку нічого не залишилося.

Абсолютно нічого.

Мона Кастен

SCARLET LUCK. САМОТНЄ СЕРЦЕ

Серія "New adult. Мить до кохання"

Оригінальна назва: Lonely Heart.

Опубліковано за домовленістю з Bastei Lübbe AG, Köln.

Жодну частину цього видання не можна відтворювати, зберігати, завантажувати в пошукову систему або передавати в будь-якій формі й будь-яким способом (електронним, механічним, фотокопіювання, запису та ін.) без попереднього письмового дозволу правовласника

Усі права застережено.

Переклала з німецької Кароліна Ткаченко

Розі - ведуча невеличкого музичного шоу, якій одного дня випадає нагода взяти інтерв'ю в найпопулярнішого гурту Scarlet Luck, чиї пісні допомогли їй пережити самотні сторінки власного життя. Втім, гурт встановлює власні правила, зокрема - жодних доторків. Розі відома причина такої серйозності - Звір, який уже роками нікого до себе не підпускає. Коли настає день X, все йде шкереберть, після чого Розі потрапляє під шквал злосливих коментарів і переживає напад фанатів гурту. Scarlet Luck не може залишити дівчину на поталу проблемам і домовляється з нею про ще одну зустріч. На цій зустрічі Розі не лише відкривається сама, а й бачить Звіра не як зухвалого рокера, а самотнього хлопця, який бореться з демонами свого минулого. Між ними зав'язується незбагнений зв'язок, і хто знає, до чого він приведе...

Перша частина романтичної та емоційної історії Мони Кастен про вразливість, пошук себе і, звісно, кохання.

Copyright ? 2022 by Bastei Lübbe AG, Köln

? Ткаченко К. І., переклад, 2025

? Readberry, 2025

1

Розі

Я трохи нахилилась уперед, щоби наблизитися до мікрофона.

- Яку історію розповідає альбом First Dreams? - запитала я, дивлячись на дівчину, яка сиділа навпроти мене на дивані.

Її каштанове волосся було зібране в тугий високий пучок; ця зачіска різко контрастувала з її одягом: блейзер сталевого кольору та джинси-бойфренди із широкими прорізами на стегнах, через які виднілась її засмагла шкіра. Ешлі Круз - зірка з ніг до голови. Усі відразу розуміли це не тільки з її ідеального вигляду, а й з її постави й того, як вона відповідала на мої запитання.

- First Dreams розповідає про мене. Про дівчинку, якою я була, і про жінку, якою я стала після стількох років. Зараз я перебуваю на тому етапі життя, коли відчуваю, що не маю обмежувати себе лиш однією історією,?- відповіла вона, відкидаючись на спинку коричневого шкіряного дивана. Вона підтягнула до себе ноги й улаштувалася зручніше.

Я відчула радість. Хоча вона щойно промовила такі самі слова, що й під час кожного інтерв'ю протягом промотуру до свого нового альбому. Однак те, що вона мала такий розслаблений вигляд у моїй присутності, я вважала успіхом. Це саме те, чого я прагнула на своєму шоу: щоб гості почувалися почутими. І найголовніше, аби їм було комфортно.

- Твої давніші альбоми завжди послідовно розповідали історію, і вони полонили мене з першої секунди,?- сказала я, коротко заглянувши у свої нотатки, які лежали на столі переді мною. Насправді я їх не потребувала, але, швидко провівши пальцями по записах і поглянувши на позначки, відчула впевненість.?- Утім, коли я вперше почула First Dreams... Ешлі, я щиро вражена.

Її очі загорілися.

- Усі відчувають те, що ти промовляєш, від першої до останньої пісні. We Were Crazy змусила мене підстрибувати й танцювати, а від I Think It Was You я розридалася. Ніколи до цього, слухаючи будь-який із твоїх альбомів, не відчувала, наскільки сильно я тебе розумію, як після прослуховування цього.

Ешлі притиснула руку до грудей і втішено всміхнулася.

- Так мило, Розі. У цьому альбомі я дозволила собі зухвалість - розповісти про себе все.

- Що також є викликом. Адже такі дії роблять нас вразливими.

