РОЗДІЛ 29. ПРОЩАВАЙ, "КРИЛАТИЙ ДРАКОНЕ"

На верфі швидко назбиралося вдосталь непотребу (хоч траплялися й справжні частини човнів), щоб відбудувати "Летючого сміттяра" навіть більшим і кращим, аніж він був.

Алекс іще не бачив Зої та пана Ву такими щасливими, як тоді, коли вони прилаштовували уламки дощок, щоб розширити палубу, збивали химерні покручі деревини в поручні, зводили старий телеграфний стовп замість щогли. Мері зшила докупи вітрила з простирадл і спритно пролізла крізь такелаж, щоб їх повісити. Команда допомагала з важчими завданнями та присвятила себе роботі над новою версією корабля, що направду використовуватимуть задля добрих справ, як вони завжди й прагнули.

- Слугуватиме нашим флагманом, - відступивши, щоб помилуватися спільною працею, сказала Мері. - Ми всіма силами допомагатимемо океану й розповідатимемо про це кожному, кого зустрінемо.

Двигуни демонтували, тож судно не даватиме викидів, а пересуватиметься завдяки вітру. На щоглі й на носі закріпили сонячні панелі, щоб ті виробляли чисту енергію, щоб мати електрику та гарячу воду. На місці гармат (які знову вивели з ладу й повернули як виставкові експонати на хвилелом) тепер були баки з кольоровим кодуванням, як сортувати сміття, станція, щоб очищувати морських птахів від нафти, й інвентар, за допомогою якого рятуватимуть мешканців океану з пастки пластику або іншого непотребу.

- Не знав, що тобі до снаги збудувати цілий корабель, - сказав Аніл.

- Як і я. - Зої кинула погляд на Мері. - Правильні люди здатні підштовхнути зробити більше, ніж ти міг коли-небудь уявити.

- А він точно не піде на дно? - поцікавився хлопець.

Зої вдарила його по руці:

- Звичайно ж ні! У відкритому морі ще не ходило краще судно.

- Якщо корабель усе ж затоне, думаю, рятувати їх доведеться мені, - зітхнула Бріджит.

Пані Ву забезпечила корабель чималими запасами: мішками макаронів і рису, брусками тофу, торбинками з овочами й великим набором спецій, а ще корисним раціоном із крекерів і печива. Подружжя Чаттерджі навчило Дарія, Перл і батьків Мері надавати першу допомогу, тож вони піклуватимуться про безпеку та здоров?я всіх.

- Лишилося тільки дати кораблю нове ім?я.

Мері пильно подивилася на судно й усміхнулася:

- Маю ідею.

Пан Ву вручив їй банку фарби й пензель. Мері обережно виводила назву на борті.

"Крилатий дракон".

- Ми дещо змайстрували для тебе, - мовила мама дівчини.

Вона витягла капітанський кашкет із чорним козирком, зшитий зі клаптиків чистої білої тканини і прикрашений золотом з обгортки від цукеркового батончика. Посередині була приклеєна велика мушля.

Мері роззявила рота.

- Але я не можу бути капітаном.

- Ми думаємо, ти заслужила, - сказав тато, надягаючи їй цей головний убір.

Із-під кашкета вигулькнув Шелдон, тягнучи за собою сільничку. Клішнею постукав по великій смугастій мушлі, а тоді позбувся сільнички, просунув свій хвіст у мушлю й зручно вмостився всередині.

- Нарешті! - Мері випнула груди й усміхнулася від вуха до вуха. - Усі на борт, ліниві салаги!

- Не забувай, що ми не пірати, - прошепотіла мама, приєднуючись до решти команди, що підіймалася на борт.

Упродовж усього процесу відновлення корабля навколо верфі вешталися місцеві, щоб пересвідчитися, що пірати справді змінили наміри. Тепер містяни з?юрмилися подивитися, як судно вирушить у свою першу подорож.

Дідусь і тато Алекса стримували мешканців, щоб ті не загороджували шлях.

- Таке відчуття, що я проґавив щось важливе, поки відлучався, - промовив батько.

Дідусь пирснув:

- Принаймні ти вчасно повернувся, щоб побачити це.

Коли екіпаж зайняв місця, а корабель підго­ту­вали до спуску, Мері повернулася до друзів.

- Дякую вам за все, - мовила вона.

