3

Розділ 3. Переслідування

Тепло обіймів таки схилило мене до сну, і, на щастя, цього разу я вже не бачила жахіть. Дрімота дарувала лише спокій, темряву й бажаний відпочинок для тіла та розуму. Однак прокинулася я вже на самоті. Ні Свята, ні Мальви поруч не було. Вони, судячи з тихого бурмотіння, що доносилося до моїх вух, сиділи чи то на кухні, чи то в сусідній кімнаті. Мені стало цікаво, про що ж ішлося в розмові, але я вчасно спинилася, стиснула й розтиснула кулаки та пішла на звук голосів, не приховуючи свого наближення. Як і припускала, Свят та Мальва замовкли, тільки-но почули мої кроки.

Коли я зазирнула до кухні, вони подивилися на мене зі... зніяковінням? Свят швидко прибрав цю емоцію з обличчя і знову став незворушним, а віщунка почервоніла й майже злилася зі своїм рожевим одягом і фламінговими пасмами у волоссі.

- Ти прокинулася! - вигукнула вона, вирячившись на мене.?- Кави хочеш?

Я ствердно кивнула й умостилася на стільці поруч з ними. Мальва тієї ж миті підскочила, хутко схопила горня і, мало не перекинувши джезву, налила в нього ароматного напою. За мить переді мною вже парувала гаряча кава.

- Дякую,?- ніяково пробурмотіла я. Затим уже впевненіше запитала: - То куди ми далі?

- На Поштову площу,?- відповів Свят, свердлячи мене пильним поглядом.

Я трохи знітилася, але очей не відвела. Якщо ми маємо спільні цілі, то мені треба навчитися не зважати на Свята. Бути рівнею йому. Богинею. На моїй шкірі виступили сироти, та я лише зробила великий ковток, необачно обпікши піднебіння.

- Нам доведеться добиратися самотужки, без магії. Попрошу тебе контролювати свої здібності, якщо зможеш,?- сказав Свят і повів далі, незважаючи на те, що після останніх його слів я тихо пирхнула.?- Упевнений, хмарники відстежують зараз усе, що викликає підозри, а віщуни Ордену їм у цьому допомагають. Удаймо, що ми звичайні смертні, й зробімо все можливе, аби не попастися.?- Він перевів погляд на Мальву й додав: - Тобі не відкрилося нічого нового?

- Ні. Відколи я тут, тиша. Ми будемо йти наосліп.

- Місто, напевно, кишить непростими й нечистю.

- Навіть не сумнівайся в цьому,?- закотила очі Мальва.

- Отже, зробимо все, щоб розчинитися в натовпі.?- Свят знову подивився на мене, але вже згори вниз. Я враз відчула себе незручно у власному тілі й засовалася на кріслі.?- Мальво, допоможеш Зоряні вибрати одяг.

Віщунка хитро посміхнулася і, зачекавши, поки я доп'ю свою каву, схопила мене під руку та, не давши заперечити, відвела до тієї самої кімнати з розбитим вікном. Щоправда, там уже натягнули плівку, обклеїли все скотчем, а друзки прибрали.

"І коли ж вони встигли це зробити? Напевно, я довго спала".

Мальва залізла до своєї "рожевої" шафи й дістала із самісінького дна велике чорне худі. Усе в мені аж за­іскрилося від радості, що не доведеться одягатися в усе кольору ляльки Барбі.

- Це мого колишнього,?- виправдалася Мальва.?- Проте, гадаю, тобі підійде. На жаль, штани можу запропонувати лише рожеві. За розміром ніби мають підійти. І я... випрала твоє пальто.

- Годиться,?- кинула я, підібгавши губи.

- У будинку, куди ми йдемо, буде все, що тобі треба,?- сказала Мальва, перш ніж лишити мене на самоті.?- Про це вже потурбувалися.

Я не встигла запитати, що це означало, та припустила, що схованка Свята мала б бути не зовсім звичайною. Не міг же Дім між трьох світів бути єдиною будівлею з таємницями. Та й, упевнена, Свят вибрав би для себе щось не менш дивне, ніж він сам.

Думаючи про це, я швидко одягнулася й вийшла в коридор, де на мене вже чекали Свят та Мальва. На віщунці була та сама синтетична шуба, що й напередодні, а на хлопцеві, який виявився богом,?- пальто, що підкреслювало його широкі плечі, чорний гольф і такого самого кольору штани. Вочевидь, Мальва зберігала речі не лише колишнього, а й Свята. Цікаво, чому? Бо вони друзі? Бо працюють разом? Чи їх пов'язує щось більше? Аби забути це, я струснула головою і рішуче оголосила:

- Я готова.

Свят кивнув, мовчки відчинив двері квартири й разом з Мальвою вийшов геть. Я так само нишком подалася за ними слідом.

Під'їзд багатоповерхівки зустрів нас холодом, але це годі було порівняти з буйним вітрюганом, що здійнявся на вулиці й, здавалося, аж обпікав мою шкіру гострими крижинками. Я ще дужче закуталася в пальто й почимчикувала вперед, намагаючись не зважати на жахливу погоду. Яка іронія. Богиня смерті мерзла, бо була смертна. Я вкотре запитала себе, що ж могло такого статися, що моїм покаранням стало ув'язнення в тілі людини, але відповіді, звісно, не знала. Проте її точно знав Свят. І, напевно, саме тому я зараз ішла за ним, не відстаючи ні на крок. Адже хоче він того чи ні, а правда вийде на поверхню. Я її дізнаюся.

Від будинку до метро ми дісталися за п'ятнадцять хвилин, і я з полегшенням видихнула, коли опинилася під землею. Тут вітер здіймали хіба потяги, але повітря вже не ранило шкіру, а легко її погладжувало. Лоскотало. Якби на платформі не пахло мазутом упереміш із різними парфумами, я могла б заплющити очі й уявити, що стою на краю пагорба й дивлюся, як злітають удалині дельтаплани. Та ми були не на пагорбі. Ми тікали. Ми ховалися. Саме тому і Свят, і Мальва низько опустили голови й звеліли зробити мені те саме.

- Нас можуть упізнати орденці. Будь обачна,?- прошепотів Свят, підійшовши так близько, що я відчула і його запах. Аромат жасмину...

Попри застороги Свята й спроби дивитися лише на носки своїх чобіт, я все ж розглядала людей довкола. Нишком. Кожен був зайнятий чимось своїм: хтось дивився в екран смартфона; хтось розгублено шукав мапу зупинок; хтось обій­мався, дивлячись одне одному у вічі з такими іскрами, що, здавалося, навколо вирує тепло; хтось поспішав і не помічав нічого довкруж. Мене ж не полишала думка, що їхні життя тривають, тоді як моє поставлене на пау­зу. На мене, без сумнівів, чекали важкі випробування, справдження всіх страхів, самотність. Я могла закластися, що жоден присутній на станції не знав, що поруч з ними - справжні монстри. Ті, які можуть відібрати все, що вони коли-­небудь любили. Як зробили це зі мною. Моє серце стиснулося від болю, коли згадала про тата. Він... він помер. Його вбили.

"Станція "Червоний хутір". Наступна "Бориспільська"",?- пролунало з потяга, який щойно проїхав повз нас.

Тільки зараз я збагнула, що Мальва тягне мене за руку всередину.

- Агов, не втикай,?- буркнула вона.

Свят усміхнувся кутиком губ, і на його лівій щоці, всіяній сузір'ям родимок, з'явилася ледь помітна ямочка. Я стиснула кулаки й запхнула свої тривоги якомога далі. Не до цього зараз.

Ми швидко забігли до напівпорожнього вагона й зайняли вільні місця. Тільки Свят лишився стояти, хоча і міг сісти поруч. Він нависнув наді мною, тримаючись за поручень угорі.

Станція за станцією - і людей ставало дедалі більше. За хвилин десять вагон наповнився вщерть. Ми з Мальвою притиснулися одна до одної, коли величезний чоловік сів поруч. Дихати стало важко. Я схопила ротом повітря й спробувала абстрагуватися від звуку потяга, який, здавалося, розігнався на повну, але тієї ж миті став різко сповільнюватися, а згодом і зовсім зупинився посеред чорного тунелю. Мене раптом охопила хвиля панічного страху. Такі зупинки часто траплялися в метро, та зараз чомусь це особливо налякало. Може, через надто довге перебування в Домі? Реальність тепер гнітила не менше, ніж колись робила це моя "хвороба".

