Замість передмови

Один рудий кіт якось сказав пану у великому чорному капелюсі:

- Реальність не має сюжету, все само трапляється.

Я певен, сюжет усе ж є, хоча б на початку. В дитинстві він відчувається. Ось народження, ось дорослішання і певні цілі в недалекому майбутньому. Та із часом орієнтири розмиваються. Туман невизначеності приховує сюжетні лінії, і не певен, що ті лінії взагалі існують.

Ви думаєте, що самурай має лише шлях, бо сповнений звитяги й терпіння, а насправді він просто черговий дорослий, який загубився і прийняв факт відсутності кінцевої мети, як і центрального сюжету.

Протягом шести років навчання в медичному університеті студент зазвичай може бачити кінцеву мету. Йому так здається, що він її бачить. Сповнений романтичних уявлень про професію, ілюзій щодо спасіння когось там у майбутньому, герой робить крок за кроком. Долає перепони, корупцію, вистоює під тиском системи, бо рухає­ться до гідної мети. На шляху він, звісно, питає себе, чи справді воно того варте і чи не помилився він із вибором. Але в героя немає можливості зазирнути за горизонт подій1, він навіть не уявляє, що мета його хибна і веде до моменту, коли він стане точкою світла в тому горизонті, і пітьма поглине його.

Та із часом події стають одноманітними. Важко згадати, кого ти лікував учора, а кого - тиждень тому. Пацієнти ніби всі однакові, хоч і з різними життєвими історіями. Чоловіки, жінки, діти... Останніх пам'ятаєш краще. Дитячі обличчя важко забути, та гравітація і їх зітре.

Час зупинився. Спостерігачу може видаватися, що нічого не відбувається або навпаки - все відбувається за планом. Спостерігач помиляється. Він перебуває на безпечній відстані, попиває коктейль через соломинку й інколи дозволяє собі упереджені коментарі - лише власні суб'єктивні спостереження. Те, що відбувається в центрі тієї темної маси, назавжди залишається в ній. Історії, життя і їх закінчення - як пацієнтів, так і медиків. І якщо ви втрапили в лапи цієї діри, то вибратися вкрай важко. Кого я обманюю? - Неможливо. Інше суперечить законам фізики та меті.

У дитинстві я любив дивитися на світло в вікнах. Мені хотілося потрапити за лаштунки кожного будинку чи квартири. Як там живуть? Чи є в них кіт? А може, пес чи крикливий папужка? Що вони їдять, про що говорять? Де стоїть стінка? А трюмо? А той гидотний сервант? Килим на стіні висить? Лежить? Що за збочення? Килим не для того, щоб ногами по ньому ходити. Його дарують на весілля і демонструють гостям. Чи є в них керамічні рибки? Звісно, є. Але чому вони в них є? Їх видають кожній сім'ї? У дитинстві моя голова постійно утримувала в собі купу запитань. Чуже життя - цікавий ребус. І хоча життя сімей у 90-ті виглядало одноманітно, воно не ставало від того менш цікавим. Мабуть, справа не в самому житті, а в можливості дізнатися щось нове. Задовольнити свою цікавість. Імперативний інстинкт спостерігача.

Я написав попередню книжку, бо і сам полюбляю слухати історії. Та подумайте: чому саме моя історія? Лише тому, що я склав слова в речення, чи тому, що я лікар, і цікаво почитати про героїчні й не дуже вчинки? Чи просто я трапився на обрії видавництва і вдало вписувався в бізнес-модель? Чому взагалі ­чиясь історія може бути важливою? Та чи маємо ми щось цінніше за нашу історію?

Кумедно, що в медицині значна частина роботи лікаря - заповнювати історію хвороби, один із розділів якої - історія життя чи інакше - анамнез. Це як брати інтерв'ю у фотона, що на швидкості набли­жається до чорної діри.

- Бачу, вас цікавить пітьма. Декілька слів для історії хвороби. У ядрі якої зірки ви народились? Спадкові захворювання?

Тобі здається, що ти всього лиш інтерв'юер, а ви­являє­ться, так само стрімко летиш у ту саму прірву.

