I
Хоч і прекрасно було, дуже криваво й узагалі, але Рендер уже відчував: невдовзі кінець.
А отже, вирішив він, кожна мікросекунда має переживатися, ніби хвилина - і, може, варто підвищити температуру... Десь, точно на периферії всього, пітьма перестала стискати кільце.
Щось, немов крещендо підсвідомої грози, спинилося на одній лютій ноті. Та нота була дистилятом із сорому й болю, а також страху.
На Форумі стояла задуха.
Цезар скулився зовні від біснуватого кола. Очі прикрив рукою, але це не завадило бачити - зараз марно було затулятися.
Облич сенатори не мали, а тоги їм позаливала кров. Сенаторське багатоголосся лунало, неначе пташиний базар. Усі патриції з нелюдським шалом штрикали лезами лежачу постать.
Ну, всі, окрім Рендера1.
Калюжа крові під його ногами знай розтікалася. Рука нібито й підіймалася-опускалася з механічною регулярністю, а горлянка, можливо, і видавала пронизливі крики; але він водночас грав роль і дивився виставу.
Бо ж він був Рендер, Формотворець2.
Зіщулений, переляканий, заздрісний, Цезар пронизливо протестував.
- Ви його зарізали! Вбили Марка Антонія - ні в чому не винного, ні до чого не здатного!
Рендер на це обернувся:
- Атож!
Кинджал у руці був ого який здоровенний, ого як окровлений.
Лезо хиталося з боку в бік. Цезар, загіпнотизований гострою крицею, став гойдатися в тому самому ритмі.
- Чому? - скрикнув він. - Чому?
- Бо він, - дав відповідь Рендер, - був набагато шляхетніший римлянин, аніж ти3.
- Ти брешеш! Неправда!
Знизавши плечима, Рендер узявся колоти далі.
- Це не так! - волав Цезар. - Не так!
Рендер знов обернувся, хитнув кинджалом. Цезар, мов маріонетка, повторював рух того леза-маятника.
- Не так? - усміхнувся Рендер. - А ти хто взагалі, щоб сумніватися в отакому-о вбивстві? Ти є ніхто! Применшуєш гідність події! Пішов звідсіля!
Зчервонілий сіпаний чоловік розпрямився. Ріденьке волосся, наполовину зліплене в мокрі пасма, безладно стирчало хмарою вати. Він розвернувся й рушив, на ходу озирнувся через плече.
Змовники ніби й зостались далеко позаду, але сцена ніяк не меншала. Не тратила збудної чіткості. Від цього йому відчулися ще сильніші відчуженість, самота, непричетність.
Рендер завернув за ріг, який щойно з'явився, і став на дорозі незрячим старцем.
Цезар схопив його за одежину.
- Чи маєш для мене нині лихе передвістя?
- Остерігайся! - глумливо вигукнув Рендер.
- Так! Так! - скрикнув Цезар. - "Остерігайся!" - це добре! Чого остерігатися?
- Остерігайся ід4...
- Ну, ну? Котрих саме?
- Тих, що у жовтесні!
Цезар пустив одежину.
- Що ти верзеш? Який "жовтесень"?
- Місяць.
- Брехня! Нема місяця "жовтесень"!
- І саме цієї дати шляхетний Цезар має боятися - часу, що не існує, події поза календарем.
Рендер сховався за ще один ріг, що, як і перший, виник раптово.
- Зажди! Повернися!
Рендер зареготав, а з ним - увесь Форум. Пташині крики зробилися хором нелюдського глуму.
- Ти з мене кепкуєш! - заридав Цезар.
Форум пашів, ніби піч; скляна маска поту вкривала Цезарю вузьке чоло, гострий ніс, невиразне підборіддя.
- Хай вб'ють і мене! - схлипував він. - Так не чесно!
І Рендер на шмаття роздер цілий Форум разом з усіма сенаторами й зарізаним Марком Антонієм, що вишкірив зуби. Запхав шмаття в чорний мішок, і все це - невидимим рухом одного-єдиного пальця. Останнім зник Цезар.
Чарльз Рендер сидів перед дев'ятьма десятками білих і двома червоними кнопками, але й не дивився на жодну. Права рука ворушилась на рівні колін у безшумній підвісці над пультом - одні кнопки тиснула, інші минала й пересувалася далі, щоб дати наступні команди процедури фіксації спогадів.