Я повільно втягнула в легені повітря, заплющила-­розплющила очі. Світло у вагоні заблимало, а тоді... Тоді я побачила напівпрозорого птаха - то був голуб - біля одного з виходів. Він сидів на плечі чорноволосого хлопця, що уважно роздивлявся моє обличчя. Непростий. Я різко відвернулася, мимовільно поправила волосся й нахилилася до Мальви. Свят був надто високо, щоб попередити саме його.

- Здається, за нами стежать.

- Що? Хто?

- Непростий.

Тією частиною тіла, що була близько до Мальви, я відчула її напруження.

- Нам треба виходити,?- прошепотіла вона, схопивши мене за руку.

- Але ще...

- На "Золотих". Ми вийдемо на "Золотих",?- сказала віщунка так, наче зверталася сама до себе.?- Сквер інтелігентів має допомогти.

Свят, схоже, її почув, бо кивнув нам обом. Я подумала, чи, бува, не має він посиленого слуху, якщо може обертатися на пса з крилами. Або ж... Нас міг почути й наглядач біля дверей, птах якого теж повернув голову в наш бік. Я скоса зиркнула туди й вкрилася сиротами від страху, що нас можуть спіймати просто зараз.

Решту станцій до "Золотих воріт" я сиділа в такій напрузі, що м'язи почали сіпатися, а коли нарешті почула оголошення про нашу зупинку, зіп'ялася на ноги й усвідомила, що вони геть ослабли. На щастя, Мальва все ще тримала мене за руку. Двері відчинилися, ми вийшли з вагона й не озираючись поспішили до ескалаторів. Я знала, що Свят іде за нами, однак боялася озирнутися й побачити ззаду не лише його. І без того привернула до нас зайву увагу. Не треба було розглядати людей. Я мусила бути обачнішою після всього, що пережила. Мусила бути обережною.

Мої ноги ступили на сходинку ескалатора, а серце загупало в грудях, мов навіжене. Здавалося, непростий, що стежив за мною, був уже за спиною.

- Нам треба відірватися. Підете за мною,?- прошепотів на вухо Свят.

Отже, за нами досі стежили.

Я затремтіла, не в змозі вгамувати страх, що розлився венами, наче отрута.

"Чорт забирай, богиня смерті боїться якогось непростого з голубом на плечі",?- заворушилася у свідомості підла насмішкувата думка.

Вона викликала в мені нервовий осміх. Я справді була богинею смерті. Мораною. Я могла контролювати холод. Могла заморозити непростого, якщо... Якщо зможу скористатися силою. Що ж, доведеться опанувати її швидше.

Коли ми зійшли з ескалатора, Свят вирвався вперед, а Мальва потягнула мене за руку й майже побігла слідом. Ми оминали людей, що буркотіли й обурювалися поспіху, бігли до виходу, поки опинилися біля Золотих воріт. Вуличні музиканти, одягнені в новорічні шапки, співали пісні, та я не встигла розчути, які саме, бо стрімголов понеслася за Мальвою та Святом у бік Софійської площі. У голові вже промайнула думка, що там, можливо, ми побачимо головну ялинку та ярмарок і зможемо загубитися в щасливому натовпі, проте ця надія розвіялася, коли ми звернули в незнайомі дворики. Скільки разів доводилося бувати в центрі, але ніколи я не заглядала в такі підворіття. Сквер, у якому ми нарешті зупинилися, виявився негамірним. Навпаки, вирізнявся особ­ливою тишею.

- Тепер чекаємо,?- наказав Свят, коли побачив мій намір розпитати, що відбувається.

Я роззирнулася, очікуючи побачити того самого непростого, який уже наздогнав нас, та навколо не було нікого підозрілого. Лише дідусь сидів на лавці неподалік від постаменту, на якому красувалася кам'яна сова. Мені раптом закортіло підійти та роздивитися її, однак тієї ж миті з-за рогу вибіг непростий, що переслідував нас у метро. Він сповільнився, щойно нас побачив,?- і тепер крався, наче був хижаком, а ми його здобиччю.

- Що робити? - спитала я в Мальви.

Вона не відповіла. Лише вийшла переді мною, дістала зі своєї рожевої шубки кинджал і твердо вп'ялася ногами в землю, готова до бійки.

- Якими ж зухвальцями треба бути, щоб наблизитися до Ордену на таку критичну відстань,?- пхикнув непростий, коли опинився за десять кроків від нас.?- Спершу я сумнівався, чи побачив тих, кого ми розшукуємо. Але шрами на руці цієї дівки все розставили по місцях.

Я зніяковіла й сунула руки в кишені пальта. Невже нас видали мої шрами? Не зовнішність, не Свят поруч, не ще щось, чого ми могли не передбачити. Шрами. Усе-таки мені досі треба була рукавиця... Або навіть дві. Бо рани, які дістала в сутичці з Іванною, ще не загоїлися. Від них теж могли лишитися сліди, та вже не такі, як на моїй правій руці, що постраждала в пожежі.

- Віддайте мені дівчину - і я відпущу вас,?- додав хлопець.

Свят дзвінко розсміявся, а Мальва пирснула.

- Здається, ти не зрозумів,?- почала віщунка.?- Ми зупинилися тут не просто так.

Непростий роззирнувся й ледь помітно спохмурнів. Його погляд ковзнув по монументах навколо, після чого він стиснув кулаки, а голуб, що досі мирно сидів на плечі, запурхав над головою.

- Байдуже,?- пирхнув хлопець.?- Ви або віддасте мені дівчину, або помрете.

Раптом здійнявся вітер, і сніг, що лежав під ногами, миттю оточив нас стіною. Хай як мені не хотілося цього визнавати, та сила, що зараз правила зимою, належала орденцю. Це був хмарник, здатний розганяти хмари, притягувати дощ, здіймати вітер. Але ж я Морана. Богиня смерті. Зими. Сповнившись впевненості, що й сама здолаю цього бідолаху, я зробила крок уперед, проте Свят різко зупинив мене.

- Тобі ще бракує сил,?- процідив крізь зуби він.

Я розізлилася, судомно задихала й спробувала спрямувати свою силу на непростого, не підходячи до нього, але нічого не вийшло. Лише пучки пальців узялися кригою.

Поки Свят заспокоював мене, Мальва пішла до орденця.

- Стій!

- Залиш це мені,?- поспіхом кинула віщунка.

- Ні,?- відказав Свят, стиснувши кулаки й недовірливо зиркнувши в мій бік.

- Дозволь мені, прошу. Бодай один раз. Твоє головне завдання нині - захищати богиню.

Свят деякий час вагався, тоді як хурделиця навколо лише посилювалася, а наш переслідувач наближався.

- Гаразд,?- зрештою процідив крізь зуби. Він піді­йшов до мене впритул і, не питаючи, обійняв так, ніби ми збиралися полетіти звідси будь-якої миті. Напевно, так і було заплановано в разі невдачі.

Мальва не зволікала. Вона побігла на непростого, витягнувши перед собою кинджал. Хлопець теж не розгубився. Він спрямував на неї вітер, що майже збивав з ніг. Опиратися йому було важко - я бачила це по зусиллях, яких докладала Мальва. Вона хоч і не падала, однак і з місця зрушити не могла. Орденець розсміявся. Мені захотілося кинутися на допомогу, знову спробувати використати свою силу, та щойно подумала про це, як Свят іще міцніше стиснув мене.

- Навіть не думай,?- прохрипів він.

Я зітхнула й запручалася в його обіймах, однак Свят виявився сильнішим.

- Їй потрібна допомога.

- І вона в неї буде,?- відповів він.?- Май терпіння.

Мальва ще хвилин зо п'ять намагалася подолати хмарника, та безуспішно. Його вітер не давав їй змоги проявити себе. Черговий вихор закрутив Мальву, мало не поваливши на землю. На щастя, захитавшись, вона таки втрималася на ногах, але орденець, хижо посміхнувшись, ступив два кроки вперед і приготувався до нового - упевнена, значно сильнішого - удару.

