Новоанглійська балетна школа. Залишся поряд. Новоанглійська балетна школа. Залишся поряд - Анна Савас

ПРОЛОГ. Рейн

Усе починається з пісні.

Моєї пісні. Ну гаразд, якщо так подумати, не моєї. Її написав тато, але вона про мене. "Пересмішниця"{2}. Це я.

Звуки знайомі. Текст. Звучання гітари - трохи грубувате, бо інструмент, мабуть, досить старий. Однак це не с­трашно.

У пісні все знайоме.

Окрім голосу. Він теж трохи грубуватий і водночас неймовірно м'який. Як шовк на наждачному папері. Не знаю, чи раніше чула такий голос. Навіть тато не має такого, а саме голос зробив його відомим. Він у нього такий самий грубий, але набагато глибший, вібрує у грудях, і в мене мурашки по шкірі щоразу, як тато співає.

Але цей голос проникає мені під шкіру, вростає у кожну клітину тіла. Він проникає в моє серце, яке схвильовано витанцьовує між ребрами.

Sometimes it's okay to get help

Fighting back the dust

Spread your wings, untie your chains

Make your voice get heard

We'll be dancing in the rain

My lovely mockingbird.{3}

Стихають останні ноти, пісня закінчується. Я знову вмикаю відео спочатку. Це вже тринадцятий раз. Пісня понад годину стоїть на повторі. Треба увімкнути її таткові, коли той повернеться додому. Ця версія йому сподобається, я певна, що сподобається. Вона відрізняється від усіх, які я досі знаходила. Ця більше схожа на суміш попмузики і року. Швидша і попсовіша, не така меланхолійна, ніж татова акустична версія. У татовій пісні є лише його голос та гітара, і нічого більше. Більшість людей намагаються наблизитися до оригінальної балади, але мало кому це вдається, а якщо і вдається, то звучить більше як копія. Ці хлопці зробили пісню своєю власною.

Я знайшла величезну кількість версій "Пересмішниці", бо шукаю їх щодня. Може, я трохи і схиблена на тому, щоб слухати, як люди про мене співають, однак жодна з тих варіацій не була схожа на цю.

Наразі я вже показала татові три кавер-версії. Йому сподобалася одна. Це було два роки тому. Кейсі, дівчина, яка виконала цю пісню, зрештою отримала від татового лейбла{4} контракт на запис альбому. Тепер вона співає власні пісні, гастролює світом і живе життям, про яке завжди мріяла.

А я ще досі зависаю у вітальні батьківського особняка у Лос-Анджелесі в пошуках ідеального кавера. Тоді мені здавалося, що я його знайшла.

Сьогодні ж я знаю, що це не так. Сьогодні розумію, що ця версія краща. Що він кращий. Цей чувак, який стоїть з гітарою в руках посеред магазину платівок і співає мою пісню. І не просто співає, він її відчуває. Кожен рядок, кожнісіньке слово. Мене.

Він не один. Їх четверо. Вони - хлопці із гурту "Несвяті". І всі круті, просто неймовірно круті. Один чувак з темною стрижкою під каре, із широкою усмішкою сидить за ударною установкою. Він грає так, наче від цього залежить його життя і він готовий ним пожертвувати, аби тільки мати можливість грати. Інші, здається, відчувають те саме. Парубок із бас-гітарою має пірсинг у брові й зосереджений вираз обличчя. Його руки рухаються швидко і впевнено, наче робили це вже тисячу разів. А ще є двоє солістів. Обидва з гітарами. Один білявий, інший - темноволосий. Ритм-гітара{5} і соло-гітара. Блондин співає гармонійно. У нього гарний голос, м'який і чистий, який ідеально поєднується з голосом іншого. Соліста-вокаліста - хлопця, який своїм тембром змусив мене знову й знову ставити відео на повтор і моє серце тьохкати.

Мабуть, він на кілька років старший за мене, йому близько двадцяти. Темне скуйовджене волосся, з боків трохи коротше, ніж зверху, і обличчя, за яке тут, у Голлівуді, готові вбити. Чітко окреслені риси, повні губи, густі брови та вії. Очі напівзаплющені, тому не можу зрозуміти, якого вони кольору. Але вони точно темні.

Він приголомшливий. Але причина того, чому я знову і знову вмикаю на ютубі це відео, не його обличчя, а голос. І його руки. Я обожнюю красиві руки, а його руки до біса гарні, з дов­гими, тонкими, дуже вправними пальцями.

Коли я знову запускаю відео, тіло пронизує тремтіння. Це занадто гарно. Я могла б слухати цього хлопця вічно.

На плече лягає рука, і я, здригнувшись, злякано обертаюся. У мене за спиною стоїть тато. Його губи ворушаться, але я не розбираю слів, бо досі чую, як цей чувак наспівує мені у вухо "Пересмішницю".

Знімаю навушники і простягаю їх татові.

- Ти повинен це почути, - не вітаючись, не питаючи, що він щойно сказав, вимагаю я.

Його темні брови злітають догори, а на вустах з'являється усмішка:

- Настільки класно?

- Навіть ще краще.

Мені не вдається приховати схвильовані нотки, а погляд автоматично падає на татову "Ґреммі", що стоїть на каміні й відсвічує золотом у м'якому світлі торшера, наче скульптура патефона намагається мені щось сказати. Тато отримав цю нагороду за "Пересмішницю". За мою пісню. П'ять років минуло. І весь цей час я постійно шукаю в інтернеті кавер-версії.

- Що ж, давай тоді слухати.

Тато обходить диван і сідає поруч. Він досі в костюмі, бо був з мамою на якомусь гала-вечорі, однак, перед тим як надіти навушники, хоча б послаблює краватку, і я ще раз натискаю "Відтворити", а тоді подаю йому свій мобільний телефон.

Поки тато слухає, моє серце калатає аж надто швидко. Я стежу за кожним рухом його обличчя, за кожним посмикуванням кутиків рота і брів, за мерехтінням темних очей.

- Ліаме, а ти... - мамин голос стихає одночасно із цокотом її високих підборів по дерев'яній підлозі, який важко не почути.

