1МОЯ МІСІЯ ПІД ЗАГРОЗОЮ ЗРИВУ

У п'ятницю перед зимовими канікулами мама зібрала для мене рюкзак, поклавши туди також дещо зі смертельної зброї, і повезла до нової школи-інтернату. Дорогою ми підхопили моїх подруг, Аннабет і Талію.

Дорога від Нью-Йорка до Бар-Гарбора, штат Мен, займала вісім годин їзди. По шосе періщив дощ, який періодично переходив у мокрий сніг. Я вже кілька місяців не бачився з Аннабет і Талією, але через хуртовину і думки про те, що на нас чекає, ми занадто нервувалися, щоб розмовляти. Чого ніяк не сказати про маму. Коли вона нервується, то починає теревенити без упину. До то­го часу, коли ми нарешті дісталися Вестовер-холу, вже стемніло й вона встигла переповісти Аннабет і Талії всі сороміцькі дитячі історії про мене, які тільки можна було згадати.

Талія протерла запітніле скло автомобіля, визирнула назовні й сказала:

- Овва. Це буде весело.

Вестовер-хол нагадував замок злого лицаря. Він був повністю збудований із чорного каменю, з вежами, вузькими бійницями та великою подвійною дерев'яною брамою. Замок височів на засніженій скелі, одним боком виходячи на великий закрижанілий ліс, а іншим - на сірий спінений океан.

- Ви точно не хочете, щоб я вас почекала? - спитала мама.

- Ні, дякую, мамо, - відповів я. - Я не знаю, скільки часу це займе. З нами все буде гаразд.

- Але як ви дістанетесь назад? Я так хвилююся, Персі.

Я сподівався, що не почервонів. Мені і так не дуже подобалося, що мама відвозила мене на битви.

- Усе гаразд, міс Джексон, - підбадьорливо всміхнулася Аннабет. Її біляві кучері були сховані під лижну шапочку, а сірі очі кольором нагадували замерзлий океан. - Ми простежимо, щоб із ним нічого не трапилося.

Мама, здається, трішки заспокоїлася. Вона вва­жає, що Аннабет - найрозсудливіша з усіх напівбогинь-восьми­клас­ниць, що коли-небудь існували. На мамину думку, Аннабет частенько рятує мене від смерті. Насправді так воно і є, й Аннабет неодноразово рятувала мені життя, але це ж не означає, що я маю бути в захваті від цього факту.

- Чудово, любі мої, - сказала мама. - Вам більш нічого не треба?

- Ні, міс Джексон, - відповіла Талія. - Дякуємо, що підвезли.

- Можливо, ще кілька светрів? А номер мого мобільного ви маєте?

- Мамо...

- Ти не забув нектар та амброзію, Персі? А золоту драхму, на випадок, якщо треба буде зв'язатися з табором?

- Мамо, ну годі! З нами все буде гаразд. Ходімо, дівчата.

Я виліз із авто. Мама мала трохи ображений вигляд, і мені було шкода її засмучувати, але я мріяв лише швидше вибратися назовні. Якщо мамі зама­неться розповісти ще одну історію про те, яким пупсиком я був у три роки, коли вона купала мене в дитячій ванночці, я зариюсь у заметі й просиджу там, поки не замерзну до смерті.

Аннабет і Талія рушили за мною. Рвучкий вітер наскрізь пронизував мою куртку крижаними кинджалами.

Щойно мамине авто зникло з виду, Талія сказала:

- У тебе неймовірна мама, Персі.

- Сперечатися не буду, - погодився я. - А в те­бе? Ти коли-небудь із нею зустрічалася?

Не встиг я запитати про це, як одразу пошкодував. Талія майстерно навчилася пронизувати людей злостивими поглядами, і ця якість чудово поєднувалася з її улюб­леним вбранням у стилі панк: подерта армійська куртка, чорні шкіряні штани, прикрашені ланцюжками, а ще підмальовані чорним олівцем яскраво-­блакитні очі. Але погляд, яким вона нагородила мене зараз, був не просто злим, а сповненим ненависті.

- Якби це хоч трішки тебе стосувалося, Персі, то...

- Ходімо всередину, - втрутилася Аннабет. - Ґровер чекає.

- Справді. - Талія глянула на замок і зіщулилася. - Цікаво, що він тут такого знайшов, якщо змушений був послати нам сигнал про допомогу.

- Нічого доброго, - промовив я, втупившись у темні вежі Вестовер-холу.

Дубові двері зі скреготом відчинилися, і ми увійшли до холу в супроводі снігового буревію.

- Овва! - несамохіть вигукнув я.

Хол був величезний. Стіни прикрашали бойові прапори та різноманітна зброя - старовинні мушкети, бойові сокири й купа схожих речей. Я, звісно, знав, що Вестовер - військова школа і все таке інше, але кількість усього цього оздоблення була вбивчою. Буквально.

Я мимоволі засунув руку в кишеню, де зберігалася моя смертоносна кулькова ручка, готова будь-якої миті перетворитися на меч Анаклузмос. Я відчував, що із цим місцем щось не так. Тут таїться якась небезпека. Талія потирала срібний браслет - свою улюблену магічну зброю. Я зрозумів, що ми думаємо про те саме. Назрівала сутичка.

- Цікаво, де... - почала було Аннабет.

Двері за нами важко захряснулися.

- Що-о-о ж, - пробурмотів я. - Здається, нам доведеться ненадовго тут затриматися.

Я почув відгомін музики, що лунала з протилежного кінця холу. Здається, щось танцювальне.

