Космонавт
Над темним волоссям мами кружляли рої електричних світлячків, освітлюючи їй шлях. Вона стояла біля дверей своєї спальні і дивилась, як я ішов мовчазним коридором.
- Ти ж допоможеш мені цього разу затримати його вдома? - запитала вона.
- Гадаю, так, - відповів я.
- Благаю! - На її блідому обличчі миготіли відблиски. - Цього разу він не повинен залишити нас.
- Добре, - відказав я, постоявши там хвилинку. - Тільки даремно все це, нічого з цього не вийде.
Вона пішла, і світлячки, викреслюючи у повітрі електричні кола, летіли над нею, освітлюючи шлях, немов блукаюче сузір'я. Я почув, як вона прошепотіла:
- У будь-якому разі треба спробувати.
Інші світлячки провели мене в кімнату. Але щойно від ваги мого тіла електричне коло розімкнулося, світлячки погасли. Опівніч. Ми з матір'ю, розділені мороком, чекаємо у своїх кімнатах. Ліжко почало мене заколисувати, тихо наспівуючи. Я натиснув вимикач. Спів і колисання припинилися. Я не хотів спати. Я зовсім не хотів спати.
Ця ніч нічим не відрізнялася від тисячі інших наших ночей. Скільки безсонних годин ми пережили, коли раптом відчували, як прохолодне повітря стає жарким, як вітер несе вогонь, або бачили, як стіни на мить освітлює яскравий спалах. І ми знали, що в цю секунду над будинком пролітає його ракета - і дуби гнуться від потужного повітряного вихору. А я лежав із широко розплющеними очима, часто дихаючи, а мама - у своїй кімнаті. Її голос долинав до мене через радіофон:
- Ти відчув?
- Так, це він, усе гаразд, - відповідав я.
Татів корабель промайнув над нашим містечком, маленьким містечком, де ніколи не сідали космічні ракети, а ми лежали ще зо дві години і міркували: "Зараз тато сідає в Спрінґфілді, зараз він зійшов на гудронову доріжку, тепер підписує документи, зараз він на вертольоті пролітає над річкою, над пагорбами, зараз садить вертоліт у нашому аеропорту Ґрін Віледж..." Так могла проминути половина ночі, а ми з матір'ю, кожен у своєму ліжку, все прислухались і прислухались. "Ось він іде по Белл-стріт. Він завжди йде пішки... ніколи не бере таксі... ось проходить парком, звертає в провулок Оукгерст, і зараз..."
Я підняв голову з подушки. Ген десь на вулиці все ближчають і ближчають жваві, квапливі, нетерплячі кроки. Тепер вони повертають до нашого будинку, затупотіли вгору по сходинках ґанку. І ми з мамою дружно усміхаємось у прохолодній темряві, коли вхідні двері, впізнавши господаря, відчиняються, тихенько вітаються і зачиняються знову.
Десь через три години я тихенько, затамувавши подих, покрутив мідну ручку їхніх дверей, прокрався у пітьмі, безмежній, наче міжпланетний космос, і сягнув рукою по маленький чорний ящик, що покоївся біля ліжка батьків, в ногах. Схопивши ящик, я нечутно побіг до себе, думаючи: "Він все одно нічого не розповість, не хоче, щоб я знав".
І ось з відкритого ящика струменить чорний костюм космонавта, ніби чорна туманність з блискучими стібками далеких зірок. Я м'яв у гарячих руках темну тканину і вдихав аромати планет: Марс пахнув залізом, Венера - зеленим плющем, Меркурій - сіркою і вогнем; я насолоджувався запахами молочного місяця і жорстких зірок. Потім я поклав костюм у центрифугу, яку зібрав у шкільній майстерні у дев'ятому класі, і запустив її. Незабаром у реторті осівся дрібний пил, який я помістив під окуляр мікроскопа.
Поки батьки, нічого не підозрюючи, спали, поки спав увесь будинок, поки самоврядні пекарі, механічні слуги й автоматичні прибиральники дивилися свої електричні сни, я розглядав сяючі дрібки метеорного пилу, кометних хвостів і глину з далекого Юпітера. Вони виблискували, як самі світи, що крізь тубус мікроскопа заманили мене на мільярдні відстані, під неймовірні прискорення. На світанку, втомившись від своєї подорожі і побоюючись викриття пропажі, я відніс коробку із форменим одягом на місце, у спальню батьків.