- Не скажу, що нарікати нема на що, та було доволі круто, - відповіла Зої. - Я сумуватиму за тобою.

Аніл притягнув Мері, щоб обійняти.

- Обов?язково повертайся й розкажи нам про свої неймовірні пригоди!

- Добре! - Дівчина обернулася до Але­кса: - Я рада, що ти на нашому боці.

Він усміхнувся:

- Ніхто не здатен на більше, ніж водяні дракони. Та це не означає, що ми маємо здатися й чекати, що вони самі впораються. Люди наділені силою чинити правильно й змінювати все на краще.

- Думаєш, дракон колись пробачить мені?

Алекс на мить заплющив очі. Дракони були вже далеко, мандруючи якимось неблизьким морем. Частина його була з ними, і він відчував нестримну радість Водяного Дракона, який плаває поруч зі своїм потомством.

- Нема чого пробачати, - мовив хлопець.

Останньою сходнями{22} на палубу піднялася Мері.

Дошку прибрали, і корабель покинув док{23}, коли пан Ву потягнув його невеликим буксиром. Уся команда з дівчиною, її батьками, Дарієм і Перл у центрі вишикувалася на палубі, щоб помахати на прощання.

Усі на верфі замахали у відповідь, дехто навіть носовичками й капелюхами. Алекс помітив постать, що ховалася позаду натовпу, і підійшов.

- Чудовий корабель, - мовив Еразм Арґосі. - Можеш пишатися.

- То командна робота.

Чоловік схилив голову.

- Ти мав рацію. Щодо яйця. Однак легко міг би й помилитися.

- Мені завжди складно буде розуміти, чи використовую я свою силу на благо. Лишається тільки пробувати.

- Боюся, твої випробування ще не закінчилися.

Алекс знав, що чоловік не помилявся. Повсякчас знайдуться ті, хто прагнутиме підкорити океан, перешкоджатиме змінам, адже це коштуватиме їм грошей чи влади. Для хлопця завжди становитимуть небезпеку люди, які намагатимуться заволодіти його силою чи використати її. Раніше це лякало. Тепер він відчував готовність боротися.

- Чи можу розраховувати на вашу допомогу? - запитав юнак.

Пан Арґосі хвильку подумав.

- Поживемо - побачимо. - Він розвернувся й пішов геть із верфі, не озираючись на корабель, що відпливав.

Із доку в бухту плавно ковзав "Крилатий дракон". Мері вигукнула наказ - і клаптикові вітрила розгорнулися і напнулися від вітру. Крізь шви просвічувало сонце.

Алекс повернувся до друзів, щоб поспостерігати, як судно досягне входу в бухту. Він побачив Аніла, який щось занотовував у записнику.

- Що ти робиш?

- Я так хвилювався, що нашу історію розповість хтось інший, - відповів хлопець, не підводячи очей, - а тоді зрозумів, що ми са­мі здатні поділитися нею.

- Обов?язково зазнач мене як мозок операції. - Зої дивилася на корабель, який відпли­вав. - Ви теж трохи заздрите пригодам, що чекають на Мері? - поцікавилася вона.

Перед ними завирувала вода, від голови до п?ят намочивши їхній одяг. Із чотирма видрами на спині й восьминіжкою, що причепилася в голову, у док завалився Буханець. Тюлень потягнувся до Зої, щоб облизати їй обличчя, Кракен стрибнула на руку Алексу, а з неба, щоб умоститися на плечі Аніла, впала чайка Пінч.

- Ми маємо лишатися тут і наглядати за Гей­вен-­Беєм, - сказав Алекс. - Закладаюся, що нудьгувати нам не доведеться.

ПОДЯКА

Я не знаю, як писати продовження до подяки. Просто знову висловити вдячність тим самим людям? Вони точно заслуговують.

Дякую всім з Usborne, хто старанно працював над тим, щоб "Алекс Нептун. Викрадач дракона" досягнув успіху, і подарував мені віру, що ця книжка стане ще кращою: Сарі, Енн, Джейкобу, Фріті, Джесс, Ребецці й тим, про кого я, безперечно, забув. Мені приємно бути частиною цієї команди.

Еллі, моїй агентці, яка збирає рідкісні факти та новини про море, що їх я безсоромно краду для своїх книжок (і, звісно, займається всіма агентськими справами теж).