- Схоже, ти не контролюєш свого Духа,?- зневажливо виплюнув той.?- Інакше могла б здобути більше сили.

- Мені це не знадобиться,?- проричала Мальва у відповідь і по тому зашепотіла щось так тихо, що я ледь розібрала слова: - Інтелігенція пам'ятає минуле. Інтелігенція виховує сьогодення. Інтелігенція зберігає майбутнє.

Опісля вона засвистіла, і сталося те, чого я аж ніяк не очікувала. З монументів у формі птахів вирвалися їхні напівпрозорі копії і злетіли в повітря, а дідусь, який чомусь досі незворушно сидів на лавці, встав і підійшов ближче.

- Потрібна допомога інтелігентів? - запитав він.

- Так! - скрикнула Мальва, вже не в змозі опиратися вітру.

Старигань махнув палицею, і птахи, що досі літали вгорі, кинулися на напівпрозорого голуба. Вони зчепилися в запеклій битві. Полетіло примарне пір'я, заклацали дзьоби, затріщали кістки. Я не могла розібрати, де який птах, аж поки побачила, як Дух непростого випарувався. Лишилося тільки відлуння його жалісливого крику. Все інше зникло. Вітрюган, що до цього не давав Мальві поворухнутися, вщух, а сніг, який літав довкола стіною, миттю опав на землю.

- Ні! - загорлав орденець так, ніби це завдало йому нелюдського болю.?- Ні! Що ви накоїли?

- Те, на що ти заслуговуєш,?- виплюнула Мальва з такою огидою, що та аж бриніла гіркотою в кожному її слові.

Разом з голубом, що зник, як я зрозуміла, хмарник утратив свою силу. Назавжди.

- Моя допомога більше не потрібна? - запитав дідусь.

Мальва кивнула.

- Дякую вам.

Він повернувся на лавку, тоді як птахи з монументів - ворон, чапля, горобець та сова,?- сховавшись у кам'яних статуях, знову зайняли свої місця.

- Убийте мене,?- прошепотів переслідувач, упавши на коліна перед Мальвою.?- Убийте.

- Ти вже мертвий,?- хитнула головою вона.

Свят нарешті відпустив мене й сказав:

- Треба поспішати. Він міг бути не сам.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

2

Розділ 2. Криваве жахіття

Мені снився ліс. Його вкривав сніг, і мої ноги провалювалися в пухкий холодний килим аж по коліна. Однак холоду я не відчувала. І сніжинки, що приземлялися на моє обличчя та руки, чомусь не танули. Я йшла далі й далі, керуючись думкою, що не повинна зупинятися. Що мушу дістатися кудись. Та куди - невідомо.

Що глибше я заходила, то тривожніше мені ставало. Бентега оселилася в моїх грудях і з кожним кроком дедалі дужче тиснула на ребра. Ці дерева, небо, сніг, навіть морозний запах - усе здавалося... знайомим?

Дежавю.

Так, я відчувала саме його, і воно підказувало, що мені вже доводилося тут бувати. Колись. У минулому житті.

Я йшла далі в глиб лісу, ще виразніше відчуваючи, як усередині мене щось розростається й поколює. І коли подумала була, що шлях цей не закінчиться ніколи, вийшла на галявину, посеред якої росло величне дерево. Та воно аж ніяк не скидалося на звичайний дуб абощо. Дерево пульсувало й рухалося, мов живе. Воно було наче серцем цього лісу. Заворожена силою, яку випромінював магічний стовбур, я підійшла, не в змозі опиратися бажанню торкнутися його. Та коли опинилася зовсім близько, з-під землі щось забурлило й завібрувало. Я опустила очі додолу й побачила, що білий сніг за лічені секунди став червоний. Кривавий. Тепер я стояла не на пухкому зимовому килимі, а серед озера крові, а дерево перетворилося на чорну смолянисту руку й потягнулося до мене своїми щупальцями. Я скрикнула й кинулася геть, проте звідусіль лунав зловісний шепіт:

- Тобі від мене не втекти. Я дістану тебе.

Це була Іванна.

Це вона! Це вона проникла в моє жахіття!

Ледь дихаючи й насилу перебираючи ногами у в'язкій крові, я шпорталася й намагалася втекти. Марно. Гілки-щупальця схопили моє тіло й, стиснувши його до хрускоту, підняли в повітря. Кров скапувала з мого одягу, зі стовбура та з... неба. Але було ще дещо. На гіллі висіли людські органи: серця, відрізані руки. Мабуть, серед них були й татові. Мене ледь не вивернуло від думки про це.

- Повернися й зроби те, що маєш. І ніхто більше не постраждає,?- проскреготів голос Іванни у моїй голові.

- Геть від мене! Відпусти!

Я спробувала скористатися своєю силою й змусити все закрижаніти, та від страху не могла контролювати навіть свої м'язи, а сили й поготів.

- Ти слабка,?- захихотіла Іванна.?- Слабка й жалюгідна. Прийди та врятуй свою сестру. Доведи, що маєш краплю людяності, інакше...

Раптом звідкись узялася ще одна гілка-щупальце, яка тримала Аврору. Та брикалася й намагалася вирватися, та все безрезультатно.

- Авроро! - закричала я.

Однак вона не чула мене.

- Інакше станеться ось це,?- продовжила Іванна, після чого інша гілка проштрикнула сестру наскрізь. Та так і повиснула в повітрі, стікаючи кров'ю.

- НІ! НІ! - загорлала я.?- НІ!

- Ти знаєш, що це буде на твоїй совісті,?- прохрипіла Іванна.

Я хотіла відповісти, проклясти її, щодуху закричати, проте тієї ж миті відчула, як хтось схопив мене за плечі й затрусив.

- Зоряно? Зоряно, прокинься.

Сон розвіявся, і переді мною в темряві постав Свят. Він стривожено дивився мені в очі й тремтів у такт з моїм тілом. Я була вся мокра. У калюжі води... чи крові? Паніка знову охопила мене, я забрикалася на ліжку, намагаючись звільнитися від липкого відчуття страху й безпорадності.

- Що це? Що це? - уже ридаючи, запитала я.

Свят притиснув мене до себе й погладив по спині.

- Це вода, Зоряно. Всього-на-всього вода. Ти все тут заморозила б, якби я не обіймав тебе всю ніч.

- Обіймав? Заморозила?

Я пам'ятала, що ми заснули в різних кутках великого розкладного дивана. Мальва ж лягла на крісло поруч і досі міцно спала. Мене охопило відразу три почуття: злість, вдячність та сором. І я не знала, за котре вчепитися найперше. З одного боку, Свят укотре мене врятував, з іншого - він порушив кордони, за які я більше не хотіла його пускати.

- А ще,?- не відповівши на мої запитання, продовжив Свят.?- Твій підвіс на шиї. Цей моторошний череп. Його хотіло зняти щось невидиме. Проте, присягаюся, у кімнаті нікого не було.

Я із жахом торкнулася мольфи, яку подарував мені Лукіан, й усвідомила: Іванна відвертала мою увагу жахіттями, аби зробити мене видимою для її монстрів. Але ж як вона дісталася моєї підсвідомості? Як проникнула туди?

"Через сестру",?- відразу промайнула відповідь.

Іванна використала Аврору. Наш зв'язок.

У грудях щось боляче стиснулося, і я зціпила зуби, щоб не дати емоціям узяти наді мною гору. Вистачить того, що Свят вважав мене слабкою через них.

- Це Іванна,?- прошепотіла я.?- Вона була в моєму сні. І, здається, була й тут.

Свят тяжко видихнув і захитав головою.

- Вочевидь, ця квартира не так захищена, як я сподівався,?- випростався він.?- Боюся, нам треба якнайшвидше вирушати.

Я поглянула на нього, ще зо мить сумніваючись, чи зізнаватися, а потім усе ж прошепотівши:

- Думаю, мене захищає зовсім не квартира, а це.?- Я показала на мольфу, що висіла на моїй шиї разом з ключем від Дому, і додала: - Мені подарував її один з орденців.

