Новоанглійська балетна школа. Тримай мене. Новоанглійська балетна школа. Тримай мене - Анна Савас

ПРОЛОГ. Зої

Усе починається з гри. Ми з подругами - на весняному балі нашої старшої школи, і до певного моменту це ідеальний вечір. Аж доки моя найкраща подруга Шарлотта із двогодинним запізненням та осяйною усмішкою на гарненькому обличчі не запливає у бальну залу. Прекрасна, але вона завжди така. Абсолютно ідеальна.

- Дівчата, я вам зараз таке розкажу! - пищить вона, хапає за руку спочатку мене, потім Ембер і тягне нас з танцполу.

Це аж надто зненацька, щоб я могла чинити опір, тож про­сто дозволяю їй це зробити, хоча живіт уже нервово стискається.

За нами стежить Скарлетт, роздратовано закотивши очі. Вона з нас найспокійніша. Зовсім не тому, що сором'язлива, просто не дуже високої думки про більшість людей. Іноді мені здається, що вона тусується з нами тільки через Ембер. Вони ще з дитячого садка найкращі подруги і знаються між собою так само довго, як ми із Шарлоттою. Все життя.

- Що сталося? - запитую я, щосили намагаючись ігнорувати те нудотне відчуття, яке вже здіймається всередині.

Але марно. Нервозність є, і вона нікуди не дівається. Шарлотта ніколи не спізнюється. Не без причини. І вона все нам завжди розповідає. Відразу. Той факт, що вона з'явилася тільки зараз і не написала повідомлення, не може означати нічого доброго.

Її усмішка стає ще ширшою, коли вона відкидає назад своє синьо-чорне волосся, яке в цей вечір спадає на плечі шовковистою гладкою пеленою.

- Моя мама сьогодні мала вечерю з мсьє Дювалем, і вгадайте що? Я танцюватиму Аврору у "Сплячій красуні"! - вона знову пищить, та так пронизливо, що без зусиль перекрикує музику.

Мені хочеться затулити вуха, але я не можу й поворухнутися. І саме тому не вдається відгородитися від її слів, хоча зараз це - моє найбільше бажання.

Я танцюватиму Аврору.

У мене скрутило живіт. Цього не може бути.

Не повинно бути.

Але ж є.

- О боже, Шарлотто! Це круто! - широко розплющивши очі, Ембер кидається Шарлотті на шию.

Я ж, навпаки, наче застигла і приголомшено спостерігаю, як усміхнена Скарлетт теж обіймає Шарлотту. Бачу, як рухаються їхні губи, та не розбираю слів, судомно намагаючись придушити сльози, які випалюють очі, наче кислота.

Як таке могло статися?

Це - моя роль. Роль, для якої я працювала останні кілька тижнів і місяців - ні, цілих років. Роль, про яку я мріяла відтоді, як почала займатися балетом.

І я її отримала. Аврора була моєю. Ще кілька годин тому я була Авророю. Мсьє Дюваль віддав її мені минулого тижня. Він сказав, що я танцюватиму головну партію в "Сплячій красуні". Шість днів тому.

То як у біса таке могло статися?

На жаль, відповідь аж надто очевидна: тут не обійшлося без Шарлоттиної матері. За інших умов вона б ніколи не вечеряла з нашим балетмейстером. Хіба що в цьому була б якась вигода для Шарлотти. А оскільки її батько - мер Бостона, Шарлотта та її старша сестра Аделіна завжди отримують те, що хочуть.

До горла підступає гірке розчарування. Ніколи не думала, що мсьє Дювалем так легко маніпулювати. Тільки не після того, як він тисячу разів нам товкмачив, наскільки важливі для нашої кар'єри талант, дисципліна і самопожертва.

- Зої?

Шарлотта тягнеться до моєї руки, і лише коли її пальці змикаються навколо моїх, теплі й дещо аж надто сильні, я помічаю, наскільки мені холодно.

Я підводжу голову та зустрічаю її усмішку. В блакитних очах подруги читається співчуття.

Не щире.

У Шарлотті немає нічого щирого. Ні співчуття, ні усмішки, ні дружби. І я це вперше розумію, хоча дзвіночки були ще й раніше. Багато, багато дзвіночків. Просто я їх ігнорувала, вперто придушувала. Не хотіла помічати. Та тепер нічого не можу із собою вдіяти. Я все бачу, і мені хочеться заплющити очі й уявити, що все це неправда.

- Ти на мене злишся, так? Я знаю, що ти теж хотіла отримати роль, але ж нам обом відомо, що ти ще не готова, правда?

Вона невинно кліпає очима, а мені хочеться зігнати цей вираз з її обличчя, зірвати з неї блідо-блакитну сукню, яка так абсурдно ідеально пасує до її очей.

Я не просто хочу отримати роль. Я її отримала. Мене обрали.

Мене.

Не її.

А вона в мене її вкрала.

Бо не може витримати, коли не вона в центрі уваги. Бо не може витримати, коли хтось кращий за неї.

Її зрада болить. Болить так, що важко дихати. Що на мить мені бракне повітря і з'являється відчуття, що будь-якої миті втрачу самовладання і просто закричу. Можливо, саме це і треба зробити. Випустити все назовні.

- Зої, ну ж бо, скажи, що ти не сердишся на мене,?- благає Шарлотта, надуваючи губки.

Я знаю, що маю зробити і сказати. Що вона може засунути собі цю роль куди завгодно. І нашу дружбу теж. Я знаю, що маю нарешті проявити твердість духу й висловити все, що про неї думаю.

Знаю, та все одно не роблю. Бо знайома із Шарлоттою все життя і тому, що, крім неї, Ембер і Скарлетт, у мене більше немає подруг. І я цілком усвідомлюю, що станеться, якщо я не скажу зараз те, що вона хоче від мене почути.

Я стану прокаженою, закінчу цей і почну останній шкільний рік без подруг. Завести нових друзів стане чимось неможливим, а Шарлотта перетворить моє життя на пекло. На відміну від того, що є зараз, коли вона принаймні вдає, що ми подруги. В її очах, можливо, ми ними навіть і є - поки вона отримує те, що хоче, а я залишаюся там, де мені належить. У її тіні.

- Я не злюся,?- витискую я, ледь не задихаючись від брехні.

Щось розбивається всередині. Може, серце? Чи моя мрія колись потрапити на велику сцену? Я не можу точно визначити, що саме, але відчуваю це, чую звук так чітко, що мимоволі запитую себе, як таке може бути, що ніхто інший не чує.

- Ти заслужила.

Якщо ти по-іншому не можеш собі зарадити, окрім як отримати роль, бо мама тобі її купить, тоді ти й справді заслужила.

- Я ж правда заслуговую?

Шарлотта дивиться на мене, і зрештою мені на очі навертаються сльози. Вона продовжує говорити, розповідає щось, чого я не можу зрозуміти, тому що в мене починає неприємно дзвеніти у вухах. Серце калатає, а дихання раптом стає надто швидким, надто поверхневим.

Треба забиратися звідси. Я бурмочу вибачення, щось про те, що мені треба в туалет, однак подруги взагалі не реагують. Ембер і Скарлетт цілком та повністю зосереджені на Шарлотті. На центрі нашого всесвіту. Аж блювати хочеться.