Сарі, за її чудові та глибокі коментарі, які зробили цю книгу набагато краще, а також за її любов і підтримку. Бути в співпраці з кимось, хто пише краще за мене, справді корисно.

Дарранові, який і далі постачає мені моторошні факти про океан.

Мейзі та Лейлі за те, що вкотре зголосилися побути безцінно чуйними читачками.

Насамкінець я б хотів висловити вдячність книгарням, які взяли "Алекса Нептуна" під крило й допомогли йому злетіти (поплисти?). Ваша пристрасть й ентузіазм нескінченно заохочують і надихають. Дякую.

РОЗДІЛ 3. ПІРАТИ СТАРІ Й НОВІ

З верхівки пагорба чітко виднілися наслідки атаки. Пірати відійшли на корабель, навіть не намагаючись битися з містянами, які переслідували їх аж до пляжу. Щойно команда безпечно ступила на борт, судно розвернулося й, витискаючи максимум із двигуна, чимдуж помчало з бухти, розчиняючись у темряві, яку прорізали лише регулярні спалахи світла від далекого маяка.

- Буде їм урок! - вигукнув дідусь.

Алекс похитав головою:

- Навіщо приходити й наводити хаос, щоб накивати п?ятами за перших же ознак небезпеки? Вони переважали нас чисельністю й мали кращу зброю. Якщо їхня мета дійсно спіймати мене, може, варто докласти більше зусиль?

- Як щодо вдячності за те, що тебе не захопили справжні пірати? - запропонувала Зої.

Однак Алекс не міг позбутися тривоги, яка засіла в животі. Існував лише один спосіб отримати хоч якісь відповіді.

- Хто ти така? - накинувся він на дівчину з берега.

Вона стояла трохи подалі від них, тупцюючи ближче до фургончика з морозивом.

- Мене звати Мері, - відповіла та. - Я... наче одна з піратів.

У світлі від сходу місяця її волосся ледь сяяло зеленим. Строкатий одяг укривали кристалики морської солі. Перенісся почервоніло й лущилося від сонячного опіку. Вона нервово жувала косичку в очікуванні реакції.

- То ти з ними чи ні? - запитав Алекс одночасно з вигуком Аніла:

- Не можу повірити, справжні пірати!

- Вони непогані люди! - Мері зіщулилася від гучності власного голосу. - Принаймні раніше були.

Зої звела брову аж до чубчика.

- Як ти могла помітити, вони щойно напали на місто й спробували викрасти нашого друга.

Мері знітилася ще сильніше. На пляжі дівчині вистачило зухвалості, щоб спробувати відтягнути Алекса. Тепер, стоячи перед ними, вона мала такий вигляд, наче хотіла, щоб скеля розкололася й поглинула її. Адреналін відступив, і тепер Алекс пом?якшав щодо неї. Дівчина прийшла попередити його.

Дідусь голосно відкашлявся й сів у фургончик. Він натиснув на кнопку, і морозивниця з гулом ожила. Швидкими відпрацьованими рухами він набрав м?якого десерту в чотири ріжки й подав дітям.

- Кращого заспокійливого годі знайти.

Зої та Аніл напхали повні роти морозива й миттєво скривилися від морозного шоку. Мері виявилася більш поміркованою: вона язиком торк­нулася холодного смаколика і, здалося, здивувалася низькій температурі. Коли дівчина зрештою лизнула, її обличчя осяяла насолода.

Прохолодна солодкість морозива допомогла заспокоїти серце Алекса, яке шалено калатало. Хлопець зрозумів, що вони припаркувалися поблизу колишнього старого акваріума. Під час місії з порятунку Водяного Дракона половину скляної будівлі було зруйновано, а решту знес­ли згодом. Тепер там розгорнули будівельний майданчик і вже залили фундамент під вітрову електростанцію.

Звідти виднілося майже все містечко. На вулицях вирувало життя, люди метушилися, проводячи приголомшених туристів назад у готелі й починаючи прибирати.

Алекс помітив, що Мері поглинала морозиво й злегка погойдувалася на місці. Він згадав її хитку ходу на пляжі, наче під нею земля рухалася.

- Усе добре?

Щоки Мері вкрив рум?янець, немов дівчина зніяковіла, що її спіймали за насолодою від чогось, однак це не завадило доїсти морозиво за два укуси.

- Я ніколи такого не куштувала, - тихо промовила вона.