- Ти тільки зараз говориш мені про це? - обурився Свят, подивившись на мене так, наче міг поглядом пропекти дірку. У його медових очах розлилася лава.?- Він міг підставити тебе.

- Але ж не зробив цього,?- пирхнула я.?- Якби не він, то мене ще вчора знайшли б.

- Вчора? Про що ти?

Тепер Свят зіп'явся на ноги, здійнявшись наді мною погрозливою скелею. Мої щоки вмить спалахнули. І нащо я розтулила рота? Треба було мовчати!

- Говори,?- наполіг він.

- А можна трохи тихіше? - прокинувшись, озвалася Мальва. Вона перевернулася в кріслі й натягнула ковдру до самого носа.?- У моїх венах, на відміну від ваших, не тече кров богів. Мені треба виспатися, щоб нормально функціонувати.

- Щоб ти знала, ми теж спимо,?- огризнувся Свят, хмикнувши.

- То це й робіть,?- пробурмотіла Мальва, уже вкрившись ковдрою з головою.

Свят зашепотів:

- Розмову не закінчено. Але вона має рацію. Ми мусимо виспатися, щоб зранку вирушити до безпечнішого місця.

Іншого разу я посперечалася б, аби не лишати за Святом останнього слова, але зараз погодилася, хоч і знала, що вже не засну. Ми лягли поруч, і він обійняв мене так, наче й не було між нами обманів, недомовок і всього іншого. Так, наче ми пара. Я ледь помітно затремтіла. Попри все, мені хотілося обернутися до нього й поцілувати. Забутися в теплі, яке він міг подарувати. Проте не могла. Тому втягнула в легені якомога більше повітря й замружилася, спробувавши прикликати хай який поганий, але сон.

- Я не дозволю нікому тебе скривдити,?- прошепотів він мені на вухо.

- Навіть якщо це будеш ти?

Він замовк на мить, а потім зовсім тихо відповів:

- Особливо якщо це буду я.

1

Розділ 1. Віщунка

"Ти належиш іншому..."

Слова, що навіки закарбувалися в моїй свідомості. Запеклися там, мов болюче тавро. Слова, які вимовив Свят. Той, кому довіряла, і той, що брехав мені від початку. Він захищав мене, бо мусив, а не тому, що хотів.

Серце похололо, забилося, мов ув'язнена в клітці пташка. Я стиснула й розтиснула кулаки, намагаючись не зірватися.

- Що ти зробив з моєю сестрою? Як ти передав їй вогонь? - У голосі бринів відчай, та я все одно позирнула на Свята, вкладаючи в цей погляд усі сили, які в мене лишилися.

У листі Аврори було чітко сказано, що трапилося, та я мусила почути це й від того, хто з нею скоїв невиправне. Переконатися, що не марю. Бачать боги, краще б усе це було моєю галюцинацією. Свят. Ця квартира. Усе, що сталося. Кілька місяців тому я була звичайнісінькою божевільною, аж поки потрапила в Орден разом з батьком і дізналася, що насправді була ув'язнена у своєму тілі й не пам'ятала свого минулого життя. Та найгірше те, що за мною тепер нога в ногу всюди слідувала смерть. Бо я і була нею. Богинею смерті. Мораною. Тою, повернення якої боялися всі.

Свят, не дивлячись мені у вічі, заговорив:

- Я дав їй своєї крові. Думав, це захистить вас обох, що вона отримає силу, та й по всьому. Я не знав, що це спричинить аж такі наслідки. Як і не знав, що Іванна забере Аврору, аби мати козир у рукаві. Правду кажучи, весь цей час я гадав, що твоя сестра... загинула в тій пожежі.

- Ти. Зробив. Мою. Сестру. Нечистю,?- проскрипіла я крізь зуби, вимовляючи кожне слово окремо.

Свят захитав головою, прикусив губу й лише за хвилину мовив:

- Я ненавмисно, Зоряно. Хай що ти зараз думаєш, я хотів лише допомогти. Ми обоє бажали захистити тебе. І я, і Аврора.

- Вона була дитиною! - випалила я, не очікуючи від себе такого раптового спалаху люті.

Шибки в кімнаті затріщали від ожеледі. От-от - і розбилися б. Я стиснула кулаки й витріщилася на Свята, готова пропалити в ньому діру поглядом. Проте він не підводив на мене своїх медових очей. Відчував дещицю сорому за скоєне? Чи думав, як утримати мене, щоб виконати умову угоди й передати у власність богові, від якого я колись утекла?

Серце закалатало ще несамовитіше, проте мені забрак­ло сміливості щось зробити. Десь усередині мене таїлася сила, якої боявся чи не ввесь світ, але наразі я не відчувала себе сильною. Більше ні. Те, що єдиний, кому й справді довірилася, виявився тим, хто зробив мою сестру нечистю, тим, хто скористався мною, аби виконати умову угоди, остаточно мене зламало. Це означало, що я більше нікому не можу вірити. Усі навколо використовували мене. Гралися мною, мов фігурою на шаховій дошці. І кожен гравець мав свої цілі. Хтось хотів мене вбити. А хтось - повернути власникові.

Думки загуділи, мов осиний рій. На уявних терезах я зважувала втечу й можливість лишитися. Наслідки обох варіантів. Я могла вирватися із цієї квартири й забути, що колись зустрічала Свята. Утекти. Сховатися. А що далі? Я знала напевне: мене неодмінно знайдуть приспішники Іванни. Вони не захищатимуть. Не намагатимуться вберегти. Не шукатимуть разом зі мною Книги. Не допоможуть знищити свою покровительку. Вони вб'ють мене, щой­но зустрінуть. Тоді татова вбивця не отримає належного покарання, сестра ніколи не стане вільною, домовика не перестануть використовувати, а мавка, якій була обіцяна свобода, не вийде з прірви між трьох світів.

Хай як я переконувала себе в протилежному, вибору насправді в мене не було. Я мусила лишитися, адже сама не впоралася б. Мусила повірити тому, хто мене обманув, лише на підставі того, що потрібна йому жива. Бо як ні, то приречу багато життів на гибель.

Зітхнувши, я задумалася про те, що порадив би мені тато. Уявила його обличчя. Згадала голос. Затремтіла від болю, який охопив тіло від самої згадки про татову смерть. Ні, він ніколи не кинув би рідних. Він хотів би іншого. Щоб я помстилася за нього й визволила всіх невинних. Зокрема й сестру.

Саме тому, стоячи поряд із тим, хто нагло мною скористався, я вибрала... не тікати. Зостатися там, куди привела мене доля, й спробувати взяти все у свої руки. Перестати бути шаховою фігурою й очолити гру.

Пальці запекло від криги, що вмить намерзла, а зі стелі вже давно без упину падав сніг, вкриваючи паркет білим килимом. Квартира стрімко перетворювалася на льодяну печеру. Я проковтнула тугий клубок, що нагромаджував слова посеред горла, і таки підвела погляд на Свята.

- Чому ти уклав ту угоду? - спитала я.?- Поясни мені. Прошу.

Мені треба була причина. Гідна відповідь, яка б усе пояснила й розставила крапки над "і". Можливо, якби він мені це дав, я змогла б пробачити. Можливо, був іще шанс довірі відродитися. Однак Свят не дивився мені у вічі. І не відповідав.

- Як я можу належати комусь? - не вгавала я.?- Людина не може бути чиєюсь власністю.

Він захитав головою і замружився так, наче відчував біль.

- Ти - не людина, Зоряно,?- нарешті хрипко відповів він.?- І ти його дружина.

- Дружина? - перепитала я, хоч і знала відповідь напевне.

Справді, дружина. Нехай легенда про Морану й виявилася почасти брехнею, але не зовсім. Богиня смерті не завжди була богинею смерті. Раніше вона жила з Купалом й уособ­лювала весну. Що ж сталося? Чому вона - я - пішла? Що зробила, щоб заслужити покарання ув'язненням у людському тілі? Впевнена, причина не лише в Іванні. Я відчувала, що не знаю найголовнішого. Проте вже не сумнівалася: від Свята не дізнаюся нічого. Злість на нього зростала, мов сніжна лавина, підіймалася вверх горлом й осідала в роті гострою кригою. Сила наростала, відгукуючись на мої емоції.