На мить може здатися, що ти можеш впливати на події і бути частиною історії, але ти лише спостерігач, і під кінець зникнеш.

"А ще є життя за вікнами без світла. У темноті відбуваються страшні речі".

Я розсунув штори, наскільки це можливо. Ось килим, рибки, історії людей - і твоя теж. Тут немає важливих чи другорядних історій.

Бо хоч я бідний, та маю мрії.

Я мрії покладу до ніг тобі.

Ступай сміливо.

- Коти не розмовляють, - відповів чоловік.

- Ага, а українська медицина існує. То хто з нас бреше? - спитав кіт.

Навряд я буду надто оригінальним, якщо зображуватиму наступні події як історію хвороби. Та ми не на конкурсі капітанів, а я - не письменник, щоб надто переживати за літературну цінність написаного. У моїй пам'яті все настільки змішалося за останні роки, що мені справді важко виділити якісь часові координати.

Можна все списати на війну, погіршення ментального здоров'я, але "хвороба" почалась задовго до цих трагічних подій, у яких ми зараз перебуваємо. Війна не додала нам здоров'я, але й не була першопричиною. Так чи інакше, останні роки - просто калейдоскоп епізодів. Думаю, це звичайне життя дорослої людини, коли закінчується сюжет і починається рутина. Заспокоює, що під кінець усе ж з'являється визначеність і зрозумілий фінал. У всіх однаковий. Але до нього ще дожити треба.

Історія хвороби - важливе джерело інформації та причина, чому лісів на планеті дедалі менше. Хоча впровадження електронного документообігу мало би врятувати декілька дерев, але якщо вже не пишеш рукою, то хоч роздрукуй. Пройдуть десятиліття, люди винайдуть засоби передачі інформації однією лише думкою, але історію хвороби будуть друкувати. Це врятує від краху виробників принтерів і чорнил до них.

- Але ж я скинув вам на підкірку образ історії хвороби Кузьменка.

- Колего, ось у наші часи ми ті історії пальчиками друкували, по клавішах, а ще раніше ручкою писали.

- Може, ще й пером?

- Жартувати будете?

- Та то я так...

- До обіду щоб була роздрукована та скріплена.

Потім ще зберігай цей стос паперів 25 років. Ви не пам'ятаєте, що їли вчора на вечерю, проте можете згадати, що стирчало у вас із ноги 25 років тому, коли трішки перебрали з друзями.

Майже бібліотека спогадів - як сімейний фотоальбом, тільки замість фотографій - рентгенологічні знімки, електрокардіограма, аналіз крові й сечі.

- Оце в мене в молодості еритроцити були! Як згадаю... Отакі! Не повіриш, онучку. У вас зараз уже не ті. Дрібніші люди стали.

Скарги

Наступним після паспортної частини заповнюють розділ "Скарги". Вказують саме суб'єктивні відчуття пацієнта. Якщо пацієнт каже, що в нього ніби миші виїли нутрощі, то так варто і писати: "Доставлений ШМД зі скаргами на те, що миші виїли нутрощі". Але найчастіша скарга - все болить.

- А точніше?

- Ну все.

- Найбільше що болить?

- Все!

Голова, ноги, живіт, за грудьми, рука, око, зуб, десь тут пече, коле, давить, стріляє, віддає, палає, ріже, крутить, стискає, розриває, пульсує, завмирає, перехоплює, зупиняється, тарабанить, встає, не встає, сіпає, тіпає, мучить, смикається, не дає, коли рухаюсь, у спокої, просто так, іноді, щодня, минулого року, на тому тижні, сьогодні вранці, думали, само пройде, не знаю, чого мене сюди привезли, нічого не болить. Зі скаргами пацієнт приходить у цей медичний світ, зі скаргами і йде. На медицину.

Що детальніше описана скарга, то легше визначитися з основною проблемою. Хоча не завжди у людини болить саме те, що варто лікувати, і навпаки.

Я втомився. З такою скаргою навіть соромно в лікарню йти. Втому не відчуваєш, як гострий біль. Вона наростає поступово, накопичується, тебе хилить до землі. Мої плечі чимраз нижче. Мені навіть не треба робити здивоване обличчя: спина, все моє тіло - німе запитання. Очі дивляться під ноги, слова направлені до грудей. Іноді я витискую із себе прямий стан та підняту голову. Та варто вийти з палати, як мої плечі зсуваються.