Аніл роззявив рота, тож Зої заговорила замість нього:

- Ти жодного разу не їла морозива?

- Для холодильника бракувало місця на... - Мері змовкла й нерішуче поглянула на них.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

РОЗДІЛ 2. БИТВА НА ПЛЯЖІ

Ядро з важким звуком ударило по головній вулиці, що тягнеться вздовж прибережної смуги. Алекс приготувався до вибуху й гуркоту посіченого каменю. Натомість дорогою розлетілося сміття, і групу туристів, яка насолоджувалася вечірньою прогулянкою, накрило драглистим слизом і гнилими банановими шкірками. Коли бризки осіли, на місці падіння снаряда розкрився гнійник відбірного сміття.

Викинута на берег дівчина потягнула Алекса подалі від води.

- Вони йдуть по тебе, - наголосила вона.

Хлопець уперто вгрузнув у пісок ногами.

- Хто вони?

- І хто ти така? - запитала Зої, відштовху­ючи дівчину.

Позаду них до берега стрімко наближався корабель. На тлі темно-синього неба вимальовувався силует старомодного галеона{1}, вітрила якого напиналися вітром, а широкою палубою метушився екіпаж. Лише коли судно освітилося вогнями міста, діти помітили легку кривину обрисів, різну висоту щогл і розхитані поручні по краю.

- Я ж казала, що з моїми датчиками все добре, - кинула Зої, поспіхом ховаючи своє обладнання.

В основі корабля, безсумнівно, було сучасне судно. Гуркіт двигуна розносився по воді, а скло, що прикривало штурвал, віддзеркалювало вогні міста. Однак судно розширили й облаштували, використавши силу-силенну мотлоху. Щоглами слугували зрізані ліхтарні стовпи й зламані стійки воріт для регбі. Приєднані до них вітрила, крізь дірки в яких проглядалося небо, скидалося на клаптикову ковдру, зшиту із засмальцьованих простирадл, смужок пластикових пакетів і зім?ятих пачок із-під чипсів. Щоб розширити палубу, до початкового металевого корпусу прикрутили дерев?яні дошки різної довжини й кольору, а також іржаві автомобільні дверцята й секції садової огорожі. У підсумку вийшов величезний корабель, що люто нісся просто на дітей, маневруючи на мілководді бухти.

Зої дивилась на це, не вірячи власним очам.

- То ось де подівся викрадений татів брухт!

Ще один бум! - і хмара диму із судна змусили пригнутися. Над головами просвистіла і врізалася у хвилелом друга сміттєва бомба.

- То ось де гармати, - додав Аніл. - Їх поцупили пірати! Я так і знав!

- Нічого ти не знав, - заперечила Зої.

- Тепер знаю, і краще б нам забиратися звідси.

Алекс хитнув головою:

- Та це не можуть бути пірати! Маячня якась.

Корабель розвернувся боком до міста, вздовж борта на позиціях з?являлося ще більше гармат. На вітрі майорів стяг із черепом і кістками.

- Неохоче, але щодо цього я погоджуся з Анілом, - мовила Зої.

Із судна полетіло ще більше сміттєвих куль, які відбивалися від бруківки й вибухали перед вітринами магазинів із дерев?яними рамами. Дів­чина, яку викинуло на берег, якусь мить спостерігала за тим, що коїться, а тоді схопила Алекса за зап?ястя й спробувала потягти до сходинок на хвилелом. Незнайомка була висока, мала довгі, тонкі, але на диво сильні руки.

- Я не тікатиму! - заявив хлопець, вирвавши руку з хватки дівчини. Він має захистити Гейвен-Бей, незважаючи на сумніви у власних можливостях.

Дівчина насупилася:

- Вони знають про твою силу. Тебе хочуть взяти в полон.

Зої та Аніл стали пліч-о-пліч із Алексом, а Буханець і видри оточили їх, як загата.

- Спершу нехай пройдуть повз нас, - заявила Зої.

Гарматний обстріл припинився, щойно корабель підійшов достатньо близько, щоб спустити на воду невеликі гребні човни, змайстровані з пластику й надувних іграшок. Пірати зайняли в них свої місця. Їхні обличчя були вкриті брудом, волосся скуйовджене і масне. Розбійники мали такий вигляд, наче одягнулися на розпродажі старого лахміття. Затерті ганчірки перетворили на бандани, хутряні пальта з леопардовим принтом натягнули поверх дірявих футболок і мішкуватих жилетів, підперезаних мотузкою на талії, подерті на колінах джинси або короткі шорти відкривали волохаті ноги. Один узагалі носив надувні нарукавники.

