Боги і монстри. Кн. 2. Трон подоланих богів: роман - Амбер В. Ніколь

Я ступала коридором, витираючи кров Семкаїла з язика та губ тильним боком довгого рукава. Я хотіла позбутися його клятого аромату. Щоб він зник з моєї голови, з моїх вуст, з мого... Завмерла, почувши калатання довбаного серця Сантьяґо поверхом нижче. Вогонь затанцював на моїй долоні, і я скерувала потужний стовп полум'я в метал біля ніг. Він спалахнув червоно-жовтим сяйвом і розплавився, скрапуючи на підлогу внизу. Я проскочила в отвір, приземлившись навпочіпки. Сантьяґо озирнувся, і я побачила, як він вимовив "срань", а потім зник за рогом. Я видовжила нігті, простягнула руку й пошкребла ними стіну, не кваплячись іти коридором, насвистуючи водночас старовинну еорійську мелодію. З-під моїх нігтів летіли іскри та тріски, а звук нагадував пронизливий вереск. Я йшла за ним, і мені було начхати, що він про це знає.

Я полювала, а він - моя здобич. Хотіла цим насолодитися. Він загнаний у пастку, йому нікуди дітися, і ніхто не міг його врятувати. Я вийшла з-за рогу саме тоді, коли зачинилися товсті металеві двері. За лічені секунди опинилася перед ними, і від одного сильного удару ногою вони злетіли з петель. Гучний удар рикошетом прокотився кімнатою, коли двері врізалися в стіну й гупнули на підлогу.

- Серйозно, Сантьяґо, це вже просто соромно. Навіть для тебе, - я розсміялася й зайшла в маленьку, тьмяно освітлену кімнату, очікуючи побачити, як він, забившись у куток, мочиться під себе, але там нікого не було. Якого дідька? Я ж бачила, як він сюди заходив, і тут немає жодного виходу.

- Мене шукаєш?

Я крутнулася, губи викривилися в гарчанні, коли приготувалася зубами перегризти йому горлянку. Він підняв руку й пустив мені в обличчя дрібний порошок. Я рефлекторно кліпнула, скерувавши це (хай що воно таке) глибше у свій організм. Позад­кувала й уперлася в металеву виїмку в стіні. Від пекучого болю засльозилися очі, а в горлі запекло. Я схопилася за обличчя, роздираючи та дряпаючи його, намагаючись позбутися отрути.

- Знаєш, це жахлива річ. Вона здатна не лише осліпити, але й вражає центральну нервову систему. Кейден знав, що ти прийдеш за нами, і дав усім трохи можливостей для захисту. Хоча, гадаю, Вандеркаям і Каміллі це не допомогло.

Я вимушено примружилася, коли розплющила очі, щоб розгледіти його, - усе навколо розпливлося й викривилося. Він двоївся в моїх очах, його постать миготіла, аж поки я не зосередилася й не сфокусувала свій зір знову на ньому.

- Я порву тебе на ганчір'я, - відрізала, моє тіло затремтіло. Кінцівки ослабли, я насилу підвелася на руки й коліна, намагаючись подолати млявість і встати на ноги.

Сантьяґо обтер руки об штани.

- Твій хлопець справді подумав, що знесилив мене, відтявши мені кисті, але ти не розповіла йому про той маленький подарунок від Кейдена на честь приєднання до нього, правда ж? - він знизав плечима, а потім копнув мене ногою в ребра так сильно, що аж дух перехопило. - Він і справді купився на всю цю безпомічність, хіба ні?

- Ти - шмат лайна, Сантьяґо. І зав­жди ним був, - я схопилася за свій живіт і піднялася на коліна, використовуючи стіну як опору, щоб утриматися на ногах. Здавалося, що з мене висмоктали половину моїх сил. Випроставшись, спробувала струсити із себе якомога більше цього клятого порошку, доки прямувала до нього.

Знову перед очима замерехтіло декілька Сантьяґо, і всі вони глузували з мене, що ще дужче мене розлютило. Я кинулася на них, випустивши кігті, але, спотикаючись, потрапляла лише в повітря. Замахнулася ще раз, та вони знову змінили позиції.

- Перестань, бляха, рухатися! Замри і дай мені тебе прикінчити! - репетувала я.

Він ударив мене кулаком в обличчя й повалив на підлогу. Ефекти цього порошку подіяли трохи швидше, ніж мені хотілося б. Срані відьми. Рука схопила мене за потилицю та крутнула з такою силою, що я аж здригнулася. Він став на коліна позаду мене, смикаючи мою голову назад. Я зціпила зуби від болю. Його обличчя з'явилося за кілька сантиметрів від мого. У його насмішці відчувалася хіть, коли він обводив мене поглядом й зазирав у глибоке декольте мого комбінезона.

- А знаєш, я зав­жди уявляв, як візьму тебе ось так. Називай це цікавістю, але я зав­жди загадувався над питанням, через що аж таке чудове Кейден притримав свої плани на тисячу років, - від його гарячого дихання на моїй щоці до горла підкочувала нудота. Я відчувала, як звір у мені бився та звивався, боровся проти створеного ним заклинання. Мої сили потроху поверталися. - Не можу дочекатися, коли Кейден тебе поверне. Можливо, він дозволить мені тобою скористатися, щоб покарати тебе за цей спалах гніву. Ну тобто, так воно і є. Він має важливіші справи, про які треба турбуватися, а не оплакувати твою мертву сестру.

Я здійняла руку, хапаючи його за потилицю. Крутнулась і перекинула його на спину, здригнувшись від того, що він вирвав жменю мого волосся. Щоб він не встиг зреагувати, забралася на нього зверху, підіймаючи його до себе й опускаючи ікла на його шию. Язик укрила кров, гаряча й гірка, і я зосередилася на перетасовуванні усіх його спогадів.

Різкий і сліпучий біль переповнив мій череп. Я лементувала й відштовхувалася від нього. Здавалося, що моя голова вибухне. Я гарчала, з ікл скрапувала кров.

- Що ти зі мною зробив? - випалила я.

- Ти справді вважала, що ми не мали плану в разі надзвичайних ситуацій? Боги, яка ж ти тупа!

Я пробувала звестися на ноги, у голові стугоніло, коли він прикликав дедалі більше енергії до своїх рук.

- Кейден зачарував кров кожної істоти з Іншосвіту - кожної, важливої для нього в цьому світі істоти, - так, щоб ти не змогла його знайти. І ти вже б мала знати, що його не відшукати, доки він сам цього не захоче.

- Боги, що за купка сцикунів. Ви навіть не можете гідно померти. Приємно знати, що ви всі бігаєте з підтиснутими хвостами між ногами, як гарні сучечки, якими ви і є.

Я зачепила його за живе. Сантьяґо випростав руку, і з його долоні вирвався зелений клубок енергії - він влучив мені в груди й відкинув спиною крізь металеву стіну. Я приземлилася з болісним хрипом, легені не працювали, а грудна клітка ввігнулася. Кістки під шкірою повернулися на місце, і я сіла, дякуючи за те, що вдосталь підживилася, інакше від цього удару точно втратила б свідомість.

- Тепер ти сильніша. Могутніша. Мені це подобається. Ти нарешті повністю здалася, так? Думаю, він мав рацію. Усе, чого ти потребувала, - це невеличкого поштовху.

Я відкинула волосся з обличчя, коли Сантьяґо ступив усере­ди­ну, пригнувшись, щоб не наткнутись на гострі металеві вістря довкола отвору в стіні, утворені ударом мого тіла. Він сяяв, ледь освітлений власною енергією, і це сяйво дедалі яскравішало, коли він прикликав до рук ще більше сили.

Промені зеленої енергії вирвалися назовні, стиснули моє горло й підхопили мене вгору. Ноги волочилися по підлозі, доки він тягнув мене до себе. Зуби Сантьяґо блиснули білим, а пальці зігнулися, затягуючи зашморг на моїй шиї. А мені лиш треба було наблизити його до себе, розв'язати йому язика та змусити його повірити, що він має перевагу.

- Знаєш, не думаю, що тобі вдасться вбити Кейдена, навіть якщо ти його знайдеш. Щоб зупинити його, знадобиться ціла армія, а ти геть сама. Ти нікого не маєш, і щойно він розпечатає ці світи, ти пошкодуєш, що не залишилася.

Він затримав мене за кілька метрів від себе й самовдоволено посміхнувся, зелені вусики відпустили мене.

- Це і є генеральний план Кейдена? Він хоче відчинити світи за допомогою заліза? Світи розпечатаються лише тоді, коли помре Семкаїл, а залізо не зможе вбити довбаного невмирущого бога. Ви обидва йолопи.

Сантьяґо розсміявся так, ніби я пожартувала.

- Хіба? Я тебе прошу, це ж лише один з компонентів.

Я приховала усмішку за маскою, коли він вчинив саме так, як мені потрібно. Виказав зайве.

- О, лише один?

Усмішка сповзла з його обличчя, коли він усвідомив, що саме бовкнув.

- От же ж сучка.

- Знаю, але я розумна сучка, - я прикликала нечестивий клинок із персня, виготовленого Каміллою, і одним плавним рухом підхопилася на ноги. Сантьяґо шоковано відсахнувся, вихор зеленої енергії затанцював на кісточках його пальців. У відчаї він метнув магію в мій бік. Я відступила й піднесла лезо вгору, його сила відбилася від клинка саме так, як і запевняла Камілла. Він випустив ще одну енергетичну кулю, потім ще, і ми з ним отак танцювали, здавалося, цілу вічність.

Кожен удар був навмисним і смертоносним. Не дарма Кейден прихильно ставився до нас обох. Я ковзнула підлогою, ударивши його ногою, і він перелетів через весь коридор й опинився в іншій кімнаті. Я погналася за ним, що виявилося дурістю з мого боку. Ледве я переступила поріг, як Сантьяґо застосував свою магію і тріснув великими сталевими дверима об мою голову. Я оступилася, втративши рівновагу, і він шпурнув у мене клубок зеленої магії. Вона огорнула мене від горла до колін, міцно притискаючи руки до тіла. Він стиснув мене й підняв у повітря.

Відьмак подався вперед, звів руку та швиргонув мене об одну стіну, потім об іншу. Біль пронизав мене, коли плече вискочило із суглоба, та я не встигла на ньому зосередитися, бо мене підкинули до стелі, а потім плюхнули на підлогу.

Тоді він знову здійняв мене в повітря, і я вловила, як маніакальна радість спотворила вираз його обличчя. Сантьяґо уб'є мене тут, якщо зможе, а коли ні - знесилить так, щоб забрати до Кейдена. Мої м'язи зсудомило під дією магії, коли я напружилася.

- Не можу дочекатися, коли повернуся до нього із залізом і тобою. Як там кажуть смертні? Двох зайців одним уда... - відьмак зупинився на півслові. Я натужилась, аби поглянути на нього. Він нахмурився, і я помітила блиск срібного леза.

Одну мить він ще стояв. А потім його тіло розкололося на дві частини точно по центру. Сила, що мене зв'язувала, зникла, і я впала на підлогу, приземлившись на сідниці з глухим стуком. Семкаїл не зводив з мене очей, коли переступав через тіло Сантьяґо. Він зупинився переді мною та простягнув руку, щоб допомогти мені встати. Я витріщилася на нього, мої ніздрі роздувались, я відмахнулася від його руки.

- Нащо ти це зробив? - заволала.

Він спохмурнів і образився.

- Що зробив? Я тебе врятував.

- Врятував, - пирснула я. - Він мав інформацію, і я її діставала, доки не з'явився ти, аби вкотре погратися в героя, і не вбив його.

- Інформацію? Поки він тебе, окутану магією, жбурляв по кімнаті, доки ти не вкрилася кров'ю і синцями? - він і справді образився. - Ти була...

- Нічого зі мною не було, некомпетентний засранцю.

Я скочила на ноги та з гарчанням вправила плече на місце. Проскочила повз нього і пролізла крізь отвір у стіні. Він лаявся, мене наздоганяли його важкі кроки, що слідували за мною - зав­жди слідували за мною.

- Діанно.

- Ні! - вигукнула я, продираючись крізь корабель. - Годі намагатися мене врятувати, допомагати мені, і, заради богів, годі ходити за мною, як довбане заблудле цуценя!

- Що це взагалі значить?

- Це значить - перестань розмовляти зі мною так, ніби ми раптом знову стали друзями. Тому що це не так.

- Чудово. Я зневажаю це слово. Я хочу, щоб ми стали чимось більшим, ніж просто друзями.

Тепло розлилося в усьому моєму тілі, коли раптово нахлинув спогад про те, як сильно він ненавидів це слово. І так відбувалося щоразу, бляха. Він зав­жди потрапляв у ціль.

Я крутнулася.

- Скільки разів я маю тебе підпалити, скинути на тебе будівлю чи проткнути, перш ніж ти даси мені спокій?

- Після того, що ти щойно вчинила? - він навіть не здивувався, лише знизав плечима. - Зараз я вже думаю, що насильство для тебе - це прелюдія.

- Нам обом відомо, що це не те, що мені подобається.

- Хіба ні? - він підійшов ближче, обдаючи мене своїм теплом і запахом. - Повертайся додому й покажи мені, що тобі подобається.

Додому. Це слово вабило мене, і я похитнулася. Відчула, як моє тіло вислизає, ніби ступаю крок вперед, наче обмірковую таку можливість, ніби він був моїм домом. Але ні. Я робила це знову: дозволяла йому пробратися всередину, дозволяла йому відвернути мою увагу та змусити відчувати. Я різко змахнула ногою, і моя ступня потрапила йому між ніг так швидко, що він не встиг ухилитися. Семкаїл застогнав і впав на підлогу, згорнувшись калачиком.

Я зиркнула на нього, зненавидівши те, що він змусив мене відчути, і рушила до виходу.

- Можеш і далі вдавати, що все нами пережите нічого для тебе не важить, але я знаю правду. Ти вплинула на мене на якомусь глибинному рівні, Діанно, і я знаю, що ти теж це відчуваєш. Я впевнений, - гукнув він мені вслід.

Ти закохалася в нього, коли Кейден забирав твою сестру. Можливо, ви й не трахалися тієї миті, коли він її викрав, але вас не було поруч, коли вона тебе потребувала. Тебе там не було, тому що ти... Замок на дверях будинку забряжчав.

Я помітила червоний колір.

- Ти нічого не знаєш! - прошипіла я, полум'я танцювало на моїх руках. Я розвернулася й попрямувала до нього, доки він зводився на ноги.

- Полум'я у твоїх руках свідчить про щось геть інше. Між нами є пристрасть.

Моє серце тьохнуло, і я це зненавиділа. Зненавиділа його. Він помилявся. Він брехав і відвертав мою увагу. Я заплющила очі, намагаючись загасити полум'я. Похитала головою, розплющила очі й поглянула на нього.

- Слухай, я розумію. Це природно. Ти не був із жінкою чи з кимось іще вже тисячу років. Прив'язуватися - нормально, але це не насправжки. Те, що ми з тобою пережили, не справжнє, - я ніколи не бачила, щоб Семкаїл відступав так швидко. Можна було подумати, що я дала йому ляпаса чи сказала найбільш зневажливу річ, яку тільки могла.

- Не намагайся спрощувати мої почуття. Ніколи.

- О боги. Тобі понад тисячі років, і ти лише раз засунув руку мені в штани. І що? Подумав, що побачив бога?

Вираз його обличчя спохмурнів, а брови насупилися від гніву.

- Ми не тільки так робили, і тобі про це відомо.

Усередині мене все розплавилось, тіло наповнилося жаром. Спогади й образи, що відбувалося в тій клятій хатині - його смак, його дотики, його стогони, - нахлинули на мене. Я щосили намагалася стримувати свою реакцію, прагнучи загасити емоції й жагу, зумовлені ними.

- Знаєш, що мені відомо? Ми по різні боки. І зав­жди були по різні боки. Я б убила Зекиїла. Ти забув про це? Ти забув, що єдина причина, чому я працювала на тебе, - моя сестра? Тому що ти мав те, що мені було потрібно, а я - те, чого потребував ти. Так ми й уклали угоду.

"Бреши! Нехай його болить! - кричав звір. - Прожени його!"

У його темно-сірих очах промайнув біль.

- Не роби цього. Не зводь усе до банальностей.

- Хіба не так? Ось і все. Це все, що було. Тільки це, власне, сталося, і ти такий самий дурень, як і я, якщо думаєш інакше. Ти мав тисячі коханців, і матимеш ще тисячу. Не така вже я й особлива, - я розвернулася й попростувала геть.

Переді мною з'явився Семкаїл.

- Ти справді думаєш, що так мало для мене значиш?