Я повертаю голову в її сторону і бачу, що мама стоїть у дверях вітальні, схрестивши руки на грудях, з веселою усмішкою на вустах. Її світло-русяве волосся каскадом м'яких хвиль спадає на плечі. На ній просто приголомшлива темно-синя вечірня сукня, і грація, яку вона випромінює, навіть попри те, що зовсім не рухається, викликає у мене дурнувате відчуття. Вона прекрасна. Танцівниця до кінчиків пальців, хоча її кар'єра закінчилася ще до мого народження.

Я можу скільки завгодно старатися, але ніколи не буду такою, як вона.

Ця думка блискавкою проноситься крізь мої думки, і я нічого не можу з нею вдіяти, не можу просто відгородитися. Та й ніколи не могла. Я рішуче відсовую її вбік. Зараз мова не про балет. Не про маму. І навіть не про мене. Тільки про цю пісню.

- Мені варто було здогадатися, що я знайду вас обох тут, - мама відштовхується від одвірка і плавними кроками підходить до нас, киває на мій телефон, сідає поруч зі мною і скидає свої абсолютно смертельно високі підбори. - Що слухаєте?

- "Пересмішницю", - відповідаю я, кидаючи швидкий погляд на тата.

Той заплющив очі, між бровами пролягла глибока зморшка. Він дуже зосереджений, і я схвильовано ковзаю туди-сюди на м'яких подушках, бо вже цілу вічність не бачила його таким під час прослуховування кавера. Два роки, якщо бути точною.

Мама тихо сміється, світло-сірі очі, які я від неї успадкувала, сяють.

- І чого я взагалі питаю?

- Не знаю, - усміхаюся їй, і мама простягає руку, щоб заправити мені за вухо темне пасмо.

- Хіба ти не збиралася сьогодні ввечері запросити Гейлі? Я гадала, ви збиралися влаштувати дівич-вечір, коли в тебе буде вільна хата.

Я знизую плечима. Так, ми хотіли скористатися нагодою, коли батьків не буде вдома, але часом є речі важливіші. Принаймні в моєї найкращої подруги.

- Вона відмовилася. Чувак, за яким вона сохне, нарешті запросив її на побачення. Я ж не могла стати їй у цьому на заваді.

- Як мило з твого боку.

Я корчу гримасу.

- Я така.

Проте це неправда. Принаймні не зовсім. Це Гейлі вирішила, що не треба мені сьогодні ставати їй на заваді, а не я. Однак мамі цього знати не потрібно.

Мама хапає мене за руку і стискає:

- То ти що, весь вечір слухала музику?

- Фактично так, - знизую я плечима. - А ще почала перегляд нового серіалу.

Мама потягується:

- Схоже на розслаблений вечір.

- Так. Я... - обриваюся на півслові, коли тато знімає навушники. - Ну як? - випалюю я. - Що скажеш?

- Твоя правда. Це добре. Справді добре! - його рот розпливається в широкій усмішці, і з мене виривається схвильований писк.

- Це означає, що ти покажеш відео Алану?

- Це означає, що я подивлюся, що ще ці хлопці вміють, а потім поговорю з Аланом, - він повертає мені телефон і встає. - Але спочатку треба вибратися із цього костюма.

- Гаразд, тату, - я, усміхаючись, притискаю телефон до грудей, а серце калатає, як божевільне. - Спасибі, тату!

Я посилаю йому повітряний поцілунок і, коли він виходить з вітальні, ще зручніше вмощуюся серед подушок на дивані. Йому сподобалося. Йому справді сподобалося! І він придивиться до хлопців.

Якесь безглуздя, наскільки я від цього щаслива.

- Сонечку, нам треба ще раз поговорити про танцювальне прослуховування, - каже мама, і її слова різко приглушують голочки щастя в моєму животі. - Впевнена, що не хочеш піти?

Я повертаюся до неї:

- А навіщо? Мене однаково не приймуть. Я недостатньо вправна, мамо, і тобі це так само добре відомо, як і мені.

- Це неправда. Рейн, у тебе талант, - в її голосі звучить надія, і мені не хочеться її розчаровувати.

- А от і ні. Я не цілковита катастрофа, але для Новоанг­лійської балетної школи майстерності в мене малувато.

Мама зітхає:

- Що мені зробити, щоб переконати тебе в протилежному? У тебе вистачає майстерності. Для всього, чого тобі хочеться.

- Мамо, прошу, - змучено витискаю із себе.

Ми часто про це розмовляємо, і результат завжди той самий.

- Та добре, добре. Пробач, я припиняю, - мама бере мене за руку і стискає. - Займайся тим, що робить тебе щасливою.

Я хочу щось відповісти, байдуже що, але мені бракує слів. Я не знаю, що робить мене щасливою, гадки не маю, чим хочу займатися. І все ж цілком усвідомлюю, що незабаром маю прийняти рішення. Хоч якесь. За кілька місяців у мене випускний. Я ще не подала документи до жодного коледжу. Я ще нічого не зробила, і зараз, по суті, вже занадто пізно, якби я не була тією, ким є. Якби мої мама і тато не були тими, ким вони є. У мене хороші оцінки, я, напевно, все одно б кудись вступила завдяки їхнім зв'язкам. Якби тільки захотіла.

Але я просто не знаю, чого хочу. Переді мною життя - дорога з багатьма роздоріжжями, з багатьма можливостями. Я поки не приймаю рішення, бо боюся прийняти неправильне. Натомість чекаю. На знак, якого не буде. Я тільки знаю, що це не будуть танці. Не школа, яку колись відвідувала мама, коли була мого віку.

Мама знову зітхає, потім підбирає довгий поділ сукні і підводиться.

- Піду теж перевдягнуся. Подивимося зараз разом фільм?

- Звісно. Щось вибрати?

Вона киває і залишає мене саму. Її кроки по сходах майже безшумні.

Замість того щоб потягнутися до пульта, я вкотре вмикаю "Пересмішницю" на мобільному.

Від його голосу по спині пробігає приємне тремтіння, а всередині щось стискається. Мої повіки здригаються, і я даю цьому голосу потягнути мене із собою.

Знайомі слова раптом звучать інакше, мають інший відтінок, інший ефект. Він бере таткову пісню і робить її своєю. Він співає про маленьку Птаху, співає про мене. І водночас ні. Тому що він не тато, а якийсь хлопчина, якого я не знаю, який співає про дівчину, вільну і загублену водночас.