На ватяних ногах я залишаю їх, спотикаючись на високих підборах, проходжу через бальну залу і відчайдушно озираюся в пошуках брата. Мені треба знайти брата. А потім забратися звідси. Додому. Туди, де ніхто не помітить мого нервового зриву.

Але Калеба ніде немає, хоча я знаю, що він ще тут. Він ніколи б не поїхав, не сказавши мені й не переконавшись, що я безпечно дістануся додому без нього.

В якийсь момент мені стає байдуже, знайду я його чи ні. Сльози течуть по обличчю, коли я покидаю бальну залу й вибігаю на вулицю. Дощ б'є, наче ударами, але останнє, що зараз хочеться зробити,?- це розвернутися і схопити пальто. З моєю удачею я б потрапила просто в обійми Шарлотти.

Спасибі, але ні, от без цього я справді можу обійтися.

Поспішаючи додому, я сердито витираю зі щік сльози, які відчуваються надто гарячими на моїй холодній шкірі та змішуються з густими краплями дощу, що падають з чорного нічного неба.

Тут не далеко, мені потрібно всього п'ятнадцять хвилин, проте коли я нарешті з тихим скрипом відчиняю ковану хвіртку нашого саду, то все одно мокра як хлющ. Якими б великими не були будинки в Бікон-Гілл, сади тут крихітні. Їх практично немає.

Наш якраз достатньо великий для маминої улюбленої тераси та маленької галявини, на якій росте два червоні буки, що тримають будиночок на дереві - його тато багато років тому змайстрував для нас із Калебом. Я люблю цей будиночок, завжди любила і обожнюю ще більше, відколи Калеб одного дня вирішив, що занадто крутий для цієї хатини.

З того часу будиночок на дереві тільки мій, це - моє безпечне місце. Мій сховок.

У вітальні досі горить світло, а я скидаю високі підбори й босоніж, так тихо, як тільки можу, пробираюся крізь сад. Навряд чи батьки мене почують, але все ж можуть, а мені не хочеться, щоб вони застали мене за тим, як я лізу драбиною до будиночка на дереві замість того, щоб зайти всередину і забратися в ліжко. Тоді їм закортить дізнатися, що сталося, а я не хочу про це говорити.

Коли нарешті видираюся нагору, все тіло тремтить. У мок­рій сукні страшенно холодно, що - враховуючи той факт, що я з доброго дива бігла під дощем у березні без пальта?- не дивно.

Тихо вилаявшись, я шукаю вимикач для гірлянди на батарейках, і за мить будиночок на дереві заливає тепле світло безлічі маленьких лампочок. Я стягую липку тканину з холодної шкіри і намацую гарвардське худі, яке тут зберігаю. Це татове, я врятувала його кілька місяців тому з коробки зі старим одягом. Мама зазвичай роздає все, що ми не встигаємо вчасно забрати в безпечне місце.

У мене виривається полегшене зітхання, коли закутуюся в худі. Воно таке велике, що дістає до середини стегон. Тканина м'яка, деякі шви розійшлися, але це мене не турбує. Я падаю на купу подушок, які майже повністю вкривають підлогу, накриваю обома вовняними ковдрами ноги і намагаюся намацати свій блокнот.

Прискорений пульс заспокоюється, щойно я відкриваю записник і бачу порожні сторінки. Порожні сторінки, які тільки й чекають, коли я заповню їх своїми думками і болем. Не встигаю я опустити ручку на папір, як чую знайомий голос і злякано здригаюся.

- Піксі{1}, що ти тут робиш? Хіба ти не повинна бути на балі? - Джейс невимушено стоїть біля дверей, і, здається, його анітрохи не турбує, що він такий же мокрий, як і я.

Краплі дощу скапують на плечі з його скуйовдженого світлого волосся, і я уже вкотре розумію, який він прекрасний.

Надто красивий як для вісімнадцятирічного. Прикметник і так геть непідхожий. Він має бути щонайбільше милим. Може, навіть гарячим. Але не красивим. Однак це не змінює того факту, що він саме такий.

- Скільки мені потрібно повторювати, щоб ти мене так не називав? - різко кажу я, не відповідаючи на його запитання, сподіваючись, що він не помічає, як кров приливає до моїх щік. І що, у цьому не маю сумнівів, я досі заплакана.

На його обличчі промайнула усмішка:

- Доки я колись не звалюся мертвим від твоїх скарг.

Він схрещує ноги й притуляється плечем до одвірка. Двері в нього за спиною не захлопнулися, і я чую шум дощу, але не прошу його їх зачинити. Цей звук заспокоює. Заспокоює по-іншому, ніж краплі, що стукають одна за одною по даху будиночка.

- Тоді мені, мабуть, варто постаратися трохи сильніше,?- глузливо відповідаю я, але насилу стримую усмішку.

Він думає, що я ненавиджу це прізвисько, і, можливо, спочатку так і було. Але за останні чотири роки, відколи Джейс з Калебом стали найкращими друзями і проводять разом стільки часу, що іноді здається, ніби він до нас переїхав, мені почало подобатися це ім'я. Але я, звісно, ніколи в цьому не зізнаюся.

Він тихо сміється, і моє серце підстрибує. Джейс не часто сміється, і те, що саме зараз він це робить, це якось... гарно. І дуже навіть лякає.

- Можливо,?- усміхається він і робить перший крок усередину будиночка.

Двері за ним з ледь чутним клацанням зачиняються, і кімната раптом здається занадто маленькою. Ще крок, і він опускається переді мною на коліна на дерев'яну підлогу й пильно розглядає мене занадто зеленими очима.

- То що ти тут робиш?

- Не має значення,?- зітхаю я і прибираю з чола пасмо мокрого волосся, а думками повертаюся до Шарлотти, на кілька секунд я майже забуваю, що втекла саме через неї.

Джейс схиляє голову набік і просто дивиться на мене. Так пильно, що шкіру починає поколювати. Тоді він бере з моєї руки блокнот і ручку, вириває сторінку й сідає на підлогу, одну ногу витягнувши, а іншу - зігнувши.

- Що це має означати? - підозріло запитую я, дивлячись, як ручка шкрябає по паперу.

Не кажучи ні слова, він віддає мені аркуш паперу.

Мої брови злітають догори.

- Що це має означати? - повторюю я, хоча точно знаю, що Джейс мене й першого разу зрозумів.

Куточки його рота підіймаються, він знизує плечима і простягає мені ручку - "Просто відповідай на запитання".

Частина мене хоче викинути його з будиночка, зім'яти записку та жбурнути її слідом. Але іншій частині надто цікаво, до чого це все приведе.

Тож я беру в нього з рук ручку і роблю, що він просить - відповідаю на запитання.

Я досі не знаю, чому я довірила йому правду тієї ночі. Може, хотіла перевірити, чи не висміє він мене. Чого він не зробив. Може, хотіла перевірити себе. Гадки не маю. Може, це не має значення.

Він читає тих кілька речень, потім згортає записку й кладе її у внутрішню кишеню свого піджака. Але перш ніж я встигаю перепитати, що це означає, він показує на блокнот - "Твоя черга".

