Франц Кафка не хоче помирати: роман - Лоран Сексік

Оттла

Вона подумала, що, лягаючи спати раніше, ніж зазвичай, зможе заснути легше. Невдовзі після вечері побажала батькам на добраніч. Оттла повернулася до сімейної квартири, щоб бути поруч із ними, коли ті з нетерпінням чекали на повернення її брата із санаторію в Кірлінґу. Дів­чина лягла спати, сподіваючись, що ця ніч буде відрізнятися від інших. Але вона була схожа на решту, із шлейфом страху й запитань без відповідей. Годинник щойно пробив третю, а Оттла Кафка все ще намагається заснути.

Із самого ранку вона сподівалася на звістку з Кірлінґа: лист від Франца, дзвінок від Роберта, Дори чи навіть доктора Гофмана. Та коли настав вечір, новин не було.

Тієї ночі бачила свого брата в думках, умираючого, нерухомого на своєму ліжку. Чи це був поганий сон, подібний до тих, які марилися їй остан­нім часом? Цей образ Франца не давав спокою. Оттла згорнулась калачиком, занурилася в ковдру, глибоко вдихнула й прошепотіла:

- Франц живий і здоровий.

Вона намагається не думати й не рухатись. Перестати чути годинник, затулити вуха для звуків вулиці, не бачити загрозливу тінь від штори, яка танцює на стіні. Не дозволяти страху панувати над собою. Хіба вірити в передчуття не так само безглуздо, як вірити в голема? Вечір перетворює найменше побоювання на жах. Уранці, як зав­жди, виявиться, що вона дала себе одурити природній тривозі. І її страхи, як зав­жди, виявляться лише плодом уяви та великої сестринської любові. Але побоювання розвіються білизною дня так само швидко, як на світанку зникають зорі. Але ранок здається таким далеким, армія химер відділяє її від дня.

Юнка підводить голову, дозволяє своєму погляду блукати в напівтемряві, зупиняється на картині, що висить на стіні навпроти ліжка, віддається спогляданню репродукції заходу сонця над Прагою, потім переводить зір на раму з муранського скла4, освітлену крізь вікно вуличними ліхтарями. Але ніщо, навіть великий комод, настільки сповнений спогадів, що варто доторкнутися до дуба, як до обличчя долітають аромати дитинства, не може позбавити Оттлу від жахливого відчуття, наче з Францом за чотириста кілометрів від неї сталося щось погане.

Можливо, усе, що потрібно зробити, це почекати, поки хмара розсіється, і виснаження, до якого доводить її ця боротьба з собою, урешті-решт занурить дів­чину в найглибший сон - навіть якщо це буде, як і щоночі, відколи стан Франца погіршився. Марення, котре нічого не виправляє, залишає вечірній смуток недоторканим, і з якого вона вийде рано-вранці в депресії, схожій на ту, що була напередодні.

Оттла глибоко вдихає й видихає, і з кожною хвилиною її скроні гупають не так сильно, а тривога вщухає. Сподівається, що брат усе ще живий. Склеплює повіки, простягає руки й чекає, коли її поглине сон.

Годинник відраховує секунди.

Кілька місяців тому, повернувшись до сімейної квартири після тривалого перебування в Берліні, Франц сказав, що звук годинника заважає йому спати.

- А ти спробуй не слухати, - порадила Оттла.

Брат розсміявся, перш ніж стався напад кашлю, подібного до якого вона ніколи не чула. Через декілька довгих секунд він припинився. Обидва погляди впали на пляму крові внизу носовичка. Франц прошепотів тихим, вибачливим голосом, що нічого серйозного, от зовсім, не варто хвилюватися.

Перебування в Німеччині в страшний холод берлінської зими й загальне нещастя 1923 року загострили хворобу. До сьогодні Оттла відчуває провину за те, що заохотила брата до поїздки. Мала б сказати:

- Ні, це нерозумно, залишайся тут, з нами, заради свого здоров'я. Якщо не для себе, то хоч ради мене.

Він би послухав її, зав­жди так робив, Оттла була єдиною, до чиїх порад прислухався. Але, як зав­жди, вона вважала за краще стати на його бік і підтримати в рішенні покинути Прагу. Дів­чина знову виступила проти батька, цього разу хибно, який, відколи Франц запропонував свою ідею, уважав поїздку чистим божевіллям:

- Поїхати жити в Берлін, коли цей хлопчик ледве може перейти Карлів міст!

Вона мусила визнати, що батько мав рацію. Берлін уплинув на Франца. До кінця свого перебування в столиці Німеччини він важив п'ятдесят кілограмів. Оттла знову побачила брата на порозі у квітні, коли той повернувся до Праги, розпатланого, з наче намальованими рисами обличчя, жахливо худорлявого та надзвичайно блідого ходячого трупа. Батько привітався з ним навмисно відсторонено, що лише недосконало маскувало ступінь переляку. Мати довго обіймала сина, сльози текли по її щоках. Тепер настала черга сестри обійняти тендітну купу кісток, які, як вона боялася, зламаються, якщо триматиме Франца надто міцно. Брат був загорнутий у свій вовняний плащик, незважаючи на м'який день, а потім сказав, ніби тільки-но второпав, наскільки тривожним може бути його стан:

- Не дивіться так жахливо на мою недугу. Сьогодні вранці, наприклад, мені не виповнилося й тридцяти восьми.

