Передмова
Ця книжка народилася з дивовижної історії, а дивовижні історії треба розповідати. Сталася вона влітку 2018 року.
Літо того року в Італії видалося жахливим. Як завжди, о цій порі зросла кількість мігрантів - утікачів з лівійських таборів, їхня подорож може завершитися одним із трьох варіантів: або мігрантам пощастить, і переповнені людьми човни пристануть до берегів Лампедузи, Мальти, Сицилії чи Калабрії; або їх миттєво зупинить лівійська берегова охорона й поверне в табори; або ж подорож обернеться на трагедію: заглухнуть двигуни, здуються гумові корпуси, човни перевернуться, і втікачі раптом перетворяться на потерпілих. Те літо було вкрай нестерпним ще й тому, що замість потужного руху солідарності в Італії піднялася жорстока хвиля ксенофобії. Об'єктом її стала третя категорія людей, які (навіть якщо припустити, що у воді їм під руку трапиться якийсь рятівний уламок) мали лічені години для виживання. Саме на цих бідолах посипалися огидні моральні дефекації, що ними рясніли соціальні медіа: "Смачного рибам", "Лафа скінчилась", "Кінець круїзу", а італійській береговій охороні було заборонено втручатися, і мігранти тонули. Ці води борознило тільки декілька неіталійських рятувальних човнів, так званих SAR (від "Search and Rescue", тобто "Пошук і порятунок"), які витягували з води всіх, кого могли знайти, після чого починалася окрема одіссея з пошуку порту, де б можна було висадити врятованих (уряд запровадив сумнозвісну політику закритих портів), а тим часом хвиля ксенофобії не щадила навіть ті неурядові організації, що опоряджували рятувальні човни, вони раптом опинилися в центрі безжальної кампанії дискредитації, яка називала їхні судна "морськими таксі" з неприкритим натяком на те, що ніколи, навіть у численних судових розслідуваннях доведено не було, а саме на спільництво між рятувальниками та лівійськими контрабандистами і, звісно ж, небезкоштовне.
У той божевільний, сповнений злоби та розчарування час я втратив сон. Мої думки потопали в цих страхіттях, нічого більше не цікавило - за все своє життя я не відчував такої пекучої, такої непозбутньої реакції. Щоб обернути душевний неспокій на активні дії, я зв'язався з керівниками неурядових організацій, записався в чергу рятувальників, а головне, уперше в житті заснував рух, усвідомлюючи, як багато моїх друзів і подруг відчували те саме, коли я ділився з ними своєю фрустрацією. Тож я зібрав групу під кодовою назвою "Тіла", що в буквальному сенсі символізувала бажання поставити власне тіло між хвилею ксенофобії та її жертвами. Схема запрошення була приблизно такою, як при організації днів народження: я запрошував тих, кого цінував, хто не підводив і мав свідому позицію, неодноразово продемонстровану в житті і роботі. Отже, багато людей приєдналися до групи завдяки знайомству зі мною, при тому між собою вони знайомі не були. Повний перелік[1] я зараз наводити не стану, але хотілося б згадати слова Антоніо Пеннаккі, одного з небагатьох старших за мене друзів. Коли я запропонував йому приєднатися, він відповів: "Слухай, Вероне', я ходжу з двома ціпками, але якщо ти просиш плисти з тобою на кораблі й допомагати тим бідолахам, я згоден".
Отже, я зібрав групу заповзятих друзів, створивши у месенджері Signal чат під назвою "Тіла". Серед учасників був Едоардо Де Анджеліс, з яким ми нещодавно познайомилися, оскільки моя дружина працювала над промоцією його фільму "Порок надії" ("Il vizio della speranza"). Ще до того, як я зустрівся з ним особисто та відчув на собі його братерську енергію, мене вразив такий факт: під час роботи над фільмом він щодня на світанку розсилав усім задіяним у зйомках, у тому числі моїй дружині, повідомлення, яке сам називав "нотаткою", щоб налаштувати їх на спільний настрій, а потім упродовж дня звертався до цього коротенького тексту неймовірної краси. Ці слова дарували щоденний сплеск натхнення навіть мені, хто взагалі був не з їхньої компанії й читав ці нотатки крадькома. Я зрозумів, що Едоардо належить до тієї когорти режисерів, які вміють добре писати, за що я одразу перейнявся до нього особливою повагою.
Якось зранку серед повідомлень, які Едоардо публікував у чаті, з'явилося посилання на сайт газети "Avvenire", де були наведені слова адмірала Петторіно, на той час командувача берегової охорони. Хоч адмірал запевнив у належній покорі урядовим наказам, що забороняли його катерам рятувати потерпілих у Лівійському морі, у своїй промові на річницю заснування їхнього корпусу він усе ж таки наголосив: "Рятувати життя на морі це законний і моральний обов'язок", після чого проігнорував заздалегідь узгоджений текст і почав говорити від себе, згадавши командира підводного човна Сальваторе Тодаро, який під час Другої світової війни потопив бельгійське судно посеред Атлантичного океану й урятував його екіпаж усупереч наказам німецького адмірала Карла Деніца. Пізніше Деніц назвав його "морським Дон Кіхотом" (тупувате гасло навіть для тих часів), хоч як, але Тодаро перед ним встояв і мужньо пояснив свою ініціативу з рятування ворогів, як зараз Петторіно намагався пояснити власну позицію щодо отриманих від уряду наказів: "Ми моряки, - сказав тоді Тодаро (а Петторіно зараз повторив), - італійські моряки, у нас за плечима дві тисячі років цивілізації, і саме так ми чинимо".
