Злочинці з паралельного світу: фантастичні повісті - Галина Малик

Папуга полетів, наостанок все ж таки ще раз вигукнувши:

- Шантр-р-рапа!

А Рата звернувся до Доллі:

- Ну, мадам, може, тепер ви нас трохи розважите?

- Чого ти чіпляєшся? - несміливо заступився за вівчарку Рекс.

- Та я нічого, чувак, - примирливо мовив ситий Рата, - це я нащот етово... хай розкаже свою історію - хто і за віщо її під зад коліном. Нам все одно робити нічого - ми послухаєм.

- Ну й тип! - обурився Рекс. - 3 чужого горя собі розвагу влаштовує!

- Нічого, - спокійно промовила Доллі, - я не ображаюся. Та й історія моя не така вже й довга, щоб добре розважити пана Рату.

- Як приємно чути: пан Рата, - перебив її кіт і погладив себе по череву.

- Я шість років жила у професора філології...

- О, чуваки, вона теж лається! - зраділо підняв голову Рата.

- Та ні, - сказала Доллі, - це не лайка, це так називається наука, яка вивчає мову - фі-ло-ло-гія. Так от, коли я захворіла, - Доллі лизнула свою пухлину, - професор відвів мене до лікаря. Лікар сказав, що може зробити операцію, якщо професор дасть йому оці, як їх... він ще казав, що вони зелені...

- Бакси, темнота! - презирливо підказав Рата.

- Так, так, бакси! - пригадала Доллі.

- Бакси? - здивувався Рекс. - А що воно таке?

- Ну й темний ти, чувак! Це такі гроші, за які все можна купити! - пояснив Рата.

- Як - все?! Все не можна! - заперечив Рекс.

- Можна, можна! - переконаний був кіт. - Ну а далі? - звернувся він до Доллі.

- Далі все було дуже погано, - сумно мовила вівчарка. - Ми прийшли додому. Професор зачинився в кабінеті з сином. Він оцей... як і ви - біснісмен.

- От культура та мистецтво! - обурився Рата. - Жартів не розуміє! Пожартував я, чувіха, не дійшло? А бізнесмен - це людина, яка займається якимось ділом, по-англійському - бізнесом! Давай далі.

Побачивши, що Рата заспокоївся, хом'як Хомка добув щось з-за своєї круглої щоки і почав гризти.

- Що це ти їси? - заздрісно спитав Рата.

- Заначку, - відказав Хомка.

- Яку заначку?

- Яку-яку, - не бачиш - сухарик, - показав Хомка. - На дорозі знайшов, як ішли сюди.

- Ой, як їсти хочеться! - тоскно промовив Хроня.

Рекс мовчав, але його порожній живіт підвело аж під ребра.

- Якщо ви дозволите, - несміливо мовила Дол, - у мене тут дещо є...

- Що це - дещо? - жваво обернувся Рата.

- Та знаєте, у мене є один знайомий продавець у м'ясній крамниці, - Дол сором'язливо опустила очі, - я йому трішки подобаюсь. То якщо ви не проти...

- Ну, чувіха, та хто ж проти... - почав був Рата.

- Хто ж проти ковбас та білого хліба! - пискнув Хомка. А до Доллі зашепотів: - Ти їм усе не віддавай, а то що ж на потім нам зостанеться?

- Та давай, тягни, що там у тебе! - нетерпляче облизнувся кіт.

Дол лагідно усміхнулася Хомці й зникла за рогом. А за хвильку з'явилася знову, несучи в зубах добрячий шмат ковбаси.

Очі в кота зробилися завбільшки як лампочки, і він націлився кинутися на поживу. Але Хроня неквапом рукою відсторонив його, витяг з кишені складаного ножика і розрізав ковбасу на шість рівних частин.

Рата невдоволено спостерігав за цією процедурою.

- Ну ти даєш! - пробурчав він. - Оцей, - кивнув на Хомку, - вже має що жувати...

- Він жує, та своє, - ображено пискнув знову Хомка.

Тут папуга, що досі мовчав, подріботів, перебираючи лапами по трубі, ближче до ковбаси. Він нахилив голову, скоса глянув на шматочки й прокричав:

- Кіндер-р-рсюр-р-рпр-р-риз! Ср-р-рані пор-р-рядки! Мені зер-р-рна! Я такого не їм!

- О! - швидко зорієнтувався Рата, - значить, один шматок зайвий! - і вмить схопив найближчий.

- Ану поклади на місце! - закричав Хроня. Повернувшись до Рекса, він сказав: - А ти чого мовчиш? Ти ж тут головний? Вони ж тебе призначили, чи ні?

