*** 1
Кай різко відчинив двері квіткової крамниці "Азалія", пропускаючи поперед себе шептійку. Її терміново попросила привезти тітка Джо. Мати Ніла нічого не пояснила й від'єдналася до того, як хлопець устиг запитати хоча б щось. Проте її стривоженість крізь телефонний динамік відчувалась аж надто добре. Відтоді Кай не міг позбутися мурах, що повзали вздовж хребта.
- Нарешті ви тут! - Мая мало не скотилася сходами, вибігаючи їм назустріч. Її заплакане обличчя лише посилило нехороші підозри. - Будь ласка, швидше!
- Та що в хексу сталося?! - не витримав хлопець, перестрибуючи через дві сходинки. Попри довгу вільну сукню шептійка не відставала.
Підлітка озирнулася. Та не встигла промовити й слова, як із третього поверху донісся надсадний оклик. Кричав Ніл. Зболено. Благально.
Відсторонивши Маю, яка враз присіла й затулила руками вуха, Кай гайнув нагору, наче ошпарений. Переляканий Бран, так само зарьований, заледве відстрибнув убік від пройми дверей, перш ніж хлопець влетів у кімнату побратима.
Ніл совався на ліжку, ніби в нього викручувало кожнісінький м'яз. Батько сидів на його ногах, одночасно намагаючись утримати руки. Мати безуспішно пробувала влити до рота сина чергове зілля. У повітрі стояв важкий дух трав і поту хворої людини.
- Джослін, коротко й по суті, - оминувши вкляклого Кая, шептійка підійшла до ліжка й окинула пильним оком пацієнта.
- Він був із Віксеною. Зо дві години тому його непритомного привезли вікланці. Сказали, була якась сутичка. Але деталей вони не знають, їхні також постраждали. З годину тому в нього почалися марення. Він виснажений і до тями не приходить...
- Вікс, будь ласка, не роби цього! - скрикнув Ніл і замотав головою. Усе його тіло зсудомило. Таю заледве вдалося втримати кінцівки, що поривалися затулити живіт. - Припини... - Хлопець захлинувся лементом, мовби з нього видирали нутрощі.
Шептійка міцно стиснула губи. Озирнувшись через плече, кивком підізвала Кая. Той підійшов хиткою ходою. Рука хлопця опинилася на животі друга, шептійчина лягла поверх, міцно притискаючи. Обидві розігрілися.
- Що ти відчуваєш через зв'язку?
Тигр на мить завмер. Заплющився, сягаючи глибин свідомості. Відлуння звіриного єства, яке зазвичай підказувало, що з побратимом усе добре, було на місці. От тільки воно відрізнялося. Відлуння більше не було золотистим, радше бляклим, невиразним. Від нього линув холод. І лють. Ніби Ніл від когось намагався захиститися. Але від кого? Вікс нині не було поруч, навіть якщо він промовляв саме до неї. Та й хай там що, вони не стали б шкодити одне одному. Жартома - так, але серйозно - ніколи.
- Щось не так. Його звір хворий і роз'ярілий.
Шептійка кивнула, ніби передбачала таку відповідь. Її вільна рука лягла на змокрілий лоб Ніла. Хлопець зненацька затих. Із вуст жінки полився шепіт стародавньою мовою. Джо ніжно гладила волосся сина, про себе молячись, щоб замовляння подіяло. Своєю чергою Тай дивився то на неї, то на Ніла. Дружині складно давалася перша вагітність. Токсикоз, постійна втома, часті набряки. Був навіть момент, коли вони думали, що втратять це бажане дитя, на яке наважувалися так довго. Допомогла попередня шептійка. Небезпека минулася, а потім син своїми крихітними ніжками зачав влаштовувати біганину ще в животі. Тай досі пам'ятав це казкове відчуття поштовхів і легенький тиск, коли він просив малечу не балуватися й пожаліти маму. Зрештою Ніл народився у відведений термін: повнощокий, міцненький, ідеальний чистокровний тигр. Його син. Тепер же вони були вимушені спостерігати за тим, як він б'ється в агонії.
У кімнаті стало студено. Тіні від штучного освітлення видовжилися, заломилися. Волосся на загривках тигрів стало сторч. Мая міцно обійняла Брана, який затрясся й почав пхикати. На руках Ніла випнулися вени, пальці затремтіли. Кігті рухалися туди-сюди, ніби власник ніяк не міг вирішити, випустити їх чи сховати. Те саме робилося з шерстю та зубами. Ще кілька слів - і Ніл вигнувся дугою, хапаючи ротом повітря. Його очі широко розплющилися. Повністю чорні. Проте досі з золотим обідком.
- В-вікс, - із кутика ока потекла сльоза.
Закінчивши промовляти, шептійка провела долонею вниз, затуляючи хлопцеві повіки. Щойно вона прибрала руку, Ніла знову зсудомило й вирвало на груди чорними згустками. Очі стали нормальними, зелено-блакитними, хоча погляд лишався розфокусованим. Джо серветкою витерла забруднені губи сина і з благанням подивилася на духовну наставницю. Та лиш похитала головою.
- Він уже там, куди я не можу сягнути. Викликайте Росса. Зміни на гірше не змусять себе довго чекати.
***
Навколо кісточок чвакало. Рафаель посовав ногою, іще глибше занурюючись у глиняне баговиння Лети, щоб мати кращу опору. Ліворуч і праворуч від нього на понад кілометр, обливаючись потом, розтягнулись інші вікланці, яким корилися стихії вітрів, бурі та води. У повітрі над ними, гублячи квіти зі своїх розкішних суконь, лопотіли крилами повітрулі - повітряні дівчата, що після падіння Нексуса знайшли прихисток у прадібровах. Разом вони намагалися стримати потік бурхливої ріки, поки позаду бобролаки нашвидкуруч зводили спеціальну дамбу.
Слова Грандмайстра "Ми всі тут загинемо" почали справджуватися набагато раніше очікуваного. Не встигли брати разом із Віксеною залишити Вежу, як до вікланців привіявся посланець Берегині Живани - вода в Леті змінила свій склад, у ній проявилися так звані чорнила. Взагалі це не було чимось вельми незвичним, адже річка несла свої води прямісінько з Хеля. Однак, проминаючи купол Арахна на північному сході, мертва вода перетворювалася на живу, живлячи всеньке місто й даючи прісноводним надприродникам величезні простори для життя. Нинішня ситуація означала лише одне - у захисті з'явилися тріщини, та де саме, ніхто, на жаль, визначити не міг. У підсумку під загрозою опинялося все живе, і єдиним рішенням, яке вбачалося достатньо дієвим, була дамба зі спеціальними фільтраційними екранами. Однак для цього довелося швидко об'єднувати зусилля не одного клану надприродників, які тверезо оцінювали навислу небезпеку.
Блакитноока повітруля, що трималася між Рафаелем і Неро, закрехтала, опустила руки й важко ляпнулася колінами в бруд. Її плечі тремтіли, долоні втрачали чіткі обриси, вказуючи на виснаження. Вона з розпачем поглянула на майстра з-поза змокріло-розкуйовдженого волосся й захникала:
- Гранатовий женче, це непосильно. Ріка занадто непокірна. Нас замало для такої роботи.