Втома повільно отруює кожну клітину. Ти думаєш, що став стійкішим до подразників, що тебе вже ніщо не дивує, бо ти тертий калач, та насправді ти - втомлена субстанція, що з незрозумілих причин досі здатна рухатись.

Вигорання в медицині, як і в будь-якій іншій професії, - не нова проблема. Вигорання - стиль життя. Причини різні: низька оплата праці, умови роботи, колектив, фізичні навантаження, відсутність часу на себе та сім'ю і т. д. Та будемо відвертими: найбільше люди вигорають від людей. Люди складні, вередливі, кожен зі своєю проблемою, з найбільшою проблемою, найважливішою з усіх інших проблем оточення. Із людьми важко, особливо якщо щиро хочеш їм допомогти.

Вигорають навіть у розвинутих країнах, де зар­платня значно вища, а умови праці кращі. Медична професія останні десятиріччя втрачає свою популярність, що вже створило дефіцит лікарів і медичних сестер у світі. Дивно, чого б це? Невже всенародна любов під час пандемії ковіду не переконала молодих людей вступати в медичний?

Не пандемія змістила акценти - вона лише демас­кувала тенденцію, що існує давно. Це в гарному кіно чи серіалі лікар - здебільшого героїчна, може, навіть легендарна постать, яка рятує світ і життя. За це він отримує любов оточення, пошану та гроші. Ні, він не меркантильна скотина, якій тільки б кишені набити, але в нього є сім'я, діти, літні батьки, іпотека, кіт хоче спеціального корму для кастрованих, тому гроші - суто інструмент покращення якості й комфорту свого життя, за це він кожного чергування повертається до порятунку людей. Та у двадцять першому сторіччі вигідніше ганяти м'ячика по зеленій травичці, майнити крипту, хоч би що це значило, продавати фотки голого заду, бути блогером, інфлюенсером, шпіоном, дресирувати мавпу, писати книжки про свою роботу, сміх і тунелі (не подумайте, я не проти, просто сідницями не вдався). Словом, жити цікаве життя без потреби перевтілюватися в рятівника, слухати скарги та щиро співчувати.

Серйозно, медицина - давно не засіб чесно заробити на гідне життя. Бідняком ти, звісно, не будеш, але є купа менш енерговитратних засобів отримати більше грошей. Просто треба захотіти, купити курс особистісного зростання та зробити це.

Та повернімося до нашої країни - хай вестерни самі розбираються в тих своїх ситих медичних проб­лемах. Що отримує майбутній лікар в Україні? Неповагу, низьку заробітну плату, складні умови праці, відсутність можливостей кар'єрного зростання, травмованих радянською медициною пацієнтів, медичну систему, для якої ти лише кількісний показник у статистиці людського ресурсу, біль у спині, розлади сну, ранню смертність і вищі ризики хронічних хвороб. І попри це, щороку тисячі трохи безумних абіту­рієнтів вступають у медичний, витрачають близько дев'яти років свого життя, щоб отримати диплом і право лікувати.

Чи знають вони, куди йдуть? Безумовно. Просто юні та наївні, вони помилково вірять, що система за дев'ять років їхнього навчання якісно зміниться. Облиш надію кожен, хто сюди заходить. Власне, це головна мета цієї ізольованої екосистеми - або перетравити, або вбити будь-яку надію. Людина без надії не пручається, стає частинкою цього організму назавжди. А як інакше? Не умови ж створювати.

Скільки їх, юних, розумних, із ясними очима та палаючим серцем розчинилось у цій системі? Скільки назавжди кинуло медицину, відмовилось від мрії? Скільки поламаних залишилось на узбіччі? Забуті музичні іграшки, що фальшиво виконують свою мелодію - аби тільки синхронно.

Пафосомір зашкалює від моїх скарг. Знизимо градус. Я просто втомився. Я втомлювався ще на першому курсі медичного, і на другому, і на інтернатурі, і коли отримав диплом, кожного свого чергування.