Потім я заснув, але відразу ж прокинувся від гудка машини за вікном, що приїхала забрати костюм у хімчистку. "Добре, що я не чекав", - подумав я. Адже через годину костюм повернуть, уже очищений від слідів подорожі.
Я знову заснув, а в кишенці піжами, що саме біля серця, лежав маленький флакон з магічним пилом.
Коли я спустився вниз, тато, вгризаючись у свій тост, саме снідав за столом.
- Ну як виспався, Дуґу? - привітався він так, ніби весь час був удома, ніби не покидав нас на три місяці.
- Добре, - відповів я.
- Тостів?
Він натиснув кнопку, і стіл зробив мені чотири рум'яні, золотисті тости.
Пам'ятаю, як тато того полудня безнастанно копав у саду, немов щось шукав. Його довгі смагляві руки рухалися спішно, саджаючи, наминаючи, прив'язуючи, зрізаючи, обрізаючи; засмагле обличчя повсякчас повернуте до землі. Погляд тата зосереджений на руках; жодного разу він не глянув на небо чи на мене, навіть на маму. Лише коли ми колінкували поруч із ним, щоби крізь тканину відчути вогкість землі, занурити пальці в чорний перегній, забувши про синє-пресинє до божевілля небо, тільки тоді він озирався в обидва боки, на маму чи на мене, і лагідно підморгував, після чого продовжував працювати - зігнутий, з опущеними вниз очима, так що небеса споглядали тільки його похилу спину.
Того вечора ми сиділи на автоматичних гойдалках під накриттям, вони нас гойдали, обдували вітром, і співали для нас пісні. Було літо, місячне сяйво, лимонад, в руках ми тримали холодні склянки, і тато читав стереогазету, яка була вмонтована у спеціальний капелюх і перегортала мікросторінки за збільшувальним склом, варт було лише тричі поспіль кліпнути. Тато курив сигарети і розповідав мені, як він був хлопчаком у 1997 році. Трохи згодом він, як завжди, запитав:
- Ти чому не граєшся, не кóпаєш ногами банки, Дуґу?
Я нічого не відповів, але мама зауважила:
- Він грається весь час, коли тебе немає вдома.
Тато глянув на мене, потім - вперше за цей день - на небо. Мама завжди спостерігала за ним, коли він дивився на зірки.
Повернувшись додому, в перший день і вечір він лише вряди-годи дивився вгору. Я бачив, як тато затято працював у саду, бачив його лице, що ніби вросло у ґрунт. Наступного дня він дивився на зорі частіше. Вдень мама не боялася неба; але як їй би хотілося вимкнути вечірні зорі. Я навіть уявляв собі, як вона подумки тягнеться до вимикача, але ж де його знайдеш. На третій вечір, можливо, батько сидітиме тут, на терасі, а ми вже готуватимемося до сну, і я почую, як мама гукне його в дім, - так як вона, бувало, кличе мене з вулиці. Відтак тато, зітхнувши, ввімкне фотоелектричний замок. А наступного ранку, за сніданком, я погляну вниз і побачу маленький чорний ящичок біля його ніг; мама ще спатиме.
- Ну, Дуґу, до побачення, - скаже він, і ми потиснемо один одному руки.
- Через три місяці?
- Так.
Він ітиме вулицею, не сівши ні у вертоліт, ні в "жука", ні в автобус, просто ітиме пішки, непримітно несучи костюм в сумці під пахвою. Він ніколи не хотів, щоби люди думали, що він, ставши космонавтом, задирає носа. Годину потому мама спуститься, щоби поснідати одним шматком підсмаженого тосту.
Але нинішній вечір - то є нинішній вечір, перший вечір, і тато лише зрідка поглядав на зірки.
- Підемо на телевізійний карнавал? - спитав я.
- Добре, - відказав батько.
Мама лише усміхнулася.