Я простогнала, розчарована ним, цією розмовою і ще багатьма іншими клятими речами. Опустила руки на стегна й перевела на нього погляд.

- Ти знаєш, що я думаю: я довірилася ще одному вродливому незнайомцю, щоб він допоміг уберегти сестру, натомість мала сама із цим впоратися. Я зав­жди мала покладатися лише на себе.

- Ти сказала, що я багато чого тебе навчив, але й ти дечого мене навчила, - очі Семкаїла зіщулилися, і він підняв руку, вказуючи на мене. - Ти не впораєшся з усім сама, Діанно.

- Ой, облиш цю геройську промову, - я закотила очі, намагаючись відвернутися. Він миттєво перемістився, порушивши мій простір і змусивши відкинути голову назад, щоб глянути на нього. Це доводило до божевілля. Егоїстичний, зарозумілий король богів, який знав, що може отримати всіх, кого захоче. Він знав, що може отримати мене, і я б залюбки йому це дозволила. Я спробувала обійти його, але не змогла - він загородив мені шлях.

- Думаєш, я не знаю, що це таке? Ти надто легко дозволила Кейдену влізти в цю прекрасну голову. Дозволила його словам спотворити відому нам з тобою правду. Я б ніколи не заподіяв тобі болю, Діанно, ніколи не покинув би тебе. Що сталося з усім, про що ми розмовляли? Що сталося з тим, що твої тяготи - мої? Я знаю, що тобі зараз болить дужче, ніж будь-кому іншому. Дозволь мені полегшити твій тягар.

Він простягнув руку, щоб прибрати пасмо мого волосся. Від найлегшого дотику його пальців до мого обличчя мене пронизав струмінь тепла, а стукіт у грудях посилився вдесятеро. Тієї миті я забула, як мені боляче, яким відстійним був мій світ. Забула про неї, забула про те, що вони з нею вчинили. Він запропонував мені місце, куди я могла б усе це звалити. Запропонував допомогти мені нести цей тягар, за що я зненавиділа його ще дужче. Я могла змінювати свою форму, перетворюватися на страшних звірів і дихати вогнем. Мала суперсилу, але не мала аж такої міці, коли справа стосувалася його та моїх почуттів. Зовсім ні. Усупереч кожній клітині мого тіла, яка бунтувала та прагнула помсти, усвідомлювала, що він має рацію, знала, що він так і вчинить. Частинка мене за замкненими дверима з ланцюгів і сталі жадала цього. Але ця частинка мене мусила померти.

- Знаєш, чим ти зможеш мені допомогти? Тим, що підеш. Я не хочу тебе й не потребую твоєї допомоги. Кажу це востаннє, щоб нарешті дійшло до твоєї довбешки. Ти для мене нічого не значиш, - я низько загарчала й налаштувалася відштовхнути його від себе, але щось вибухнуло, і судно сильно захиталося. Завили сирени, і ми гепнулися об сусідню стіну. Очі Семкаїла втупилися в мене, ніби запитуючи, що я накоїла.

- Це не я, - відрізала.

Він відштовхнувся від стіни, намагаючись встояти на ногах, та раптом знову вибухнуло, уже гучніше і цього разу ближче до нас. Полум'я пронеслося коридором, і великі шматки металу полетіли в наш бік - усе це неслося просто на нього.

Я схопила його й штовхнула на підлогу корабля. Він глухо гепнувся на долівку, а я заволала від болю, коли металева шрапнель проштрикнула мою спину. Його очі спалахнули тріумфальним сріблом і спіймали мій погляд. І я збагнула, що цей мій вчинок доводить, що всі мої нещодавні слова - довбана брехня. Я відштовхнулася й розтулила рота, щоб виплеснути на нього ще більше образ, аби він затямив, що досить марнувати зі мною час, але океан мене випередив. Хвилі ринули вперед, забираючи в нас повітря і затягуючи в море.

Сантьяґо сказав, що Кейден мав запасний план. Якби він не доставив вантаж, якби я спіймала та прикінчила його, корабель вибухнув би, а вантаж пішов разом із ним на дно.

Кейден не хотів, щоб його знайшли, і доклав для цього усіх зусиль.

Я смикнув за краватку, щойно ми опинилися в коридорі редакції. Вінсент і Лоґан обступили мене з боків, коли ми оминали смертних. Дехто намагався зупинити нас із наміром потеревенити зі мною або змусити щось підписати. Я відмовлявся зупинятись, уникаючи всіх. Останнім ривком таки зірвав краватку.

- Ненавиджу це. Ненавиджу костюми, зустрічі, співбесіди - усе це.

- Вибач, босе. Я маю зробити так, щоб ти мав професійний вигляд перед усім світом.

- Чому все в цьому світі має бути таким тісним? - я розстебнув зі стогоном два верхні ґудзики на сорочці. Зняв піджак. Справа ж не лише в одязі. Ішлося про простір, про кімнати, про весь цей клятий світ. Я почувався загнаним у клітку.

Вінсент став переді мною та притримав двері. Сонце розливало над Онуною золоте сяйво, день був надто прекрасним на тлі вій­ни, що повільно розгорталася.

- Так уже влаштовані смертні. Вони мають довіряти та вірити в тебе. Мусимо допомогти їм затямити, що всі слова Кей­дена - брехня. Вони мають почуватися в безпеці.

Я лише кивнув.

- Скільки ще виступів?

Лоґан скорчив гримасу, і я знав, що відповідь мені не сподобається.

- Близько восьми, - відповів Вінсент.

Ні, мені це не до душі. Я не хотів давати інтерв'ю. Я бажав знайти її. Минув місяць відтоді, як вона вбила Вандеркаїв і спалила їхній особняк. Місяць тиші без відповідей. Місяць відтоді, як я замкнув світ і встановив нові правила для всіх живих істот на Онуні. Тепер усі знали про монстрів і богів, і смертні дуже цьому раділи.

Вінсент увів кілька нових удосконалень у системі оповіщення для смертних, у пристроях та інструментах, щоб вони почувалися захищеними, але мої правила досі діяли. Після настання темряви не виходити на вулицю, строгі правила щодо того, куди можна йти та що робити, наявності посвідчення особи для подорожей тощо. Я не хотів, щоб через мої помилки у світі проливалася кров.

Мені потрібно було її знайти, але я не мав жодних зачіпок. Сподівався, що рано чи пізно це станеться, але дні переростали в тижні. Здавалося, що дужче я намагаюся обмежити цей світ, то легше їй переховуватися. Я міг лише сподіватися, що вона схибить.

Нечисленні істоти з Іншосвіту, що залишилися замкненими в Срібному місті, після кількох запитань замовкали. Зважаючи на обвуглені останки, які ми мусили утилізувати, я став втрачати контроль над своїми силами. І то була лише одна з причин, чому я вирішив скинути допити на інших. Я розчаровано зітхнув. Істот з Іншосвіту, яких можна було б розпитати, вже не залишилось. Вона вбила найближчих до себе, а ті, до кого вона не добралася, зачаїлися.

- Якщо ми підемо звідси зараз, ми встигнемо до...

Мене обірвав різкий дзвінок, Вінсент підніс телефон до вуха. Його погляд перетнувся з моїм, потім з поглядом Лоґана. Він кивнув і сказав комусь на іншому кінці дроту, що ми прибудемо. Потреби запитувати, що вони сказали, не було. Я все чув.

Пожежа в готелі.

Небожителі порпалися в завалах, збираючи все, що могло слугувати доказом, аби забрати їх до гільдії. Хтось тягав мішки, а хтось - маленькі прилади, що світилися небесною енергією, і шукали будь-що Іншосвітне.

Я переступив через ще один обвуглений шматок дерева в чорному готельному номері. Запах крові, попелу та смерті повиснув у повітрі, занурюючи мене в спогади про битви, бойові барабани й руйнівне полум'я. Міста, спалені до металевих кістяків, розплавлені й покручені будівлі і, власне, той клятий запах. Я присів навпочіпки, перевертаючи уламки розтрощеного стільця. Те, що мало схожість зі сторінками, розсипалося на попіл. Я знав кількох небожителів і богів, які могли керувати полум'ям, але нічого такого до цього.

Нікого схожого до неї.

- Ми мусимо скликати раду, Семкаїле. Ми не можемо тримати це в таємниці. Тут є тіла, - мовив Вінсент суворо.

Я встав і витер руки об штани. Кімната, або те, що від неї залишилося, була повною й абсолютною катастрофою. Коридор і сусідні кімнати зосталися нормальними й чистими. Здавалося, що вона втратила над собою контроль, і гнів вивергався з неї в пориві люті.

- Ще ні.

Вінсент з насмішкою похитав головою.

- Чому? Бо не хочеш, щоб тут була Імоджен?

- Вінсенте, - не піднімаючи очей від попелища, промовив Лоґан, у його голосі вчувалося застереження.

- Рада хоче знову зробити її твоєю радницею.

- Наразі ми не будемо це обговорювати, - відповів я.

- Це вони так сказали? - спитав Лоґан.

- Так, і ти знаєш, що Кемерон і Ксав'є теж прийдуть услід.

Хоча Діанна знала про моє минуле з Імоджен, її присутність однаково могла розпалити в ній ревнощі, ще дужче її розхитуючи. Перевіряти цю теорію мені наразі не хотілося. Виклик інших членів Руки може лише підштовхнути її ще ближче до краю. До того ж це підтвердило б ту думку, яку я не хотів визнавати за правду. Якби Рука була тут, я б утратив її назав­жди.

- Я не викликаю Руку просто так. Ви це знаєте, і ви всі мені тут поки що не потрібні. Якщо я покличу вас - усіх вас - то не для того, щоб схопити її. А для вій­ни. Кейден сприйме це саме так, а ми поки що не маємо снаги анітрохи втримати Діанну.

- І ти не хочеш битися з двома Іґ'Моррутенами? - спитав Вінсент.

- З трьома, враховуючи Тобіаса, - додав Лоґан.

- Хай там як, не будемо це зараз обговорювати.

Вінсент підняв одну брову.

- Я б не поспішав воювати, але, коли судити з цієї кімнати, нам не завадила б допомога. У нас катма зачіпок, і ми на крок позаду неї та Кейдена. Знову ж таки. Нам потрібно більше людей.

- Ні. Не зараз, - слова вирвалися з мене, уривчасті й короткі, і цього разу Вінсент не став зі мною сперечатися.

Мій погляд зачепився за темну пляму на дальній стіні, і я втупився в неї, як зачарований. Вона розквітла в промовистих бризках артеріальної крові, і мені стало цікаво, яким сильним мав бути вогонь, щоб кров так глибоко в'їлася в деревину.

У двері увійшов молодий небожитель і спіткнувся об уламки, прямуючи до нас.

- Ми зібрали дані від власника, як ви й просили, - заявив він. Він зосередився на Вінсенті, здавалося, не маючи снаги витримати мій погляд.

- Це єдині кадри, які ми знайшли, де хтось входив і виходив з цієї кімнати.

Він повернув планшет до нас, натиснувши кілька увігнутих кнопок. Над ним спалахнуло синє світло, й екран ожив. На відео з коридору кілька смертних входили й виходили. Я підійшов ближче, Лоґан і Вінсент обступили мене з обох боків, нависаючи над небожителем. Він стояв нерухомо, навіть коли його руки затремтіли, від чого планшет захитався.

Моє серце зупинилося, коли не екрані з'явилася групка жінок, які хихотіли й танцювали. Одна з них виділялася серед натовпу. Ось вона. Я бачив її. Тільки це не зовсім вона. Почепила чергову смертну маску, але я впізнавав Діанну, хай би якої форми набула. З її рухів, з кожного її жесту - усе це притаманне Діанні. Вона не могла сховатися за плащами й хитрощами. Не зі мною. Ця форма мала на кілька тонів білішу шкіру, ніж її золотисто-бронзового відтінку, а рожевий колір мініатюрної сукні підкреслював короткі біляві локони. Вона верещала та сміялася разом з іншими, коли натовп наближався до дверей. Я підняв голову й обвів поглядом кімнату. Аж тепер збагнув, чому тут так сильно пахло кров'ю та смертю. Вони всі були тут.

- Спершу, - почав юний небожитель, - ми навіть не думали, що то вона. Поки... Ну, зараз побачите.

Я глипав у планшет і впізнавав мову її тіла. Вона зав­жди використовувала однакову тактику зваблення - погойдувала стегнами, перекидала волосся, легкі дотики до верхньої частини тулуба. Діанна нагадувала мені змію, яка повільно, цілеспрямовано заманює свою жертву, перш ніж вкусити. На це було боляче дивитися, але я не міг відірвати погляду. Провів рукою по гладкій лінії щелепи, спраглий до її вигляду, навіть у такій, не у своїй природній формі. Вона зав­жди носила надто відверте вбрання, але насправді не потребувала його, щоб привернути до себе увагу. Її усмішка осяювала кімнату, притягуючи до себе чоловіків і жінок. Її сміх лунав музикою для моєї душі.

Чоловік підскочив до неї ззаду, схопив її за талію однією рукою та смикнув убік. Вони засміялися, і в мене аж скрутило в животі. Він передав валізу, яку ніс, іншому чоловікові й відчинив двері. Жінки забігли всередину, але Діанна залишилася стояти, притулившись до стіни. Вона поманила його ближче своїм тоненьким пальчиком, в очах світилося запрошення спокусниці, що готує пастку, - і він охоче в неї вскочив. Його руки пробігли її боками й стегнами, а потім так міцно стиснули її сідниці, що вона зойкнула й підстрибнула. Мої зуби заскреготіли, а щелепа стиснулася, коли він притиснувся до неї усім тілом і оволодів її вустами.

Я знав, як це - цілувати ці губи. То було чисте блаженство, і я ненавидів його, бо він смакував те, що належало мені. Біль скрутив моє нутро, агонія відчувалася так сильно, що мені заперло дихання. У юності мене ледь не розрізали, коли навчали, як володіти лезом у бою, але це відчуття шматувало ще дужче. Чиста, нестерпна агонія, і мені кортіло прикликати Забуття й знищити його. Як він посмів доторкатися до неї, пестити її? Він не знав її і не піклувався про неї. Вона для нього просто ще одне тіло. У кімнаті замерехтіло світло, і екран планшета на коротку секунду почорнів. Усі завмерло витріщалися на мене. Мені потрібно опанувати себе. Що зі мною не так? Я перевів дихання, намагаючись заспокоїтися та вгамувати емоції.

Стиснув кулаки за спиною, й екран знов увімкнувся. Ніхто нічого не сказав, і не дарма. Примітивна частина їхнього мозку, що відповідає за виживання, наказувала їм не рухатися й мовчати. Я не мав стовідсоткової впевненості, що ненароком їх не спопелю. Я нікого не хотів і не жадав уже понад тисячу років, але Діанна розбудила якусь давно завмерлу частину мене. Порожнеча й самотність, що стали невіддільною частиною мого існування, зникали, коли я був із нею. Тепер вона не поруч. Показала мені, що таке відчуття спокою, а потім відібрала його.

На екрані чоловік підняв Діанну. Вона обхопила його за талію, і вони зникли за дверима.

- Навіщо ми це дивимося? - спитав Лоґан, ставши на мій захист після кинутого на мене погляду.

- Про... пробачте, - небожитель натиснув ще одну кнопку, і маленькі білі цифри в кутку екрана стали швидко прокручуватися вперед на години. Вони були там годинами. Мене охопила злість, коли я намагався не уявляти все те, що вони могли там робити. Чи брав він її в усіх куточках цього місця? Чи їй це подобалося? Чи виривалися з неї ті самі звуки, які свого часу вона видавала для мене? Я стримав стогін, почуваючись так, ніби мене випатрали.

- Бачите, ось цей момент? - сказав небожитель, нарешті висмикнувши мене з роздумів. Він сповільнив відео, минали лічені секунди. Двері відчинилися, і помаранчеве сяйво осяяло темну залу. Діанна вийшла у своїй істинній формі, її прекрасне темне волосся хвилями спадало по спині. Вона обернулася і попростувала коридором, не озираючись, не звертаючи уваги на полум'я, яке тягнулося за нею з кімнати. - Вона пішла без валізи. Чоловік, з яким вона прийшла, мав валізу, а вона пішла без неї, отже, вона досі тут.

- Ти змусив мене дивитися це заради валізи, про яку міг просто сказати? - запитав я, ледве стримуючись, аби не загарчати.

Небожитель глитнув, поглядаючи на Вінсента, і раптом став заїкатися:

- Я... я...

- Тебе знято з твоєї посади, - сказав я. Вінсент вирвав планшет у нього з рук, і небожитель поквапився геть. Я відвернувся, борючись із бажанням податися за ним і придушити його.

