Тіньопад - Крістіан Ґе-ПОЛІКЕН

Наступного ранку розплющую очі і питаю себе, де це я, здивований, що мене не оточують дерева і трава. Користуюся нагодою, щоб зробити собі чай на газовій плиті. Смакую ним, навіть якщо він несмачний, і кладу на стіл карту.

Море і прибережні села сяють угорі, на схід, біля легенди карти. Кілька червоних ліній прорізують землю. То дороги, які ведуть до Парку. Пунктиром позначено лісові стежки. Вони в'ються улоговинами і різко піднімаються в бік вирубок. Сузір'я чорних крапок вказують на окремі хутори, а значки високої трави - на болотисту місцевість. Все інше, все решта - ліс.

Мій палець ковзає по лініях висот, перетинає плато, перетинає кілька водойм, перетинає гори та нескінченні ущелини Парку, а потім зупиняється на вигині річки, намальованому олівцем. Там колись моя родина побудувала мисливський табір.

Я думав, що мені знадобиться два тижні, максимум три, щоб туди потрапити. Мої розрахунки були повністю безглуздими. Я занадто повільний. Мої обхідні шляхи множаться. Я більше не можу нічого запланувати. Просто рухаюся вперед, щодня йду вперед, - це все, що має значення.

Збираючи речі, помічаю в кутку на полиці годинник. Старий, зі стрілками. Він досі працює. Зараз сьома п'ятнадцять. Роздивляюсь чоботи біля ліжка, але вони здаються мені на один або два розміри меншими. Я пакую наплічник, хитаюся під його вагою, хапаю палиці й продовжую шлях, дивлячись на свої зап'ястки.

Я рухаюся в хорошому темпі, незважаючи на коліно. Над моєю головою листя повертається до сонця. Пташки радіють у гіллі. Їхній щебет зливається, їхній галас стає оглушливим. Я досі дивуюся, що тиша й непорушність зими вже не панують світі.

У післяобідню пору стає спекотно й волого. Одяг прилипає до шкіри. Ліс густий, я шукаю воду, щоб набрати у пляшку. Біля схилу дерев меншає. Думаю, що там річка, але виходжу на абсолютно відкриту ділянку, де стоять опори ЛЕП. Завдяки їхньому тендітному каркасу вони мають вигляд скляних опудал на палях. Думаю, вони з'єднують вітрогенератори узбережжя з півднем країни. Кабелі, що їх вони тримають, малюють важкі хвилі в небі. Біля їхнього підніжжя ліс вирубаний. Хоча там уже є нова численна і трохи деформована порість, але вона не досягає щиколоток. Якусь мить насолоджуюся вітерцем, що віє на цьому відкритому місці. Зазвичай тут чути тріск. Дивний і знайомий звук електрики. Але зараз немає нічого. Хай відновиться свист вечірнього повітря на незграбних тілах цих металевих монстрів.

Біля підніжжя гір збираються хмари. Грім уже видає кілька барабанних ударів. Швидким кроком проходжу під опорами і знову пірнаю під покрив лісу. Зараз п'ята тридцять. Мені треба знайти притулок на сьогоднішній вечір. Будуть грози.

Електричні грози.

Щось висмикнуло мене зі сну. Я відмовляюсь розплющувати очі. Не тепер, не відразу. Не знаю, скільки мені вдалося поспати, обпершись спиною об цей старий пеньок. Годину, може, дві. Ліс мовчазний, хіба що ворон каркає вдалині й тополя шарудить листям на вітрі.

Я розтуляю повіки, і мене засліплює своїм холодним світлом гостроверха папороть. У цьому безконечному просторі величезні дерева штурмують небо. Потріскана кора їхніх стовбурів покрита лишайником. Лабіринт їхніх гілок розтинає рослинність на мозаїку.

В повітрі відчувається запах чогось дикого. Я поволі підводжу голову і смикаюсь. Просто переді мною - вовк, розглядає мене. Його жовтого кольору очі, його постава і його дивовижне хутро належать іншому світові. Я хочу підвестися й накивати п'ятами, але мої спинні хребці наче приварені один до одного. Я ще ніколи не бачив звіра такого нерухомого і такого потужного водночас.