- Гр-гм, - прочистив горло Рекс, - та я оце... звичайно... як його... - тільки й зміг промимрити він.

- Плювати я хотів на всіх начальників, - презирливо скривився Рата і вп'явся зубами в ковбасу.

На деякий час у кімнаті запанувала тиша. Хомка з жалем спостерігав за кожним зникаючим шматком. Провівши поглядом останній чужий шматок, хом'як обнюхав свій, затягнув його у найдальший куток і довго вовтузився там, ховаючи якнайретельніше.

- Хай лежить, - вдоволено мовив він, - про запас!

- Да-а, чуваки, - ум'явши подвійну порцію, облизнувся Рата, - хороша штука - ковбаса! І хороша штука - власна крамниця. Це я вже помітив: якщо м'ясник працює у власній крамниці - завжди щось і нам, безпритульним, перепаде. На м'ясокомбінаті тобі б такого шматка не кинули! Там вони між собою за кожний кусень гризуться. А якщо викидають - то таке... не те що їсти - щипцями вже гидко брати.

Рекс після трьох днів голодування відчув себе краще.

- Спасибі тобі, Доллі, - вдячно проказав він.

- Рада, що стала вам у пригоді, пане Рексе! - відповіла та.

- Ой-йой-йой-йой-йой! - перекривив вівчарку ситий Рата, розлігшись на Хрониній ковдрі. - Як-кі манери! Як-кий шик! Ви, мадам, не з Парижа, бува, до нас прибули? Чи ти, чувіха, просто ваньку валяєш?

- Ну, ти! - спробував суворо зупинити його Рекс. - Ти б той, трохи ввічливіше, чи що?

- А я гімназій не кінчав, мені прощається! - огризнувся Рата. - Мені ніколи було - я БІСНІСОМ займався!

- Яким бізнесом? - поцікавився Рекс.

- Не БІЗ-НЕСом, а БІС-НІСом: куди мене БІС НІС, туди я й ішов! Ги-ги-ги! - зареготав Рата, задоволений з власного жарту.

- Дур-р-рень! Дур-р-рень! - закричав з труби Фері. - Виключіть пер-р-рший мікр-р-рофон!

- Хто дурень?! - аж підскочив Рата.

- Це я так, для р-р-розминки, - перелякався папуга. - Полечу, пошукаю чогось. Бо ви всі нажер-р-рлися, а я голодний.

- Ти ж гляди, - нагадав Рекс, - не барися, бо оті можуть з'явитися, а нас усіх не буде. Хто зна...

Надворі лив дощ.

Уже зовсім мокрий безпритульний пес Рекс нарешті знайшов не закладене цеглою вікно підвалу. Він протиснувся у вузький отвір. У підвалі було темно. "Мабуть, бліх повно... - подумав Рекс і обтрусився. - Зате хоч тепло".

Очі звикли до темряви. Рекс почав шукати місце, де б можна було лягти і трохи поспати.

Уже другий день йому не щастило.

Вчора якийсь хлопчисько боляче поцілив йому каменем у голову. Від сирості нила скалічена нога. Її ще влітку переїхав якийсь "крутяк" на "Мерседесі". І з позавчора йому нічого не вдалося знайти на смітниках.

"Невже люди перестали їсти м'ясо?" - сумно думав Рекс, вмощуючись на якомусь дранті в кутку підвалу.

Рекс почав було дрімати, як раптом почув шерех. Пес різко підняв голову - на нього дивилися блискучі очі.

Шерсть на Рексовому загривку наїжачилася, і він загарчав.

Навпроти нього сиділи три пси - такі ж чорні, волохаті, великі, як і він сам. Різниця була лише в тому, що Рекс був брудний та худий, а вони - чистенькі та вгодовані.

- Здоров! - мовив середній пес.

Рекс пробурчав у відповідь щось нерозбірливе.

- Мене звати Пол, - продовжив незнайомець. І, кивнувши спочатку праворуч, а потім ліворуч, сказав: - А їх - Тер і Гейст. Ми - з паралельного світу.

- Ххр-р-р, - спробував прочистити горло Рекс і розгублено перепитав: - 3 я... якого світу?

- З па-ра-лель-но-го! - повторив Пол.

- Та він усе одно не зрозуміє, - озвався Тер.

- Ми - це ти, тільки в іншому часі, в іншому місці й за інших обставин, - пояснив Гейст.

- Ну й що далі? - похмуро спитав Рекс, який однаково нічого не второпав.

Тер пошкрібся за вухом:

- Здається, мене вже вкусила блоха! Нумо швидше, бо потім цих бліх не здихаєшся!