Я трішки вагаюся, а потім відкидаю всі сумніви, які хочуть піднятися всередині. Папір м'яко шелестить, я вириваю сторінку з блокнота, записую своє запитання і простягаю йому папірець. Його очі пробігають по запитанню, потім він шкрябає на папері коротку відповідь і повертає мені записку.

Я недовірливо втупилася в те єдине слово. Він тут, бо йому "нудно"? Запитання крутиться на язику, але я мовчу і роблю так, як Джейс. Складаю записку, ховаю її під подушку, на якій сиджу, а потім подаю йому одну зі своїх ковдр.

- На, візьми. Щоб не застудився.

- Ти ж розумієш, що так даєш мені шанс ще багато років називати тебе Піксі, правда?

Я закочую очі, однак не стримую усмішки.

- Ну, якщо не хочеш... - я роблю рух, щоб потягнути ковдру назад, але Джейс швидший.

Він обхоплює пальцями товсту вовняну тканину, вислизає з мокрої куртки і накидає ковдру на плечі. Потім заклично простягає мені руку. Я, не вагаючись ні секунди, простягаю йому блокнот.

Запитання слідує за запитанням, а відповідь за відповіддю. Того вечора ми не промовили більше жодного слова, мовчки уклавши угоду, що відповідь не повинна приводити до ще детальнішого запитання.

За два дні я знаходжу в будиночку на дереві зім'ятий аркуш паперу. Почерк неохайний і вже аж надто знайомий.

Так починається наша гра.

Ми граємо за правилами, які ніхто з нас ніколи не встановлював, і обоє граємо по-різному.

Я залишаю записки в будиночку на дереві, коли мене щось турбує. Неважливо, про що йдеться. Якщо мені потрібно виговоритися, я це записую. Джейсу ж, навпаки, потрібні запитання. Я не знаю чому і ніколи не допитуюся. Але йому потрібні запитання, які я ставлю. Інакше нічого не буде. Ні записки, ні правди. Зовсім нічого.

Він ніби хоче довірити мені свою правду, але водночас щось його стримує. Ніби він може розкрити цю правду лише тоді, коли я ставлю йому якесь конкретне запитання. Ніби в іншому разі він замкне її у собі.

Ми довіряємо правди, які ніколи в житті не сказали б уголос. Це схоже на божевілля, очікування, хто зрадить іншого першим.

Але Джейс зберігає мої правди, а я - його.

Поки за три місяці я не змінюю правила.

РОЗДІЛ 3. Зої

Відчуття таке, ніби хтось ударив мене просто в груди, вибивши з них повітря. Я не можу дихати. Моє серце пропускає удар, а потім починає шалено калатати. Надто швидко. Я відчуваю, як кров відливає від обличчя. Холодний піт виступає на потилиці, а руки раптово починають тремтіти. Ні-ні-ні.

Я знала, що він тут буде. Знала, але успішно відганяла від себе цю думку. Тепер я розумію, що знати щось і опинитися перед фактом - це зовсім різні речі.

З цим було покінчено. З усім цим. З ним і зі мною. Я перегорнула сторінку. Це вже не мало значення. Нічого з цього. Бо інший варіант - то для мене занадто.

Я залишила все позаду. Його залишила позаду, бо мусила. Бо не мала іншого виходу.

Після того я ніколи його не бачила. Після тієї ночі. Жодного разу. Я відмовлялася про нього думати, бо дуже боліло. Я відгородилася від нього.

Але тепер все повернулося. Записки, правди, мурашки, які викликав у мені один-єдиний швидкий погляд у мій бік.

Усе моє єство вимагає відвернутися, втягнути голову в плечі й молитися, щоб він мене не помітив, але я не можу. Не можу відвести погляд, і в цей момент я не сприймаю нічого, крім нього. Водночас мій мозок не в змозі осягнути його цілком.

Я кліпаю.

Зелені, наче мох, очі під густими бровами. Надто довгі чорні вії.

Ще одне кліпання.

Високі вилиці. Прямий ніс. Наче висічене з каменю підборіддя.

Кліпаю втретє.

Пухкі губи. Надто пухкі губи, які розтягуються у зарозумілій посмішці.

Він достойний поклоніння.

І завжди був, але зараз чомусь ще більше.

Я відчуваю, як усередині підіймається жар. Кров шумить у вухах, а перед очима витанцьовують сріблясті зірочки, доки я не згадую, як дихати.

Дихай, Зої, дихай.

Джейс проходить повз, навіть не завдавши собі клопоту глянути на мене. Він опускається на вільне місце, спереду по діагоналі. Скай сідає поруч. Він кладе руку на спинку її крісла, нахиляється і щось шепоче їй на вухо.

Шлунок стискається, мені стає зле.

- Чудово, дуже дякую,?- іронічно каже Пірсон, нагадуючи мені, де я і з якої причини.

Зала театру в кампусі. Вітальна промова нашого директора.

Джейс тут, але він не важливий. Уже не важливий.

Я змушую себе відірвати погляд від його потилиці й подивитися на сцену.

Він не важливий.

Усе скінчено.

Тобі не змінити минуле.

Шлях тільки вперед.

Далі, далі, далі. Постійно рухатися далі.

- Раз ми вже у повному складі, ласкаво прошу в новий навчальний рік Новоанглійської балетної школи,?- Пірсон розводить руки у вітальному жесті й продовжує, його глибокий, повнозвучний голос наповнює залу.?- Я щороку виголошую одну й ту саму промову, і дехто з вас, напевно, уже вивчив мої слова напам'ять, проте гадаю, що це не зашкодить почути їх іще раз.?- Перш ніж він продовжує, тихий сміх перестрибує з одного ряду в інший.?- Ви всі тут не просто так. Ви любите балет і маєте талант. Але ви ще й далекоглядні. У багатьох державних і приватних балетних закладах основ­ний фокус уваги цілком зосереджений на танцеві, формуванні тіла студентів для сцени. Ми теж ставимо таку мету, але все ж очікуємо трохи більшого. Досвід показує, що на сцену потрапляє лише дрібка підготовлених танцівниць і танцівників,?- усмішка, яка щойно розпливлася обличчям Пірсона, забирає частину песимізму з його слів.?- Але світ танцю - це значно більше, ніж просто сцена. І саме тому ви тут. Щоб до цього підготуватися й дізнатися, для чого були народжені. Ви тут, щоби вчитися. Але ви також тут, щоб отримувати задоволення, знаходити друзів і...

Рух попереду повертає мою увагу від сцени до знайомої копиці світлого волосся. Ясна річ. Я нічого не можу з цим вдіяти. Це наче внутрішній примус, із яким не поборешся. Треба відвести погляд, продовжувати слухати, але решта промови Пірсона вже приглушена, хоча я й відчайдушно намагаюся зосередитися на його словах.

Чому Джейсу треба було сісти саме переді мною?

Можливо, він відчуває, що я на нього витріщаюся, а може, й ні. У будь-якому разі він обертається, поки директор Пірсон продовжує говорити, і його погляд зустрічається з моїм.

Цілеспрямований. Жорсткий. Холодний.

Пульс прискорюється, адреналін, наче отрута, мчить по моїх венах. Він так пильно вдивляється в мене, що на кілька секунд здається, ніби ми в цій залі зовсім одні. Все навколо розпливається, звуки перетворюються на невиразний шелест.

