Луна. Новий Місяць. Книга 1: роман - Ієн Макдональд

сім

- Нас розкидали, як довбаних дів­чаток, - двадцять моніторів на кріслі життєзабезпечення Роберта Маккензі досягають помаранчевої зони. - І одна з них, до речі, і була довбаною дів­чиною.

Новина промайнула вздовж спинного мозку Горнила, від фамільяра до фамільяра: Роберт Маккензі покидає Долину Папороті. Небачено. Немислимо. Нечестиво. Джейд Сун особисто наглядала за делікатним завантаженням блоку життєзабезпечення свого чоловіка в транспортну капсулу. Її слова звучали м'яко, доб­ре та підбадьорливо й водночас примушували додатковий персонал збліднути від страху. Капсула швидко рухалася під палючим блиском плавильних дзеркал до вагона номер 27, приватних апартаментів Дункана Маккензі.

- Вона була Джо Промінчиком, - говорить Дункан Маккензі.

- Ти маєш хоч якесь пояснення? - запитує Джейд Сун, зав­жди на тактичній відстані в один крок за правим плечем Боба Маккензі.

- Не сміши мене.

- Справа не в бійці, довбана тасканина між пиловиками ніколи не має значення, - каже Боб Маккензі. Його голос - це хрип респіраторів, його легені - наполовину місячний пил після багатьох років дихання ним. - Вони нас нагнули й трахнули на цілого. Ти бачила соціальні мережі? Асамоа, Воронцови, навіть Суни з нас сміються. Навіть Орел грьобаного Місяця.

- Ми ніколи б не глузували з твоєї невдачі, коханий, - каже Джейд Сун.

- Тоді ти дурна. Я б на твоєму місці глузував. Срані бразильці на дитячих велосипедах.

- Вони нас обігнали, - каже Дункан. - Це тимчасова невдача.

"Як же ти огидно смердиш", - усвідомлює Дункан. Бридкий екскрементний сопух, кислий присмак сечі, тонке маскування дезінфекційних серветок і антибактеріального засобу. Його шкіра смердить, його волосся смердить. Жир, злежаний піт та виділення. Його зуби смердять, його огидні жовті зуби. Дункан не може навіть дивитися на ці жовті пеньки. Краще б одним швидким ударом кулаком вибити їх, щоб уже ніколи не бачити. Це вбило б старого. Пробити м'яку та крихку кістку просто до м'якої тканини мозку.

- Тимчасова невдача? - запитує Боб Маккензі. - Ми втратили весь наш проєкт у північно-західному квадранті. Нам знадобиться п'ять років, щоб відновити нашу гелійову операцію після цього гівна. Едріан отримав інформацію просто від Орла. Едріан - слизький маленький тхір, але він знає, як захистити свої джерела. Хтось злив інформацію. Хтось із наших. Серед нас є зрадник. А понад усе я ненавиджу зрадників.

- Я читав звіт Еойна Кіфа. Наше шифрування в безпеці.

- Еойн Кіф - боягуз, який ніколи не ризикував заради цієї сім'ї.

На крок позаду правого плеча Джейд Сун стрімко з'являється Гедлі Маккензі. Дункану відразливо бачити батька у своїх приватних покоях, але він патріарх, самець-домінант, має право. Гедлі ж Дункан ненавидить через його присутність, яка натякає на м'які слова й пошепки ухвалені рішення серед зеленого листя папороті, рішення, до яких Дункан не причетний.

- Гедлі замінив Еойна Кіфа, - м'яко каже Джейд Сун.

- Це не тобі вирішувати, - відказує Дункан. - Ти не маєш права замінювати моїх керівників відділів.

- Я заміню кого захочу й коли захочу, чорт забирай, - каже Роберт Маккензі, і Дункан усвідомлює вразливість своєї позиції.

- Це рішення ради, - бурмоче Дункан.

- Рада! - кричить Роберт Маккензі, бризкаючи всією слиною, що може зібрати. - Ця сім'я на вій­ні.

Чи бачить Дункан ледь помітну посмішку, що промайнула на обличчі Джейд Сун?

- Ми - бізнес. Бізнеси не воюють.

- Я воював, - каже Роберт Маккензі.

- Це зовсім інший Місяць.

- Місяць не змінюється.

- Немає жодної вигоди від вій­ни з Кортами.

- Ми б зберегли нашу гордість, - каже Гедлі. Дункан стоїть поруч із ним: очі в очі, подих до подиху.

- Чи можна дихати гордістю? Вийди туди та скажи це Пані Луні: я маю гордість Маккензі. Ми боремося з ними так, як уміємо найкраще. Ми заробляємо гроші. "Маккензі металз" - це не гордість, "Маккензі металз" - не родина, це машина для заробляння грошей. Машина для відправлення прибутків усім тим інвесторам, фондам і венчурним капіталістам на Землі, які довірилися тобі, тату, щоб ти взяв їхні гроші на Місяць і змусив їх працювати. Вони - "Маккензі металз". Не ми.

Роберт Маккензі гарчить своїми скам'янілими легенями.

- Мій чоловік дуже втомився, - каже Джейд Сун. - Емоції його виснажують.

Крісло життєзабезпечення Роберта обертається, і Дункан знає, що це всупереч волі старого монстра. Відмикається шлюз до транспортної капсули. Гедлі киває своєму зведеному братові й іде назирці за повільною свитою.

- Нам потрібен мир з Кортами! - кричить Дункан їм услід.

*

Вона бачить Вагнера в кріслі й завмирає.

- У цьому барі кожен - вовк, - каже той.

Вона озирається. Дві жінки за ближнім столиком, група за дальнім, самотній випивака біля бару, гарна пара в кабінці - усі обертаються й дивляться на неї. Бармен киває. Вагнер вказує на місце навпроти нього.

- Будь ласка. Щось вип'єш?

Вона називає трав'яний коктейль, невідомий Вагнеру.

"Ти боялася ще до того, як зайшла сюди, - думає він. - Але ти розгнівалась, коли побачила мене. Я можу це прочитати в розширенні твоїх зіниць, у напруженні лінії щелепи, у зморшках на тильному боці руки, що тримає склянку, у розширенні ніздрів - сотні мікросигналів". Іноді підсилені відчуття його повної сутності переповнюють Вагнера потоком вражень, іноді їхнє розуміння так само точне, як удар ножа. Він може відчути компоненти її напою: базилік і естрагон, спритцер із краплею кислоти. Вода свіжа, як льодовик Пірі.

- Доб­ре підлаштував, - каже вона.

- Дякую. Я старався. Знав, що ти перевірятимеш. Соціальний профіль сподобався? Невеликий акціонер "Полярних Божевільних". Я навіть купив частку в команді, на випадок, якщо ти це досліджуватимеш. Повернув її, коли мої люди повідомили, що ти на порозі.

Він розповідає зайве. Це небезпека в його світлій іпостасі. Усе всере­дині нього відбувається одразу: слова змагаються за місце крізь вузькі двері думок і голосу. Звичайні люди такі повільні.

- Ти ніколи не був таким старанним на колоквіумі.

- Старанним. Старанним, так. Ні. Відтоді я сильно змінився.

- Я чула. Це твій звичний фамільяр?

- Усе змінюється, коли Земля в повні, - каже Вагнер.

- Я боюся тебе, - каже Еліза Страккі.

- Звісно. Так. Я мусив переконатися, що ти не втечеш. Але мені просто потрібна інформація, Елізо.

- Я не знала, для чого це.

Вагнер нахиляється вперед. Еліза Страккі здригається від проникливості його погляду.

- Не думаю, що я в це повірю. Ні, зовсім не вірю. Замах на мого брата? Біопроцесори, спеціально розроблені для системи доставки нейротоксину на основі мух? Я не вірю цьому.

- Ти повіриш, якщо я скажу, що не маю жодного уявлення, хто клієнт?

- Я вірю, що ти провела таку саму ретельну перевірку клієнта, як і мене. І з цього я можу дійти висновку, що справжній клієнт приховався за таким самим набором фіктивних компаній.

- Ти говориш, як повний мудак, Вагнере, - каже Еліза. Її нога сіпається під столом. Щоб помітити це, не потрібні вовчі відчуття.

- Вибач. Вибач. Кому ти передала це?

- Я в безпеці, Вагнере?

Вагнер хотів би перестати читати її обличчя. Кожен несвідомий м'язовий посмик і напруження здіймають у ньому співчуття та тривогу. Іноді він бажає змоги просто перестати так тонко сприймати, глибоко читати. Але зупинитися в цьому означало б уже не бути Вагнером Кортою.

- Ми захистимо тебе.

Вона перекидає Доктору Лузу адресу корпоративної завантажувальної скриньки. Доктор Луз перевіряє. Фіктивна компанія, яка вже закрилася. Вона мусила це знати. Питання для Вагнера - скільки ще фіктивних компаній і мертвих точок подолав файл, поки потрапив до асемблера. Його думки вже одночасно рухаються десятком різних шляхів. Вагнер думає про свій розум, як про квантовий комп'ютер: досліджує можливості в багатьох паралельних усесвітах одночасно, а потім зводить суперпозицію станів до одного рішення. Він знає, що робити далі.

- Вагнере.

Минає кілька секунд, поки Вагнер перефокусовується. Але для звичайних людей кілька секунд - це миті.