Щось усередині дає тріщину. Просто божевілля, адже це лише пісня, лише якийсь незнайомець і лише голос. Однак це і щось більше. Він - більше ніж просто якийсь незнайомець. Та й пісня не якась там, а моя, тому треба дізнатися, як його звуть.

Закриваю ютуб і відкриваю інстаграм. Швидкими рухами пальців вбиваю назву гурту і відразу його знаходжу. У них небагато підписників - кілька тисяч, не більше, та мене це геть не цікавить. Скролю фотки, доки не натрапляю на одну, на якій відзначені всі четверо.

Дві хвилини. Більше не знадобилося, щоб дізнатися його ім'я.

Істон Колмен.

Не стримую усмішки і, перш ніж встигаю подумати, хороша це ідея чи повне божевілля, натискаю на маленький значок повідомлення й починаю писати.

17 квітня 22:06

пересмішниця:

Бачила ваше відео з "Пересмішницею". Ви - геніальні. Ти - геніальний. Гадаю, я ще ніколи не чула кращої версії.

Відправляю повідомлення і вже наступної секунди про це шкодую. Навряд чи тон міг би бути більш фанатським. Щоки горять від збентеження. Істон, мабуть, подумає, що я геть дурна, коли прочитає повідомлення. Якщо прочитає. Можливо, воно опиниться в його запитах на повідомлення, які він більше ніколи не побачить.

Я підіймаю голову, коли хтось висмикує з моїх вух навушники, з яких уже кілька хвилин не долинає жодного звуку. Переді мною стоїть тато. Я настільки зосередилася на своєму мобільному, що зовсім не помітила їх із мамою. Обоє змінили свої костюм і сукню на значно зручніший одяг.

- Який фільм вибрала? - він сідає поруч зі мною і тягне маму до себе на коліна.

Вони такі закохані, що здається, ніби й не були парою два­дцять років. Коли батьки разом, то іноді поводяться більше як підлітки, ніж я.

Пропоную перший фільм, який спадає на думку, тому що навіть про це не думала. "Гордість і упередження" - один з маминих улюблених, і ми стільки разів його разом дивилися, що майже вивчили репліки на пам'ять. Але зараз я не дуже уважна. Ні тоді, коли мама обирає фільм на Нетфліксі, ні тоді, коли на екрані мерехтять вступні титри, та й протягом перших п'ятдесяти хвилин теж ні.

А коли через п'ятдесят дві хвилини на екрані мобільного засвічується сповіщення інстаграму, рештки уваги теж кажуть "па-па".

Істон мені відписав.

17 квітня 22:58

істколмен:

Тоді, здається, ти не дуже й знайома з оригіналом, так?

Я не стримую усмішки, а серце починає раптом виробляти в грудях якісь дивні речі.

Пальці літають по екрану, набираючи відповідь.

Це та мить, коли все починається. Мить, коли ще все добре.

Я ще не знаю, що варто нею насолоджуватися. Цією миттю, цим вечором. З батьками, поруч на дивані, їхнім тихим сміхом у вухах та Істоновими повідомленнями перед очима.

Я ще не знаю, що варто нею насолоджуватися, бо такі миті надто самі собою зрозумілі.

Поки не перестають такими бути.

Істон

Три місяці по тому

Рок-зірка Ліам Белламі загинуву трагічній автокатастрофі

Лос-Анджелес - сумна звістка: 11 липня, в ніч на понеділок у трагічній автокатастрофі загинув рок-зірка Ліам Белламі (? 38). Його дружина Лаура Белламі (? 37) також померла від отриманих травм через кілька годин після аварії.

Причини аварії наразі не з'ясовані.

Компанія Lowlight Recording із жахом відреагувала на трагічну загибель зірки: "Наші серця розбиті. Ліам протягом сімнадцяти років був частиною нашої сім'ї. Ми пошматовані цією втратою".

У Ліама й Лаури Белламі залишилася вісімнадцятирічна дочка Рейн Белламі.

Ні. Ні. Ні.

Цього не може бути. Цього не повинно бути.

Наче в дурмані, витріщаюся на свій мобільний. Але там так написано. Чорним по білому. На кожнісінькому клятому сайті новин, куди я заходив протягом останніх кількох хвилин.

Ліам Белламі мертвий.

Він мертвий. Як і його дружина. Автокатастрофа. Інтернет аж кишить цими новинами.

Адреналін тече по моїх венах, кров так сильно шумить у вухах, що я ледве розбираю жіночий голос, який лунає з телевізора й інформує нас про те саме, що ми вже давно прочитали у своїх мобільних телефонах. Знову й знову крутять короткі відеоролики. Дівчина виходить із лікарні в Лос-Анджелесі, капюшон її оверсайзного худі низько насунутий на обличчя, але з-під нього визирають яскраві пасма фіолетового волосся. Дочка Ліама й Лаури. Обличчя не роздивитися, вона опустила голову. Дві геть розтрощені автівки на дорозі, скрізь осколки. Прессекретар Lowlight Recording абсолютно шокований.

Я не можу поворухнутися. Нічого сказати. Нічого зробити. Я просто сиджу і намагаюся зрозуміти, що в біса сталося. Як це могло статися? Як могло трапитися, що Ліам, який лише тиждень тому приїздив до Бостона, щоб особисто сказати нам, що хоче, аби ми відкривали його новий тур, мертвий?

Ліам, який заохочував нас не зупинятися, ставати кращими, який допомагав мені з текстами пісень. Який просто писав нам у перервах між концертами, щоб запитати, як справи і чи все в нас добре.

Ліам, який протягом останніх кількох місяців не лише був вокалістом одного з наших улюблених гуртів, а й якимось робом став нашим ментором.

І тепер він мертвий.

Цього не може бути. Це неможливо!

Але можливо. Це не довбаний сон, від якого можна прокинутися. Це клята реальність.

Одна необережна мить, інший неуважний водій - і все скінчено.