Утративши чи не всю чутливість, зі зведеними нанівець емоціями, конгресмен Еріксон пізнав забуття, наче у материнському лоні.
Щось тихо клацнуло.
Рендерова рука саме ковзнула в кінець нижнього ряду кнопок. Щоб натиснути червону, потрібен був акт свідомого наміру - волі, якщо завгодно.
Рендер вивільнив руку і зняв "корону" з мікромініатюрними схемами, звідки зміїлися кабелі, мовби Медузина зачіска. Вибрався з крісла-кушетки за робочим столом, підняв ковпака. Пішов до вікна й, витягаючи сигарету, зробив шибки прозорими.
"Хвилина у роболоні, - вирішив він. - Не більше. Це критичний сеанс... Хоч би поки що сніг не пішов - он як нахмурилося..."
За вікном завиднілися жовті гладенькі ажурні споруди та сірі склуваті високі вежі, що дотлівали разом із днем під небом шиферної барви; місто складалося з прямокутних вулканічних островів, що жевріли в надвечірньому світлі й гуркотіли глибоко під землею; неслися транспортні річки, роздуті й нескінченні.
Він повернувся спиною до вікна й наблизився до величезного яйця, що лежало біля стола, гладеньке й лискуче. Яйце відобразило Рендера, розквасивши орлиного носа, зробивши з очей сірі блюдця, а з волосся - пронизаний світлом обрис на фоні неба. Бордова краватка перетворилася на широкий язик упиря.
Рендер усміхнувся, перехилився до пульта. Натиснув другу червону кнопку.
Яйце, зітхнувши, втратило сліпучу непроглядність; посередині нього з'явилася горизонтальна тріщина. Крізь оболонку, що стала прозорою, Рендер дивився, як Еріксон кривиться, міцно стискає повіки; бореться, щоб не вертатися до притомності - і до того, що вона із собою несе. Верхня частина відкинулася перпендикулярно основі, оголивши рожевого та вузлуватого конгресмена в нижній півкапсулі. Коли той розплющив очі, на Рендера навіть не глянув. Звівся на ноги, почав одягатися. Рендер часу не гаяв - перевіряв роболоно.
Знову схилився над пультом, став натискати кнопки: регуляція температури, повний діапазон - у нормі; звукові екзотичні ефекти (узяв навушник, послухав дзвінки, дзижчання, скрипкові ноти, свистки, стогони й верески, транспортний шум, прибій) - у нормі; контур зворотного зв'язку, де зберігається вловлений на сеансі голос самого-таки пацієнта, - у нормі; акустичний екран, вологорозпилювач, комбінації запахів - норма; сервомотори кушетки, кольорові вогні, смакові стимулятори - норма...
Рендер закрив і знеструмив капсулу. Заштовхав апарат у комірку, недбало зачинив двері. Плівки зафіксували належну послідовність.
- Сідайте, - звелів він Еріксону.
Той сів, застібаючи неслухняного комірця.
- Ви маєте повні спогади, - сказав Рендер. - Тож у мене немає потреби підбивати підсумки. Приховати щось годі: я й сам там був.
Еріксон кивнув.
- Гадаю, важливість цього епізоду для вас очевидна.
Еріксон знову кивнув, нарешті спромігся заговорити.
- Але чи воно вірогідне? Ну, ви-бо сконструювали сон, ви його контролювали, весь час. Насправді це мені не снилося - звичайні сни виникають не так. Ви здатні маніпулювати подіями, а отже, можете все підтасувати залежно від того, що збираєтеся повідомити. Хіба ні?
Рендер повільно крутнув головою, струсив сигаретний попіл у південну півкулю глобуса-попільниці, а тоді глянув Еріксону в очі.
- Я справді задав формат і видозмінив форми. Однак саме ви заповнили їх емоційною вагою, піднесли в ранг символів, що відповідають вашій проблемі. Не був би сон вірогідним аналогом, він би не викликав цих реакцій. Не містив би тривожних усталених проявів, зафіксованих на плівках... Ми працюємо з вами не один місяць. І все, що я дотепер з'ясував, переконує в одному: ваші страхи політичного вбивства насправді не мають підґрунтя.
Еріксон люто зиркнув.
- То якого ж я біса їх маю?