- Чорт забирай тебе навіки. Раз Корта, зав­жди чортів Корта. Ніхто ніколи не казав тобі "ні", правда? Ти навіть не розумієш цього слова.

Але вона вагається, лише секунду, зовсім трохи, коли обертається піти, і бачить, що бар порожній. Вагнер не має повноважень наймати приватну охорону коштом Корт. Але він може зняти бар за власні гроші. І може укомплектувати його своїми друзями, своєю родиною, своєю зграєю.

Тієї ночі він біжить зі своєю зграєю на дах міста. Там, наскільки дозволяє архітектура, ближче до світла Землі, старі сервісні тунелі були розширені в камери й бульбашки. Це бар, клуб, лігво. Це як вечірка всере­дині легень. Повітря застійне й затхле. У барі пахне тілами, парфумами та дешевою горілкою з полімерним присмаком заводів. Світло блакитне, блакить Землі, музика справжня, а не та, що грає в приватних навушниках, і така гучна, що її можна відчути фізично.

Зграя Магдалени з Королеви Півдня прибула до Меридіана. Вони - найстаріша зграя Місяця; з часів сновидінь ними керує Саша Вовча Ермін. Ней стверджує, що він - найстаріший вовк на Місяці, перший, хто глянув та завив на Землю. Перший, хто обрав цей займенник. Ней - перше покоління, на голову нижчий за будь-кого зі своєї зграї, але неїна харизма освітлює бар, як святкування Дівалі. Вагнер почувається невпевнено: ней не має поваги до нього, вважає його м'яким аристократом, несправжнім вовком. Його зграя груба й агресивна і вважає себе справжніми спадкоємцями двох природ. Але вони влаштовують гарні вечірки. Уже бійці шикуються в ямі, роздягнені й розпалені бажанням боротися. Вагнер віддає перевагу балачкам, він не боєць, і він знаходить порожнину в лабіринті тунелів, рівновіддалену від галасу та діджея, де веде три розмови одночасно з робототехніком із "Тайянґ Мунгрід", брокером із фізично обмежених деривативів і дизайнером інтер'єрів, який спеціалізується на виробах із деревини на замовлення.

Дів­чина зі зграї Магдалена підходить, коли розмови добігають кінця. Коли Земля в повні, вовки місяця зневажають звичайну моду: на ній лаймово-зелена підкладка сасуїта, розписана безладними й закрученими візерунками, народженими фантазією під світлом Землі.

- Ти маленький, ти милий, ти гарно пахнеш, - шепоче вона, і Вагнер вловлює кожне слово з плетива розмов.

- Ну і вигляд, - каже він.

- Це було модно, потім перестало бути, тож тепер знову модно, - каже вона. - Я Ірина.

Її фамільяр - це рогатий череп із полум'ям, що мерехтить з очей і ніздрів. Ще один лук, що був модним, потім не був, а тепер знову став. Вагнер зав­жди дивувався, звідки взявся короткочасний бум на графіті на підкладкових костюмах.

- Я...

- Я знаю, хто ти, Малий Вовче.

Вона закусує зубами його мочку вуха й шепоче:

- Я люблю кусатися.

- А мені подобається, коли мене кусають, - каже Вагнер, і поки вона не потягнула його геть, кладе руку їй на груди. Він може відчути кожен удар серця, кожен вдих, кожен потік крові її артеріями. Вона пахне медом і пачулі.

- Я маю піти на день народження мамай завтра.

- Тоді поважай свою маму й не показуй їй забагато оголеного тіла.

Двоє чоловіків у костюмах підходять обабіч до Лукасіньйо. Він не знає, хто це, але знає, кому вони служать.

Лукас Корта сидить на дивані, де спав Лукасіньйо. Акуратний, педантичний, руки легко лежать на стегнах. Флавія згорбилася в кутку, серед святих. Її очі широко розплющені від страху. Груди важко здіймаються, вона явно бореться за кожен вдих. Її руки тремтять на грудях. Лукасіньйо ніколи раніше цього не бачив, але кожен народжений на Місяці знає, що це таке. Її дихання обірвали. Вона тоне в прозорому повітрі.

- Поверни їй дихання! - кричить Лукасіньйо й кидається до мадриньї Флавії, обіймає її.

- Звісно, - каже Лукас Корта. - Токіньйо.

Флавія судомно вдихає повітря, хрипко закашлюється й давиться. Лукасіньйо притискає її до себе. Її очі сповнені страху.

- Вагнер платить за...

- Я зробив КРМ кращу пропозицію, - каже Лукас. - Це розумна пересторога. Якщо ти не дихаєш, ти не говориш.

- Іди нахрін, - відповідає Лукасіньйо.

- Ти був поза мережею, тому, можливо, не знаєш, що ми здобули знамениту перемогу. "Корта геліо". Твоя родина. Ми захопили нові території для видобутку гелію-3 в Морі Змії. Суд Клавія визнав наші права. Я забезпечив тобі майбутнє, синку. Що скажеш на це?

- Вітаю.

- Дякую.

Дихання мадриньї Флавії вирівнялося, але вона досі сіпається, наче кожен вдих може стати остан­нім.

- О, так. Ледь не забув. Увімкни Джінжі. Давай, можеш уже.

"Завантаження успішне, - каже Джінжі. - Повний доступ до твоїх рахунків відновлено".

- Приємно мати гроші, вуглець і мережу, чи не так? - каже Лукас. - Токіньйо.

Над плечем Лукаса з'являється візерунок нот. Віртуальні ноти розлітаються в різні боки.

"Я отримав переказ контракту, - каже Джінжі. - Це рахунок Чотирьох Елементалів для Флавії Віла Нова. Приймаєш?"

- Твоя мадринья піклувалася про тебе, - каже Лукас. - Було б правильно, якби ти тепер подбав про неї.

"Приймаєш?" - наполягає Джінжі.

- Флавіє, - каже Лукасіньйо, - це твій рахунок. Батько хоче, щоб я його взяв. Я маю це зробити. - Потім, до батька: - Я приймаю. Це однаково твої гроші.

- Так. Але я ніколи не купував тобі домашнього улюб­ленця, коли ти був хлопчиком, чи не так?

Лукас підводиться, струшуючи уявний пил зі штанів. Кивок - й охоронці в костюмах прямують до дверей.

- Ще одне. Найважливіше. Причина, через яку я при­йшов. Ти любиш вечірки. Усі люблять вечірки. У мене для тебе запрошення. День народження твоєї бабусі. Принеси торт. Ти вмієш пекти торти. Мені байдуже, чи будеш ти вдягнений, чи голий, коли готуватимеш, але на ньому має бути вісімдесят свічок.

Єманджа будить Адріану Корту музикою "Aguas de Marco"120, її улюбленою у виконанні Еліс та Тома.

"Дякую", - шепоче вона своєму фамільяру й залишається лежати під легкою ковдрою, дивлячись на стелю, наслухаючи музику, розмірковуючи, чому саме ця мелодія, саме цього ранку. Вона згадує. У неї день народження. Сьогодні їй вісімдесят років.

Єманджа обрала вбрання на день народження: для себе - потрійний півмісяць, а для Адріани - Pierre Balmain 1953 року, костюм із крильчастим коміром, з довгими рукавами, вузькою спідницею-олівцем та великим бантом на лівому стегні. Рукавички. Сумочка. Елегантно. Вбрання підкреслює респектабельність тіла вісімдесятирічної жінки. Перед тим як одягнутися, Адріана плаває двадцять хвилин у нескінченному басейні. Вона віддає шану орішам за вікном, піднісши джин і пахощі.

Вона приймає свої ліки й давиться, як зазвичай щодня. Вона їсть п'ять шматочків манго, поки Єманджа інформує її про справи родини. Зграя тривог нависла, але сьогодні їм немає куди приземлитися. Сьогодні її день народження.

Першою її вітає Гелен де Браґа. Поцілунок, обійми. Потім Ейтор Перейра вітає її з днем народження. На її честь він одягнув фантастичну уніформу, шнурівки, ґудзики та наплічники, які здавались би смішними, якби він не носив її з такою гідністю. Обійми, поцілунок.

- Ви в нормі? - цікавляться вони.

- Я радісна, - відповідає вона. Смерть підточує її, щодня відбираючи трохи більше, а її спадкоємність невизначена, але сьогодні вранці вона прокинулася охоплена радістю. Радістю в маленьких речах, у тому, як саме падає промінь сонця на обличчя оріш, як вода огортає її тіло, коли вона занурюється в басейн, у солодко-кислий аромат манго, у шелест тканини її святкового вбрання. Чудові банальності. У цьому маленькому світі ще є нові відчуття, які можна оцінити.

Тепер прибігають онуки. Робсон хоче показати їй новий фокус із картами: "У шатлі, анзіньо". Луна приносить квіти, букет синіх квітів, що пасує до її сукні. Адріана приймає їх, хоча її шкіра холоне від дотику колись живого, тепер мертвого. Вона глибоко вдихає - Луна сміється: "Фіалки не пахнуть, во".

Далі око. У Боа-Вішті залишилася лише одна. Аманда Сун обіймає свою свекруху та цілує її в обидві щоки.