- Семкаїле, мисли ясно, - Лоґан підступив ближче, його голос стишився майже до шепоту. - Чому вона дала себе відзняти? Вона знала, що тут є камера. Усе це шоу. Ось це? Вона хотіла залишити повідомлення. Їй не до вподоби твоє рішення про замкнення Онуни. Думай розумно і, з усією повагою, нікого вже не спалюй.

Я ігнорував Лоґана, не маючи снаги сприйняти його слова, навіть попри його намагання пояснити всю ситуацію. Інші небожителі уникали мого погляду, повертаючись до роботи. Я рушив далі в кімнату - у її центр. Лоґан і Вінсент пішли за мною, але зупинилися, коли я засукав рукава. Вони розвернулися й замахали іншим небожителям розійтися в кути. Зосереджуючись на чимраз більшому вузлі болю в грудях, я витягував свою силу. Шкіра на руках засяяла хитромудрим малюнком мого народу - татуюваннями, що палають розплавленим сріблом. Я знав, що вони відповідали лініям на обличчі та райдужкам очей.

Кімната завібрувала, коли обвуглені та зруйновані речі стали лагодитися. Небожителі вчепилися в стіни, щоби втриматися на ногах. Я підняв руки, повертаючи кімнату до того стану, у якому вона була лише кілька годин тому. Стільці, столи й дивани знову постали з руїн. Кілька небожителів скочили назад і вибігли геть, коли вона стала такою, як до пожежі.

- О боги.

Я не мусив дивитися, щоб дізнатися, що там таке. Я відчував запах крові та смерті. І це вже не залишковий аромат, а свіжий, без неприємного смороду згорілого м'яса.

- Семкаїле, - я побачив обличчя Лоґана, його очі наповнилися жахом і болем. То було не співчуття до того, що лишилося від чоловіка на ліжку, чи до інших тіл, що встеляли кімнату, а страх за його зниклу дружину. Якщо Діанна здатна на таке, то що міг учинити Кейден?

- Ми знайдемо її. Обіцяю, - я поклав руку йому на плече і злегка стиснув. Він кивнув і вимушено всміхнувся. Я зиркнув повз нього. Дівчина, яка працювала на Вінсента, нахилилася і підняла мереживне червоне спіднє.

Серце завмерло.

Я взяв жменьку тонкої тканини, скріпленої перехрещеними мотузками. Якщо це кайдани, то вони точно непридатні. Можливо, це якась зброя, з якою я ніколи не стикався.

- Що це? - спитав я, обернувшись до Діанни. Вона лишила кілька шухляд у своїй кімнаті висунутими, і цікавість взяла гору наді мною.

Діанна вийшла з великої гардеробної в мішкуватій сорочці та сірих штанах вільного крою. Після нашого повернення з саду вона прийняла душ і змінила сукню, яку я створив для неї. Її очі округлилися, коли вона побачила, що я тримаю в руках, і кинулася до мене.

- Боги, Ліаме, віддай це, - прошипіла, вихопила згорток тканини з моєї руки та штовхнула мене якнайдалі. Потім зачинила шухляду та спідлоба зиркнула на мене. - Тримайтеся поодаль від моєї шафи, будь ласка, і спасибі.

Я знизав плечима якомога безтурботніше.

- Ти ж сама залишила її відчиненою. Мене просто зацікавило, що твій друг придбав для тебе.

Вона захитала головою, самовдоволено всміхаючись, і плюхнулася на ліжко.

- Що воно таке? Ти це носиш? - запитав я, моя цікавість не вщухала.

Вона схопилася на ліжку й поповзла до центру. Я збрехав би, якби сказав, що це видовище ніяк мене не діткнуло. Вона була привабливою в багатьох аспектах.

Діанна відкинула ковдру.

- Це трусики, Ліаме.

Це слово видалося мені чужим, а може, я просто не звертав на нього уваги у відео, які надіслав мені Лоґан.

Я нахмурився, коли підійшов до іншого боку ліжка.

- І що це?

Усмішка торкнулася її вуст.

- Ти жартуєш, правда?

Я сів на свою половину ліжка й похитав головою. Не міг збагнути, чому вона вирішила, що я саме пожартував.

- Правило номер один нашої дружби - ти мені не брешеш. Бо я буквально, проти своєї волі, стала свідком того, як ти знімав їх із жінок зубами.

Усвідомлення врізалося в мене, як метеорит. Я відчув, як моє обличчя заніміло, а тіло обдало жаром.

- То це спіднє? - я вказав на шухляду.

Вона засміялася, щиро засміялася.

- Так. А ти що подумав? Знаряддя для тортур?

Я не відповів.

- О боги, ти справді так подумав, - вона засміялася ще дужче, вмостившись на ліжку і вхопивши товсту ковдру, щоб загорнутися в неї. Я ліг і підклав руку під голову. Мене гризла інша думка, як здичавілий звір, і я не встиг її відігнати, - запитання зірвалося з моїх вуст.

- Звідки Дрейк знає, що ти носиш під одягом? Він що, стягував твоє спіднє зубами?

Вона витягнула руку й жартома ляснула мене в груди. Я відреагував, як зав­жди, бо це викликало в неї усмішку. Не її звичайну усмішку, а коротеньку, від якої в неї морщився ніс.

- Ай, - я сіпнувся й потер там, де вона мене шльопнула.

- Ой, та зовсім не боляче, великий малюче, - ось вона, ця усмішка. Мені потрібно її назвати. - І ні. Він просто супроводжував мене, коли я водила Ґабі за покупками в Руумані багато років тому. А тепер лягай спати й перестань думати про мою білизну.

- Присягаюся, це не те, про що я думаю.

Діанна засміялася й заплющила очі, вмощуючись у ліжку якомога зручніше.

- Авжеж, так воно і є.

- Клянуся, - повна й цілковита брехня.

Спогад згаснув, коли я побачив, як жінка поклала цей клаптик червоного мережива в прозорий пакет і запечатала його. Моя рука опустилася на бік, і Лоґан обернувся, щоб глянути на те, що привернуло мою увагу.

Я стиснув щелепи й відвернувся.

- Мені потрібно, щоб ви з командою з'ясували, хто цей чоловік і чим він промишляв. Імена, найближчі родичі, усе, що зможете знайти.

- Семкаїле.

- Що? - відрізав я, обернувшись до Вінсента.

- Не думаю, що це знадобиться, - зазначив він, проглядаючи кілька піднятих сторінок. - Схоже, його звали Вебстер Малон, і ці записи свідчать про транзакції з рахунку, пов'язаного з Донвірр Еджем.

- Що це?

- З'ясуймо, - Вінсент простягнув папери небожителю, що повиснув над його ліктем. Чоловік схопив їх і швидко засканував. Його пальці забігали по тонкому планшету в руках, і за кілька хвилин він розвернув пристрій, показуючи нам зображення доку. З дерев'яного містка звисали канати, а на задньому плані стояв великий корабель.

- Це транспортний док. Перевезення товарів, переважно продуктів харчування. За останні кілька років зазначено кілька арештів за незаконну діяльність та азартні ігри.

- Гаразд, транспортний док. Я йду туди.

- Звучить незле. Ходімо, - сказав Лоґан, крокуючи до дверей.

- Ні, Лоґане. Я хочу, щоб ви всі лишилися тут і поглянули, що ще можна знайти. Дізнайтеся, на кого він працював і що міг знати.

Вінсент узявся руками в боки й насупився.

- Тебе треба підкинути. Ми можемо викликати кортеж...

- Не треба.

Не знав достеменно, чи то від люті, що вирувала в мені, чи то від запаху збудження та смерті, що розіллявся тепер кімнатою, та я мусив піти. Мав забратися якомога далі від цього і від усіх. Навколо мене закружляли струмені електрики, а приміщення двигтіло від стримуваної в мені люті. Щойно я стояв посеред кімнати, а вже за мить - летів крізь хмари. За мною тягнулося гучне відлуння. Ударила блискавка, і дощ полився з неба, коли я подався до Донвірр Еджу.

Ніколь Амбер В.

Боги і монстри. Трон подоланих богів : роман : Кн. 2 / Амбер В. Ніколь; пер. з англ. А. C. Дмитренко. - Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. - 816 с.

ISBN 978-966-10-3605-4

? 2023 Amber V. Nicole

? Дмитренко А. C., переклад, 2025

? Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

The Throne of Broken Gods ? 2023 Amber V. Nicole.

Original English language edition published by Rose and Star Publishing, LLC 4144 Commonwealth Ave, La Ca?ada California 91011, USA. Arranged via Licensor's Agent: DropCap Inc. All rights reserved.

Це художній твір. Імена, персонажі, місця та події в ньому або є витвором авторської уяви, або згадуються у вигаданому контексті. Будь-яка подібність до реальних осіб, живих або померлих, подій або місць є цілковито випадковою.

Несамовите ревіння Діанни роздерло небеса і струснуло всі світи - щось у ній безповоротно зламалося. Її внутрішній звір, що дрімав сотні років, урешті вирвався на волю. Розпалена горем і жагою помсти, вона щораз ближче підступає до краю прірви, караючи всіх причетних до загибелі її сестри.

Ліам - єдиний, хто здатен її спинити. Задля неї він знову стає собою - Семкаїлом, Королем Богів. Доки він із Рукою намагається допомогти Діанні подолати біль, що зжирає її зсередини, його давні вороги повертаються, щоб скористатися слабкістю Нищителя Світів. Чи вистачить у Семкаїла сил урятувати ту, хто не бажає порятунку, тоді як над ним самим нависла небезпека, а світ опинився на межі існування?

Місяць по тому

Мій великий палець ковзнув по холодному металу замка, який я міцно стискала в руці. Підняла очі й побачила, як ще один ряд ланцюгів заскреготав по дереву. Двері прочинилися, потойбіч гучно гупало. Я клацнула замком, обтерла руки об штани й розвернулася, попрямувавши вниз коридором. Шум за дверима стихнув, коли я завернула за ріг.

- Твій час спливає, - прозвучав із вітальні голос Ґабі.

Я нахилилася й узяла щітку з прямокутного контейнера на підлозі, занурила його у фарбу й підійшла до неї.

- Що? - запитала я, ковзаючи щіткою по стіні, товстий білий шар стирав тонкі, подерті шпалери.

Будинок був старим і, безумовно, потребував ремонту, але він належав нам. Наше перше справжнє помешкання після Еорії, і перше, на що я витратила гроші після винищення синдикату за наказом Кейдена.

- У нас лишилося небагато часу на оздоблення, - вона поглянула на мене, її лице, руки та одяг укривали смуги білої фарби. Вона опустила пензлик і всміхнулася мені, вільні низькі хвостики танцювали на її плечах, пасма волосся стирчали навколо її обличчя. - Знаєш ті місяці, коли Онуна якнайдалі від сонця? Мені зав­жди подобався цей час. Обожнюю Свято Падіння.

Я пирхнула, закотивши очі, і нахилилася, щоб зачерпнути щіткою фарби. Ми встигли замінити підлогу й кухню. Залишалося пофарбувати стіни. Вітальню - найбільшу кімнату - приберегли наостанок.

- Тобі б сподобався лютий холод.

- Ні, просто холод. Але мені подобається все те освітлення й музика.

- Мг, і це зовсім не пов'язано з подарунками? - я глипнула на неї, звівши брову.

Її посмішка сягала очей, коли вона похитала головою, стенувши плечима.

- Ну, гаразд, тобто це мені теж подобається, але ці місяці для мене - місяці щастя.

Я штовхнула її своїм плечем.

- Знаю, знаю. Ти ж у курсі, що мені просто до вподоби завдавати тобі клопоту.

Вона нагнулась і взяла щітку, аби пофарбувати інший кінець стіни.

- Не можу в це повірити. Невдовзі ми все закінчимо. Здається, ми цілу вічність працювали над цим будинком, але він принаймні наш. Наш перший справжній дім після... всього, - вона знизала плечима й відвела очі вбік.

- Він наш, - усміхнулась я у відповідь. - І я подбаю про те, щоб його ніхто не знайшов і не зміг у нас відібрати.

Її обличчя осяяла усмішка, вона відклала щітку, як і я свою. Поклала руки на стегна, вдивляючись у частину закінченої стіни. Я наблизилася до неї й потягнулася рукою, щоб вивести на мокрій фарбі літери.

- Що ти робиш? - спитала Ґабі.

- Роблю його нашим.

Завершивши, відступила - на стіні красувалися літери "КРМЕ". Ґабі всміхнулася, зиркаючи на перші літери наших імен та батьківських

- Думаю, мамі з татом тут теж сподобалося б. Особливо зважаючи на пори року.

- І на свято, яке ти так любиш, - підколола її я.

Вона засміялася й обернулася зі своєю щіткою до стіни.

- Так, і це теж. Цього року треба буде прикрасити. Якщо ти будеш поруч.

- Буду. Хочу провести з тобою час перед тим, як ти поїдеш до університету.

Вона на мить притихла.

- Це якщо Кейден дозволить.

Я пирхнула.

- Ну, якщо Кейден відмовить, то просто втечу. Ти ж знаєш, що я вмію тікати, - я підморгнула, щоб вона всміхнулася ще раз. Їй не подобалися мої нинішні умови, та ми були тут, живі й здорові. І для мене ніщо інше не мало значення.

- Ну, мабуть.

- Ти ж знаєш, я зроблю для тебе все, що завгодно, - я наблизилася до неї, змушуючи її зазирнути мені у вічі. Цього разу усмішка не діткнула її очей.

- Знаю. А тепер берися до роботи, неробо, бо сама я не завершу, - мовила вона, пробуючи ляснути мене щіткою.

Я пирхнула й закотила очі.

- Жалюгідна спроба, Ґабс. Варто краще старатися.

Вона висолопила язика, і я вишкірила зуби.

- Потрібно більше фарби. Зажди тут.

Я вхопила на кухні кілька банок зі стопки. Вона знову накупила понад потребу. Я розсміялася й повернулася до вітальні.

- Ти справді вирішила, що нам треба аж двадцять таких банок, Ґабс?

За моєю спиною тихо задзижчало, і я зупинилася, стиснувши в руках банку. Я повільно розвернулася. Вхідні двері заскреготіли, ручка завібрувала, на краях сяяло червоне світло. Воно просочилося під двері, його вусики тягнулися до мене, освітлюючи кімнату.

Я впустила банку з фарбою, кришка зіскочила й покотилася підлогою. Я позадкувала, коли світло заяскравіло, а двері задвигтіли.

- Стережися криваво-червоного місяця.

- Що? - я обернулася обличчям до понурої, зламаної версії моєї сестри. Вона втупилася на мене, блякла тінь своєї колишньої сутності. Її бліді, позбавлені життя очі пронизували мене поглядом. Шию оперізувала широка смуга синців, а в моїх вухах знову зазвучав той жахливий хрускіт.

Вона глянула на мене, її шкіра була сірою та хворобливою. Груди здійнялися, коли вона ступила крок вперед. Будинок затрясся, стеля розтріскалася, і довкола посипалися уламки. Ґабі нахилилася вперед і схопила мене за плечі.

Я розплющила очі. Голос сестри відлунював у моїх вухах, проте вона вже мене не переслідувала. Крізь розсунуті гардини пробивалося сонячне світло, освітлюючи готельний номер вищого класу.

Тепле тіло тулилося до мого оголеного боку, нагадуючи мені, чому я тут. Я сіла й потягнулася. Рука, що мене обіймала, упала на підлогу з м'яким стуком, уже не прикріплена до хлопця, який привів мене до своєї чарівної кімнати. Я обернулася, щоб глянути на безлад на ліжку.

Вебстер Малон, торговець зброєю, був одним із підлабузників Кейдена. Тепер він безрукий крамар. Вебстер мав доволі непоганий вигляд, навіть симпатичний, доки я до нього не допалася. Він мав світле волосся, його зелені очі дивилися кудись у далечінь. Зовсім як у неї.

Хотілося плакати, голосити, щось утнути, але нічого не вдавалося. Я відчувала це в ті рідкісні моменти, коли засинала. Біль стискав мені груди й підступав до горла, але потім просто вщухав. З моменту тієї трагедії я не плакала, не зронила жодної сльозинки. Почувалася онімілою. Можливо, я зламалася.

У кімнаті замерехтіло смарагдово-зелене світло.

- Ти поводишся необачно.

Я трохи обернулася, помітивши примарний образ Камілли, яка стояла біля ліжка. Вона роздивлялася розкидані всією кімнатою шматки й частини тіла. Усі вони колись були Малоном. Це було помилкою.

- Мені байдуже.

Я відкинула простирадло й підвелася. Камілла відвела очі вбік, зітхнувши.