- Що ці кляті лікарі дають тобі, щоб збити температуру?

- Поки що вони пропонують лише інгалятори. Але я все одно відмовляюсь від уколів миш'яку.

- Якщо лікарі рекомендують, то чому від них відмовляєшся?

Франц збентежено посміхнувся, ніби благаючи про милосердя.

За декілька днів його привезли до відділення професора Гаєка у Відні, який спеціалізується на безнадійних випадках.

Життя всієї родини перевернулося догори цапки сім років тому, тієї проклятої ночі в серпні 1917 року, коли Франц прокинувся, кашляючи кров'ю. Катастрофа сталася в той час, як життя, здавалось, нарешті стало посміхатися йому.

У віці тридцяти шести років парубку вдалося покинути родинне гніздечко. Після довгих зволікань урешті винайняв невеличку квартиру в палаці Шенборнів, яку Оттла знайшла для нього. Приблизно в той же час заручився з Феліс. І цей другий раз буде чарівним, молилася сестра, хоча ніколи не вірила в щирість такого союзу. Хлопчик переживав своє запізніле перетворення на чоловіка. Страхова компанія була ним повністю задоволена. Франц був у захваті від того, що оселився в цій крихітній двокімнатній квартирі - своїй першій справжній домівці. Він здавався щасливішим, ніж у помешканні на Ланґеґасе, яке Оттла зав­жди ненавиділа, чи навіть у тому ляльковому будиночку на Алхімістенґасе. Брат казав, що любив гуляти вечорами тихою алеєю, чути, як його кроки хрумтять на снігу, коли прямує до замку.

Але після шести місяців цього простого щастя в скромній квартирі палацу Шенборнів, одного ранку він при­йшов до сестри додому, блідий і не в змозі вимовити ні слова.

- Що сталося? - спитала вона. - Щось із Феліс? Може, страховий офіс?

Але це було не перше й не друге.

- А що ж тоді? Скажи мені, Франце, я все чую.

Потім, ніби трохи присоромлений, зізнався сестрі, що кашляв кров'ю.

Й ось Франц уже декілька днів перебуває в Кірлінґу після Відня й жахливої терапії в професора Гаєка. Куди все це нас приводить? Дів­чина провела ранок, визираючи у вікно в пошуках професора. Останній лист був відправлений минулого тижня. Коли його отримали, Оттла й дві її сестри, Наті й Еллі, танцювали під захопленим поглядом матері так палко, ніби було оголошено про повернення блудного сина. Потім читали разом, кожне слово як заклинання, накладене на нещастя. Дів­чина знає цей лист майже напам'ять, але в цю мить плекає надію знайти між рядками послання, яке вислизнуло від її попередніх читань, щось заспокійливе, що полегшило б її страждання. Вона увімкнула світло й відкрила шухляду комода, де зберігалися листи з Кірлінґа. Витягла той, що лежав на вершині стосика. І стала читати. Шепотіла кожне речення, наче промовляла молитву:

"Кірлінґ

Любі батьки,

Про наступний візит, який ви іноді згадуєте, думаю щодня, бо це мені дуже важливо. Це було б так чудово. Ми так давно не були вкупі. Знову мирно провести декілька днів разом у прекрасній країні. А потім випити по келиху пива. До речі, я часто думаю про це зараз, під час спекотних літніх місяців, як ми пили пиво разом усі ті роки, коли батько брав мене до школи плавання. Це й чимало іншого свідчить на користь вашого візиту, але занадто багато проти. По-перше, батько, імовірно, не зможе приїхати через труднощі з отриманням паспорта... А по-друге, мамо, я все ще маю не дуже гарний вигляд і взагалі не вартий того, щоб мене бачили. Ти знаєш, які проблеми мав у перші дні тут і у Відні. Вони дещо стримували мене, запобігали швидкому падінню температури, яка ще дужче мене ослаблювала. Несподіванка туберкульозного ларингіту також виснажила мене більше, ніж мала б.

Тільки тепер із допомогою Дори та Роберта - ким би я був без них - починаю позбавлятися цієї слабкості. Але зараз у мене все ще є проблеми. Незважаючи на добру їжу, яку ми тут їмо, і майже щоденні прогулянки на свіжому повітрі, я ще не зовсім одужав. Я навіть не в такій хорошій формі, як був, скажімо, нещодавно в Празі. Якщо додасте до цього той факт, що можу розмовляти лише пошепки, та й то не дуже часто, ви й самі захочете відкласти свій візит.

