Спогади про живих. Донецькі історії - Володимир Рафєєнко

"...головним предметом його віри була і є Україна"

Йому добряче за сімдесят років. Увесь свій вік прожив у Донецьку і, як би не хотів перебратися з окупованого міста до Києва, життя не дозволяє. Його молодший син, дивак за тридцять, ніде не працює, вживає алкоголь і ховається від призову до російських терористичних угруповань під ліжком у тата. Якщо Сергій Олександрович його не нагодує, то там, під цим ліжком, він і сконає.

Є в нього і старший син, який з дев'яностих років минулого століття працює на будівництві в Москві і знати батька не хоче. Не в останню чергу тому, що Сергій Олександрович завжди був і наразі лишається людиною ясного й послідовного українського світогляду. Син, який обрав Росію країною для життя, таку принциповість ніколи не розумів, а в ситуації війни взагалі сприймає як божевілля.

* * *

Ще в час так званої "перебудови" пан Сергій прийняв рішення долучитися до державотворчої діяльності. Зі своїм друзями активно готував референдум щодо проголошення незалежності України. Це не було просто, як і не було безпечно. Та все ж він не зважав на труднощі ні тоді, ні згодом, будучи справжнім активістом і громадським діячем. Хай і дуже провінційного штибу. Що поробиш - наш Донецьк був завжди містом промисловим, багатим, але периферійним. Але, може, саме тому така діяльність тут потребувала і щирості, і певної відваги. Урешті-решт, пан Сергій не став якимсь там начальником чи поважним депутатом. Він занадто скромний і чесний, щоб ставити собі за мету стати тим, кого зазвичай у нас називають "людиною впливовою". Але факт беззаперечний - у своєму середовищі, на своїх позиціях, пан Сергій викладався на повну, робив усе можливе, а іноді й неможливе для втілення тих ідей, у які вірив. І хай це прозвучить пафосно, але треба сказати чесно: головним предметом його віри була і є Україна.

Цей високий, темнуватий і дуже вже нездоровий чолов'яга якось, уперше за всі ці роки окупації Донецька, вибрався до нас під Київ. Це було восени, за рік до повномасштабного вторгнення. Ясно, що ми майже цілий день провели за столом. Він розказував, чого йому вартувало виїхати з Донецька й дістатися Києва. Ми розпитували про ситуацію в місті, про загальні настрої, про те, як складається побут пересічного донецького пенсіонера. І чим далі він розказував, тим сильніше я впадав у розпач. Я не міг зрозуміти, як він може існувати в тих умовах. Де в нього беруться сили для життя, для іронії, яка спрямована, у тому числі, й на самого себе, і для цієї усмішки - м'якої та інтелігентної.

"Російської пенсії" - у випадку Сергія Олександровича це сума близько п'ятдесяти доларів на місяць - вистачає на тиждень напівголодного існування. Українську пенсію отримати в Донецьку неможливо. Правда, є "ділові люди", які за двадцять п'ять чи тридцять відсотків від загальної суми беруться її тобі привезти. Деякі з пенсіонерів, що дійшли до крайнього ступеня бідності, ризикують і надають цим людям свої паспорти і пенсійні документи, сподіваючись отримати хоча б частину грошей. Оскільки пенсіонери місцевій владі не цікаві, то кожен із них виживає так, як може. Болюча правда полягає в тому, що суттєва частина донецьких пенсіонерів, людей похилого віку, що опинилися в чотирнадцятому році в окупованому місті без родичів, просто померла з голоду на фоні постійного стресу, а пізніше й епідемії ковіду, який суворо погуляв по донецькому степу. Про це ніхто не пише, про це знати ніхто не хоче. Бо це зайве знання, яке нікому не допоможе, а тільки поставить гіркі й важкі питання, відповіді на які ніхто не дасть.

"Він розказував, чого йому вартувало виїхати з Донецька й дістатися Києва".

Наскільки я зрозумів, Сергій Олександрович загалом людина, що не здатна брехати. Відкритий, щиросердний, чесний і дуже м'який. Він ніколи особливо не приховував своєї симпатії до України і під час окупації. Тож наразі побоюється навіть власних сусідів, бо вони спитали його якось, чи він збирається отримувати російський паспорт. Сергій Олександрович і висловився стосовно цього прямо і чесно. Сказав, що фізично не здатен на це. Це неможливо для нього. Він не віддасть український паспорт і ніколи не візьме в руки документ тієї країни, яку вважає агресором і терористом. І так, він розуміє, що місцева окупаційна влада припинить йому виплачувати й ті смішні гроші, що виплачувала досі. І так, він не знає, як далі буде існувати. Тим більше, як ми знаємо, з сином, що сидить під ліжком і труситься за своє життя. Але український паспорт - це його останній бастіон і він його не здасть.

* * *

Моя теща знає Сергія Олександровича давно, дружили сім'ями, разом відпочивали, допомагали одне одному з ремонтами й дачами. Вона регулярно спілкується з "другом-Серьогою", як вона його називає, у соціальних мережах.