Ніби на підтвердження її слів із ослабленої повітряної стіни зафонтанувала цівочка. А потім іще одна. Вода по той бік здибилася й хлюпнула догори на добрий метр, ніби зачувши слабке місце, намагаючись його проламати. Неро зашипів і виштовхнув поперед себе додаткову силову хвилю. Високий лоб, до якого з боків прилипло сріблясте волосся, блищав від крапель поту. Груди під вологою безрукавкою ходили ходором, а сяйливі червоні очі вказували на те, що хлопця вже не на жарт діймала спрага. Стримування тривало понад чотири години. Іще годину-дві, і навіть вікланці почнуть здавати позиції.
Струмінь урвався. Лета принишкла. Зауваживши полегшений видих підмайстра, Рафаель озирнувся через плече. Каркас дамби був майже готовий. На всю ширину ріки розтягнулися дерев'яні стільники, які мавки нашвидкуруч обтягували якимись рослинними полотнищами. Опісля феї мали сипнути в кожну секцію жменю дорогоцінного каміння, яке вдалося зібрати за такий короткий проміжок часу. Тут були й арахнянські рубіни, видобуті в копальнях поблизу Льодових гір, і коричневі опали - найвища нагорода на підпільних хаторських аренах, і смарагдові краплинки, якими хизувалися всі представники Неції. Камінці кількома різними стихіями заряджав панівний Південний ковен. Відьми влаштувалися на березі по обидва боки. З місця, де стояв Рафаель, було видно кілька вогнищ, на яких парували наповнені джерельною водою глибокі триногі котли. Перед чаротворенням усі кристали треба було максимально прогріти. Тільки тоді мінерали робилися поступливими, швидко всотували в себе чар і перетворювалися на такі собі фільтри, що могли нейтралізовувати темряву. Ненадовго, звісно. Та надовго й не треба було. За словами Клауса, якщо місія Тео завершиться успішно, купол має самовідновитися. Їм просто треба потягнути час. І молитися про себе, щоб усе вдалося.
Зненацька почувся тріск. Перетинка у п'ятій від землі чарунці дамби провалилася. Чорноволоса мавка, яка саме напинала там цупке полотнище, у потоці води вилетіла назовні разом із русалкою, що по той бік тримала рівень Лети й кинулася рятувати подругу від падіння. Обидві заковзали багном, здіймаючи вусібіч бризки.
Рафаель різко розвернувся. Ліва рука злетіла в напрямку дамби, зупиняючи водний потік. Жили напнулися. Здавалося, його зараз розчавить і мокрого місця не лишиться.
Сутулий приземкуватий чолов'яга-бобер, старший у сім'ї, спішно зістрибнув донизу й заходився інспектувати пошкодження. На ньому були лише бриджі, з кишень яких стирчав потрібний реманент. Волога коротенька шерсть стовбурчилась, як і довгі горизонтальні вуса, на яких висіли краплі. Перетинчаста ступня невдоволено вистукувала по каркасу, поки маленькі кігтисті руки спритно обмацували дерево.
- Який неотесаний хатнюк притягнув сюди трухляву дошку? Щоб тебе хекси покусали! Нову мені! Бігом! І смолу сюди!
Надприродники заходилися виконувати наказ. За хвилину тигри притягнули до проблемної місцини кілька брусів, а двоє кремезних природників-в'язовиків на плечах, усіяних сосновими голками, принесли цілу діжку загуслої смоли. Бобролак заходився працювати з такою швидкістю, що аж друзки полетіли. Рафаель відчув, як знижується на нього тиск. Русалці й мавці допомогли зайняти їхні місця, і дівчатам більше не потрібна була його допомога.
- Гранатовий женче, - застережно просипів Неро. Рафаель озирнувся. Саме вчасно, щоб побачити худорляву дівчину в сірувато-рожевій туніці, що наближалася до них босоніж. Вона випромінювала мерехтливе сяйво, навіть не намагаючись його приховати.
Показушниця.
Янголиця.
А капітан НІКС не надто поспішав, щоб допомогти їм. Тим паче кольори вказували на те, що дівча, здається, послушниця. Невідомо, чи володіє повноцінною потугою янголів. Який тоді взагалі сенс того, що вона тут?
Янголиця підійшла прямо до Рафаеля. Примружила знеможені небесні очі, що вирували, немов шаруваті хмари, трохи схилила своє посіріле обличчя-сердечко, переводячи погляд із хлопця на воду, яку вони спільними зусиллями утримували в покорі. Тьмяне сонячне проміння зблиснуло на химерному плетиві німба, що за мить оперезав голову понад вухами, зібравши в собі частину розсіяного довкола світла. Золото занадто яскравою смужкою виділялося на каштановому волоссі. Майстер уже збирався поквапити її з розгляданнями, однак дівчина нарешті заговорила:
- Його світлість архонт наказав вам допомогти.
- Видно, ти так бігла, аж спотикалася. Дивно, що лампочку свою не згубила, - огризнувся Неро, спльовуючи під ноги мішанину слини й крові.
Не урвавши грубості, лише покахикавши, мовляв, то не гарно, Рафаель пильніше придивився до прибулої. Усі присутні спостерігали за дівчиною зі слабко погамованою неприязню. Вони були брудні, втомлені, голодні. НІКС доповіли про проблему одночасно з вікланцями. От тільки якщо останні відреагували миттєво, то спілка навіть не почухалася дати хоч якусь відповідь. Не дивно, що в місті робилося казна-що.
- Його світлість архонт зайнятий, - відрубала янголиця крижаним тоном. - Як і всі інші. Будьте вдячні за те, що маєте.
- Звісно, ми вдячні, леді...
- Анаель. Моє ім'я Анаель. Без леді.
- Що ж, Анаель, - Гранатовий жнець шанобливо схилив голову, а опісля кивнув на Лету поперед ними, - ви знаєте, що з цим можна зробити?
- Так. Однак мені треба, щоб ви витіснили воду аж за купол.
Частина вікланців, яка почула зауваження, не криючись, застогнала. Інші застережно загарчали. Повітрулі заулюлюкали, погрожуючи закидати янголицю зів'ялим квітом зі своїх зіпсованих суконь. Ніхто не хотів виконувати накази ніксівців.
- Замовкли. - Одне тверде слово майстра, якому бракувало навіть достатньої кількості люті, рознеслося по прикордонню, змушуючи всіх стулити роти й потупитися. - Робіть, як наказано. Воду за купол. Зараз же.
Повітря наново затріскотіло від сплесків чару. У Нессі пішла носом кров. Рафаель не бажав бути деспотом, але гріх не скористатися можливістю, якщо така з'явилася. Тим паче він точно знав, що ніхто з вікланців або природників не дійшов до критичної межі у використанні сили. Інакше відіслав би їх геть.
Анаель потьопала в напрямку купола. Тримаючи на собі значний тиск ріки, Рафаель пішов слідом. Стримувати воду й водночас рухатися вимагало ще більшої концентрації. У вухах дзвеніло, однак майстер усе одно перебирав ногами.