Я дуже сподівалася, що вона додасть кілька слів на цю тему. Важко, коли ти ставиш неправильне запитання, деякі гості взагалі ніяк не реагують, тому я трішки розхвилювалася. На щастя, мої побоювання були безпідставними, бо Ешлі кивнула.

- І це справді може бути боляче. Але останніми роками я зрозуміла, що біль - це не завжди погано.

Тепер я вже не заглядала у свої нотатки, навіть щоб повернути собі відчуття впевненості. Я могла безпосередньо спиратися на те, що вона сказала. Моя адміністраторка Кайла підняла великий палець, я побачила це краєм ока, проте доклала всіх зусиль, аби не відволікатися.

- Чому? - запитала я.

Ешлі струснула плечима.

- Так мої шанувальники розуміють, що вони не самотні. Ніхто насправді не самотній, і виражати цю думку через музику - це ж неймовірно.

- Коли я слухала твій новий альбом, то зауважила, скільки особистих конфліктів ти переживала. Мені здається, що ти неначе позбувалась усіх тягарів, пишучи ці пісні,?- обережно додала я.

У її карих очах спалахнув проблиск якоїсь темряви. Проблиск, який можна було розчути в кожній з усіх зворушливих пісень її третього альбому. Проблиск, який так глибоко мене розчулив, коли я слухала ці пісні вдома. Який не описати звичайними сльозами.

- Останні кілька років були важкими. Я проходила терапію і все ще пропрацьовую події, які супроводжували моє дорослішання, яке відбулося під яскравими софітами сцени. Нічого не можу вдіяти з тим, що всі знають про найменшу дрібничку з мого життя. Але принаймні зараз я можу розповісти свою частину історії. З мого погляду. Без компромісів.

Це те, що я хотіла почути від неї. Справжні відповіді. Справжні емоції. Власне, ті її почуття, які передавала кожна її пісня.

- Тож написання цих текстів - це також своєрідна терапія? - запитала я.

Ешлі всміхнулася.

- Так. Моя терапевтка порадила мені багато писати. Раніше я завжди сідала за тексти пісень лише тоді, коли відчувала, що вже повністю пережила якусь подію. Цього разу все інакше. Я записувала свій біль, страх, радість... абсолютно все.

- Я вважаю неймовірним, як відкрито ти говориш про свою терапію. Думаю, це саме те, що потрібно почути твоїм фанатам,?- так відкрито й щиро про проблеми психічного здоров'я.

- Я також так вважаю. Багато людей бояться обговорювати цю тему або думають, що з ними щось не так. Спочатку я теж так почувалась. Пам'ятаю, як у мене вперше трапилася панічна атака, як я тижнями не виходила з дому, нікому не в змозі відкритися, хоча щодня здавалося, що в мене вже стався не один серцевий напад.

- Дуже прикро це чути. І я частково розумію тебе. Часом мені було так погано, що навіть не могла сходити щось купити.

Згадуючи той жахливий період свого життя, я відчула спазм болю в животі, але намагалася приховати це. Ешлі настільки відкрилася мені, що я хотіла дати їй знати, що так само довіряю їй.

Вона співчутливо всміхнулася мені.

- Розумію. Слава службам доставки.

- Слава службам доставки,?- відповіла я, усміхаючись і на секунду кинувши погляд на свої нотатки. Тоді я відкашлялась.?- Я божеволію, коли отримую негативний коментар на своїй сторінці в інстаграмі. Не можу навіть уявити, як це, коли весь інтернет рясніє заголовками про мене.

Ешлі ледь чутно зітхнула. Я заздалегідь узгодила все з її піарником і отримала дозвіл поставити таке запитання, і це єдина причина, чому я взагалі порушила цю тему. Після останнього розриву стосунків близько півтора року тому, коли хлопець, відомий репер, з яким Ешлі зустрічалася, публічно її зрадив, вона замкнулась у собі. Й у своєму новому альбомі виступила проти всіх папараці, які намагалися сфотографувати її у сльозах, проти всіх журналістів, які намагалися облити її ім'я брудом, хоча вона була ні в чому не винна.

- Я таким більше не переймаюся. Волію нічого не читати. Просто відкласти телефон і на мить поставити весь світ на режим "Без звуку". Ось так я і відновлююся.

