Полігон
Виїхали двома бусами. "Косичка", "Захід", "Луїс" і "Ушатий" потрапили в перший бус. Крім них, у ньому сиділо ще кілька бійців з ОТГ, і кожен зі зброєю. У тісному просторі буса це мимохіть напружувало, і "Луїс" краєм ока побачив, як зіщулився "Ушатий", мабуть, мав схожі відчуття. "Мов під конвоєм, - ще промайнуло в "Луїса". - А "Ушатому", то тим більше..."
Поряд із ними сидів сухорлявий боєць середніх років у бандані й рідкісному камуфляжі, щось на кшалт "сафарі". У нього на колінах лежав автомат на вигляд "п'ятірка", закамуфльований під ту ж розмальовку, що й уніформа, і "Луїс" бачив, із яким захопленням "Косичка" зі "Заходом" нишком розглядають крутий прикид спецназівця.
Поряд із водієм сидів командир, із черевцем, волоокий, утім, до деталей екіпірування своїх бійців уважний, і вже по кількох сказаних ним зауваженнях стало зрозуміло, що зовнішність буває оманливою. "Луїс" так і не зміг згадати його позивного, бо якось і не чув, щоб хтось до нього звертався, то намірявся пізніше запитати в "Косички", але забув.
Командир майже упродовж усієї дороги балакав по телефону, точніше, тримав біля вуха свій далеко не найновішої моделі стільниковий і переважно слухав, лише зрідка кидав слово-два, так що суть розмови не можна було зрозуміти. Єдине, що сказав, відклавши вбік телефон, ще як тільки виїхали, і так, щоб усі чули:
- Щоб тільки на "друзєй" не напоротись!
- Так, мінти - наші лучшіє друз-зя! - докинув хтось із хлопців, вочевидь, вони розуміли свого командира з пів слова.
- Не люблять вони, коли ми стільки заліза возимо, - буркнув командир і знову приклав до вуха мобілу.
Дорога зайняла вже не стільки часу, як першого разу, невдовзі поминули й Селідове, і вже замаячив знайомий терикон, під яким стріляли минулого тижня, коли командир знову відклав телефон і, озирнувшись, кинув у салон:
- Так, ситуація міняється... Тут расєйська ДРГ, мля, прорвалась... Їх уже обложили, нікуди не дінуться, але й для нас є задачка...
"Луїс" поглянув на "Ушатого", "Ушатий" - на "Луїса", малі також перезирнулися, а отегешники просто уважно слухали свого командира, не виказуючи жодних емоцій. Спершу важко було вирішити, жарт це чи насправді прорвалася ворожа ДРГ.
- "Гюрза"! Ти в цій групі за старшого. Звичайно, після мене, - ще додав командир.
- Поняв! - відповів сухорлявий у "сафарі".
Перед Селідовим звернули з головного шосе і ще якийсь час гойдалися промерзлою, вибоїстою польовою дорогою, а командир лише скеровував водія то праворуч, то ліворуч, вочевидь, йому єдиному відомими манівцями в обхід блокпостів. Другий бус їхав за ними з дистанцією десь сто-сто п'ятдесят метрів, як і належить у бойових умовах, щоб одним попаданням не накрило обох.
Поминули шахту з трубою над надбудовою, із якої валив густий чорний дим. "Як із нашої котельні", - ще подумав "Луїс". Потім попри лісосмугу об'їхали терикон, аж поки віддалік не з'явився інший, а під ним, у видолинку, за висхлим очеретом показалась якась напіврозвалена ферма, либонь, корівник, бо залишилася частина похилої огорожі від загону, де ще не всі слупи зогнили й попадали.
Вони зупинилися, бійці стали вистрибувати на сніг і виконувати нові команди: розбирали рації, набивали ріжки, а потім шикувалися. Набої, як і минулого разу, стояли за задньою сідушкою буса в обрізаній згори пластиковій ємності з-під води "Бірюзова". А коли під'їхав інший бус, то звідти вийшов ще один їхній, із штурмів, кароокий, спортивної статури боєць із позивним "Культик", в якого за спиною висів тубус "Мухи".
"Луїс" знав, що друг "Культик" був після важкого поранення і мав би проходити реабілітацію десь у тилу, але залишився на базі. А може, йому просто нема куди їхати? Раніше вони зустрічалися лише на кухні, бо там усі зустрічаються, і ще раз вранці в черзі до умивальника, коли "Луїс" уступив йому свою чергу. Він іще тоді зауважив, що хлопець схожий на одного відомого футболіста, щоправда, прізвища того футболіста згадати так і не зміг.
З того іншого буса вийшла ще й круглолиця дівчина, також у камуфляжі, з пишним розпущеним волоссям і "Ніконом" на шиї. Хтось із хлопців кинув, що це преса чи пресслужба. Бійці розстелили каремати і розставили мішені в напрямку терикону, а коли пішли перші постріли, дівчина взялася фотографувати, а потім і їй дали постріляти, і командир особисто, нависнувши над нею животом, вчив прицілюватися.