- Як ви знаєте, що робити, якщо це, звісно, не янгольська таїна? - запитав, стежачи за тим, як підстрибують дві спіралі, у які було скручене каштанове волосся. - Ми не знайшли нічого, що можна було б залатати.
Не озираючись, янголиця постукала себе пальцем по німбу.
- Назвімо це баченням. Не секрет, що ми дуже чутливі до темряви, тому всі проблеми з куполом лежать на плечах мого братства.
- І багато таких проблем ви маєте останнім часом?
Анаель стишила голос так, щоб її почув лише Рафаель.
- Стільки, що не встигаємо їх вирішувати, - прозвучало втомленим зізнанням.
- Те, що ви зараз зробите, допоможе?
- Так. Але добре, що ви додумалися звести загату. Якщо з'являться нові тріщини, відьомські чари просигналізують про це.
За кілька кроків до теоретичної межі купола янголиця смикнула плечима. Розсіяне світло навколо неї ущільнилося. Спалах - і ось уже за її спиною розкинулися крила. Міцні, у півтора раза більші за дівчину й чомусь... із рожевим відтінком.
- Тільки спробуйте щось сказати про колір, - буркнула Анаель, складаючи крила так, щоб вони трималися за десять сантиметрів над землею.
- Колір як колір, - стенув плечима Гранатовий жнець, приховуючи усмішку. Хотілося сказати, що їй пасує, але янголиця, напевно, не оцінила б компліменту. - То що далі?
Дівчина простягнула руку, і Рафаель уперше в житті чітко побачив, як проявляється межа між темрявою і світом живих. Стіна купола звивалася, мов гіперактивна істота. По ній галопували тисячі вогняних іскор. Вони спалахували, гасли, а коли долоня Анаель торкнулася поверхні, зненацька зависли. Дівчина зірко оглянула п'ятиметрову смугу, що нині перебувала в невагомості. Вона простягалася знизу й аж ген до верху. Мабуть, видавала якусь мелодію, вловиму лише для янгольського вуха, бо Анаель на додачу ще й прихилилася до стіни, дослухаючись і від того зосереджено морщачись. Нічого не виявивши, дівчина промарширувала двадцять кроків ліворуч і спробувала знову. За кілька переходів їм таки трапився перший дефект - маленький, буквально в кілька сантиметрів слід, навколо якого загасли іскорки.
- Ось це тріщина, - зауважила Анаель, розглядаючи знахідку, що була на рівні її грудей. - Ця майже нешкідлива, але в них є тенденція розростатися.
Сягнувши в кишеню штанів, янголиця дістала звідти невеличкий футляр на шворці, який одразу ж повісила на шию. Всередині лежав паяльник із золоченим жалом з одного боку й довгим шнурком, що закінчувався голкою, з іншого. Розкинувши широко крила, так, що крайні пера аж Рафаеля полоскотали, й відгородившись ними від усіх зацікавлених очей, дівчина без вагань устромила гостряк собі в променеву артерію, уздовж якої вже виднілося кілька проколів. Напевно, вийшло боляче - тонкі губи сіпнулися догори й опісля стиснулися. Вдихнувши й видихнувши кілька разів, Анаель зсунула донизу овальну кнопку на ручці й піднесла жало до тріщини. На кінчику виступила сніжно-сіра краплина.
- Тільки не кажіть, що використовуватимете власну кров, щоб латати дірки.
- Це єдине, що справді допомагає.
- І надовго вас вистачить?
- Щоб залатати цей шматок купола, повинно.
Рафаель вражено кліпнув. Вона готова була пожертвувати собою, аби лише запаяти тріщини. Майстер рідко перетинався з янголами, а на прикладі тих, із ким бачився, виснував собі, що в них мінімум кілок у дупі, раз вони всі такі небалакучі й гордовиті. Однак ця дівчина демонструвала інший бік медалі - виснажений і жертовний.
- Кожне життя має значення. Я не вірю, що не знайшлося менш ризикованого рішення, - процідив Гранатовий жнець. - Якщо капітан думає інакше, час замислитися як мінімум про зміну керівництва.
- Янус тут ні до чого. Це наша вічна спокута за те, що ми полишили Сідус, коли потрібні були там найбільше. - Дівчина похитала головою, не очікуючи, що вікланець її зрозуміє, а потім додала: - Дивіться, якщо все добре, то жарини знову мають розгорітися.
Тріщина затягнулася. Вогники навколо неї знову ожили, проте чомусь досі не рухалися. У темному плесі Рафаель бачив відображення Анаель: скорботне, таке дитинне. Раптом вода завирувала, перетворилася на чиєсь обличчя, а за мить - на страшнючу морду, що складалася з гострих кутів і кинулася на стінку купола. Оманливий маневр, але цього вистачило, щоб янголиця сахнулася й упала в бруд своїми рожевуватими крилами. Істота по той бік зареготала, застрибала по колу та зрештою розчинилася в пітьмі. Жарини закружляли.
Продовжуючи однією рукою утримувати тонни води, майстер простягнув янголиці другу. Дівчина не рухалася. Вона ніби закам'яніла, вглядаючись у темні глибини, намагаючись знову когось там побачити. Навколо потривоженої голки з передпліччя сочилася кров.
- Анаель, - тихо покликав Гранатовий жнець.
Дівчина поглянула на нього, і Рафаель міг заприсягтися, що бачить там суміш жаху. Густого, важкого. Жаху, який краде дихання. Їй показали щось, що вона цінувала, але втратила.
- Анаель, - повторив м'якше, усе ще пропонуючи свою руку.
Янголиця повільно, міліметр за міліметром, ковзнула по ній подушечками пальців, ніби перевіряючи справжність, а потім ввігнала нігтики, стиснувши так, що хруснули кістки. Видихнувши, вона сяк-так зіп'ялася на ноги й кивнула на знак вдячності.
- Вони постійно це роблять. Кожного Вседарового разу, коли забуваю відвести очі. І хоча знаю, що це неправда, що Кастіеля більше немає, я досі жадаю його побачити. Хоча б так. - Анаель істерично захихотіла. - Янгол, якому не чужі емоції. Янгол, що боїться й тужить. Як вам таке, Гранатовий женче? Гарне шоу вийшло? Усі побачили, як я від страху брудню свої крила?
Дівчина різко крутнулась, але зрозуміла, що всім чомусь до неї байдуже. Ніхто навіть не дивився в їхній бік.
"Янгольська непохитність - лише мішура, - подумав Рафаель, припиняючи розмивати простір позаду них. Анаель на це ширше розплющила очі й закліпала, намагаючись осягнути побачене. - Вона силкується бути невразливою, навіть якщо це не так. І чим ми відрізняємося?"
Якщо всі янголи такі, тепер майстрові було їх навіть трохи шкода.
- Нам варто продовжувати. Утримувати воду доволі непросто.
Анаель загальмовано кивнула. Коли нарешті збагнула, що саме для неї зробили, то недовірливо втупилася в майстра. Той ніяк не відреагував, тож дівчина лише похитала головою.