Незнайомий тиск розливається за очима, і я вже не можу дихати. Моє горло ніби стискається. Я не пам'ятаю, коли востаннє плакав. Це було так давно, що я забув, як це відчувається. На відміну від Бека, який тихо сопе поруч. Його очі блищать, від сліз на щоках залишилися сліди. У нього ніколи не було проблем з тим, щоб дати волю своїм почуттям. Колін сидить на підлозі перед телевізором, мовчазний і сполотнілий.

Джекс ще раніше зник у ванній, кран працює, але з маленької кімнати більше не чути нічого. Однак, гадаю, саме цього він і хоче.

Мені стає зле, коли я думаю про його доньку. Я з Рейн не знайомий, знаю лише, що вона молодша за мене. Ліам розповідав, що вона тільки цього року закінчила школу. Вона знайшла на ютубі наші відео і показала їх йому, однак ми її ніколи не бачили. Ліам кілька разів відвідував нас у Бостоні, але ми ніколи не були в Лос-Анджелесі, а Рейн через свої випускні іспити не могла приїхати з батьком.

Вона надто юна, щоб втратити батьків. Трясця, для такого всі завжди занадто юні.

А потім я згадую іншу дівчину. Дівчину, чия улюблена пісня - "Пересмішниця".

Дівчину, яка ніколи не казала мені свого імені, хоча ми вже кілька місяців переписуємося. Дівчину, яка назвалася так само, що й пісня, яка привела її до "нас". До мене.

Вона просто обожнює цю пісню. Вона любить усі пісні Ліама Белламі, і я знаю, що вона рахує дні до виходу його нового альбому. Знаю, бо ми рахували їх разом.

Руки тремтять, коли відкриваю інстаграм. Я мушу дізнатися, чи з нею все гаразд, хоча, власне, й усвідомлюю, що видаю бажане за дійсне.

Є такі люди, які чують про смерть свого улюбленого музиканта, після чого їм сумно, вони переживають, але для них це якось надто далеко, і за кілька тижнів вони про це більше не думають.

Але Птаха не така. Для неї смерть Ліама - не щось далеке, а надто близьке, тому що його музика означає для неї цілий світ.

Я заходжу на її профіль в інстаграмі й дивлюся її фотографії, бо не можу змусити себе поставити їй запитання, яке маю поставити. Моє серце стискається. Я боюся відповіді. Боюся того, що це з нею зробить.

Її фотки розпливаються перед очима. Я знаю кожну з них.

Ось вона у вицвілій футболці з туру Ліама, темне волосся спадає на талію. Тут видно лише частину її шиї та верхньої частини тіла. Не обличчя. Обличчя не видно ніколи. Ми переписуємося вже три місяці, а я жодного разу не бачив її обличчя.

Але я знаю, що її огруддя прикрашає татуювання маленького пересмішника. Мені знайомі браслети, які обвивають її тонке зап'ястя. Золоті зірки й тонкий півмісяць. Срібний, трохи ширший браслет, на якому вигравіювано щось, чого не вид­но на фотографіях. Знайомі каблучки, які вона носить. Шість на правій руці, чотири на лівій. Я знаю, що в неї найсіріші очі у світі, з нескінченно довгими віями, бо вона опублікувала фото, на якому видно лише її очі. Погляд спрямований прямо в камеру, глибокий і проникливий. Я впізнаю маленьку родимку на її правій вилиці з іншого фото, на якому видно її профіль, наполовину відрізаний, - помітно лише вилиці й підборіддя. Її волосся зав'язане у вільний вузол, вона носить великі навушники, і цю родимку можна помітити. Я знаю безмежну кількість крихітних фрагментів цієї дівчини, але ніколи не бачив її обличчя повністю.

Проте це й не потрібно. Я знаю її. А вона знає мене. Кожну думку, кожну невпевненість. Кожну улюблену пісню. І саме тому я мушу написати їй це повідомлення. Поставити їй це питання. Навіть якщо вже знаю відповідь.

Я натискаю на значок повідомлення, і пальці самі знаходять літери, мені навіть не доводиться дивитися на екран.

11 червня 18:36

істколмен:

Ти ж чула, так? Як ти?

Вона не відповідає. З нею не все добре.

ПО ТОМУ

20 липня 18:05

20 липня 23:58

21 липня 12:07

25 липня 03:36

26 липня 02:42

істколмен:

Привітик, Птахо. А ось і ти. Я сумував за тобою.

істколмен:

Трясця, Птахо, мені просто хочеться тебе обійняти. Ти не маєш про це говорити, як не хочеш. Але якщо захочеш, то я тут, окей?

істколмен:

Нізащо.

переглянуто

28 липня 13:13

01 серпня 14:23

12 серпня 15:56

17 серпня 01:19

25 серпня 17:07

26 серпня 06:12

03 вересня 17:34

14 вересня 15:54

21 вересня 04:24

04 жовтня 23:37

06 жовтня 22:09

07 жовтня 12:03

23 жовтня 17:17

31 жовтня 20:45

28 листопада 19:13

25 грудня 13:57

01 січня 12:01

MOCKINGBIRD

You were always chasing heights

Beautiful and brave

Dancing fearless through the nights

Knowing you are safe

Suddenly a voice appears

Rushing through your head

Gives you worries and dark fears

Keeping you awake

Sometimes it's okay to get help

Fighting back the dust

Spread your wings, untie your chains

Make your voice get heard

We'll be dancing in the rain

My lovely mockingbird

Hearts can break from time to time

Fragile little souls

Getting smaller, seem to hide

The things you used to know

When your world just seems too empty

When you lose your way

When you feel like you can't find the

Strength to make you stay

Know that I'll be here to catch you

When you think you fall

Know that I'll be here to guide you

When you lose it all

Promise you'll find back to yourself

When you dare to trust

Sometimes it's okay to get help

Fighting back the dust

Spread your wings, untie your chains

Make your voice get heard

We'll be dancing in the rain

My lovely mockingbird

1 Вступна частина твору. Повернутися

2 Пересмішниця анг. mockingbird. - Тут і далі прим. пер. і ред. Повернутися

3 І часом це нормально - просити про поміч / у боротьбі з імлою. / Розправ ти крила, скинь окови, / Співай же, птахо, будь собою! / Це танець наш під зливи стогін, / Наш, пересмішнице, з тобою. Повернутися