- Причина в тому, що ви дуже волієте стати об'єктом такого вбивства.
Тут Еріксон усміхнувся; самовладання потроху верталося.
- Повірте, лікарю, я ніколи й не думав про самогубство, й аж ніяк не бажаю, щоб моє життя закінчилося.
Він вийняв і прикурив сигару. Рука тремтіла.
- Звернувшись до мене влітку, ви заявили, що боїтеся замаху. Але доволі-таки туманно розповіли про мотиви, з яких хтось бажав би вам смерті...
- Через посаду! Не можна пробути в Конгресі так довго, як я, і не нажити ворогів!
- Однак, здається, вам це вдалося. Отримавши дозвіл обговорити питання з вашими детективами, я довідався: жодних ознак, що страхи можуть мати реальне підґрунтя, накопати їм не вдалося. Ані однісінької.
- Значить, копали не глибоко - чи не там. Щось неодмінно знайдеться.
- Боюся, не знайдеться.
- Та чому ж?
- Тому що, повторюся, ці відчуття не мають об'єктивних підстав. Будьте зі мною відверті. Чи маєте хоч якусь інформацію, що свідчила б: хтось вас так сильно ненавидить, щоб аж захотіти вбити?
- Мені надходить багато листовних погроз...
- Як і всім конгресменам. За кожним з таких листів, адресованих вам цього року, проведено слідство, - і всі ті листи написали якісь ненормальні. Чи маєте хоч один доказ, що підтверджує ваші заяви?
Еріксон обдивився кінчик сигари.
- Мені вас порадив колега. Саме по це я і звернувся - щоб ви порилися в моєму розумі, знайшли щось корисне, хоч які зачіпки для детективів. Можливо, ідеться про когось, кого я сильно скривдив... Чи про котрийсь із законопроєктів, що нашкодив чиїмсь інтересам...
- І я не знайшов нічого. Ну, себто, окрім причини вашої невдоволеності. Звісна річ, ви тепер боїтеся почути, що воно за причина така, і намагаєтеся відвернути мене, щоб я не міг пояснити діагноз...
- Не намагаюся!
- Тоді слухайте. Потім, як буде охота, прокоментуєте. Але ви місяцями крутилися й ухилялися, не бажавши прийняти те, що я вам демонстрував чи не в десятку різноманітних форм. Тепер скажу напряму, про що йдеться, а ви вже робіть із цим, що захочете.
- Гаразд.
- По-перше, вам дуже хотілося б мати ворога чи ворогів...
- Знущаєтеся?
- ...бо це - єдина альтернатива наявності друзів...
- У мене повно друзів!
- ...бо ніхто не бажає, щоб його повністю ігнорували, не хоче бути об'єктом, до якого жодна людина нічого сильного не відчуває. Ненависть і любов - крайні прояви людської уваги. Ви не мали любові й не могли її отримати, тому стали прагнути протилежного, й то так сильно, що самі себе переконали в його наявності. Але за таке завжди є психологічна ціна. Спроба задовольнити істинну емоційну потребу сукупністю сурогатних бажань призводить лише до тривоги та дискомфорту, бо психіка в цих обставинах має функціювати як відкрита система. Ви не шукали людської уваги зовні. Замкнулися в собі. Створили те, чого вам бракувало, з матеріалу власного "я". Ви - людина, що дуже потребує тісних стосунків з іншими.
- Брехня!
- Хочете, вірте, а хочете - ні. Рекомендую повірити.
- Я платив вам пів року. Ви мали допомогти з'ясувати, хто мене вбити замірився. А натомість розсілися й розповідаєте, ніби я все придумав, задовольняючи власне бажання бути об'єктом чиєїсь ненависті...
- Вірно. Ненависті - чи любові.
- Абсурд! Я контактую з такою масою людей, що мушу носити в кишені диктофон, а на лацкані - камеру, інакше всіх потім і не пригадаю...
- Масове спілкування з людьми - зовсім не те, про що йдеться. Визнайте, сьогоднішня послідовність сновидінь таки мала для вас велике значення?
Еріксон помовчав; величезний стінний годинник цокнув кілька разів.
- Так, - признався зрештою пацієнт. - Мала. Але ваше тлумачення все ж нісенітне. Утім, припустімо, суто теоретично, ніби ви маєте рацію. Як мені тоді вийти з цієї скрути?