- Обережніше із силою,?- попередив Свят, коли у вік­нах шибки затріщали від візерунків, що на ньому з'являлися.

Проте зупинити цього не могла.

Я хотіла кричати так, як репетувала тоді, у бібліотеці Дому. Хотіла зруйнувати все довкола й нарешті почути тишу. Тишу своїх думок, у яких біль - від утрати батька, зради, страху, усього жаху, що осів у душі,?- ні на мить не стихав. Вікно затріщало ще дужче, і наступної миті таки тріснуло. У кімнату ввірвалася завірюха. Свят кинувся до мене й несподівано взяв мої руки. Його дотик майже обпікав - був гарячий, наче лава. Його пальці раптом засвітилися й змусили відтанути мої долоні.

Я швидко закліпала, з подивом дивлячись на наші руки.

- Як? - глянула я на Свята.

Нарешті він дивився на мене. Уже без тривоги, страху й провини. А з бісиками в очах. Здалося, ніби хтось перемкнув у ньому вимикач і справжні емоції сховалися, повернувши зухвальство та грайливість, які були його звичною маскою.

- Я бог вогню, забула? - підморгнув він мені.

"А я думала, що бог брехні",?- додала подумки, проте вголос не сказала нічого, вражена прямим поглядом, що, здавалося, у мені щось розпалював. Змушував танути, як сонце - кригу.

- Схоже, нам знову доведеться спати в одній кімнаті,?- додав Свят, подивившись на розбите вікно й купу снігу, що вже зібралася під нашими ногами.

Я, попри свою образу на нього, зашарілася, а по тому, опустивши погляд, висмикнула свої руки з його. Краще вже змерзнути, ніж знову піддатися чарам Свята.

- Ти можеш заночувати на кухні. Упевнена, там є канапа,?- запропонувала я.

Він пхикнув:

- Так нецікаво.

- А спати з чужими дружинами цікаво? - підняла я одну брову.

- Цікаво їх зігрівати, коли вони того потребують.?- Він знову потягнув свої руки до моїх, але я вчасно відсахнулася, ледь не впавши через сніг, що вже підтанув. Напевно, сила бога вогню змушувала все закрижаніле негайно перетворюватися на воду.

- Ти нестерпний,?- вирвалося майже риком.

- А ти прекрасна,?- всміхнувся він.

Знову закортіло його вдарити, та я стрималася. Більше не торкатимуся цього брехуна. Ніколи! Нас пов'язує спільна ціль: знайти Книги, перш ніж до них дістанеться Іванна,?- та й більш нічого.

- Що ж,?- почала я, вирішивши, що найкраще нам триматися ділових стосунків.?- З чого ми почнемо пошуки Книг?

- Спочатку я відновлю сили,?- мовив Свят, окинувши мене поглядом згори вниз.?- Тобі теж не завадить перепочити. А потім вирушимо до моїх друзів.

- Друзів? - вирячилася я.

- Ти здивована?

- Не думала, що в богів є друзі.

- Може, в інших немає, та я у Явосвіті вже давно і працюю не сам.

- То перетворити Аврору на істоту допоміг хтось іще?

Свят спантеличено витріщився на мене. Уперше за весь час, що ми були знайомі, його щоки порожевіли.

- Це не... Я все поясню.

- Байдуже,?- зневажливо кинула я.?- Сестри не оживити, але ти можеш допомогти мені звільнити її. Разом зі своїми друзями, хай ким вони є.

Свят ніяково кивнув.

- Ти в боргу перед нею, пам'ятай про це.

- Ніколи не забував,?- прошепотів він.?- Але спочатку ми мусимо зробити щось із твоєю сутністю. Вона проривається назовні після довгих років сну й може... ненароком когось убити.

Я опустила розгублений погляд на свої руки, які досі поколювало, і помітила, що вони знову закрижаніли. Якщо так піде далі, то чи до снаги мені контролювати себе? А що, як випадково когось заморожу? Або ж сама замерзну уві сні?

- Мені й справді треба відпочити,?- промовила я думки вголос і сховала руки в складках своєї сукні, заляпаної кров'ю.?- І перевдягнутися.

- Речі в шафі,?- відповів Свят. Кутики його губ чомусь хитро припіднялися: - Але вони не такі, як ти... звикла.

Набурмосившись і підійшовши до шафи, я відчинила її і побачила всі відтінки рожевого. Цього кольору були не лише дурнуваті шпалери, а й увесь одяг на вішаках.

- Хто, в біса, тут живе? Чи жив?

- Це квартира моєї подруги. Вона віщунка.

- Непроста? - здивувалася я. Чомусь думала, що всі непрості в Ордені, але, ймовірно, були й ті, хто ніколи до нього не приєднувався.

- Так,?- підтвердив Свят.

- Отже, ти дружиш з непростою,?- підсумувала я, звертаючись радше до самої себе, ніж до Свята.

- І ти будеш вражена, з ким іще,?- всміхнувся він.

Уявляти, хто ще міг допомагати Святові, я не хотіла, але таки запитала:

- Не розкажеш?

- Гадаю, лишу це на потім.

З моїх уст вирвалося обурене пирхання. Чому я не здивована? Напевно, сенсу щось випитувати у Свята взагалі не було.

- Тож... Вибирай, що хочеш. Упевнений, Мальва не буде проти,?- сказав Свят і, підійшовши до дверей, кинув погляд на шафу, про яку я на мить забула.

Рожевий. Рожевий. Рожевий.

Хто носить стільки рожевого?

- Чудово,?- із сарказмом відповіла я і схопила перше, що побачила: величезне худі та лосини в дрібну квіточку.

Тішило те, що сукню та пальто з Дому можна буде випрати й одягнути знову.

"Цей рожевий ненадовго",?- переконувала я себе.

- Гарний вибір,?- реготнув Свят і покинув кімнату, перш ніж я встигла огризнутися у відповідь.

Він ще й знущається з мене!

Я скинула із себе заляпану кров'ю сукню й затремтіла від холоду. Сніг і крижаний вітер з вулиці, здавалося, пронизували наскрізь. Холод. Зима. Гибель усього живого. Це було мною. І не було водночас. Хто я тепер? Людина? Богиня? Чи ні те, ні інше?

Швидко вдягнувши худі з лосинами й відкинувши запитання, на які поки не мала відповідей, я знову глянула у вік­но, та цього разу побачила там величезну тінь. Заціпенівши від жаху, я не знала, що робити далі: втікати, кричати чи нападати. Щойно зібралася з думками й наважилася бодай щось зробити, тінь зникла. Це мені примарилося? Чи було насправді? Я чудово знала, що мої галюцинації можуть бути реальністю, тому затремтіла від безпорадності. Невже мене переслідуватимуть усе моє життя? Я потрібна Іванні, щоб з'єднати Книги, я потрібна Купалу, бо була (чи є?) його дружиною. Я потрібна всім, кому завдала болю в минулому.

У мене більше не було ляльки-мотанки, щоб захиститися від монстрів, які проникали з Потойбіччя та шукали Морану, проте... На шиї разом з ключем від Дому висів ще й пташиний череп, який подарував мені Лукіан. Якщо тінь була лише маренням через утому, то орденець і справді дотримав слова. Мольфа працювала. А що, як... А що, як тінь - це спроба чергового монстра проникнути до мене, а підвіс завадив цьому? Від цієї думки дух перехопило, і я стиснула мольфу так міцно, як колись тримала ляльку-мотанку. Мене пройняло дурне, геть безглузде бажання підійти до вікна. Проте щойно я ступила крок, раптом почула, як відчиняються двері.

У квартиру хтось увійшов.

Моє серце загупало в грудях, мов навіжене.

Я почула голоси й поволі, аби не видати себе, підійшла до порога кімнати. Говорив Свят із незнайомкою. Напевно, то була власниця квартири, Мальва, припустила я.

- Ти привів її сюди? Чому не до Примарної Оселі?

- Мої сили... Мене поранили стрілами, які, здавалося, зроблені з Дерева Життя. Це неможливо, ти знаєш, Вирій замкнено. Тож гадаю, їх створили за допомогою Книг. Саме тому я не міг ризикувати. Треба було відновити сили, інакше наш маршрут могли відстежити хмарники Ордену.

