Вікторія Семененко
Різдвяне диво
Поліна стримувала у собі сльози. Не годиться плакати зараз, коли на вулиці передсвяткова атмосфера. Та на серці - біль, розчарування, зневага і знову так само по колу. Дівчина чекала свого рейсу. Сніг неспішно спускався з неба, кружляв у повітрі та лягав на в'язаний шарфик і шапку. Поля простягнула руку новій сніжинці, щоб та опустилася на її вовняну рукавичку. Але й та минула її увагою. Ну, як тут не заплакати?
Рейс затримується, щойно передали. Ще цього їй не вистачало, а якщо зараз загуде тривога? Вона панічно боялась у тривогу перебувати на залізничому вокзалі, особливо після недавніх прильотів. Глибоко вдихнула морозного повітря. Зняла рукавичку і заправила русяве волосся у шарф, щоб не розпалися кучері.
Ще вчора у її житті все мало інакший вигляд. У неї були плани, два квитки на рейс до батьків, дві валізи речей для неї і для нього, які вона старанно склала. Була любов, а тепер її нема...
Із Назаром вони зустрічалися рік. Вона так трепетно чекала свого чоловіка, що не всіх підпускала близько до серця. Назар працював асистентом у приватній клініці, був старшим від неї. Вона ж закінчувала останній курс медичного училища. Прийшла тоді на УЗД-обстеження, побачила його - усередині запурхали метелики. Міцний, як гора, подумала, високий, плечі широкі, зосереджений, чорнявий, вилиці гострі, ніс рівний, погляд м'який. Усміхнувся їй при першій зустрічі, а вона чомусь хотіла затриматись, але не було причини.
- Ми з вами сьогодні бачилися. Чи можу я вас запросити на каву? - він зателефонував того ж дня, взявши номер телефону у базі даних.
- Запрошуйте, - впізнала його голос і сміливо погодилася.
За гарною зовнішністю вона роздивилася добрий характер, відповідальність за обов'язки, турботу про здоров'я власне та ближніх, опіку над своєю бабусею, сміливість до нових рішень. До Полі він ставився лагідно, влаштовував їй цікаві прогулянки містом, дарував троянди та півонії, купував лате і круасани зі згущеним молоком. Вона відкривалася йому, як нікому, і впускала все ближче до серця...
- З тобою так добре. Я би хотів щоранку ось так, - казав він їй, коли вона залишалася в нього на ночівлю.
Поля його полюбила. Уже ладна була планувати майбутнє і казати "так", коли він освідчиться. Та поки Назар не запрошував під вінець. Вона розуміла, можливо, вони мало одне одного знають.
- А поїхали зі мною на Різдво до батьків? Хоча б на кілька днів. Я так хочу познайомити тебе зі своїми рідними. Тато показав би тобі наш фруктовий сад, притрушений снігом, а бабуся з мамою нагодували би смачними різдвяними стравами, - дівчина наважилася запросити на гостини, хоча серце тремтіло: а раптом Назар відмовить.
Погодився. Вони запланували спільну поїздку на два дні. Поля купила рідним на Різдво подарунки. Мамі - срібну підвіску у формі янголятка і такі ж самі сережки, татові - вінтажний коричневий блокнот, племінницям - сукенки волошкового кольору, а всім іншим родичам - милі сувеніри та, звісно, листівки з побажаннями, що вона написала кожному окремо.
- Я тебе люблю, просто так вийшло... - Назар виправдовувався, коли Поля увечері прийшла до нього без попередження. Хотіла зробити сюрприз перед поїздкою, а зробив він - був не сам, незнайома жінка, свічки та квіти... Знайомий початок їхніх стосунків.
- Ненавиджу! - відштовхнула від себе й одразу ж пішла додому. Пішки. Падав мокрий сніг, але перед її очима була лише одна картинка: чоловік, якого вона любила, з іншою жінкою...
На перон нарешті прибув потяг. Поля зайшла у порожнє купе. Поставила валізу в куточок і сіла біля вікна. "Побути на самоті зараз корисно", - подумала. Відчула, як пальці змерзли, і щоки палахкотять від морозу.
- Мамо, так, я виїжджаю! Ти навіть не уявляєш, як мені пощастило! Хотів забронювати квиток онлайн, але вже не було. Пішов до каси, думаю, а раптом. І виявляється, хтось здав квиток майже перед відправленням потяга, - в купе зайшов чоловік у військовій формі, натхненно розмовляючи телефоном.
Поля видихнула: вона буде таки не сама. Не дуже любила самотність, особливо тепер, коли її почуття розтоптали, як квітку при дорозі.
- Добрий день, дівчино! - делікатно привітався до неї новий пасажир. Розклавши свої речі на місце, дістав термос і паперові стаканчики. Налив обом теплий напій.
- І вам добрий день! - усміхнулася Поля, спостерігаючи за метушінням цього чоловіка.
- Будемо знайомі. Я - Святослав, другий рік на службі. За фахом - учитель музики. Співав колись у музичному гурті. Неодружений, - представився, подаючи їй чай.