Алекс повернувся до незнайомки, на плечі якої звисали розхристані коси. Тонкий стан губився в мокрому широкому светрі, залатаному клаптиками шкіри та кольоровим фетром. Взуття її було розпароване.

- Ти одна з них, - сказав він.

Очі дівчини розширилися у відчайдушному проханні:

- Ти не розумієш...

Однак з?ясовувати щось часу не було. До берега швидко веслували пірати. Алекс клацнув пальцями, й видри оточили дівчину. Коли хлопець стрибнув у воду, дівчина спробувала затримати його, але Зої заступила їй дорогу.

Хвилі оповили Алексові ноги, надавши хоробрості зустріти човни, що наближалися. "Прошу, допоможіть", - подумки благав хлопець тварин бухти. Він не міг примусити їх, але зв?язок з океаном гарантував відповідь на заклик про поміч. Принаймні Алекс сподівався на це.

Нападники вже наближалися до пляжу, аж ось із води вигулькнув дельфін і стрибнув через найближчий човен, перекинувши за борт одного з піратів. Краби з?юрмилися й почали щипати розбійників за руки й носи. Дехто з піратів закричав і кинув весла. Алекс підбадьорював тварин, поки його тілом розтікалося полегшення і потрохи йшов страх.

Та все ж човни з піратами насувалися. Шкіра морських бандитів блищала від поту, а між зубами виднілися прогалини розміром із печеру.

- Жодної пов?язки на оці, - зауважив Аніл. - Яке розчарування.

Обстріл із корабельних гармат поновився, над головами пролітали ядра зі сміття. Алекс випростав руки у воді й спробував очистити свідомість від шуму. Він зігнув пальці - й на човни здійнялася хвиля-вбивця. Декілька човнів перекинулося, потягнувши людей на глибину, інші зуміли підгребти веслами й втриматися на плаву.

- Я так і знав, - розпачливо буркнув Алекс. - Я недостатньо сильний.

Майже діставшись берега, пірати почали вилізати зі шлюпок і йти до пляжу вбрід. Ті ж, хто попадав у воду раніше, випірнули й долучилися до висаджених.

Дужий чолов?яга з глузливою посмішкою повів команду на берег. Його густа борода виблискувала крапельками води, а під щільно помереженою татуюваннями шкірою рухалися м?язи. Алекс очікував побачити незграбні малюнки мечів і кременевих револьверів, черепів та якорів. Натомість його причарували зображення дерев, пташок із широко розправленими крилами, планет Сонячної системи. Вони відволікли настільки, що хлопець помітив важкі тенета в руках пірата лише тоді, як той, пильно дивлячись на Алекса, почав розкручувати їх над своєю головою.

- Буханцю, в атаку! - скомандував Аніл.

Із лютим рохканням тюлень промчав повз і налетів на пірата з такою силою, що обидва гепнулися.

- Він таки послухався мене! - вигукнув хлопець.

Інші лиходії тримали в руках щось на кшталт застарілих тесаків зі шматків брухту, розплющених кувалдою та смертоносно заточених.

- Думаю, саме час давати драпака, щоб урятувати наші дупи, - мовила Зої.

Діти кинулися геть від води. Дівчина, яку викинуло на берег, із жахом спостерігала, як пірати наближалися.

- Присягаєшся, що ти не одна з них? - запитав Алекс.

Вона розчаровано зітхнула:

- Я ж намагалася попередити тебе.

Четвірка дітей кинулася до сходів на хви­ле­лом, поки видри квапливо роздавали стусани піратам, яких, мов ті кеглі, збивав Буханець. Загадкова незнайомка невпевнено трималася на ногах і постійно хапалася за поручні, щоб не впасти.

- Тебе поранено? - запитала Зої.

Дівчина випросталася знову:

- Я не звикла до суші.

Те, що вони побачили нагорі, дало зрозуміти, що подальші запитання почекають. У містечку панував гармидер. Сміттєві кулі сипалися з неба, а туристи ховалися від них у дверних отворах чи з криком бігли кудись у безпечніше місце. Дехто з місцевих проводив їх до сховища. Вулиця була вкрита рибними кісточками й гнилими овочами, бруківкою брязкотіли бляшанки, а вітерець розносив брудні підгузки. Такій бридкій ситуації раділи лише чайки, збираючись у галасливі зграї, щоб покопирсатися в розмаїтті відходів.