Але справи йдуть на краще. Професор відзначив помітне поліпшення стану гортані. Тож, любі батьки, поки що здаватися не варто, еге ж? Окрім рідкісних візитів до фахівця, Роберт ні на мить не відходить від мене й піклується всіма силами, замість того щоб думати про свої іспити.

З любов'ю

Ф."

Оттла повторює собі:

- Усе йде на краще...

Відчуває полегшення. Вона боялася даремно. Тримає в руках доказ того, що Франц одужує.

Дів­чина цілує папір, як колись брата в лоб, коли в нього була лихоманка. Кладе аркуш назад на стос. Тепер зможе заснути, а завтра ці передчуття будуть не більше, ніж поганий спогад.

Дора

- Любове моя, пробач, що покинула тебе на мить. Щонайбільше через годину буду поруч. Сестра Анна так наполягала, що я нарешті погодилася відправити листа, який вона вчора написала твоїм батькам. "Подумай про сім'ю, яка сумує за ним, - сказала медсестра. - Чого ти чекаєш? Ну ж бо!" Анна має рацію, твій почерк призначений для того, щоб його прочитали.

Пробач мені, любове моя, ноги йдуть на пошту, але душа зав­жди залишається з тобою. І якщо я погодилася на цю абсурдну ідею, що маю відпустити твою руку хоча б на мить, то лише тому, що мені здавалось, ніби збагнула, що ти згоден. Чи я помилялась, сприймаючи кліпання твоїх повік як згоду? Любове моя, царю царів, хіба ти не маєш права на мир і спокій?

Роберт також попросив мене вийти з кімнати. Треба було відправити листа. Усе йшло доб­ре. Морфій діяв, біль минав, горло вже не пекло, я мусила залишити тебе.

- Але чого ти чекаєш, пошта вже зачиняється! - вигукнула сестра Анна таким високим голосом, якого я ніколи раніше не чула.

Любове моя, мій болю, я даремно тривожусь, яка причина може бути, щоб тримати мене подалі від тебе? Клостернойбурґ такий гарний цього весняного ранку, усе мирне й спокійне, сповнене світла. Якби ти не лежав тут із заплющеними повіками, блідий, як саван, і не страждав мученицькою смертю, я б радісно чимчикувала провулками з твоїм листом у руці до пошти. Крім того, хіба сестра Анна й Роберт не мають рації? Твої батьки можуть хвилюватись, якщо не отримають звістки. Хтозна, що можуть подумати? Коли стану матір'ю твоєї дитини, переживатиму за кожен її крок. Навіть коли вона буде ходити прямо, я помру від занепокоєння. Любове моя, моє велике горе, хочу щодня вмирати від тривоги за майбутнього сина. Це моє найзаповітніше бажання - загинути від хвилювання.

Я неохоче чвалаю вулицями Клостернойбурґа, але одного дня ми обоє прогулюватимемося проспектами Праги. Твоя мати буде в захваті, а батько, я певна, не такий тиран, яким ти його вважаєш. Хтозна, чи не відкидав він досі всіх твоїх залицяльниць, щоб дочекатись такої жінки, як я. Можливо, у своїй безмірній гордині та божевільній жорстокості він просто мій ангел-охоронець? Чи знаємо ми взагалі, на що здатні батьки? Мій шукав мене по всій Польщі, коли втекла від нього.

Одного дня ми будемо гуляти Прагою, тримаючись за руки, я одягну сукню, яку купила в Берліні в того кравця, як його звали - Фрідман чи Ерлбман, не пам'ятаю, я плутаю всі імена, коли втрачаю голову.

Лист прийде післязавтра, без сумніву. Не знаю, чому так терміново треба було розлучитися з тобою. Коли щось трапляється, ти надсилаєш телеграму. Ненавиджу Клостернойбурґ так само, як і Відень, і ненавиджу сестру Анну за те, що вона забрала мене в тебе.

Одного дня пройдуся Прагою, тримаючи тебе за руку. Ми перетнемо місто, погуляємо Карловим мостом та вулицею, і цей день уже близько. Підемо дорогою до синагоги, де твій батько чекатиме, щоб відвести мене під навіс. І з радісними вигуками "Мазаль тов" та "ура" ми розтрощимо скло під ногами, символ тисячолітнього лиха, бо всі біди мають кінець, нещастя Виходу і твоє власне.

Ти казав мені: "Я міг би бути щасливим, якби мені вдалося підняти світ до того, що є істинним, чистим і незмінним".