4 Лейбл (англ. record label) - бренд або торговельна марка музичних записів і музичних відео або компанія, яка ними володіє. Повернутися

5 Ритм-гітара - гітара для акордового ритмічного акомпанементу, використовується у різних музичних напрямах сучасної популярної музики. Повернутися

6 Шапка біні (від англ. beans - квасоля) - трикотажна шапка без зав'язок чи застібок, яка щільно прилягає до голови. Повернутися

7 Портофільтр - сито заварювального блока кавомашини. Повернутися

8 Бек-Бей - елітний житловий район у Бостоні, де мешкають заможні люди. Повернутися

9 Па-де-де (фр. pas de deux, дослівно "крок удвох") - парний танок, що є однією з основних балетних танцювальних форм, символізує кохання пари і складається з адажіо, алеґро - двох варіацій - і коди. Повернутися

10 Контемпорарі (англ. сontemporary) - різновид сучасного танцю, призначений для вираження почуттів. Повернутися

11 Від англ. Long Play - довгогральна платівка. Повернутися

12 Пліє (фр. plié) - згинання однієї або обох ніг, присідання на двох чи на одній нозі. Повернутися

13 Релеве (фр. relevé) - підйом на напівпальцях (низьких, середніх або високих). Повернутися

14 Ешапе (фр. échappé) - стрибок із двох ніг на дві ноги; рух, що складається із двох стрибків, під час яких ноги переходять із закритої позиції (п'ятки разом) у відкриту (наприклад, друга або четверта позиція), а потім знову в закриту. Повернутися

15 Арабеск (фр. arabesque) - поза класичного танцю, що виконується на одній нозі, інша - випрямлена в коліні, підіймається на кут 30°, 45°, 90° або 120°. Повернутися

16 Шукай ти завжди висоту, / Прекрасна і смілива. / Танцюй крізь темряву нічну, / В безпеці, знай, щаслива. Повернутися

17 Загублюсь в мелодії, / Розчинюсь в тобі / Й у танці з тобою до півночі. Повернутися

18 Та я не повернусь, / Не здамся без бою, / Вчиню, дідько, правильно, / Загублюсь в мелодії, / Розчинюсь в тобі / Й у танці з тобою до півночі. Повернутися

19 Часом серця можуть розбитись, / Вони - крихкі маленькі душі. / Сховатись, зменшитись, спинитись, / Й ніщо не буде як раніше. Повернутися

20 Та я не повернусь, /Не здамся без бою, /Вчиню, дідько, правильно, /Загублюсь в мелодії, /Розчинюсь в тобі /Й у танці з тобою до півночі. Повернутися

21 Гран-жете (фр. grand jeté) - великий стрибок, за якого одна нога витягнута рівно вперед, інша - назад, "шпагат у повітрі". Повернутися

22 Крихітні вогники сяйвом взялись, / Наче небо нічне упало до ніг. / Чи побачимось знову з тобою колись, / Питаю себе у цій самоті. Повернутися

23 Фуете ан турнан (фр. fouetté en tournant) - обертання, за якого рух робочої ноги нагадує рух батога, що крутиться або різко розправляється в повітрі, тоді коли опорна нога різко переходить у демі-пліє. Повернутися

24 Забуваю, як дихати, / Забуваю, як бачити, / Забуваю я, в біса, своє ім'я. Повернутися

25 Частина музичного твору, яка за змістом контрастна з іншими його складовими. Повернутися

26 Та я не повернусь, / Не здамся без бою,/ Вчиню, дідько, правильно,/ Загублюсь в мелодії, / Розчинюсь в тобі/ Й у танці з тобою до півночі. Повернутися

27 Переломний момент. Повернутися

28 Часом серця можуть розбитись, / Вони - крихкі маленькі душі. Повернутися

29 Розправ ти крила, скинь окови, / Співай же, птахо, будь собою! / Це танець наш під зливи стогін, / Наш, пересмішнице, з тобою. Повернутися

30 Заключна частина твору. Повернутися

31 Шукай ти завжди висоту, / Прекрасна і смілива./Танцюй крізь темряву нічну,/В безпеці, знай, щаслива. Повернутися

РОЗДІЛ 2. Рейн

11 Minutes - YUNGBLUD, Halsey, Travis Barker

За кілька хвилин до того

О боже.

О. Боже. Мій.

Що в біса я тут роблю?

Це була дуже й дуже паскудна ідея.

Я розвертаюся і йду назад тим самим шляхом, яким прийшла. Uber висадив мене ще за дві вулиці, бо я себе пере­конала, що їду у Вест-Енд заради однієї крамниці секонд-хенду, а не Repeat Records.

Дощить. Уже цілий день. Не сильно. Більше нагадує ті дрібні дощові краплі, які, наче голки, впиваються в шкіру і намочують до нитки, якщо занадто довго бути на вулиці. Моє обличчя холодне, і я рада, що не нанесла макіяж, інакше туш геть би потекла. Але, попри дощ і краплі, що відчуваються на шкірі, як той лід, я не мерзну. Мені тепло. Це хвилювання, адреналін.

Серце б'ється швидко, занадто швидко, калатає об ребра, об цю кістяну клітку, так, ніби, якщо дуже постарається, зможе з неї вирватися.

Чого боїшся, Пересмішнице?

Татів голос у моїй голові, який знову і знову ставив мені це запитання, тому що хотів знати, чому я не хочу бути на зустрічах. З Істоном та іншими.

Ти повинна там бути. Зрештою, це ж ти їх знайшла. Чому не хочеш?

У мене не було для нього відповіді. Такої, яка мала б сенс. Може, я просто сама себе не розуміла. Тому що я хотіла зустрітися з Істоном. Увесь цей час.

Однак після того як ми почали переписуватися, це вже не було просто кількома короткими повідомленнями, розмовами, які нічого не означали. Повідомленнями, які ти пишеш і за кілька днів забуваєш.

Це було чимось більшим. Від самого початку.

Ось чому я не змогла піти на зустріч тата з гуртом. Це було просто неможливо.

Тато мав рацію. Я була налякана. Я і досі боюся. Досі.

Минулого року я боялася, що в реальності нічого не вийде. Що ми можемо бути друзями в інтернеті, але не зможемо так спілкуватися в реальному світі. Таке трапляється. Ви можете добре ладнати, коли знаєте одне одного, проте не знайомі по-справжньому. Не зовсім.