Ми сховали наші рюкзаки за колону і рушили вниз коридором. Не встигли далеко відійти, як я почув шурхіт кроків кам'яною долівкою і з мороку наперейми нам виступили чоловік і жінка. Обоє були сиві, коротко підстрижені, у чорному вбран­ні з червоною облямівкою, схожому на військову фор­му. Жінка мала ріденькі вуса, а чоловік, навпаки, був чисто виголений, що видалося мені старомодним. Обоє трималися неприродно струнко, ніби до їхніх спин при­в'язали мітли.

- Ну? - спитала жінка. - Що ви тут робите?

- Ем... - Я зрозумів, що не готовий до такого запитання.

Оскільки я зосередився цілковито на тому, щоб знайти Ґровера і з'ясувати, з чим йому потрібна допомога, то зовсім не врахував, що хто-небудь може заскочити нас зненацька - трьох підлітків, які вдерлися вночі до школи. В авто ми взагалі не говорили про те, як проникнемо всередину.

- Мем, - відповів я, - ми просто...

- Ха! - вигукнув чоловік так раптово, що я аж підстрибнув. - Відвідувачі не допускаються на танці! Вас треба вигнати!

Він говорив з акцентом, можливо, французьким. "В" зву­чало радше як "уі". Чоловік вирізнявся високим зростом і яструбиними рисами обличчя. Коли він говорив, ніздрі в нього роздувалися, через що важко було не дивитися на його ніс, а очі були різноколірні - одне каре, інше блакитне, як у дворового кота.

Я уявив, як він викидає нас за двері, в снігову заметіль, але тут наперед виступила Талія і зробила дещо дуже дивне.

Вона клацнула пальцями. Звук вийшов різкий і гучний. Можливо, мені здалося, але я відчув, як від її пальців повіяло вітром, який промчав холом, овіявши нас і вчителів, аж прапори на стінах затріпотіли.

- Але ми не відвідувачі, сер, - сказала Талія. - Ми вчимося тут. Пригадуєте? Мене звати Талія. А це Аннабет і Персі. Ми у восьмому класі.

Викладач зіщулив свої різноколірні очі. Не знаю, про що думала Талія. Тепер нас, можливо, не лише викинуть за двері, а ще й покарають за брехню. Проте чоловік, здавалося, вагався.

- Місіс Ґотчок, ви знаєте цих учнів? - Він подивився на свою колегу.

Попри наше препогане становище, мені довелося прикусити язика, щоб не розсміятися. Вчителька на прізвище "Маєш крейду"{1}? Він, мабуть, жартує.

Жінка закліпала, ніби вийшовши з трансу.

- Так. Здається, знаю, сер. - Насупившись, вона подивилася на нас. - Аннабет. Талія. Персі. Що ви робите за межами школи?

Перш ніж ми встигли відповісти, залунали кроки й до хо­лу вбіг захеканий Ґровер.

- Вам вдалося! Ви... - Побачивши вчителів, він одразу змовк. - О, місіс Ґотчок. Докторе Торне! Я...

- Що сталося, містере Андервуде? - спитав чоловік, імовірно доктор Торн. За тоном було ясно, що Ґро­вер йому не до вподоби. - Що ви мали на дум­ці, сказавши: "Вам вдалося"? Адже ці учні живуть тут.

Ґровер ледь впорався із хвилюванням, аби мовити:

- Так, сер. Звичайно, сер. Я лише хотів сказати, що дуже радий, що їм вдалося... приготувати пунш для вечірки! Чудовий пунш! І вони його зробили!

Доктор Торн втупився в нас. Я вирішив, що одне око в нього, мабуть, вставне. От лишень яке? Каре? Блакитне?

Він дивився на нас так, ніби хотів скинути з найвищої вежі замку, але місіс Ґотчок мрійливим голосом мовила:

- Так, пунш справді чудовий. А тепер - геть звідси. І тільки спробуйте ще раз вийти за межі школи!

Двічі повторювати нам не довелося. Перш ніж піти, ми сто разів повторили "так, мем", "так, сер" і вклонилися, швидко зметикувавши, що тут так заведено.

Ґровер швидко повів нас холом у напрямку, звідки долинала музика.

Я відчував, як учителі дивляться нам у спину, але наздогнав Талію та упівголоса запитав її:

- Як тобі вдалося втнути таку штуку... ну, коли ти клацнула пальцями?

- Ти про туман? Невже Хірон тобі не показував?

У мене перехопило дух. Хірон був нашим учителем, але він ніколи не показував мені нічого подібного. Чому ж він навчив цього Талію, а мене ні?

Ґровер, підганяючи, вів нас до скляних дверей, на яких було написано: "СПОРТЗАЛ".

- Нас майже зловили! - сказав Ґровер. - Дякувати богам, що ви приїхали.

Аннабет і Талія міцно обійняли сатира, а я дав йому "п'ять".

Добре було побачитися з ним через стільки місяців. Він трохи підріс і відпустив благенькі бакенбарди, але загалом мав свій звичний людиноподібний вигляд: черво­на шапка на кучерявому коричневому волоссі, щоб приховати козлині ріжки, мішкуваті джинси та бутафорські кросівки, щоб сховати кудлаті ноги сатира й копита. Вбран­ня Ґровера доповнювала чорна футболка, і мені знадобилося кілька секунд, щоб прочитати напис на ній: "ВЕСТОВЕР-ХОЛ: САЛАГА".

Важко було сказати напевно, чи це чин Ґровера, а чи йо­го шкільне прізвисько.

- Ну, і через що така нагальність? - спитав я.