- Ти мусиш. Якщо хочеш, щоб ми не потрапляли в поле зору, ти маєш не залишати слідів, інакше Семкаїл знайде тебе швидше.

Я витерла обличчя тильним боком долоні.

- Знаю. Тому цього разу я приберегла для нього невеличкий подарунок.

Я похитувалась, проходячи крізь проєктоване нею примарне зображення.

- Невже це відплата за всесвітню комендантську годину?

Я лукаво посміхнулася.

- Можливо.

Камілла зітхнула.

- Клянуся, для вас обох це просто чергова затяжна версія флірту.

- Я не фліртую, - я зиркнула на неї, з горла вирвалося низьке гарчання. - Для нього це стане явним знаком того, що дів­чина, яку він розшукує, уже давно зникла.

- Явним знаком для кого?

Я проігнорувала її, але спинилася, коли вона клацнула пальцями, і великий екран на стіні засвітився. Звук був вимкнений, але банер внизу миготів, транслюючи головні новини.

Навіть перебуваючи так далеко, Камілла однаково могла користуватися тут своєю силою. Я ніколи не розуміла, чому Кейден обрав Сантьяґо, а не її, хоча вона явно була сильнішою. Його втрата - мій здобуток.

Камілла вказала на екран.

- Ти вбиваєш, а він полює за тобою. Діанно, він зачинив увесь світ, щоб знайти тебе. З настанням темряви ніхто не може виходити на вулицю. За кожним місцем, де, на його думку, ти могла б перебувати, стежать. Він вишукує будь-які твої сліди, а це, - вона махнула рукою в бік кімнати, - сраний маячок, Діанно.

- Не кажи, що ти налякана, - поглумилася я.

Камілла похитала головою.

- Ні, та я не можу прикривати це, шукати інших і переховувати храм посеред Еорії.

Я махнула рукою й попрямувала до душу.

- Я не хочу, щоб ти тут прибирала.

- Чому?

Я зупинилася, тримаючись однією рукою за одвірок, й обернулася до неї з напівусмішкою, що грала на моїх вустах.

- Я ж казала тобі. Хочу залишити повідомлення.

- Ну, це як варіант. Думаю, вони збагнуть суть послання, - вона ковтнула, не бажаючи дивитися на залиту кров'ю кімнату.

- Поки ти тут, можеш начаклувати мені новий одяг без усієї цієї крові? Дякую.

Я не стала чекати на її відповідь, а зайшла до ванної кімнати. Камілла мала рацію. Семкаїл, зачинивши світ, пригальмував швидкість всілякого руху. Знайти бодай одного інформатора Кейдена загалом нелегка справа, а зачинення тільки ускладнило завдання. Хто б сподівався, що викрадення відьми, винищення ковену та вампірського роду змусить Семкаїла так насторожитися?

Я відкрутила душ і почекала появи пари, аж тоді залізла під нього. Вода стікала моєю шкірою, та я не відчула жодного проблиску тепла. Вона була недостатньо гарячою. Ніколи не була. Я зовсім нічого не відчувала. Ні води на своїй шкірі, ні губ, зубів чи рук, які доторкалися до мене минулої ночі. Не відчувала нічого, окрім уже знайомої мені болісної пустоти. Порожнеча роззявилася в мені тієї самої миті, щойно вона померла, і я не знала, як її заповнити. Я міркувала про це, схопивши м'яку губку і шкребучи нею свою плоть, не впевнена, чи хочу повернути відчуття. Моя шкіра блищала, чиста, гладенька, незаплямована. Єдині свої рани я носила всередині.

Я вийшла з душу, пара кучерявилася й вигравала довкола мого тіла. Я скинула халат з вішака за дверима й стала перед дзеркалом. Провела рукою по прохолодному склу, серпанок танув під легким дотиком. На мене витріщалося моє відображення, та то була не зовсім я. Шкіра сяяла, очі яскравіли, а риси здавалися більш виразними, більш вродливими. На мене дивилася приваблива, чарівна істота - перевага того, ким я зав­жди мала бути.

Хижак. Монстр.

Я відвернулась і попрямувала до головної кімнати. Астральна версія Камілли досі була там. Вона гризла ніготь, спостерігаючи за подіями на екрані. Я обійшла кімнату, оминаючи плюшеві дивани та стільці, шукаючи портфель, який помітила минулої ночі. Губи викривились у легкій усмішці, коли побачила кейс у кутку. Схопила його й виклала документи та два пістолети на стіл.

Образ Камілли виник поруч зі столом.

- Це те, що я думаю?

Я кивнула та проглянула кілька сторінок.

- Ну ж бо, Вебстере. Де те відправлення?

Я відчула його вчора ввечері - спалах спогаду під час годування. Бачила якісь місця під землею, кілька кораблів біля пристані та приміщення на кшталт кімнати для переговорів. Видіння бачилося розмито, і це було для мене чимось новим, та я запам?ятала, як він сидів біля столу. Можливо, Кейден підозрював, що хтось із його людей може потрапити в мій список жертв, і тому знайшов спосіб блокувати навіть мої кровемарення. Я б не здивувалась.

Одне слово на розписках впало мені у вічі.

- Залізо?

Камілла нахилилася ближче.

- Чому залізо?

- Не знаю, але з?ясую, - мовила я, опускаючи папери на стіл. Пальці ковзали по номерах і назвах біля них. Я спинилася на Донвірр Едж. Це місце мені знайоме - стара пристань у морі Бейнайл.

- Думаєш, він перевозить речі на Новас?

Я похитала головою.

- Ні, острова практично не лишилося, - я відхилилася, замислившись. Якщо він користувався причалами, то точно щось перевозив, але куди? Від Новаса зосталися тільки руїни й попіл після моїх відвідин, тому точно не туди.

- Увечері я піду на зустріч, на яку сьогодні мав піти Малон і...

- Ти вбиваєш, але не отримуєш жодних підказок, - зауважила Камілла.

- Гаразд, катуватиму їх, доки не розкажуть, а потім уб?ю, - я відштовхнулася від столу й потяглася за одягом, який створила для мене Камілла.

- Ми чудово усвідомлюємо, що загроза зростає, але запевняю вас, усе не так, як здається.

Я завмерла, в грудях стиснулося від цього голосу. Руки вчепилися за тканину халата, і я притиснула їх до грудей, рівномірне биття мого серця запнулося, наче намагалося знайти новий ритм.

Семкаїл.

Голова обернулася до екрана, на ньому виднілося його обличчя.

Камілла склала руки, і я знала, що вона чекала на це, перш ніж увімкнути звук у телевізорі.

- Вони зробили його таким... нормальним у цих костюмах і краватках, які начепили на нього, або принаймні намагалися. Він надто вродливий для такого. Гадаю, він і досі має вигляд бога, - вона зробила павзу. - Цікаво, як часто вони змушують його давати ці інтерв'ю, аби всі почувалися в безпеці.

Я промовчала.

- Я знаю, що нові правила і лад принесли спокій десь на місяць, але як ви можете так упевнено це стверджувати після всіх тих подій? Ми всі бачили загрозу, і тепер, коли ви повернулися, гадаю, ми трохи нервуємо, - після її слів повітря наповнилося жіночим сміхом, і камера перемкнулася на нього. Я дивилася, як він нахилився вперед у своєму надто дорогому костюмі та склав руки. Каміллина правда. Він таки достолиха вродливий. Моє серце затріпотіло, коли я його побачила. Він усміхнувся, і ця дурнувата, ідеальна лінія його щелепи виділилася. Телеведуча проковтнула це, як шматок пирога.

- Ну, з новою комендантською годиною та збільшенням кількості небожителів у кожному місті, гадаю...

Від його голосу, що заповнив готельний номер, у мене затихнуло в голові. Екран показував кожну довбану ідеальну лінію його обличчя, але не його врода змушувала моє серце щеміти так сильно, ніби воно ось-ось розірветься. Шкіра бралася кригою, хвиля холоду загрожувала поглинути мене, поки мій розум відтворював спогади про іншу кімнату та інший екран, що світив мені в обличчя. Мої груди здійнялися, дихання стало нерівномірним. Готель розтанув, у вуха вдарив статичний шум. І єдине, що я могла чути, це ті кляті слова.

Якими були твої наміри в цих невдалих стосунках?

Ти для нього ніхто, і зав­жди залишатимешся ніким.

Ти справді вважаєш, що він обере тебе після того, як усе це закінчиться? Будь реалісткою.

Навіть якщо я не виграю, ти однаково програєш.

Пам'ятай, що я люблю тебе...

Я рвучко простягла руку. Тунель полум'я вирвався вперед, пропалюючи наскрізь тіньову форму Камілли, утворюючи діру між проклятим обличчям Семкаїла й тим екраном. Відьма щезла, а кімната поринула в палюче пекло. Іскри зашипіли, язики полум'я поповзли стіною, дим наповнив кімнату. Повітря розітнули сигнали тривоги, що супроводжувалися вересками й тупотом ніг у коридорах.

Я вийшла, залишаючи приміщення у вогні.

- Ти запізнився, Малоне, - мовив брутальний чоловік, спльо­вуючи набік цівку тютюнового соку. Його лиса голова сяяла в місячному світлі, татуювання прикрашали бічну частину шиї. Смертний, він пахнув як смертний, і я чула поблизу ще 84 інших. Включно з тими, хто товкся в маленькім дайв-барі. Поки не з'явиться Тобіас, зі мною все буде гаразд. Це лише дрібні смертні злочинці.

- У повідомленні, яке я отримав, ішлося про десяту вечора, - заперечила я, коли він штовхнув ногою бічні двері. Маленьке металеве віконце відсунулося, і хтось визирнув, а за мить щільно його зачинив.

- Бос переніс зустріч. Він уже нервує. Слухай, друже, не я встановлюю правила. Просто тягни свою дупу всередину.

Його звали Донте - найманий силач й один із вартових Вебстера. Його розміри налякали б багатьох, але він не мав жодних шансів, хіба що потай походив з Іншосвіту.

Двері прочинилися, і загриміла музика, звук долинав через сусідню стіну. Ми з Донте минули худорлявого швейцара. Я почула голоси двох чоловіків, які гучнішали в міру нашого просування червоним коридором.

- Сраний шулер.

- Я не маю зайвих карт, недоумку. Ти просто невдаха.

Донте штурхонув двері, що вели до невеликого приміщення складського типу. Хтось вдарив кулаком по столу, на підлогу посипалися фішки. Тут я нарахувала лише п?ятьох чоловіків. Ну, зі мною шістьох. Їхнє серцебиття свідчило про те, що вони не належали до іншосвітців, і в мене забурчав шлунок.

- Голодний, босе? - спитав Донте. Це привернуло увагу в кімнаті. Кілька голів обернулося в наш бік, двері зачинились.

- Нарешті ти в біса з'явився, Малоне, - сказав чоловік з сигарою, що звисала в нього з рота. Я впізнала його зі спогадів Вебстера. У нього з'явилися залисини, волосся обрамляло боки голови, а сивина виказувала його вік. Голос чоловіка тріщав, а легені хрипіли з кожним вдихом, що свідчило про довгі роки куріння.

Едґар. Саме так його звали.

Інші чоловіки слухали, один тасував і роздавав нові карти.

- Хочеш зіграти, поки ми чекаємо? - поцікавився Едґар, відірвавши сигару від губ і змахнувши попіл убік.

Я стиснула кулаки, звузивши очі. Аромат витав у повітрі, пробуджуючи болючі спогади про тих, кого я вважала справжніми друзями, але хто зрадив мене найгіршим способом. Зрадники. Усі вони зрадники. Здавалося, я мала б уже це засвоїти. Ніхто насправжки не піклувався про мене й не захищав. Ніхто, крім неї, а тепер через них її не стало.

Я ненавиділа сигари.

- Думаєш, маємо час на срані ігри? - мій голос, глибокий і мужній, розлунив кімнатою. Усі спинилися й витріщилися на мене. Двоє чоловіків обабіч Едґара глипали на мене, їхня світла шкіра порожевіла. На моє зауваження лише відреагував буркотом якийсь засмаглий чоловік, що вивчав свої карти.

Едґар ворухнувся на стільці.

- Кудись поспішаєш, Малоне? - спитав він, пильно оглядаючи мене поверх своїх карт. - Ти ж в біса знаєш, що ми не зрушимо з місця до його дзвінка.

Я повільно кивнула. Усі вони просто довбані пішаки.

- Гаразд.

Донте залишився біля дверей, мовчки спостерігаючи. Я схопила вільний стілець, його ніжки заскреготіли по підлозі. Поправила куртку й обережно сіла. Вебстер не з дрібних хлопців - це вже точно.

Чоловік перетасував і роздав карти. Я відкинулася назад, видихаючи й розглядаючи свої карти: два королі, туз, трійка й п'ятірка. Коли справа доходила до цієї гри, моя пам'ять ставала паскудною. Я грала в неї лише кілька разів, та й то швидше з нудьги, ніж із якоїсь іншої причини. Алістер змушував нас із Тобіасом до цієї розваги, коли ми чекали на Кейдена.

Здавалося, я зав­жди чекала на Кейдена.

- Ти відстійно граєш, - Алістер розсміявся, забираючи мої карти, коли ми сиділи за столиком на Новасі.

- Вибач. Це не мій сильний бік. Для мене це не має сенсу.

Тобіас буркнув щось собі під ніс, Алістер глипнув на нього. Я захитала головою, коли Алістер схопив карти й підсунувся ближче, щоб показати мені.

- Глянь-но сюди, - він перевернув карти, поклавши їх переді мною. - Як вважаєш, яка з них найсильніша?

Я закотила очі та вказала на них.

- Очевидно - король і королева.

Тобіас здавлено гиготнув, Алістер потер підборіддя.

- У шахах - так, але не в цій грі. Тут вирішальною, так би мовити, картою є туз, який і визначає, хто переможе в головній битві.

- Туз?

- Той, хто має абсолютно невибагливий вигляд поруч із цими виродками, - він вказав на короля й королеву. - Але коли він у тебе в руці, ти зможеш правити світом. Ну, так би мовити, за столом.

- Може, тепер зіграємо? - Тобіас огризнувся, тримаючи карти під підборіддям.

Алістер схопив колоду й перетасував її, зиркаючи на мене.

- Є ще дофігіща інших правил і хитрощів, але зараз я розповім тобі лише основні, щоб Тобіас усю ніч не ридав.

Він знову перетасував і роздав карти.

- Просто пам'ятай, Діанно. Туз - найважливіший, а що, коли ти покладеш туза з королем? - він присвиснув собі під ніс. - Непереможна.

- Якщо він змусить чекати нас іще трохи, я розлючуся, - буркнув інший чоловік, вириваючи мене з моїх роздумів.

- Ти вже розлючений.

- За всім стежать. Нам щастить, що ми пересуваємося так, як можемо.

Дехто промугикав на знак згоди, нарікаючи на комендантську годину.

- Я вже тижнями сиджу й постачаю ці кляті матеріали, а він досі не заплатив, - огризнувся Едґар. Кожен із чоловіків кинув по карті. Тижнів? Я насупила брови, намагаючись розібратися в тому, що знав Малон, але я забагато з'їла. Усі спогади або розмилися, або ж зникли, але це однаково не мало сенсу. Кейден зав­жди платив. Зазвичай він платив кров'ю, якщо хтось помилявся, але ніколи не обманював у справах. Саме тому, серед інших причин, він мав стільки послідовників. Кейден забезпечував їх усім потрібним, і вони йшли за ним, як пси на прив'язі.

Я глибоко вдихнула й саме тоді відчула той запах. Уловила аромат від чоловіка, що сидів потойбіч столу, лише на коротку мить, але розчула його безпомилково. Я зиркнула на нього. Йому десь ледь за двадцять, але срана переоцінена шкіра й товстий золотий ланцюжок навколо шиї із довбаним перехрещеним символом волали про Сантьяґо і його клятий ковен. Я стиснула щелепу. Ось і бос, про якого вони згадували, не Кейден.

Я викинула карту, навмисно програючи. Я потребувала більше інформації.

- Тож, ми чекаємо на Сантьяґо? Як зав­жди, - я не приховувала своєї насмішки. Мені було однаково.

Едґар пирхнув, і ще хтось засміявся.

- Ну так, він має корабель, який нам потрібен, а я не дозволю ні своїм людям, ні будь-кому іншому тягнути стільки довбаного заліза.

Залізо. Ідеально.

- Малоне, ти приніс розшифровки? Здається, ти прийшов з порожніми руками, - Едґар вказав на мене своєю сигарою. Кожен її клятий рух змушував звіра всередині мене метатися й битися об шкіру, благаючи випустити його назовні. Я хотіла вирвати її з його руки та встромити просто в око.

