Розділ II
Як король Періон їхав по дорозі зі своїм зброєносцем і відчував у серці більше смутку, ніж радості.
Король Періон, вирушивши з Малої Бретані, як уже розказано вам, відчував у своїй змученій душі тяжкий смуток, і то через велику самотність, бо ж не було з ним його подруги, яку щиро покохав усім серцем, а ще через сон, що, як ви чули, приснився йому тоді. Отже, прибувши в своє королівство, послав по всіх своїх заможних людей і звелів єпископам привести з собою найосвіченіших кліриків, які жили в його землях і мали розтлумачити його сон.
Васали, дізнавшись, що король повернувся і скликає їх, як і багатьох інших людей, поїхали до нього з великим прагненням побачити його, бо всі дуже любили свого володаря і їхні серця не раз засмучувалися, коли вони чули про запеклі збройні сутички, в яких він брав участь, бо ж боялися втратити його, саме тому й прагнули, щоб він був із ними, але ніколи не досягали цього, бо його мужнє серце задовольнялося тільки тоді, коли тіло зазнавало великих небезпек. Король розмовляв із васалами про стан королівства та інші речі, які діялися в його володіннях, але завжди видавався сумним, і це тяжко смутило васалів. А як уже повирішували справи, король звелів васалам повернутися в їхні землі й лишив коло себе тільки трьох кліриків, дуже тямущих, як він знав, у тому, що цікавило його; повів їх із собою до своєї каплиці і там звелів їм присягнути на святих дарах, що у відповідь на його запитання вони казатимуть правду, не боячись повідомити її, хоч яка вона може бути тяжка. Потім наказав своєму капелану вийти і лишився з самими кліриками. Розповів їм свій сон, про який ви вже чули, і попросив розтлумачити, що він може означати. Один клірик, що звався Унґан Пікардійський і мав найбільше знання, мовив:
- Сеньйоре, сновиддя - річ марна, тож треба й думати, що вони такі, та оскільки вам до вподоби, щоб ваше сновиддя мало якесь значення, дайте нам трохи часу, щоб ми могли добачити його.
- Нехай буде так, - погодився король, - і даю вам для цього дванадцять днів.
І звелів їм розділитися, щоб протягом цього часу вони не бачились і не розмовляли один з одним.
Кожен клірик якомога краще й докладніше склав свої судження та висновки, і всі троє вчасно прийшли до короля, що відвів убік Альберта Шампанського та сказав йому:
- Ви вже знаєте, в чому заприсяглися мені, тож кажіть тепер.
- Нехай прийдуть інші, - відказав клірик, - і я скажу перед ними.
- Нехай, - погодився король і звелів погукати їх.
А коли всі вже сиділи разом, той клірик заговорив:
- Сеньйоре, я розповім тобі, як я розумію твій сон. Мені здається, що кімната, яка була добре замкнена і до якої, як ти бачив, хтось зайшов через маленькі двері, означає, що ти, королю, не замкнений і не під сторожею, бо через якусь частину твоїх земель щось зайде і забере в тебе дещо; як та рука, що поклала твої руки вздовж тіла, вирвала тобі серце і жбурнула в річку, отак і в тебе заберуть місто або замок і ти не зможеш відвоювати його назад.
- А друге серце, - запитав король, - що означає, що воно лишилося мені і я можу втратити його всупереч чиїйсь волі?
- Це, - відповів наставник, - на мою думку, означає, що хтось інший увійде в твою землю, щоб і собі забрати щось таке, проте змушений силою когось третього, хто наказує, а не своєю волею, і тут, сеньйоре, я вже не знаю, що можна ще сказати вам.
Король попросив другого клірика, Анталеса на ймення, розповісти, що спало йому на думку. Той погодився з усім, що казав попередній клірик, і додав:
- Хіба що, як підказує мені мій талант, це вже сталося, і то з вини того, хто найдужче тебе любить, і це дивує мене, бо й тепер ще нічого не втрачено з твого королівства, а якби й сталося таке, то не з вини людини, яка тебе дуже любить.
Почувши це, король усміхнувся, бо ці слова видалися йому пустими. Але Унґан Пікардійський, що знав набагато більше від перших двох, опустив голову і щиро розсміявся, а це траплялося з ним украй рідко, бо ж був від природи чоловік нетовариський і сумний. Король глянув на нього й попросив:
- А тепер, наставнику, розкажіть, що знаєте ви.
- Сеньйоре, - озвався він, - на щастя, я бачу речі, які можна розкрити тільки тобі одному.
- Тож вийдіть усі, - звелів король.