Любове моя, вирішено: я знайду тобі іншого лікаря, який витягне тебе з цієї поганої ситуації. Роберт занадто молодий, а цей доктор Гофман для мене нічого не означає. Віденські лікарі некомпетентні. Вони бачать твою худорлявість, запалі щоки, лихоманку, те, що ти не можеш нічого їсти та пити, і те, що твоє горло пече й душить тебе. Вони кажуть: "Сорок два кілограми на шість футів зросту, звідки в нього сили?". Усі думають однаково, вони здались. Один каже "А", інший каже "А". Перший говорить, що гортань запалена, другий - те саме. Який сенс у дипломах і стількох роках навчання, коли можна просто сказати, що вже нічого не вдіяти? Навіщо бути чудовим фахівцем, якщо не можеш вилікувати найкращого чоловіка? Ми витратили всі свої заощадження, щоб величний доктор Бек зволив покласти на тебе свій стетоскоп. І що він сказав? "Іде процес розпаду туберкульозу, який частково зачіпає надгортанник". Яка нам користь, любове моя, знати, що процес розпаду туберкульозу зачіпає надгортанник?! Його навчили, що "уражена гортань - це кінець життя", і він повторює: "Уражена гортань - це кінець життя". Він не лікар, він папуга. І подвій­не прокляття професору Гаєку! О, любове моя, яка гарна долина Клостернойбурґа, сосновий ліс пахучий, а річка внизу так весело тече - справжня казка! На чому я зупинилась? Ах, так, кляті лікарі! Цей доктор Гофман у змові з Беком. Він рекомендує збільшити дозу пантопону! Цей препарат робить тебе хворим! Ця гидота заважає тобі писати! Хіба Гофман не бачив, як ти вчора виправляв коректуру свого остан­нього оповідання "Голодний художник", яка чудова назва, яка прекрасна історія! Про людину, для якої піст - це вершина мистецтва. І він залишається без їжі, такий худий, маленький, такий нікчемний, що службовець підмітає його мізерне тіло, навіть не помічаючи. Ця книга - шедевр!

Любове моя, за що мене так мучиш? Учора ти гарячково виправляв свій текст, а сьогодні вранці нерухомо лежиш у своєму ліжку страждань. Пошта скоро зачиниться, тож мушу прискорити темп.

Любове моя, доле моя, не хвилюйся, я не здаюсь. Усе ще не хочу вірити лікарям!

Знаю, що ти можеш днями, навіть тижнями не їсти й не пити. Хіба ти не писав про це у своєму оповіданні? Невже нестерпний біль у горлі не чутливий до морфію, який тобі дає Роберт? Чого тут боятися? Ми вже перемогли більше, ніж смерть, відколи ти не послухався поради батька й приїхав жити зі мною в Берлін. Ти ніколи раніше не міг жити з жінкою. Зроду не був далеко від Праги. Зі мною ти зробив неможливе. Провів лише декілька днів у Відні з Міленою. Ти втік від Феліс саме тоді, коли мали відбутися заручини. Зі мною, любове моя, - майже рік чистого щастя в холоді та злиднях Берліна. Зі мною - прогулянки площею Александерплац і берегами Ваннзее. З іншими - жах перед життям і бажання померти. Я твоє чисте, безтурботне щастя. І доктор Бек, і професор Гаєк хочуть покласти цьому край?

Любове моя, печале моя. Коли в тебе палає горло, відчуваю, що глибоко всере­дині мене нескінченне пекло пожирає моє тіло. Тому ридаю, любове моя, печале моя, сльози течуть, аби загасити вогонь у твоєму палаючому горлі, заливаю твоє чоло й губи, щоб ти нарешті міг пити, адже не пив нічого майже два дні, коханий, зроби зусилля, знаю, що це жахливо. Розумію, що навіть одна крапля води душить і мучить тебе, змушує паленіти, а оскільки склянка води - це все одно, що випити ціле море, чому б тобі не з'їсти полуничку, яку принесла сестра Анна? Одна - це багато, знаю, коли горло перетворюється на піч від найменшого дотику. Але ти не можеш вижити без їжі та води, а минуло вже два дні, лихоманка поглинає тебе, і тобі потрібно пити. Не піддавайся всім тим шарлатанам, які обіцяють найгірше, кажучи: "Ви так доб­ре боролись". Прокричи їм із глибини свого запаленого горла, що Франц Кафка знайшов кохання, що Франц Кафка вже не хоче помирати!

Дора

Це кінець мандрів - безлюдний пляж приморського містечка Мюриц на березі німецької Балтики. Море вдалині наче великий басейн, що виблискує вогнями на честь цього благословенного дня святкування і звільнення. Тут, у Мюриці, відбудеться планетарна подія масштабу життя: хтось стане дружиною Франца Кафки! Мешканці міста, готуйте литаври й заряджайте мушкети, це твій день слави, Мюрице, місто світла, столице Всесвіту. Безтурботна молода жінка йде назустріч своїй долі.