- Зараз я нічого сюди не принесу. Не довіряю вам усім, - я знизала плечима та знову склала карти.

Запала тиша, а за мить кімната вибухнула сміхом.

- Справедливо. Вогнепальна сучка Кейдена зіпсувала чимало наших маршрутів і зусиль.

Хлопець навпроти мене прошипів:

- Не вимовляй її ім'я.

Чоловік, що сидів поруч, розсміявся.

- Чому? Боїшся її прикликати? Не будь таким забобонним боягузом.

- Боягузом? Чи розумним? Глянь, що лишилося від Вандеркаїв чи ковену Камілли. Самі попіл та руїни. Кажуть, що перед її появою гримить, але то зовсім не грім. То її крила. Крилата смерть. І після її відвідин зостається лише вогонь - вогонь, гарячіший за сонце...

- Та йди ти, Емметте, - відрізав чоловік навпроти нього. - Припини слухати все, що тобі нашіптують.

Чоловік біля мене пирхнув:

- Ой, будь ласка, вона отримала те, на що заслужила, - він відхилився назад, склавши руки. - Не знаю, чого вона очікувала після того, як зрадила Кейдена, убила Алістера, об?єдналася з Нищителем Світів, а потім трахалася з ним. Це її довбана провина. Вона - причина, через яку цей світ, бляха, зачинили, тож тепер ми мусимо бачитися у дайв-барах, що кишать щурами.

Тиша знову заполонила кімнату, я втупилася на карти в руці.

- Знаєш, - чоловік, що сидів найближче до Едґара, почухав свою нерівну бороду, - мені цікаво, чи вони злягались і тоді, коли Кейден убивав її сестру.

Вони вибухнули реготом і тупими жартами, утім я нічого не чула, у мені закипала кров. Вуха заповнив гучний гул, наче барабанний дріб на полі бою, і він наростав. Тьма згущувалася в кожному кутку кімнати, доки біль - глибокий і первинний - клубочився в моєму животі. Він озвучив саме ту думку, яка мене мучила, ту, яка переслідувала понад усі інші.

Правда.

Це її довбана провина.

Замок на дверях у будинку забряжчав.

- Для ясності, - мій голос прорізався крізь їхній регіт, доки я вдивлялася в карти в руці, - я ніколи не трахалася з Нищителем Світів, і вдовольняла себе сама частіше, ніж він будь-коли.

Кімната наповнилася тишею, усі погляди спрямувалися на мене. З того, як пополотніли їхні обличчя й затнулися серцебиття, я збагнула, що пронизливе червоне сяйво моїх очей виблискувало під маскою Малона. Іґ?Моррутен у мені заворушився - усі ікла й зуби, непроникна луската броня. Незламний, первинний і розлючений.

Я нічого не бачила, жадоба крові розмивала мій зір. Вони сміялися з її смерті так, ніби вона на неї заслужила, хоча вона була найдобрішою, найбільш люблячою людиною у світі, а тепер її немає через мене.

Я схопила стіл за край і штовхнула так сильно, що, гепнувши до стіни, він розітнув чоловіка, який сидів навпроти мене. Усі інші схопилися на ноги й потягнулися до своїх поясів за зброєю. Я обернулася до виродка поряд зі мною й відірвала йому голову від плечей, його тіло ляпнулося вперед, фарбуючи червоним усе довкола.

Донте підібрав пістолет з дальнього кінця кімнати, і я почула відлуння кількох пострілів. Проте жодного болю, тільки той ревучий, мстивий гнів, що бушував у моїй крові. Найперше мені варто убезпечити лідера. Про інших потурбуюся за мить. Очі Едґара прикипіли до мене, і я вловила той момент, коли до нього дійшло. Він збагнув, для чого я тут. Я рушила за ним, він відступив на кілька кроків.

Відштовхнула його ногою, ударивши боковою частиною ступні в коліно. Воно тріснуло, і він гепнувся на купу, розтуливши рота в беззвучному зойку.

- Будь тут. Нам треба погомоніти.

Чоловік Сантьяґо із золотим ланцюжком спробував втекти, але я відірвала ніжку від перекинутого столу й шпурнула її так сильно, що вона прошила йому грудну клітку. Він сильно вдарився колінами об підлогу, коли падав.

Бах, бах, бах - Донте досі гучно стріляв у мене зі свого пістолета. Коли я розвернулася, то побачила спалах його чергового пострілу.

- Де Вебстер, суко?

Я поглянула на свій костюм і встромила палець у дірку в сорочці, відчуваючи, як моя шкіра знову затягується. Підняла руку, злизуючи кров з пальців, - Донте глипав на мене з виряченими очима.

- Вебстер увесь пошматований. Хочеш знати, який він на смак? - моя форма розтанула, чорний дим розвіявся, а маска Вебстера зникла, оголивши мене справжню.

- Диявол, - прошепотів він, і, можливо, для нього я й справді скидалася на демонів з його легенд. Одягнута в червоний штанний костюм з піджаком у тон, у туфлі на підборах; руки вкривала моя кров.

- Власне, Діанна, - я жбурнула його до стіни, пістолет з брязкотом упав на підлогу. Перш ніж глибоко встромити ікла, я відкинула голову назад. Його тіло сіпалося, він намагався відбитися від мене, але не міг. Зойки змінилися рюмсанням, а коли я вп'ялася ще глибше, - тишею. Вічний голод ревів, вимагаючи більше, - він ніколи не вгамовувався, ніколи не наїдався, ніколи не... завершувався.

Спогади блискавично промайнули в моїй голові, швидко розмиваючи все навколо. Я відсахнулася, коли вловила рух позаду себе. Обернулась, дозволивши тілу Донте з глухим стуком сповзти на підлогу.

Голова Едґара крутнулася до мене, його обличчя скривилося від болю, коли він марно спробував устати. Схопившись за ногу, відсунувся і поповз від мене.

- Знаєш, завдяки своїй покійній сестрі - тій, з якої ви всі так любите кепкувати, - я годуюся краще, ніж будь-коли, - мовила я, прямуючи до нього й витираючи рот тильним боком долоні. - Завдяки їй я здобула цілий новий світ сили. Досить весело. Хочеш побачити трюк, якого я навчилася?

Я підняла руку, і темрява в кімнаті зросла й посунула до мене. Вона звивалася й клубочилася, наче вловлювала кожну мою думку й почуття.

- Не думаю, що вона моя. Гадаю вона належить Кейдену, але він створив і мене, і ось це, тож маємо те, що маємо, - темрява здійнялася, схопивши лампочку, що висіла в центрі кімнати. Та лопнула, і кімната пірнула в непроглядну темінь.

Я підступила ближче, і він заскиглив у пітьмі, зачувши стукіт моїх підборів по цементній підлозі. Він обмацував поглядом кімнату, вишукуючи мене, але смертні очі зраджували його. Оминаючи стіл, нахилилася й відламала ще одну ніжку, страх перекосив його обличчя, коли він силкувався відсунутися якнайдалі. Я переступила через двох мертвих чоловіків (жертв жахливого поводження Донте зі зброєю) і зупинилася перед Едґаром.

- Круто, правда ж? - прошепотіла, нахилившись і схопивши його ззаду за сорочку.

Коли підняла його однією рукою, він заверещав з переляку. Я кинула його до стіни й загнала ніжку столу просто в нього. Він скрикнув, з його рота хлинула кров. Він шкрябав по дереву.

- Не хвилюйся. Я не зачепила життєво важливі органи. Ґабі навчила мене всього, що стосується анатомії смертних. Я допомагала їй готуватися до тестів за морозивом і конспектами, коли бувала вдома. Таких моментів було обмаль, але я дорожила кожним з них, - на останньому слові я прокрутила своє зап'ястя, від чого він болюче зойкнув. - І знаю, що якщо це вийму, то ти стечеш кров'ю за лічені хвилини.

Він дужче зціпив зуби.

- Знаєш, вони часто ставили собі запитання, що трапиться з тобою, якщо ти все-таки зірвешся з повідця. Гадаю, тепер ми дізналися.

Я трохи сильніше крутнула відламану ніжку столу.

- Де Кейден?

- Не знаю, - буркнув він, намагаючись ухопитися за палицю, що притискала його до стіни.

Шкода. Я справді йому вірила.

- Гаразд, - я підняла одне плече. - Сантьяґо. Скажи мені, де знайти цього довбаного пройду.

Він хапав ротом повітря, його обличчя набуло попелястого відтінку.

- Сантьяґо не каже нам нічого, окрім того, коли потрібні перевезення, і на якому причалі він буде, ось і все. Надто зайнятий переховуванням від тебе.

- Гаразд, вперше він поводиться розумно, - цього разу я не прокрутила ніжку. - О котрій наступне перевезення?

- Поняття не маю. Він пише нам за день. Це все, клянуся.

Я зупинилася, щоб обнишпорити його кишені. Жбурнула гаманець на підлогу, і він вдарився об неї з глухим стуком. Мої руки обмацували його. Залізла глибше, витягнула його мобільний. Екран засвітився, і на ньому я побачила світлину Едґара з жінкою. Навколо її очей з'явилися зморшки від сміху, як і в нього, і, всупереч своєму рішенню, я спинилася.

- Хто це? - обернула телефон до нього, екран освітив його риси обличчя. У його очах спалахнув чистий і простий страх.

- Моя дружина.

- А, то ти маєш когось, кого ти любиш? Чудово. Скажи мені, де Сантьяґо, або я її знайду. І вона приєднається до дружини Ітана.

Він гмикнув на мою погрозу.

- Ти спізнилася. Смерть забрала її від мене вже багато років тому. Вона померла на лікарняному ліжку, коли я намагався знайти гроші, щоб вилікувати її від раку.

Едґар вишкірив зуби в криваво-червоній усмішці від побаченого на моєму обличчі. Він кивнув, з його губ зірвалося пирхання.

- Здивована? А не мала б. Ти, як ніхто інший, маєш знати, що навіть чудовиська щось люблять.

Я зазирнула йому в очі, і ми розділили мить короткочасного порозуміння, а потім змінила тему розмови.

- Який пароль?

Він видушив із себе цифри, і я відступила. Він висів там, поки розблоковувала телефон. Екран засвітився, мені в очі впало кілька сповіщень з кількома невідомими номерами й новим повідомленням про причал.

- Схоже, він назвав дату вивантаження.

Я розвернулася, прихопивши із собою телефон, і рушила до дверей. Почула за спиною стогін Едґара, що й досі був притиснутий до стіни.

Він розсміявся, кров булькотіла в його горлі.

- Знаєш, тепер я розумію твою реакцію.

Не знаю, чому піддалася, проте завмерла, упираючись ногою в поріг вхідних дверей.

- Що?

- Я декого втратив. Ми всі втратили. Горе - це траур, але ти не горюєш. Ти одразу перескочила до гніву й помсти, і все тому, що відчуваєш провину.

Провину.

Слово дзвеніло в моїй голові, поки мчало до закутих у ланцюги дверей у серці.

Я відчула, як мої ікла видовжуються, кінчики притискаються до губ.

- Ти вагалася, дів­чинко. Я бачив це під час гри в карти, навіть крізь твоє маскування, і бачив, коли ти дивилася на мій телефон. Знаю цей погляд. Усі монстри щось люблять, - він розсміявся. - Ти і Нищитель Світів. Ось що найболючіше, чи не так? Ти закохалася в нього, коли Кейден забирав твою сестру. Можливо, ви й не трахалися тієї миті, коли він її викрав, але вас не було поруч, коли вона тебе потребувала. Тебе там не було, тому що ти...

З моїх вуст зірвався рев, більше тваринний, ніж смертний. Я так швидко перемістилася, що він збагнув це лише тоді, коли опинився на підлозі, стискаючи живіт, навколо якого розтікалася кров.

- Ти нічого не бачив, - прошипіла я, жбурляючи дерев'яну ніжку через усю кімнату. - А тепер привітайся зі своєю мертвою дружиною.

Його слабенький сміх перетворився на вологий стогін. Я розвернулася й покинула це кляте місце.

З неба лив дощ, краплини відскакували від металевих ланцюгів, що гойдалися на дедалі сильнішому вітрі. Мене супроводжував шторм, створений випадково. Я приземлився й змінив костюм - тканина мого нового одягу була легкою, але міцною, як і та, що ми носили на Раширімі. Завдяки чорній сорочці з довгими рукавами та штанам в тон я легко злився з тінями в кінці провулка. Мені допоміг сон - Лоґан примусив мене поспати кілька днів тому. Нехай навіть на мить, але я таки перезарядився, навіть якщо вві сні знову бачив лише її.

Причаївся, оглядаючи місцевість, поки кілька людей заносили на корабель великі запечатані дерев'яні ящики. Я нарахував щонайменше п'ятдесят сердець, але, коли судити з магії, якою гуділа їхня шкіра, вони не смертні. Відьмаки. Тепер ясно, чому вони так легко тягали ці великі ящики.

- Ну ж бо! - гукнув один чоловік. - Шторм не вщухає, а в нас ще два інших. Ми не можемо спізнитися.

Порив вітру обрушився на доки, і масивний сірий корабель захитався. Мені потрібно заспокоїтися. Персні на пальцях вібрували, благаючи мене прикликати клинок. Я б щиро зрадів можливості випустити трохи пари. У минулому це зав­жди допомагало, але тоді мене жодні пута через жінку не зв'язували. Ніколи не йшлося про когось, до кого я аж так небайдужий.

Вони завантажили решту ящиків і зачинили товсті двері кузова великої вантажівки. Двигун заревів, заблищали фари, і автівка рушила з місця. Тепер, коли машина від'їхала, я збагнув, що це не звичайний вантажний корабель. Він був величезним. Скільки матеріалів він переправляв? Дерева за огорожею гнулися під силою шквального вітру, а дощ і далі періщив по бетону. Я натягнув каптур і вивчав лінію дерев, мої очі напружено вдивлялися в темряву. Мені здавалося, що там хтось або щось є, але я нічого не бачив.

Я відмахнувся від цього відчуття й обернувся до корабля, коли на борт підіймалися останні кілька людей. Вони жартували, доки трап повільно скрипів і щезав. Я дочекався, поки корабель вийде з гавані, і знову злетів у небо.

Мої ноги доторкнулися до палуби з м'яким глухим стуком. Я приземлився навпочіпки й затримався на пів секунди, щоб переконатися, що знизу ніхто не почув і не прийде. Я стежив за ними згори, пролетівши зі штормом кілька миль. Вогні міста так віддалилися, що побачити їх було до снаги лише істотам з Низосвіту або Іншосвіту.

Куди вони курсували? Спершу я думав, чи вони, бува, не прямують до Новаса - попередньої його бази й дому, але корабель ішов у протилежний від острова бік. Здавалося, ніби вони пливли в нікуди. Я тримався неподалік містка. Біля штурвалу нікого не було, відьмаки керували кораблем своєю силою. Я відчував їхню магію.

Голоси відлунювали знизу.

- Я не піду на палубу. Там, бляха, холодно, а ще ллє дощ. Наче нас переслідує ця клята буря.

Я чув шаркання ніг і злостивий смішок, а потім інший чоловік мовив:

- Його накази чіткі. Він сказав, що нам потрібен хтось на варті, тож ідеш ти.

- Ні, ти, - настала пауза, у повітрі повиснув запах занепокоєння. - Ти ж чув, що балакають. Її звуть крилатою смертю. Перш ніж вона спуститься і вперіщить вогнем, вчувається гуркіт, схожий на грім. Вона полює на кожного, хто, в біса, причетний до смерті тієї дівки. Ми пропали, а той недоумок, звісно, ще й записав усе на відео.

- Хочу, щоб ти сказав Кейдену, що він недоумок, просто в обличчя, - озвався інший голос.

- Скажу, якщо ти прийдеш на це глянути, - спершу глибокий і короткий смішок, а потім я почув, як хтось підіймається сходами.

- Гаразд, домовились, і я хочу, щоб це зняли на відео, - тіні повільно сходили нагору. Вони тупотіли по металевих сходинках, навіть не намагаючись ступати тихо.

Чоловік попереду трішки обернувся, сміючись зі своїм другом.

- Мене дивує те, що Сантьяґо не сказав це йому в лице. Мій...

Він затнувся, коли його приятель вирячив очі. Повільно обертаючи голову в мій бік, він шукав причину, чому раптом його друг облився потом. Очі спинилися на моїх грудях і повільно поповзли вгору.

Його горлянка затремтіла, від нього відгонило страхом.

- От срань.