- З вас вийшов би чудовий янгол-охоронець, Гранатовий женче. Ви занадто милосердний, щоб бути вікланцем.
- І все ж я той, ким є, - похитав головою Рафаель, приховуючи усміх. - І нині я, як ніколи, на своєму місці.
***
Крапля води глухо гупнула об долівку - єдиний звук, що його Тетія чула впродовж останніх кількох годин. А може, уже діб? Важко сказати напевно, адже довкруж панувала непроглядна пітьма, якої Тетія не бачила навіть у лабіринті своєї матері. Павучі чуття підказували, що вона під землею. Це підтверджував специфічний запах повітря, холод, тиск, відлуння, а також кам'яниста долівка, яку жінка відчувала босими ногами. Та все це можна було стерпіти. От лише дізнатися б, як там її дівчатка?
Зненацька спалахнуло світло. Павучиха замружилася, потім кліпнула кілька разів. Маленька витягнута лампочка, що звисала з кам'яного виступу буквально в метрі над головою, хитнулася, змушуючи тіні бігати туди-сюди. Освітлене півколо попереду лишалося порожнім. Тетія міцніше зчепила зв'язані за спиною долоні й нервово засовалася на незручному стільці. Шорсткі мотузки глибше вп'ялися в шкіру рук і ніг, мов змії, що націлилися здушити її у своїх обіймах.
По підлозі черкнули металом, аж іскри полетіли. За мить у світло ступила дівчина в чорному однострої з червоною горловиною.
Вікланка, що нашкодила її донечці.
Сніговиця.
Алейн посунула свій стілець спинкою вперед. Розщіпнувши приталену куртку, дівчина впала на округле сидіння, широко розвівши ноги у високих чоботях із тонкою підошвою. На спеціальних поясах, що кріпилися до стегон, поблискували різноманітні руків'я кинджалів. Далеко не всі з них були срібними. Тетія мимоволі сковтнула.
Руки майстрині лягли на металеву рамку спинки. Так природно, ніби вона модель, що все життя позувала фотографам. Підборіддя опустилося на схрещені пальці. На нігтях поблискував лід. Очі спалахнули небезпечною червінню.
- Пам'ятається, я попереджала тебе, що в мене дуже багато запитань, на які кортить отримати відповіді, - солодко протягнула Сніговиця.
- Де Ірна та Мирося?
- У безпеці. Але їхня доля зараз цілком і повністю у твоїх руках.
Майстриня сягнула в кишеню. На каміння полетів жмуток закривавленої павутини, якою Тетія намагалася затулити доньці рану. Плечі павучихи здригнулися. Голова покірно опустилася. Зуби нещадно терзали й без того покусані губи.
- А Різерд? - запитала так тихо, що падіння крапель прозвучало голосніше її слів.
Сніговиця зацікавлено схилила голову. Вона вже знала, що павучиха зумисне обробляла молодшого з братів Віксени, але зараз, дивлячись на цю жалісливу реакцію, Алейн починала здогадуватися, що ігри вийшли за межі дозволеного.
- Звідкіля я знаю? - збрехала вікланка. - Мабуть, сидить десь у вашому кублі й не може дочекатися, коли ти повернешся.
З грудей Тетії вихопився полегшений видих. Майстриня пхикнула.
- Чого роззітхалася? Думаєш, скоро побачиш його? Ви попсували нашу власність. Молися, щоб із нею все було гаразд, інакше відповідатимеш за всеньку вашу кліку.
- Віксена у вас? - спантеличено перепитала павучиха. - Вона не потрапила до Ім... - жінка різко затнулася й міцно стулила рота.
Алейн буцнула носаком дрібний камінчик. Той трапив чітко в ніжку стільчика Тетії, неподалік від ступні, а потім відрикошетив за межі світла.
- Ні, вона не потрапила до Іміра.
Зачувши підтвердження, Тетія вирячила очі. Майстриня навіть бровою не повела. Її руки злетіли до гульки, в яку була закручена довга чорна коса, й почали методично, з лінивою грацією, витягувати з неї невидимки. Звільнені шпильки чіплялися за подвійну кишеньку на лівому передпліччі.
- Отже, у вас іще є трохи часу, - хихотнула полонянка, подолавши подив. - Якщо ви не дурні, вшивайтеся з Арахна. Саме так я збиралася зробити, виконавши це кляте останнє завдання. Не хочу застати те, що тут згодом почнеться. Але хто ж знав, що брат Різа виживе, втягне в це вас і все покотиться хексі в сраку?
- З цього місця детальніше, - крижаним тоном наказала майстриня, не припиняючи розбирати зачіску.
- Сніговице, ти ж не дурепа. Уже мала здогадатися, що все крутиться навколо тієї Віксени. Вона отруєна. Благодійний прийом став точкою неповернення, інакше небо не взялося б чорнильними розводами, погода не зіпсувалася б. - Алейн ніяк не відреагувала. Розцінюючи це як прояв незнання, Тетія гаряче затараторила далі: - Якщо ти досі не допетрала, дівка не людина. Вона така ж, як і ми. Ба більше, купол частково залежить від її сил. Її чистоти! Арахн приречений. Ваше життя зараз рахується годинами.
- Наше? А що, ваш "Неіснуючий загін" у коло смертників не входить? Чим ви такі особливі?
- Химери замістя їх не зачеплять, бо потвор насамперед цікавлять повноцінні надприродники. Не напівлюди.
- Химери не щадять нікого, якщо ти цього не знала. Та й павучихи, як-от ти, такі самі надприродниці, як і вікланці. Ти ж павучиха, а не зооморфка. У тебе надто розвинені рефлекси й складна магія.
- Яка ти уважна, - покривила губами Тетія. - Так, я павучиха. Саме тому й хотіла тікати. Але інші, ті, кого ви зустріли на набережній, павучихи лише наполовину. Їхні батьки - смертні чоловіки, інколи чародійники. Це новий різновид напівнадприродників, створений завдяки втручанню Обмарника. Ними не цікавляться химери.
Алейн замовкла, осмислюючи почуте. Цікаво, скільки ж тоді чародійницьких кланів зараз на боці ворога? А відьми? Вони ж також напівлюдська раса. Чи можуть грати на два фронти? А що ж тоді з пустотниками та вовкулаками на Теракотовому цвинтарі? Це також частина армії Обмарника? Хекси, у голові накопичувалися запитання, на які не було відповідей.
- І багато вже надприродників ви отруїли таким штибом, як ото в Меморії?
Павучиха змовчала. Сніговиця повільно дістала з-за паска один із кинджалів. Прямокутна ручка з рослинним орнаментом, роздвоєне лезо. Він чимось нагадував квітку розбите серце, яку Тетії показував Різ у ботанічному саду Східного району.
Клинок крутнувся між вправними пальцями. Відблиск ковзнув печерою і втрапив полонянці прямо в око.
- Напевно, - здригнулася та. - Не знаю.
Майстриня роздратовано видихнула. Вона повільно звелася на ноги й неспішно обійшла павучиху. Довкола стало прохолодніше на кілька градусів. Один із кінчиків леза пройшовся вздовж плеча полонянки, ніби стрижень ручки, що вимальовувала лінію. На тканині з'явилася проріха, на шкірі - червоний слід. Алейн схилилася до вуха Тетії.