І ми помчали в місто на вертольоті і повели тата через тисячі екранів, щоби його голова, його обличчя були з нами, щоби він більше нікуди не дивився. Ми сміялися зі смішного, серйозно споглядали серйозне, а я все розмірковував: "Мій батько літає на Сатурн, на Нептун, на Плутон, але ніколи не приносить мені подарунків. Батьки інших хлопчиків, котрі подорожують в космосі, приносять шматочки руди з Каллісто, уламки чорних метеоритів, блакитний пісок. А мені доводиться збирати власну колекцію, вимінювати каміння та пісок з Меркурія, які наповнюють мою кімнату, але про які батько ніколи не хоче розповідати".
Траплялося, згадав я, що тато приносив щось для мами. А якось він посадив кілька марсіанських соняшників у нашому дворі, але через місяць після того як тато знову полетів, соняшники страшенно розрослися, і мама одного разу вибігла й усіх їх позрізала.
Коли ми зупинилися перед стереоскопічним екраном, я не довго думаючи запитав тата те, що завжди запитував:
- Скажи, а як там, у космосі?
Мама перелякано поглянула на мене, проте було вже пізно.
Батько з пів хвилини стояв мовчки, підшукуючи відповідь, потім знизав плечима:
- О, це найкраще з усього найкращого, що може бути в житті. - Потім сахнувся. - Та ні, нічого особливого. Рутина. Тобі б не сподобалося, - він подивився на мене з побоюванням.
- Але ти щоразу летиш знову.
- Звичка.
- Куди ж ти полетиш далі?
- Ще не вирішив. Треба подумати.
Він завжди обмірковував. У ті дні космонавтів було мало, він міг сам вибирати, куди і коли йому летіти. На третій день після його повернення додому, увечері, можна було побачити, як він приглядається і вибирає зірку.
- Давайте вже підемо додому, - сказала мама.
Коли ми повернулися додому, було ще рано. Я хотів, аби тато одягнув форму. Мені не слід такого просити - це завжди засмучує маму, але я нічого не міг з собою вдіяти. Я продовжував вмовляти, хоча він завжди відмовлявся. Я ніколи не бачив його у формі космонавта. Нарешті він сказав:
- Ну, гаразд.
Ми чекали у вітальні, поки він піднявся вгору повітряною шахтою. Мама сумно дивилася на мене, немов не вірячи, що її власний син міг так з нею вчинити. Я відвів очі.
- Пробач, - сказав я.
- Ти мені зовсім не допомагаєш, - промовила вона. - Анітрохи.
Через мить у повітряній шахті почувся шерех.
- Ось і я, - тихо сказав тато.
Він був у формі - глянцевому чорному костюмі зі срібними ґудзиками, срібними обідцями на каблуках чорних черевиків. Здавалося, що хтось вирізав усе його тіло, руки та ноги з чорної туманності, крізь яку просвічувалися маленькі бліді зірочки. Костюм облягав тата, як рукавичка облягає довгу витончену руку. Він пахнув прохолодним повітрям, металом, космосом. Від пахнув вогнем і часом.
Тато стояв, ніяково посміхаючись, в центрі кімнати.
- Повернись, - дивлячись на нього, сказала мама, хоча думками вона, здавалось, була десь далеко.
Коли тато бував у космосі, вона про нього навіть словом не згадувала. Вона взагалі нічого ні про що не говорила, крім погоди, моєї шиї, яку треба було б добре вимити мачулою, чи свого безсоння. Одного разу вона сказала, що ніч була надто світла.
- Але цього тижня ночі безмісячні.
- А зоряне світло? - відповіла вона.
Я пішов у магазин і купив їй нові жалюзі, темніші та зеленіші. Вночі, коли я лежав у ліжку, було чути, як вона їх опускає до самого підвіконня. Довгий шурхітливий звук.
Якось я замислив покосити газон.
- Облиш це! - мама стояла у проймі дверей. - Поклади газонокосарку на місце.
Так трава зоставалася некошеною цілих три місяці. Тато підстригав її, коли повертався з польоту.
Мама нічого не дозволяла мені робити, як-от, наприклад, ремонтувати електричну машину, що готувала сніданок, чи механічного читця. Вона все складала, як складають гроші до Різдва. А потім я бачив, як тато стукає чи паяє, весь час усміхаючись за роботою, а мама щасливо усміхається, дивлячись на нього. Так, вона зовсім про нього не говорила, коли він відлітав. Зрештою, тато ніколи не намагався зв'язатися з нами через мільйони кілометрів.