- Твоя магія заслабка, коли порівняти її із силою богині, яка її створила, - мовив я, перевертаючи ще один ящик. Усі вони були однакові: купа коробок з листами та прутами заліза. Корабель розгойдувався, важкі хвилі вдаряли об нього. Простір наповнився ароматом заліза та згорілої плоті відьом, які даремно пробували мене атакувати. Сантьяґо бубонів щось зі стелі, де я утримував його своєю силою. Я перегорнув сторінки на канцелярському планшеті, обводячи поглядом два ящики.

- Для чого ви перевозите стільки заліза?

- Пензлюй до Яссулину! - пробурмотів Сантьяґо, борсаючись у моїй невидимій хватці в спробі її побороти. Я звів голову й опустив руку з планшеткою.

- Тобі відомо про Яссулин? - я нахмурився, кутики губ опустилися. - Я вражений. Це вимір поза часом і простором. Місце таке жорстоке, що там після своєї смерті опиняються лише найпідліші й наймерзенніші.

Я змахнув рукою, і його тіло грохнулося на підлогу біля мене, приземлившись на груди. Він підняв голову, рана на його носі знову загрожувала відкритися.

- Ти, курва, позбавив мене рук.

- Так, позбавив, - я присів біля нього. - Я ж попереджав тебе, що станеться, якщо ти до неї доторкнешся. Треба було слухати.

Хворий, вологий смішок зірвався з його вуст.

- Боги, ти справді їй симпатизуєш. Як жалюгідно.

- Говорить той, хто... що вона там казала? - я зробив павзу. - А, точно - не здатен приймати відмови, - моя кров закипала від згадки про її розповіді в Ель Донумі. Я знаю, що він ніколи повноцінно до неї не доторкався, та від самої лише спроби це зробити я бажав призвати Забуття і прикінчити його.

- Ей, не можна звинувачувати мене за мою цікавість. Усі, хто до неї доторкався, перетворилися на загнаних псів. Гадаю, навіть боги.

Помах моєї руки - і його тіло знову врізалося в стелю. Ребра Сантьяґо затріщали, він щось пробуркотів, а потім зірвався на сміх.

- Чи думав бодай хтось із вас, що це саме вона так заворожує, а не те, що в неї між ногами? - я втиснув його своєю силою в стелю так міцно, що заскрипів метал.

- Він не жартував, - сміх Сантьяґо вщухнув, коли він глипнув на мене. - Ти справді її кохаєш.

Його шок швидко змінився усмішкою, а потім справжнім реготом, коли я опустив руку. Я тримав його над собою і замість відповіді обернувся, щоб зірвати кришку з іншого ящика.

- Чуваче, ти в повній дупі. Ти справді думаєш, що Кейден з-поміж усіх створінь допустить, щоб ти її отримав? Дозволить хоч комусь насправжки бути з нею? Вона перша та єдина, створена ним. Він її не відпустить, - захрипів Сантьяґо під тиском моєї сили.

Я знав це. Усі це знали. Кейден довів, що зробить усе, щоб утримати її, навіть притягне її назад шматками, якщо доведеться.

- Я прекрасно розумію, як далеко він ладен зайти. Він труїв її, принижував, погрожував їй, змушував монстрів тягнути її назад до ями в землі, поки вона волала, шматував її, маніпулював найближчими їй людьми, щоб ті зрадили, а потім забрав у неї єдину людину, яку вона любила, і все це лише тому, що вона не хотіла до нього повертатися.

Від ще одного змаху моєї руки Сантьяґо гепнувся на землю. Повалився на купу й болісно закашлявся. Я обернувся, коли він перекотився на спину, посміхаючись так, ніби те, що Кейден завдав їй стільки болю, було найдотепнішою річчю у світі. Я зірвався з ланцюга.

- Вважаєш це кумедним?

Світло на кораблі згаснуло, мотор заглохнув. Запала цілковита темрява, коли небо розколола гучна й потужна громовиця - така сильна, що ми чули її навіть усередині корабля. Я відклав планшет убік, почорнілий срібний перстень на моєму пальці гудів. Від смертоносного клинка розповзлися вусики фіолетового й чорного туману; очі Сантьяґо округлилися, з його обличчя сповзла посмішка, сміх затихнув. У віддзеркаленні очей відьмака я помітив, як мої очі спалахнули сріблястим сяйвом.

- Знаєш, що таке Забуття, Сантьяґо? - я підніс кінчик леза ближче до нього, доки він боровся з моєю невидимою, схожою на лещата, хваткою. - Це зброя, яку я створив задовго до твоєї появи на світ. Вона мала стати знаряддям миру, створеним за мого сходження на престол. Тільки на той час я тримав у собі забагато гніву й горя. Почуття, які я не міг контролювати, виплеснулися назовні, і натомість я створив ось це. У ньому - усі ті жахливі емоції, які бог не має відчувати, і вони тут. Справжній смертоносний клинок. Ні миру, ні Астероту, ні Яссулина - нічого. Він перетворить тебе на частинки матерії, які всесвіт використає на власний розсуд. Твоя свідомість згине. Не стане ні тебе, ні тих дивацтв, що притаманні лише тобі, ні спогадів, ні снів, ні нічних кошмарів. Лише справжня смерть.

Сантьяґо глитнув, піт і страх заливали його. Я зиркнув на клинок у руці й обернувся до нього.

- Я не викликав його відтоді, як впав Раширім, аж до її появи. А знаєш чому? Бо немає меж, які я не перейду, щоб уберегти її, - особливо після всього, що ви в неї забрали. Найвищий закон - не чіпати нікого в моєму дворі або в тому, який я вважаю своїм. Лише цей вчинок карається смертю, а вона - моя. І це стане твоїм кінцем.

- Ну, з того, що я чув, не думаю, що їй про це відомо.

Його самовдоволена посмішка зникла, коли кінчик леза доторкнувся до його піджака. Тканина під ним порвалася й обернулася на попіл, що розлетівся в повітрі довкола нас.

Сантьяґо вирячив очі, спостерігаючи, як піджак і далі спопеляється, а потім вигукнув:

- Слухай, я не знаю, ясно? Не знаю, - він запнувся, ніби не міг сформулювати свої слова так швидко, як треба. Я забрав від нього клинок, поки він ще дужче не нашкодив. - Кейден нікому з нас нічого не розповідає, особливо після того, як помер Алістер і вона від нього пішла. Тепер він не довіряє нікому, окрім Тобіаса. Якщо тобі потрібні відповіді - справжні відповіді - знайди його.

- Нащо залізо? Ці кораблі?

- Мені лише відомо, що він щось будує.

Я насупився.

- Кейден не зможе створити зброю, здатну вбити бога, з металів і мінералів Небосвіту: саме це йому знадобилося б, щоб мене вбити. Лише Азраїл міг виготовити щось із нічого, але він уже давно мертвий.

Відірвавши стривожений погляд від клинка, Сантьяґо глипнув на мене так, ніби в мене виросли роги.

- А хто сказав, що Азраїл помер?

Я різко відкинув голову назад.

- Я бачив. Під час нападу Іґ'Моррутенів він загинув, допомагаючи своїй дружині втекти. Сяйво обпалило небеса. Як ти можеш мені казати, що це не так?

- Алістер міг змусити тебе побачити все, що завгодно.

- Алістер? Алістер ніколи не бував на Раширімі. Ти просто брешеш, щоб виграти час.

- Навіщо мені брехати? - він майже заїкався, ніби боявся, що я знову притисну до нього Забуття. - Королі Єджидіна наділені майже такою самою силою, як і ви.

- Королі? - настала моя черга заїкатися. - Алістер не був королем.

- Ти справді не знаєш, хто такий Кейден? - не приховуючи здивування, запитав Сантьяґо.

Інформація надто швидко проносилася в моїй голові. Якщо там був Алістер, отже, Кейден і Тобіас теж? Але як? Я потребував більше відповідей. Невже вони - останні три королі Єджидіна? Невже Нісмера та інші боги-зрадники закликали не лише Іґ'Моррутенів, але й самих королів?

Я бачив Азраїла мертвим, бачив, як він перетворився на те ясне блакитне світло. Я взявся було пояснювати йому, як дурнувато звучали його слова, але замовк, коли в небі знову вдарив грім. Але цього разу гуркіт породила не моя сила.

- Крилата смерть, - прошепотів він.

Серце Сантьяґо калатало, як барабан. Він був нажаханий, і цього разу не через мене.

- Забери мене звідси живим, і я розповім тобі все, що знаю. Обіцяю.

Я зупинився й обернувся, Сантьяґо загальмував, наткнувшись на мене. Я здійняв руку, зімкнувши пальці біля його обличчя.

- Перестань базікати.

Він тільки те й робив. Її прихід змусив його зіщулитися зі страху. Усвідомлював, що вона прийшла по нього, і мало не наклав у штани. Я очікував почути вогонь, яким, як я знав, вона мала б поливати корабель, але ж ні. Відьмаки, яких я збив з ніг, уже мали б отямитися, та я не чув ані крику, ні гомону. Найгіршою була саме ця тиша.

Я схопив його за плече, зім'явши сорочку в руці, і штовхнув вперед.

- Рухайся.

- Тобі не здається, що краще піти якомога далі від основної частини корабля? - мовив він, упершись п'ятами й намагаючись розвернутися назад.

- Зрозумій мене правильно, твоя безпека - не моя турбота, - промовив я, призвавши спалах-меч. Я приставив вістря меча до його спини. Сантьяґо завмер, потім зітхнув і знову рушив уперед.

- Який сенс мені погрожувати, якщо ти однаково вирішив мене вбити? Ти вже відтяв мені кисті. Я не можу чаклувати.

Я мовчки пошпурив його вперед. Він зупинився біля овальних металевих дверей і зиркнув на клямку, а потім підняв руки, щоб продемонструвати обрубки. У мене стиснулися щелепи, коли я обійшов його, щоб повернути величезний важіль і штовхнути важкі двері. Вони відчинилися - порожня кімната без жодного виходу. Я відійшов убік і махнув клинком, запрошуючи його увійти. Не довіряв йому аж так, щоб залишати його стояти за моєю спиною - хоч із руками, хоч без них.

- Ти живий з двох причин. Перша - ти маєш потрібну мені інформацією, - сказав я.

- Яка друга? - спитав він й обернувся, збагнувши, що я не зайшов з ним у кімнату.

Я вчепився за край дверей.

- Приманка.

Сантьяґо вибалушив очі, його обличчя скривилося від шоку, коли я грюкнув металевими дверима.

- Ти не можеш мене тут, у дідька, кинути! - заволав він, і став гамселити ногою у двері. - Вона вб'є мене! Хіба ти не мусиш бути хорошим хлопцем?

Я крутнув клямку, замкнувши його, і притулився до дверей.

- А я ніколи й не казав, що я хороший. Гадаю, це просто байка, яку ви всі собі розповідаєте. Ви кажете собі, що я проявлю милосердя. Вірите, що для того, аби встановлювати закон і керувати вимірами, маю бути принаймні нейтральним, але іноді королю доводиться ставати монстром.

Зітхнувши, я відштовхнувся від дверей і прикликав свій вогонь. Пропускаючи його крізь свої очі, підплавив куточки дверей і повів далі, запечатуючи Сантьяґо.

- Визнаю, що здаюся більш непостійним, - і я усвідомлюю, що це через Діанну. Це бентежить і засмучує мене. Я ніколи і ні до кого не відчував того, що відчуваю до неї. Через неї стаю диким і власницьким, проте не так, як твій господар. Я ніколи їй не зашкоджу, і не можу дозволити їй зашкодити собі самій. А саме це вона й робить, її біль зростає з кожним убивством. Вона годується і забирає інших, щоб задовольнити ту свою частину, яку породило горе. Намагається заритися за цими вбивствами й довести собі, що вона - монстр, як ви її й сприймаєте. Ніхто з вас її не знає. Вона набагато більше. Діанна добре поставилася до мене й допомогла мені, коли я цього не заслуговував, тож я теж маю стати їй опорою. Більше нікому. Кейден і такі, як ти, це довели.

Спека, що пульсувала в моїх очах, згасла, і я спостерігав, як холоне метал. Грюкіт за дверима припинився, щойно я озвався. Відьмак за дверима зітхнув і з глухим стуком плюхнувся, аби всістися на підлозі.

- Ти безнадійний романтик і дурень, - останнє, що я почув від нього, коли кинувся нагору, перескакуючи по дві сходинки за раз.

Знову загуркотів грім, і я знав, що він грянув не з роздутих хмар, що заполонили небо. Я стояв на палубі, не маючи снаги відірвати очей від величезного темного віверна, що кружляв над кораблем. Вона знала, що я тут із Сантьяґо, і я відчував, як вона прораховує свої шанси.

Діанна розсікла смугу хмар, і я обернувся, очікуючи, що вона з'явиться знову. Ритмічне биття її потужних крил припинилося, і єдине, що вчувалося, - це завивання вітру, безперервні удари моря об корабель і стукіт дощу. Куди вона поділася? Я знав, що вона не піде просто так. Я повільно обертався, окреслюючи коло, і зупинився, коли спалахнула блискавка, на мить освітивши палубу, а потім корабель знову огорнула темрява; тривога й напруга наростали в моїх грудях. Ще одна блискавка промайнула в небі - і в мене аж серце закалатало. Щойно я стояв на палубі сам. А за мить вона з'явилася за кілька кроків від мене.

Ця жінка ніби із самої темряви виткалась.

Боги, вона зав­жди була такою вродливою? Минуло надто багато часу відтоді, як ми бачилися востаннє, і я почувався спраглий до її погляду. Вона витріщилася на мене, її очі світилися червоним, їхня глибина так чужацько зяяла мені, що я не міг прочитати її емоцій. Її вбрання ніжно огортало тіло. Коли я засинав проти своєї волі, мені снилися всі ті її вигини. Зірвався різкий і холодний вітер, буря наростала.

Вона нахилила голову, її тіло застигло, наче вслухаючись у щось внизу. Я зрозумів, що вона шукала його, навіть доки стояла тут зі мною.

- Мені не подобається так довго бути без тебе, - вигукнув я.

Вона обернула до мене голову, її багряні очі на частку секунди блимнули, і я клянуся, що в них зблиснув відтінок горіха. Я втішився тому, що мої слова хоч якось на неї подіяли, навіть якщо й ненадовго. Це натякнуло на шанс, маленький проблиск надії. Цього разу вона не зводила з мене очей, але мовчала, а дощ і вітер здіймали навколо нас справжню бурю.

Я ледь усміхнувся, утримуючи її увагу.

- Дивишся на щось, що тобі подобається?

Діанна вигнула губи в мало помітній усмішці.

- Забула, який ти величезний. Мабуть, через велику кількість смертних чоловіків.

Вона хотіла вколоти мене, відвернути мою увагу, і справді завдала мені цим болю. Діанна не була моєю, не зовсім. Зважаючи на те, з чим тоді мали справу, ми ніколи не обговорювали питання ексклюзивності, але мене пронизувала до глибини душі думка, що вона була з кимось іншим, і вона це знала. Я читав це на її обличчі.

- До речі, дякую, що залишила підказки, - вигукнув я, перекрикуючи гуркіт грому. - Я гадав, що ти принаймні поводитимешся обережніше. Якщо не хочеш, щоб я тебе знайшов.

Діанна повільно, виважено рушила праворуч, потім попрямувала ліворуч. Вона вкотре нагадувала мені звірів-різтурів - великих, статечних, елегантних, але страхітливих котів з Раширіма. І вона така сама - стоїть тут, оцінюючи мене як здобич.

- Вебстер був жалюгідним торговцем зброєю, який продавав не тільки її. Він заслужив на те, що отримав.

- Якщо ти не хотіла, щоб я тебе знайшов, то, мабуть, не варто було підпалювати те місце, - я зупинився, інша частина мене рвалася на поверхню. - Або лишати своє мереживне спіднє.

- Мережевне спіднє? - її сміх зірвався з язика, наче муркотіння, відлунюючи крізь бурю. - Це називається трусики, Семкаїле. Тобі ж відомо, і ти їх вдосталь набачився.

- Так, але я добре запам'ятав твої.

- Мені приємно. Я лишила їх як прощальний подарунок, - озвалася вона, знову підвівши підборіддя. - Ще один спосіб тобі пояснити, що дів­чина, яку ти так відчайдушно намагаєшся врятувати, уже давно зникла й ніколи не повернеться.

Я самовдоволено всміхнувся, ігноруючи її відверту спробу ще дужче мене віддалити, хоч це й розкраювало мені серце. Але я мав інший план.

- Маю визнати, що мене втішає той факт, що ти думала про мене, коли була з іншими, - я перекрикував лютування шторму. - Тобі це допомогло кінчити, чи ти так і лишилась обділеною, моя Діанно?