"Косичка" зайняв чергу за "Гюрзою", мабуть, хотів постріляти з його розкамуфльованого автомата і таки свого домігся. А коли вже заліг і почав із одиночних і завеликий шолом став сповзати йому на очі, то мусив постійно поправляти його. Але по клаптях, що летіли з мішеней, видно було, що таки влучав.
"Луїсові" дісталося те саме місце і той самий калібр, що й "Косичці", п'ять сорок п'ять, і, звісно, перед териконом одразу феєрверк із рикошетів. Він також без проблем розфігачив свої мішені. Як і всі: перший ріжок лежачи, другий стоячи і короткими чергами в русі, ще й у пляшку поцілив, що стирчала на патику в напрямку ферми. Пляшка тенькнула, й скельця розлетілися навсібіч. А коли вже закінчив й повернувся на висхідну, то підбіг молодий боєць, той, хто роздавав ріжки, й сказав не класти автомата на каремат, бо гаряче дуло його поплавить, хоча "Луїс" і не мав наміру цього робити.
У ємності з-під "Бірюзової" ще залишалися набої, і командир сказав, що можна й їх вистріляти. Звісно, "Косичка" зі "Заходом" були першими серед охочих. "Захід" так поспішав, що побіг і заліг без команди, а коли командир гукнув його, то мимохіть наставив на нього автомат.
- Мля!.. Невже я два роки виживав на цій війні, щоб отак тут здохнути! - заволав командир.
Як наслідок друг "Захід" був позбавлений права стріляти та ще й мав зробити десять відтискань, які тут-таки при всіх, упершись кулаками в сніг, і виконав.
Щоправда, в цей момент "Луїс" і сам допустив слабинку. Він підійшов до дівчини з фотоапаратом і запитав, чи вона, бува, випадково не сфоткала його під час стрільби. Дівчина відповіла, що не пам'ятає і що треба переглянути світлини. Тоді він нишком, щоб ніхто не помітив, тицьнув їй свою візитку з адресою електронної пошти обласного державного архіву і попросив, якщо знайде з ним, то щоб скинула.
Вона зиркнула на візитку, кліпнула двічі й пообіцяла, що скине, але з її інтонації "Луїс" зрозумів - нічого вона ні шукати, ні скидати не буде, і тепер стояв на тлі цього засніженого степу й терикону, як обпльований. Бо тільки й того, що дав привід про себе думати, начебто і він, старий хрін, приїхав сюди за фотками. I коли потім деякі бійці почали фотографуватися на телефони, він уже не реагував.
Аж раптом увагу всіх привернув "Культик". Він зняв свою трубу з плеча і відійшов трохи вбік, потім дістав дві цигарки, відламав фільтри й заткнув ними вуха.
- Ззаду не стояти! - про всяк випадок попередив командир.
- Ввали в ту халупу! - гукнув ще хтось із бійців, маючи на увазі залишки якоїсь, збитої з дощок, споруди ближче до верхівки терикона, що, як видно, вже не раз ставала мішенню.
Пролунав постріл, позад труби вирвалося полум'я. Було видно, як заряд на схилі сколихнув сніг за кілька метрів від цілі, але вибуху не пролунало.
- Йо-па-на! Бракований! - "Культик" жбурнув трубу на сніг і продовжив лаятись, але в той момент пролунав вибух.
У місці, куди влучив заряд, піднялася хмарка чорного диму.
- Ага, спрацювала самоліквідація, - все ще розчаровано кинув "Культик".
Тим часом бійці на карематах ще дострілювали останні набої. Дехто вже третій ріжок поміняв. За тріскотнею пострілів "Луїс" спершу навіть не розчув командирового вигуку:
- Граната!
Тобто розчув, але зреагував чи не останнім, коли вже всі попадали і сам також гепнувся на живіт. А вже лежачи, прикрив рукою шолом і сам здивувався своїй тупості, бо, якби осколки долетіли, було б по руці. "Ще хоча б по лівій!" - промайнуло в голові. Десь у цей момент він і почув вибух, і навіть побачив краєм ока, як здійнявся у повітря віхоть землі. Це було гучніше й ближче, ніж він думав.
- Ну, всі цілі? - гукнув командир, і його могутня спина піднялася над снігом.
"Луїс" також підвівся, помацав себе за праву руку, що трохи скулила. Але не від падіння, а від приклада, що під час стрільби сповз із броніка й трохи натовк плече. Та не встиг він й обтруситися, як знову чийсь гортанний вигук: "Граната!" - і він знову на животі. I цього разу вже навіть побачив її чорну кульку, що описала дугу в повітрі, і, перш ніж пролунав вибух, ще встиг визначити, що кидають десь із-за корівника.
- Здається, то вже занадто? - буркнув сам до себе, бо минулого виїзду була тільки одна граната, та й не так близько.