Тепер мадриньї. Амалія, Іветта, Моніка, Еліс, яка пильним оком дивиться на Робсона, поправляє вузол його краватки, комірець. Рафа, Лукас, Аріель і Карліньйос уже давно виїхали з Боа-Вішти, але їхні мадриньї залишаються. Адріана ніколи б не вигнала їх із Боа-Вішти: Корти шанують свої зобов'язання. Вона радше триматиме їх в одному місці, під своїм небом, ніж розкиданими по світу зі своїми плітками й секретами. Як та інша. Невірна. Одна за одною мадриньї обіймають і цілують свою благодійницю.

Останні в черзі - працівники. Це довгий процес - тиснути руки, приймати добрі побажання на цей знаменний день, але Адріана Корта наполегливо вітається: слово тут, усмішка там. Охорона замикає стрій за нею біля входу на станцію. Вони утворюють барикаду в темних костюмах між Адріаною та її онуками, її старшими помічниками, її людьми. Усі, від фінансової директорки до садівника, перефарбували своїх фамільярів у святкові форми й кольори. Станція відчиняє двері назовні. Руки тягнуться до ножів: Ейтор Перейра вагався проводити вечірку за ме­жами Боа-Вішти, але Адріана наполягала. "Корта геліо" не ховатиметься у своїй фортеці. Руки опускаються. Це Лукасіньйо з маленькою паперовою коробкою.

- З днем народження, во.

У коробці торт, у формі маківки, укритий зеленою глазур'ю, делікатно прикрашений бароковим мереживом із цук­рової пудри.

- Це шведський торт для принцес. Я не знаю, що означає "шведський".

Обійми, поцілунок. Ямочки на щоках Лукасіньйо доторкаються до шкіри його бабусі.

- У одязі чи без? - питає Адріана. - Сподіваюся, без, - Лукасіньйо червоніє. Це дуже мило. - Ти з макіяжем?

- Так, во.

- Цей відтінок підводки справді підкреслює золото твоїх очей. Можливо, варто ще трохи виділити вилиці. Треба підкреслювати свої переваги.

Він хороший хлопчик.

Гості святкування подорожуватимуть у двох вагонах. Свита їде першою, Адріана, найближчі родичі й охорона - у другому шатлі. Під час трихвилинної подорожі Робсон показує своїй во новий фокус із картами - на тему евакуації людей із пошкодженого модуля: усі карткові фігури намагаються врятуватися з верхівки колоди - і всі трохи забруднюють пальці зеленою глазур'ю з торта Лукасіньйо.

Жуан-де-Деуш - робітниче місто, й Адріана Корта ніколи б не пожертвувала прибутком, оголосивши загальний вихідний, навіть на свій вісімдесятий день народження, але багато мешканців і працівників взяли кілька хвилин відгулу та вий­шли привітати Першу Леді Гелію. Вони спостерігають, як флот мотокарів перевозить родину Корт проспектом Шеннон Лусід і на рампу до готелю, де Лукас організував святковий обід. Вони аплодують, деякі махають руками. Адріана Корта підіймає рукавичку у відповідь. Дирижаблі у формі мультяшних тварин маневрують на тихих мікровентиляторах через квадру Сан-Себастьян, наче небесний цирк. Адріана зводить голову, коли на неї падає тінь М-Кат Сюй. Вона всміхається.

Люди Ейтора Перейри кілька днів працювали над тим, щоб забезпечити безпеку готелю. Із самого ранку вони обережно перевіряють гостей. Аплодисменти, обернуті голови. Адріана прибуває в розпал подавання коктейлів, кружляючи від обличчя до обличчя, від святкового вбрання до вбрання, від поцілунку до поцілунку. Її хлопці, її вродливі хлопці у своїх найкращих костюмах. Аріель запізнюється, Аріель зав­жди запізнюється на сімейні зібрання. Лукас явно роздратований, але він сестрі не сторож. У цьому світі немає поліції, навіть сімейної.

Родина близька й далека: теплі обійми від Лусіки Асамоа, яка зав­жди була улюбленицею Адріани з-поміж усіх око. Кузени по крові й через шлюб; родина Сорешів, рідня з боку Карлоса, і менші клани; союзники через нікахи. Далі суспільство. Вибачення надійшли від Орла Місяця - ще жоден Орел ніколи не приймав запрошення на день народження Адріани. Адріана танцює елегантний вальс серед Асамоа з Тве, бездоганних Сун із Палацу Вічного Світла та вельможних Воронцових; менш великі й зовсім незначні доми, світські леви та законодавці моди, репортери та знаменитості, амори й око. Компанія Лукасіньйо з місячних перегонів теж тут, вони трохи напружені та тримаються в орбіті одне одного. Адріана Корта для кожного знаходить слово. За нею тягнеться соціальний шлейф зі сотень розмов і знайомств.

Наостанок - політика. Бюрократи КРМ і декани Університету Зворотного боку. Зірки мильних опер і музиканти з чартів, художники, архітектори й інженери. Адріана Корта зав­жди заповнювала свої ювілеї інженерами. Медіа: репортери соціальних мереж і модні коментатори, контентмейкери й інфлюенсери. Релігійні діячі: кардинал Окоги та великий муфтій ель-Тайєб, абат Сумедхо й, уся в білому, Сестра Володарів Сьогодення. Ірма Лоа вклонилася своїй покровительці.

Аріель з'являється поруч із матір'ю. Поцілунок і вибачення, які Адріана відмахує.

- Дякую.

- Якби я пропустила твоє вісімдесятиріччя, ти б мене ніколи не пробачила.

- Я не за це дякую.

Аріель розкриває вейп на повну довжину й дає святу поглинути себе. Адріана радісно підіймає голову, коли звучить музика. Босанова.

Натовп розступається перед нею, коли вона йде на звук.

- Та сама група, що грала на честь Місячного Забігу Лукасіньйо, - відзначає Адріана. - Як мило.

Лукас поруч із нею. Він жодного разу не відходив далі, ніж на два кроки, поки Адріана оберталася у вирі суспільства.

- Усе, як ти любиш, мамай. Старі мелодії.

Адріана проводить рукою по щоці Лукаса.

- Ти хороший хлопчик, Лукасе.

Вагнер Корта пізно прослизає в ресторан, він так і не зміг звикнути до щойно надрукованого костюма. Розмір його, але сидить він не так, як треба - затісний там, де потрібно більше простору, і натирає там, де мав би ласкаво облягати.

- Лобіньйо! - Рафа зустрічає Вагнера з розкритими обіймами й теплом. Сильні обійми, важкі удари по спині. Вагнер морщиться. Чоловіче дихання. Вагнер може розпізнати склад кожного коктейлю, який його брат влив собі в горлянку. - У мамай день народження, ти не міг би хоча б поголитися? - Рафа оглядає Вагнера з ніг до голови. - І твого фамільяра я не знаю.

Однією думкою Вагнер відсилає Доктора Луз і викликає Сомбра, хоча всі, хто знає про його дві сутності, можуть сказати, що він - вовк, з того, як він не годен знайти собі місця в шкірі, як слухає наче кілька розмов одночасно, за щедрою щетиною на обличчі.

- Їй бракувало тебе в черзі привітань, - Рафа бере коктейль із таці й укладає його в руку Вагнера. - Просто переконайся, що дійдеш до неї раніше, ніж до Лукаса. Він сьогодні не в настрої пробачати.

Вагнер ледве встиг на експрес, адже смакував кожну мить з Іриною. Вона кусала його. Вона так сильно цілувала його шкіру, що залишила синці. Щипала, крутила та змушувала його кричати. Тягнула його шкіру лагідними люблячими зубами. Секс був найменшою частиною цього всього, формальним, очевидним. Вона пробудила у Вагнері нові відчуття й емоції. Його почуття дзвеніли всю ніч. Він забрав костюм зі станційного принтера, перевдягнувся в туалеті поїзда, обережно натягуючи сорочку та штани на ще свіжі рани й синці. Кожен маленький біль відлунював екстазом. Вона виконала інструкцію Вагнера й залишила руки, шию, обличчя неушкодженими.

- Я знайшов дещо, - каже Вагнер.

- Розкажи мені.

- Я впізнав один із білкових процесорів. Ти б не зміг цього побачити, але для мене це як підпис неоновими літерами.

- Ти говориш трохи зашвидко, Малий Вовче.

- Вибач. Вибач. Я бачився з дизайнеркою - ми разом навчалися в університеті. Той самий колоквіум. Вона дала мені адресу для вхідної пошти. Звичайно, її вже немає. Але я залучив зграю до роботи.

- Повільніше, повільніше. Ти що зробив?

- Залучив зграю до роботи.

Меридіанська зграя - аграрії, пиловики, робототехніки, майстри манікюру, бармени, спортсмени, музиканти, масажисти, юристи, власники клубів, інженери колій, великі й малі родини - різноманітність навичок і знань, але коли вони збираються разом, коли зосереджуються на одному завданні, відбувається щось дивовижне. Здається, що зграя ділиться знаннями, інстинктивно доповнює одне одного, утворює ідеальну команду; єдність мети: майже гештальт. Вагнер рідко бачив це, брав участь лише одного разу, але ніколи не закликав до цього, дотепер. Зграя зібралася, розуми, таланти та воля злилися й об'єдналися, і за п'ять годин він отримав ідентифікацію інженерного цеху, що створив муху-вбивцю. Немає нічого надприродного в цьому, Вагнер не вірить у надприродне: це раціональне диво. Це новий спосіб бути людиною.