Якби я зустрілася з Істоном та гуртом, мені довелося б сказати йому правду. Що дівчина, з якою він переписується, - донька Ліама Белламі. Я сто відсотків не могла б йому збрехати, але боялася сказати йому, хто я. Боялася, що, коли дізнається, він буде ставитися до мене інакше. Зрештою, це було б не вперше. І я не була до цього готова. Можливо, я і досі не готова.

А тепер я боюся, що він ненавидить мене за те, що я ховаюся останні пів року і не відповідаю на його повідомлення.

Він тебе не ненавидить. Звісно, ні, інакше він би вже давно перестав тобі писати. Він твій друг. Трохи більше віри!

Так би сказала мама. Якби була жива. Тупий біль розливається в грудях - чорна діра, яка загрожує поглинути. Вона вже поглинала мене протягом останніх кількох місяців, знову, знову і знову.

Горло стискається, сльози щипають очі, і я зупиняюся посеред тротуару. Начхати, що люди позаду змушені мене обходити і пронизують злими поглядами, поспішаючи повз мене.

Дихай, Рейн, дихай.

Але я не можу дихати. Не можу - в легенях осколки, які жахливо болять. Розривають мене. Вже не вперше. І аж ніяк не востаннє. Вони роблять це знову, знову і знову.

Дихай. Просто дихай, Рейн.

Вдих.

І видих.

Вдих.

І видих.

Я принюхуюся до повітря, і якось у мене виходить. Це нечесно. Що досі настільки болить. Навіть через шість місяців. Той, хто каже, що час лікує, - безбожно бреше. Не лікує. Досі болить так само. Краще не стало. Тільки гірше. Бо шок із часом минув, і залишилися тільки біль, туга й поколювання всередині, які надто часто не дають дихати.

- Дівчино, ти заважаєш. Звали! - гавкає позаду холодний голос, і я здригаюся від переляку.

Відступаю на два кроки вбік, застигаю на місці і не знаю, що робити.

Іди до нього. Він тебе не ненавидить.

Це знову мамин голос, теплий і лагідний, і мені хочеться плакати, бо я вже не знаю, чи справді вона так говорила, чи такою була інтонація, як та, що зараз звучить у вухах, чи я вже почала її забувати.

Не думай про це. Просто про це не думай. Ти її не забуваєш. Не зможеш.

Але таки можу. Це не так, як з татом. Його голос завжди буде поряд. Поки в мене є його записи, поки існують стримінгові сервіси та інтернет, його голос буде там.

А мамин - ні.

Звісно, є відео. З мамою і татом. З мамою і зі мною. Голосові повідомлення, голосова пошта. Але це зовсім інше. Я не можу зрозуміти чому, та це інакше, ніж із татовими піснями. Вони тут, його думки, і тому частина його завжди буде зі мною.

Маму так не втримаєш. Вона існує тільки в моєму мобільному телефоні, тільки для мене. Весь світ із часом забуде, як вона звучить, коли сміється, яким світлим і м'яким був її голос, коли вона читала мені, як я була маленькою.

Я знову швидко розвертаюся і більше не роздумую. Просто починаю бігти. Не можна більше боятися. Істон мені потрібен. І мені потрібно більше, ніж його повідомлення. Мені потрібен він у реальному світі. Мій найкращий друг.

Задихавшись, я зрештою зупиняюся перед Repeat Records. Магазин більший, ніж я очікувала. Минулого року Істон присилав мені фотки, але на них заклад завжди здавався меншим. Але ні - тут два поверхи. У верхній вітрині виставлено інструменти. Пам'ятаю, Істон писав, що почав працювати тут лише тому, що не мав грошей на нову гітару. Він витратив кілька місяців, щоб заробити на інструмент.

Штовхаю двері, лунає тихий передзвін, коли я заходжу. Очі втуплені в підлогу. Я не можу озирнутися, щоб його пошукати. Не знаю чому. Просто не можу. Можливо, боюся, що його тут немає. Не знаю, чи зможу повернутися до крамниці, якщо виявиться, що даремно змусила себе прийти сюди сьогодні.

Але тоді я чую знайомі звуки My heart is lost, яку співає Blackbear, і одразу розумію, що він тут. Цю пісню він надсилав мені через три дні, як ми почали переписуватися.

Я нервово блукаю між низькими, заповненими платівками полицями. Мій погляд затримується на кількох обкладинках - ABBA, Queen, Тейлор Свіфт і Лани Дель Рей, і тепер мені хочеться озирнутися, щоб переконатися, що Істон там. Однак щось мене досі зупиняє. Якесь абсолютне безглуздя.

Але якщо я погляну на нього і, можливо, він у цю мить теж подивиться на мене, то... не знаю. Є імовірність, що я можу збожеволіти.

Заспокойся, заради бога.

Однак це не так просто, не із цим неспокійним пульсуванням у шлунку, не з прискореним серцебиттям, яке я відчуваю кожною клітиною свого тіла. Долоні стають липкими. Що, як він мене ненавидить? Мені представитися? Чи він мене впізнає? Та ні, як? Я ніколи не публікувала фотографій свого обличчя повністю. Він гадки не має, хто я, а я не знаю, що йому сказати.

Привіт, знаю, що ігнорувала тебе останні пів року, але я тут, і було б добре, якби ми знову стали друзями, тому що в цьому клятому місті я більше нікого не знаю і почуваюся загубленою?

Навряд.

Перед тим як сюди прийти, я мала план. Продумувала слова, довго розмірковувала над тим, що я хочу сказати йому у своїй новій домівці, яка такою не відчувається, у своїй новій кімнаті, яка здається дивною і неправильною. У мене був план, але зараз в голові абсолютно порожньо.

Мене наче щось веде - я зупиняюся перед полицею з татовими платівками, ніби моє тіло точно знає, як знайти його завжди і всюди.

Платівка спереду - сингл, не альбом. "Пересмішниця". Звісно. Доля? Можливо.

З тремтінням вдихаю, коли мої пальці проходяться по обкладинці - такій знайомій, що я могла б намалювати її навіть із заплющеними очима. Зрештою, вона ж роками висіла в мене в кімнаті.