Хай яку б відповідь вона приготувала, та випарувалася, щойно ці мої слова зірвалися з вуст. Вона похитнулася, і хай швидко із цим впоралася, я помітив її реакцію на те, що я назвав її своєю. Побачив у її поставі проблиск визнання, ніби вона досі жадала й цінувала такі слова. У той момент я збагнув, що переможу. І вона це знала.

- Сприймаю твоє мовчання як "ні".

Я спостерігав, як вона хитнула головою, дощ прилипав до її волосся й обличчя.

- Будь ласка, невже я чую ревнощі? Величний Нищитель Світів - сама легенда - ревнує? Не пригадую такого у твоїх споминах.

- Не люблю, коли інші доторкаються до мого.

- Твого? - вона видала короткий смішок, біля її носа заклубочився дим. - Коли ми про це домовились? Коли ненавиділи одне одного? Чи тієї ночі, коли ми нарешті одне до одного доторкнулись? Чи коли я залишилася з тобою, а вони її забрали? Коли саме?

- Діанно, - її ім'я прозвучало як благання.

- Семкаїле, - перекривила вона мене, прицмокуючи язиком. - До того ж твої ревнощі до Малона зовсім недоречні. Він протримався лише кілька хвилин, а потім я його пошматувала, - її усмішка була смертоносною.

Я намагався поводитися так, ніби її недбала згадка про побачення мені не допекла, але небеса мене виказали. Блискавка розколола небо, за нею грянув грім - моя енергія розкраяла атмосферу. Вона вловила це і, відкинувши голову назад, засміялася гріховним сміхом. Дощ періщив їй по обличчю, вода стікала по шиї.

- У тебе досі проблеми, коханцю? Не спиться? - вона глянула на мене, а повітря й далі повнилося гуркотом.

- Буду з тобою чесним, якщо і ти будеш зі мною.

- Чесно?

- Так. Якщо по правді, ти допомогла мені більше, ніж собі уявляєш, і я хочу зробити для тебе те саме. Неважливо, якими словами чи насмішками ти мене закидаєш. Я не дозволю тобі йти далі цим руйнівним шляхом, Діанно.

Вона опустила погляд і кивнула, ніби обдумувала мої слова. З кінчика її носа капала вода, вона зиркнула на мене. Прекрасна - вона прекрасна навіть зараз. Жоден її бік мене не лякав, хай як би вона намагалася. Ікла, очі, кожна її частина - все це вона, і я бажав лише її. Я сумував за нею такою, якою вона була: починаючи з густих вій, які вона прикривала від дощу, до повних чуттєвих вуст, нафарбованих у насичений червоний, і закінчуючи її відкинутим назад волоссям, що спадало нижче плечей. Я бачив, як змінила її втрата Ґабріелли і випита кров, але для мене вона досі залишалася моєю милою, турботливою, дбайливою та запальною Діанною.

- Отже, по-чесному. Гаразд, буду чесною, - в її очах затанцювали вогники емоцій, і на якусь мить її люта постать зникла. Її горло затремтіло, доки вона й далі на мене витріщалася. - Це була марна трата часу. Кожна секунда, проведена з тобою, - марна трата часу. Ти був лише засобом для досягнення мети. Мав уберегти мою сестру, але не зміг зробити навіть цього. Я мусила піти, щойно випала така нагода. Будь-хто розумний так би вчинив. Тепер вона мертва завдяки нам з тобою, бо ми не змогли втримати руки якнайдалі одне від одного. Кейден убив її через тебе, через мене. Мені вкотре нагадали, що я не звичайна дів­чина, яка запала на звичайного хлопця, що дарував їй квіти і називав її гарненькою. Я дурепа, яка вважала, що в моєму житті може трапитися бодай якась подоба нормальності. Слабка й жалюгідна, яка не усвідомлювала, що все нормальне зникло тієї самої миті, коли я опинилася в тій клятій палючій пустелі. І, чесно кажучи, вже ніколи не зможу знову нею стати.

Так воно й було. Діанна намагалася сховатися за насиллям і своїми коханцями, прикриваючись ними, як обладунками, аби захистити своє розбите серце. Вона залишила повідомлення, щоб довести мені, що її справді вже немає. Тільки в душі я відчував, як це неправильно. Вона Діанна, моя Діанна, і я добре бачив, яка вона наразі зломлена. Сказані нею слова мали завдати мені болю, але вони витікали з її непереборного горя та болю. Такого самого болю, який вигризав мою душу, коли пав Раширім.

- Ти помиляєшся, Діанно. Ти намагаєшся переконати себе, але знаєш, що я б усе зробив для тебе і твоєї сестри. Звинувачуючи себе чи мене, ти не повернеш її назад, - серце впало в п'яти, коли вона злегка обернулась, а її очі засяяли дещо яскравіше. - Я досі про тебе дбаю. Потребую тебе. Хочу тебе. І зав­жди буду.

- Що ж, гадаю, це проблема. Бо мені байдуже на тебе. Якщо ціна цього - відібрати в мене все, - вона міцно стиснула вуста. - Ти не вартуєш цього.

Я зачепив її за живе, і вона відповіла тим самим.

- Не проєктуй це на мене. Я знаю тебе, навіть якщо ти це ненавидиш, - тобі не байдуже на мене. Я пам'ятаю свої відчуття тоді, і знаю, що ти відчувала. Усе було насправжки. Це єдине, що я досі від тебе відчуваю, і ніщо не спинить моїх спроб тебе повернути. Я не дам тобі страждати на самоті. Знаєш добре, що не дозволю. Я занадто, трясця, впертий.

У небі шипіла й потріскувала блискавка. Я зиркнув на неї. Діанна звела кутик своїх вуст, глитнула, і її довга, вузька шия напружилася, коли вона відкинула голову назад.

- Вони написали про нас історії. Про мене, Іґ?Моррутена, та про тебе, Семкаїле, про Нищителя Світів. Про двох істот, яким судилося проливати кров одне одного доти, доки космос не закровоточить, - вона глянула на мене й затримала свій погляд, - а не трахатися одне з одним.

Я лише знизав плечима, доки бушувала буря.

- Ну, часи змінюються.

Вона всміхнулася, але не тією сяйливою усмішкою, яку я жадав, а радше зі злості. Сплеснула в долоні:

- Гм, Семкаїле, було весело, але мені треба вбити одного відьмака. Тож...

Я знав, що вона робила. Її спроба триматися осторонь очевидна, та за цим стояло дещо інше. Тямив, де вона перебувала. Коли загинув мій батько і я знищив Раширім, я закрився від залишків мого світу. Вона просто ховала свої емоції в собі, пробуючи відштовхнути мене, відгородити від себе, намагаючись не відчувати.

- Діанно, - я підступив на крок вперед. Вона простягнула до мене руку, темний перстень засяяв на частку секунди, коли прикликала гострий та зубчастий нечестивий клинок, виготовлений із зазубреної кістки, і звела його між нами.

Я отетерів від шоку, шлунок скрутило. Немислимо.

- Як? - голос перейшов у ламаний шепіт.

Прикликала меч із персня. Вона не могла мати таку магію, яка б дозволила бодай стабілізувати ту силу, яку містив перстень.

- Ще одна відвертість між нами. Я пам'ятаю, чого ти мене вчив: як краще битися, бути швидшою, як завалити щось, набагато більше за мене, як завдавати смертельних ударів. Кожну дрібничку, яку ти мені показав у тому клятому особняку, коли просто хотів зблизитися зі мною після нашої невеличкої суперечки. Я закарбувала кожне твоє слово, включно з тим, що зав­жди треба мати зброю біля себе, - вона здійняла клинок, оцінюючи його. - Камілла створила його для мене. Зайняло певний час, проте ось що вийшло.

- То ось для чого вона тобі потрібна? Щоб побороти мене?

Чому від цього усвідомлення в мені прокинулися лють і ревнощі?

- Я знала, що ти лише стоятимеш у мене на шляху. Спасіння людей вживлене у твою ДНК так само, як кров, що тече в твоєму досконалому тілі. І якщо відверто - хіба не круто? Ці перстні - справді чудова ідея.

Камілла сфальсифікувала перстень, що породжує клинок. Я знав, що її сили не відповідали цьому місцю, проте аж стільки потужності й міці - це катастрофа. А тепер ще й дві з найсильніших жінок, яких я знав, об'єднали зусилля.

- Я - істота, створена з хаосу, народжена знищити тебе, - вона вказала клинком на мене. - Ти - захисник усіх дванадцяти королівств та їхніх проміжних вимірів. Станемо тими, ким нам судилося бути, коханцю?

Вона рухалася швидко, надто швидко. Я прикликав свою зброю, спиняючи її удар безпосередньо перед своїм обличчям. Гучно скреготнула сталь, частина меча зламалася.

Моє тіло вдарилося об підлогу, повітря вирвалося з легенів. Я звівся, викликаючи інший спалах-меч. Я відмовлявся здаватися щодо неї. Вона досі була тут. Я бачив лише короткий спалах, похований за злістю та помстою, але мені його стачило.

Світло миготіло, відливаючи сіро-блакитним відтінком з кожним обертом сфокусованих жовтих променів. Я оглянув кожну діру, яку вона зробила на палубі після того, як огріла мене полум'ям. Мій одяг лишався недоторканним, окрім кількох розрізів від її леза. Вона практично танцювала з тією зброєю. Навіть якщо ціллю був я, вона просто вражала.

Я зазирнув у яму й спустився туди за нею. Щойно мої ноги торкнулися землі, я впав на коліна. Меч Діанни врізався в метал просто над моєю головою й застряг. Її очі палали, доки вона висмикувала лезо зі стіни.

Я підвівся й відступив убік, за межі її досяжності.

- Як ти так добре оволоділа мечем? Ти ж їх зневажаєш.

Вона кинулася вперед, і я заблокував націлений на мене замах меча. Я стримував її так кілька секунд, сила, що стояла за нею, ударила вдесятеро міцніше. Вона близько нахилилася й усміхнулася, клацаючи своїми гострими іклами, наче лезом, яким вона володіла. Один лише удар у щелепу - і я влетів у сусідню стіну. Відштовхнувся, ухиляючись від ще одного замаху, і стіна, де я стояв, бризнула іскрами, коли в неї врізався її клинок.

- Досягти досконалості можна лише тренуючись, - з насмішкою вона жбурнула мені мої ж слова. - Ще один урок, який ти мені дав.

- О, то ти слухаєш те, що я кажу?

З лопнутої труби, там, де вона зацідила в стіну, із шипінням повалив шлейф пари в коридор.

- Знаєш, я бачила тебе на екрані, як ти гарцював й усміхався тим нерозумним смертним так, ніби нічого не сталося. Такий чарівний, замилював усім очі, нібито їм немає чого боятися. Що ти за посміховисько, - вона йшла за мною крізь сіру пару та крутила зап?ясток, обертаючи лезо в руці.

- Діанно, мені потрібно зберігати обличчя. Це я й робив. І тобі це відомо. Смертні й без того обурені.

- Так, ти мав такий жалюгідний вигляд, коли всі навколо практично пускали на тебе слину.

У голові сяйнула ідея.

- То ось який вигляд я мав? Як довго ти на мене витріщалася?

Вона атакувала знову, а я заблокував її удар.

- Він улаштував з нею цілу трансляцію, Семкаїле, так само як і ти - ти пішов туди, наче це нічого не значить. Збреши мені знову про те, як сильно про мене дбаєш, - проричала вона й замахнулася ногою мені в груди. Я відлетів назад, стіна заскрипіла під моїм тілом. Потер груди, де досі боліло, й підвівся на ноги. Так, вона справді стала сильнішою та злішою. Її слова доходили до мене, доки я віддихувався.

- Діанно, мені потрібно змусити світ - змусити смертних - почуватися в безпеці, щоб Рада Гадраміелю не втручалася. Ось і все. Я б ніколи добровільно не вчинив того, що завдасть тобі ще більше болю.

Пара без упину здіймалася з труби, заповнюючи коридор імлою. Я зміг побачити тільки сяяння її червоних очей і силует, який поволі ступив два кроки назад.

- Я б не турбувалась про те, чи мені боляче, - мовила вона, усміхаючись, її білі зуби мерехтіли в мороці.

Щойно вона була тут, а наступної миті зникла. Я скочив на ноги й кинувся туди, куди вона пішла. Дим в?юнився навколо мого тіла, але в коридорі було порожньо.

- Срань, - видихнувши, проричав я, з моїх вуст зірвалося чергове слово, якого мене навчила Діанна. Вона використовувала мене як приманку, щоб відчути його, визначити, де він, і щойно я опинився так далеко від нього, що не міг дотягнутися, вона зникла.

Я обернувся, повертаючи свою спалах-зброю назад до персня, і кинувся бігти коридором. Усвідомлюючи, що не дістануся до нього раніше за неї, зупинився і перенісся, з?явившись перед металевими дверима. Я схопив важіль і смикнув, зриваючи двері з петель. Сантьяґо підскочив, вибалушивши очі від шоку та страху. Я не дав йому часу зреагувати, увійшов і схопив його спереду за сорочку, витягуючи назовні.

- Маєш жахливий вигляд, - зазначив він, скрививши обличчя від побачених порізів і крові на моєму піджаку. Я не помітив, скільки ударів вона завдала під час нашої битви, але, мабуть, таки трохи нашкодила.

Я тягнув його, оглядаючи кожний прохід і куток, очікуючи її появи. Дивно, що вона досі до нього не дісталася. Сантьяґо вловив моє занепокоєння і поквапився услід за мною.

- А знаєш, я міг просто перенести нас обох звідси, якби ти не відібрав мої довбані руки.

- Стулися, - відрізав я, дійшовши до кінця коридору. Я вдивлявся направо й наліво, але єдине, що там снувало, - це тіні, створені тьмяним миготінням вогнів. Підштовхнув Сантьяґо праворуч, до знаку виходу в кінці коридору.

- Чому ти мене захищаєш?

Я спинився й обернувся до нього обличчям, мої плечі стиснулися, і він на крок відступив.

- Я й не захищаю.

- А й справді скидається на те, - промуркотіла Діанна з іншого кінця коридору.

Очі Сантьяґо округлилися, його погляд прикипів до чогось за мною. Я повільно обернувся до Діанни. Вона притулилася до стіни, постукуючи нечестивим клинком об кінчик свого каблука. Як вона до мене підкралася? І це вже вдруге.

- Чому я вже не можу тебе відчувати? - я насупив брови й почув, як Сантьяґо глитнув позаду мене.

Його погляд перетнувся з моїм. Вона знизала плечима, відштовхуючись від стіни та крутячи клинком у руці так, як її навчив.

- Це таємниця, та й ми вже не друзі.

Я вигнув губи, готовий ще раз заявити, як сильно ненавиджу це слово, але Сантьяґо прошепотів позаду:

- Ти Кейден більше, ніж будь-коли раніше.

- Щось типу того, - повільна напівусмішка поповзла її обличчям. - Тепер готовий померти?

Я прикрив його своїм тілом.

- Діанно, хай як би я хотів, щоб він помер, ми не можемо цього зробити. Ти не можеш.

Вона зупинилась, її усмішка стала смертоносною, вона захитала головою.

- О, ще й як зможу. Хочеш глянути?

Я здійняв руку.

- Подумай добре. Йому відомо, де Кейден і куди вони це переправляють. Він сказав, що Азраїл живий, Діанно. Знаєш, що це значить?

Вона на мить заплющила очі, плечі опустилися, коли відкинула голову назад. Я помітив, що вона опустила клинок, але посилила хватку.

- Це все, що тебе, трясця, хвилює, - прошепотіла вона.

- Що? Ні, - похитав головою я, опускаючи руку. - Він цінний, Діанно. Ось і все.

- Ні, - вона поглянула на мене, і я побачив, як образа й біль на секунду спалахнули в її очах, сповнених жарин, коли вона направила на мене клинок, - Ґабі була цінною.

- Так, і він за це заплатить. Чи ти справді вважаєш, що мені не байдуже на життя Сантьяґо після всього, що він з тобою зробив? - Діанна нахилила голову, наслухаючи. Я привернув її увагу й повів квапливо далі. - Мені потрібна інформація, і я планую здобути її тим самим способом, яким користувався протягом століть.

Діанна склала руки, ліниво тримаючи клинок у руці.

- То це твій план? Використати енергію, - як ти робив зі мною, - щоб змусити його розповісти, де Кейден?

- Так, - кивнув я.

- А що потім? Уб?єш його?

Я помахав рукою.

- Він поплатиться за скоєні злочини. Рада Гадраміелю подбає про його страту, як вони й робили протягом еонів.

- За скоєні злочини? Який герой, - вона придушила смішок. - Ти чарівний, зав­жди такий радий допомогти монстрам, але ми можемо все це пропустити, і ти просто віддаси його мені. Ти навіть не забрудниш свої ідеальні руки.