- Це була одноразова інженерна майстерня під назвою "Маленькі пташечки", - каже Вагнер. - Базується в Королеві Півдня. Зареєстрована на Йоахіма Лісбергера та Джейка Тенґлонга Суна.

- Джейк Тенґлонґ Сун.

- Це нічого не означає. Компанія виробила один предмет, доставила його й розпалася.

- Чи знаємо, кому вони його доставили?

- Працюємо над цим. Мене більше цікавить, хто замовив.

- І чи є в тебе якісь зачіпки щодо цього?

- Можливо, я особисто зустрінуся з Джейком Суном, - каже Вагнер.

- Гарна робота, Малий Вовче, - каже Рафа. Ще один болючий ляпас по спині. Кожен укус кричить. Рафа спрямував Вагнера до краю натовпу прихильників, крізь який проходить Адріана.

- Мамай, з днем народження.

Губи Адріани Корти стискаються. Потім вона нахиляється до нього, запрошуючи поцілувати. Два поцілунки.

- Міг би поголитися, - каже вона, і її свита легко сміється, та коли вона відходить, то шепоче йому на вухо: - Якщо хочеш залишитися на деякий час, твоя стара квартира в Боа-­Вішті готова для тебе.

*

Марина ненавидить свою сукню. Вона чіпляється та свербить, вона об'ємна й незручна. Марина почувається в ній оголеною, вразливою, ніби один різкий рух - і сукня впаде з її плечей на підлогу. А взуття - просто смішне. Але так модно, і так треба, і хоча ніхто навіть не шепотів би, якби вона з'явилася в штанному костюмі чи чоловічому вбранні, проте Карліньйос дав їй зрозуміти, що Адріана звернула б на це увагу. Марина застрягла в нудному вирі розмов, де домінував голосний соціолог з університету на Зворотному боці, який розповідав свої теорії про постнаціональні ідентичності другого і третього поколінь лунаріанців.

"І з усім цим не можна придумати кращої назви для жителів Місяця, ніж "лунаріанці"?" - думає Марина. Вона перебирає варіанти: місячний люд, лунарити, лунари - мунари - шмунари. Жоден не підходить. "Врятуйте мене", - молить вона орішу вечірок.

Вона помічає, як Карліньйос пробирається крізь натовп тіл, святкових фамільярів і келихів із коктейлями.

- Моя мама хоче поговорити з тобою.

- Зі мною? Чому?

- Вона попросила.

Він уже веде її за руку крізь натовп.

- Мамай, це Марина Кальцаґе.

Перше враження Марини про Адріану Корту було затьмарене лезом ножа біля горла, здається, що з того часу вона постаріла дужче, ніж минуло лун. Ні, не постаріла: змарніла, зсохлася, стала прозорішою.

- З найкращими побажаннями, сеньйоро Корто.

Марина пишається своєю португальською, але Адріана переходить на глобо.

- Здається, моя родина знову в боргу перед тобою.

шість

Я зустріла Ачі, бо від сексу в невагомості мені ставало погано. Під час тренувань усі тільки про це й говорили. Секс у невагомості. Це все, що вони роб­лять, і все, чого хочуть. Раз спробуєш - і тебе вже не відпустить. Після невагомості звичайний секс здається грубим і потворним. Ті люди з компанії Воронцових - справжні секс-ніндзя.

Вони придивлялися до нас іще тоді, коли ми впливали через шлюз. Ті люди Воронцових. Був там один хлопець: він глянув, я відповіла поглядом і кивнула, мовляв, так, згодна, саме в той момент, коли кабель відділив трансферний модуль від циклера й обірвав наш остан­ній зв'язок із Землею. Я не святько. У мене є браслети з пляжу Барра на Новий рік. Я зав­жди готова до вечірок і до сексу, який змінює життя. Такі шанси не можна втрачати. Я хотіла спробувати з цим хлопцем. Ми піднялися в хаб. Там були тіла повсюди - дрейфували, врізалися одне в одне. Чоловіки мусили використовувати презервативи. Ніхто не хотів потрапити під "те, що летіло". Я сказала: "Будь ласка, ніжніше", - а сама зробила дещо гірше, ніж те, що могло літати. Мене знудило просто на нього. І рвало, і рвало, я не могла зупинитися. Це зовсім не сексуально. Нульова гравітація перевернула все в мені догори дриґом. Він був дуже ввічливим і прибрав усе, поки я повернулася до відсіку з гравітацією.

Єдина інша людина в модулі центрифуги - дів­чина з карамельними очима, тонкими руками й довгими пальцями, її обличчя що кілька секунд мимоволі перетворювалося на легку хмарку суму. Вона майже не дивилася мені в очі, здавалася сором'язливою й заглибленою в себе. Її звали Ачі Дебассо. Я не могла визначити походження цього імені, воно не було схоже на жодне, яке я коли-небудь чула, але, як і моє, це ім'я принесене хвилями історії. Вона була сирійкою. Сиріанкою114. Ці три літери - цілий всесвіт різниці. Її родина, сирійські християни, утекли від громадянської вій­ни. Вона покинула Дамаск купкою клітин у материнській утробі. Народжена в Лондоні, вихована в Лондоні, випускниця MТІ115, але їй ніколи не давали забути, що вона сиріанка. Ачі народилася вигнанкою. Тепер вона вирушала в ще глибше вигнання.

У хабі наші майбутні колеги займалися сексом. У модулі центрифуги ми розмовляли, а зірки й Місяць проносилися під нашими ногами. І щоразу, коли ми зустрічалися, Місяць трохи більшав, а ми довідувалися одне про одного трохи більше, і до кінця тижня Місяць запов­нив усе вікно, а ми стали подругами.

Ачі була дів­чиною зі своїми привидами. Привид безкоріння. Привид вигнання з мертвої країни. Привид привілеїв: тато був інженером-програмістом, мама походила із заможної родини. Лондон охоче приймав таких біженців. Привид провини: вона жила, коли десятки тисяч загинули. Її найтемніший привид - привид спокути. Вона не могла змінити місце або обставини свого народження, але могла спокутувати це, ставши корисною. Цей привид переслідував її все життя, кричав у вухо: "Будь корисною, Ачі!". Від навчання в Університетському коледжі Лондона до постдокторату в MIT: "Виправляй усе! Спокутуй!". Привид корисності відправив її на боротьбу з опустелюванням, засоленням, евтрофікацією116. Вона була воїном і боролася з цим усім. І зрештою це привело її на Місяць. Немає нічого кориснішого, ніж захищати й годувати цілий світ.

Якщо ці привиди вели її, то її наставниця, її оріша - це Єманджа. Ачі була дів­чиною води. Її родинний дім був неподалік Олімпійського басейну - мати занурила її у воду вже за кілька днів після виписки з лікарні. Вона пішла на дно, а потім попливла. Вона плавала й серфила: довгими британськими літніми вечорами на західних пляжах. Холодна британська вода. Вона була маленькою й тендітною, але не боялася жодної хвилі. Я виросла під шум хвиль у своїй спальні, але ніколи не занурювалась у теплий Атлантичний океан понад один палець. Я походжу з людей пляжів, а не океану. На Місяці вона страшенно сумувала за океаном. Вона налаштовувала екрани у своїй квартирі так, щоб здавалося, що живе на кораловому рифі. Мене від цього зав­жди трохи нудило. Щойно з'являвся новий резервуар чи басейн і випадала можливість поплавати, вона вже там - ковзала водою туди-сюди. Її рухи у воді здавалися такими природними, такими красивими. Я дивилася, як вона пірнала та штовхалася вниз, і хотіла, щоб вона залишалася там назав­жди, її волосся плавало навколо неї, її груди невагомі у воді, руки й ноги робили ці маленькі, гарні рухи, які тримали її на місці або відправляли блискавично крізь резервуар. Я досі уявляю її у воді.

Вона познайомила мене зі своїми привидами, я показала їй своїх: Аутріньйо, Посередня Джейн, Панна Подивись на Мене. Сіра Мишка й Русалка. Вони дуже потребували одна одної в наступні дні й місяці. Тоді Місяць був диким місцем. Тепер він старий, як і я. Але тоді, на початку, це була земля багатства й небезпеки, можливостей і смерті. Земля молодих і амбітних. Щоб вижити на Місяці, потрібна агресія. Він намагався вбити тебе будь-яким способом: силою, обманом, спокусою. На кожну жінку припадало п'ятеро чоловіків - молоді чоловіки, середній клас, освічені, амбітні й налякані. Місяць не був безпечним місцем для чоловіків, і ще менш безпечним для жінок. І для жінок небезпека - це не лише Місяць, а й чоловіки. І ми всі боялися, весь час. Боялися, коли місяцехід підіймався назустріч трансферній капсулі, що причалювала, і ми знали, що єдиний шлях - це вперед. Ми потребували одна одної, і ми тримались, і чіплялись у наших сасуїтах весь шлях донизу.

Секс у невагомості? Грубо переоцінено. Усе рухається неправильно. Усе норовить вислизнути. Потрібно все фіксувати, щоб мати хоч якийсь контроль. Це схоже швидше на взаємний бондаж.

Ми вий­шли з доку місячної петлі - тоді був лише один транс­ферний трос на полярній орбіті: сто двадцять Джо Промінчиків. Це старе слово, одне з найстаріших на Місяці. Джо Промінчик. Воно звучить яскраво та невинно. Ми були саме такими. Із широко розплющеними очима.