Дівчина співчутливо зітхнула й, судячи зі звуку, обійняла Свята. Цієї миті всередині мене щось скрутилося змією.

- Гадав, що ти сюди вже не приходиш,?- за секунду-­другу мовив Свят.

- Так і було. Але ж ти знаєш, хто я така.?- У голосі Мальви заграли веселі нотки.

- Рожеве янголятко?

Дівчина розсміялася:

- Ні, дурнику. Віщунка. Я побачила вас у видінні й стрімголов рушила сюди. Проте надовго не затримаюся. Вас знайдуть.

- Знаю,?- видихнув Свят.?- Ми тут лише переночуємо, а завтра рушимо до нашого будинку. І, пробач, вікно у твоїй кімнаті, воно...

- Розбите,?- вийшла я з тієї самої кімнати.?- Моя провина.

Мальва здивовано витріщилася на мене... Затим лю­б'язно усміхнулася. Я зеленого поняття не мала, як вона це поєднувала, але мусила визнати: їй таки пасував рожевий колір. Синтетична шубка, пофарбована у фламінговий, вдало підкреслювала два пасма, що виділялися на білявому волоссі, а ластовиння на носі й маленький зріст лише додавали її образу ляльковості. І хоч Свят казав, що ця дівчина непроста, її Духа видно не було. Я гадала, що тепер, коли прийняла в собі божественну сутність, бачитиму їх завжди, проте, напевно, це працювало інакше.

Подруга Свята всміхнулася ще ширше, показавши щербинку між зубами. Її привітність спантеличила мене й змусила почуватися ніяково. Хто взагалі всміхається тій, яка вбралася у твій одяг, розбила твоє вікно, а до всього - була богинею смерті, яку всі шукали?

- Це нічого,?- лагідно відповіла Мальва.?- Було б дивно, якби взагалі нічого не розбилося під час появи зорі.

- Зорі? - перепитала.

Спершу подумала, що віщунка просто скоротила моє ім'я, та її тон викликав у мене підозри, які відразу ж підтвердили інше.

- Появи зірки. Зорі.

Я здригнулася.

Це слово значило для мене більше, ніж для будь-кого іншого. Так називала нас з Авророю мама. І не без причини. Їй наснився сон, який віщував про народження двох донечок. Двох зірочок у родині Чорнозірів. Власне, й імена вона дібрала нам відповідні.

Мальва стенула плечима, і вони зі Святом переглянулися.

- Ти не пояснив їй?

- Не було нагоди.

"Або не хотів",?- подумала я, подарувавши йому недобрий погляд. Він його проігнорував.

- Тоді це зроблю я,?- сказала Мальва, підійшла ближче, і в мій ніс потрапив солодкий запах півоній.?- Гадаю, ти вже знаєш, хто я, а я - хто ти, тож не гаятиму часу на знайомство, гаразд? - Після мого кивка вона продов­жила: - Непрості в Ордені бачать три світи - як дерево. Це, звісно ж, має сенс. Дерево Життя справді існує і є джерелом усієї магії, якою володіють мольфари, чаклуни та навіть нечисть. Проте раніше, у прадавні часи, все було дещо простіше. Світ Неба, тобто світла, Світ підземелля, тобто темряви. І між ними прості люди на землі. Не було поділу на Явосвіт, Вирій, Потойбіччя. Були лише небесні світила й примітивні вірування. Так-от. Сонце відповідало за Вирій, Місяць за Потойбіччя, а зірки...

- За людей?

- Ні,?- видихнула Мальва.?- Вони були чимось іншим. Чимось між світлом і темрявою. Чимось середнім. Як ти.

- Про що це ти? - збентежено запитала я.

- Ти вже не належиш жодному зі світів. І боюся, лише ти здатна зупинити Іванну.

- Вона теж зоря?

Мальва пирснула:

- О ні. Іванна точно за темряву, проте... Вона вже не зовсім створіння Потойбіччя, бо дуже довго живилася силою Книг. І тепер її треба спинити за будь-яку ціну.

- Серйозно? - неочікувано для самої себе розлютилася.?- Я вже намагалася і зробила б це, якби не твій друг.

Вказівний палець моєї правої руки тицьнув на Свята, тим часом як кулак лівої стиснувся й став холодним як лід.

- Справді? - з усмішкою повернулася до Свята Мальва.

"Вона всміхатиметься завжди?"

- Зоряна ще не готова,?- сухо відповів той, схрестивши руки на грудях.

Я втрутилася:

- Чому? Я заморозила Іванні руку. Могла б заморозити й усе інше.

- Твої сили зараз залежать від емоцій, Зоряно. Ти в людському тілі, а отже, мусиш стати богинею заново. Варто було б навчитися битися. Іванна тренувалася багато років перед зустріччю з тобою, вона знайшла Дім, знай­шла Книги, знайшла приспішників, про яких усі думали, що вони йдуть за тобою. Гадаєш, здолати її так легко? Вона лише заманювала тебе в пастку. Як і завжди.

- Якщо я така слабка, то чому цього не зробиш ти? Чому не спробував раніше? І де інші боги? Чому не діють? Хіба я вчинила щось гірше, ніж Іванна? Чому мене покарано й ув'язнено, а їй усе сходить з рук?

Свят прочесав руками своє шоколадне волосся й замружився.

- Пробач, Зоряно. Я знаю, ти маєш безліч запитань. Проте повір, якби хтось і міг зупинити Іванну, то давно зробив би це.

- Але ніхто не може,?- втрутилася Мальва.?- Двері у Вирій замкнено. Боги не гуляють Явосвітом і не мають крил, щоб сюди проникнути. Це зроблено для того, щоб Книги не знайшли та не з'єднали.

- Ти хотіла сказати, аби Морана не знайшла їх і не з'єднала? - Пирхнула я, згадавши легенду, яку написала вбивця мого тата. Що в ній правда, а що брехня, мені достоту відомо не було, але чомусь здавалося, що про Книги Іванна не брехала.

Мальва зашарілася й поправила волосся, накрутивши біле пасмо на палець і заправивши його за вухо.

- Зоряно,?- знову почав Свят.?- Ми розберемося. Разом.

- А потім ти здаси мене богові кохання?

Він втупився у підлогу, скривившись так, наче відчув запах гнилі.

- Ти не розумієш.

- То поясни мені! - скрикнула я, не стримавшись.

Кулаки миттю закрижаніли, натякаючи на те, що сила може хаотично вирватися й заподіяти комусь шкоди. Мальва прожогом відстрибнула, нарешті стерши з обличчя милу усмішку, а Свят підійшов й обгорнув мої руки своїми теп­лими долонями.

- Вір мені. Прошу,?- прошепотів він.

Та я більше не вірила йому. І нікому, окрім самої себе. Сестра написала мені листа, у якому зізналася, що це Свят зробив її тією, ким вона тепер була. Цікаво, чи розповів би він мені правду про її смерть, якби цього не зробила Аврора? Сумніваюся. Свят мовчав би, аж поки здав би мене Купалу. А може, і тоді не розповів би. Тож я мусила не зважати ні на його слова, ні на слова віщунки, ні навіть на сни, якщо побачу в них сестру.

"Нікому не вір",?- нагадала я собі її слова.

Я вивільнила свої руки зі Святових, цілком очікувано відчувши приплив жару на щоках.

Мальва знову підійшла.

- Зоряно, ти можеш не довіряти нам, але мусиш знати. Тобі судилося зробити те, заради чого ти переродилася в цьому світі. Ти мусиш урятувати його. Або знищити. Одне з двох,?- шумно видихнула віщунка, а потім уже тихіше додала: - Саме про це й був сон, який бачила твоя мати.

"Сон? Вона знає про мамин сон? То це тому заговорила про зірки?"

- Але як ти... звідки...

- Віщунка, пам'ятаєш? - трохи ніяково нагадала Мальва.

- А моя сестра? У тому сні було дві зірки.

- Боюся, що ні. Лише одна,?- раптом почервоніла Мальва.