- Знаєш, після сутички на набережній у мене доволі кепський настрій. Довелося тіла тягати, кров замивати, відчищати від ваших нутрощів мої улюблені кинджали. Тож не доводь до гріха, бо варто мені свиснути - й за мить на підлозі тут лежатиме отой твій промінчик із наново розпанаханим животиком. А лікар рекомендував їй не рухатись, інакше якийсь із життєво важливих органів може випадково самовидалитися. Хочеш перевірити, чи буде твоїй донечці комфортно, скажімо, без шлунка, раз вона лише частково надприродниця?
- Не треба, - благально вичавила із себе жінка. - Не сумніваюся, що ти це зробиш. Але я справді не знаю. У Меморії метою благодійного прийому було не труєння надприродників. Випромінювання світильників і частування призначалися для людей. У малих дозах такий вплив реально подовжує життя смертних десь на чверть. Правда, з різноманітними наслідками - наприклад, злоякісними пухлинами, які до останнього не здаються загрозливими.
- Не розвішуй мені тут лапші на вуха. Гадаєш, я повірю, що поплічниця Обмарника займалася третьосортною роботою, частуючи якимось магічним пійлом людей?
Тетія втупилась у свої коліна. Її босі ступні згребли докупи дрібні камінці.
- Звісно, лестить, що мене досі вважають поплічницею, але ти володієш помилковою інформацією. Якщо точніше, застарілою на багато десятиліть. Нині я просто пересічна членкиня "Неіснуючого загону". І то лише на словах. Я й мої сестри трималися осібно. Так, справді, спершу до моїх обов'язків входило викрадання надприродників. Потім, після здійснення дослідів над ними, я повертала їх до громади з подальшим маніпулюванням їхньою свідомістю. Пізніше, коли кількість моїх сестер, теж павучих, збільшилася й за "Неіснуючим загоном" почали полювати, нас визнали винними. Декого вбили, інших усунули від усього важливого. Відтоді ми займалися різними дріб'язковими підмінами й іншою чорновою роботою. Переважно для Іміра. Проте майже два останні десятиліття в різних подобах я перебувала суто поряд із Різердом. Тож достеменно не знаю, чим займався "Неіснуючий загін" увесь цей час.
- Два десятиліття?
Останній шматочок пазлу ліг на своє місце. До Алейн нарешті дійшло, кого їй нагадували доньки Тетії: довготелесі, кароокі й на відміну від матері з темно-вишневим волоссям...
Вікланка штурхонула стілець, на якому сиділа павучиха, так сильно, що той заледве не перекинувся.
- Розбещення дітей - серед нових пріоритетів "Неіснуючого загону"? Як цікаво! - Лампочка над головою вкрилася памороззю. - Не дивно, що хлопчина зрештою сказився й вирішив знищити те, що лишилося від його сім'ї, - хрипко осміхнулася майстриня, цілячи в найболючіше місце.
Розрахунок спрацював.
- Та що ти знаєш про його сім'ю?! - вибухнула Тетія, сіпаючи зв'язаними руками, гнівно зиркаючи на Алейн спідлоба. - У нього нікого не було від часів клятої пожежі. Нікого! Окрім мене та Іміра. Йому було боляче. І страшно. Знаєш, скільки разів він прокидався від кошмарів, кличучи маму або сестру? Як забивався в куток, повторюючи, що темрява схиляє його на свій бік?
- І саме тому ти трахала його й накачувала всілякою гидотою за старання. Так проявлялася твоя турбота? Тягала його на повідку, мов кімнатну собачку? Ікла тобі в сраку, ти мені огидна!
- Та чхала я на те, що ти думаєш! То були ліки, ми допомагали йому розкрити потенціал. Можеш вважати мене, ким захочеш, але я його люблю. А Різ любить мене. Ми щасливі! Якщо в цьому проклятущому світі взагалі може бути таке поняття, як щастя.
Алейн зненацька скоротила відстань до замурзаного обличчя. Не очікуючи подібного, полонянка сама занадто різко смикнулася назад. Стілець хитнувся й перекинувся. Тетія зболено охнула, коли власна вага опустилася на зв'язані за спиною руки. Вікланка присіла поруч. Тепер у її долонях блищали два клинки: один сріблястий, а інший - кольору розпеченого золота. Леза обох щирилися, мов істоти з дрібними зубами.
- А він знає про своїх незапланованих діток? - Тетія стиснула губи й відвела погляд. - А що ж так? Не хотіла велику дружну родину на заміну його розтерзаній? Чи просто використала, щоб допомогти створити Імірові новий вид, перш ніж, як ти там висловилася, покохала?- знущалася майстриня. - А хто такий Імір, він знає? А як щодо Обмарника й того, ким цей хрін доводиться Іміру? Ой, маю ще одне цікаве запитання. А Різ знає, що його дорогоцінна коханка - вбивця й поплічниця Обмарника, який доклав руку до смерті його батьків?
- Ні! - вигукнула павучиха і якось принишкла. - Тобто ти не права. "Неіснуючий загін" не мав нічого спільного з пожежею. Наскільки я знаю, Імір був другом сім'ї, часто з'являвся в їхньому домі, грався з дітьми. Думаєш, чому саме він заходився опікуватися Різом? Якби не Імір, хлопчика віддали б у притулок, адже в нього більше не було рідних. Точніше тих, що були б готові його визнати.
- Справді гадаєш, що я клюну на цю казочку? Вона так само недолуга, як слізна історія про твою відставку. - Алейн по черзі з любов'ю протерла обидва леза об рукав куртки, зазирнула в них, розглядаючи своє відображення. - Ти знаєш стільки всього компрометувального про минуле "Неіснуючого загону", сама докладала руку до стількох звірств, а тебе просто понизили й дозволили жити своїм жалюгідним, однак доволі забезпеченим життям? І це прямо ні разу не підозріло?
Майстриня вклала один із кинджалів у піхви. Звільнена долоня опустилася на коліно Тетії. Шкірою на всі боки почав розповзатися іній.
- Я не брешу! - вискнула павучиха, смикаючи ногою, марно намагаючись скинути крижану кінцівку. - Мене усунули від справ іще в 1950-х, після того як Обмарник розчарувався в попередній п'ятірці. При ньому лишився хіба що Раксус, адже вони родом з однієї комуни й знають один одного мало не з дитинства. Мене не зачепили, бо я перша донька Ткалі, її наступниця, а Обмарник мав із нею домовленості.
- Хто прийшов вам на зміну?
- Гадки не маю. Мабуть, чародійники. Але ходив поголос, що хтось із надприродників нібито також був задіяний.
- Це ж суперечить вашим віруванням, хіба ні?
У Тетії зацокотіли зуби. Вікланка прибрала руку й знуджено підперла підборіддя. Золотий клинок безупинно обертався між трьома пальцями. Три цятки в основі леза, що складалися в трикутник, видавали в ньому хаторську сталь, змочену в крові голема. Сніговиця звідкілясь знала, що може нашкодити павучисі найбільше.