Піарник Ешлі подав мені узгоджений сигнал, склавши руки у знак таймауту. Тобто мені залишалося лише одне запитання. Треба вибрати щось підхоже, щоб закінчити інтерв'ю на позитивній ноті.

- Думаю, кожна нова твоя пісня дає відчуття, що ти зцілюєш свої рани. Твій новий альбом розповідає прекрасну історію про сподівання. Як можна вибратися з таких глибин нещастя такою сильною?

Ешлі задумалась, її погляд на хвильку прояснився. Вона провела рукою по волоссю, хоча жодне пасмо не випало з ґульки, а потім торкнулася кінчиками пальців своїх величезних сережок-кілець.

- Це тривалий процес. Мені допоміг той факт, що я прийняла себе. Усе в собі, навіть важкі сторони, про­б­леми, паніку, страх бути недостатньо гарною. Усе це робить мене тією людиною, якою я є нині, і зараз я стаю все сильнішою від того, що є собою і ні від кого не залежу. Ні від зовнішнього світу, ні, звичайно, від думок інших. Є тільки я, і цього більш ніж достатньо.

Я відчула, як щось стиснулося в горлі. Її слова зворушили мене, тож довелося відкашлятися, щоб продовжити.

- Як чудово сказано. Гадаю, кожен зможе винести для себе щось із твоєї історії.

Я перевела погляд з Ешлі на камеру, щоб звернутися до людей, які дивилися мій випуск наживо, і взяла до рук компакт-диск.

- Вітайте новий альбом Ешлі Круз First Dreams. Можливо, коли ви послухаєте його, то почерпнете таку саму силу, що здобула і я.

Я поклала диск на стіл і, всміхаючись, поглянула на Ешлі.

- Щиро вдячна тобі, що сьогодні завітала до мене, Ешлі. Приємно було познайомитися з тобою, і я буду рада зустрітися ще раз.

Вона відповіла мені усмішкою, і я відчула, як клубок у горлі повільно зникає.

- Дякую, що запросила мене на своє шоу. Із задоволенням прийду знову.

Кайла подала мені сигнал, і наступної миті червоне світло на камері згасло, а тихий статичний шум у моїх навушниках раптово припинився. Я зняла їх та поклала на стіл. Опісля скуйовдила своє волосся, струснула фіолетовими кінчиками й швидко підвелась. Але не встигла підійти до Ешлі, як її вже оточили стиліст, піарник і помічник, і я вирішила трішки зачекати, щоб вони зробили те, що мали, й потім уже самій попрощатися з нею.

Кайла підбігла до мене. Її щоки палали, карі очі виблискували від хвилювання, а волосся кольору червоного дерева стирчало на всі боки. Упевнена, ще трішки, і впаде, так сильно вона нервувалася. Я відразу стала поправляти її зачіску, поки пасма знову вляглися їй на плечі, а чубчик розрівнявся.

- Усе пройшло просто шедеврально, Розі. Ше-дев-раль-но! - прошепотіла вона так пронизливо, що, впевнена, команда Ешлі нас почула. Однак вони були заклопотані своїм: припудрити носик Ешлі, збризнути лак на волосся та щось зі швидкістю звуку їй повідомити.

- Усе навіть краще, ніж я очікувала. Я абсолютно щаслива,?- відповіла я.

- Глядачі божеволіють. Усім сподобалась ідея провести пряму трансляцію вашої розмови.

- Справді?

Я зрозуміла, що останній склад слова просто пропищала. Кайла енергійно кивнула.

- Тримайся міцніше: п'ятдесят тисяч глядачів, і це лише прямого ефіру. Цікаво, а скільки ж людей подивляться запис?

Я похитала головою, не вірячи її словам. Ми тільки нещодавно почали транслювати наше вебрадіошоу в прямому ефірі на популярних платформах. Колись нас дивилося не більш як десять тисяч. П'ятдесят тисяч - це ж бомбезно!

- Капкейки в тебе? - запитала я.