Коли я все ж підводжуся, вовк відступає на кілька кроків, оцінює мене і повертається на місце. Відчуваю гострий біль у колись пошкодженому коліні. Кидаю короткий погляд через плече. Крізь коричневе і руде гілля помічаю, як безшумно підкрадаються два інші силуети. У мене стигне кров. Мене оточили. Вони або готуються кинутись на мене, або ж вагаються, бачачи, який я худий і висхлий. Я кричу, щоб їх налякати. Мій голос зривається. Вовк, той, що переді мною, підстрибує, чекає, а тоді підводить писок і принюхується. Не спускаю з нього очей, нахиляюсь і хапаю свій наплічник, палиці і старі чоботи.

Відходжу повільно, дуже повільно, босоніж по мертвому листю. Роблю тільки кілька кроків, а вже не можу вирізнити звірів серед візерунчастого переплетіння кущів. Прискорююсь і з розгону пірнаю в ліс. Гілки тріщать під моєю вагою і колють мої ступні з-під листя. Я заплутуюсь у хащах, заточуюсь, спотикаюсь об корінь і падаю. Гострий біль пронизує поранене коліно. Я зціплюю зуби і шкандибаю до схилу, за яким сяк-так ховаюся, задиханий і спітнілий. Оглядаю околиці, щоб зорієнтуватися. Ліс стискається. Тіні більшають. Моє серце заходиться. За кожним кущем криється пронизливий погляд, непомітний рух, пастка.

Якийсь час я залишаюсь напоготові, така собі жертва власної уяви. Дихання відновлюється, поки думки стають яснішими. Трушу головою й тремтячими руками надягаю чоботи з таким виглядом, наче ніколи їх не зніму.

Мої ноги тріщать. Вуха болять. Ремені наплічника натирають плечі. Коліно змушує безупинно страждати. Та тіло - то грізна машина. Я щодня чіпляюсь за свої палиці, йду під зеленим куполом, переходжу через ручаї, переступаю через дерева, що впали. Я щодня все глибше занурююсь у мережу рослин, у складки і вигини рельєфу. І намагаюся їх уникати.

З самого ранку я бреду звивистою стежкою, яку проклали тварини. Скрізь стирчать камені й покручені корені, а моя ноша велика і важка. Просуваюся як можу, по кроку, з упертістю в'ючної тварини.

Коли сонце піднялося над головою, а шлунок почав бурчати, я роблю привал на вершині кургану. Згризаю жменю сухофруктів і знову намагаюся визначити, скільки днів я вже в дорозі. Десять? Дванадцять? Час не дається. Довкілля змінюється. Відстані більшають. Дивлюся довкола. Он нижче галявина. Закидаю на плечі рюкзак, виходжу на ґрунтову дорогу.

Я насторожі. Довкола кружляє мошкара. З одного боку дорога піднімається на схил гори. З іншого - поступово знижується і зникає за поворотом. Роблю ковток води, і тут мене змушує підскочити ляскання крил куріпки. Кілька кроків убік - і виходжу з-під покрову дерев.

Мої очі поступово звикають до раптово чіткого довкілля, поки сонце підсмажує мою потилицю. Повітря гаряче й сухе. З-під підошов котиться гравій. Мої кроки відлунюють поміж зелених стін лісу. Тут і там трава заповзає на узбіччя та у глибокі борозни, вириті дощами й талим снігом, щоб там закріпитись. Якщо не доглядати за дорогою, то нею незабаром стане неможливо пересуватися. І за кілька сезонів рослинність поверне собі все, що в неї відібрали раніше.

Від глухого гуркоту мій спокій як рукою зняло. Їде автомобіль. Бурчання двигуна все ближче. Швидко переходжу дорогу й рівчак з каламутною водою і повертаюся в сутінки лісу.

Ховаюся в гущавині, сідаю на пожухле листя. Наближається фургон, у якого риплять амортизатори й тече вихлопна труба. Він проїжджає повз, піднімаючи хмару пилу, яка стирає межу між землею та небом, потім віддаляється, хоч і сунеться ривками.