- Лікарю, що зі мною?

- Втомились? А може, у вас усе болить?

- Може.

- Це вже краще, це ми лікувати вміємо. Ще щось?

- Лікарю, ви знаєте історію про бананову рибку?

Вперше я відчув, що по-справжньому втомився 24 лютого 22-го. Навряд когось у найближчому майбутньому можна буде здивувати цією датою. У багатьох відтоді змінилося життя, хтось його, на жаль, за ці роки втратив. Мало чи багато - не має значення, це відносні й доволі людожерські величини. Один чи тисяча - втрата, і доволі велика. Непоправна.

Двадцять четвертого лютого я мав їхати на чергування. Я прокинувся о 4:30 ранку. Пішов на кухню варити каву. Увімкнув телефон почитати останні новини. За вікном щось гуло - чи то сирена, чи то якийсь двигун, чи собака вив. З екрана на мене посипалась купа повідомлень про війну: почалось, ракети. Спросоння я не міг зрозуміти, що відбувається. Це такий флешмоб?

Вийшов на балкон, відчинив вікно. З боку військової частини, що була за декілька кілометрів від нашого будинку, лунав звук сирени. У месенджері написав мій друг-хірург: "Нас усіх збирають, у нас вибухи. Багато поранених. Що ви там?". Почалась повномасштабна війна. Я забіг у кімнату. Забувши про двері, з прискоренням урізався в них.

- Що сталося? - підскочивши, запитала дружина.

- Я вдарився. І почалась війна.

- Ти цілий?

- Трохи забився.

Я сів біля неї.

- Про війну ти пожартував?

- Ні. Сирена виє. Наскільки зрозумів, росія обстріляла ракетами нас і почалось вторгнення.

- Бляха, та що за срань? Тобі ще й на роботу. Може, не поїдеш?

- А хто працюватиме? Я не знаю, чи повернусь після чергування, чи потрібно буде там залишитись. Якщо що, їдь у село до батьків. А як знадобиться, то і з країни. Потім знайдемося.

- Що ти мелеш? Я нікуди не поїду.

- Потім поговоримо.

Навчений ковідом, я закинув у сумку побільше білизни та шкарпеток. Війна війною, а труси бажано міняти.

Вийшов на вулицю й рушив через пустир на залізничний вокзал. О п'ятій десять відправлялась електричка до Одеси. Небо було напрочуд чистим, ні хмаринки. Я дивився на Чумацький Шлях, як ніколи яскравий. Мільйони невідомих світів десь там гріються у світлі тих зірок. Сподіваюсь, живим організмам у тих світах пощастило більше, і вони або зупинились у розвитку ще на етапі бактерій та простих організмів, або хоча би змогли уникнути появи своїх інопланетних росіянців.

Збуджений, я крокував звичним маршрутом. Сирена змовкла. Місто поглинула тиша. Десь удалечині на всю горлянку гавкали собаки. На вокзалі - вже знайомі мені обличчя. Їм, як і мені, пощастило вставати о четвертій ранку, аби доїхати на роботу. В коридорі вокзалу під картоном безтурботно спав безхатько, як і десятки ночей до цього.

Сонні тіла поволі заповнили собою вагон. Кому пощастило, зайняли місця біля вікна. Спати не хотілось. На обрії небо ставало рожевим. Скоро весна. Ніч коротшає. В Одесі - пересадка на електричку до Макондо.

В електричці з Одеси люди вже жвавіші. Інтенсивно пережовують пиріжки та запивають паруючою кавою. Пластиковий стаканчик, чайна ложка кави, дві цукру і половинка водички. Якщо є на гривню більше, то можна побалувати себе і напоєм із коричневого пакетика. Справжня симфонія смаку та аромату, якщо вірити виробнику. Три в одному - і стаканчик теплої рідини молочно-кавового кольору твій.

За вікном усе та сама картина: залишки промислової розкоші, що зміняться сірим пейзажем лісосмуг, як тільки виїдемо за місто. У лісосмугах, десь на середи­ні шляху, розбивали табір військові. Намети, щось копають, намети, намети.

- То це що насправді? - питала жінка навпроти свого попутника.