Ще до того, як нас офіційно привітали, КРМ вживили чиби в наші очі. Десять вдихів - безплатно, потім ми вже платили. Ми платимо досі. Повітря, вода, вуглець, дані. Чотири Елементали. Ти народилася тут, ти не пам'ятаєш тих часів, коли цих цифр не було у твоєму оці. Але я скажу тобі, що вперше, коли бачиш, як змінюються цифри, бо ринок змінився, ти мимоволі тамуєш дихання. Ніщо так не свідчить тобі, що ти вже не на Землі, як видих за однією ціною та вдих за іншою. Потім нас заштовхали на медичний огляд. Вони хотіли подивитися на мої кістки. Про кістки ти не думаєш. Для Джо Промінчика все нове й вимогливе. Тобі треба вчитися рухатися - треба вчитися стояти. Треба вчитися бачити й чути. Ти вивчаєш свою кров, своє серце, пил і розумієш, що, най­імовірніше, тебе це вб'є. Ти вивчаєш евакуаційні процедури та сигнали розгерметизації, де бути під час аварії й коли безпечно відчиняти двері. Ти вчишся, коли допомагати людям, а коли залишати їх. Ти вчишся жити одне на одному, дихати одним повітрям, пити одну воду. Ти вчишся, що коли помреш, КМР забере тебе, розкладе на вуглець, кальцій і компост. Ти вчишся, що твоє тіло тобі не належить. Тобі нічого не належить. З моменту, як ти ступаєш на Місяць, усе - орендоване.

Про кістки ти не думаєш, але вони руйнуються під шкірою, година за годиною, день за днем, місяць за місяцем, втрачають масу та структуру. Знову ж таки, сестро, ти народилася тут. Це твій дім. Ти ніколи не зможеш повернутися на Землю. Але я мала вікно, через яке могла повернутися. Я мала два роки, поки щільність кісток і тонус м'язів не погіршають до такого стану, коли земне тяжіння стане для мене смертельним. Два роки. Це стосувалося всіх нас: два роки. I зараз так для кожного Джо Промінчика, яка прибуває до Меридіана в пошуках землі можливостей. У кожної з нас є свій День Місяця, коли треба вирішити: залишитися чи поїхати?

Вони оглянули мої кістки. Вони оглянули кістки Ачі. А потім ми про них забули.

Ми з Ачі переселилися до казарм. Житло для Джо Промінчика - склад із перегородками, що відокремлювали житловий простір. Спільні вбиральні, їжа в їдальні. Жодної приватності: те, чого не бачиш, можна було почути, а те, чого не чуєш - відчути на запах. Запах. Каналізація, електрика, пил і немиті тіла. Жінки природно гуртувались: ми з Ачі домовилися про сусідні кубікли, а потім об'єднали їх в один простір. Тієї ночі ми провели невеликий ритуал і присягнулися в сестерстві на все життя, попиваючи дивні коктейлі з промислової горілки. Люди на Місяці лише п'ять років, а тут уже була горілчана промисловість. Ми робили прикраси з клаптиків тканини, вирощували гідропонні квіти. Влаштовували зустрічі, вечірки й були центром торгівлі тампонами. Це наче тюремна економіка, тільки з тампонами замість цигарок. Ми з Ачі мали природну соціальну гравітацію. Ми притягували жінок і чоловіків, які втомилися від усіх цих голосних розмов і мачистих вихвалянь: "Ми руйнівники світів, руйнівники Місяця: ми візьмемо цю скелю й витрусимо з неї мільйони бітсів". Ми мали намір трахнути цей Місяць. Я ніколи не була у війську, але думаю, це трохи схоже на Місяць у ті ранні дні.

Ми не були в безпеці. Ніхто не був у безпеці. Десять відсотків Джо Промінчиків помирали упродовж перших трьох місяців. На першому тижні робітник-видобувач із Синьцзяну загинув у шлюзі через тиск. Двадцять чотири прибули з Куру на моєму ОТВ: троє загинули ще до завершення тренувань із поверхневих робіт. Один із них сидів поруч зі мною під час польоту. Я вже не пам'ятаю його імені. Ми переробили їхні тіла й використали їх, і їли овочі та фрукти, які ними удобрювали, і ніхто не задумувався про кров у ґрунті. Ти виживаєш, обираючи, чого не бачити й не чути.

Я розповідала тобі про сморід Місяця. Найдужче він тхнув чоловіками. Тестостерон. Ти дихала постійною сексуальною напругою. Кожна жінка зазнала нападу. Це сталося й зі мною одного разу. Старший робітник, пиловик, у шлюзі, коли я переодягалась у тренувальний костюм. Він спробував доторкнутися до мене. Я схопила його й кинула через шлюз. Університет Сан-Паулу, команда з бразильського джиу-джитсу. Мій батько мною пишався б. Я вже не мала проблем від цього чоловіка чи будь-якого іншого, але все ще боялася, що вони прийдуть гуртом. Я б не поборола натовп. Вони б мене покалічили, могли навіть убити. Були контракти та кодекси поведінки, але їх контролювали лише менеджери компаній. Сексуальне насильство було дисциплінарною справою.

Але Ачі не знала бразильського джиу-джитсу. Вона не знала жодного бойового мистецтва, вона не мала чим себе захистити, коли чоловік намагався її зґвалтувати. Йому не вдалося - група інших чоловіків відтягнула його. Йому пощастило. Якби спіймала його, то зарізала б. Я була вдячна тим чоловікам. Вони розуміли, що ми мусимо знайти спосіб жити разом. Місяць не міг стати ще однією Землею. Якби ми обернулись одне проти одного - усі б загинули. Я думала знайти того чоловіка й убити його. Корта ріже. Це наше ім'я. Різко, швидко, жорстко. На Місяці є мільйон способів убивати майстерно. Довго думала про це: це буде таємна помста чи моє обличчя стане остан­нім, що він побачить? Я обрала інший шлях. Можу бути ким завгодно, але не вбивцею.

Для нападника Ачі я використовувала повільніші, тонші методи. Знайшла його тренувальну команду з поверхневих робіт. Дещо відкоригувала в термостаті його сасуїта. Це мало скидатися на ідеальний збій. Я хороший інженер. Він не помер. Він не мав померти. Вважаю його відморожений великий палець і три пальці на нозі своїми трофеями. Усі знали, що це я, але довести було неможливо. Мені подобалася ця легенда. Якщо це змушувало чоловіків дивитися на мене зі страхом - це було доб­ре. Його звали Ханіф. Зі своєї лікарняної палати він присягався зґвалтувати й випатрати мене. Та коли він вий­шов із медцентру, ми з Ачі вже мали контракти.

Ачі отримала контракт з Асамоа на проєктування екосистем для їхнього нового аграріуму під Амундсеном. Мій контракт із "Маккензі металз" виводив мене на неосяжні простори. Вона мала бути землекопом, а я - пиловиком. За два дні нас розділять. Ми чіплялися за бараки I та A, ми чіп­лялися за свої кімнати, за своїх друзів. Ми чіплялися одна за одну. Ми боялися. Iнші жінки влаштували для нас вечірку - місячні мохіто й співи під музичне програмне забезпечення на планшетах. Але перед музикою і випивкою - особливий подарунок для Ачі. Її робота з AKA тримала б її під землею - копати, черпати й сіяти. Вона могла б провести всю свою кар'єру - усе своє життя - у печерах, лавових трубах і величезних аграріумах. Вона б ніколи не бачила живого неба.

Я використала весь свій шарм і репутацію, але оренда сасуїта однаково обійшлася мені надзвичайно дорого. Я замовила тридцять хвилин у сасуїті загального призначення для робіт на поверхні. Він був броньованим велетнем поруч із моїм струнким тренувальним скафандром, як костюм жінки-павука. Ми трималися за руки в шлюзі, коли двері піднялися. Ми підійнялися пандусом серед сотень тисяч слідів черевиків. Подолали кілька метрів на поверхню, досі тримаючись за руки. Там, за комунікаційними вежами, енергетичними реле та зарядними станціями для автобусів і місяцеходів; за сірим обрієм кратера, що вигинався на близькому горизонті, і тінями, яких сонце ніколи не торкалося; там, над краєм нашого крихітного світу, ми побачили повну Землю. Повну, блакитну й білу, з плямами зелені та охри. Повну, неможливу та прекрасну понад будь-які мої слова. Був зимовий час, і нам відкривалася південна півкуля - океанічна половина планети. Я бачила велику Африку. Я бачила рідну Бразилію.

Тоді ШІ мого сасуїта повідомив, що ми наближаємося до завершення оренди, і ми обернулися спиною до блакитної Землі й пішли назад у Місяць.

Тієї ночі ми пили за наші роботи, наших друзів, наше кохання й наші кістки. А вранці ми розлучилися.

Минуло шість лун, поки я знову побачила Ачі. Шість лун на Морі Достатку, де я просівала пил. Я була на станції "Маккензі металз" у Мессьє. Станція була стара, тісна, скрипуча: модулі вирізали й накривали, а потім засипали реголітними валами. Мене надто часто евакуювали на глибокі нові рівні через радіаційні тривоги. Щоразу, коли бачила, як на лінзі мигає жовтий трилисник, відчувала, як у мене стискаються яєчники. Дні й ночі тунелі тремтіли від вібрацій бурових машин, які вгризалися в глибокі породи. У Мессьє було вісім­десят місяцеходів.