Після аварії земля вже не дрижить під колесами завантажених деревом лісовозів, але рух у лісі все ще значний. Є ті, хто знайшов притулок на своїх дачах чи у своїх мисливських будиночках. А також ті, хто намагається оселитися десь подалі від міст і трас. Люди до всіх ставляться підозріло, люди вираховують, люди озброєні. Все решта висить на волосині. Ось тому я й віддаю перевагу лісовим нетрям, а не небезпечним зустрічам, які можуть трапитися на лісових дорогах.

Коли вечір спадає на підлісок, я підходжу до ставка. Навколо співають жаби. Під чорним хутром хвої бачу невелику споруду. Боюсь бути поміченим, тому ховаюся за завісою з рогози. Мене беруть в облогу комарі. Блимають світлячки. Якісь тварини втікають через кущі. А так - жодних ознак життя. Мені таланить сьогодні, хатинка безлюдна. Підходжу й піднімаюся глиняними східцями на ґанок. Від звуків моїх кроків жаби насторожено замовкають.

Двері замкнені. Мені вдається відчинити їх зсередини, просунувши руку у вікно. Риплять завіси. Дістаю ліхтарик. У вітальні дивовижний порядок. Складений на полицях посуд. Дбайливо застелене ліжко. На підвіконні вишикувались три порожні пляшки зі свічками. Я їх запалюю. По кімнаті розливається мідянисте світло. Скрізь, куди не глянеш, блищить тонкий шар пилу. Помічаю пару чобіт біля ніжки ліжка. Хоч і здається, що вони там стоять уже давно, я хмурю брови і зачиняю двері на засув. Надворі знову починається каркання.

Я нишпорю у шафах і знаходжу чай, банку арахісового масла, бляшанку консервованого м'яса в соусі та ще одну банку ананасів. Ковтаю все що можу, роздягаюся і втомлено сідаю на ліжко. Серце калатає в опухлому коліні, ноги смердять, а виразки на ключицях сочаться.

Я все ще дуже напружений. І зависаю, коли намагаюся зрозуміти, як далеко зайшов. Дивлюся на наплічник, що валяється на землі, як дохлий кінь. Мені хочеться випотрошити його, щоб той зробився легшим. Але я вже позбувся стількох речей. Рогатки, телескопа, змінного одягу. Окрім карти, компаса, брезентового намету і спального мішка, залишились тільки їжа та вода. І це давить на мене, але дає надію.

Падаю горілиць на ліжко. Його м'яка поверхня ніби є частиною світу мрій. Витягуюсь на весь зріст і спостерігаю за танцем свічок, перш ніж вони захлинаються в шийках пляшок, а тоді поринаю в заплутаний сон, наповнений ліанами, папоротями та нічними тінями.

Здіймається вітер, небо затягують хмари, невідворотно насувається ніч. Іду кривою стежкою між глибокими борознами. Шквальний вітер трусить дерева, здається, лупцює їх щосили. Листя кружляє в сором'язливому промені мого налобного ліхтарика. Коли на землю падають перші краплі дощу, я оглядаюся довкола, шукаю, де б напнути брезент.

Спалах блискавки розтинає ліс на чорне та біле. Крізь цю гру сплутаних тіней я бачу якісь відблиски. Прискорюю ходу. В небі гримить. За кілька кроків опиняюся перед незграбним силуетом лісозаготівельного комбайна з величезними гусеницями, довгою шарнірною рукою та скляною кабіною.

Двері замкнені. Я швидко хапаю камінь, вибиваю ручку й ховаюся всередині. Надворі мінус один.

Я кидаю свій рюкзак й опускаюся на сидіння, стає легше, бо знайшов захисток. Дощ посилюється і голосно стукає по металевому даху кабіни. Блискавки смугують небо.

Переді мною - панель управління з важелями, циферблатами, перемикачами.

Роками, багато років я ремонтував, латав, повертав до життя машини, трактори, самоскиди. Все моє життя оберталося навколо механіки. Спалахи блискавок слідують один за одним, наче спалахи спогадів, а лісозаготівельний комбайн здригається, наче ось-ось оживе.