Рендер відкинувся в кріслі.
- Пустити енергію, що пішла на сурогат, в інше річище. Спілкуватися з кимось на особистому рівні - як Джо Еріксон, а не тільки як конгресмен. Знайти щось, що можна робити спільно з іншими, - щось поза політикою; можливо, з елементами змагання. Завести справжніх друзів чи ворогів, бажано перших. Я від самого початку заохочував вас до цього.
- Тоді скажіть ще дещо.
- Залюбки.
- Припустімо, ви маєте рацію... То чому до моєї персони ніхто не мав і не має ані приязні, ані відрази? У мене відповідальна законодавча посада й багато контактів. Чого ж я такий... ніякий, мов річ, а не людина?
Тепер уже добре обізнаний із біографією конгресмена, Рендер мусив відкинути свої справжні думки, бо практичної користі в них не було. Спершу хотілося зацитувати Данте, спостереження щодо "флюгерів" - душ, що їх ані в рай не пускають, бо замало чеснот, ані в пекло не забирають, бо немає значних гріхів5. Коротше, осіб без орієнтирів, що завжди ловили теперішній вітер і навіть не дбали, куди саме він занесе. Отаку мав кар'єру й Еріксон - тривалу, але безбарвну, сповнену переходами між таборами і змінами політичних переконань.
Натомість Рендер сказав:
- Усе більше й більше людей опиняються нині в подібних обставинах. Чільні передумови - дедалі складніший суспільний устрій, знеособлення індивіда, його перетворення на соціометричну одиницю6. Унаслідок цього більш вимушеним зробився навіть сам акт катексису7. Нас тепер так багато...
Еріксон кивнув, а Рендер подумки всміхнувся.
"Іноді варто сказати щось грубувате, а потім мораль прочитати..."
- Здається, у ваших словах щось є, - визнав Еріксон. - Справді, подеколи я почуваюсь, як ви оце описали - немов знеособлена одиниця...
Рендер поглянув на циферблат.
- Що з цим робити тепер, вирішувати, звісно, лише вам самому. На мою думку, подальший психоаналіз зайвий. Ми обоє вже з'ясували причину вашої скарги. Я вас не можу взяти за руку й вести життям. Можу підказувати, співчувати, але глибоко більше не зондуватиму. Коли матимете потребу обговорити свою діяльність і порівняти з моїм діагнозом, записуйтеся на прийом.
- Неодмінно, - кивнув Еріксон. - Але оце й сон, щоб його! Пробрав мене. Вони у вас такі виразні, ніби ти наяву живеш. Навіть виразніші! Довгенько не забуду.
- Дуже на це сподіваюся.
- Гаразд, лікарю, - політик звівся, простяг руку. - За декілька тижнів я, мабуть, знову навідаюсь. Чесно спробую з кимось поспілкуватися поза роботою. - Він усміхнувся, хоча доти хмурився від самої ідеї. - Власне, чом би не розпочати вже зараз? Ходімо вниз, пригощу вас у барі за рогом!
Рендер потиснув вологу долоню, що видавалась утомленою від вистав, як зірка занадто успішної п'єси. Було майже шкода відповідати:
- Дякую, але в мене зустріч.
Він допоміг конгресменові надягнути пальто, подав капелюха, провів до дверей.
- Ну, на добраніч.
- Усього найкращого.
Коли двері за пацієнтом тихесенько зачинилися, Рендер пройшов по каракулю на підлозі назад до своєї фортеці з червоного дерева. Кинув недокурок у південну півкулю. Відкинувся в кріслі, руки заклав за потилицю, очі заплющив.
- Звісно, що сон був реальніший, ніж життя, - сказав, ні до кого конкретного не звертаючись. - Бо форму йому надав я.
Усміхаючись, він етап за етапом переглянув записану послідовність - якби ж то її побачив і дехто з колишніх наставників... Чудово продумана, сильно реалізована, ідеально доречна в конкретному випадку. Утім, він же не абихто, а формотворець на прізвище Рендер - один із приблизно двохсот вузькопрофільних психіатрів, чия власна душевна будова давала їм змогу входити в невротичні структури й не виносити звідти нічого, окрім естетичної насолоди від мімезису аберації8. Капелюшник, але не божевільний, а навпаки9.