Я не можу зрозуміти вираз його очей, не впевнена, чи це злість, чи байдужість, чи щось зовсім інше. Насправді я навіть не хочу знати. Бо що б то не було, це пекельно боляче.

Горло раптово стискається, я кліпаю і кліпаю, тому що за очима наростає небезпечний тиск.

Не плакати. Ти в жодному випадку зараз не розревешся, зрозуміла? Для цього немає жоднісінької триклятої причини!

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

РОЗДІЛ 2. Зої

За три години після приїзду мої валізи порожні, і я подумки ставлю собі галочку попросити тата якнайшвидше їх забрати, бо моя кімната явно замала для чотирьох великих валіз. Одяг зник у шафі: трико, колготки та балетні спідниці - у верхній шухляді комода; балетки, чохли для пуантів та самі пуанти - у нижній. Еспандер{5} для розтяжки, мої килимки і блекроли{6} тепер у великому дерев'яному ящику поруч із письмовим столом, а шпильки для волосся - у маленьких коробочках на комоді під дзеркалом.

Книжки, необхідні для теоретичних занять, стоять впорядковані за розміром на комоді. Записник із планшетом лежать на столі. Ноутбук разом з мишкою та клавіатурою теж знайшли своє місце, а відкрита сіра папка лежить посеред стільниці та показує зустрічі, які я відмітила на сьогодні.

Кожна річ розмістилася саме там, де я хочу. За винятком гірлянди, яку я зараз тримаю в руці й збираюся повісити над ліжком, бо маю схильність не тільки до акуратності, а й до приглушеного освітлення.

На жаль, я все ж дещо забула вдома. Я не маю із собою нічого, чим могла б прикріпити гірлянду до стіни.

Зітхнувши, я ховаю її в шухляду тумбочки й уже збираюся потягнутися до мобільного телефона, щоб відправити татові повідомлення, коли чую гуркіт, який долинає з коридору. Хтось лається. Якось це не дуже добре.

Не закриваючи шухляду, я ривком відчиняю двері, і, коли бачу, що трапилося, у мене виривається здивований вигук.

Біля моєї кімнати сидить навпочіпки дівчина, одна з її валіз розвалилася, і всюди валяється одяг.

- Казала я мамі, що валіза не переживе подорож? Так. А послухала вона мене? Очевидно, що ні,?- бурчить вона, недбало кидає рюкзак на дерев'яну підлогу й починає збирати свої речі.

Я прочищаю горло, щоб на мене звернули увагу.

- Тобі допомогти?

Вона різко розвертається до мене, тримаючи одну руку на грудях. Її темно-зелені очі широко розкриті від страху.

- Святі небеса, не лякай мене так,?- виривається у неї.

- Пробач, я не хотіла...

Відмахнувшись, вона усміхається:

- Усе гаразд. Ти тут ні до чого. Мій день почався препаскудно, тож і без того було ясно, що так він і продов­житься.

Вона здмухує з чола пасмо червоного волосся. Воно темніше за моє, не мідне, а ягідного кольору, з пурпуровим відтінком, який ідеально пасує до оливкового відтінку її шкіри.

- Аж так погано? - схрестивши руки, я притуляюся до дверей своєї кімнати й не можу стримати веселу усмішку, що розпливається по моєму обличчю.

- У моєї сестри харчове отруєння, і сьогодні вранці вона обблювала пів квартири. Тому мама не змогла відвезти мене в аеропорт, я ледь не запізнилася на літак, а тепер - на останніх метрах - розвалюється ця дурна валіза, замість того щоб дочекатися, поки я дійду до своєї кімнати,?- перераховує вона на пальцях, а потім підбирає з підлоги два бюстгальтери.

- Таки справді погано,?- підтверджую я і нагинаюся, щоб допомогти їй позбирати речі.

Вона нагороджує мене вдячною усмішкою:

- Спасибі, мило з твого боку. Я, до речі, Мей.

- Зої,?- представляюся я.?- Де твоя кімната?

Вона вказує на двері ліворуч від моїх.

- Ну що ж, виходить, ми сусідки.

* * *

- Ти віриш у долю? - Мей закручує своє ягідно-червоне волосся в недбалий вузол і дивиться на мене ясними очима.

Вона сидить на підлозі, схрестивши ноги, тягнеться до останніх своїх трико й балетних пачок, недбало запихаючи їх у нижню шухляду комода, що стоїть біля ліжка. Я ледь стримую болісне зітхання. У мене аж руки сверблять, щоб упорядкувати її речі.

- Не дуже,?- розтягнуто відповідаю я.

До чого це вона хилить?

Мей щасливо сміється:

- А я - так. Те, що мені дісталася кімната саме поруч з тобою,?- просто мусить бути долею. Адже я нічого не знаю про Бостон, а ти народилася й виросла тут і можеш мені все показати.

- Це міг бути й збіг,?- зауважую я, але все одно не стримую усмішку.

Ми вже дві годити тусимо у неї в кімнаті, розмовляючи про все і ні про що. Мей мені подобається. З нею легко спілкуватися. Вона відкрита й привітна і весь час усміхається. Вона так відрізняється від моїх колишніх подруг, що якась частина мене майже боїться, адже все це страшенно нове для мене. Інша ж частина просто відчуває полегшення.

- Ні,?- Мей рішуче хитає головою.?- Збіг просто забезпечив би мені сусідку, яка знає Бостон. Але те, що ти не лише знаєш Бостон, а ще й до того ж мила,?- це доля. Збіг тільки послав би мені того, хто мені не подобається. Доля подбала про те, щоб ми знайшли одна одну.

- Ми знайомі лишень дві години. Ти ще взагалі не можеш знати, чи я тобі подобаюся.

Мей відмахується:

- А от і можу. Для мене перші хвилини взагалі вирішальні. І за сім хвилин я вже знала, що ти мені подобаєшся.

Кутики моїх губ здригаються:

- Ти засікала час?

- Звісно - у моєму мозку вбудовано секундомір.

- До речі, про час. Мені здається, нам уже потроху треба виходити.

Я красномовно показую на будильник, що стоїть на тумбочці біля ліжка Мей. За чверть шістнадцята.

- Треба. Ми ж не хочемо під час промови Пірсона сидіти на задніх рядах,?- Мей підхоплюється і простягає руку, щоб стягнути мене з ліжка.

Десятки студентів і студенток висипають з гуртожитку, сміючись і розмовляючи, йдуть величезною територією. Сонце вже опустилося нижче, і навколишні будівлі відкидають довгі тіні, та надворі все одно ще приємно тепло.

Я з цікавістю роззираюся довкола. Як порівняти з Гарвардом, Бостонським коледжем чи Массачусетським технологічним інститутом, балетна школа крихітна. Є чотири курси тих, хто закінчує середню школу, і чотири тих, хто хоче вивчати хореографію і здобути ступінь бакалавра образотворчих мистецтв. Жоден курс не налічує понад двадцять студентів. Проте зараз, коли ми всі одночасно заходимо до театру, здається, що нас значно більше.

Нас швидкими кроками обганяє групка дівчат, яким не більше як п'ятнадцять. Вони хихочуть. Може, це і їхній перший день.

- Хвилюєшся? - тихо запитує Мей, коли ми підіймаємося широкими сходами нагору.