І ось знову. Тягне і пече в грудях. Я не можу із цим впоратися. Не в цей момент. Квапливо відвертаюся, і тоді це просто відбувається - я все ж таки дивлюся.

За прилавком стоїть Істон. Жодних сумнівів. Мені знайомий кожен міліметр його обличчя. Темне, трохи задовге на маківці волосся, тепер спадає на чоло. Мені знайомий його високий зріст, широкі плечі. Знайомі його руки. Напевно, я провела занадто багато часу, переглядаючи на ютубі відео гурту.

Та підійди вже. Ну ж бо, наважся. Ти тут. Він тут. Іди. Поговори з ним. Це те, що тобі весь цей час хотілося зробити.

Так. Хотілося. Понад усе на світі. От тільки я не могла і не впевнена, що зможу зараз. Але мені й не хочеться йти з крамниці. Ні, я хочу почути його голос. По-справжньому. Не з динаміків, не з навушників. Я хочу почути його голос і хочу, щоб він говорив зі мною.

- Привіт, - кажу я, зупиняючись трохи далі від прилавка.

Затамувала подих. Невпевнена. Сповнена надії.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

РОЗДІЛ 1. Істон

Miss Missing You - Fall Out Boy

Мобільний вібрує в кишені штанів, та я знаю, що це не вона. Знаю, але все одно відразу перевіряю - не можу інакше. Повідомлення, що висвітлюється на екрані, - від Коліна. Ясна річ. Воно могло бути від кого завгодно, окрім неї.

Мене охоплює розчарування, і я не можу нічого із цим вдіяти. Ще досі капець як болить, що вона більше не пише, не відповідає на мої повідомлення.

- Досі нічого? - співчутливий голос Бека змушує мене підняти голову. Він стоїть по інший бік прилавка, спершись передпліччями на дерев'яну стільницю, і здуває з чола пасмо світлого волосся.

Я хитаю головою. Ні, досі нічого.

- Скільки вона тобі вже не пише?

- Пів року, - зізнаюся неохоче, хоча це неправда. Але чотири повідомлення, які я отримав від неї за ці пів року, навряд чи рахуються. Навіть якщо останнє було п'ять днів тому.

- Може, тобі варто припинити? - погляд його темних очей стурбований, і я розумію цю емоцію, справді розумію. На його місці я, мабуть, думав би так само.

Проте я хитаю головою. Не можу. Я пообіцяв їй, що не залишу саму. Тож і не зроблю цього. Хоча вже кілька місяців відчуваю, що за її мовчанням ховається щось більше, ніж смерть одного з улюблених співаків.

Людина ж не заглиблюватиметься так у себе, коли помре хтось, із ким вона насправді навіть не знайома, правда?

Бляха, я не знаю. Кожен тужить по-різному, і, можливо, я не знаю її так добре, як гадав, і байдуже, як по-дурному прозвучала сама лише думка про це.

- А ти колись запитував, що сталося? Адже за цим режимом тиші криється щось більше, чи не так? - запитує Бек, ніби прочитавши мої думки.

Іноді мені здається, що він і справді таке може. Ми більше брати, ніж друзі, знайомі фактично все життя. Виросли разом, в одному районі, на одній вулиці. Були тижні, коли він проводив більше часу з моєю сім'єю, ніж зі своєю. Він знає мене краще, ніж будь-хто інший у світі.

Майже всі.

- Ні, - нарешті відповідаю.

- Чому?

- Тому що вона написала, що не може говорити. Що в неї таке відчуття...

Я замовкаю, бо не можу сказати йому, що в неї за відчуття. Його це не стосується. Бек знає про неї, бо він знає все, але він гадки не має, про що ми говорили. Що вона знає про мене. Що я знаю про неї.

- Я не можу запитати, бо не хочу наполягати. Не хочу тиснути на неї.

Бек важко зітхає і закочує очі:

- Іноді мені здається, що ти занадто хороший для цього світу.

- Ну, хтось же мусить, - відповідаю я, хоча ми обоє знаємо, що це лайно собаче. Не такий я вже й хороший.

- Точно не я, - усміхаючись, він відштовхується від прилавка і роззирається по залу. - Сьогодні щось геть нудно.

- Тебе ніхто не змушував сюди приходити, щоб скласти мені компанію, - нагадую йому.

Я вже сім років працюю у Repeat Records - музичному магазині в західній частині Бостона, і кілька днів після Нового року завжди дуже спокійні в плані роботи, адже більшість людей повертаються до роботи, а коротке затишшя між святами минає, наче його ніколи й не було. Для переважної частини рівень стресу зараз, на початку січня, уже такий високий, як і перед святами. У більшості з них просто немає часу шукати нові записи або сидіти в маленькій кав'ярні в глибині магазину і слухати музику.

За кілька днів тут знову стане жвавіше. Коли люди згадають, що рік тільки почався і в них є ще п'ятдесят один тиждень, щоб працювати, налагоджувати своє життя або робити ще щось виснажливе.

- Знаю, - знизує плечима Бек. - Але мені було нудно.

- Думаю, ти єдина людина, якій нудно у вихідний.

- Може, й так, - він тягнеться до однієї з ручок, які лежать на прилавку, і крутить її в руках. - Мені треба чимось зайнятися - чимось, що... я не знаю, кидає мені виклик. Мені набридла робота в татовій компанії. Як можна щодня добровільно сидіти в занадто тісному офісі із затхлим повітрям і заповнювати кляті таблиці Excel?

- Мають бути люди, яким це подобається, - відповідаю я.

Ми точно не з таких. Бек лише тому погодився на роботу в батьковій компанії, що це легкі гроші. Відносно великі, як за кілька годин. Я працюю на трьох роботах і заробляю приблизно стільки само. За винятком того, що працюю значно більше годин. Ну та що поробиш.