- Так от, - швидко заговорив Пол, - ми вирішили втрутитися у ваше життя, щоб допомогти безпритульним.

- Розумієш, сил нема спостерігати, як ви тут мучитесь, - додав Гейст.

- Ой, у мене по череву точно блоха лазить! - верескнув Тер.

- Та помовч нарешті! - гавкнув на нього Пол. І знову звернувся до Рекса: - Ми вирішили спробувати допомогти тобі та іншим безпритульним, бо далі так тривати не може.

- Але чому ви вирішили почати саме з мене? - буркнув Рекс.

- Бо ти ж - Рекс, що означає "цар", з кого ж нам було починати?

- А чому я взагалі повинен вам вірити? - раптом засумнівався Рекс. - Якщо ви такі розумні, краще зробіть так, щоб тут з'явилася не зовсім обгризена бараняча кістка!

- Братця, кінчай розмову, у мене від бліх уже вся шерсть ворушиться! - заскавучав Тер.

- От нав'язався на нашу голову! - сердито гавкнув Гейст. - Тут серйозна справа, а він зі своєю красою носиться! Замовкни, бо в нас уже немає часу!

Пол глянув на годинник з великими червоними цифрами, що світився на його задній нозі. На циферблаті враз замигтіла зелена цяточка.

- Ну от, добалакалися, наш час скінчився, - сердито мовив Пол і знову звернувся до Рекса: - Слухай уважно. Ти повинен негайно зустріти одного хлопця - звати його Хроня. Зараз він їде в електричці. Вона прибуде на вокзал о дванадцятій годині ночі. Хроня теж безпритульний. А далі що робити...

Раптом постаті усіх трьох псів почали прозорішати і розвіялись, наче туман, у півмороці підвалу.

Після Ратиних слів папуга замовк і сердито наїжачився.

- Ось я, - продовжив кіт, - як мене лишай постриг і хазяйка вигнала, гадаєш, скільки разів повертався? Вісім! І що, думаєш, так і розігналася вона мене назад брати? Мітлою мене з двору виганяла! Навіть їсти й разу не дала, хоча б хліба шматочок! Ну, я їй це ще згадаю! А тебе хто викинув? - повернувся він до Хроні.

- А мене так давно викинули, що я навіть не знаю хто, - сказав Хроня. - Я давним-давно в інтернаті живу. Тільки хреново там, тому я сам утік. Вони мене шукали-шукали, а потім плюнули.

- Бач! Бач! - стрепенувся папуга. - Щасливий, тебе шукали! Мене, може, теж виглядають!

- Так вони ж не тому шукали, щоб мені краще було, а щоб на них начальство не капало, - пояснив Хроня. - А їм самим начхати, чи живий я, чи ні...

- А моїй хазяйці не байдуже, бо я хор-р-роший, хор-р-роший, кр-р-расивий! - знову закричав папуга.

- Слухай ти, чувак, заткни пельку, бо дістанеш фейсом об тейбл! - засичав Рата. - Кр-р-расивий! - перекривив він папугу. - Дивитись треба, куди какаєш! Поналітали тут, при­блуди!

- Сам ти пр-р-риблуда! Сам пр-р-риблуда! - закричав ображений папуга.

- Це я приблуда? - засичав кіт. - Та я, якщо хочеш знати, автохтон, я тут з діда-прадіда!

- Авто... хто? - спитав Хроня.

- Чувак, пресу треба читати! - презирливо сплюнув Рата. - Це я нещодавно газету таку на смітнику знайшов - "Котяча Брись" називається. І там написано, що всі, хто ще з діда-прадіда на одному місці живуть, називаються автохтони. І їм на цьому місці належить усе: калюжі, і смітники, і підвали, і взагалі вся земля! А ті, хто чужі, - хай сидять тихо! Ось тебе як звуть? - спитав він папугу.

- Фер-р-рі мене звуть, Фер-р-рі! - гордо закинув папуга голову.

- Ти диви, чувак, ще й під свого косиш! - роздратовано сказав Рата. - Який ти Фері, якщо ти сюди аж з Африки приканав?! І повинен тихо сидіти!

- Ну, все! - спинив їх Рекс. - Ще нам тут не вистачало людських розборок. Краще давайте вирішимо, що далі робити. Для чого й хто нас сюди зібрав? І як це ми всі заговорили, наче люди?

- Я замовкну, замовкну, - не вгамовувався папуга Фері, - хай і цей бр-р-ритоголовий замовкне! Мене сюди запр-р-росили! Сказали: "Іди туди, там буде Р-р-рекс". От я й пр-р-рилетів, а тут ця шантр-р-рапа... - не встиг він договорити, як Рата підстрибнув і висмикнув у нього з хвоста ще одну пір'їну. Котові очі зловісно світилися.