- Так. Але я не відаю, наскільки це правда. Я їх ніколи не бачила, ніколи не контактувала з ними. Можливо, це успішні гібриди з чародійників або дрібнокровок, схрещених із надприродниками. А може, Обмарник справді зробив для когось виняток, нагородивши кров'ю химер.
- Кров химер? Це ще що за хрінь?
- Кров химер, - повторила павучиха. - Буквально. Саме тому ви завжди й ловите облизня в справах "Неіснуючого загону". Вони для вас лишаються невидимими, нічим не відрізняються від звичайних людей.
Алейн встала. Носаком чобота підчепила спинку стільчика, на якому сиділа павучиха, і штовхнула вгору. Тетія знову сіла прямо, потрушуючи головою, щоб позбутися запаморочення. Перед очима літали червоні кола. Здавалось, у вікланки з'явилося кілька додаткових пар очей.
- Щось про Теракотовий цвинтар знаєш? - Майстриня продовжила обмацувати пальцями косу в пошуках невидимок, які могла пропустити.
- Ти про одну з лабораторій Бальде? Ту, що стала домівкою для його дружини?
- Так. Знаєш, чим саме він там займався?
- Ну очевидно, що створював пустотників, - осміхнулася Тетія, усе ще маючи трохи причмелений вигляд. - Спершу він шукав шлях до воскресіння. Не пустотницького, звісно, а справжнього, того, про яке йдеться в Іншому писанні. Зачитав те до дірок, коли Обмарник дав йому уривки, знайдені в Мігруючій бібліотеці після її захоплення. Коли з цим не склалося, Віктор кинув усі сили на дослідження немертвих. Намагався створити армію. Мріяв помститися Обмарнику, але щось там пішло не за планом.
Майстриня важко подивилася на жінку. Павучиха здригнулася, міцно замружилася, а потім кілька разів кліпнула.
- Гадаю, він продовжував свої тести з кров'ю химер. Починав із живих організмів, а пізніше вирішив ставити експерименти й на мертвих. До того як справив собі лабораторії, Віктор займався цим у себе вдома в підвалі, але дружина була проти. Вона нібито почувалася зле, коли під боком робилися досліди. Тож він знайшов собі кілька покинутих приміщень у кожному з районів, таких в Арахні сила-силенна, і переніс роботу туди.
Алейн востаннє провела долонею по косі. Вона закинула волосся за плече, розвернулася на підборах і вислизнула за межі світла. Тетія подивилася їй услід із певним полегшенням, проте погляд панічно уп'явся в крихітну лампочку над головою, очікуючи, що та ось-ось згасне. Паморозь танула, скрапуючи прямо на праве коліно, ніби гарячий віск.
- Мамуся? Де моя мамуся?!
Павучиха різко скинула голову на звук дитячого голосу. У світло вбігла заплакана Мирося й одразу ж кинулася матері на шию. Її личко було чистеньке. Повненьке тіло прикривала трохи завелика рожева піжама з однорогами. Синців чи забоїв видно не було.
- Промінчику, усе гаразд? - схлипнула Тетія, тулячись до доньки й шкодуючи, що не може її обійняти. Дівчинка кивнула, відхилилася й несміливо розтягнула тремтливі губи в усмішці.
- Як я й обіцяла, твої діти в безпеці. На знак вдячності за нашу розмову оцю маленьку панянку я навіть можу відпустити до татка, - прозвучав із темряви голос Сніговиці.
- Ні, - затрусила головою павучиха, марно вглядаючись у пітьму. - Якщо вони дізнаються, що сталося, не помилують ні її, ні його. Прошу, краще відправте її геть з Арахна. У Хатор, наприклад. Вона знає, куди йти. Там про неї попіклуються. Будь ласка, Мирося ще таке дитя.
- У такому разі вона залишиться тут, - заперечила майстриня. - Тож краще покопирсайся у своїй пам'яті і знайди там щось іще. Щось цінне, що дозволить твоїм дітям побачити світло завтрашнього дня.
***
- Ньют Албі, Рейна Рибченко, Волтер Фейн, Ліза Кеот - усі вони дрібнокровки, що навчаються в Колегіумі. - Аша розділила пачку паперу, яку тримала в руках, на три акуратні стосики й поклала на стіл перед старшим. - Різні факультети, курси, лекції. Навіть різні типи зачатків сил. Абсолютно нічого спільного, навіть знайомих.
Маркус узяв верхній аркуш із крайнього досьє. Очі пробіглися зверху вниз, вичитуючи на полях дрібні помітки, не знаходячи нічого цікавого або помічного. Навіщо ці діти були потрібні драґоні? У передаванні знань дрібнокровкам не було жодного сенсу. Так само як і в підшуковуванні серед них партії для Суарфайн задля продовження драґонівського роду.
- Ти бачила їх на власні очі?
- Ще ні, але, якщо накажете, внесу це до списку своїх завдань.
Підмайстриня Теодора видобула з кишені блокнотик і підхопила ручку на ланцюжку, готуючись нотувати. Коротке чорняве волосся не блищало як завжди, бо через неприродне сонячне затемнення місто весь день не бачило й натяку на нормальне світло. Бронзова шкіра зараз здавалася темнішою, ніж зазвичай. Дівчина мружилася, постійно кидаючи нервові погляди у вікно. Короткі нігті, вкриті потрісканим чорним лаком, шкребли металевий корпус ручки. Ашу гризло сумління, що вона не встигла розказати своєму, на щастя, живому старшому те, про що дізналася в головному банку Променевого калейдоскопа. А інформація була до хекси важливою. Лишалося сподіватися, що спадковість тієї Віксени, дівчини, яку чомусь опікав майстер, не випірне зненацька, знову наражаючи Рубінового женця на небезпеку.
Маркус вловив гірчинку в настрої дівчини й змахнув рукою.
- На сьогодні вільна. Але придивися до цих дрібнокровок. І за можливості вивідай у них, що таке Колегіумне братство. Тільки обережно, бо за ним стоять драґони.
Лишивши собі нотатку, Аша злегка вклонилася. Платинова ручка, що висіла на шиї, підскочила й цокнула об застібку, вертаючись у попереднє положення. Підмайстриня розвернулася й за мить зникла, причинивши двері. Маркус відкинувся на спинку стільця. Очі задумливо свердлили стелю. Пальці нервово шкребли металеві підлокітники.
Думки знову й знову поверталися до Тео. Брат виглядав відстороненим, надміру заглибленим у себе. Картина нагадувала всіма замовчуване минуле. Часи, коли молодший прорахувався і його зрадили. Сім'я чудово знала, як Тео ненавидів, коли все виходило з-під контролю.
Маркус намагався розговорити брата дорогою до порту, але той не реагував, як зазвичай. Ні насмішок, ні дошкульних відмовок, тільки односкладові відповіді. І то якщо пощастить. Майстра це викручувало зсередини. Хотілося, щоб Тео поділився з ним своїми міркуваннями. Можливо, разом вони знайшли б якісь пояснення, придумали рішення.