Якось він сказав мені:
- Інколи твоя мати поводиться зі мною так, ніби мене не існує, ніби я - невидимець.
Я сам бачив, як вона саме так поводилася. Просто дивилася повз нього, на його плече, руки або щоки, тільки не в очі. А коли й дивилася в очі, то зіщулившись, ніби засинаюче звірятко. Там, де треба, вона говорила "так" і посміхалася - завжди із запізненням у пів секунди.
- Ніби я для неї не існую, - казав тато.
А в інші дні вона знову була з ним, і він для неї існував, вони трималися за руки, йшли гуляти навколо кварталу або каталися верхи, і мамине волосся розвівалося, як у дівчинки; вона вимикала всі механізми на кухні і сама пекла йому дивовижні тістечка, пироги та печиво, пильно дивилася йому у вічі, усміхаючись своєю справжньою усмішкою. Проте наприкінці таких днів, коли він для неї існував, вона завжди плакала, а тато стояв безпорадний, дивлячись надовкола, ніби шукав відповіді, але так і не знаходив.
Тато повільно повернувся, показуючи нам костюм.
- Повернися ще, - сказала мама.
Наступного ранку тато прибіг до хати з купкою квитків. Рожеві квитки на Каліфорнійську ракету, а на Мексиканську - сині.
- Швидше! - вигукнув він. - Купимо одноразовий одяг, а потім, коли він забрудниться, спалимо його. Гляньте, опівдні ми вилітаємо до Лос-Анджелеса, о другій годині сідаємо на вертоліт до Санта-Барбари, й о дев'ятій ранку - літаком доберемося до Енсенада і заночуємо там.
І ми вирушили до Каліфорнії, півтора дня прогайнували на тихоокеанському узбережжі, поки не осіли на піщаному пляжі Малібу, щоби приготувати сосиски. Уже звечоріло. Тато весь час прислухався, або співав, або пильно розглядав усе надовкола, намагаючись вловити кожну мить, немовби світ був великою центрифугою, яка оберталася так швидко, що в будь-який момент його могло відкинути від нас бозна-куди.
Того дня, у Малібу, мама залишилася в готелі. Тато довго лежав поруч зі мною на піску під палючим сонцем.
- Ух, - зітхнув він, - оце так щастя...
Ледь примруживши очі, він лежав на спині і впивався сонцем.
- Ось за чим я сумую, - додав він.
Тато мав на увазі "в ракеті", звичайно. Але чомусь він ніколи не казав слова "ракета" і не згадував його, не говорив нічого про те, чого немає в ракеті. Звичайно, в ракеті нема солоного вітру, блакитного неба або золотого сонця, маминого смачного обіду. І там ти не поговориш зі своїм чотирнадцятирічним сином.
- Що ж, поговоримо, - сказав він нарешті. І я знав, що тепер ми будемо говорити, як завжди, три години поспіль. Весь день ми будемо базікати про мою школу, як високо я можу стрибнути, чи швидко плаваю, перевертаючись на сонечку то на спину, то на живіт.
Тато щоразу кивав, коли я розповідав, усміхався, схвально поплескував по плечу. Ми розмовляли. Не про ракету і не про космос - ми розмовляли про Мексику, куди одного разу подорожували на старовинному автомобілі, про метеликів, яких ловили там у полудень у зелених теплих джунглях, про те, як сотні метеликів обліпили наш радіатор і тут же гинули, махаючи своїми блакитними і рожевими крильцями, тремтячи в судомах - було сумно і водночас красиво. Ми говорили про все, тільки не про те, що я хотів. І тато слухав мене. Здавалося, він жадав насититися усіма звуками, які ловив його слух. Він наслухав подих вітру, шум океану і мій голос, наслухав завжди уважно, зосереджено, а наші фізичні тіла при цьому ніби розчинялися - залишалися тільки звуки. Він заплющував очі і слухав. Я згадував, як він наслухає торохтіння газонокосарки, коли замість того щоби ввімкнути програмне керування, власноруч підкошує газон, бачив, як він вдихає запах скошеної трави, коли вона бризкає на нього з косарки зеленим фонтаном.
- Дуґу, - сказав він близько п'ятої години, коли ми зібрали наші рушники і пішли вздовж припливу до готелю, - пообіцяй мені дещо.
- Що?
- Ніколи не ставай космонавтом.