Рендер порився у спогадах. Свого часу і його самого піддано психоаналізу; піддано й визнано чоловіком гранітної волі, ультрастійким і спроможним лишатися осторонь - досить міцним, щоб витримувати василісковий погляд фіксації, пробратися неушкодженим між перверсійних химер, кадуцеєм10 свого мистецтва примусити темну Матір-Медузу заплющити очі. Власний випадок Рендера складним аж ніяк не був. Дев'ять років тому (здавалося б, набагато давніше) він добровільно витерпів ін'єкцію новокаїну в найболючіше місце душі. Відстороненим став почуватися після автокатастрофи, після загибелі Рут і їхньої доньки Міранди. Можливо, не хотів відновлення певних видів емпатії; можливо, новою основою його світу зробилася певна ригідність емоцій. Якщо й так, то Рендер знався на розумових питаннях достатньо, щоб це усвідомити. І, може, вирішив, що й такий світ не позбавлений переваг.
Його синові Пітеру було вже десять. Він ходив у престижну школу, щотижня слав листа. Листи ставали дедалі грамотніші й давали підстави вважати: хлопець прискорено розвивається. Це не могло не тішити. На літо Рендер збирався звозити Пітера в Європу.
Що ж до Джилл - Джилл Девілл11 (яке ж кумедне та квітчасте ймення! Рендер був просто в захваті), - то інтерес до неї не те що не пропадав, а навіть сильнішав. ("Чи не ознака це ранньої стадії кризи середнього віку?") У Джилл його чарували немузичний носовий голос, несподіваний інтерес до архітектури й стурбованість непозбувною родимкою на правому боці бездоганно зліпленого носа. "Треба негайно її набрати - поїдемо пошукаємо ресторан, де ще не вечеряли". Але чомусь не хотілося...
Рендер уже кілька тижнів не був у своєму клубі - "Куріпці й скальпелі". Закортіло знову поїсти на самоті, за дубовим столом у двоярусній залі, де горять три каміни, під штучними смолоскипами й кабанячими головами, неначе з реклами джину12. Тож він уставив свою перфоровану членську картку у телефонну щілину робочого столу, й за аудіовізуальним екраном почулися два гудки.
- "Куріпка і скальпель", вітаю, - відгукнувся чийсь голос. - Чим можу допомогти?
- Це Чарльз Рендер. Хотів би столик за пів години.
- Скільки вас буде?
- Я один.
- Добре, сер. За пів години. Прізвище "Рендер"? Р - Е - Н - Д - Е - Р?
- Вірно.
- Дякую.
Розірвавши зв'язок, Рендер підвівся з-за столу. День за вікном зійшов нанівець.
Вежі та моноліти світилися власним світлом. Легесенький сніг цукровою пудрою сипав крізь сито тіней, робився на шибці краплинками.
Рендер накинув пальто, вимкнув світло у кабінеті й замкнув його. Місіс Геджес залишила записку: "Телефонувала міс Девілл".
Він зім'яв папірця й пожбурив у сміттєпровід. Передзвонить їй завтра і скаже: допізна запрацювався над виступом.
Погасивши останній світильник, наплюснув на голову капелюха, вийшов у коридор і замкнув приймальню. Швидкісним ліфтом спустився на мінус третій поверх, де стояла машина.
На мінус третьому було зимно; гучно чулося, як Рендер іде по бетону між припаркованих автомобілів. У сяйві безплафонних ламп Рендерова машина ("спінер"13 моделі S-7) видавалася сірим прилизаним коконом; ось-ось вирвуться й затріпочуть крила. Два рядочки антен, розчепірених уперед на похилому капоті, посилювали це враження. Доторком пальця Рендер відчинив двері.
Ще одним доторком увімкнув запалювання; почувся звук, ніби самотня бджола прокинулась у великому вулику. Щойно Рендер підняв і зафіксував кермо, двері безшумно зачинилися. Він поїхав угору спіральним пандусом, пригальмував перед воротами.
Поки ті з гуркотом підіймалися, Рендер увімкнув екран навігатора й покрутив ручку, пересуваючи онлайн-мапу. Пересував її зліва направо, згори вниз, сегмент за сегментом, аж доки знайшов потрібну частину Карнеґі-авеню14. Задав координати, опустив кермо. Машина перемкнулася в мережний режим, виїхала на периферійну смугу магістралі. Рендер узяв сигарету.