Перед нами приголомшливо здіймається театр, здається, що світлий пісковик виблискує у сонячних променях. Дві колони обабіч широких дверей підтримують невеличкий фронтон, на якому висить табличка з назвою театру.

"Театр Нової Англії".

Тут починали свою кар'єру найкращі танцівники й танцівниці країни. Тут мрії ставали реальністю.

По тілу пробігають мурашки. А тепер і я тут. Зі своєю мрією.

Я киваю і, коли ми заходимо в широко відчинені двері театру, на кілька секунд затамовую подих.

- Здається, я зараз помру від хвилювання.

- Тоді нас таких уже двоє,?- беззвучно сміється Мей і роззирається довкола широко розплющеними очима, намагаючись охопити інтер'єр театру в усій його повноті. І зазнає невдачі. Так само, як і я.

Він прекрасний, а ми ще навіть не в залі, а лише у фоє. Темно-червоний килим поглинає кожен звук, спричинений нашими кроками. Мій погляд затримується на білих стінах. Коли сонячні промені проникають крізь ґратчасті панорамні вікна, ліпнина перетворюється на рідке золото. В одному з кутків ховається гардероб, та так непомітно, що його одразу й не побачиш. З протилежного боку - стійка, перед якою у фоє то тут, то там невеликими групками сидять відвідувачі. Золотисті столики й червоні, обтягнуті оксамитом стільці. Однак центральним елементом тут є великі подвійні двері до зали. Праворуч і ліворуч двоє широких гвинтових сходів ведуть на верхні яруси.

Щойно ми заходимо в театр, довкола нас стихають розмови, наче ніхто не насмілюється порушувати благоговійну тишу, що панує в цих священних залах.

Я дозволяю потоку інших студентів понести мене за собою, слідом за Мей входжу до зали, і, коли бачу сцену, шкіру починає пощипувати. Темно-червоні завіси підняті, і хоча це, звісно, по суті звичайнісінька сцена, але разом з тим вона такою не є.

Це сцена, на якій вирішуватиметься доля нас усіх.

- Нумо, ходімо. Он там спереду ще є два вільних місця.

Мей торкається моєї руки і відволікає увагу від сцени. Вона вказує на два місця скраю.

Я йду за нею вузькими сходами між лівим та центральним партером і знову не знаю, куди дивитися найперше.

Зала розділена на три частини і є більшою, ніж я очікувала. Вісім місць у правому ряді, вісім у лівому й шістнадцять у центрі. У мене ніяк не доходили руки порахувати ряди, але разом з верхніми ярусами місць точно вистачить, щоб розмі­стити не лише двісті студентів, а й під час виступів більшу частину їхніх сімей. Сидіння оббиті тим самим темно-червоним оксамитом, що й стільці там, у фоє, стіни в залі такі ж білі й прикрашені золотистою ліпниною.

- У тебе такий вигляд, наче потрапила у власну країну див,?- весело констатує Мей і опускається на одне з м'яких сидінь.

Відчуваю полегшення, що вона залишила місце біля проходу вільним, щоб мені не довелося протискуватися. Я сідаю поруч із нею. Уже збираюся їй відповісти, аж тут розмови в залі раптом стихають і всі погляди спрямовані вперед.

На сцену виходить директор Пірсон. Це високий стрункий чоловік років приблизно сорока. Рухається з гнучкістю, яка явно свідчить про те, що він багато років займався танцями. Темне зі сріблясто-сивими пасмами волосся зачесане назад, одягнений у вільний сірий піджак і темно-сині штани, а усмішка, яка зараз сяє на його обличчі, одночасно доброзичлива й поважна. Він належить до тих людей, які одразу захоплюють свою аудиторію, хай би якою великою вона була.

Зараз він підходить до краю сцени, недбало засунувши руки в кишені штанів, і тільки-но відкриває рот, щоб почати свою промову, як позаду нас лунають швидкі кроки, які супроводжує задиханий сміх.

Усі присутні синхронно обертаються. Хлопець і дівчина, які, пригнувшись, намагаються якомога непомітніше зникнути в одному із задніх рядів, різко зупиняються, зрозумівши, що на них усі дивляться.

Дівчина першою повертається до сцени з невинним виразом обличчя. Її довге темне волосся м'яко спадає на плечі. Вона висока, вища за мене, але така ж мініатюрна, і вона прекрасна. У її рухах є щось від фей.

У ту ж мить, коли директор Пірсон промовляє ім'я хлопця, мій погляд переміщається на її супутника.

- Джейсе! Скай! А не хочете сісти ось тут, спереду, якщо ви вже й так спізнилися? - запитання риторичне, і по залі проноситься злорадне бурмотіння.

Я не розумію жодного слова, бо не можу відвести від нього погляду, коли й він обертається, обмінюється зі Скай незрозумілим поглядом, а потім починає рухатися.

Джейс.

РОЗДІЛ 1. Зої

- Зої! І де ти в біса запропастилася? - кричить на весь будинок Калеб.

І в мене вже картинка перед очима, як він з роздратованим виразом обличчя стоїть внизу сходів, що дві секунди поглядаючи на свій мобільний телефон, щоб перевірити час.

- Уже йду!

- Ти ж розумієш, що це твій перший день у коледжі, так?

- Так,?- бурмочу я, закочуючи очі.

Це мій перший день, і не в коледжі, а в Новоанглійсь­кій{3} балетній школі, але то вже деталі, до яких Калебу зараз явно немає діла. У будь-якому разі це не привід здіймати таку бучу.

- Ти запізнишся!

- Калебе, припини кричати! - гукаю у відповідь, відкидаючи з чола пасмо каштанового волосся.

Ми ще жодного разу не виходили раніше через те, що мене квапили. Зазвичай тоді мені треба ще більше часу.

- Я вже йду.

Його гучний стогін змушує мене усміхнутися. Я востаннє окидаю поглядом свою кімнату, білі меблі, кремову постільну білизну та м'який килим. Письмовий стіл за канікули зник, як і мої шкільні підручники. Все інше - одяг, балетне приладдя і всілякі дрібнички, які я хочу забрати із собою в нову кімнату,?- кілька днів тому перемандрували в чотири величезні валізи.

Я стала пакувати речі тиждень тому, мені постійно здавалося, що якщо не почну збиратися завчасно, то точно щось забуду. Це сьогодні я розумію, що не варто було хвилюватися. Я спакувала майже все, що мала.

Ціле життя в чотирьох валізах.

Я хапаю рюкзак, відвертаюся і виходжу з кімнати. Але знову зупиняюся в проході і проводжу рукою по числах, які мама, в міру того, як я росла, рік за роком вирізала на дереві. Мене охоплює туга. Відчувається як прощання, хоча це не так. Я завжди можу повернутися додому, зрештою, я ж навіть з міста нікуди не їду. Залишаюся в Бостоні. Тільки переїжджаю в інший район. Це лише двадцять хвилин їзди на машині. Не більше. Однак у горлі раптом з'являється клубок, а очі починають пекти.

Та розкиснути я не встигаю - Калеб знову вигукує моє ім'я.

- Іду,?- відповідаю вже втретє, забираю руку з одвірка, мчу вздовж коридору та збігаю по сходах.