Дора Діамант була акторкою єврейської театральної трупи "Бендзин". Вона вий­шла на сцену всупереч бажанню батька: зав­жди треба робити наперекір. Гершель Діамант, побожний хасид, твердиня віри, не цінував мистецьких нахилів доньки. Варто було розхитати всі блоки віри, утекти від прокльонів батька, накивати п'ятами з Бендзина, з крижаної землі Польщі, з родинної в'язниці. Ніщо не могло стати на шляхув жінки, яка мала стати дружиною Франца Кафки - зіграти головну роль у своєму житті. Дора втекла аж до Берліна, залишивши між собою та батьком цілу країну, де він міг би загубитись, якби приїхав її шукати. Берлін 1920-х років - земля обітована для євреїв, де ще не тече кров погромів. Дора стає гувернанткою в заможній родині та волонтером у Єврейському народному домі - притулку для дітей, які пережили погроми.

У день великого відкриття, що мало ознаменувати її життя, діти радісно супроводжували молоду жінку, коли вона йшла назустріч своїй долі. Святковий парад, вигуки й сміх дітей, великі оргáни, весільний марш перед шлюбною ніччю та почесні процесії. "Чи народжу я тобі коли-небудь сина, батьку моїх надій?" - питала себе Дора. Тридцятеро з дітей походили з сіл, куди росіяни або поляки йшли по різанину, особливо у великодні чи різдвяні ночі. Їм вдалося уникнути смерті випадково. Знайшли допомогу в Німеччині, на благословенній батьківщині, у німецькому Єрусалимі, який приймає сиріт, щоб виправити їх і зробити з них вільних чоловіків і жінок. Сироти плачуть і сміються, запрошуючи молоду волонтерку побавитися з ними. Чи не для того вона тут, аби загладити нещастя, допомогти зігріти їхні серця під блідим балтійським сонцем? Пролилася кров - нехай ллється радість! Молодиця не чула вигуків дітей, які кликали її до себе, щоб при­йшла й погралася з ними. Щось зробило Дору глухою до їхніх прохань, і вона була повністю захоплена грандіозним видовищем, чарами чоловіка, який сидів на безлюдному пляжі, поглинутий спогляданням хвиль. Чудова картина, коли людина наодинці зі стихією насолоджується видовищем нескінченності, у той час як звичайні чоловіки насолоджуються сигарою. Здається, що бачить полотно, намальоване богом любові та випадковості. Вона глипає на картину Каспара Фрідріха "Мандрівник, який споглядає море хмар", репродукції котрої бачила в Берліні. Але в її уяві постає безмежність життя, за якою спостерігає незнайомець на пляжі, а не смерть, що незабаром забере мандрівника Фрідріха.

Роздуми молодої жінки вриває дитя, що тягне її за руку, бажаючи побавитися з нею. Малеча вимагає свою частку. Дора неохоче погоджується - хіба можна відмовити дитині, яка бачила, як устромили кинджал у материнське лоно?

Того дня, після одкровення чоловіка на пляжі, молода жінка з важким серцем, безмежно засмучена тим, що момент її найбільшого кохання відкладається, стоїть біля кіоску зі своєю найкращою подругою Тіле. Купує рибу для трапези святої п'ятниці, святкового вечора для сиріт, які зазвичай ледве можуть наїстися. Святої п'ятниці, благословенної суботи, хвала Господу Богу, що зводить вічні любові.

- Ну ж бо, Доро, ти ж бачила ціну, поклади рибу на місце! - вигукнула Тіле.

- Це для суботньої трапези, маємо право на виняток, - виправдовується молодиця, хапаючи ще кількох великих коропів.

- У вас усе має право на виняток. Шабат, неділя, будні...

- Я готую, я й вибираю! - відповідає молода жінка, беручи найбільшу, найдорожчу рибину й ховає її в торбу.

- Я бачила тебе раніше, - каже Тіле, і кутики її вуст смикаються в іронічній посмішці.

- Тіле, ти бачила мене щодня впродовж остан­ніх двох місяців.

- Я бачила тебе, коли ти дивилась на доктора Кафку. Тобто, коли ти витріщалась на нього!

- Я не знаю ніякого доктора Кафки, Тіле.

- Що ж, тепер, коли ти знаєш ім'я чоловіка, на якого так пильно поглядала на пляжі, можливо, захочеш дізнатися про нього більше.

Дора заперечує й бреше, як може.

- Що ж, - продовжує Тіле, - я зовсім не маю наміру стверджувати, що цей пан Кафка, якого ти не бачила раніше на пляжі й про якого не хочеш нічого знати, зараз перебуває в Мюриці, що цей дуже вродливий чоловік, на якого ти анітрохи не витріщалася і якого особисто я вважаю вродливим, як архангел Гавриїл, родом із Праги, де він не тільки поважний юрист престижної страхової контори, але й письменник. Ба більше, літератор, який не тільки пише, як усі, але й видає книжки, має читачів і шанувальників. Тобі, звісно,не цікаво, але цей чоловік неодружений, що, безумовно, є ще однією з його чеснот. Ой, мало не забула: цього чарівного пана Кафку запросив директор нашого доброго дому на вечерю, яку ти маєш приготувати для нас, коли повернемось додому!

- Тіле Росслер, ти відьма!

- Відьма, яка читає по нутрощах фаршированого коропа, Доро...