Я зупинився.
- Саме так, - вів далі він. - Коли ти будеш там, тебе завжди буде тягнути сюди, а коли будеш тут - туди. Краще й не починати. Не давай цьому заполонити себе.
- Але...
- Ти ще не знаєш, що це таке. Щоразу, коли я там, я думаю: "Тільки-но повернуся на Землю - залишуся там назовсім, більше ніколи не полечу". І все ж лечу знову, і, мабуть, так буде завжди.
- Я давно вже хочу стати космонавтом.
Але батько мене не почув.
- Я намагаюся залишитися тут. Минулої суботи, коли прийшов додому, то пробував переконати себе залишитися, чорт забирай!
Я згадав, як його обливало потом в саду і, коли ми подорожували, він постійно був чимось зайнятий, до чогось прислухався. Я знав, це все для того, щоби переконати себе, що море, міста, Земля, сім'я - ось що є справжнім і найціннішим у житті. Але мені відомо, що батько робитиме сьогодні вночі: стоячи на терасі, дивитиметься на коштовну діадему Оріона.
- Обіцяй, що не будеш таким, як я, - сказав він.
Я трохи завагався, а потім відповів:
- Добре.
Він потиснув мені руку.
- Молодець, синку, - мовив він.
Того вечора їжа була чудовою. Мама бігала по кухні із жменею кориці, місила тісто, брязкала каструлями і сковорідками. І ось на столі лежить величезна запашна індичка з приправами, брусничним соусом та горошком і гарбузовий пиріг.
- День подяки посеред літа?18 - здивувався тато.
- Тебе ж не буде вдома на День подяки.
- А й справді, не буде.
Він вдихав аромати, знімаючи кришки з кожної страви, і духмяна пара окутувала його засмагле обличчя. І щоразу він промовляв: "Ах!". Потім він подивився на кімнату, на свої руки. Окинув поглядом картини на стінах, стільці, стіл, мене, маму. Кашлянув. Я зрозумів, що він збирається з думками:
- Ліллі!
- Так? - мама дивилася на нього через стіл, який у її руках перетворився у чудовий срібний капкан, чарівну пастку з підливи, в якій її чоловік, наче вікодавній звір, міцно загрузне у смоляному озерці і зостанеться там назавжди, надійно відгороджений від світу пташиними кістками.
Її очі горіли.
- Ліллі, - сказав тато.
"Ну, продовжуй, - тривожно думав я. - Скажи це, швидко, скажи, що цього разу залишишся вдома і вже ніколи не полетиш. Ну, скажи!"
У цю саму мить пролетів вертоліт, у кімнаті почулося бряжчання, і скло у вікні задзвеніло кришталевим дзвоном. Батько глянув у вікно.
За ним були блакитні вечірні зірки і червоний Марс, який піднімався на сході.
З хвилину батько дивився на Марс. Потім, не дивлячись, простягнув руку до мене і попросив:
- Подай мені горошок.
- Вибачте, я забула покласти хліб, - сказала мама і вибігла в кухню.
- Але хліб на столі, - крикнув я.
Тато почав їсти, навіть не глянувши на мене.
У ту ніч я довго не міг заснути, тож близько першої вирішив спуститися вниз. Вершечки дахів у місячному світлі видавалися вкритими інеєм, а вилискуюча на газоні роса робила його схожим на снігове поле. Я стояв на порозі в самій лише піжамі, відчуваючи теплі дотики нічного вітерцю. Безсумнівно, тато був на терасі, сидів на механічній гойдалці і повільно розгойдувався. Я бачив його профіль, звернений до неба, він спостерігав за рухом зірок. Його очі були схожі на димчасті кристали, в яких відбивався місяць.
Я вийшов і сів поруч нього.
Ми гойдалися вдвох.
Нарешті я запитав:
- А в космосі трапляються нещасні випадки?
- Мільйони.
- Назви будь-які.
- Тебе може зачепити метеор, з ракети виходить усе повітря. Або тебе захопить із собою комета. Сильне забиття. Задуха. Вибух. Відцентрова сила. Надмірне прискорення. Недостатнє прискорення. Спека, холод, сонце, місяць, зірки, планети, астероїди, планетоїди, радіація...
- І вони поховають тебе?
- Тебе вже ніхто не знайде.