За допомогою налобного ліхтарика я оглядаю реліквії, розкидані в кабіні. Серед паперів, кавових стаканчиків і пластикових упаковок знаходжу пачку локриці. Вона суха і жорстка. Ніби стара шкіра. Я гризу шматочки, перетираю зубами і довго розжовую кожну скибочку.

Я дивлюся в дзеркало заднього огляду. Волосся й борода відросли настільки, що поступово захоплюють усе моє землисте обличчя. Мої рішучі очі обведені широкими темними колами. Я посміхаюся своєю жовтуватою посмішкою і краєм ока помічаю гусячі лапки, характерні для нашої родини. Вимикаю ліхтарик і слухаю, як назовні ллє дощ.

Блискавки раз по раз освітлюють темне підчерев'я хмар, скуйовджені верхівки дерев і водяні прожилки, що зміяться по землі. У цьому стробоскопічному світлі я розрізняю кілька силуетів, що сунуть багнистою стежкою з нахиленими головами. Їхні плащі блищать, коли тріпочуть на вітрі. Я витираю конденсат зі скла й вирячаю очі, дивуючись, що вони там роблять. Коли знову небо спалахує і землю струшує грім, намагаюсь їх знову віднайти, та невеличкий загін зник.

Буря ще трохи вирує, втомлюється і з буркотом віддаляється. Тиша виходить зі своєї схованки і знову бродить в ночі. Перевертаюся з боку на бік, та заснути не можу.

В панель управління вбудовано радіо. Я дозволяю собі п'янку думку послухати новини, кілька пісень чи хоча б прогноз погоди. Беру себе в руки. Вже майже одинадцята вечора. Я в кабіні машини, яка вже місяцями не рухається, у неї розряджені акумулятори, до того ж усі станції в країні давно замовкли.

Зрештою я дрімаю, слухаючи польових мишей, які метушаться у вентиляційних каналах. Уві сні я чую, як вони гризуть цього сталевого монстра зсередини, щоб звити собі гнізда та забезпечити спадкоємність правління.

Уже багато годин я йду, слухаючи металевий дзвін моєї порожньої пляшки для води, що висить на сумці. Полудень липкий. В роті пересохло. Хочеться пити. Хочу пити і ні про що більше не можу думати. Слід було наповнити пляшку вчора ввечері, з річки. Я йду безкраїм сосновим лісом, і кожен мій крок віддається шелестом у килимі сухої червоної хвої, що вкриває землю. Єдина доступна мені зараз вода - піт, що стікає по обличчю.

Ліс поступово міняється. З'являється кілька скель. Сосни поступаються місцем листяним деревам, аромати нагрітої на сонці смоли тьмяніють, і я незабаром натрапляю на маленьке джерельце, яке торує собі шлях між сплетеного коріння. Я п'ю, вмочивши рот. Набираю води в пляшку, обмацую своє коліно і йду далі.

Мерехтить післяобіднє світло, переді мною відкривається ліс, і я швидко рухаюся вперед. Застигаю на місці, коли до мене долітають приглушені відстанню уривки голосів. Далі йду обережно, готовий на кожному кроці впасти і втиснутись у землю, в купу порослих пирієм уламків. Голоси стають чіткішими, але зливаються з карканням ворон, які літають довкола. Я довго вагаюсь, перш ніж цікавість перемагає. Я залишаю наплічник за каменем і піднімаюся схилом, чіпляючись за кущі.

Угорі - пустка з величезною ямою посередині, заповненою відходами, брухтом і скалками. Звичайне звалище. Однак його немає на моїй карті. Як, мабуть, і багатьох інших. Відтоді, як великі міста перестали спалювати свої відходи, вони завжди вивозили своє сміття в ліс, на звалища, подалі від очей.