Батьки й брат чекають мене внизу перед вхідними дверима. Калеб сидить на одній з моїх валіз, як і годиться, з мобільним телефоном у руці. Темне, успадковане від тата волосся скуйовдженими кучерями спадає на чоло. Зачувши мої кроки, він підіймає голову і театрально зітхає:

- Ну нарешті!

- Калебе, та дай ти їй спокій! - застерігає мама, але усмішка видає, що вона це несерйозно.

- Саме так, Калебе, та дай ти мені спокій,?- усміха­ючись дражнюся я.?- Якщо тобі це все задовго, то не мусиш з нами їхати.

Калеб підводиться, і валіза, на якій він щойно сидів, перекидається набік і з глухим стуком падає. Я здригаюся і закушую губу, щоб придушити болісний зойк, адже в одній з валіз лежать гірлянди. Сподіваюся, не в цій.

- Але тоді я згаю шанс поставити тебе в незручне становище, а я не можу собі такого дозволити,?- він робить крок до мене і куйовдить волосся.

Я намагаюся відхилитися, але занадто повільно, тож моя зачіска розсипається.

- Боже, Калебе, скільки тобі років? - стягую з кучерів гумку і знову заплітаю їх у косу.

- У будь-якому разі я старший за тебе,?- з усмішкою кидає він у відповідь.?- А тепер їдьмо,?- і він хапає першу валізу.

Тато, який з усмішкою спостерігав за цією сценою, бере валізи номер два і три й рушає за братом до виходу.

Мама кладе долоню мені на спину і теж підштовхує до дверей, одночасно хапаючись за ручку останньої валізи.

За кілька хвилин усе вже складено в багажник татового бездонного позашляховика, і ми з Калебом забираємося на заднє сидіння, а мама з татом сідають на передні.

- Ви не мусите всі їхати, правда,?- запевняю я у марній спробі їх зупинити.

Напевно, я - єдина студентка, яку привезе вся сім'я.

- Мусимо,?- хором заперечують мама з татом.

Мама повертається до мене з переднього пасажирського сидіння, її зелені очі підозріло блищать.

- Просто ми так тобою пишаємося!

Я відчуваю, як починають пашіти щоки, і вже відкриваю рот, щоб сказати щось у відповідь, але Калеб хапає мене за руку й міцно стискає.

- Та нехай,?- тихо шепоче він.?- Їхнє дитя сьогодні переїжджає.

Мені хочеться заперечити, бо це нісенітниця, але я розумію, що він має на увазі, а потім бачу гордий блиск у маминих очах і мовчу, так і не зронивши й слова.

- Хто б міг подумати, що ти так далеко дійдеш,?- її пухлі губи розтягуються в широкій усмішці, від чого на щоках починають витанцьовувати веснянки.

- Я,?- втручається тато, не відриваючи очей від дороги.

- Спасибі, татку.

Він змовницьки підморгує мені у дзеркало заднього огляду. Його очі такі ж теплі й карі, як у Калеба.

- Я не це мала на увазі,?- протестує мама.?- Я теж завжди в тебе вірила, сонечку, ти ж знаєш. Але я постійно згадую, як ми привели тебе на твій перший урок балету. Ти була такою маленькою і незграбною, а тепер ти... Ти така красива і талановита, а зараз йдеш в одну з найкращих балетних шкіл країни. Це просто так...?- мама замовкає на півслові та змахує зі щоки сльозу.

Востаннє я бачила її такою зворушеною, коли ми з Калебом закінчували школу.

- Ну мамо, не плач,?- я нахиляюся вперед і кладу руку їй на плече.

- Так, мамо, у тебе сьогодні не водостійка туш,?- втручається збоку Калеб, і я насуплююся.

- Не допомагаєш,?- шиплю я в його бік, але мама здавлено сміється, а Калеб переможно усміхається:

- Я завжди допомагаю.

- Передусім ти завжди дратуєш,?- кидаю я у відповідь, хоча ми обоє знаємо, що я несерйозно.

Калеб - мій старший брат, і іноді він справді дратує, але хай там як, він мій найкращий друг.

- Я також тебе люблю, сестричко,?- Калеб ніжно смикає мене за косу, і я підкоряюся долі, бо хвостик сьогодні - явно не варіант.

Зітхнувши, я стягую гумку з кучерів, навіть не намага­ючись зв'язати їх утретє, і тягнуся до рюкзака, щоб переконатися, що напевно все спакувала. Краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати.

Але перш ніж встигаю зазирнути всередину, Калеб забирає в мене рюкзак та, ігноруючи мій протест, запихає його перед собою туди, де мали б стояти ноги.

- Ти все спакувала,?- твердо каже він.?- Не потрібно перевіряти тисячний раз. Ти вже це зробила сьогодні вранці після сніданку.

- Дай все ж ще раз перевірити,?- прошу я, бо мені справді терміново потрібно переконатися, що все на місці.

Я простягаю руку за рюкзаком, але Калеб відштовхує його ногою із зони моєї досяжності.

- Калебе, ну будь ласка. Що, як я щось забула?

- Ти найбільша перфекціоністка, яку я коли-небудь зустрічав. Нічого ти не забула.

Напевно, він має рацію, але що, як таки забула?

- Я вже мовчу про те, що якби ти щось таки забула, хтось із нас міг би тобі швиденько все довезти або ти сама можеш заїхати додому,?- незворушно, ніби прочитавши мої думки, продовжує він.

- Хоча б перевір, чи я спакувала папку. Там всі необхідні документи.

Зітхнувши, Калеб здається, відкриває рюкзак і вже за секунду закриває його назад. Але цього достатньо, щоб побачити сіру папку, яку я отримала кілька тижнів тому разом з листом про зарахування. Я полегшено видихаю і відкидаюся на м'яке сидіння.

Той факт, що мене зарахували, і досі викликає дивні відчуття. Нереальності. Наче це - сон.

Наче мій сон.

І він здійснився.

Я мріяла вступити до Новоанглійської балетної школи відтоді, як мені вперше спало на думку, що балет - це більше ніж просто хобі.

Балет - це моє все. Я хочу дістатися до самої вершини. На велику сцену. І тепер, коли мене прийняли, я на крок наблизилася до своєї мети.

* * *

Калеб вражено присвистує після того, як тато паркує машину на стоянці біля кампусу.

- Впевнені, що ми туди приїхали? Щось це не дуже схоже на балетну школу.

- Неймовірно, правда? - моє серце вистрибує від хвилювання.

Мені навіть не потрібна Калебова відповідь. Тут просто бомбезно.

Калеб з татом дістають мої валізи з багажника, потім ми перетинаємо автостоянку й наближаємося до кованих воріт, вмурованих у високу стіну з пісковику, яка оточує кампус.

Коли ми підходимо до високих воріт, на арці яких кучерявими літерами викарбувано назву школи, моє обличчя розпливається в осяйній усмішці.