Пролунало два удари по дереву. На порозі, шанобливо схиляючи голову й притискаючи руку попід грудьми, застигла Корін, його перша підмайстриня. Обережно визирнувши з-під білявого пасма волосся, що лягало на обличчя достоту як у самого майстра, й отримавши кивок-запрошення, пружним кроком вона перетнула кімнату. На поверхню столу несміливо опустився невеличкий цупкий прямокутник, вісім на п'ять сантиметрів. Дизайн імітував розмазані смуги попелу, на якому з обох боків проступали два червоні рівнобедрені трикутники, що дотикалися вершинами. Під одним із них було недбало вишкрябано ім'я Маркуса.
Вікланець поклав руки на стіл. Під шкірою заграли жовна. Незмигний погляд невідривно свердлив шматок картону.
- Неціанці, які намагалися викрасти нашу власність, уже наскаржилися спілці, що ми їх випхали за межі міста без попереднього погодження. Ніксівці хочуть бачити особисто Грандмайстра. Підтвердження ще немає, але ходять чутки, що Собор Неції вимагає покари.
Старший повільно підвів очі, спідлоба глянувши на Корін. Жінка здригнулася й нервово затупцяла на місці, стискаючи долонею лікоть протилежної руки.
- Чутки мене не цікавлять, і ти це знаєш. Якщо Собор має претензії, нехай звертається в письмовому вигляді напряму до Грандмайстра. Доти ми завертатимемо будь-кого чужого, хто заступить межі нашого району з намірами, що суперечать статуту Клану. НІКС відомі наші правила, тож хай не чекає від нас поступок. Але можеш нагадати їм, зробивши витяг із переліком потрібних статей і підпунктів.
- Звісно, Мімайстре. Уся наша дипломатична служба працює за цими приписами, але члени НІКС не проминають нагоди повторити, що наш Клан не може вирішувати за весь Арахн. - Корін невдоволено вигнула губи. - До того ж до них нарешті дійшло, що Внутрішня рада міста відроджується. І їм це, м'яко кажучи, не сподобалося.
Маркус сперся на підлокітник і помасажував пальцями очі. Хто сумнівався б, що їм не сподобається? Допоки Грандмайстер та інші діяли в кулуарах, Янус мав безроздільну владу в місті, його слухалися, він уособлював собою закон. Та коли Внутрішня рада Арахна, офіційний орган, що діяв колись у минулому, подасть голос, капітан зміститься на своє законне місце - прислужника.
Але про це майстер подумає пізніше. Зараз його цікавив папірець перед ним.
- Звідки картка? Її принесли до Вежі?
- Ні, Мімайстре, - порухом голови Корін відкинула волосся, щоб дивитися на старшого обома очима. - Її передали декому з третьої терції, хто вчиться в Колегіумі. Особисто.
Маркус недовірливо кліпнув.
- Хлопчина, який отримав візитівку, зараз зеленіший весняного листя. Він не впізнав символіки. Коли до нього дійшло, спробував викинути, але марно - картка поверталася до рук, розсікаючи шкіру до кісток, випікаючи ваше ім'я, аж доки він не повернувся до Вежі з наміром передати послання. Тепер малий лікує понівечені долоні й картає себе за те, що взагалі взяв її.
- Понизь його до шостих і змусь вчити історію доти, доки не почне цитувати відповідний розділ у кодексі по пам'яті. А ще краще нехай запише шпаргалку собі на шкірі. Лезом кинджала замість ручки, - тихо прошипів старший. - Це ганьба, що член терції не знає символіки заступників капітана НІКС. Такі запрошення повинні передаватися лише особисто!
Маркус стиснув кулак і стукнув по стільниці з такою силою, що з тримача випала чорнильна ручка. Корін підстрибнула. Атрамент розтікся полірованою поверхнею, виблискуючи, мов загусла кров.
- Maledizione1, та це навіть не запрошення! Знаєш, хто в давнину отримував такі картки?
Підмайстриня заперечно похитала головою.
- Їх отримували приречені на смерть, яких потім перетворювали на послужливих пустотників. Трясця, тепер замість того, щоб розбиратися з драґонами, я мушу загрібати яму, яку для мене викопали власні підлеглі!
Запала тиша. Вікланка кілька разів глибоко вдихнула. Зрештою спритно підступила до столу, простягаючи руку до картки. Майстер не торкався її, отже, якщо вона забере цей клятий папірець, можна прикинутися, що нічого не було. Смерть вампіра - ніщо проти смерті майстра.
Маркус перехопив руку жінки.
- Не роби дурниць. Так, я злюся, але це не значить, що буду ховатися. Яким би женцем після цього я був?
- Але ж Мімайстре...
Потиск зміцнів. Жіночі пальці побіліли й розтиснулися. Рішучість в очах потухла. Старший відпустив зап'ясток. Вікланка притисла руку до грудей. Губи перетворилися на вузьку лінію.
- У такому разі дозвольте вас залишити?
- Знайди Арлана й передай, щоб чекав на мене за п'ятнадцять хвилин у гаражі.
Підмайстриня вклонилася й пішла. Кілька хвилин Маркус гіпнотизував двері, а потім відсунувся від столу й смикнув на себе нижню шухляду. Він запхав пальці в саму глибину, витягнувши невеличкий футляр. Усередині на темному, мов нічне небо, оксамиті лежав крихітний пісочний годинник в оправі з кістки та опаленої дубової деревини. Чорний пісок в одній із його частин вирував і поривався до вузької середини, мов бажаючи перетекти на інший, порожній бік.
Вікланець затиснув прикрасу в кулаці. Він отримав її багато років тому від Грандмайстра, який сказав: настане час, і Маркус сам зрозуміє, що предмет треба повернути власниці. Доти хлопець мав берегти його й не потраплятися тій самій власниці на очі. І чому час мав настати саме тоді, коли після зустрічі з Бекхою він якоїсь хекси втратив свою силу?
Кобальтові очі зосередилися на кінчиках пальців, проте на шкірі не виступило й краплі вологи. Вперше за довгий час майстер почувався порожнім. Не хворобливо-виснаженим, як бувало після застосування великої кількості есенції, а просто порожнім. Мов чашка без чаю.
Гучно зітхнувши, вікланець сягнув по картку. Прокусивши палець, торкнувся ранкою паперу. Пучка пройшлася власним ім'ям, замазуючи його кров'ю, змішуючи з попелом. Трикутники стали яскравішими. Фарба зблиснула. Лінії розсоталися, проступаючи на поверхні інтерактивною мапою, показуючи, де перебувала та, що кидала йому виклик. Жаска господарка пісочного годинника.
З рішучістю, якої геть не відчував, стрімким кроком Маркус вийшов у коридор. Гадаючи, як може піти майбутня розмова, він спустився ліфтом до підземного гаража, увесь час перевіряючи кількість кинджалів, що ховалися в численних чохлах уздовж кожного сантиметра верхньої куртки та нижньої безрукавки. Не те щоб із них був зиск, але така рутина трохи заспокоювала. У цей самий момент із печер, докручуючи на голові гульку, піднялася Алейн. Виглядала вона роздратованою.
- Ти куди це? - випалив хлопець, перш ніж подумати.