- А куди ж дівається людина?
- Зникає за мільярди кілометрів. Такі ракети називають блукаючими трунами. Ти стаєш метеором або планетоїдом, який вічно летить у космосі.
Я промовчав.
- Хоча, - зауважив він згодом, - у космосі смерть швидка. Бац - і людини нема. Ніяких страждань. Найчастіше взагалі не встигаєш нічого усвідомити. Ти мертвий і все...
Ми пішли спати.
Настав ранок.
Стоячи у проймі дверей, тато слухав, як у золотій клітці співає жовта канарка.
- Отже, я все вирішив, - сказав він. - Наступного разу, коли повернуся додому, то залишуся вже назавжди.
- Тату! - вигукнув я.
- Скажи це мамі, коли вона прокинеться.
- Справді?!
Він кивнув.
- Зустрінемося через три місяці.
І він попрямував по вулиці, непомітно несучи під пахвою чорну форму, насвистуючи, поглядаючи на високі зелені дерева, зриваючи ягоди з куща іранської мелії19, чистячи їх та високо підкидаючи перед собою, аж поки не зник у яскравих тінях світанку...
Через декілька годин, коли тата вже не було, я розмовляв з мамою.
- Тато говорить, що ти іноді поводишся так, немов не бачиш і не чуєш його, - почав я.
Вона все мені тихо пояснила:
- Коли він уперше полетів у космос, а це було десять років тому, я сказала собі: "Він мертвий. Або ж те саме, що мертвий. Отож, думай про нього як про мертвого". Коли він повертається додому три або чотири рази в рік, то це зовсім не він, а приємний спогад чи сон. Якщо спогад чи сон закінчиться, то це не дуже болить. Тому більшість часу я вважаю, що він мертвий...
- А в інші дні...
- А в інші дні я не можу нічого з собою вдіяти. Я печу пироги і поводжуся з ним, як із живим, і мені боляче. Ні, краще вважати, що його немає вже десять років і я ніколи його не побачу. Тоді не так боляче.
- Хіба він не сказав тобі, що наступного разу залишиться?
Вона повільно похитала головою:
- Ні, він помер. Я в цьому впевнена.
- Він знову повернеться живий, - переконував я.
- Десять років тому, - сказала мама, - я думала: "А якщо він загине на Венері? Тоді ми більше не зможемо дивитися на Венеру. А якщо на Марсі? Ми не зможемо бачити Марс. Щойно він спалахне в небі багряною зіркою, ми зачинимо двері і нам не захочеться виходити надвір. А якщо він загине на Юпітері, на Сатурні, Нептунові? У ті ночі, коли ці планети з'являться високо в небі, ми ненавидітимемо все зоряне небо.
- Напевно, ти права, - відказав я.
Наступного дня прийшло повідомлення. Посильний вручив його мені, і я прочитав його, стоячи на терасі. Сонце сідало. Мати стояла у проймі дверей позаду мене і дивилася, як я складаю листок і ховаю його в кишеню.
- Мамо, - почав я.
- Не говори мені нічого. Я і без тебе знаю, - сказала вона.
Вона не плакала.
Ні, він не помер на Марсі, ні на Венері, Юпітері чи Сатурні. Ми не згадуватимемо його щоразу, коли у вечірньому небі спалахне Юпітер, Сатурн або Марс.
Все сталося інакше.
Його корабель впав на Сонце.
Сонце - величезне, полум'яне, нещадне, воно щодня світить на небі і від нього нікуди не сховаєшся.
Тривалий час після смерті тата мама довго спала вдень і не виходила на вулицю. Ми снідали опівночі, їли ленч о третій ночі, обідали о шостій ранку, коли надворі розсіювався холодний сутінок. Ми йшли в театр на всю ніч і лягали спати вдосвіта.
Тривалий час ми виходили гуляти тільки тоді, коли йшов дощ або коли не було сонця.
18 День подяки (англ. Thanksgiving Day) - традиційне північноамериканське свято, під час якого люди дякують Богові за жнива та за одержані упродовж року блага. У США святкується щорічно у четвертий четвер листопада.
19 Мелія іранська, або "вервичне дерево" (лат. Meliaazedarach) - дерево з родини мелієвих. Квітне у липні, плоди дозрівають у грудні.