- Та нє, то навчання.

- Навряд. Здається, не навчання.

Далі вони їхали в тиші.

Саме тоді я і відчув, що втомився. Тільки закінчилась чергова хвиля ковіду, і я повернувся до звичайного життя. Менше за все хотів знову бачити смерті. Тоді вперше всерйоз замислився, а чи хочу я займатися медициною. Повітря стало важким. Здавалось, що я десь глибоко на дні, і кілометри води давлять на мене. І ось мене вже нема.

У лікарні відчувалося загальне напруження. Постраждалих не було. Найбільші руйнування прийшлись на сусідні райони. А далі ви вже й самі все знаєте.

Наступного дня, повертаючись додому, я не був певен, чи ще ходять потяги. Виявилось, що саме в той день відправилась остання електричка. Через хвилин тридцять, як ми проїдемо ту ділянку, залізничний міст через Дністровський лиман зруйнують російські ракети. Але це потім, а зараз я стояв на вокзалі, погода була нетипово тепла, сонце сліпило очі. Навколо метушня. Здебільшого індуси - ніколи досі не бачив аж стільки індусів - намагались потрапити в потяг з Одеси до Львова. Звідусіль лунав шум візків та сумок на коліщатках. Знаєте, на таких мерзенних коліщатках, що ламаються в найвідповідальніший момент, і ти ту сумку шоркаєш до самого потяга. Того дня для багатьох настав той момент.

Паспортна частина

Будь-яка історія починається з паспортної частини, а точніше - із втомленого позіхання медичної сестри. Вона бере товстелезний журнал із пошарпаним корінцем і вносить дані пацієнта. Бо легше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж пацієнту потрапити в стаціонар без реєстрації. Прізвище, рік народження, місце проживання, телефони родичів. На щастя, медична реформа звільнила пацієнта від ланцюга прописки і територіальної прив'язки до конкретної поліклініки. Попри очікування, що відсутність поліклінічної гравітації спричинить масовий вихід пацієнтів у відкритий космос, люди продовжували сміливо крокувати землею.

Втім, до медсестри ще треба якось дійти, і якщо ви зайшли на своїх двох, а не заїхали на каталці "швидкої", або досі не навчились левітації, то:

- Вдягніть бахіли!

- Де їх узяти?

- Безкоштовні, у коробці.

- Ну, раз безкоштовні... візьму про запас.

У мене є теорія, що саме тонкий синій поліетилен на ногах пацієнтів, які входять у лікарню, й утримує їх на цій планеті. Ви бачили хоч раз космонавта в бахілах поза межами космічного корабля? Отож-бо й воно. Думайте, перш ніж відмовлятися вдягати бахіли. Певен, навіть Смерті доводиться іноді їх одягати, якщо хоче оминути санітарку без травм.

- То як ваше прізвище? Через "о" чи "а"?

- "О".

- Га?

- "О".

- Паспорт маєте із собою? Ну хто йде в лікарню без паспорта, громадяночко?

- Га?

- Ну так би й одразу. Зрозуміло ж, що через "а".

Моя історія починається задовго до народження. Думаю, історія будь-кого починається не в момент ­запліднення. Ні, ми - лише наслідок довжелезного ланцюжка подій, що бере свій початок від моменту, як ланцетник, копир­саючись у теплому пісочку, вирішив стати кимось більшим, ніж просто щасливим власником хорди, і до моменту, як двоє юних людей на березі лиману хильнули забагато портвейну. Не пийте порт­вейн на лимані, якщо не плануєте потім мати дітей. Або хоча б не обтяжуйте себе надмірною суспільною мораллю. Втім, я не з'явився на світ через дев'ять місяців: від портвейну до моєї появи минуло аж дев'ять років. Але вечора на лимані вистачило, щоб у голові двох юних йолопів запрацювали соціальні установки. Виховання вимагало негайно взяти дівчину в дружини, заприсягтися у вірності й любові, у радості й горі - фактично пообіцяти не вбити одне одного, поки смерть - підкреслюю - природна смерть не розлучить їх. Чи винні два одинокі підлітки в тому, що не здатні стримати свої інстинкти та природну потребу в близькості? Мабуть, ні, якщо їм пощастило народитися у світській державі без релігійних упереджень.