- А я - Поліна, закінчую медичний університет. Другий місяць працюю медсестрою в лікарні. Маю розбите серце, яке поки не відкрите до залицянь, - мовила без настрою і взяла стаканчик. Пальці відчули тепло, і стало легше.
- Та я поки і не залицяюся. Вирішив познайомитися, бо їхати будемо разом. Не мовчати ж нам усю дорогу?! Дорога - це така терапія, коли можна розповісти про себе, що завгодно, все одно дороги розійдуться, - Святослав усівся напроти, помітивши, що дівчина надто сумна.
Потяг нарешті вирушив, залишаючи позаду міську метушню, розбиту любов. Легка мелодія рейок повільно заколихала, наближаючи до рідного дому.
- Але ж є випадки, коли дороги і не розходяться, - Поля згадала історію, як її тітка зустріла свого чоловіка в потязі.
- Вас не зрозуміти. Кажете, що не готові до залицянь, а самі розповідаєте про поєднання доль у потязі, - чоловік усміхнувся теплою усмішкою, яка трішки ховалася в бороді.
- Як удало ви підловлюєте слова, Святославе! Життя непередбачуване. Ніколи не знаєш, що чекає тебе завтра, - мовила Поля, смакуючи чаєм. А потім дістала із сумки снікерс і половинку протягнула новому знайомому.
Святослав подякував за смаколик та відсунув шторку, розглядаючи сріблясті поля і морозні дерева. Поля не знала, чи доречно порушувати мовчання. Мо', він щось згадав зі служби чи з дитинства.
Вона теж подумала про своє.
Різдво вдома Поля завжди любила. Адже тоді всі збиралися за одним столом. Приїздив старший брат зі сім'єю - дружиною Тонею і двома племінницями, приходила тітка Варя, молодша мамина сестра, зі своїми хлопцями. Бабуся Катря наряджалась у вишиванку. Відколи почалася війна - приклад із бабусі - вдягати вишиванку - брали всі її рідні. Бабуся часто хворіла, проживає з мамою і татом. Коли тривають приготування до Різдва, вона традиційно готує кутю та узвар за рецептом своєї прабабусі.
У їхньому купе стояла тиша, чутно було лише скреготіння коліс та рейок. Після чаю цей звук діяв на Полю заспокійливо. Та й на вулиці вже вечоріло.
Із сусіднього купе долинала мелодія "Merry Christmas", напевно, пасажири святкували, прощаючись із теперішнім роком. Дівчина сперлася на стінку, підібгавши ноги під себе. Вона і сама не знала, чому, але спостерігала за Святославом.
Цікаво, чому він досі неодружений. Невже, як і вона, чекає свою любов? Очевидно, що хлопець про щось думав, допоки в нього не задзвенів телефон. Святослав відвів погляд від вікна і зупинив у її очах. Полі стало незручно, що вона так відкрито спостерігала за ним. Дістала зі сумки книжку з психології та опустила туди очі, подумки висварюючи себе, що не зробила цього раніше. Святослав спілкувався з побратимом, розповідав, що благополучно дістався від нього до вокзалу, купив останній квиток і їде з чарівною панянкою.
- Куди їде? Та ще не питав. Зараз усе з'ясую, - підморгнув їй, коли Поля знову поглянула на нього.
- Ви мені вибачте. Я не хотіла вас тривожити, ви про щось думали, - дівчині стало незручно, вирішила перепросити.
- Пропоную на "ти", адже почуваюся дуже старим. Я давно був удома. Не завжди розумієш цінність того, що маєш, - протягнув задумливо.
- О, так! Тут і не посперечаєшся... - дівчина теж сумувала за рідними, хоча й любила свою самостійність та свободу. Подруги казали, що вона дуже домашня, коли на початку навчання за кожної можливості їхала додому.
- Я після навчання залишився у столиці. Писав музику, друг - слова пісень. Постійно концерти, фестивалі, творчі тусовки. Але треба було за щось жити - працював офіціантом, кур'єром. У школу не хотів іти працювати. Додому приїздив дуже рідко. Все було ніяк. А потім почалася війна... Я пішов добровольцем. Вистояли під Херсоном. Тепер на іншому напрямку воюємо. Маю кілька днів відпустки, своїх навідав, тепер до мами... - чоловік розповідав, минаючи події зі свого життя. Немов навмання.
Поля слухала, хотіла запитати про війну, але стрималася. Згадала, що не всі скажуть правду, що там насправді відбувається. Та й хто знає, як відреагує Святослав.
- Своїх - це твоя сім'я?..
- Так, мене виховувала тітка, мамина старша сестра. А мама тим часом поїхала за кордон, влаштовувала своє життя, виходила заміж, про мене забула. Мені тоді було шість років. Тітку я називаю мамою, дуже люблю її. Вона давала мені все, в самої теж син був. Виховувала обох однаково. Мама повернулася перед початком війни. Довго не міг їй вибачити, не хотів її бачити, вона мене зрадила. Але в перший рік війни, якраз перед Різдвом, зателефонував їй сам. Потім поїхав у гості. У війні тримаєш усіх своїх людей поряд. Я вибачив мамі. Цього року в нас буде друге Різдво разом. Ось подарунок їй везу, показати? - згадка про неньку викликала у Святослава хороші емоції, наче він знову маленький.