Тут справді красиво. Просто перед нами, посеред кампусу, стоїть його серце - театр із широкими затишними сходами, що нагадують сходи Музею мистецтва Метрополітен в Нью-Йорку. Тут вони не такі грандіозні, але не менш приголомш­ливі. Інші будівлі споруджено навколо театру. Невелика адміністративна будівля розташована позаду театру, між навчальним корпусом, де відбуваються теоретичні заняття, і тренувальним, де є не лише понад десяток балетних зал, а ще й тренажерний зал, басейн і сауна. Праворуч і ліворуч театр оточують два гуртожитки - один для молодших студентів, які тут можуть закінчити ще й середню школу, а другий - для старших, які вивчають мистецтво танцю. Усі будівлі збудовані з пісковику у вікторіанському стилі, яким славиться Бек-Бей - бостонський район багатих і сильних світу цього. Позаду будівель аж до стіни тягнуться зелені газони.

Натовпи студентів по всьому кампусі радісно вітаються одне з одним, адже більшість з них, ймовірно, влітку не бачилися. Декого супроводжують батьки, особливо молодших, але більшість приїхали самі.

- Нам куди? - тато запитально оглядається на мене через плече, і я показую на адміністративну будівлю.

- Мені ще треба забрати ключ від кімнати,?- пояснюю я, швидко пригадуючи, коли я зможу заселитися у свою кімнату і де отримати ключ.

Разом з документом про зарахування до Новоанглійської балетної школи я отримала пакунок із сірим худі зі шкільним гербом та світло-сірою папкою з усією необхідною на перший час інформацією: моїм розкладом занять, порядком денним на перший тиждень, зокрема зустрічі з фізіотерапевтом і дієтологинею, картою шкільної території, а також правилами й положеннями щодо наркотиків та алкоголю. Ще з коротким параграфом стосовно дрес-коду під час уроків і значно довшим - про те, як поводитися з розладами харчової поведінки.

Усе розписано: не лише перший тиждень, а й перший день. З десятої до п'ятнадцятої години нові студенти можуть зареєструватися, отримати ключі й заселитися у свої кімнати. О шістнадцятій годині директор виголошує вітальну промову в театрі, після чого за планом вечеря-знайомство.

- Зої? Ми почекаємо тебе надворі, добре? - м'який татів голос вириває мене з роздумів, змушуючи внутрішньо завмерти.

Мама, Калеб і він зупинилися біля адміністративної будівлі, а я вже поставила ногу на нижню кам'яну сходинку.

- Звісно. Скоро побачимося.

Не чекаючи на відповідь, я підіймаюся сходами і прослизаю у вхідні двері.

Усередині напрочуд прохолодно й тихо. Єдині звуки, які наповнюють велику кімнату з високими стелями,?- це приглушене шепотіння кількох голосів. Ви проходите прямо до своєрідної рецепції, а перед великими вікнами, з яких відкривається чудовий вигляд на задню частину театру, розташована затишна зона відпочинку з двома диванами, круглими столами й кількома м'якими кріслами. Тепле сонячне світло кидає тіні на темну паркетну підлогу та метрові стіни, на яких скрізь висять зображення різних танцюристів у розмаїтих позах.

Кілька хлопців і дівчат стоять невеликими групами разом зі своїми батьками. Більшість з них, здається, мого віку, де­хто завис у телефоні, інші - розмовляють.

Я стаю за двома дівчатами в коротку чергу на рецепції і за десять хвилин виходжу з будівлі з ключем від кімнати.

- Справилася? - цікавиться, прикриваючи однією рукою очі від сонця, мама, коли я приєднуюся до них.

- Взагалі без жодних проблем. Нам туди,?- показую на гуртожиток, перш ніж прослизнути до Калеба, що, як завжди, зайнятий своїм смартфоном.

Я чекаю, поки мама з татом відійдуть на кілька кроків, а тоді зі значущою усмішкою стукаю пальцем по його мобільному телефону:

- Знаєш, чомусь я не вірю, що ти прийшов мене осоромити. Ти намагаєшся відволіктися. На чиє ж повідомлення ти так тужливо чекаєш, га?

Обличчя Калеба набуває яскраво-червоного кольору. Він ну майже мило викручується від збентеження:

- Від Паркера.

У мене виривається захопливий писк:

- Та ну! Відколи ви переписуєтеся?

- Вже кілька тижнів,?- його щоки червоніють ще більше.

- І ти тільки зараз про це розказуєш? - з награним обуренням кидаю на нього гнівний погляд.

- Та нема про що розповідати. Ми просто переписуємося, не більше.

- Але він тобі вже кілька місяців подобається! Те, що ви зараз переписуєтеся,?- уже велике досягнення.

- Знаю, але... - він замовкає, на обличчі з'являється невпевнений вираз. Невпевненість, яка йому не личить.

Мій брат - найвпевненіша в собі людина, яку я знаю. Він на дві голови вищий за мене і має статуру квотербека{4}, яким він і є. Калеб грає у футбольній команді Гарварду, він зараз на другому курсі й має великі плани. Брат закінчив школу на відмінно, а після коледжу хоче вступити до Гарвардської бізнес-школи, здобути ступінь магістра, а потім приєднатися до маминої косметичної компанії. Він неймовірний хлопець і знає про це. Тільки коли справа доходить до Паркера, Калеб втрачає свою впевненість. І щоразу, коли я бачу цей невпевнений блиск в його очах, моє серце обливається кров'ю.

- Чого ти боїшся? - цікавлюся я, м'яко штовхаючи брата.

- Що я йому не подобаюся?

- Звучить як запитання.

- Зої...

- Певна, ти йому подобаєшся,?- перебиваю я його.?- Ти не можеш не подобатися.

- Можу,?- бурмоче Калеб і проводить обома руками по темних кучерях.

- У вас все вийде! - я кидаю на брата суворий погляд.

Калеб кривиться, але не видається переконаним. Мабуть, мені ще варто над цим попрацювати.

- Угу,?- тільки й видає він.

- Просто повір мені!

- Тобі я вірю. А от собі ні.

- Тоді саме час це зробити!

- Та зрозумів. Але сьогодні твій день, тож зосередьмося на ньому, окей?

Мені хочеться заперечити, але ми вже підійшли до гуртожитку. Тато відчиняє перед нами двері, і Калеб впевнено заштовхує мене всередину.

Коли заходжу в будівлю, де буду жити наступні чотири роки, всередині розливається бентежне тремтіння, і в цей момент я справді, справді усвідомлюю, що це відбувається. Що я реально тут. У цій довгій будівлі з пісковику зі світлими стінами й темними стертими дошками на підлозі. Тут чотири поверхи, але немає ліфта. Їдальня розташована на першому, на інших - спальні і по одній загальній вітальні на кожному поверсі.

Моя кімната на четвертому поверсі, просто під дахом, передостання в кінці коридору. Коли підходжу до дверей і витягаю з кишені ключ, то бачу сусідню вітальню.

Я не втримуюся від усмішки. А коли наступної миті заходжу до своєї кімнати, усмішка стає ще ширшою. Темна дерев'яна підлога різко контрастує з білими, прикрашеними ліпниною стінами. Невеличкий передпокій, у якому якраз поміщається шафа, веде до просторої кімнати з високими вікнами та широким підвіконням. Ліжко, так само, як і шафа, менше, ніж удома, але місця все одно більше, ніж я очікувала. Тут є письмовий стіл і стілець, а відразу біля вхідних ще одні двері, які ведуть до ванної кімнати. Вона крихітна, але тут у мене є душ, умивальник і туалет. І вони тільки мої. Завдяки білим стінам і високим вікнам кімната здається дуже світлою і привітною, попри темну паркетну підлогу, і, хоча практично порожня, за винятком кількох білих меблів, завдяки ліпнині вона випромінює неймовірний шарм.

