Розділ 7
З цими словами на вустах пан Курган-де-Саван зірвав зі стіни повітки великий клапоть! Він затріпотів у його руках оком тигра! Ще один здертий клапоть з іншого пошарпаного плаката виявився пащею лева!
Хлопцям почулося у ревінні вітру рикання Африки.
Вони кліпнули. Відтак рвонули. Задряпали нігтями. Заповзялися рвати руками. Видирали смуги, клапті, величезні сувої тваринної плоті, ікла, пронизливі очі, роздерті боки, закривавлені пазурі, хвости - і все це перепліталося, стрибало й верещало. Вся стіна повітки скидалася на заціпенілий древній цирковий парад. Вони пошматували його на клапті. І з кожним клаптем відривали кіготь, язик чи хиже котяче око. А під ними шар за шаром відкривався жахітний світ джунглів, незабутні зустрічі з білими ведмедями, полохливими зебрами, прайдами кровожерних левів, розлюченими носорогами, спритними горилами, які видираються на дерева перед світанком і вигойдуються там до сходу сонця. Тисячі диких тварин збилися в гамірні зграї, прагнучи вирватися на волю. Тепер, звільнені, у хлоп'ячих кулаках, пригорщах та оберемках, вони шелестіли на осінньому вітрі, доки хлопці мчали наввипередки з ними по траві.
І ось Курган-де-Саван вирвав старі штахетини з паркану, нашвидкуруч збив із них хрестовину повітряного змія, скрутив їх дротом, а потім відійшов на крок назад, аби прийняти паперові дари для змія, які хлопці шпурляли йому жмутками.
Він кидав їх на кістяк змія і, в снопах іскор, намертво прилютовував їх своїми ороговілими пальцями.
- Гей! - галасували від захвату хлопці. - Ви тільки гляньте!
Вони зроду-віку не бачили нічого подібного і не знали, щоби хтось отак, як цей Курган-де-Саван, умів одним щипком, хапанням, стисканням пальців поєднувати око й ікло, ікла і пащу, а пащу з рисячим хвостом. І все це, геть усе, напрочуд доладно поєднувалось у єдине ціле, у дивоглядний пазл, що втілив тваринний світ джунглів, який, звалившись сюди, потрапив у пастку, а тому дикі звірі завмерли, застрягли у клеї, заплутались у тенетах, проте картина все розгорталась і розросталась, набуваючи нових барв і звуків у світлі висхідного місяця. Ось іще одне кровожерне око. Ще одна голодна паща. Навіжений шимпанзе. Найскаженіший мандрил. Верескливий сірий сорокопуд! Хлопці підбігали з останніми клаптями жахіть, і ось уже повітряний змій готовий, його древній тулуб сплавлений ороговілими пальцями, від яких ще в'ється синій димок. Пан Курган-де-Саван запалив сигару від останнього вогника, видобутого зі свого великого пальця, й осміхнувся. І його усмішка подала Повітряного Змія у новому світлі - як Змія-руйнівника, сплавленого із тварин, таких страхітних і лютих, що їхнє ревіння заглушувало виття вітру і занапащало серця.
Курган-де-Саван був задоволений, та хлопці і поготів.
Позаяк Повітряний Змій чомусь нагадував...
- Овва! - здивовано вигукнув Том. - Та це ж птеродактиль!
- Що?
- Птеродактилі - це прадавні літаючі плазуни, що вимерли близько мільярда років тому, і відтоді їх уже ніхто ніколи не бачив, - пояснив пан Курган-де-Саван. - Сказав, як зав'язав, хлопче. Птеродактиль, а це він і є, віднесе нас за вітром чи то до Погибелі, чи то до Краю Світу, чи то до ще якоїсь милозвучної місцини. А тепер нумо за шворку, мотузку чи линву, і то хутчій! Хапайте й несіть!
Вони зірвали старий шнурок для білизни, натягнутий між повіткою та покинутою хатиною. Добрячих футів дев'яносто чи навіть довше мотузки вони принесли Курган-де-Савану, який пропустив її крізь свій кулак, допоки та не закурилася найсмердючішим димом. Відтак він прив'язав її до хрестовини велетенського Повітряного Змія, який тріпотів, наче заплутаний у сітях і витягнутий з води високий, незнайомий скат-манта. Він боровся з вітром за своє життя. Все ще лежачи на траві, тріпотів і борсався на хвилях припливного повітря.
Курган-де-Саван відступив, смикнув за шнурок - і шуг! - Повітряний Змій злетів!
Він заходився ширяти над самісінькою землею на кінці шнурка для білизни, під німотно-звіриним натиском вітру, пірнаючи то в один бік, то в інший, то раптово шарпаючись догори і стаючи дибки, наче стіна, повна очей, чи щит із зубів, чи буремний вал крику.
- Не піднімається, не летить прямо! Хвіст, нам потрібен хвіст!
І тоді Том, так наче хтось його штовхнув, пірнув першим і вчепився у хвіст Повітряному Змієві. І повиснув. Змій врівноважився. І почав здійматися.
- Так, - вигукнув темний чоловік. - Оце ти, хлопче, розумака! Будеш кермувати хвостом! І ще, і ще треба!
І поки Повітряний Змій повагом підводив голову у стрімкий і холодний потік повітря, всі хлопці поперемінно, охоплені шаленою примхою та під'юджувані допитливістю, хапалися один за одного, видовжуючи хвіст. Ось уже Генрі-Генк, перевдягнутий Відьмою, схопив Тома за щиколотки, і тепер Повітряний Змій наростив собі розкішного хвоста з двох хлопців!
Відтак Ральф Бенґстрьом, сповитий як Мумія, спотикаючись об свої розвіювані вітром стрічки, задихаючись у своєму похоронному замотку, рвонув до них, підстрибнув і схопив Генрі-Генка за щиколотки.
Тож наразі у Хвості було вже троє хлопців!
- Стривайте! Я з вами! - крикнув Жебрак, під брудним вереттям якого насправді маскувався Фред Фраєр.
Він і собі, підстрибнувши, вчепився.
Повітряний Змій спурхнув вище. Четверо хлопчаків, що утворювали хвіст, гукнули, щоби хапалися й інші!
І Хвіст подовшав, коли хлопчак у костюмі Людиномавпи і собі вхопився за щиколотки, а за ним потягнувся Смерть-із-Косою, хоча й це було дещо необачно.
- Обережно з косою!
Коса впала і лежала в траві, як загублена посмішка.
Зате тепер двоє хлопців звисали, вчепившись у бруднуваті щиколотки, а Змій здіймався дедалі вище вгору, доки на його щоразу пишнішому хвості з лементом і вереском нанизувалися один за іншим восьмеро хлопчаків: останні двоє були Джордж Сміт, виряджений Привидом, та Воллі Бебб у костюмі Ґарґульї, що впала з даху собору.
Хлопці лементували від захвату. Повітряний Змій здійнявся в небо і... полетів!
- Егей!
У-у-ух! Змій гурчав як тисяча різних тварин.
Га-гах! Мотузка Змія, напнувшись, задеренькотіла на вітрі.
- Тс-с-с! - зашепотіли всі.
І вітер поніс їх усе вище і вище, до зірок.
А Курган-де-Савана, залишившись унизу, з благоговійним трепетом дивився на свою мудровану конструкцію, на свого Змія та своїх хлопців.
- Постривайте! - гукнув він їм.
- Нема коли, хутчій! - відгукнулися хлопці.
Курган-де-Саван чкурнув по траві, хапаючи косу. Його хламида затріпотіла на вітрі, немов крила, а тоді він підстрибом зринув у повітря і полетів.