Близько десятка чоловіків і жінок копошаться в ямі серед поліетиленових пакетів, уламків меблів і різнокольорового сміття. Я підкрадаюся між кістяками автомобілів та рядами побутової техніки, щоб непомітно спостерігати за дійством і не потрапити нікому на очі. Вони риються у смітті, розпотрошують мішки і знаходять там різні речі. Ворони каркають і налітають на залишки їжі. У більшості групи ніс і рот закриті шарфами. До мене долітають уривки розмов, але я не можу їх розібрати. Час від часу чути вибухи сміху. Вони складають свої знахідки у причеп фургона та кузов старого пікапа. До їхніх дашків прив'язані матраци та меблі. Обпершись об одну з машин, озброєний тип з цигаркою в роті спостерігає за узліссям. Мабуть, виглядає ведмедів.

Я вираховую масштаби звалища. Хоча жодна вантажівка не приїжджала сюди після аварії, щоб скинути свій вантаж, тут усе ще багато мух, гризунів і птахів-некрофагів.

Трохи далі помічаю ще дві фігури, які копаються у смітті. Чоловік і дитина. Дивлюсь, як вони складають свої знахідки у візок із супермаркету. Радяться один з одним, кидаючи погляд на невелику купу речей, потім виходять на дорогу, йдуть на південь, штовхаючи візок по пилюці. Йдуть повільним, спокійним кроком. Але їх принаймні двоє.

Повільно відступаю, але спотикаюся об старий металевий лист, який лунко дзвякає. Тиша, що настає, мене лякає. Я повертаюся, і куля свистить повз мене, а потім рикошетить позаду. Моє серце калатає. У кар'єрі лунає вибух. Я падаю на землю, сповзаю зі схилу, хапаю сумку і тікаю, як перелякана тварина. Зупиняюся перевести подих і переконатися, що в мене нічим не влучили. Болить хрящ у коліні. Від бігу з'явилися пухирі на ногах. Вражений, я опускаюся на запашний гумус, що вкриває землю.

Після аварії все змінилось, але закони лісу залишаються. Або ми виходимо на захист своєї території, або ми згинаємось і йдемо далі.

Щойно перші вранішні промені стирають ніч, я знову рушаю в дорогу. Мої ноги тонуть у багнюці стежки. Час від часу крізь цівки води, каміння та зламані гілки намагаюся розгледіти сліди групи нічних подорожніх. Але дощ усе змив. Мої ж сліди свіжі й добре помітні. Сліди самотньої людини, яка йде, втупившись поглядом у землю, важко спираючись на палиці.

Трохи далі стежка вливається у лісову вирубку, все ще у слідах від машин. Попри жалюгідний вигляд цього місця, всюди стирчать молоді пагони. Яскраво-зелений колір стебел і листя контрастує із сірістю гнилих пнів і брудом колій. У повітрі запах сирої землі. Зупиняюся, щоб з'їсти жменю сухофруктів. На мене відразу кидається хмара комарів. Я дивлюсь на свою мапу, марно намагаючись їх прогнати. За кілька кілометрів - річка. У мене немає вибору, доведеться повертатись на дорогу й перейти міст. Білка дереться по надрізаному стовбуру, вибирається на висоту мого зросту, розглядає мою їжу, потім пильно дивиться на мене. Я лякаю її нервовим жестом. Вона зникає в хащах і знову з'являється праворуч від мене. Кілька разів пронизливо кричить у мій бік, стверджуючи, що я завжди буду чужинцем у цих краях.

Я вбиваю комара на щоці, збираю свої речі й шкутильгаю геть. День обіцяє бути важким. Усе довкола колишеться у вологому серпанку. Над низькою рослинністю, яка росте на згарищі, горизонт здається так близько, що можна дотягнутися рукою. Але я в це не вірю.

Після кількох годин ходьби всіяною корчами величезною лісосікою виходжу на ґрунтову дорогу. Обережно ступаю по ній і доходжу до перехрестя, обрамленого травою й ожиною. На стовбурах кількох дерев бачу позначки. Деякі там уже давно, поточені змінами сезонів та порослі мохом. Мисливці в засідці. Зона вирубки С-28. Залізний міст 4 км. Але є й новіші таблички з чіткими кольорами, адресами та стрілками. Сім'я Пеллерін, зустріч на дачі. Сектор Куле, прохід заборонено. Мій ангеле, ми на Ведмежому озері.