- Я знайшов двох, - відповів Ґровер, глибоко вдихнувши.

- Двох напівкровних? - здивувалася Талія. - Тут?

Ґровер кивнув.

Знайти одного напівкровного - вже вважалося рідкістю. У цьому році Хірон змусив сатирів працювати понаднормово й розіслав по країні для ретельної перевірки всіх шкіл - від четвертого до восьмого класів - заради поповнення табору мешканцями. Настали важкі часи. Ми втрачали табірників одного за одним. Ми потребували нових бійців, яких тільки могли знайти. Проблема полягала в тому, що напівбогів залишилося не так уже й багато.

- Брат із сестрою, - сказав Ґровер. - Йому десять, їй - дванадцять. Не знаю, хто їхні батьки, але вони володіють незвичайною силою. Утім, часу в нас мало. Мені потрібна допомога.

- А як щодо монстрів?

- Є один. - Ґровер явно нервувався. - Він щось пі­доз­рює, хоч і не має певності. Сьогодні останній день семестру, й він нізащо не дозволить напівкровкам покинути школу, поки не дізнається правди. Це, можливо, наш останній шанс! Щоразу, коли я намагався зблизитися з ними, поговорити, він усіляко перешкоджав мені. Просто не знаю, що робити!

Ґровер із надією подивився саме на Талію. Я спробував не дуже засмучуватися щодо цього. Раніше в пошуках відповіді Ґровер завжди звертався до мене, але тепер старшою стала Талія.

І не просто через те, що її батьком був Зевс. Свого часу Талія відбила значно більше атак чудовиськ у реа­льному світі, аніж ми.

- Добре, - сказала вона. - То ці напівкровні зараз на танцях?

Ґровер кивнув.

- Отже, час і нам потанцювати, - мовила Талія. - А хто монстр?

- О! - сказав Ґровер, нервово озираючись. - Ви вже встигли з ним познайомитися. Це заступник директора, доктор Торн.

Дивне місце, ці школи з нахилом у військову справу. Коли з якоїсь урочистої нагоди дітям в таких закладах дозволяють скинути форму, в них зриває дах. Мені здається, це через те, що решта часу проходить в суворості, тож вони намагаються надолужити згаяне чи щось типу того.

Уся долівка спортивного залу була заповнена чорними й червоними кульками, і хлопці щосили штурхали їх один одному в обличчя або намагалися задушити однокласників стрічками з гофрованого паперу, розвішаного по стінах. Дівчата походжали маленькими групками, як вони це люблять, із жахливою кількістю косметики на обличчі, у топах на бретельках, яскравих штанах і черевиках, що радше нагадували знаряддя тортур, а не взуття.

Щоразу, коли вони, повискуючи та хихикаючи, накидалися на якогось бідного хлопця, мов ті піраньї, у нещасної жертви залишалася купа стрічок у волоссі й вимащене помадою обличчя.

Старші хлопці, як і я, почувалися незатишно, тиняючись по закутках залу та намагаючись сховатися, ніби їхньому життю щомиті загрожувала смертельна небезпека. Щоправда, у моєму випадку загроза була дуже навіть реальною.

- Ось вони. - Ґровер кивнув, вказуючи на парочку молодшого віку, що сперечалася про щось у секторі глядачів. - Б'янка і Ніко ді Анджело.

На голові дівчини був зелений картуз, але вона насунула його на очі, ніби намагалася приховати своє обличчя.

Хлопчик очевидно був її молодшим братом. Вони обоє мали оливкову шкіру й темне шовковисте волосся. Розмовляючи, вони постійно розмахували руками. Хлопчик перетасовував якісь картки. Сестра, здається, дорікала йому за щось. Водночас вона постійно озиралася, ніби відчуваючи щось недобре.

- Вони знають? - спитала Аннабет. - Ти сказав?

- Ти ж розумієш, як воно буває. - Ґровер похитав головою. - Це може наразити на ще більшу небезпеку. Щойно вони зрозуміють, ким є насправді, їхній запах стане сильнішим.

Він подивився на мене, і я кивнув. Я ніколи по-­справж­ньо­му не розумів, що означає запах напівкровних для чудовиськ і сатирів, але знав, що за ним тебе можуть вистежити й вбити. І що могутнішим напівбогом ти стаєш, то апетитніше пахнеш для чудовиськ.

- Ну ж бо, хапаймо їх та забираймося звідси якнайдалі, - сказав я.

Я рушив було вперед, але Талія поклала мені ру­ку на плече. Заступник директора доктор Торн вислизнув з дверей побіля глядацької трибуни і став поруч із братом та сестрою ді Анджело. Він злегка кивнув нам. Його синє око, здавалося, яскраво світилося.

За виразом його обличчя я здогадався, що Талії не вдалося обдурити Торна своїм фокусом із туманом. Він підозрював нас і просто вичікував, щоб з'ясувати, навіщо ми з'явилися.

- Не дивіться на дітей, - наказала Талія. - Доведеться зачекати, поки буде можливість забрати їх. Треба вдати, ніби вони нас зовсім не цікавлять. Збити його з пантелику.

- Як саме?

- Ми - троє могутніх напівкровних. Наша присутність повинна спантеличити його. Заплутати. Поводьмося природно. Потанцюймо. Але не зводьмо очей із цих дітей.

- Потанцюймо? - перепитала Аннабет.

Талія кивнула, потім прислухалася до музики і скривилася:

- Фу! Хто вибрав Джессі Маккартні{2}?

- Я вибрав, - ображено відповів Ґровер.