Я перевела спантеличений погляд на Свята, відчуваючи себе повністю оголеною. Вразливою. Що ще про мене та мою сім'ю знала ця дівчина? Готова закластися, що їй відомо більше, ніж вона говорить. Більше, ніж відомо мені. Адже мамин сон - це сімейна таємниця. Про нього ніхто не знав. Принаймні так думала я. Дотепер. Виявляється, віщунка, що стояла переді мною, відала про мамин сон навіть більше за мене. Що ще їй було відомо? Може, причини, чому боги обрали сім'ю Чорнозірів для мого ув'язнення? Що в ній такого особливого, якщо ні мама, ні бабуся, а тато й поготів не були непростими? Чи, може, Мальва знала, як знищити Іванну?

- А що ще ти можеш розповісти про мене та мою сім'ю? - вимогливо запитала я, намагаючись угамувати напруження в тілі, яке щосекунди зростало.

- Лише те, що розповіла,?- швидко пробурмотіла Мальва, перекинувшись зі Святом підозрілими поглядами.

Я кивнула, але вже не мала сумнівів: віщунка збрехала. Вона знала значно більше. Як і Свят... Лише я не бачила всієї картини. Але, хай там що, мусила все з'ясувати, перш ніж знову сліпо довірюся незнайомцям. Може, вони й мали свої плани, та це не означало, що й у мене їх не було. Я мусила дізнатися правду, стати сильнішою, визволити сестру й... знищити Іванну.

На моїх губах з'явилася слабка усмішка, руки, видаючи мене, знову похололи. Проте, силкуючись говорити спокійно, я вимовила:

- То зробімо це.

Продовжуй читати Ексклюзивний бонусний розділ

ЗОРЯНА

Щойно я переступила поріг, як опинилася у своїй кімнаті. Ні, це була не чергова галюцинація - я була вдома. Тут пахло так само, як і завжди: свіжою білизною, жасмином, що його випромінював аромадифузор, а ще туманом... Точнісінько так, як і щоранку восени, коли світанок зазирав у вікна й осяював доволі похмуре приміщення, у яке крізь балкон світлу було важко потрапити. Але саме в ті перші хвилини нового дня моя кімната була саме такою: свіжою, сповненою відчуття свободи. Я вдихнула на повні груди, але щойно видихнула, як почула ззаду низький чоловічий голос.

- Я чекав на тебе.

Я різко обернулася. Біля мого столу в кріслі сидів хлопець. Мені не випадало бачити його раніше, але чомусь риси обличчя здалися знайомими. Гострі вилиці, медові очі, що пильно стежили за мною, скуйовджене, трохи кучеряве темно-шоколадне волосся й ледь помітна усмішка на вустах. Але мою увагу привернули родимки на його лівій щоці. Вони були схожі на сузір'я та додавали й без того ідеальній зовнішності особливої чарівності.

Незнайомець, який сидів у моєму кріслі так, немов воно належало йому, відкинувся на спинку й склав дов­гі пальці трикутником під підборіддям. Затим я помітила чималий перстень, що скидався чи то на зірку, чи то на сніжинку. Срібна прикраса яскраво контрастувала зі смаглявою шкірою, як і чорна, розстібнута до середини грудей сорочка. Якщо зверху одяг був такий вільний, що від його вигляду я лише трохи зашарілася, то штани, які обтискали його ноги і... вони таки змусили мене почервоніти. Попри те що це незваний гість мав соромитися, я стояла й не знала, куди себе подіти. Схоже, незнайомець побачив моє зніяковіння, бо грайливо всміхнувся - і на його щоках з'явилися дві неглибокі ямочки.

- Ти хто? - нарешті запитала я, намагаючись говорити рівно, та голос усе одно виказав розгубленість.

"Це моя кімната. Його не має тут бути",?- нагадала собі.

- Я твоя галюцинація, Зоряно.

- Що? - здивувалася я такій відвертості.

Примружившись, я шукала в його обличчі докази. Як і створіння, що являлися нізвідки, незнайомець був цілком реальний. На вигляд йому, здавалося, років двадцять п'ять, але хто­зна, ким він був. Перевертнем? Мерцем? Напрочуд красивим психопатом, як Софія та Лукіан? Кимось іще з моєї хворої голови?

Незнайомець встав, і я відчула його дихання. Воно заповнило всю кімнату, мов легкий вітерець. І від нього пахло жасмином. Моєю улюбленою квіткою. Це не аромадифузор. Це незнайомець! Мені раптом захотілося торкнутися його шкіри, але, стримавши це поривання, я незграбно сунула руки в кишені.

- Мене звати Свят,?- усміхнувся самими губами хлопець і миттю опинився просто переді мною. Він різко, але обережно вийняв з кишені мою руку, ту, що була без рукавички, і поклав собі на щоку, наче прочитав мої думки мить тому.?- І хто сказав, що твої галюцинації не можуть бути реальними?

- Чого тобі? - скривилася я й різко висмикнула долоню з-під його оксамитової прохолодної шкіри. Дотик до неї змусив мене здригнутися.

- Нічого. Просто хотів попередити тебе про дещо.

- І про що ж, галюцинаціє?

Незнайомець мовчав зо хвилину, оглядаючи мене з ніг до голови, проте зовсім не як мисливець жертву. Може, він і був черговим монстром моєї фантазії, але його медові очі випромінювали цікавість і дрібку стурбованості.

- Не все, що ти бачитимеш, хотітиме тебе вбити,?- прошепотів він.?- Інколи справжня небезпека зовсім не там, де ти думаєш. Тож будь обережна, Зоряно Чорнозір. Є речі страшніші, ніж чудовиська, які виходять з темряви.

- Це все? - пирхнула я.?- Інші галюцинації були цікавіші.

Свят щиро широко всміхнувся, явно стримуючи сміх, що хотів вирватися з його грудей.

- Поки так,?- сказав він.?- Краще б ти носила ляльку-мотанку із собою. Це допоможе, повір.

Ще кілька секунд хлопець пронизливо дивився в мої очі, а потім щез, лишивши по собі тільки вітер із запахом жасмину.

Холод майнув по спині, і ще кілька хвилин я не мог­ла поворухнутися. Хай хто це був, він мав такий реальний вигляд, що десь глибоко в душі зародилися сумніви. Його шкіра, його очі, його дихання. Я могла заприсягтися, що бачила не чергову галюцинацію, а справжнісіньку людину. Від усвідомлення того, як далеко зайшло моє божевілля, тіло пройняв дрож. Спочатку мрець, потім Софія з Лукіаном, їхній дивний дім, двері, які з'явилися нізвідки завдяки моїй уяві, а потім цей хлопець.

СВЯТ

Час настав. Я мусив показатися їй, хай і волів би ще кілька років триматися осторонь. Вона заслуговувала на це. На час із батьком. На хоч і нелегке, проте людське щастя. На блаженне незнання тієї темряви, що на неї очікувала. Однак усе ускладнилося. Стало надто заплутаним і потребувало нагальних відповідей. Я більше не міг лишатися в тіні. Я мав з'явитися в її житті, щоб захистити від того, чого й сам достоту не розумів.

Можливо, вона зненавидить мене, щойно побачить. Прийме за монстра. Чудовисько, яке живе вже кілька століть і має нелюдські сили. Цілком імовірно, що прожене першої ж миті. Але, зізнаюся, десь усередині, глибоко в серці, таки жевріла надія, що вона впізнає мене. Побачить у моїх очах щось, що натякне: ось він. Той, кого вона чекала. Той, кого любила, попри все. Той, кому врятувала життя, а опісля й сама його загубила. Однак я завжди був поруч. Вона мала б відчувати це. Мала б знати, що її хтось охороняє. В тіні, але поряд.

"Кого ти обманюєш, Святе? Вона тебе не пам'ятає. Гадки не має, хто ти",?- штрикнули підлі думки.

Крісло раптом стало геть незручним, і я розкинувся в ньому так, наче намагався переконати себе, що не відчуваю дискомфорту від самої лишень думки, що знову буду для кохання свого життя просто незнайомцем. Тоді як вона для мене - всім.