Дівчина різким порухом увігнала у волосся останню шпильку. Роздратування на вродливому обличчі випарувалося, поступаючись насмішці. У блакитних очах загорівся знайомий пустотливий вогник. У цьому вони з Тео були до хекси схожими. Маркус пожалкував, що дозволив собі поцікавитися. Зараз почнуться кепкування за пхання носа в чужі справи.
Алейн підійшла впритул. Вказівний і середній пальці вперлися в натреновані груди й закрокували вгору до спущеної горловини.
- Розважатися, - прошепотіла, позираючи на хлопця з-під напівопущених вій. - Ти ж відгуляв своє на прийомі в Меморії. Тепер моя черга. Поїду позабавляюся з молодим гарячим тигриком.
На першій половині фрази Маркус скам'янів. Він нікому не розказував про зустріч із Бекхою. На щастя, й розказувати не було чого. Вони просто посварилися й розійшлися, а опісля він так по-дурному напився, що аж заснув у бібліотеці. Прямо на підлозі. Геть на нього не схоже, та все ж.
Але друга частина...
Хлопець штовхнув Алейн до найближчої бетонної опори. Долоня перехопила її зап'ясток, відводячи вбік. Груди зіштовхнулися. З губ зірвалося зле прискорене дихання. Маркус навис над дівчиною, пронизуючи її вовкуватим поглядом.
- Ти зараз серйозно? Також хочеш бліх нахапатися? Ніби нам із Тео й тією шмаркачкою проблем замало.
Брови вікланки здивовано поповзли на лоба. У словах хлопця не відчувалося звичної агресії, що проявлялася, коли той сердиться. У них звучала розпука. Маркус чомусь стресував. До того ж аж надто відкрито.
- Гей... - покликала тихенько.
Вільна рука торкнулася напруженого плеча. Майстер на це здригнувся. Пальці заспокійливо заковзали туди-сюди. Червоне сяйво його очей перетекло в грозовий фіолет, а згодом у звичний насичений кобальт. Маркус похнюпився. З губ зірвалося важке зітхання.
- Вибач. Останнім часом я сам не свій.
- Не страшно, я розумію, - постаралася запевнити Алейн, хоча насправді ні хекси не тямила. - Але з Тео все гаразд. Він живий і повернеться. А наше завдання - до того моменту розрулити назбирані проблеми. Тому нам потрібна твоя зла дипломатична срака. - Кулак легенько штовхнув у місце, яке до цього погладжували. - Мені особливо. Не можу ж лише я наганяти на всіх жах. Ну ж бо, Маркусе, збадьорися хоч трошки.
Неочікувано хлопець подався вперед і згріб вікланку в обійми. Дівчина куснула нижню губу. У Маркуса однозначно щось трапилося, інакше він не шукав би в неї розради, тим паче поза поверхом майстрів. Брат рідко коли дозволяв собі сентименти. Та не встигла вона розпитати, що й до чого, як до гаража в'їхала машина. Зі Східного району поверталися Рафаель, Неро та інші вікланці.
Маркус різко відсторонився, потрусив головою, зціпив зуби й заклав руки за спину. Дівчина закотила очі. Боявся заплямувати свою суворість. Щоразу одне й те саме, хоча Рафаель точно був у курсі, що Сніговиця чи не єдина жінка, яку підпускав до брата демонський нашийник. Для Маркуса Алейн була групою підтримки на всі випадки життя. Те саме постійно робив для Рафаеля Тео. А от у кого шукав розради сам Рубін, для дівчини досі лишалося загадкою. Хоча хтось мав бути. Незважаючи на всю браваду й численні маски, інколи Алейн бачила в сірих очах таку смертну тугу, що не розуміла, як середній із братів здатен усміхатися й запевняти, що все добре.
- То куди зараз ти? - обережно поцікавилася, скоса поглядаючи, як стягуються та розтягуються губи Маркуса. Через це мушка на щоці стрибала туди-сюди. Алейн обожнювала цю родимку, що додавала хлопцеві шарму, не притаманного нікому іншому. Коли він усміхався, хотілось усміхатися йому у відповідь. От тільки після рогатої сучки усмішка майже не торкалася цього вродливого обличчя.
Майстер не відповів. Лише ковзав поглядом уздовж рядів машин, щось видивляючись. Алейн таке не влаштувало. Пальці зімкнулися на його підборідді, насильно повертаючи голову.
- Мовчатимеш далі - дам копняка.
Кутики губ сіпнулися. Маркус знав, що дівчина не кидала слів на вітер.
- Треба зустрітися з Лівою рукою капітана, - вичавив знехотя. - Вона надіслала мені іменне запрошення.
Вдруге за чверть години брови майстрині злетіли на середину лоба, цього разу від шоку. Алейн вхопилася за досі гладенько виголені щоки обома руками.
- Скажи, що ти зараз пожартував!
Маркус заперечно хитнув головою. З-під куртки з'явилася злощасна картка, уже пом'ята й вимазана кров'ю. Не насмілившись торкнутися паперу, дівчина вилаялася з усією красномовністю, на яку була здатна. Вона потерла власне обличчя долонями, зрештою піднесла кінчики пальців до губ, ніби за молитвою перебирала варіанти. Мить - і вікланка безпомічно опустила руки.
- Казати "будь обережний" немає сенсу, бо Мара стара як світ і за переказами не менш смертоносна за химер поза куполом. Але, будь ласка, спробуй не загубити кишки деінде й притягни їх додому.
"І бережи голову", - прошепотіла подумки, з благанням зазираючи в кобальтові очі. Маркус пхикнув. Мушка злетіла вгору так, як Алейн подобалося, хоча в ситуації, що склалася, це було недоречним. Хлопець нашвидкуруч притиснув майстриню до себе й поцілував у лоба.
- Я не настільки безнадійний у бою, але мене тішить, що ти переймаєшся за цілісність моїх кишок.
Вікланка злісно шикнула й ударила ребром руки по торсу. Маркус награно ойкнув, хапаючись за бік так, ніби затуляв величезну дірку, з якої водоспадом текла кров. Дівчина підступила ближче, наміряючись вибити рештки акторських здібностей, які в майстра були на рівні п'яних хатнюків, але неподалік загальмувала машина. Маркус одразу ж натягнув маску холодності й вічного невдоволення, хоча на денці очей лишилося полегшення - розмова зі Сніговицею хоч трохи, але заспокоїла його, повернувши дрібку впевненості.
Не попрощавшись із Алейн, не сказавши й слова виснаженому й брудному братові, що за мить з'явився в полі зору, майстер закрокував уздовж рядів машин, вишукуючи кросовер Арлана.
- У нього все гаразд? - тихо запитав Рафаель, проводжаючи старшого напруженим поглядом. Звісно, вони не були близькими, але рідко коли Маркус марнував можливість штрикнути меншого в'їдливим коментарем. Особливо коли завважити, на що Рафаель зараз скидався.
Алейн зітхнула.
- За кілька годин дізнаємося, Рафе. За кілька годин дізнаємося.
1 Прокляття (італ.). Тут і далі прим. авторки, якщо не зазначено іншого.