Наприкінці дня на кухні трапезної молода жінка, яка чистила коропа для вечері, відчула чиюсь присутність за своєю спиною. Вона обернулась і опинилася віч-на-віч із цим величезним чоловіком, незнайомцем із пляжу, письменником із Праги, його великі сірі очі міцно втупилися в неї, коли сказав:

- Такі гарні руки для роботи різника...

Через три місяці після цієї зустрічі, у вересні 1923 року, чоловік, який ніколи не міг жити ніде, крім Праги, переїхав із коханою до Берліна, спершу на Мікельштрасе, 8, у районі Штеґліц, потім, через нестачу коштів, на Ґрюневальдштрасе, а потім знову на Целендорфер Гайдештрасе. Молодиця Дора безпорадно спостерігала, як марніє її супутник. Сувора зима 1924-го підірвала його слабке здоров'я. А її велика любов ніби поглинала його зсере­дини. Вечорами подружжя спостерігало, як згорали сторінки одного з його рукописів, які вона кинула у вогонь за наказом коханого.

Навесні 1924 року його репатріювали до Праги: хвороба вразила гортань. За якийсь час Кафку в критичному стані помістили до шпиталю у Відні, а потім перевезли до санаторію в Кірлінґу, де разом із Робертом Клопштоком Дора змогла доглядати за чоловіком.

Франц Кафка, який так і не зміг заручитися з жодною жінкою, ні з Феліс, ні з Міленою, написав Гершелю Діаманту листа з проханням надати йому право побратися з Дорою. Батько, за порадою рабина своєї громади, відмовив. Завжди доводиться розхитувати великі брили віри і йти всупереч порадам своїх батьків.

Cексік Лоран

Франц Kафка не хоче помирати : роман / Лоран Cексік ; пер. з франц. С. Ковальчука. - Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. - 280 с.

ISBN 978-966-10-3273-5

? Editions Gallimard, Paris, 2023

? С. Ковальчук, переклад, 2024

? Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Cet ouvrage a bénéficié du soutien du Programme d'aide a la publication Skovoroda de l'Ambassade de France en Ukraine/Institut français d'Ukraine.

Це видання було здійснене за підтримки Програми сприяння видавничій справі "Сковорода" Посольства Франції в Україні/Французького інституту в Україні.

FRANZKAFKA NE VEUT PAS MOURIR

Laurent SEKSIK

? Editions Gallimard, Paris, 2023

"Убий мене, або ти вбивця". Це були остан­ні слова Франца Кафки, коли він благав Роберта Клопштока, свого приятеля, студента-медика, про чергову дозу морфію. Біля ліжка сиділа його супутниця Дора Діамант. А Оттла, улюблена сестра, чекала в Празі на новини. Роберт, Дора, Оттла - це неймовірна історія трьох ключових постатей у житті Кафки, на долях котрих позначився вплив геніального письменника. Роберт став видатним фтизіатром у Нью-Йорку. Дора пережила нацистські, а потім сталінські репресії й донесла до нас пам'ять про Кафку. А Оттла супроводжувала групу єврейських дітей до газових камер після святкування шістдесятиріччя з дня народження свого брата в таборі Терезієнштадт.

У цьому романі Лоран Сексік по-новому досліджує життя і творчість Франца Кафки. Автор "Останніх днів Стефана Цвейґа" та "Справи Едуарда Айнштайна" знову поєднує з емоційністю й ерудицією велику історію та трагедію життів, сформованих відбитком велетня. Лоран Сексік - лікар, письменник і драматург. Його сценічна адаптація "Учорашнього світу" Стефана Цвейґа мала великий успіх. Він є автором серіалу Une enfance d'écrivain на французькому каналі "Інтер". А книжки Лорана Сексіка перекладені багатьма мовами світу.

Оттла

Листоноша, либонь, не прийде сьогодні вранці. Оттла залишає свій спостережний пункт, перетинає коридор і відчиняє двері кухні. Її батько сидить за столом, занурившись носом у сторінки Prager Tagblatt. Зиркаючи на неї, запитує, чи не хоче чогось поїсти. Вона відповідає, що ні, спасибі, просто зайшла випити склянку води.

- Ти виглядаєш утомленою, - зауважує батько.

Вона киває й наповнює склянку.

- Тим краще, - відповідає він і ковтає великий шматок тоста, який заздалегідь умочив у каву.

- Новини не дуже добрі, - каже батько, повертаючись до газети. - Ця історія з угодою про підтримку Франції! Наш міністр закордонних справ провокує німецьку громаду в Празі. Чого боїться Едвард Бенеш, просячи у Франції допомоги проти Німеччини? Це ж 1924 рік! Війна вже двадцять літ ставить Німеччину на коліна. Дозволь мені розповісти, що станеться: німці в Судетській області та Празі денонсують угоду, нападуть на Масарика й інших чехів, які зроб­лять те саме з ними. У країні розгориться ненависть, і хто в результаті постраждає?