Був один милий хлопець, його звали Чую. Дизайнер тривимірного друку. Добрий, смішний і дуже вправний з власним тілом. Після місяця смішків і ніжного сексу він запропонував мені приєднатися до його аморії: Чую, його амор у Квінсі, його амор у Меридіані, її амор також у Меридіані. Ми домовилися про умови: шість місяців, із ким я можу й не можу мати секс, стосунки поза аморією, залучення інших до аморії. Ми вже тоді мали нікахи. Чую зізнався, що так довго наважувався запитати через мою репутацію. Чутки про нападника на Ачі дійшли до Мессьє. "Я б не заподіяла такого амору, - сказала я. - Хіба що в разі серйозної провокації". Потім я поцілувала його. Аморія - це тепло і секс, але це не Ачі. Ми говорили або спілкувалися мережею майже щодня, але я однаково відчувала розлуку. Коханці - не друзі.

Я мала десять днів відпустки, і найперше на думку спало провести її з Ачі. Я бачила розчарування Чую, коли цілувала його на прощання біля автобусного шлюзу в Мессьє. Це не було зрадою: у контракті я зазначила, що не матиму сексу з Ачі Дебассо. Ми друзі, не коханки. Ачі приїхала на станцію "Гіпатія" зустріти мене, і всю дорогу до Королеви Півдня ми говорили та сміялися. Так багато сміху.

Ачі спланувала для мене стільки розваг! Мессьє був смердючим і тісним, Королева Півдня - інтенсивною, галасливою, барвистою. За якихось шість лун місто змінилося до невпізнання. Кожна вулиця стала довшою, кожен тунель шир­шим, кожна зала вищою. Ачі повела мене скляним ліф­том уздовж новозбудованої квадри Тота, і я ледь не впала від запаморочення. На дні квадри був невеликий гай карликових дерев - дорослі дерева дістали б до стелі, пояснила Ачі. Там було кафе. У тому кафе я вперше спробувала й одразу зненавиділа м'ятний чай.

"Я це побудувала, - сказала Ачі. - Це мої дерева, це мій сад".

Я була надто зайнята, дивлячись на всі ці вогні, які підіймалися дедалі вище й вище.

Так багато розваг! Чай, а потім магазини. Я мусила знайти собі вечірню сукню. Ми збиралися на особливу вечірку тієї ночі. Ексклюзивну. Ми переглядали каталоги в п'яти різних друкарнях, поки я знайшла, що вдягнути: дуже ретро - тоді такими вважалися 1980-ті - із підкладками та поясом, але воно приховувало те, що я хотіла приховати. Потім - черевики.

Особлива вечірка була ексклюзивною для робочої групи Ачі. Капсула безпеки на рейках провезла нас через темний тунель у такий величезний і сліпучий простір, що мене ледь не знудило на мої Balensiaga. Аграріум, остан­ній проєкт Ачі. Я була на дні шахти заввишки в кілометр, завширшки в п'ятдесят метрів. На Місяці обрій зав­жди близько на рівні очей: усе вигинається. Під землею діє інша геометрія. Аграріум був найпрямішою річчю, яку я бачила за остан­ні місяці. І яскравий: центральне ядро дзеркал тягнулося на всю висоту шахти, у ньому відбивалося сире сонячне світло на тераси зі стелажами гідропоніки. Основа шахти - мозаїка з рибних резервуарів, перетягнутих переходами. Повітря тепле, вогке й густе. Я була приголомшена від вуглекислого газу. За таких умов рослини росли швидко й високо: кущі картоплі, томатні лози, що тяглися вгору, аж поки я не втратила їхні верхівки в сплетінні листя та плодів. Гіперінтенсивне сільське господарство: аграріум був величезним як для печери, маленьким як для екосистеми. У резервуарах плюскотіла риба. Що це я чую - жаби? Звідки ці качки?

Команда Ачі побудувала новий ставок із водонепроникного полотна та будівельних рам. Басейн. Басейн для плавання. Звукова система грала ганапоп. Були коктейлі. Жовтий був у моді. Вони пасували до моєї сукні. Команда Ачі була привітною й великодушною. Вони ніколи не забували похвалити мою сукню. Я зняла її, свої черевики й усе інше для басейну. Я розслаблялася, ніжилася. Над головою рухали­­ся дзеркала. Ачі підпливла до мене, і ми разом трималися на воді, сміялися та плескалися. Команда аграріуму опустила кілька пластикових стільців у басейн, щоб створити своєрідну мілину. Ми з Ачі погойдували ноги в теплій, як кров, воді й пили золоту зубрівку.

Я прокинулася в ліжку поряд з Ачі наступного ранку, і після зубрівки голова була такою, ніби її напхали лайном. Пам'ятаю, як бурмотіла, незграбно доторкалась, шепотіла дурниці, шкіра до шкіри. Дотики пальцями. Ачі лежала, згорнувшись на правому боці, обличчям до мене. Вона скинула простирадло вночі. Тоненька струминка слини текла з кутика її рота на подушку та тремтіла в такт її диханню. Я досі це бачу.

Я дивилася на неї, як її дихання деренчало в горлі під час п'яного сну. Ми кохалися. Я займалася сексом із моєю найдорожчою подругою. Я вчинила доб­ре, вчинила зле. Зробила незворотне. Тоді лягла поруч і притиснулася до неї, і вона буркнула, наблизилася до мене, і її пальці знайшли мене, і ми почали знову.

Моя мати зав­жди казала, що любов - найпростіша річ у світі. Любов - це те, що ти бачиш щодня. Саме так вона закохалася в мого батька: щодня вона проходила повз нього, коли він зварював.

Після вечірки в Королеві я не бачила Ачі кілька лун. "Маккензі металз" відправила мене на розвідку нових територій у Морі Парів117. Навіть без Моря Парів стало зрозуміло і мені, і Сун Чую, що аморія мені не підходить. Я порушила контракт, але в ті часи не передбачалося фінансових наслідків за секс поза контрактом. Усі амори погодилися анулювати контракт і відпустити мене з аморії. Без звинувачень, без претензій. Просто автоматично розірвали контракт.

Я взяла кілька тижнів накопиченої відпустки й повернулася до Королеви. Зателефонувала Ачі з пропозицією зустрітися, але вона була на новому розкопі у Тве, де Асамоа будували корпоративну штаб-квартиру. Я відчула полегшення. Потім мене охопило почуття провини за це полегшення. Секс усе змінив. Я пила, від­віду­вала вечірки, мала випадкові інтрижки, довго й дорого спілкувалася з мамою й татом у Баррі. Уся родина зібралася перед лінзою подякувати мені за гроші, особливо малеча. Вони казали, що я інакша. Довша. Виснажена. Ось вони там, щасливі й у безпеці. Гроші, які їм переказувала, оплачували їхню освіту. Здоров'я, весілля, діти. А я була тут, на Місяці. Аутрінья118 Адріана, яка ніколи не знайде чоловіка, але здобула освіту, отримала диплом, знайшла роботу й надсилала їм гроші з Місяця.

Вони мали рацію. Я вже інша. Я вже ніколи не відчувала те саме, дивлячись на цю блакитну перлину Землі в небі. Уже не орендувала сасуїт, щоб просто подивитися на неї. Працюючи на поверхні, ігнорувала її.

Маккензі відправили мене до зони видобутку Лансберг, і там я побачила те, що змінило все.

У Лансберзі працювали п'ять екстракторів. Ти бачила екстрактор? Звісно, ні, вибач. Ти ніколи не була на поверхні. Це страшні монстри, зі своїми нутрощами, вивернутими назовні, вони й тоді не вирізнялися елегантністю. Але для мене вони були прекрасними. Чудові кістки та м'язи. Одного дня я побачила їх там, на реголіті, і ледь не впала від осяяння. Не те, для чого вони були створені - відділяти рідкісноземельний метали від місячного реголіту, - а те, що вони відкидали. Високі, дугоподібні балістичні струмені обабіч великих повільних машин. Я це бачила щодня. Одного дня ти дивишся на хлопця в автобусі, і твоє серце спалахує. Одного дня ти дивишся на струмені промислових відходів - і бачиш багатства, які важко виміряти. План сформувався там і тоді, весь одразу в моїй голові. Коли я повернулася до місяцехода, він уже був готовий, кожна деталь, складна, витончена та прекрасна, і я знала, що він запрацює одразу ж. Але для цього я мала віддалитися від усього, що могло б пов'язати мене з реголітними відходами та прекрасними райдугами пилу. Маккензі не мали мати до цього жодних претензій. Я залишила Маккензі та стала королевою шляхів у Воронцових.

Я вирушила до Меридіана орендувати криптосховище даних і знайти найамбітнішу й наймолодшу юридичну фірму, яка б захистила те, що я побачила в Лансберзі. І там я знову зустріла Ачі. Її викликали з Тве розв'язати проблему з мікробіотою в аграріумі Обуасі, який перетворився на колону смердючого чорного слизу.

Одне місто, двоє друзів, два амори. Ми вирішили піти розважитися. І зрозуміли, що не можемо. Сукні були неймовірні, коктейлі непристойні, компанія розкута, а наркотики виносили мозок, але в кожному барі, клубі, на приватній вечірці ми зрештою опинялися разом у кутку за розмовою. Вечірки були нудними. Розмови були чудовими, бездонними й захоп­ливими. Ми знову опинилися в ліжку, звісно. Не могли чекати. Чудові, непрактичні сукні в стилі 1980-х валялися під ногами, готові для перероблення.