Сидіння перемістив назад, на середину автомобіля, усі вікна залишив прозорими. Було так приємно відкинутися на спинку й помилуватись, як линуть зустрічні машини, немовби рої світляків... Зсунувши капелюх на потилицю, Рендер поглянув угору.
Він пам'ятав часи, коли сніг йому ще подобався, нагадуючи про романи Томаса Манна й музику композиторів-скандинавів15. Проте відтоді у голові міцно засів інший складник, і ця теперішня асоціація зі снігом була вже довічна. Рендер подумки бачив вири молочної холоднечі навколо своєї старої машини з ручним керуванням; бачив, як вони линуть у обгорілий салон, знову відбілюючи почорніле. Видіння здавалося реалістичним: ось він бреде, немов крізь воду, нездатний розкрити рота й заговорити, бо страшно захлинутися. Бреде до розбитого автомобіля; той ніби на крейдяному озерному дні, а сам він - як водолаз. І, споглядаючи снігопад, Рендер щоразу знав: десь там біліють черепи. Але дев'ять років змили вже чималу частку болю, і знав він ще й таке: ніч прекрасна.
Його промчало широкими-преширокими дорогами, перевезло через високі мости з гладкою поверхнею, що так і блищала у світлі фар, прокрутило морочливими розв'язками, занурило у тунель (тьмаво освітлені стіни неясно пронеслися повз, неначе міраж). Зрештою Рендер затемнив вікна, заплющив очі.
Чи задрімав він, чи ні? Не міг пригадати, а отже, ймовірно, таки задрімав. Відчув, як машина сповільнюється; пересунув сидіння вперед, зробив вікна прозорими. Майже водночас із цим пропищав звуковий сигнал переходу в автономний режим. Рендер підняв кермо, повільно заїхав у паркувальний купол, зійшов на пандус і залишив авто паркомату, узявши квитанцію в коробкоголового робота, що урочисто мстився цілому людству, показуючи клієнтам паперового язика.
Як завжди, і шум, і світло були приглушені. Це місце нібито поглинало звук і перетворювало на тепло, пестило рота такими насиченими ароматами, що вони аж на смак відчувалися, а вуха гіпнотизувало виразним тріскотом трьох камінів.
Рендер потішився, що йому зарезервували улюблений столик (у куточку праворуч від малого каміна). Меню знав напам'ять, але знову захоплено перечитував, потягуючи "мангеттен"16 і продумуючи замовлення під свій неабиякий апетит. Від формотворчих сеансів щоразу страх як хотілося їсти.
- Докторе Рендер?..
- Слухаю? - він підвів очі.
- З вами бажає поговорити доктор Шалот.
- Не знаю нікого на прізвище Шалот. Можливо, йому треба Бендера? Це хірург із муніципальної лікарні, інколи тут вечеряє...
Офіціант похитав головою.
- Ні, сер. Саме Рендер. Бачите? - як доказ він простяг записну карточку з ім'ям і прізвищем Рендера великими друкованими буквами. - Доктор Шалот відвідує нас майже щовечора вже два тижні. Щоразу просить повідомити, якщо прийдете ви.
- Невже? - уголос замислився Рендер. - Як дивно. Чому він просто не подзвонить мені на роботу?
Офіціант лише всміхнувся, зробив якийсь непевний жест.
- Ну, то нехай підсідає, - погодився Рендер, вихиливши "мангеттен". - А мені повторіть, будь ласка.
- На жаль, доктор Шалот не має зору, - пояснив офіціант. - Простіше було б...
- Добре, звісно, - Рендер підвівся, покидаючи свій улюблений столик із сильним передчуттям: сюди він сьогодні вже не повернеться.
- Ведіть...
Лавіруючи між відвідувачів, вони пішли на вищий ярус. Знайоме обличчя привіталося з-за стола під самою стіною; Рендер кивнув у відповідь колишньому слухачеві одного свого семінару ("Юрґенс? Їрканс? Якось так").
Зрештою він опинився в меншій залі, де зайняті були тільки два столики. Ні, три. Ще один - у куточку з дальнього боку темного бару, частково прикритий лицарським обладунком. Офіціант повів Рендера саме туди.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