Я прямую до мосту, залишаючись насторожі. Шини проорали сліди на жирній шкірі шляху. На думку спадає видіння тієї невеличкої групи під час грози. Можливо, вони й мають рацію: вдень краще ховатися, а вночі рухатись. Коли піднімаюсь на верхівку схилу, хмурюся, бо натикаюсь поглядом на машину, яка стоїть нижче. Роблю кілька кроків убік, готовий зникнути серед листя від найменшого поруху. Але ніщо не рухається, окрім кількох пташок, які щебечуть у гіллі. Йду до автомобіля. Плечі розслабляються, коли бачу, що шини спущені, а на кузові лежать товстий шар пилу та сухе листя, що застрягло під склоочисниками. Досить нова гібридна модель з цифровим бортовим екраном і електронним управлінням. Не дивно, що він зламався. Скло з боку водія розбите. Зазираю всередину. Окрім дитячого крісла та якогось дитячого одягу на задньому сидінні, лише порожні бляшанки, матерчаті пакети і старі газети. Я нахиляюся, хочу роздивитися заголовки. Уряд розділився. Перебої тривають. На допомогу населенню мобілізовано армію. Раптом чую дзижчання і здригаюся від того, що в боці різко запекло. Я скрикую, розчавлюю комаху і роблю кілька кроків назад. У салоні дзижчить рій ос. Багато з них переслідують мене, я швидко тікаю, розмахуючи вусібіч руками.

Я зупиняюся подалі, набагато далі, ошелешений і задиханий. Кидаю рюкзак на землю і знімаю светр. Сліди укусів набрякли і болять. Три на руках, один на шиї, решта на тулубі. Бризкаю на них водою, сподіваючись заспокоїти, але це нічого не змінює. Я сідаю на рюкзак і дослухаюся до болю, знаючи, що він повільно зникне.

Приблизно через двадцять хвилин продовжую шлях дорогою, яка прорізує непрозору масу дерев. Ще нижче, під чистим, синім і суворим небом, я бачу кістяк залізного мосту.

Міст простягається між двома берегами, спираючись на пересічні сталеві балки. Конструкція досить іржава. Під сонцем його рудуватий відтінок контрастує з чорнотою ялин. Наближаючись, помічаю, що великий стовбур дерева блокує дорогу. Я відступаю за кущ. Можливо, це блокпост. Чекаю, прислухаюсь до потужного гуркоту річки. День минає, мурахи лазять по ногах, усе ніби спокійно. Йду туди.

Коли починаю йти, позаду зупиняється пікап. Я ледве встигаю знову пірнути в хащі. Стискаю сумку в руках і затамовую подих. Мене точно помітили. Проте машина проїжджає і прямує до мосту. Чую, як вона сповільнюється і зупиняється перед стовбуром поперек дороги. Я піднімаю голову. З кузова зістрибують троє типів. Один із них іде до салону й перекидається кількома словами з водієм. Він жестикулює, вказуючи на перешкоду. Тим часом інші оглядають околиці. Водій лається і б'є по керму.

Вони повертаються в кузов пікапа. Розвертаються і мчать назад повз мене. Поршні шалено стукають у своїх циліндрах. А потім шум стихає, розвіюється і зникає під дією лісової спеки.

Я наважуюся вибратися зі своєї схованки, виходжу на дорогу й переступаю через товстезну колоду. Вона надійно прикріплена до настилу мосту ланцюгами, на яких висять замки. Переконуюся, що це не засідка, а потім швидко переходжу на інший бік. Піді мною піниться бура вода. Вище за течією береги обвалились у розірване русло і на мілині лежать вирвані з корінням дерева. Вода все несе до моря, вир такий потужний, що якби хтось прокричав моє ім'я, я б його не почув.

Переходжу на інший берег, заспокоєний твердістю землі, на яку ступив. Віддаляюся від гуркоту річки, нарешті залишаю ґрунтову дорогу і з полегшенням чую знайоме потріскування підліска.