Зараз вона сумно дивиться на екран смартфона й запитує:

- Але як же ж ти, Сергію, збираєшся жити далі?

- Та якось буде! - сміється він і переводить розмову на щось інше.

Вона суворо підтискає губи, і вони продовжують далі про своє. Про долі тих, хто виїхав, про життєві колізії спільних знайомих, які ще лишилися в місті, про серпневу погоду, яка видалася жаркою і щедрою на дощі, про ціни на базарі й про потенційні можливості дістати необхідні ліки, без яких у цьому віці й при цьому житті обійтися літня людина просто не в змозі. Розмовляють вони довго й чомусь іноді сміються. Вони занадто довго знають одне одного, щоб не знайти приводу для жарту й усмішки.

Але коли розмова сама по собі вже починає загасати, Сергій Олександрович раптом питає в тещі:

- А чому ти мене не вітаєш?

Моя теща, попри вік, людина тверезого розуму й пам'ятає всі на світі свята друзів і знайомих. Але тут раптом не може зрозуміти, про що, власне, ідеться.

- Сергію, вибач мені, - каже вона ввічливо, а сама думає про те, що її приятеля просто немає з чим вітати насправді, у нього син алкоголік, інший - запроданець, грошей немає, здоров'я теж, живе в окупованому місті у квартирі, яку неможливо продати, - але щось я не можу второпати, про яке свято ти кажеш? З чим тебе вітати?

- Як з чим, Ольго? - перепитує він і його голос починає тремтіти. - Сьогодні День незалежності України.

Вона мовчить і намагається не розплакатися, потім знову вибачається й вітає:

- З Днем Незалежності, Сергію! - каже вона. - З Днем Незалежності, дорогий!

І свято нарешті увіходить у її кімнату.

І наповнює наш дім.

Нова книжка Володимира Рафєєнка - збірка спогадів-есе з різним ступенем наближення як до документальної основи, так і до тієї межі, за якою твір стає художнім. Автор зібрав персонажів, чиї прототипи розкидані по всьому білому світу. Усі вони - частина його життя, його Донецька - рідного міста, яке більше не існує.

Головні герої - люди з реальними іменами, долями, поразками і перемогами. Усі вони мусили зробити той страшний вибір, який постав перед донеччанами з початком війни у 2014 році: кинути все своє життя й виїхати з рідного міста чи залишитися.

Книжка складається з двох частин. У першій - долі тих, хто лишився жити в окупації. У другій - розповіді про тих, хто виїхав з Донецька й зараз змушений звикати до неможливості повернення.

Але цим не вичерпується цінність видання. Ще один документально-художній план надають фотографії Донецька, які зняв донецький фотожурналіст Сергій Ваганов, член Національної спілки фотохудожників України. На цих світлинах і краса того міста, якого більше немає, і унікальні кадри страшної весни 2014 року - хроніка трагедії.

Усі права застережено. Жодної частини цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати в будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ "Видавництво Анетти Антоненко".

ISBN 978-617-553-100-6

? Володимир Рафєєнко, текст, 2025

? Сергій Ваганов, фото, 2025

? Видавництво Анетти Антоненко, 2025

"...мій Донецьк, степ, моя Україна".

Понад десять років триває війна Росії проти України, і впродовж цього часу я жодного разу не був у рідному місті. Втрачаю пам'ять про минуле. Вона стає нечіткою, умовною, одні спогади суперечать іншим. Люди, які вже не живі, у цій пам'яті й продовжують жити. Ті, хто живий, чомусь ховають від мене свої обличчя. Життя, що минуло, розпливається, як вода на віконному склі.

Але раптом, після років майже суцільної німоти й забуття, стало повертатися відчуття коріння, тих місць, де народився, де пройшли дитячі роки. Моє місто, у якому вчився й працював, народжував дітей, де й сьогодні живуть мої батьки. Де жив до сорока п'яти років. Ті місця, у яких моя юність досі мандрує зі мною в моїх сновидіннях.

Цей біль не назвеш фантомним. Бо цей фантом - і є тіло моєї душі. Прокидаєшся вночі, а очі вологі. Чому раптом? А тому, що наснилося щось про незабутні місця, де й досі безнастанно радіє всьому світу моя студентська молодість. Там, у самому центрі міста - мій університет, що носить ім'я мого найулюбленішого українського поета. Окупанти, звісно, збили табличку з іменем, але для мене і моїх друзів він завжди залишиться університетом Василя Стуса. Там доживають свій вік провулки, вулиці, бульвари, площі, які пам'ятають моє зростання. Останній рік вони сняться і сняться мені, незважаючи на те, що іноді я вже не пам'ятаю достеменно їхні назви.