- Тхне несправною каналізацією! - викрикнула Зої, поки вони бігли головною вулицею.

- Або забутим у спеку в авто запліснявілим сиром, - додав Аніл.

Алекс повів їх до "Дарунка Нептуна". Зачи­нитися в крамниці було б не безпечніше, ніж будь-­де. Можливо, вони б навіть покликали декіль­кох бідолах екскурсантів.

Крики далі по вулиці зупинили групу. Напевно, причалило ще більше човнів, оскільки тепер пірати мародерили, жбурляючи каміння у вікна крамниць і перекидаючи смітники та квіткові горщики. Одна розбійниця помітила Алекса й зі злим вищиром помчала до нього, здійнявши тесак над головою. Останньої миті дівчина, яку прибило до берега, вигулькнула на її шляху, і піратка, наче з остраху завагавшись, опустила зброю.

Дивне протистояння наштовхнуло Алекса на думку, що деяким розбійникам бракувало впевненості. Багато з них були худезними, тесаки тримали так, немов не знали, яким боком замахнутися. Деякі невпевнено слідували за ватажком, який, здавалося, сам спричиняв достатньо хаосу. До Алекса ззаду долинули ще голоси. Він обернувся, гадаючи, що пірати оточили його. Як же він здивувався, коли побачив одягненого у військову форму пана Баллістера, місцевого мешканця, який із багром у руках ішов на піратів. Не відстаючи від нього, пані Білдж розмахувала пательнею, поки пес Кеннонболл із ніжкою від столу в зубах плентався поруч. Слідом ішло все більше містян, які погрозливо трясли крикетними битками, цинковими відрами та всілякими зброє­замінниками, що трапилися до рук.

- Шикуйсь! - прохрипів пан Баллістер. - У колону по одному, захищати головну фалангу!

Його проігнорували, натомість посунули на піратів із гучним кровожерливим бойовим криком. Загарбники миттєво позадкували.

Увагу Алекса привернула інша постать - загадковий вусатий чоловік, який залишався по той бік вулиці й спостерігав за ним з-під капелюха.

Чиїсь руки схопили хлопця за плечі й потягнули назад. То була Бріджит, його сестра, яка легко віднесла брата подалі від битви. Пан Чат­тер­джі з паном Ву теж були поруч, вони намагалися оточити дітей захисним колом.

- Дозволю собі припустити, що це ти в усьо­му винен, - мовила Бріджит, поки Зої та Ані­ла обіймали батьки. Поруч зніяковіло тупцювала дівчина з пляжу.

- Це вони прийшли по мене! - заперечив Алекс.

Коли він обернувся знову, вусатого чоловіка й слід прохолов.

- Ще б пак, ти настільки дратуєш, що не дивно, що на тебе напав цілий піратський корабель, - Бріджит кивнула за їхні спини. Залунав знайомий передзвін, незлагоджений і безладний. Фургончик із морозивом оминув завали сміття й зупинився поруч. Протираючи лисину від поту, з вікна виглянув дідусь Алекса.

- А що, як лишити ту ватагу розбиратися з усім, а вас забрати подалі звідси, га?

Здавалося, що все закінчилося. Сутичку спровокували пірати, але тепер вони вшивалися назад до човнів і навіть не намагалися її виграти. Брі­джит побігла, загрозливо розправивши широкі плечі, щоб долучитися до контратаки. Спосте­рі­га­ючи за тим, як пірати відходять, Алекс насупився. Місцеві, які виснажували їх до останнього, могли нагнати жаху, та все здавалося занадто просто.

- І носа не потикайте в Гейвен-Бей! - залазячи у фургончик із морозивом, вигукнула Зої.

Алекс сів передостаннім. На дорозі стояла лиш замурзана дівчина. Він хотів зачинити двері й поїхати, адже очевидно, що вона теж зіграла певну роль в атаці. Однак незнайомка - їхній єдиний шанс дізнатися про піратів і корабель.

Дівчина кинула благальний погляд, що виявився вирішальним. Хлопчина дав їй руку, щоб допомогти залізти:

- Їдь-но з нами.