- Ох ти, дурнуватий пучок пір'я, - сказав Рата, удаючи, ніби й не збирався добиратися до папуги, - це ж були три пси. Я ще одразу подумав, що мені хана буде - такі здоровенні. А вони нічого. Кажуть, шкода нас. Кажуть, щось робити треба. А що? Хіба ти примусиш мою стару відьму мене назад забрати? Та нізащо! Вона краще пушку купить і відстрілюватись буде!

- Ну що ж, - сказав Хроня. - Лягаймо спати, бо ось і свічка догорає. А завтра щось придумаємо.

Рекс добрався до вокзалу і сховався під старим вагоном, що стояв у тупику.

"Хроня, Хроня... - бідкався він. - Як я його знайду? А коли й знайду, то що далі? Я ж по-людському розмовляти не вмію! Хлопець... Знаю я цих хлопців. Як тільки побачать собаку - камінь у руку, і знущатися... А може, це мені все з голоду приверзлося?"

Здалеку почав наростати стукіт коліс. Рекс визирнув з-під вагона. Ревматичний вокзальний годинник показував за дві хвилини дванадцяту.

Захеканий старий електровоз прогуркотів повз Рекса й зупинився. З вагонів електрички почали виходити люди.

Ось уже й останній пасажир підтюпцем вибіг з вокзалу. Рекс чекав. Невдовзі почулися легкі обережні кроки. Пес насторо­жився.

Пролунав легкий свист. Він обережно висунув голову з-за колеса й побачив перед собою якусь купу лахміття. З неї стирчала скуйовджена голова. Двоє блакитних очей дивилися просто на Рекса.

- Ти Рекс чи що? - спитала купа лахміття. - Вилазь, тільки не кусайся!

- Чого б це я кусався? - несподівано сам для себе людським голосом проговорив Рекс і, вражений, затнувся. - Я-а-ак це я?.. - забелькотів він.

- Точно, Рекс, - сказав хлопець, бо це був саме він, а не купа лахміття. - Нумо, швидше, це я, Хроня! Пішли, я знаю одне місце, бо знову на дощ збирається!

Рекс, ще не прийшовши до тями, покірно поплентався за новим знайомцем.

Вони пройшли дворами, спустилися брудними сходами й опинилися в старому покинутому будинку.

Серед підвалу, на перевернутому ящику з-під горілки "Кайзер", у щербатій філіжанці стояла свічка. Хроня чиркнув сірником і запалив її. Рекс почав озиратися.

По кутках накидане дрантя, картонні коробки, уламки дерев'яних ящиків.

Хроня кинув щось на підлогу. Рекс побачив, що це була стара вовняна ковдра, у яку хлопець загортався. Сам Хроня був невисокий, худий і дуже брудний.

- Ти що, живеш тут? - несподівано для себе спитав Рекс. І завмер, бо ще ніяк не міг звикнути, що вміє розмовляти, наче людина.

- Та ні, - сказав Хроня, скидаючи мокрі черевики. - Іноді ночую, коли приїжджаю в це місто. А підвал ще взимку знайшов, як тільки втік з інтернату. Тут спокійно, ніхто сюди не ходить, так що не бійся.

- А я й не боюсь, - буркнув Рекс і ліг на підлогу.

Зненацька купа картону в кутку заворушилася. Рекс схопився на ноги й загарчав. З-під коробки поволеньки вийшов здоровенний сірий котище з лисою від лишаю головою. На ній подекуди стирчали шерстинки, так що здавалося, ніби його невміло постригли. Кіт потягнувся й сказав:

- Не пісяйте кип'ятком, чуваки! Я свій. А дражнять мене Ратою.

"Ну й дива! - не міг отямитися Рекс. - І цей шпарить по-людському!"

Пес знову було простягнувся на сухій підлозі, але тут зі сходів донеслося ляпання крил. До кімнати залетів великий барвистий папуга. Від різкого помаху його крил свічка згасла.

У темноті почулося котове сичання, потім шум боротьби і вигуки: "Дур-р-рень!", "А, то ти так!", "Шантр-р-рапа!".

Коли Хроня знову запалив свічку, Рата саме випльовував перо, а папуга сидів на водогінній трубі майже під стелею й дзьобом поправляв скуйовджене пір'я.

- Ну й пр-р-рийомчик! - сердито сказав папуга. - Шантр-р-рапа! Я з пор-р-рядної р-р-родини! Я не дозволю! Хто тут Р-р-рекс?