Мені подобається робота в магазині платівок, тут я почуваюся як удома. Серед усіх цих гуртів і музикантів, які були зі мною все життя, які надихають мене і в яких я мав змогу вчитися. На перший погляд, крамниця має трохи занедбаний вигляд, але саме це створює такий шарм. Шкіряні крісла з потертими сидіннями, столи з програвачами й великими навушниками, щоб можна було слухати записи. На цей момент у нас в магазині майже сто тисяч платівок. Я це знаю, бо багато з них у грудні мені довелося каталогізувати. Компакт-дисків менше, але все одно достатньо, щоб забезпечувати мене щодня понаднормовою роботою. Інвентаризація - це справді весело. Ні. Бек, Джекс і Колін були тут майже щодня, щоб мені допомогти, бо інакше я б немилосердно занепав духом у різдвяний час, проте це все одно було пекло.

- Я за кавою, тобі взяти?

Він кидає мені ручку, якою бавився останні кілька хвилин. Я ловлю її і ставлю назад у чашку, де їй і місце.

- Так, будь ласка.

- Зараз буде. Так хоча б Іві буде чим зайнятися, - каже Бек, ідучи між невисокими, до пояса, полицями з нашими платівками, до задньої частини, де крамниця переходить у широку кімнату - там уже два роки як працює невеличке кафе.

Іві, наша бариста, схрестивши ноги сидить за одним зі столиків із затичками у вухах і мобільним телефоном у руці. Вона підводить голову, коли Бек зупиняється перед нею. Він просить її вийняти навушники, і вона реагує на це роздратованим закочуванням очей - мабуть, тому, що зараз їй справді треба буде щось робити.

Я з усмішкою відвертаюся і вже збираюся потягнутися за своїм мобільним, коли двері відчиняються, і дзвіночок, що висить на рамі, тихо дзвенить, сповіщаючи про нових ­клієнтів.

Я підводжу погляд, але дівчина, яка щойно увійшла, навіть не дивиться в мій бік. Чорна шапка біні{6} прикриває її волосся, вона одягнена в оверсайзне пальто, а навколо шиї обмотаний товстий шарф, що приховує половину обличчя, - не дивно, адже на вулиці страшенно холодно.

Я кілька секунд за нею спостерігаю, чекаючи, чи не знадобиться їй допомога. Може, просто роздивляється? Прогулюючись крамницею, вона досі не кинула на мене навіть погляд. Її пальці пробігають по платівках, але дівчина ще жодного разу не затрималася - ніби шукає щось конкретне і точно знає, де знайти. Я ніколи її тут раніше не бачив, хоча можу пригадати більшість людей, які регулярно до нас приходять. Однак я буваю тут не щодня і, звісно, не весь день. Зранку завжди працює Руді - власник - він сам займається своєю крамницею.

Дівчина повертається до мене спиною, зрештою зупинившись перед однією з невисоких полиць. Я знаю, перед якою, і моє серце болісно стискається. Це полиця із платівками Ліама Белламі. Усіма до єдиної. І я одразу згадую про Птаху. Про те, що вона не реагує на мої повідомлення.

Я писав їй щодня з Нового року. Надсилав пісні. Голосові повідомлення, в яких співав їй уривки зі своїх нових пісень. Я навіть надсилав їй довбані картинки з пінтересту. Усе, що я бачив, що змушувало думати про неї. Щоб довести їй, що цей рік справді буде кращим. Навіть якщо я і не можу цього гарантувати і, мабуть, не повинен був обіцяти. Зрештою, я ж не знаю, чи зможу дотриматися даного слова.

Жодної відповіді.

Останні повідомлення вона навіть не прочитала.

Я розумію, що це тупо. Безглуздо. Невиправдано. Я ще жодного разу не бачив цю дівчину. Ніколи не чув її голосу, бо, на відміну від мене, вона ніколи не надсилала голосових повідомлень. Я навіть не знаю її імені. Ми переписувалися три місяці, поки все не зіпсувалося. На тому й усе.

От тільки ці три місяці здалися мені маленькою вічністю. Напевно, так буває, коли ви використовуєте кожну вільну хвилину, щоб написати повідомлення. Коли звикаєте одне до одного, знайомитеся ближче, і, коли все закінчується, вже неважливо, що це були лише повідомлення. Болить, бляха, дуже по-реальному.

- Привіт, - м'який, по-дивному схвильований голос змушує мене підняти голову.

Дівчина стоїть переді мною, за кілька кроків.

- Щось вибрала? - запитую я, але в її руках немає ні платівки, ні компакт-диска.

Закусивши нижню губу, вона підходить трохи ближче, в очах невпевнений, тривожний блиск.

Сірі очі. Найсіріші у світі. Довгі темні вії. Родимка прямо на правій вилиці. Вузьке срібне кільце в носі. Мій погляд інстинктивно переміщається на персні на її пальцях, знайомі персні. З-під рукава її пальта виблискують браслети - півмісяць, зірки. Такі знайомі.

Адреналін, наче постріл, пронизує тіло, коли воно швидше за розум здогадується, хто вона. Серце раптово починає калатати так сильно, що стає боляче, поки я на неї витріщаюся, відчайдушно намагаючись зрозуміти, що тут відбувається.

Я знаю нескінченно багато крихітних фрагментів цієї дівчини, а тепер і її обличчя.

- Птаха, - кажу я, і мій голос зовсім не схожий на себе. Недовірливий і хрипкий, трохи різкий, трохи, бляха, розгублений, тому що вона справді тут. У Бостоні. У цій музичній крамничці. Прямо переді мною.

- Рейн, - каже вона, і мені потрібно кілька секунд, щоб зрозуміти, що після дев'яти місяців вона нарешті сказала мені своє ім'я.

Рейн.

Ім'я пасує їй і її сірим, грозовим очам.

Моє серце гупає в грудях, не в змозі вирішити, що воно має відчувати. Потилицю починає поколювати. Я витріщаюся на неї. І витріщаюся. Я справді абсолютно приголомшений і навіть не знаю, чи радий її зараз бачити.

Хоча це неправда.

Я радий.

Радість упереміш із полегшенням пульсує в моєму тілі, змушує серце битися швидше, а живіт стискатися від хвилювання.

Я радий.

Просто не очікував її побачити. Тут. Сьогодні. Взагалі коли-небудь.

Та і як? Як міг на це сподіватися? Правильно. Взагалі ніяк.

- Ти тут, - кажу я, бо це все, що зараз можу сказати, що можу подумати.

Тому що чомусь це єдине, що має значення.