Моє місто не відпускає мене. Сниться величезне сонце, помаранчеве, гаряче. Воно щодня продовжує підійматися над вулицями і проспектами мого дитинства, над його ланами і річками, перелісками, посадками, ярами. Живе й прозоре повітря безкінечного українського степу мерехтить, як вода у криниці, сниться і сміється мені приблизно раз на місяць. У колі цього світла - люди, яких не бачив вже понад десять років і, мабуть, більше не побачу ніколи.

* * *

Усе це зі мною назавжди. Той час і той простір, у якому більше ніколи не побуваю наживо.

До близьких людей, які з тих чи тих причин залишилися в Донецьку й усі ці роки змушені виживати в умовах окупації, не приїду просто тому, що росіяни мене напевно вб'ють. Усі ці роки я доволі ясно висловлював свою позицію стосовно окупації, росіян і їхньої "великої культури" як культури ґвалтівників і вбивць.

Тих моїх друзів, чиї долі тепер пов'язані з іншими країнами світу, мені теж не зібрати докупи. Світ хоч і "замалий і неширокий", але об'їхати його весь не можливо. Франція, Італія, Німеччина, Близький і Далекий Схід, Ізраїль, США і Канада - усюди живуть тепер ті люди, які колись були близькими мені, формували мій світ - коло спілкування і простір життя.

* * *

Так, побачити я їх не можу, але в моїх силах розказати хоча б про декого з них. Ця книжка - невеличка і дуже вибіркова збірка документальних, тією чи іншою мірою, і, як правило, доволі коротких історій про людей, кого пам'ятаю і люблю. Хтось із них усі ці роки залишається в окупації, хтось змінив країну проживання, хтось загинув на фронті. Але всіх їх об'єднує моя пам'ять, наше спільне минуле і безпритульне теперішнє.

У більшості ці люди - ніякі не герої. Типові представники колишньої української російськомовної провінції, які просто живуть своє життя і роблять усе можливе, щоб залишатися людьми. Але в тому, як вони це роблять, іноді багато справжньої правди і честі.

"Ті місця, у яких моя юність досі мандрує зі мною в моїх сновидіннях".

Ці люди, про кого я хочу розказати, для мене і є - мій Донецьк, степ, моя Україна. Цих моїх донеччан, людей цивільних, простих і переважно нічим не знаменитих, можна, звісно, убити. Але ось що я вам скажу - перемогти їх не можна. Ці маленькі історії, на мій погляд, беззаперечний тому доказ.

Мій уклін тобі - Сходе України. Моя вдячність усім померлим і живим.

"В неї є онучка, якій вона радіє за будь-якої можливості..."

На сході України, зовсім поруч із моїм рідним Донецьком, є таке місто - Харцизьк. У певному сенсі його можна сприймати просто як далекий район нашого спільного міста, частину міської агломерації. Але офіційно - це адміністративний центр Харцизької міської громади. Заснований у 1869 році. У 2014 році в ньому проживала 58 641 особа.

Тринадцятого квітня 2014 року Харцизьк опинився під контролем проросійських терористичних формувань. Озброєні бойовики зняли з будівлі міськради українські прапори й повісили прапор так званої "Донецької народної республіки". Скільки в місті зараз проживає людей, відомо одному Богові. Музей, музична, художня та спортивна школи, готелі "Силур" і "Трубники", дві лікарні, дев'ять шкіл, металургійний технікум, палац культури і палац піонерів - от і весь Харцизьк.

Для мене головне в ньому - моя подруга Альона, по-справжньому близька й дорога мені людина. Ми з родиною виїхали до Києва ще у 2014 році, а вона залишилася в Харцизьку. Зрештою, мешканцям цього невеличкого промислового міста, яке розташоване майже впритул до Донецька, пощастило. Ні у 2014 році, ні зараз, через роки після повномасштабного російського військового вторгнення, місто не зазнало великих руйнувань і втрат. Найбільше потерпає чоловіча частина міста - чоловіків насильно й незаконно, примусово "мобілізують" до лав діючих у регіоні російських збройних формувань.

А жінки нічого - живуть. У всякому разі, Альона тримається. Незважаючи на те, що їй уже за п'ятдесят, вона завжди й у всьому почуває себе жінкою. Відчуття власної жіночості, потреба кохати й уміння по-справжньому любити, намагання бути красивою в будь-які часи і за будь-яких умов - це і є Альона.

Вона надзвичайно приваблива й сексуальна. Любов - це головне в її житті. Саме так вона себе позиціонує. З юності в неї закохувалися всі чоловіки, які опинялися поруч, так би мовити, у зоні безпосереднього контакту. В ній і зараз збереглася та невимовна енергія привабливості, яку називають жіночими чарами.

Кілька разів до повномасштабного вторгнення Альона приїздила до нас у Київ заради відпочинку й шопінгу. Навіть якщо в неї не було грошей, раділа самій можливості побачити нові й красиві речі, приміряти їх, помріяти про те, як би було гарно їй у тій чи іншій сукні.