Я пам'ятаю, як Ачі запитала: "Чого ти хочеш?". Вона лежала на ліжку і вдихала ТГК із вейпа. Я ніколи не могла приймати таке. Ставала від цього параноїком. І вона також сказала: "Мрій і не бійся".

І я відповіла: "Я хочу стати Драконом". Ачі засміялася й ударила мене по стегну, але я ніколи ще не казала нічого правдивішого.

За півтора року, що ми були на Місяці, наш маленький світ змінився. Тими ранніми днями все рухалося швидко. Ми могли побудувати ціле місто за кілька місяців. Ми мали енергію, сировину й людські амбіції. Чотири компанії стали основними економічними силами. Чотири родини. Маккензі були найбільш утвердженими. До них приєдналися Асамоа у сфері харчування й житлового простору. Воронцови нарешті повністю перенесли свої операції із Землі й керували циклерами, місячною петлею, автобусним сполученням й обгортали цей світ рейками. Суни воювали з представниками Народної Республіки в раді КМР і нарешті звільнилися від земного контролю. Чотири компанії: Чотири Дракони. І я мала стати П'ятим Драконом.

Я не розповіла їй про побачене біля Лансберга. Не розповіла їй про криптосховище даних і команду юридичних ШІ. Не розповіла про блискучу ідею. Вона знала, що я щось від неї приховую. Я залишила тінь на її серці.

Я пішла на свою нову роботу - прокладати рейки. Робота була доброю, легкою, хоч і фізичною, але задовільною. Наприкінці кожної зміни ти бачила три кілометри блискучих рейок серед слідів черевиків і гусениць, а на краю горизонту - сліпучу іскру Горнила, яскравішу за будь-яку зірку, що просувалася вперед учорашніми рейками, і ти казала собі: "Це зробила я". Робота мала реальний вимір: невпинне просування "Маккензі металз" через Море Островів, яскравіше за найяскравішу зірку. Таке яскраве, що могло пропалити дірку в сонцезахисному щитку шолома, якщо дивитися на нього занадто довго. Тисячі увігнутих дзеркал, які фокусують сонячне світло на плавильних тиглях. За десять років рейкові лінії обігнуть весь глобус, і Горнило обертатиметься за сонцем. На той час я вже буду Драконом.

Я займалася зварюванням на десять кілометрів попереду Горнила, коли зателефонувала Ачі. Дзень - і все розвалилося. Голос Ачі перекрив мою робочу музику, її обличчя наклалося на брудно-сірі пагорби Рими Местлін. Вона повідомила, що її плановий медичний огляд дав їй чотири тижні.

Я заскочила в будівельний вагон і спустилася рейками назад до Горнила. Чекала дві години, сидячи навпочіпки в тіні, з тоннами розплавленого металу й сонячним світлом температурою десять тисяч кельвінів над головою. Достатньо часу, щоб усвідомити іронію. Це не товар, який тут можна продати. Я ховалася від Маккензі, працюючи попереду них, я причаїлася в темних куточках їхнього капіталу. Їхала повільним товарним поїздом до Меридіана. Десять годин, чіп­ляючись за платформу для технічного обслуговування, без можливості навіть розвернутися, не те що сісти. Я слухала свою колекцію босанови. Грала в Коннекто на дисплеї шолома, поки щоразу, коли кліпала, не зауважувала обертові золоті зірки. Офлайн переглядала записи своєї родини в соціальних мережах. Коли дісталася до Меридіана, була на межі гіпотермії. Я не мала часу чекати на репресуризацію для поїзда, тому вирушила швидким і брудним шляхом, на БАЛТРАНі. Знала, що мене знудить. Трималася до третього, остан­нього стрибка. Кажуть, що варто було бачити обличчя співробітника БАЛТРАНа, коли я вий­шла з капсули в Королеві Півдня. Мені так сказали. Я сама не бачила. Але якщо я могла дозволити собі капсулу, то могла дозволити й душ, аби помитися. А в Королеві є люди, які із задоволенням очистять сасуїт від блювоти за певну кількість бітсів. Кажіть що завгодно про Воронцових, але вони доб­ре платять.

Я зробила все це - нескінченні години їзди на поїзді, як місячний волоцюга, гіпотермія й польоти в капсулі власного бруду, - тому що знала: якщо в Ачі залишилося чотири тижні, то й мені не залишилося багато.

Ми зустрілися в кафе на дванадцятому рівні нової квадри Чандра. Обійнялися, поцілувалися, трохи поплакали. На той момент я вже приємно пахла. Під нами копали й ліпили новий рівень екскаватори, на один вони витрачали 10 днів. Ми трималися за руки й дивилися одна на одну. Потім сиділи на балконі й пили м'ятний чай.

Ми не одразу заговорили про кістки. Минуло вісім місяців із часу нашої остан­ньої зустрічі: ми розмовляли, спілкувалися, ділилися новинами. Я розсмішила Ачі. Її сміх нагадував тихий дощ. Я розповіла їй про Кінг Донга, якого пиловики Маккензі та воронцовські королеви шляхів витоптували в пилюці із завзятістю хлопчаків. Вона затуляла рот рукою, радісно сміючись, але її очі теж сміялися. Так неправильно. Так смішно.

Ачі не мала контракту. Що ближче до твого місячного дня, то коротший контракт, іноді аж до кількох хвилин роботи, але з нею сталося інакше. АКА вже не потребувала її ідей. Вони наймали працівників безпосередньо з Аккри та Кумасі. Ганці для ганської компанії. Вона пропонувала ідеї КРМ для їхнього нового порту в Меридіані - квадри на три кілометри вглиб: скульптурне місто, що наче живе в стінах велетенського собору. КРМ були ввічливими, але вже два місяці обговорювала фінансування розвитку. Її заощадження танули. Вона прокидалася, дивлячись на зміну показників Чотирьох Елементалів на своєму екрані. Вона обдумувала можливість переїзду в менше приміщення.

- Я можу оплачувати твої добові, - сказала я. - У мене багато грошей.

А потім ми заговорили про кістки. Ачі не могла ухвалити рішення, поки я не отримаю свій звіт. Почуття провини, привид того, що вона робить щось не так. Вона б не пережила, якби її рішення вплинуло на моє рішення залишитися на Місяці чи повернутися на Землю. Я не хотіла цього робити. Не хотіла сидіти на цьому балконі й пити цей чай. Не хотіла, щоб Ачі змусила мене вирішувати йти до лікарів. Не хотіла, щоб переді мною стояв якийсь вибір.

А потім сталося диво. Я пам'ятаю його так чітко: золотий спалах на краю мого зору. Щось дивовижне. Жінка-літунка. Її руки були розкинуті, вона висіла в небі, наче розп'яття. Наша Пані Польоту. Потім я побачила, як крила мерехтіли й переливалися всіма кольорами веселки, прозорі й міцні, як у метелика. Жінка зависла на мить, а потім склала свої тонкі крила навколо себе й упала. Вона вертілась, пірнаючи головою вниз, різко змахнула зап'ястями, вигнула плечі. Мерехтіння крил уповільнило її падіння, потім вона розправила їх повністю і з піке перейшла у висхідну спіраль, високо над квадрою Чандра.

- Ох, - сказала я, затамувавши дух. Я тремтіла від захвату. Якщо ти можеш літати, навіщо взагалі робити щось інше? Зараз це звичне явище, кожен може це робити. Але тоді, там, я побачила, на що ми здатні в цьому місці.

Я пішла до медичного центру "Маккензі металз", і лікар поклав мене в сканер. Він пропустив магнітні поля крізь моє тіло, і машина видала мені аналіз щільності кісток. Я на вісім днів позаду Ачі. П'ять тижнів - і моє проживання на Місяці стане громадянством.

Або я можу полетіти назад на Землю, у Бразилію.

Тієї ночі золота жінка кружляла в моїх снах. Ачі спала поруч зі мною. Я забронювала номер у хостелі. Ліжко було широке, повітря таке свіже, яке тільки могло бути в Королеві Півдня, і від смаку води не судомило зуби.

О, та золота жінка, що кружляла моїми переконаннями.

Королева Півдня ще не перейшла на тризмінний розклад, тому там ніколи не було повної темряви. Я загорнулася в простирадло Ачі й вий­шла на балкон. Сперлася на поруччя й дивилася на стіни вогнів. За кожним вогником - життя й рішення. Це був некрасивий світ. Він ставив ціну на все. Він вимагав від кожного переговорів. На залізничному вузлі побачила нову річ серед деяких поверхневих робітників: медальйон або маленький оберіг, захований у нагрудну кишеню. Жінка в шатах Діви Марії, одна половина її обличчя була чорним ангелом, а інша - оголеним черепом. Це вперше я зустріла Леді Луну. Одна половина її обличчя мертва, але інша - жива. Місяць був не мертвим супутником, а живим світом. Руки, серця й надії, як-от мої, формували його. Тут не було Матері-Природи, не було Гаї, яка протистояла б людській волі. Усе, що жило, ми створювали. Леді Луна сувора й невблаганна, але вона й прекрасна. Вона могла бути жінкою з крилами метелика, що кружляла над нами.