Чоловік дістав із ранця паперовий згорток і обережно розгорнув білу сукню, вишиту червоними, зеленими, чорними та блакитними нитками. Це був орнамент із квітів, вишитий на рукавах.
- Яка краса! Можна поглянути ближче? - Поліна взяла сукню і почала розглядати хрестики. Рівні, гладенькі, немов намальовані.
- Це замовив у доброї літньої жінки. Ми кілька днів у неї з побратимами перебули, поки... Одне слово, замовив у неї. Пообіцяла і вишила, - казав радісно, згадавши добро в очах цієї жінки.
- Мама буде тішитися, - Поля при світлі в потязі розглядала цю красу.
Чоловік потому акуратно склав сорочку. Саме зайшла провідниця, спитала, чи бажають чого. Замовили чаю.
- Чай у ваших чашках - це романтика, - сказав чоловік, усміхнувшись. Поля подумала: він стільки пережив із дитинства, у війну, але зберіг у собі добро та щиру усмішку, теплі слова і людські цінності.
- Тепер ти, Поліночко, розказуй. Хто посмів нехтувати твоїми почуттями? - Святослав уже сьорбав принесений чай.
- Ой, ні. У мене все так банально. Навіть згадувати не хочу, щоб не псувати передріздвяний настрій, - спершу також намагалась усміхатися, але помітила його уважний погляд: - Гаразд, розповідаю. Мене зрадив хлопець, з яким ми були разом рік. Більше того, мали їхати на знайомство до моїх батьків, а натомість їду сама.
- Не дуже добре, але не всі чоловіки такі, правда? - Свят намагався вловити її погляд, але вона дивилась у вікно на нічне снігове покривало.
- Можливо, але мені завжди трапляються саме такі, - сказала дівчина та знітилася від своєї відповіді: - А ти чому сам?
- Я зневірився в любові. Таке може бути? Направду, свою першу жінку я втратив. Вона була старша від мене. Згодом зізналася, що в неї є син. Але я тоді не був готовий до зрілих стосунків. Згодом у мене були інші дівчата, після наших концертів. Але нічого серйозного у нас не вийшло. Я не готовий був до створення сім'ї, - Свят не хотів про це говорити. "Можливо, тому, що колись його зрадила мама, а тепер він боїться впускати жінок до серця", - подумки припустила Поля.
Чоловік пішов із чаєм у тамбур, а Поля лягла перепочити. Її трішки виснажили ці одкровенні історії. Усе її життя розвивалося не так, як вона хотіла. Сон підкрався. Вона не чула, як сусід повернувся до купе, але відчула, як він укрив її пледом.
На ранок вона прокинулася в купе з іншими людьми. На якій станції вони зайшли, Поля не чула. Святослава тут уже не було. Вона так і не спитала, в яке місто він приїхав. Почавши складати свої речі, помітила під книгою записку.
"Я не хотів тебе будити, ти спала. Ти неодмінно зумієш полюбити наново. Ти дуже світла і добра. Залишу про всяк випадок свій номер телефону. Ти сама казала, що історії з потяга мають хороше продовження.
З теплом, Святослав".
Поля вийшла на перон. Її маленьке місто було засипане пухнастим снігом. На пероні чекали тато з племінницею. Такі довгоочікувані обійми з рідними! Тато не спитав, чому сама. Просто поглянув ув її очі. І мама потому не запитала нічого, і бабуся. Які мудрі й добрі в неї рідні, а вона згодом не втрималась і розплакалася на кухні. Мама гладила її спину і казала, що в її житті обов'язково трапиться потрібна їй людина, з якою пов'яже любов.
По обіді в хаті панував гамір. Тато дістав із горища їхню велику ялинку, на гілках якої сріблився сніг. Племінниці прикрашали її скляними іграшками у формі будинків, чобітка й зірочок. Майже так само сперечалися, кому яка дістанеться іграшка, як колись Поля із братом. Бабуся завершувала готувати кутю, доручивши Полі розтерти мак. Мама з дружиною брата ліпили вареники, притримуючи спину, бо невістці от-от народжувати третю дитину. За хвильку має прийти тітка Варя з хлопцями. У різдвяні дні вдома особлива атмосфера, котру Поліна любить із дитинства. Тут вона знову маленька дівчинка, яка вірить у різдвяні дива і, можливо, знову повірить у любов.
Уже надвечір на столі були традиційні різдвяні страви, що їх приготували жінки їхнього роду, стояв дідух, згадували веселі історії, обмінювалися подарунками, захоплювалися вишиванками, вийшовши на подвір'я, виглядали першу зірку. І коли Поля побачила її на морозному небі, то дістала мобільний телефон і надіслала новому знайомому есемеску: "Христос рождається! Світлого Різдва, Святе!"...