- О боги, Ґровере! Це нікуди не годиться. Ти міг би поставити щось на кшталт Green Day{3}?

- Який ще зелений день? - не зрозумів сатир.

- Не бери в голову. Краще потанцюймо.

- Але я не вмію танцювати!

- То навчишся. Я вестиму, - сказала Талія. - Ну ж бо, ходімо, козлохлопче.

Ґровер тихенько заскавчав, коли Талія схопила його за руку й потягла на танцпол.

Аннабет усміхнулася.

- Що таке? - спитав я.

- Нічого. Просто рада, що Талія знову з нами.

За останнє літо Аннабет підросла більше, ніж я, і це дещо тривожило мене. Раніше вона не носила ніяких прикрас, крім свого намиста, яке їй видали як напівкровці, але тепер у неї у вухах з'явилися маленькі срібні сови - символ її матері Афіни. Вона зняла лижну шапочку, і довге світле волосся розсипалося по її плечах. Чомусь через це вона стала видаватися трішки старшою.

- Отже... - Я намагався вигадати, що б таке сказати. "Поводьтеся природно", - наказувала Талія. Про яку природність, хай їй біс, може бути мова, ко­ли ти напівкровок, який виконує небезпечну місію? - Ем, то­бі вдалося знедавна спроєктувати якісь будівлі абощо?

Очі Аннабет спалахнули, як це зазвичай бувало, ко­ли мова заходила про архітектуру.

- О, Персі, ти й не уявляєш! У новій школі я беру уроки 3D-дизайну, і там є така комп'ютерна програма, що дає змогу...

Аннабет стала пояснювати, який монумент замислила спорудити на Ґраунд-Зіро{4} на Мангеттені. Вона говорила про опорні конструкції та фасад, про будівельні матеріали, а я намагався слухати. Я знав, що вона хоче стати видатною архітекторкою, коли виросте. Їй подобалися математика, історія архітектури та все до них подібне. Однак я ледь вловлював суть того, про що вона говорила.

Щиро кажучи, я дещо засмутився, почувши, що Аннабет так подобається нова школа. Це вперше вона пішла до школи в Нью-Йорку. Зізнаюся, за таких обставин я сподівався бачитися з нею частіше. Але це була шко­ла-­інтернат для дівчат в Брукліні. Вони з Талією обидві ходили туди, заклад був розташований доволі близько до Табору напівкровних, і Хірон міг би допомогти їм, якби вони потрапили в халепу. Що ж до мене, то я ходив до середньої школи на Мангеттені і майже не бачився з ними.

- Це чудово, - сказав я. - Отже, залишишся до кінця року?

Обличчя Аннабет спохмурніло:

- Можливо, якщо я не...

- Гей! - гукнула нас Талія.

Вона кружляла в повільному танці з Ґровером, який щоразу збивався з ритму, наступаючи на ноги Талії, і вигляд мав страдницький.

Зрештою, ноги в нього бу­ли бутафорські, що пояснювало ці недоладні рухи. Мою ж незграбність виправдати було нічим.

- Ану танцюйте! - звеліла Талія. - Нема чого стовбичити в усіх на очах.

Я нервово глипнув на Аннабет, потім на дівчат, що зграйками тинялися залом.

- Ну? - спитала Аннабет.

- Гм, а кого мені запросити?

Вона штовхнула мене кулаком у живіт:

- Мене, морський молюску!

- О! Так, точно.

Ми вийшли на танцпол, і я швиденько глянув у бік Талії з Ґровером, аби зрозуміти, що й до чого. Потім поклав одну долоню на стегно Аннабет, а вона вчепилася в іншу мою руку так, ніби хотіла перекинути, як у дзюдо.

- Не бійся, я не кусаюся, - сказала вона. - Таке враження, Персі, що у вашій школі взагалі танців не буває.

Я промовчав. Щиро кажучи, вечірки в нас бували. Але я ніколи не танцював на таких дійствах і зазвичай просто приєднувався до хлопців, що грали в баскетбол десь у кутку.

Ми прочовгали так декілька хвилин, і я намагався зосередитися на всяких дрібничках на кшталт паперових стрічок і чаші з пуншем - тобто на всьому, крім того, що Аннабет вища за мене, долоні в мене спітнілі і певно неприємні, а сам я постійно наступаю їй на ноги.

- То що ти казала? - спитав я. - Проблеми в шко­лі чи щось таке?

- Річ не в тому. Річ у татові. - Вона стиснула губи.

- Он як. - Я знав, що стосунки з батьком в Аннабет непрості. - Гадав, усе владналося, коли ви стали мешкати разом. Чи знову мачуха надокучає?

- Він вирішив переїхати, - зітхнула Анна­бет. - Щойно я стала пристосовуватися до життя в Нью-­Йорку, він влаштувався на цю дурнувату роботу - якісь там дослідження для книжки про Першу світову війну. У Сан-­Франциско!

Вона сказала це таким тоном, ніби говорила про По­ля карання або спортивні шорти Аїда.

- Отже, він хоче, щоб ти поїхала з ним? - спитав я.

- Це ж майже на краю світу, - жалісно відповіла Аннабет. - А напівкровні не можуть жити в Сан-­Франциско. Він мав би про це знати.

- Чому не можуть?

Аннабет звела очі до стелі. Можливо, вирішила, що я жартую.

- Ти сам знаєш. Адже це там.

- Справді, - промимрив я. Я жодного уявлення не мав, про що вона каже, але мені не хотілося скидатися на цілковитого бовдура. - Отже... ти не повернешся до Табору напівкровних, чи як?