- Або, - я ковтнув наростаючий в горлі клубок, - можемо укласти угоду та співпрацювати, як колись.

- Бували, знаємо. З цього нічого не вийшло, хіба ні? - вона насупилась і знизала плечима. - Тож я пас. Ти мусиш дотримуватися правил, а я вважаю за краще калічити інших, тямиш? Ну тобто, ким він буде? Полоненим для тебе та тієї міфічної ради?

- Так, він буде військовополоненим.

Вона постукала ногою по підлозі, на мить зиркнувши вниз.

- Ну, твій військовополонений зник, тож...

Я обернувся й побачив порожній прохід. Маленькі вогники досі крутилися в коридорі. Я вилаявся собі під ніс, поклав руки на стегна й обернувся до неї.

- Як я його не почув?

Діанна розвела руками, її довге хвилясте волосся підскочило до плечей, коли вона знизала плечима.

- Ти справді захопився розмовою. Чесно кажучи, мені не хотілося тебе вривати. Сантьяґо - плазун, він любить накладати чари на свої ноги, аби мати змогу крастися. Ще той пройда.

- А-а, - мовив я. Частина мене сумувала за цим, я весь за нею сумував. Здавалося таким правильним бути поряд з нею, чути її голос, вести жартівливі розмови, співпрацювати з нею, як і раніше, - усе це. Навіть якщо вона заперечувала наш зв?язок, я досі відчував його з гостротою бритви. Боги, я так за цим сумував, проте моя ностальгія тривала недовго.

- Ти бачила як він йшов?

Вона кивнула:

- Так.

- І ти дала йому піти.

Знову кивнула:

- Так.

- Чому?

Вона повільно видихнула, її щоки роздувало дихання, коли вона ступала вперед.

- Якщо чесно, я збиралася піти за тобою після того, як прикінчу Сантьяґо, але оскільки ти вже тут, - її голос на октаву понижчав, очі запалали яскравішим відтінком, ікла видовжились, прикрашаючи кутики нижньої губи, ніби Іґ?Моррутен всередині неї виривався на поверхню, - маю кращий план.

Діанна кинулася до мене, розмахуючи клинком над головою. Я відступив убік, викликаючи клинок зі свого персня та здіймаючи його, щоб заблокувати удар. Вона атакувала сильно й жорстоко, змушуючи навіть мене корчити гримаси від тієї абсолютної сили, що за ними стояла. Вона й раніше була сильною, але зараз її сила майже лякала.

Я відмахнувся від другого удару, змушуючи її відступити. Та за мить вона повернулася - це сталося так швидко, що я навіть не помітив, як вона огорнула себе тінями. Ось вона біля мене, а за мить - вже за мною, просто як тоді, коли ми билися на Зараллі. Я заніс свій меч назад, блокуючи її клинок, коли вона спробувала порізати мені спину. Крутнувся до неї, але вона знову зникла. Моя лопатка наповнилася болем. Ще один дотик повітря й вогню ковзнув моїм боком, а за ним я відчув глибокий укус, і з моєї руки хлинула кров. Вона, бляха, така швидка. Я силкувався блокувати її, проте ще один різкий удар у задню частину коліна збив мене з ніг. Доки вона йшла до мене, її підбори стукотіли по підлозі. Спинившись переді мною, підняла моє підборіддя пласким боком клинка, її вуста прикрашала усмішка.

- Глянь на це. Боги вміють поклонятися.

- Діанно, якщо ти хотіла, щоб я став перед тобою на коліна, тобі просто треба було попросити. Ти це знаєш.

- Заманливо, - вона провела клинком під моїм підборіддям, змушуючи мене відкинути голову назад. - Тобі варто знову відростити щетину. Мені подобається, як вона лоскоче.

- Усе, що захочеш.

Вона посміхнулася іклами з холодною жорстокістю.

- Усе, що захочу?

- Завжди.

- А я від тебе й справді дечого хочу, - вона нахилилася трохи ближче, кінчик її леза вп'явся в мою шию. - Хочу, щоб ти стік кров'ю.

Вона схопила мене за горло швидше, ніж я міг збагнути, і підняла з легкістю хижака, тонкі м'язи на її руці напружилися від моєї ваги. Мої ноги ледь доторкалися до підлоги, а це багато про що свідчило, зважаючи на те, що я таки вищий за неї. Я не встиг нічого сказати, як вона встромила лезо мені в живіт, пришпилюючи до металевого корпусу корабля.

Я застогнав і потягнувся до клинка, та вона заштовхувала його дедалі глибше. Втупилася в мене очима, прикусивши губу й нахилившись ближче.

- Я ніколи не казала тобі, як сильно мені подобаються звуки, які ти видаєш? - її нігті вчепилися в мою шию збоку. - Зроби це знову.

Її голос пройшовся рідким оксамитом по моїй шкірі, по моїй душі, навіть із зазубреним лезом у моєму череві. Вона повільно відпустила моє горло, провівши пальцями по шиї, вздовж ключиці, аби погладити груди. Кров накопичувалася та стікала з рани, проте зараз вона хлинула до зовсім іншої частини тіла. Вона почула, як забилося моє дихання, і її усмішка розпливлася, оголюючи ікла, гостріші за кинджали. Одним нігтем розрізала мою сорочку, а потім занурила в неї голову. Я застогнав, коли її язик доторкнувся до мого оголеного тіла, і зовсім не від болю. Вона кинула на мене погляд крізь свої густі вії - погляд, про який я мріяв ще з часів Чейсіна.

- Саме так, - мовила і провела язиком по сліду крові під клинком.

А за мить відступила, і моє тіло без неї похололо. Я спостерігав, як вона витягує з-поміж своїх грудей маленький флакончик, прикріплений до ланцюжка. Як зриває кришку і спльовує туди мою кров. Бажання переросло в тривогу, коли вона заповнила пляшечку, закоркувала її та знову сховала під блузку.

Я рвонувся вперед, але марно. Зброя, якою вона пронизала мене й увігнала в стіну, не давала змоги зрушити з місця. Пальці ніг ледь доторкалися до підлоги, і жодного важеля, щоб висмикнути клинок.

- Тримайся, - вона підморгнула мені та зникла в хмарі чорного туману.

Я кліпнув, поволі отямлюючись. Відчув, як чиїсь сильні руки волочать мене дрібним піском. Перед очима все розпливлося, у голові паморочилося, але я побачив її. Богиня тягнула мене якомога далі від розбурханих хвиль. Невже Океануна знайшла мене, загубленого й віднесеного течією? Я вгледів її тендітну постать і велику рану на спині, що повільно гоїлася. Її темне, мокре волосся сплутаним клубком прилипало до плечей і спини. Моє тіло глухо впало на землю, у горлі пекло, коли випльовував густу, важку солону воду, груди здіймалися, а перед очима все пливло, коли опритомнів. На мене глипали червоні очі. Це не Океануна. Не богиня. Це Іґ'Моррутен. Мій Іґ'Моррутен.

- Діанно?

Щойно я озвався, вона зникла. Її форма повернулася в темряву, наче вона належала їй, і якась частина мене боялася, що так і станеться.

- Ти наче вимотаний, - жартома мовив Вінсент, коли я входив до головної будівлі Срібного міста. Ми піднялися на кілька поверхів вище, я шкутильгав, наскрізь просякнутий морською водою, а черевики на ногах безбожно скрипіли. Я б не прослизнув непомічений. - Починаю вірити, що щоразу, коли ти йдеш, то повертаєшся геть збентеженим.

- Більше жодних телевізійних інтерв'ю. Я хочу, щоб моє обличчя повністю стерли з минулих ефірів. Якщо смертні захочуть почути слова підтримки - їх виголосиш ти, Вінсенте.

- Г-гаразд, - заїкнувся він.

Слова Діанни ще раз пролунали в моїй голові. Яким же я був легковажним і дурним, що не усвідомлював, як боляче це її ранить? Поставив свою посаду, свою роботу вище за неї.

Я похитав головою, ігноруючи небожителів, що витріщалися на мене.

Мої рани загоїлися, але одяг лишився порізаним і пошматованим. Я мав такий вигляд, ніби відбивався від дикого звіра, - і хтось би сказав, що так воно й було, - але вона моя, і володіє тією частиною мене, якої досі ще ніхто не торкався. Серце боліло набагато дужче за той біль, який зараз спадав з мого тіла.

Вінсент крокував поруч зі мною із занепокоєним обличчям.

- Хочеш про це поговорити?

- Ні.

Він щось пробурчав.

- І я припускаю, що корабля вже немає?

- Зараз він на дні океану. Уламками.

- Сантьяґо?

- Мертвий.

Він замотав головою.

- Вона й справді вбиває всіх причетних.

- То не вона.

Ми дійшли до ліфта, і Вінсент нахилився вперед, щоб натиснути кнопку.

- Ти вбив?

- Сантьяґо був найгіршим з гірших. За ним ніхто не сумуватиме, а я не сприймаю тих, хто нападає на мене, - промовив я, і мій голос перетворився на низьке гарчання.

Або на неї.

Вінсент схвально кивнув.

- Я чудово розумію. Просто припускав, що ми протримаємо його довше, щоб отримати інформацію. На жаль, у нас досі нічого немає.

Двері ліфта відчинилися, і ми ступили всередину. Інформація? Він дав мені лише історії, які я вважав помилковими. Азраїл ще живий? Алістер був на Раширімі, коли той пав. Вигадки. Мусили ними бути. Інакше я б знав. Я б це відчув.

- Ти мене чуєш?

Я повернув голову до нього.

- Га?

- Коли ми поговоримо з Радою Гадраміелю?

- Коли настане час.

На маленькому екрані високо вгорі затанцювали цифри. Вінсент пожував внутрішній бік щоки, але кивнув. Я знав, що він прагнув діяти. Хотів, щоб Рука була тут. Йому кортіло битися, як давно колись. Для нього вона просто ще один Іґ'Моррутен, що сіяв хаос і руйнацію. Він вважав, що її потрібно приспати, як скаженого звіра. Я відчув на собі його погляд, але не знав, що сказати. Я зазнав невдачі, як і багато разів до цього. Тому й не повідав йому про те, що дізнався. Не розповів, як Діанна майже перемогла мене в бою, як вона рухалася, як я, можливо, занадто добре натренував її в Зараллі. І про те, яка вона тепер вкрай небезпечна через це.

- Де Лоґан? - моє запитання, здавалося, його налякало. Я не усвідомлював, як усе стихнуло.

- Пішов на пошуки Неверри.

Я кивнув. Лоґан шукав її безперервно, відколи все це почалося, і я не заперечував, але він нікого із собою не брав. Я хвилювався за нього, так само як і за неї. Ми витратили тижні на пошуки й не мали жодної зачіпки. Діанна була найближчим інформатором, який у нас був, коли йшлося про Іншосвіт, але на цей момент вона бажала мені смерті.

- Він взяв із собою команду?

Двері ліфта розсунулися до великого вестибюля. Кілька дов­гих лавок займали весь коридор, а між ними стояли рослини в горщиках. Зображення, вирізьблені на стінах, нагадували про минуле - про битви, які я волів би забути, та які любило молодше покоління. О цій порі ночі на поверсі вже нікого, майже всі пішли додому кілька годин тому. Залишилася лише команда скелетів, як називав їх Вінсент.

- Збрешу, якщо скажу так.

Я низько, роздратовано простогнав, зупинився й зітхнув, обернувшись до нього.

- Іди відпочинь. Сьогодні вже немає нічого такого, про що я не зможу подбати сам.

Тільки додаткові дослідження - більше пошуків того, чого - я й так знав - не знайду.

Він притулився до стінки ліфта, якусь мить дивився на мене, а потім відштовхнувся.

- Я можу допомогти.

Я похитав головою, тримаючи руку на животі. Там, де вона мене проштрикнула, досі пульсував гострий біль.

- Хочу просто побути наодинці.

- Знаю. І це мене турбує.

Він не жартував. Я знав, що вони хвилювалися. Я помітив, що останніми тижнями всі спостерігали за мною пильніше, частіше перебували поруч, постійно перевіряли, чи все гаразд. Вони хотіли як краще, але я ставився до цього з презирством. Вони ніяк не могли це виправити. Виправити мене.

- Я прийму душ і ляжу спати, Вінсенте. Не думаю, що ти захочеш бути поруч.

Він вимушено всміхнувся, але усмішка не діткнула його очей.

- Що ж, твоя правда.

Я відвернувся від нього й гукнув:

- Передай Лоґану, що коли він ще раз піде без команди, то опиниться в камері на кілька тижнів.

- Так, сер, - до мене долинуло тихе хихотіння, а потім двері ліфта зачинилися.

Я казав серйозно. Не хотів втратити ще одну людину, яка для мене щось важила.

Моє відображення глипало на мене із запітнілого від пари дзеркала. Довгі темні пасма вигиналися над бровами. Волосся знову відросло, та мені було байдуже. М'язи оповивали тіло, та я не почувався сильним. Тисяча шрамів, що свідчили про тисячу різних невдач, прикрашали мої груди, руки, ноги та спину. Я провів рукою по животі, згадуючи, як Діанна так легко всадила в мене лезо, ніби я нічого не значив. Темний бік мого мозку подумав, що, можливо, Дрейк помилявся. Вона сама так сказала, та потім врятувала мене, хоча я цього й не потребував.

Ще одна темна думка відвідала мене. Чи зможу до неї достукатись? Чи доведеться мені її вбити, як раніше всіх тих звірів, істот і богів? Чи зможу я знищити ту усмішку, яка дарувала мені спокій у часи, коли мені хотілося лише одного - зникнути? Я відштовхнувся від раковини й одним рухом зап'ястка задрапував нижню частину тіла в домашні штани пісочного кольору.

Я ввійшов у спальню, лишаючи світло приглушеним. Мої апартаменти на горішньому поверсі будівлі. З великого вікна було видно споруди далеко внизу і хмари, що танцювали між ними. Це була кімната, збудована для короля чи бога, але я не почувався гідним жодного з цих титулів.

Біля стін, поруч із ванною, стояли комоди. Посеред кімнати розкинулося ліжко, - таке велике, що вмістило б сімох, - а перед вікнами ліворуч від мене була зона для відпочинку. Купка старовинних текстів, які я взяв у ради під час мого останнього візиту, безладно валялася на столі. Я схопив зі столу невеличку смужку чорно-білих світлин і повернувся до балкона.

Прохолодне нічне повітря привітало мене, коли я переступив поріг. У місті внизу панувала тиша. На вулиці самі лише небожителі стежили за дотриманням комендантської години. Я склав руки перед собою й поглянув на фотографії. Куточки моїх очей пощипувало, доки я водив великим пальцем по знімках. Середня світлина - її улюблена, де вона змусила мене дивитися в камеру. Вона казала, що це нагадує їй про те, що я ніколи її не слухаю. Проте вона помилялася. Я слухав усе: кожне її слово, кожне її дихання. Я слухав.

Зиркнув на нічне небо. Кожна зірка на ньому достоту як тьмяна насмішка над буттям того, що я знав. Я зітхнув і зробив те, до чого не вдавався дуже давно. Звернувся до старих богів.

- Знаю, що коли душа відходить, навіть я не можу до неї достукатися. Це заборонено, але, будь ласка, благаю вас, якщо Ґабріелла там, якщо вона мене чує, нехай мені допоможе. Дайте мені знак, що я принаймні на правильному шляху.

Я вдивлявся в небо, шукаючи бодай якийсь знак. Хитнув головою, усвідомлюючи, як це безглуздо. Вона не могла ані звернутися до мене, ані почути мене. Я трохи відхилився, коли далеко праворуч від мене замерехтіла зірка. Обернувся до неї. Вона підійнялася вище за інші, на відтінок яскравіша. Як я не помітив її раніше?

- Можливо, ти не була такою, як ми, Ґабріелло, але якщо ти зуміла допомогти їй раніше - тож ти сильніша навіть за мене. Боюся, що не встигну до неї вчасно, - абсолютно наляканий, - а я воював і бачив таке, що змусило б інших молитися про смерть, - зірка не те що не заблимала, а навіть не зблиснула. Звісно, що ні. Я видихнув і глянув на світлини в руці. - Але я обіцяю, що не дам їй далі себе втрачати. І не відмовлюся від неї. Ти б не відмовилася.

Я пішов з балкона всередину. Ліг і спробував примусити себе відпочити, і тоді зміг би заприсягтися, що та сама зірка засяяла яскравіше, ніж ті, що її оточували. З іншого боку, можливо, я просто божеволів, шукаючи знаки, які не могли сюди дістатись. Та все-таки ця зірка мерехтіла.