- Та ваші кімнати явно кращі за кімнати в Гарварді,?- Калеб шумно кидає валізу на підлогу, і я сміюся.

- Ти ж навіть не живеш у кампусі.

Калеб уже рік навчається в Гарварді, але на поріг гуртожитку ступав лише раз, і з того часу він туди ні ногою. Бо ж альтернатива значно краща: він живе зі своїми найкращими друзями в пентхаусі у Вестенді. Жодна у світі кімната в гуртожитку із цим не поконкурує.

- Але я бачив гуртожитки. І цей значно кращий.

- Таки так, кращий,?- радісно погоджуюся з ним.

- Тобі допомогти розпакувати речі? - цікавиться мама, однак я швидко хитаю головою.

- Спасибі, але я сама впораюся.

- Ти просто не хочеш, щоб хтось порушив твій священний порядок,?- дражниться Калеб.

- І що з того? - різко морщу ніс я.

Мені подобається мій порядок. Це єдине, що я успадкувала від тата. Мама і Калеб живуть у хаосі, і я не маю анінайменшого уявлення, як вони взагалі щось у ньому знаходять. У мене кожна дрібниця має своє визначене місце. І саме тому я повинна особисто розпакувати свої речі.

- Ну що ж, здається, час прощатися,?- каже тато, простягаючи обидві руки, щоб міцно мене обійняти.?- Всього найкращого, маленька.

- Дякую, тату,?- шепочу я, раптом відчуваючи великий клубок у горлі. "О боже, не реви, не зараз". Якщо я зараз заплачу, мама ніколи не поїде.

- Дзвони мені, якщо щось трапиться. Або якщо все буде гаразд. Ти завжди можеш мені зателефонувати.

Я відриваюся від тата, і мама цілує мене в чоло. В її очах знову блищать сльози. Мама прочищає горло й гладить мене по волоссю:

- Я пишаюся тобою.

- Забий їм всім,?- Калеб обіймає мене обома руками ззаду і підіймає, аж доки мої ноги не відриваються від землі.

- Тут займаються балетом, а не футболом,?- нагадую я йому, розмахуючи ногами, щоб він опустив мене.

Раніше Калеб завжди носив мене на руках, наче ляльку, доки я не стала достатньо дорослою, щоб чинити опір.

- Та байдуже. Все одно забий їм усім. І ніколи не забувай, наскільки ти майстерна. І яка сильна.

Він ставить мене назад на підлогу, розвертає обличчям до себе і простягає мізинець. Його погляд серйозний, і я точно знаю, про що він думає.

Усередині все завмирає, на мить я чую лише шум крові у вухах.

Я зачіплюю його палець своїм і киваю:

- Обіцяю.

ДО ЦЬОГО. Зої

За рік до цього

25 червня, 6:32

Я крадуся сходами донизу так тихо, як тільки можу, минаючи кухню, прокрадаюся через вітальню до чорного входу. З кухні чую, як тато геть невлад наспівує якусь пісню з вісімдесятих, і молюся, щоб він мене не помітив. Як і безліч разів за останні кілька місяців.

Відтоді як ми з Джейсом почали залишати записки в будиночку на дереві, я щоранку вислизаю з дому, щоб перевірити, чи є для мене ще якась правда.

Моя сім'я про це не знає, навіть - чи особливо - Калеб. Я неодноразово думала про те, щоб йому все розказати, адже Джейс - його найкращий друг. Але слова застрягали в мене в горлі. Можливо, саме з цієї причини.

Джейс - його найкращий друг.

І я в нього закохалася. Не миттєво, а повільно і поступово. У нього і його правди. Його вразливість. Його відкритість.

Він показав мені той бік себе, який зазвичай від усіх приховує. Мені це відомо, бо знаю його багато років. І той Джейс, яким він прикидається перед усіма,?- не той, який довіряє мені свою правду.

Натомість він украв моє серце.

Чорний хід ледь чутно скрипить, коли я відхиляю двері та ступаю на терасу. Сонце поки не піднялося над дахами, ще надто рано, але яскраво-блакитне небо вже обіцяє гарячий літній день.

Ідеальний останній день навчання. Відзавтра й на кілька тижнів балет - це єдине, що має значення. У мене попереду ціле літо додаткових занять, щоб підготуватися до вступу на хореографічний факультет.

З іншого боку, сьогодні Калебів день. Для нього це справді останній день навчання. Його час у середній школі офіційно закінчується сьогодні опівдні.

Усередині підіймається туга. Буде дивно восени повернутися до школи без брата. Без його друзів. Без Джейса.

Я відганяю цю думку, бо сьогодні всі вони ще тут. Уранці отримають свої атестати, а пізніше ми відсвяткуємо їхній випускний. Усі разом.

А після цього... Хто знає, що принесе літо. Що може трапитися.

Усе можливо.

Я йду босоніж по сухому газону нашого маленького саду. Трава лоскоче ступні, а сходинки драбини відчуваються шорст­кими, коли я підіймаюся вгору й нарешті відчиняю двері будиночка на дереві, де за останні кілька місяців провела ще більше часу, ніж раніше.

Але я не можу просто заховати тут, нагорі, свою правду для Джейса. Я повинна її тут і записати. Все інше здається неповним. Просто неправильним.

Я одразу помічаю записку. Вона лежить на дерев'яному ящику, який я поставила тут кілька тижнів тому, щоб зберігати вовняні ковдри, для яких влітку надто спекотно. Натомість тепер тут лежать легкі лляні покривала, акуратно складені на безлічі розкиданих повсюди подушок.

Записка - єдина річ, яка не додає охайності моєму маленькому королівству, хоча два дні тому я акуратно склала її перед тим, як залишити йому. Джейс зім'яв папір у маленьку кульку, і я мимоволі усміхаюся, бо знаю, що він робить це спеціально. Лише тому, що я щоразу ретельно розгладжую записки, які отримую від нього, і складаю краєм до краю, перш ніж він їх поверне.

Він порушує мій порядок, а я впорядковую його хаос. У цьому є якась викривлена поетичність.

Моє серце вискакує з грудей, коли я тягнуся до клаптика паперу. З тремтінням у руках зупиняюся на півслові, майже спокусившись на мить просто проігнорувати записку. Не читати його відповідь, викинути й більше ніколи не думати про нього чи його правди.

Як я взагалі могла поставити йому це запитання? Та що в біса на мене найшло?

Але я знаю відповідь. Принаймні на це запитання. Я про це не думала і водночас думала занадто багато. Він украв моє серце, і я хочу знати, чи належить мені хоча б маленька ча­стинка його. Ну хоч крихітна.

"Тепер візьми себе в руки і прочитай записку!"

Голос у моїй голові гучний та наполегливий, і він має рацію. Я мушу прочитати записку. Не можна її ігнорувати. Та й, зрештою, я і не хочу.

Мій пульс пришвидшується, коли я розгладжую папір, а очі втуплюються в неохайний Джейсів почерк. Надто вже знайомий.

Мені перехоплює подих, коли читаю тих кілька слів.