- Все набагато серйозніше, Персі. Я... мабуть, мені варто сказати тобі дещо... - Раптом вона застигла. - Їх немає!

- Що?

Я простежив за її поглядом. Місця для глядачів. Двоє напівкровних, Б'янка і Ніко, зникли. Двері поряд із місцем, де вони сиділи, розчахнуті навстіж. І доктора Торна також ніде нема.

- Треба покликати Талію і Ґровера! - Аннабет рвуч­ко озирнулася. - Куди вони поділися? Ходімо!

Вона занурилася в натовп. Я вже хотів було кинутися за нею, але шлях мені заступила зграйка дівчат. Я спробував оминути їх та водночас уникнути паперових стрічок і помади, а коли нарешті звільнився, Аннабет щезла. Я роззирнувся залом, шукаючи очима Талію або Ґровера. Натомість побачив таке, від чого кров захолола в жилах.

Приблизно за п'ятдесят футів від мене на підлозі спортивного залу лежав зелений картуз, який був на голові Б'янки ді Анджело.

Поряд лежали розсипані картки з картинками і цифрами. Потім боковим зором я помітив доктора Торна. Він квапливо прямував до дверей у протилежному боці залу, тримаючи брата й сестру ді Анджело за шиворот, наче малих ­кошенят.

Аннабет досі не було видно, але я знав, що вона кинулася в інший бік у пошуках Талії з Ґровером.

Я вже помчав було за нею, коли раптово подумав: "Стривай".

Я згадав слова Талії, коли я, здивувавшись, спитав її про фокус із туманом: "Невже Хірон тобі не показував?". Згадав також про те, як Ґровер звернувся саме до Талії з надією, що вона врятує ситуацію.

Ні, я не відчував образи на Талію. Вона класна. Не її провина, що вся увага прикута до неї через батька, Зевса. І все ж таки... я не маю щоразу бігти до неї по допомогу. Та й не було коли. Ді Анджело в небезпеці. До того часу, поки я розшукаю своїх друзів, брат із сестрою можуть бути вже мертві. Я вже мав сутички з монстрами. І сам можу дати собі раду.

Вихопивши з кишені Анаклузмос, я кинувся за доктором Торном.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

20НА РІЗДВО Я НАЖИВАЮ СОБІ ВОРОГА

До того як піти з Олімпу, я вирішив зробити декілька дзвінків. Це було непросто, але нарешті я знайшов тихий фонтан у саду неподалік і через Іриду відправив повідомлення брату Тайсонові в морські глибини. Я розповів йому про наші пригоди, а також про Бессі - циклопа особливо зацікавив мій новий юний друг змієбик - і запевнив, що Аннабет у безпеці. Потім пояснив, що щит, який він зробив для мене минулого літа, пошкодився під час нападу мантикори.

- Отже, добрий був щит! - зрадів Тайсон. - Він урятував тобі життя!

- Це, звісно, так, - відповів я. - Але тепер від нього небагато залишилося.

- То пусте! Ось зачекай, наступного літа навідаюсь до тебе і все полагоджу, - пообіцяв Тайсон.

Ця думка миттю покращила мій настрій. Мабуть, тому, що я раптом зрозумів, як сильно мені бракувало Тайсона.

- Серйозно? - спитав я. - Вам там дозволяють брати відпустку?

- Так! Я викував дві тисячі сімсот сорок один чарівний меч, - із погордою мовив Тайсон, показуючи мені свій останній клинок. - Бос мене похвалив і готовий відпустити хоч на ціле літо. Тож заїду до табору!

Ми погомоніли з ним про військові приготування, про боротьбу нашого батька з давніми духами моря, а також про всі чудові пустощі, які нас чекають наступного літа, але потім бос Тайсона загорлав на нього й циклопу довелося повернутися до роботи.

Я намацав у кишені останню золоту драхму і ще раз звернувся до Іриди.

- Саллі Джексон, - попросив я. - Верхній Іст-Сайд, Мангеттен.

Туман перетворився на мерехтливе видиво, і крізь нього я побачив, як мама сидить за кухонним столом, сміється і тримає за руку свого друга містера Блохіса.

Мені стало ніяково, тож я хотів махнути рукою крізь туман та обірвати зв'язок, але мама вже встигла побачити мене.

Її очі розширилися в подиві. Вона швидко відпустила руку містера Блохіса.

- Ох, Поле! Знаєш що? Я залишила свій записник у вітальні. Чи не міг би ти зробити мені послугу і сходити по нього?

- Звичайно, Саллі. Про що мова!

Щойно він вийшов із кухні, як мама швидко нахилилася вперед і спитала:

- Персі! У тебе все гаразд?

- Так, цілком. Як там твої заняття з письменництва?

- Добре. - Вона підібгала губи. - Але це неважливо. Розкажи, як у тебе справи?

Я виклав їй усе так швидко, як міг. Почувши, що Аннабет у безпеці, мама полегшено зітхнула.

- Я знала, що ти впораєшся! - вигукнула вона. - Я так тобою пишаюсь.

- Ну добре, не буду тебе затримувати, повертайся до свого домашнього завдання.

- Персі, я... ми з Полом...

- Ма, ти щаслива?

Здається, моє запитання заскочило її зненацька. Во­на на мить замислилася.

- Так, Персі. Бути поруч із ним - таке щастя!

- Тоді це чудово. Серйозно. І не турбуйся за мене.

Я говорив це щиро, попри мої нещодавні пригоди. Зважаючи на те, що я нещодавно пережив, можливо, мені варто було б більше хвилюватися за маму. Адже я бачив багато прикладів того, як жахливо люди можуть поводитись із тими, хто їм небайдужий. Наприклад, ставлення Геракла до Зої або Луки до Талії.