Роками я прокручував у голові, як ми знову зустрінемося. Роками уявляв, що буде, якщо вона не закохається в мене знову. Якщо я не почую ті три слова. Невже мені й справді доведеться виконати умови угоди й повернути її Купалу? Яким же ідіотом я був, повіривши, що зможу добитися її почуттів і в іншому житті. Самовпевнено? Так! Безглуздо? Але такий вже я є. Бовдур, який втратив голову й серце, віддавши їх богині, що тепер оселилася в людському тілі й могла померти так, як колись міг я. Вона не дала мені загинути, тож і я не збирався допустити, щоб з її голови впала бодай волосина. Нехай Зоряна не пам'ятає мене, але я нічого не забув. І зроблю все, щоб вона вціліла. Може, ця дівчина ніколи більше не полюбить мене, проте мого кохання стане на нас обох. Принаймні до тієї миті, поки я розберуся, як скасувати дурнувату угоду.

Двері рипнули, і звідти вихором, але спиною до мене, вибігла вона. Її чорне, мов смола, волосся було скуйовджене, а дихання таке гучне, що, здавалося, заповнило всю кімнату. Я несвідомо нахилився вперед і склав пальці трикутником під підборіддям. Намагався вивчити кожну її нову рису.

- Я чекав на тебе,?- хрипко вирвалося з моїх уст.

Якщо вона впізнає мене, то зрозуміє значення цих слів. Збагне, як довго я очікував нашої зустрічі. Якщо ні, то це буде лише порожня фраза, що не важитиме нічого.

Коли Зоряна врешті озирнулася, я одразу збагнув, що вона не впізнала мене. Сині, мов бездонне море, її очі розширилися від переляку, на чолі утворилися зморшка здивування, і Зоряна миттю стиснула кулаки. Вона досі важко дихала, наче звідкись до цього тікала чи планувала втечу знову.

Від мене.

Щось гостре штрикнуло моє серце, і я стиснув зуби, щоб не виказати свого розчарування. Але на що я розраховував? Чого сподівався? Адже ж знав, як усе буде. Знав, що вона вже інша. Її спогади - інші.

І мене там немає...

Кілька секунд я опановував біль від цього усвідомлення, а затим зрозумів, що доведеться почати все спочатку. Так, як їй буде зручно. Тож я злегка всміхнувся, даючи Зоряні нагоду розглядати мене з ніг до голови. В її очах досі була дещиця переляку. Проте, здається, наступної миті я помітив там цікавість? А ще мені, напевно, примарилося, але її щоки зашарілися.

О боги, яка ж вона прекрасна! Навіть у людському, слабшому тілі від неї лине божественна енергія. Якби не все, що сталося, якби не страх в її очах, я встав би й поцілував її просто зараз. Глибоко та з такою ненаситною жагою, яка б зруйнувала всі межі й перестороги. Усі стіни, що поки нас роз'єднували. Вона б не стрималася й віддалася мені.

"О ні, куди ведуть мене думки? Чому я не можу опанувати себе поруч з нею?"

- Ти хто? - врешті спитала Зоряна.

Вона намагалася триматися рівно й упевнено, та голос її видавав. У ньому бриніло хвилювання.

"Я хлопець, якого ти колись врятувала, забравши натомість його серце",?- подумав я.

Однак уголос вимовив:

- Я твоя галюцинація, Зоряно.

У це вона повірила б швидше, адже вважала себе божевільною. Якби ж вона знала, що цілком нормальна. Якби ж знала, що це радше всі навколо з глузду з'їхали, а не вона. Та я не можу розповісти їй цього. І на це є безліч причин. Одна з них: вона не повірить. Інша: невпевнений, що якимсь необачним словом не порушу угоди й не відправлю її просто в руки того, кого вона теж не знає. Треба бути обережним.

- Що? - швидко закліпала очима Зоряна.

"Зо-ря-на",?- її людське ім'я, яке раз у раз відбивалося луною в моїх думках і збуджувало своїм звучанням. Хотілося промовити його просто їй у вуста.

Підкорившись цьому пориванню, я встав і вже думав був наблизитися, але вчасно спинився.

"Вона тебе не пам'ятає",?- нагадав собі, тяжко видихнувши.

І на підтвердження цього Зоряна зам'ялася на місці й сховала руки в кишені. Тоді я помітив на одній з них шрами, що виднілися з-під рукавички. Шрами, у яких винен я. Це моя кров у жилах її сестри зробила з нею це. Серце стиснулося немов у кайданках від докорів сумління. Зоряна ховала руки через мене. І через мене не знала, яка ж вона прекрасна.

"Ти мусиш це виправити",?- наказав я сам собі.

- Мене звати Свят,?- усміхнувся самими губами й наблизився.

Зоряна не тікала й не відступала. Отже, не була проти. Хоча й напевно я не знав. Я ризикував, покладаючись лише на відчуття дивного зв'язку між нами. Мені кортіло торкнутися її. А може, щоб вона зачепила мене. Піддавшись тій ниточці, що могла будь-якої миті обірватися, я простягнув долоню до здорової руки Зоряни. Мені не хотілося лякати її. Аби здолати страх, знадобиться більше часу, ніж може здатися, тож я почав з найлегшого. Ніжно взяв Зоряну за зап'ясток і поклав її долоню собі на щоку - і шкіру обдало хвилею вібрацій. Я бачив у її очах, що вона відчуває те саме. Незбагненне для неї, але цілком зрозуміле мені тяжіння. Ми притягувалися, мов магніти. Це й була моя надія. Та, яку шукав. Зв'язок. Ниточка. Так, Зоряна не знала, хто я. Однак вона мене... відчувала.

Не відриваючи погляду від її очей, лагідно усміхаючись, я промовив:

- І хто сказав, що твої галюцинації не можуть бути реальними?

На моє розчарування, ці слова чомусь таки розірвали ту ниточку, що ще мить тому нас пов'язувала. Зоряна відсахнулася, і на її обличчі з'явився страх.

- Чого тобі? - спитала вона.

- Нічого,?- хитнув я головою, намагаючись приховати розчарування й нагадуючи собі, чому явився перед нею після стількох років. Небезпека. Я мусив розповісти їй про небезпеку.?- Просто хотів попередити тебе про дещо.

- І про що ж, галюцинаціє?

Її голос досі був напружений. Вона очікувала від мене нападу. Можливо, мій дотик був помилкою? Я поквапився?

Байдуже.

Я тут не для цього. А прийшов, щоб попередити її.

- Не все, що ти бачитимеш, хотітиме тебе вбити,?- прошепотів я.?- Інколи справжня небезпека зовсім не там, де ти думаєш. Тож будь обережна, Зоряно Чорнозір. Є речі страшніші, ніж чудовиська, які виходять з темряви.

Я й сам достоту не знав, з чим ми стикнулися. Віщунка сказала так мало, що тепер доведеться розбиратися. А до цього - я буду завжди поруч. Я не дозволю якомусь чудовиську добратися до Зоряни.

- Це все? - пирхнула вона.

Зухвалість, що промайнула в її голосі, подіяла на мене майже магнетично. У штанах стало дещо тісно. Чорт. Бляха!

- Інші галюцинації були цікавіші.

"Я б змусив тебе забути, хто ти, якби ж дозволила мені торкнутися тебе й..."

Думки вже жили своїм життям, і я широко всміхнувся, стримуючись, аби не засміятися від того, якою вийшла наша нова перша зустріч. Поїдати її очима? Покласти її руку собі на щоку? Молодець! Так тримати. Класно познайомився. Ще б поклав її руку собі на член,?- і прощавайте всі шанси на новий початок.

- Поки так,?- сказав я, опанувавши себе. Чи радше вдавши, що опанував, адже поруч з нею це майже неможливо.?- Краще б ти носила ляльку-мотанку із собою. Це допоможе, повір.

Ще кілька митей я дивився на неї, намагаючись закарбувати в пам'яті кожну рису, кожен вигин, кожну волосинку. Усю її. Я так скучив. Я так довго чекав. Але в нас є час. І тепер у мене є надія. Та ниточка... вона натягнеться між нами знову. Але треба почекати. А поки я зникну, щоб потім з'явитися знову й врешті полонити її серце вже навіки.

"Обіцяю",?- сказав я подумки й, дивлячись прямісінько їй в очі, відлетів.