Стежки в цій місцевості немає. Три дні я йду вперед, орієнтуюся по компасу. Ліс густий і ненажерливий. Невмолимі у своєму тяжінні до неба дерева й рослини займають увесь простір, який можуть захопити. Рухаюся повільно, але поступово, з кожним днем наближаюся до мети. Сплю де завгодно і на світанні рушаю в дорогу. Я прокладаю собі шлях крізь зелену рослинність, пилюку доріг і жовті очі тварин. У моїй сумці все ще є хороший запас їжі, а мої руки міцно стискають палиці для ходіння. Все, що чекає на мене попереду, настане безповоротно. Все, що лишилося позаду, вже не існує.

Невдовзі, вчергове, тіні розростаються під гіллям і, попри всю мою рішучість, коліно починає слабшати. Виходжу на невелику галявину. Отвір у кронах без листя. Тут і заночую.

Я жую сухе печиво з арахісовим маслом, потім міняю пов'язки на плечах. Мене мучить бажання розпалити багаття, але вважаю за краще не ризикувати і не привертати уваги. Я вішаю сумку на дерево, розстеляю брезент на землі й лізу у спальний мішок. Поміж гілок чути ухання сови. Наді мною всіяне дірочками небо контрастує з кольором лісу.

У вухах дзижчать комарі. Відганяю їх, кручусь, відчуваючи переплетене коріння під своїм виснаженим тілом. Хоч я і змучений, та сон не приходить. Кладу руки під голову і досліджую притлумлені хмаринками зірки на небі.

Мене переслідують обличчя тих, з ким я зустрічався з початку аварії. Цікаво, де вони зараз можуть бути. Важко сказати, бо те, що було до неї, - похований світ із його перерваними долями та обіцянками. А після неї - купа невідомого, про яке краще промовчати. Тим часом кожен робить те, що може, аби надати сенсу своїм діям.

Мене лякає шурхіт мертвого листя. Я підводжу очі догори, і мене засліплює ніч. Тріщать гілки. Скільки б я собі не казав, що це лише землерийка чи єнот, однак мучуся страхом перед вовками. Мене всотує темрява під покровом дерев, але все, що чую, - тільки заспокійливе цокання годинника. Я знову падаю на підстилку, сподіваюся заснути, але добре знаю, що ліс ніколи не відпочиває.

Я йду колією квадроцикла, яка огинає молоду порість. Крізь джунглі жадібних молодих листяних дерев сором'язливо визирають ялини. Темні верхівки, що вишикувалися нескінченними рядами завдяки бригадам висаджувачів лісу.

Наприкінці дня я стикаюся ніс до носа з оленятком, усе ще всіяним білими плямами. Налякане, воно зникає кількома стрибками. У цю мить помічаю мисливську вежу в металевих риштуваннях. Ховаюся за купою листяних дерев і чекаю: боюся, що з'явиться якась душа біля гармати і по мені знову стрілятимуть. Нічого не відбувається. Виходжу зі своєї схованки й обережно пробираюся вперед. Місце безлюдне. Піднімаюся по драбині. Маленьке укриття в жалюгідному стані, але дах витримав. На підвіконні - попільничка, повна недопалків, набрякла від вологи збірка кросвордів, коробка батончиків граноли. Чудово. Кладу сумку, відставляю розкладний стілець і шматком картону підмітаю всіяну мухами підлогу. Сідаю і притуляюся спиною до фанерної стіни. Пробую відкрити зошит, але сторінки зліпила цвіль. Викурюю вдало вибраний недопалок сигарети і слухаю шурхіт сутінків. Дим нуртує в моїх легенях і виривається кільцями з рота. Мене нудить, але все ж мені добре. Я дозволяю запамороченню обійняти мене й крутити.

Десь у лісі чути виття. Ніч завмирає, коли крики наближаються. Вовки. Вони, мабуть, ідуть по сліду молодого оленятка. У високій траві під вишкою чую, як щось тріщить. Раптом пронизливий зойк розриває тишу, до мене долинають гортанні звуки, клацання щелеп і голодне гарчання.

Я лежу в тісному укритті і курю другий недопалок. Думаю про вічний танець здобичі та хижака. Про втомливу війну випадковості й невблаганності. Про право сильного, про числа і про ніч.