- Й-й-й-я, - озвався Рекс, що знову схопився на ноги, як тільки до кімнати залетів новий гість.

- Запр-р-росити - запр-р-росили, а чому за пор-р-рядком не стежите?! - закричав папуга. - Може, я ще не зовсім безпритульний! Може, мене ще знайдуть! Може, він уже шкодує!

- Хто шкодує? - спитав Хроня.

- Хто-хто... Хазяїн! - далі кричав папуга. - Я ж не на­вмисне йому в тарілку какнув! Ну так у мене вийшло! А він! Одразу з балкона викидати! О! Він ще буде каятись! Шантр-р-р-апа! А тут ще цей, бритоголовий, кидається! - і папуга заходився знову вкладати пір'я.

- Попереджати треба, - нарешті виплюнув пір'їну кіт. - Я думав, чувак, що ти голуб. А нащот хазяїна - забудь! Якщо вони викидають - то це вже назавжди, - і Рата сердито сплюнув на підлогу.

Вранці першим прокинувся Рекс.

У кімнаті було світло. Рекс потягнувся й позіхнув. Хроня, що спав у кутку на старій куфайці, заплямкав губами й повернувся на бік. Рекс підійшов ближче і побачив на спині у хлопця сині рубці.

"Ого!" - сказав сам собі Рекс і глянув на свою задню ногу. На ній синів точнісінько такий рубець - від залізного прута.

Хроня перевернувся на спину й відкрив очі.

- Чого ти? - злякано спитав він, побачивши біля себе Рекса.

- Хто це тебе? Отам, на спині?

- А-а, - поправляючи перекручену сорочку, сказав Хроня, - то хлопці на стадіоні.

- За що?

- Та вони у футбола грали, а ранці в кущах лежали. Я один потягнув - думав, може, там щось поїсти знайдеться. Ну, а вони побачили...

- А що, у вас, у людей, теж між собою за їжу б'ються?

- Хе, чудило! Ще й як б'ються!

На трубі заворушився папуга, розправив крила й закричав:

- Добр-р-рого ранку! Полундр-р-а! Заср-р-рані пор-р-рядки! Пар-р-рламент у відставку!

- Заткніть пельку цьому політику, бо я за себе не ручаюсь! - закричав зі свого кутка Рата, ліниво потягуючись. Рекс нашорошив вуха і повернув голову до входу.

- Тихо, сюди хтось іде, - сказав він.

Дійсно, хтось обережно спускався сходами. Але це була не людина. Рекс нюхом відчув собаку. Шерсть на його загривку наїжачилася, і він ступив крок до сходів за рогом підвалу. Але тут на сходах хтось делікатно кашлянув:

- Кхи-кхи!

І почувся приємний жіночий голос:

- Вибачте, будь ласка, що потурбували вас, але чи дозволите нам зайти?

Усі ошелешено мовчали, тільки Рата мовив:

- Давай, валяй, тільки по одному!

З-за рогу обережно висунулася гарна собача мордочка з маленькими гострими вухами і великими розумними очима.

Гостя уважно оглянула всю компанію й зупинила свій погляд на Рексові.

- Скажіть, будь ласка, ви - пан Рекс? - спитала новенька, все ще не виходячи з-за рогу.

Рекс ніяково закрутився на місці й присів на задні ноги:

- Р-р-ргм, який там пан - просто Рекс!

- Ги-ги-ги! - зареготав Рата, впавши на спину. - Ой, не можу! Пан Рекс з облізлим хвостом і пан Рата з обідраним фейсом!

Новоприбула граціозно вийшла з-за рогу і, вишукано обгорнувши хвостом лапи, теж присіла. Це була шотландська вівчарка - коллі. На животі у неї видималася велика пухлина, яку вже не могла прикрити навіть її довга і колись гарна шерсть. На ній грудками засохло болото, а колись білі плями і розкішна грива були чорними від бруду.

- Дозвольте відрекомендуватися, - продовжила вівчарка, - мене звати Доллі, можна просто - Дол.

- Ха-ха, і це всі? - весело спитав Рата.

- Ні, не всі! - почувся тоненький голосок, і з-поміж перед­ніх лап Доллі визирнула сіра мишка.

Р-раз - і Рата одним стрибком зірвався з місця. Але Рекс перегородив йому собою дорогу, і вони клубком покотилися по підлозі.

Коли Рата підвівся, мишки ніде не було. А Доллі сказала:

- Ви помилилися, це не мишка. Це хом'як. Звати його Хома.

- Можна просто Хомка, - знову з'явилася голова з круглими щоками. - Як то кажуть: хоч казанком, аби не в піч!