Він бере павзу, піднімає на дочку погляд, чекаючи відповіді, а потім продовжує:

- Ти не знаєш, на кого впаде вся відповідальність?

- Ні, тату, - бурмоче вона.

- На євреїв, звісно, як зав­жди!

Якусь мить він мовчить, потім озивається:

- Тобі не здається, що все це не віщує нічого доброго в майбутньому?

- Маєш рацію, тату, - затинається вона.

Чоловік повертається до читання з таким розчарованим виглядом, ніби сподівався на заперечення, яке спонукало б його почати супе­речку щодо франко-чеської домовленості про взаємодопомогу. Але їй байдуже до угоди, байдуже до міністра Бенеша, до французького уряду, судетських німців, чехів і навіть до долі євреїв, їй усе одно до того, буде знову мир чи вій­на, Оттлі начхати на думки її батька про світ і на всі катастрофи, про які сьогодні буде повідомлено на шпальтах Prager Tagblatt. Насправді є лише одна новина, яку б хотіла прочитати, викладена на першій шпальті газети великими літерами:

"Франц Кафка живий".

Роберт

- Докторе Клопштоку, це вже друга доза морфію, - занепокоїлася сестра Анна. - Перша була лише о дев'ятій ранку.

- Я знаю, - промовляє він найспокійнішим тоном, на який тільки здатен.

Роберт механічно зиркає на годинник, який показує одинадцяту, і знову повільно натискає на шприц - його погляд тепер прикутий до вени, котра під тиском випинається з поверхні Францової виснаженої руки, перш ніж загубитися в лабіринті інших синюватих судин. Клопшток переконався, що весь вміст ампули витік, розглядаючи обличчя свого приятеля, який лежав перед ним, наляканий його блідістю, тремтячими від лихоманки губами, вибалушеними очима, потом на чолі, блідим кольором обличчя, схожим на лиця трупів, плоть яких розтинав лише декілька тижнів тому в центральній лікарні Будапешта.

Біль поволі розвіявся, риси письменника розслабились, повіки склепились, і морфій почав діяти. Здалося, що Роберт побачив проблиск упізнавання в раптовій ясності Францових очей. Але сяйво зникло, і повіки заплющились.

- Працює, докторе, - заспокоювала сестра Анна.

Відтоді, як Роберт приїхав до Кірлінґа, вона наполягала, щоб називати його лікарем, попри неодноразові пояснення, що він іще не закінчив навчання й просто відклав медичну освіту, аби бути поруч із хворим товаришем і спробувати, хоч і з обмеженим досвідом, пом'якшити наслідки недуги, що прогресує.

- Хочеш, щоб я поміряв тобі температуру, Франце? - він киває.

Обличчя письменника жахливо бліде, але волосся все ще гарне. Годину тому Дора розчісувала його густий каштановий чуб так само, наче дитину, перед тим як зібрати її до школи. Після цього молодиця нарешті погодилася піти й відправити листа в село Клостернойбурґ.

- Лікарю, відпочиньте, - наказала сестра Анна своїм чистим, лагідним голосом, - ви з учорашнього дня доглядаєте за ним. Тому, мабуть, виснажені.

Роберт погодився сісти. Знав, що це все - кінець цієї людини, його приятеля, брата, наставника, край пригоди, подібної до якої він більше ніколи не переживе і яка привела його до особистості, схожої на котру вже не зустріне, чоловіка виняткової, безпрецедентної людяності й інтелекту, у контакті з яким три роки тому посеред Високих Татр життя Клопштока знайшло сенс.

Після повернення з Матліар він відновив свої медичні студії в Будапешті, але їхні стосунки з Францом продовжилися довгим і насиченим листуванням. Минулої зими знову зустрівся з письменником у Берліні. Вони провели кілька днів разом із Дорою, з якою той жив і здавався щасливим у цьому місті з нею, посеред чорної біди та зимового холоду. Роберт знову побачив Кафку в Празі, у нього вдома, навесні, лише декілька тижнів тому, невпізнанного, нездатного піднятися з ліжка, з придушеним голосом. Письменник харчувався лише фруктами, єдиною їжею, яку дозволяло ковтати запалене горло. Ще в Будапешті він отримав листівку, слова котрої пам'ятав достеменно:

"Шановний Роберте,

Мене доправили в університетську клініку професора док­тора М. Гаєка, Відень IX, Лазаретґасе, 14. Моя гортань настільки розпухла, що не можу їсти, і, кажуть, мені доведеться робити спиртові ін'єкції в нерв, а також, можливо, резекцію. Тож залишусь у Відні на декілька днів.

Усього найкращого,

Ф.

P.S. Я боюся твого кодеїну, сьогодні не лише допив маленьку пляшечку, але й приймаю тільки 0,03 знеболювального. І щойно запитав медсестру:

- На що схоже моє горло?

- На відьомський казан, - відверто відповіла вона".