Я особисто зустрівся з богинею Афродітою, і її могутність налякала мене більше, ніж Арес. Але побачивши, як мама всміхається після всіх тих мученицьких років із моїм мерзенним вітчимом, Ґейбом Ульяно, я не міг стримати радості за неї.

- Обіцяєш не називати його містером Блохісом? - спитала вона.

- Ну, обіцяю не називати його так привселюдно, - я знизав плечима.

- Саллі! - гукнув містер Блофіс із вітальні. - Тобі зелений записник чи червоний?

- Я, мабуть, піду, - сказала мама. - Побачимось на Різдво?

- Покладеш мені під ялинку блакитні цукерки?

- А ти не надто дорослий для цього? - усміхнулася вона.

- Я ніколи не буду надто дорослим для цукерок.

- Тоді до зустрічі.

Вона помахала рукою крізь туман. Її образ потроху танув, і я подумав, що тоді у Вестовер-холі Талія мала рацію: у мене справді неймовірна мама.

Як порівняти з Олімпом, на Мангеттені було затишшя. П'ятниця перед Різдвом, але цієї ранньої години на П'ятій авеню ще не було ані авто, ані людей. Арґус, наш стоокий шеф безпеки, підібрав Аннабет, Ґровера і мене біля Емпайр-Стейт-Білдинга й доставив назад у табір. Злег­ка сніжило. Автомобілів на шосе Лонг-Айленду також майже не було.

Ми стомлено пленталися схилом Пагорба напівкровних до сосни, на гілках якої блищало Золоте руно, і я ледь сподівався побачити там Талію, що чекає на нас. Але не побачив. Вона давно вирушила з Артемідою та рештою мисливиць у пошуку нових пригод.

Хірон зустрів нас у Великому будинку, одразу запропонував гарячого шоколаду й підсмажених тостів із ­сиром.

Ґровер подався до своїх друзів-сатирів розповідати про нашу дивну зустріч із чародійством Пана. За годину сатири збуджено бігали довкола Великого будинку, запитуючи у всіх і кожного, де тут можна знайти найближчу кав'ярню.

Аннабет і я сиділи за столом із Хіроном та деякими старожилами табору - Бекендорфом, Силеною Бореґар і братами Столлами.

Була навіть Клариса з будиночка Ареса, яка повернулася зі своєї таємної розвідувальної поїздки.

Я зрозумів, що пошуки її були нелегкими, тому що вона навіть не намагалась знищити мене поглядом. На підборідді в Клариси з'явився новий шрам, а русяве волосся було підстрижене коротко і звисало нерівними пасмами так, ніби хтось пошматував їх ножицями.

- У мене новини, - тривожно пробубоніла вона. - Погані.

- Поговоримо про це пізніше, - мовив Хірон, зберігаючи на обличчі приязний вираз. - Головне - це те, що наші герої перемогли. І врятували Аннабет!

Аннабет вдячно всміхнулася мені, але я відвів очі.

З якоїсь невідомої причини я згадав греблю Гувера й дивну смертну дівчину, з якою зустрівся там, - Рейчел Елізабет Дейр. Не знаю чому, але її дратівливі запитання постійно зринали в пам'яті: "Ти завжди кидаєшся з мечем на людей, які сякаються?".

Я залишився живим лише завдяки тому, що багато хто допомагав мені, навіть ця смертна дівчина, яка випадково трапилася на моєму шляху. Я так і не пояснив їй, хто я такий.

- Лука живий, - сказав я. - Аннабет мала рацію.

- Звідки ти знаєш?! - Аннабет випросталася на стільці.

Я намагався не показати, як сильно її щире зацікавлення в долі Луки зачепило мене. І повторив розповідь мого батька про "Принцесу Андромеду".

- Що ж, - вона неспокійно завовтузилася на стільці, - якщо остання битва дійсно станеться тоді, коли Персі виповниться шістнадцять, то ми принаймні маємо два роки для того, щоб що-небудь вигадати.

"Щоб що-небудь вигадати". Мені здалося, що під цими словами Аннабет мала на думці: "Щоб повернути Луку на праведну путь", і це розсердило мене ще більше.

Хірон одразу спохмурнів. Сидячи біля вогнища у своє­му колісному кріслі, він справді видавався старцем. Тобто... він і був старцем, просто зараз це якось дуже впадало в очі.

- Два роки можуть видаватися чималим терміном, - сказав кентавр. - Насправді ж не встигнеш змигнути, як... Я досі сподіваюсь, що ти не дитя з пророцтва, Персі. Але якщо це так, то друга війна з титанами вже близько. І Кронос завдасть першого удару тут.

- Звідки ви знаєте? - спитав я. - Навіщо йому табір?

- Тому що боги завжди використовують героїв як інструмент, - відверто пояснив Хірон. - Зламай інструменти, і ти позбавиш богів їхньої могутності. Війська Лу­ки заявляться сюди. Смертні, напівбоги, монстри... Ми повинні бути готові. Новини, що їх принесла Клари­са, можуть слугувати нам ключем до того, як во­ни планують атакувати нас, але...

Пролунав стук, і на порозі вітальні виник Ніко ді Ан­джело, щоки його розрум'янилися від морозу.

Він усміхався, але тривожно роззирався довкола.

- Привіт! А де... де моя сестра?

Запанувала мертва тиша. Я втупився в Хірона. Не вірилося, що ніхто йому досі не сказав. І тільки потім я зрозумів, чому всі змовчали. Вони чекали, поки з'явимося ми, щоб особисто повідомити про все Ніко.