Я залишилася на балконі готелю, поки дах не почервонів від сходу сонця. Потім повернулася до Ачі. Я хотіла знову кохатися з нею. Мої мотиви були егоїстичними. Те, що важко зробити з друзями, легше зробити з коханцями.

Це була ідея Ачі - зробити з цього гру. Ми мусили стиснути кулаки за спиною, як у грі "Камінь, ножиці, папір", і лічити до трьох. Потім розтиснемо кулаки, і в них буде щось, якийсь маленький предмет, який без сумніву скаже, що вирішили. Ми не мали розмовляти, бо якщо скажемо хоча б слово, то вплинемо одна на одну. Це був єдиний спосіб, як вона могла б це витримати, - якщо все буде швидко, чітко й без слів. І якщо це буде гра.

Ми повернулися до столика на балконі кафе зіграти в гру. Дві склянки м'ятного чаю. Я пам'ятаю, як повітря пахло кам'яним пилом поверх звичайного електричного й каналізаційного запаху. Кожна п'ята панель неба блимала. Світ, далекий від досконалості.

- Думаю, нам варто зробити це швидше, - сказала Ачі, і її правиця так швидко пішла за спину, що я затамувала дух. Зараз, саме зараз. Я витягла свій маленький предмет із сумки та стиснула його в схованому кулаці.

- Раз, два, три, - сказала Ачі. Ми розкрили кулаки.

Вона тримала назар - арабський амулет: концентричні сльозинки синього, білого й чорного місячного скла, схожі на око.

На моїй долоні лежала крихітна іконка Леді Луни: чорно-­біла, жива й мертва.

Останні наші миті були простими та швидкими. Гадаю, усі прощання мають бути раптовими. Я забронювала для Ачі місце для повернення на циклері. На зворотній орбіті не бракувало вільних місць. Вона записала мене до медичного цент­ру КРМ. Спалах світла - і чиб назав­жди приріс до мого ока. Жодних руко­стискань, жодних привітань, жодних вітальних слів. Я лише вирішила продовжувати те, що вже робила.

Циклер вийде на Зворотний бік Місяця й дістанеться петлі за три дні. Три дні: це зосере­дило наші почуття, утримувало нас від надмірних сліз.

Я поїхала з Ачі поїздом до Меридіана. Ми мали цілий ряд сидінь для себе і згорнулися клубочками, наче маленькі тваринки в норах.

- Мені страшно, - сказала вона. Повертатися було боляче. Циклер повільно підіймає тебе до земної гравітації, а потім ще й прискорення під час спуску. Можливо, доведеться місяцями сидіти в кріслі колісному. Плавання, кажуть, це найближче, що поверненець може відчути до перебування на Місяці. Вода підтримує тебе, поки ти знову набираєш м'язову й кісткову масу. Ачі любила плавати. А потім охопили сумніви. Що як щось наплутали з кимось іншим і вже минула точку неповернення? Чи спробують вони повернути її на Місяць? Вона б цього не витримала. Це вбило б її, так само як Земля, що розчавила б її кістки, задушила б її власною вагою. Тоді я збагнула, що вона ненавиділа Місяць. Вона зав­жди його ненавиділа: небезпеку, страх, але найдужче - людей. Одні й ті самі обличчя, що зав­жди витріщаються на тебе. Завжди щось від тебе хочуть. Вимагання, вимагання й ще раз вимагання.

- Ніхто не може так жити, - сказала вона. - Це нелюдяно.

Лише завдяки мені Місяць був для неї прийнятним. Та я залишалася, а вона йшла. Тож я розповіла їй те, що тримала в секреті: що саме побачила в Лансберзі, що саме зробить мене Драконом. Це було так просто. Я просто подивилася на те, що спостерігала щодня, по-іншому. Гелій-3. Ключ до економіки після нафти. "Маккензі металз" щодня викидали гелій-3. І я подумала, як це Маккензі цього не помічають? Вони точно мали б... Я не могла бути єдиною. Але сім'ї й компанії, а особливо сімейні, мають дивні фіксації та сліпоту. Маккензі видобувають метал. Видобування металу - це те, що вони роб­лять. Вони не можуть уявити собі нічого іншого, і тому не помічають того, що є просто під їхнім носом. Я могла б це реалізувати. Ось що я сказала Ачі. Знала, як це зробити. Але не з Маккензі. Вони б привласнили це. Якби спробувала боротися, вони б просто поховали мене. Або вбили. Це дешевше. Суд Клавія подбав би про компенсацію для моєї родини, але це поклало б кінець моїм надіям на династію. Я мала зробити це для себе, я б побудувала династію. Я стала б П'ятим Драконом. Маккензі, Асамоа, Воронцови, Суни й Корти. Мені подобалося, як це звучить.

Я розповіла їй це в поїзді до Меридіана. Екран на спинці сидіння показував поверхню. На екрані, поза твоїм шоломом, вона зав­жди однакова. Вона сіра, м'яка, потворна й покрита слідами від черевиків. Усере­дині поїзда сиділи робітники й інженери, коханці й партнери, навіть кілька маленьких дітей. Метушня, кольори, випивка, сміх, лайки та секс. А ми згорнулися клубочками в кінці біля пересічки. І я подумала: "Це і є Місяць".

Ачі вручила мені подарунок перед самим воротами місячної петлі. Це була остан­ня річ, якою вона володіла. Усе інше вона продала. У зоні відправлення було вісім пасажирів, яких проводжали друзі, сім'я, амори. Ніхто не їхав сам. У повітрі відчувався запах кокосу, зовсім інший, ніж у зоні прильоту, де стояв запах блювоти, поту та немитих тіл. Чай із м'ятою можна було взяти з автомата. Але ніхто його не пив.

Подарунок Ачі - циліндр для документів, виготовлений із бамбука. Вона мене проінструктувала: відкрити його після її відльоту. Відправлення було таким швидким, немов страта, як-то кажуть. Співробітники ВТО закріпили всіх пасажирів у кріслах і вже зачиняли двері капсули, раніше, ніж ми з Ачі встигли хоч якось відреагувати. Я побачила, як вона почала промовляти прощання, побачила її помах пальцями, потім замки замкнулися, і ліфт підняв капсулу на платформу троса.

Я намагалася уявити місячну петлю: обертову спицю з волокна M5119, двадцять сантиметрів завширшки та двісті кілометрів завдовжки. Там, нагорі, підіймач підіймався до противаги, зміщуючи центр ваги та виводячи весь трос на орбіту, що ледь доторкалася до поверхні. Тільки в остан­ні моменти наближення білий трос ставав видимим, здавалось, що він вертикально спускається з неба, повного зірок. Захоплювач спрацював, і капсулу підхопило з платформи. Там, нагорі, одна з тих яскравих зірок - це підіймач, що ковзає тросом униз, знову зміщуючи центр маси, щоб уся система перейшла на вищу орбіту. На вершині петлі захоплювач звільняв капсулу, і цик­лер підхоп­лював її. Усе - інженерія, процес, техніка. Тож я тримала цю страшну порожнечу якомога далі, немов обереги. Я намагалася назвати зірки: циклер, підіймач, противага, капсула з моїм амором на борту, моєю любов'ю, моєю подругою. Фізика дарувала розраду. Я дивилася, поки на ворота не завантажили нову капсулу. Наступний трос уже підіймався над горизонтом.

Потім я пішла купити кави.

Так, кава. За захмарною ціною. Довелося залізти у свої заощадження. Але це була справжня кава: імпортована, а не створена органічним принтером. Продавчиня дала мені її понюхати. Я заплакала. Вона також продала мені всі потрібні інструменти. Обладнання, потрібного мені, просто не було на Місяці.

Я взяла все це назад до свого готелю. Змолола зерна до потрібної фракції. Закип'ятила воду. Дала їй охолонути до належної температури. Лила її з висоти, для максимальної аерації. Перемішала. Я зробила це, так само як приготувала цю каву для тебе, сестро. Такі речі не забуваються.

Поки кава настоювалася, я глянула подарунок Ачі. Розгорнула малюнки, концепт-арт для житла, яке реалії Місяця ніколи не дозволили б їй побудувати. Лавова труба, розширена й оформлена скульптурами облич. Облич оріш, кожне заввишки сто метрів, округлі, гладкі та спокійні, вони дивляться на тераси садів і басейнів. Вода каскадами спадає з їхніх очей та розкритих вуст. Павільйони й бельведери розкидані всією долівкою величезної печери: вертикальні сади тягнуться від підлоги до штучного неба, наче волосся богів. Балкони - вона так любила балкони - галереї й аркади, вікна. Басейни. Можна було проплисти від одного кінця цього світу оріш до іншого. Вона підписала: "Житло для династії".

Це подарунок Ачі, і він навколо тебе.

Коли продавчиня потерла під носом трохи меленого кавового зерна, мене охопили спогади з дитинства, про море, коледж, друзів, родину, свята. Кажуть, що запах - це відчуття, найбільше пов'язане з пам'яттю. Коли відчула запах приготованої мною кави, я пережила щось нове. Не спогади, а видіння. Бачила море, бачила Ачі, яка обернулася, на дошці, у морі. Був вечір, і вона пливла на дошці крізь хвилі й за них, гребучи вперед, уздовж срібної доріжки місяця на воді.

Я натиснула на прес, налила й насолодилася ароматом кави. Випила свою каву.

Вона все ще не смакує так, як пахне.