Першим же поїздом Роберт поїхав до Відня, щоб приєднатися до Дори й Брода біля ліжка свого товариша. Палата, у якій лежав Франц, була справжнім жахіттям, де щоранку знаходили ліжко, у котрому не було того, хто лежав на ньому попереднього дня. А оскільки доктор Бек, один із провідних віденських фахівців, після ретельного обстеження дійшов однозначного висновку про шанси на одужання, Клопшток сам прийняв рішення виписати письменника з лікарні.

- Ви робите жахливу помилку, - читав йому лекцію професор Гаєк. - Хіба викладачі не вчили вас, що таке вторгнення в гортань?

Роберт був не проти помилитись, чудово знав, що поширення туберкульозу на гортань означає смерть від асфіксії. Але він мав забрати свого приятеля з рук головної медсестри.

- Ми краще відвеземо його в спокійніше місце, - пояснив Клопшток.

Це зачепило гордість Гаєка, професор пояснив, що він нікого не затримує. Йому не доводилось нікому хвалитись перевагами своєї служби. Клініка бралася за найскладніші та найекстремальніші випадки, до Гаєка зверталися всі колеги-пульмонологи з Австрії й інших країн. Як тільки пацієнт потрапляв у двері цього відділення, йому обіцяли жорстокий кінець у найстисліші терміни, без будь-якої реальної медичної допомоги. Гаєк підсумував:

- Але ви все це знаєте, молодий чоловіче. Ходімо, на мене чекає важливий службовий візит. У Кірлінґу передайте мої вітання доктору Гофману... А я передаю привіт вашому панові Кафці, якого я, вочевидь, уже не побачу.

Вони покинули те прокляте місце й поїхали до тихого та спокійного санаторію Кірлінґа, що за кілька десятків кілометрів від Відня.

Роберт споглядав тіло, що лежало перед ним, обличчя Франца було вкрите тінями, схожими на широкі тріщини. Душа Кафки незабаром покине цей світ. Життя - величезний безлюдний залізничний вокзал, де зустрічаються люди, гнані божевільними надіями, в очікуванні потягів, які ніколи не приїдуть. Ніхто не супроводжує нас, не слідує за шелестом наших змучених душ, кохань і печалей, жодна істота ніколи не проллє світло на таємниці життя, зухвалих бажань і спогадів, ніяке створіння не відповість на молитви й не зможе спокутувати наші провини. Ти порох, до пороху й повернешся.

Роберт спостерігає, як сестра Анна доглядає за приреченим. Вона зволожує йому губи, прикладає марні компреси до почервонілого чола, виспівує слова розради. Спазм одним жахливим рухом стрясає кволі плечі й жилавий тулуб. Розкішне обличчя, здається, бореться зі смертю.

Роберт відводить погляд і бачить уривки рукописних сторінок на накаслику біля ліжка, папірці, де письменнику радили, щоб уберегти горло, писати, коли йому треба висловитись. Клопшток бере аркуш і читає:

"Навіть якби вона зрештою загоїлася - даруйте мені цю огидну звичку ставити запитання, але ж ви мій лікар, чи не так? - знадобилися б роки, і ще стільки ж часу, щоб їсти без болю".

Роберт продовжував читати, беручи папірці навмання:

"Трохи води, будь ласка, ці пігулки застрягають у слизовій, як уламки скла.

І я навіть не зможу довго підтримувати свій теперішній рівень харчування через біль і кашель.

Бузок чудовий - я п'янію від нього.

Хто телефонував? Чи не Макс?"

Наступна історія - про перебування в клініці професора Гаєка:

"Чоловіка поруч зі мною вбили, його міг бачити будь-який асистент, просто зайшов і вий­шов, нічого не питаючи. Вони дозволили йому ходити з пневмонією і 41 роком".

Він продовжує:

"Те, що я завдаю вам клопоту, абсолютно безглуздо.

Найгірше, що я навіть не можу випити склянку води.

Ось чому ми любимо метеликів.

Де ж вічне джерело?"

Він читає остан­ні слова, звернені до Дори напередодні:

"Поклади свою руку мені на чоло на мить, аби додати хоробрості".

- Здається, він хоче побалакати з вами! - раптом вигукнула сестра Анна, обертаючись до Роберта.

Він підвівся, підійшов до ліжка й приклав вухо до обличчя товариша.

- Чому ти відтягуєш мій кінець?

Клопшток відчув силу руки, що стискала його рукав.

- Ти обіцяв мені це впродовж чотирьох років. Ти катуєш мене, зав­жди мучив. Я не розмовлятиму з тобою. Усе одно помру.

Роберт не міг знайти слів, його серце калатало, у горлі стояв клубок.

- Ти обманюєш мене, ти дав мені протиотруту! - каже Кафка, благаючи очима нову дозу морфію, перш ніж сказати, ніби зібравшись із силами: - Я все одно помру! - він уклав залишки енергії в ці остан­ні слова: - Роберте, убий мене, або ти вбивця!