Цього мені хотілося найменше у світі. Але я мав борг перед Б'янкою.

- Привіт, Ніко. - Я підвівся зі свого затишного крісла. - Ходімо прогуляємося, добре? Нам треба поговорити.

Він вислухав новину мовчки, що якимсь дивом зробило провину, яка лежала на моїй душі, ще тяжчою. Я розповідав далі, як усе сталося, як Б'ян­ка пожертвувала собою заради порятунку пошуків.

Але я відчував, що кожне моє слово лише погіршує си­туацію.

- Вона хотіла, щоб я передав тобі це. - Я дістав фігурку бога, яку Б'янка підібрала на звалищі.

Ніко потримав її на долоні, розглядаючи.

Ми стояли в трапезній, саме на тому місці, де розмовляли востаннє перед тим, як я вирушив на пошуки. Вітер був колючий, навіть попри магічний захист табору від несприятливих погодних умов. Сніг м'яко вкладався на мармурові сходи. Я уявляв, яка зараз хуртовина за межами табору.

- Ти обіцяв захистити її, - сказав Ніко.

Із тим самим успіхом він міг штрикнути мене іржавим кинджалом. Біль був би не такий сильний, як згадка про мою обіцянку.

- Ніко... Я намагався, але Б'янка пожертвувала собою, щоб урятувати інших. Я відмовляв її. Але...

- Ти обіцяв! - Він дивився на мене червоними очима. Ніко стиснув у маленькому кулаці фігурку бога й провадив тремтячим голосом: - Не варто було довіряти тобі. Ти брехав мені. У моїх кошмарах усе було правильно!

- Стривай... У яких кошмарах?

Ніко пожбурив геть статуетку бога. Вона, дзенькаючи, покотилася заледенілим мармуром.

- Ненавиджу тебе!

- Може, вона жива, - у відчаї сказав я. - Складно сказати напевно...

- Вона померла. - Ніко заплющив очі. Тіло йо­го здригалося від люті. - Я мав здогадатися раніше! Ось зараз вона стоїть на Асфоделевих полях і її судять! Я відчуваю це!

- Тобто - ти відчуваєш це?

Перш ніж він встиг відповісти, я почув здалеку якийсь звук. Клацання, сичання, яке було мені вже добре знайоме.

Я вихопив меч, і Ніко зойкнув. Різко розвернувшись, я зустрівся поглядом із воїнами-скелетами. Вони посміхалися позбавленими плоті ротами й насувалися на нас, оголивши мечі.

Не знаю, як їм удалося проникнути в табір, але це було не так важливо. Допомога не встигне прийти вчасно.

- Ти хочеш убити мене! - вигукнув Ніко. - Ти привів сюди цих... цих страховиськ?

- Ні! Тобто так, вони прийшли по мене, але ти тут ні до чого. Тікай, Ніко! Їх не можна знищити.

- Я тобі не вірю!

Перший зомбі кинувся на мене. Я відбив його удар, але троє інших і далі відтісняли мене. Я розрубав одного навпіл, але половинки миттю стали зростатися. Я зніс голову ще одному, але він і далі вимахував мечем.

- Тікай, Ніко! - загорлав я. - Клич на допомогу!

- Ні! - Він затулив вуха руками.

Навіть якби скелетів можна було вбити, один проти чотирьох - це програшний варіант. Я рубав навідліг, крутився дзиґою, блокував удари, штрикав. Але вони й далі просто сунули на мене. Ясно було, що ме­ні лишалися лічені хвилини.

- Ні! - вигукнув Ніко. - ЗАБИРАЙТЕСЯ!

З-під землі пролунав гуркіт. Скелети застигли. Я встиг відступити саме тоді, коли під ногами чотирьох скелетів з'явилася тріщина. Земля розверзлася глибокою прірвою. Язики полум'я вихопилися з ущелини, і земля з голосним чавканням проковтнула скелети.

Запанувала тиша.

Там, де щойно стояли зомбі, мармуровою підлогою проліг довжелезний шрам. Від самих воїнів не залишилося й сліду.

У якомусь неймовірному захваті я втупився в Ніко.

- Як ти?..

- І ти теж забирайся! - пронизливо загорлав він. - Ненавиджу тебе! Хочу, щоб ти помер!

Земля не проковтнула мене, на щастя. Ніко побіг униз сходами, я кинувся було за ним, але послизнувся й добряче гепнувся на землю. Підвівшись, я побачив, на чому саме послизнувся.

Я підняв із землі фігурку бога, яку Б'янка підібрала на звалищі для Ніко. "Єдина фігурка, якої в нього немає", - сказала вона. Останній дарунок сестри.

Я подивився на фігурку із жахом, оскільки нарешті зрозумів, чому це обличчя видавалося мені знайомим. Я вже бачив його раніше.

Це була фігурка Аїда, володаря мертвих.

Аннабет і Ґровер кілька годин допомагали мені в по­шуках, але жодних ознак Ніко ді Анджело ми не виявили.

- Ми повинні розповісти Хірону, - захекано сказала Аннабет.

- Ні, - відповів я.

Вони з Ґровером перезирнулися.

- Гм, - тривожно мовив Ґровер, - що означає "ні"?

Я все ще намагався зрозуміти, чому я це сказав, але воно само вирвалося з мене.

- Не можна, щоб хтось дізнався. І я не думаю, що комусь відомо про те, що Ніко...