Кайла кивнула й поспішила кудись у глиб студії. Вона нахилилася перед столом і витягла сірувато-блакитну коробку, перев'язану великим бантом. Іще вона взяла селфі-палку, в якій уже був мій мобільний. Я подивилася на Ешлі, яка тепер сиділа з оновленим мейкапом (хоча я не могла зрозуміти, як тому, хто вже має ідеальний вигляд, потрібно так сильно фарбуватися), перш ніж ми з Кайлою обмінялися поглядами, зібралися на силі й попрямували до Ешлі та її команди.

Коли Ешлі побачила, що ми йдемо до неї, вона встала, усміхаючись.

- Ось, це тобі,?- сказала я, простягаючи їй коробку з капкейками.?- Невелика подяка.

Вона здивовано оглянула пакунок.

- Боже мій, вони ж з пекарні Paul's?

Я кивнула.

- Моя адміністраторка обрала їх. Вона велика фанатка. Фанатка тебе та цих капкейків.

- Привіт,?- вставила Кайла, незграбно помахавши рукою. Вона обожнювала музику Ешлі. Перед інтерв'ю я пообіцяла їй, що подбаю про те, щоб вона не осоромилася. Хоча я не вірила, що Кайла взагалі здатна на таке.

Коли Ешлі засяяла, широчезно всміхаючись, у нашій крихітній студії ніби зійшло сонце.

- Я люблю такі маленькі дрібнички. Дякую. А також дякую за інтерв'ю, воно - неначе ковток свіжого повітря серед моїх численних інтерв'ю для престуру.

- Еш, час спливає,?- пролунав різкий голос піарника, який стояв поруч із нею і напружено дивився на свій мобільний телефон.?- Якщо хочеш іще щось сказати, зроби це зараз. Наша автівка вже чекає.

Ешлі майже непомітно закотила очі й повернулася до нас.

- Ми ж зробимо спільне фото?

Якби таке запитав хтось інший, це, мабуть, прозвучало б дещо зверхньо, але з нею все спрацювало навпаки. Я практично відчувала, як Кайла тремтить поруч зі мною.

- Залюбки,?- сказала я, кивнувши на стіну, де висів логотип "Шоу Розі Гарт".

Ешлі стала посередині, а Кайла тремтячими руками подала мені селфі-палку. По Кайлі й не скажеш, але коли Ешлі обняла її, б'юся об заклад, вона очманіла від радості. Я стала з іншого боку й підняла палку.

- Усміхаємось! - крикнула я, і ми втрьох усміхнулися в камеру, причому ми з Кайлою шкірилися, як ненормальні, Ешлі - вишуканою завченою усмішкою. Я зробила кілька світлин.

- Тік-так! - крикнув піарник.

- Дякую за приємну розмову. І капкейки,?- швидко відповіла Ешлі, її очі блищали, коли вона всміхалася Кайлі, яка тепер, здавалося, ледве дихала. Коли я зрозуміла, що зустріч, імовірно, вже точно завершена, то відкашлялась.

- Чудово,?- швиденько сказала я.?- Успіхів у промотурі. Ми дійсно в захваті від твого альбому.

Перш ніж Ешлі встигла щось відповісти, команда почала підштовхувати її до виходу.

Двері зі скрипом зачинилися за ними, і я відчула, як увесь мій запал миттєво зник. Саме так усе зазвичай і відбувалося, коли я брала інтерв'ю у зірок. Перед початком інтерв'ю я божеволію від хвилювання, але тільки-но надіваю навушники та вмикаю мікрофон, почуваюся на своєму місці. Існую тільки я та людина навпроти мене, з якою хочу провести вдумливу розмову. Однак коли гості йдуть зі студії, і ми з Кайлою залишаємося наодинці, я стаю наче безсилою, ніби всю енергію витратила на інтерв'ю - виснажена та спустошена, і єдине, що можу, це насилу доповзти додому.

Я протерла обличчя й повернулась до Кайли, яка все ще дивилася на двері.

- Бачиш? Ти не осоромилась,?- підбадьорливо сказала я.

Кайла здригнулась, немов прокинулася від сну.

- Я... я не промовила жодного слова.

- Ти сказала "Привіт".

Вона застогнала й затулила обличчя руками.