Він і вона росли в сільських бідних родинах. Мамі було 16, вона хотіла втекти від батьків, які жили своє важке сільське життя, а батько... Важко сказати, про що мріяв батько, він тільки-но демобілізувався з радянської армії, саме оволодівав навичками кермування трактором, а мама вчилася шити. Технікуми були в той час чи не в кожному містечку. Навчальні заклади для плебсу, що готували з юних людей робочих коників, які гаруватимуть до скону за копійки, підтримуючи планову економіку на плаву, поки та економіка не пережує їх та не виплюне доживати своє життя, бажано недовго, аби не обтяжувати бюджет пенсіями.

Чого вони хотіли від життя, які мали плани? Я не пам'ятаю, щоби батьки колись розповідали про плани, чи здійснились вони, чи ні. Мені здається, СРСР украв у людей здатність мріяти, дивитись у майбутнє, чогось хотіти, кудись рухатись. Замість мрій - обіцянки "прєкрасного дальоко". Стеля бажань - виїхати хоча б із села, а там уже якось буде.

Я народився вже в незалежній Україні. Хоча незалежність тоді все ще була чимось незрозумілим для звичайного мешканця півдня країни, а на моєму свідоцтві про народження досі є серп і молот. Бо тих книжечок надрукували на десятиліття - не пропадати ж добру.

Насправді я мало що знаю про ті часи. Природа не наділила мене феноменальною пам'яттю про минулі життя та пологи. Скільки себе пам'ятаю, мені завжди розповідали про магічне місце під назвою "пологовий", у якому з'являються на світ діти. Звісно, історії про лелеку і капусту теж, та вони були менш правдоподібні, бо малим я не бачив жодного лелеки, і ми вирощували капусту. І, повірте, я перевіряв - ніяких дітей там не було. До слова, у капусті не тільки діти не родяться (крім випадків, коли вагітна невчасно вирішила вийти на город), а ще від неї не збільшуються ніякі частини тіла.

Один із перших спогадів: маленький вогник уночі, як світляк, що залетів через вікно. Мама вмикала над ліжком світильник із маленькою лампочкою, аби мені не було страшно. Та, можливо, вона вмикала його не тільки для мене, а й для себе.

Маяк, таємниці якого я так бажав розгадати. І як тільки зміг тримати в руках молоток, здійснив свої плани. Дослідником я був доволі грубим, тому багато неживих об'єктів не пережило самого процесу дослідження. Втім, той вогник згас задовго до моїх посягань на цілісність пристрою.

Розбивши світильник, я трохи розчарувався, бо не знайшов усередині казкове маленьке місто з дрібненьким народцем, про який розповідала мама. Можливо, до того часу місто просто переїхало, дізнавшись про мої наміри. Вони ж не безглузді людиська, а казкові чоловічки. Певен, слідкували за тим, як я зрос­тав, наїдав щоки і дедалі впевненіше стояв на ногах. І однієї ночі, коли побачили, що мої ноги вже не вміщаються в ліжечку, зрозуміли що настав час переїжджати на нове місце. За ніч вони спакували речі. Казкові чоловічки звикли кочувати від світильника до світильника, тому речей у них було небагато. Склали намети, загасили багаття, поскладали все на тихоходок і попрямували до нового світу.

Наша пам'ять - дивна штука. Я досі пам'ятаю деякі запахи, що їм десятки років. Перший день у садочку: облився персиковим соком і весь день ні з ким не розмовляв, поки мама не забрала мене. Як їду на триколісному велосипеді, як розсік брову, як утік у свій третій день народження збирати проліски, за що отримав лозиною. Не певен, чи я колись собою так пишався, як у той день, коли вперше сам собі дупу підтер. Але я не дуже пам'ятаю минулий тиждень.

У час найбільшої втоми я подумки повертаюсь у ті часи. Вони не безхмарні, але там можна трохи перепочити на зеленій галявині з пролісками.

- Гарна історія, я би ще послухала, але багато роботи. То як ваше прізвище? Як? Через "а" чи "о"?