- ...син Аїда, - завершила Аннабет. - Ти хоч уявляєш, наскільки це серйозно, Персі? Навіть Аїд порушив присягу! Це жахливо!

- Не думаю, - я похитав головою. - Не думаю, що Аїд порушив присягу.

- Тобто?

- Він був батьком Б'янки й Ніко, але їхнє на­ро­джен­ня не підпадає під угоду, адже вони з'явилися на світ іще до Другої світової війни.

- Готель "Лотос"! - вигукнув Ґровер і розповів Ан­на­бет про розмову, яка відбулася в нас із Б'янкою під час пошуків. - Вони з Ніко застрягли там на десятиліття. Вони народилися ще до укладання угоди.

Я кивнув.

- Але як вони звідти вибралися? - не здавалася Аннабет.

- Не знаю, - зізнався я. - Б'янка сказала, що приїхав якийсь юрист, забрав їх і відвіз до Вестовер-­холу. Не знаю, хто це був і навіщо він це зробив. Можливо, це частина Великого Пробудження. Я сумніваюсь, що Ніко розуміє, хто він. Але ми нікому не повинні розповідати. Навіть Хірону. Якщо боги Олімпу дізнаються...

- Вони можуть почати ворогувати між собою знову, - зітхнула Аннабет. - Це нам зовсім ні до чого.

- Але неможливо приховати таке від богів. - На об­личчі сатира була написана заклопотаність. - На якийсь час - так. Однак зрештою вони про все дізнаються.

- Якщо "якийсь час" - це два роки, - сказав я, - то мені таке підходить. До мого шістнадцятиріччя.

Аннабет пополотніла.

- Але, Персі, це означає, що пророцтво може бу­ти й не про тебе. Воно може стосуватися Ніко. Ми по­винні...

- Ні, - відповів я. - Я вибираю пророцтво. Воно буде про мене.

- Чому ти так кажеш? - вигукнула Аннабет. - Хочеш бути відповідальним за весь світ?

Цього мені хотілося найменше, але я такого й не заявляв. Утім, я розумів, що повинен діяти, а не сидні справляти.

- Я не дозволю, щоб Ніко знову опинився в небезпеці, - сказав я. - Я багато чим зобов'язаний його сестрі. Я... більш їх не підведу. Я більш не дозволю бідолашному хлопчині страждати.

- Бідолашному хлопчині, який ненавидить тебе й хо­че, щоб ти помер, - нагадав Ґровер.

- Можливо, ми зуміємо знайти його, - припустив я. - Зможемо переконати, що все гаразд, сховати в якомусь безпечному місці.

Аннабет здригнулася.

- Якщо Лука дістанеться до нього першим...

- Не дістанеться, - сказав я. - Я подбаю, щоб Лука був заклопотаний іншими напівкровними героями. Наприклад, мною.

Я сумнівався, що Хірон повірить в історію, яку розповіли йому ми з Аннабет. Думаю, він здогадувався, що я приховую щось пов'язане зі зникненням Ніко, але зрештою прийняв її. На жаль, Ніко був не першим напівкровком, що зник безвісти.

- Такий юний, - зітхнув Хірон і зіперся об поруччя ґанку. - Мені шкода це казати, але сподіваюсь, що він загинув від лап чудовиськ. Це однаково краще, аніж завербуватися до війська титанів.

Від цієї думки мені стало зле. Я ледь не розповів старому кентавру всю правду.

- Ви дійсно вважаєте, що першу атаку вони здійснять на табір? - спитав я.

Хірон помовчав, дивлячись на сніг, який запорошив пагорби. Звідси було видно димок, який видмухував дракон, що охороняв сосну, і руно, яке виблискувало на сонці.

- Принаймні це станеться не раніше ніж улітку, - відповів Хірон. - Ця зима буде, мабуть, найсуворішою за багато століть. Краще, якщо ти повернешся додому, в рідне місто, Персі, і клопотатимешся про школу. Заразом і перепочинеш. Тобі потрібна відпустка.

- Як щодо тебе? - я подивився на Аннабет.

- Все-таки збираюся до Сан-Франциско. - Її що­ки зарум'янилися. - Не буду зводити очей з гори Та­мал­паїс, аби переконатися, що титани не замислили ще чого-­небудь.

- Надішлеш повідомлення через Іриду в разі чого?

Аннабет кивнула.

- Гадаю, Хірон має слушність. До літа нічого не станеться. Луці потрібен час, щоб відновити сили.

Ідея очікування мені не сподобалась. Крім того, наступного серпня мені виповниться п'ятнадцять. А там і шістнадцять стукне. Не хотілось про це думати.

- Гаразд, - сказав я. - Тільки бережи себе. І ніяких трюків на біплані.

- Домовились. І ще, Персі...

Тут її перервав Ґровер, який стрімголов влетів на веранду Великого будинку, розсипаючи з кишень бляшанки. Обличчя його змарніло і зблідло, наче йому щойно зустрівся привид.

- Він заговорив! - вигукнув Ґровер.

- Заспокойся, мій юний сатире, - спохмурнівши, мовив Хірон. - Що трапилося?

- Я... я грав на сопілках у вітальні, - затинаючись, почав Ґровер, - і пив каву. Багато-багато кави! І раптом у вухах у мене пролунав його голос!

- Чий голос? - спитала Аннабет.

- Пана! - простогнав Ґровер. - Самого бога дикої природи. Мені потрібна... потрібна валіза.

- Агов, схаменися! - сказав я. - Що він тобі ­сказав?

Ґровер витріщився на мене, мовивши:

- Лише три слова. Він сказав: "Я чекаю тебе".