Вражений цими словами, Едоардо почав копати: так він відкрив для себе постать Сальваторе Тодаро, героя нашого військового флоту, нагородженого за бойові заслуги однією золотою медаллю, трьома срібними та двома бронзовими, а головне, знайшов численні свідчення для історичної реконструкції тієї події, про яку згадав адмірал Петторіно. Свідчення подекуди розходилися між собою, втім, збігалися в ключовому моменті: Тодаро справді врятував ворогів на морі, і тепер ця історія зазвучала по-новому в усій своїй очевидній і могутній актуальності, як і потужна фраза, якою Тодаро пояснив свій вибір: "Ми - італійці".
Едоардо набрав мене в месенджері й спитав, що я думаю про таку трохи божевільну ідею, як зняти фільм за цією історією. Фільм про війну. Історичний фільм. У якому офіцер Королівських військово-морських сил Італії в розпал війни не підкорюється наказам німців і рятує двадцять шість ворогів, щойно потопивши їхній корабель. Я відповів, що це грандіозний задум, саме те, що зараз треба, тепер слід шукати зачіпки, розповіді та свідчення, на яких можна сконцентрувати зусилля й довести: те, що ми вважаємо ганебним безчестям - справді ганебне безчестя. Звісно, знадобиться чимало часу, фільми про війну не робляться на раз-два, та все складалося добре: одні беруться за поточні завдання, інші вирішують масштабні питання, при тому всі ми прямуємо до єдиної мети. Едоардо дуже зрадів моїй підтримці й поринув у пошуки, більше про це ми не розмовляли.
Тут ми наближаємося до дивовижного моменту цієї історії, тобто - не знаю, як інакше це назвати, при тому, що сам я невіруючий - до прямого прояву Божої волі. Серед людей, яких я запросив до групи "Тіла", була Жасмін Бахрабаді, подруга з Ліворно, вона займалася промоцією музичних гуртів і ми вже років сто як товаришували. Я відрекомендував її в чаті іншим "тілам", позаяк вона майже нікого не знала. Вдача в неї така, що їй легше діяти, ніж розводити балачки, тож вона кинулася складати списки екіпажів, організовувати акції на підтримку партнерських неурядових організацій і робила все це дуже сумлінно. І от якось вранці Жасмін надіслала мені листа на електрону пошту з прикріпленим файлом, то була стаття з першої шпальти газети "Il Tirreno" про команданте Сальваторе Тодаро - того самого, про якого згадував Петторіно, а ще вона пояснила: "стаття про мого діда".
Тобто Жасмін - онука Тодаро.
Я не міг повірити. Попросив її дозволу запостити статтю в чаті, а після дозволу поділився текстом з усіма учасниками, супроводивши все це неймовірною новиною, про яку щойно дізнався. Буквально за кілька хвилин задзеленчав телефон. Едоардо! Такий приголомшений, ніби перед ним явилася сама Діва Марія.
- Ти знав, скажи чесно.
- Присягаюсь, не знав.
Уже за два дні Едоардо був у Ліворно й розмовляв з Ґраціеллою, дочкою Тодаро, у будинку Жасмін - тому самому будинку, де Тодаро жив з дружиною перед війною. Він отримав доступ до двох дбайливо збережених скринь, де лежали різні речі адмірала: його листи, світлини, нагороди, книжки з йоги та окультизму, а ще самовчителі, за якими він вивчав фарсі, тобто перську мову. (Зараз не вдаватимуся в подробиці про чудасії, але хто хоче, може поміркувати, звідки в моєї подруги Жасмін прізвище Бахрабаді, тобто з якої країни походить і якою мовою розмовляє її батько).
Місяць по тому я отримав від Едоардо пропозицію написати разом кіносценарій: навіть якщо написання сценаріїв ніколи не було моєю сильною стороною, знак з неба не припускав заперечень, тож я радо зголосився. Згадуючи "нотатки", які Едоардо щоранку розсилав під час зйомок "Пороку надії", і наснажений тією природною легкістю, з якою він з перших кроків роботи над фільмом опанував мову Тодаро, я підкинув ще одну ідею: поки триватимуть зйомки, ми напишемо не тільки сценарій, а й книжку, натхненну цією взірцево італійською історією. Ця пропозиція теж зайшла на ура.
Книжка з'явилася чотири роки по тому, коли закінчувалися зйомки фільму. Ксенофобія нікуди не поділася, готова знову здійняти свої жорстокі хвилі, навіть війна зараз підійшла так само близько, як тоді: ще одна причина, щоб італійці (хто виходить у море, але головним чином, хто залишається на березі, засмагає на пляжі, грає в маткот, насолоджується пляжними розвагами й вважає справедливим, ба' більше патріотичним кидати напризволяще людей, що тікають від бідності, переслідувань і війни), щоб вони знали, чиї вони діти. Уже онуки.
Сандро Веронезі