Ясно, що кидають наступальні з розлітом осколків не більше двадцяти метрів, але ж все одно якогось роззяву може й зачепити. "Не інакше, як заради преси та друга граната", - вирішив "Луїс" і пошукав очима дівчину з фотоапаратом. Вона стояла неподалік й, нагнувшись, обтрушувала джинси на колінах, бо падала на сніг разом із усіма.
Дорогою назад кожен на своєму місці, і "Луїс", коли проїжджали Селідове, впіймав себе на тому, що вже, може, вдесяте мацає мобілу в кишені. Він усе ще вагався, йти йому сьогодні в самоволку чи ні. Втім, якщо навіть іти, то так, аби встигнути вернутися до чергування. Ну, а друг "Ушатий" мусить уже тоді якось прикрити. I ще "Луїс" подумав, чи можуть кинути його за це в яму, якщо це раптом випливе.
Він думав і споглядав то на "Гюрзу", який, здавалося, дрімав, то на "Ушатого", який втупився своїм незмигним поглядом у засніжені поля, що пропливали за вікном буса, то на "Косичку" зі "Заходом", які всю дорогу вовтузилися з вистріляною трубою з "Мухи". Вони хотіли її стиснути, щоб потім можна було запхати в наплічник, хоча "Культик" сказав просто забрати з полігону й викинути десь подалі.
- Повішу на стіні в себе в гуртожитку, - зізнався йому "Захід", вже коли приїхали і стояли перед входом у казарму і "Луїс" пробував якось підбадьорити його після полігону.
Товстун, який ними командував, мабуть, також відчув, що перегнув із цим віджиманням. Він підійшов і, знявши з плеча автомат, намагався ще й тут пояснити, як правильно його тримати, як однією рукою можна витягти й вставити ріжок і, показуючи це, разів із вісім скерував дуло їм в обличчя. А коли нарешті пішов, "Луїс" сказав:
- От бачиш, скільки разів він міг нас убити.
І це покращило малому настрій.
Тим часом вернувся "Косичка", який уже встиг віднести нагору стиснуту трубу, й дещо по-змовницькому повідомив, що приїхав "Ван Гог". А вже в коридорі "Луїс" зустрів радісну "Аську":
- Ура! Я їду, їду!
- Куди, "Асько"?
- До своїх, до всіх наших! "Ван Гог" сказав! - ледь не плескала вона в долоні.
- А коли їдете? - ще запитав "Луїс".
- Та зараз і їдемо, - відповіла щаслива "Аська".
Це запитання мало для "Луїса" вирішальне значення, бо поки командир є, він навряд чи наважився б залишити територію бази, а відтак, його самоволка скасовувалася. А ще краще, якби "Ван Гог" взяв і його сьогодні, і це б одразу зняло всі питання.
Він бачив, що "Аська" вже два дні переживала, в якому гуморі буде командир, складала руки і майже молилася, так хотіла на передову. Й ось вона їде. "Отже, "Ван Гог" у тому гуморі, що йому можна і про себе нагадати", - вирішив "Луїс" і поцікавився в "Аськи", де зараз командир. Вона відповіла, що в штабі, але додала, що зараз до нього пішли "Косичка" зі "Заходом". Тоді "Луїс" ще зайшов у свою кімнату, зняв броніка, шолом, куртку, балаклаву й верхнього "ведмежачого", як його називає дружина, светра, якого він не здав із речами і тепер одягав під куртку.
Друг "Ушатий", який уже встиг зайти раніше, напівсидів-напівлежав у своєму кутку, запитав:
- Ну, що там, йдеш?
Певна річ, він мав на увазі його заплановану самоволку, бо вони це встигли обговорити ще за сніданком.
- Ще поки не знаю, - кинув йому і знову вийшов у коридор, де одразу й наштовхнувся на командира.
- Друже "Ван Гог", можна до вас звернутися? - "Луїс" мимохіть навіть вирівняв спину.
Той зупинився, поглянув на нього уважно.
- Хочу нагадати, ви обіцяли, що...
- Так, я пам'ятаю, тридцять першого, - не дав йому закінчити той.
- А може, швидше, може, сьогодні з вами, якщо є місце? - враз вирвалося в "Луїса", навіть сам не чекав.
- Ні, давайте завтра, тридцятого. Приїдете з "Васко", ще допоможете тут сітку грузити, - спокійним, тихим голосом відповів "Ван Гог".
Слово "допоможете" було ключовим, і "Луїс" розумів, що це наказ, отже, спроба самому врятувати себе від побачення, що його чекало, не вдалася. Він знав, що тепер уже точно піде, чим би це для нього не закінчилося, навіть ямою. Вчорашня випадкова зустріч біля ялинки наче повернула його на тридцять років, вмить відмотавши час назад, ніби його і не було. I коли він уже зрозумів, що побачення зі Зоєю таки відбудеться, відчув приплив, здавалося, давно забутих відчуттів, і серце забилося майже так само, як тоді, в далекій молодості. І він вдихнув і видихнув на повні груди кілька разів поспіль, як і радила лікарка.