- Але я приготувала цілу промову! Ну-у-у-у. Я облажалась.

Я поклала руки на її плечі та міцно обійняла.

- Зовсім ні. Усе пройшло ше-дев-раль-но, ти сама так сказала. І вона відповіла, що хоче ще раз на моє шоу! Наступного разу ти розкажеш їй усе, що не змогла сказати цього.

Я вийняла свій телефон із селфі-палки й відкрила галерею.

- Поглянь, які класні фотки. Виберімо одну, тоді обріжемо мене, роздрукуємо та поставимо в рамці на твій стіл.

Кайла, здавалося, повільно поверталась до реальності. Вона штовхнула мене ліктем у бік і вихопила з моєї руки телефон. А тоді глибоко зітхнула.

- Поглянь, які ми гарні!

- Просто чарівні,?- погодилась я і підійшла до дивана, де щойно сиділа Ешлі. Безсило впала на нього, відкинувши волосся із чола.

- Ти виконала неймовірну роботу, Розі. Справді. Не думаю, що ми коли-небудь отримували стільки позитивних коментарів.

Кайла вимкнула студійне світло, а потім підійшла до свого столу, знову розглядаючи спільні фото з Ешлі.

Я на мить заплющила очі.

- Ти можеш у це повірити? Ми буквально щойно провели шоу з Ешлі Круз.

Кайла всміхнулася.

- Хто б міг подумати, що шоу, яке розпочиналось у твоїй кімнаті батьківського дому, розростеться до такого масштабу?

Кайла працювала зі мною лише три роки. Після мого переїзду до Лос-Анджелеса я нарешті вирішила підшукати адміністратора, тому що просто не могла більше виконувати всю роботу самостійно.

На відміну від неї, я завжди вірила в це шоу. Я просто мусила, бо ніхто інший не вірив у нього. Я вірила, навіть коли тато сказав мені, якою дурною йому здалась ця ідея. Я вірила, навіть коли мої однокласники в старшій школі сміялися з мене, тому що я весь час була зайнята нічим іншим, як тільки онлайн-розмовами про музику, сидячи у своїй кімнаті та тримаючи в руках дешевий мікрофон. Вірила, навіть коли я, п'ятнадцятирічка, годинами стояла біля задніх дверей клубів, у які мене не впускали (бо я була ще зовсім юною), аби просто обмінятися двома-­трьома реченнями з інді-гуртами, які там виступали. "Шоу Розі Гарт" - це моє життя. Воно допомогло мені пережити смерть мами шість років тому. Воно зав­жди було тим, за що я трималась у часи, коли не відчувала нічого, крім болю. І воно досі існувало, а мені вже виповнився двадцять один рік.

- Розі,?- раптом видихнула Кайла.

Я розплющила очі й випрямилась, поглянувши на неї.

Моя подруга втупилася в екран комп'ютера широко розплющеними очима та злегка розкритим ротом. Вона хитала головою, наче не вірячи тому, що бачить. Аж ось на її обличчі з'явилася диявольська посмішка.

- Що таке? - стривожено запитала я. Коли Кайла так посміхалась, я починала її боятися.

Вона відвела погляд від екрана комп'ютера й подивилася на мене.

- Тобі знадобляться всі твої сили. Гаразд? Пообіцяй мені, що не відключишся.

- Та що таке? - повторила я, цього разу наполегливіше.

Кайла склала руки й витягнула їх над головою, аж почувся хрускіт. Вона була схожа на лиходія з якогось поганого фільму. Потім зчепила руки за головою.

- Вгадай, хто щойно погодився прийти на наше шоу.

Її тон звучав багатозначно, і хоча Кайла щосили намагалася це приховати, я відчула легке тремтіння в її голосі. Я гарячково перебирала варіанти, кому ми надсилали запрошення на інтерв'ю, але мені так ніхто і не спав на думку. Хіба що...

- Ні,?- прошепотіла я.

Кайла сплеснула руками.

- Розі, вони нарешті відповіли. Scarlet Luck прийде на наше шоу!

Я витріщилася на подругу.

Минуло кілька секунд, перш ніж сенс її слів дійшов до мене. А потім, коли нарешті усвідомила почуте, я заверещала.