Двері зачинили, і вони лишилися вдвох. Наставник заговорив:
- Знай, королю, що я сміявся з тих недавно почутих слів, мовляв, те вже сталося, і то з вини людини, яка найдужче любить тебе. А тепер я хочу сказати тобі про те, що ти ревно приховуєш і думаєш, ніби ніхто не знає про це. Ти любиш там, де вже здійснилася твоя воля, і то навдивовижу вродливу жінку. - А потім клірик описав усі риси тієї красуні, немов бачив її перед собою. - А про кімнату, де, як сам бачив, ти був замкнений, ти, безперечно, знаєш: адже вона хотіла зняти з твого серця і зі свого увесь смуток і переживання, і зайшла без твого відома через двері, яких ти не помітив, тож руки, покладені вздовж тіла, означають єднання вас обох, а видерте серце означає сина або доньку, тобто дитину, яку вона матиме від тебе.
- Але ж, наставнику, - запитав король, - про що тут ідеться, якщо вона жбурнула його в річку?
- Цього, сеньйоре, не прагни знати, бо не буде тобі з того добра.
- І все-таки, - наполягав король, - скажіть мені і не бійтеся.
- Оскільки така воля твоя, - мовив клірик, - хочу мати від тебе запоруку, що через мої слова ти ніколи не матимеш гніву на ту, що так кохає тебе.
- Обіцяю, - сказав король.
- Отже, знай, - розповідав наставник, - те, що ти бачив, як жбурляють серце в річку, означає, що вона так само викине й дитину, яку народить від тебе.
- А друге серце, яке лишилося, - нетерпеливився король, - що означає?
- Ти маєш знати, - відповів наставник, - що одне варте другого, ти матимеш другу дитину і якимсь чином утратиш її всупереч волі жінки, через яку ти тепер утратиш першу дитину.
- Тяжкі речі ти сповістив мені, - зітхнув король, - і нехай Господу буде вгодно засвідчити ласку, щоб із другою дитиною не сталося справді так, як учинить тепер моя кохана сеньйора.
- Того, що діється з ласки і волі Божої, - заперечив наставник, - ніхто не може ані порушити, ані знати, який буде кінець, і тому люди не повинні через це ані засмучуватись, ані радіти, бо дуже часто і лихе, і добре, що, як здається їм, може спіткати їх, стається в іншій подобі, ніж вони сподівалися. І ти, шляхетний королю, викинь зі своєї пам'яті все, про що ти тут так ревно прагнув дізнатися, зосередься й молися Господу повсякчас, щоб він і в цьому, і геть в усьому робив те, на що є його свята воля, бо це, безперечно, найкраще.
Король Періон був дуже задоволений тим, що прагнув дізнатися, а ще дужче задоволений цією порадою Унґана Пікардійського, тож завжди дослухався до нього, а водночас робив йому чимало добра і обдаровував ласками. Коли король рушив до палацу, та назустріч йому трапилася діва, не так гарна, як обвішана прикрасами, і сказала йому:
- Знай, королю Періоне: коли ти знайдеш утрачене, лицарство Ірландії втратить свій цвіт.
Сказала і зникла, мов і не було її, а король лишився, думаючи про її слова та про інші речі.
Автор припиняє розповідати про це і звертається до юнака, якого виховував Ґандалес і який звався Юнаком Морським, бо таке йому дали ім'я; лицар дон Ґандалес із дружиною виховували його з ревною турботою, тож він став таким гарним, що дивувалися всі, хто бачив його. Одного дня озброєний Ґандалес, що хоч як подивись, був добрим і дуже хоробрим лицарем і завжди супроводив короля Ланґінеса в миті, коли доходило до зброї, поїхав верхи разом із королем, що хоч і запросив його, сам був без зброї, хоча раніше ревно брався до неї. Отож їдучи, як я вам сказав, при зброї, лицар натрапив на діву, яка сказала йому:
- Ох, Ґандалесе, якби багато високих достойників знали те саме, що і я, тобі зітнули б голову!
- Чому? - здивувався він.
- Бо ти маєш наготові їхню смерть, - відповіла діва.
Знайте, це була та сама діва, яка казала королю Періону, що коли він знайде втрачене, лицарство Ірландії втратить свій цвіт. Ґандалес, нічого не розуміючи, попросив:
- Діво, ради Бога святого, я прошу вас розповісти, що це означає.
- Я не скажу тобі, - мовила вона, - але це таки станеться.
Діва помчала від Ґандалеса своїм шляхом, а він думав про її слова, але, проїхавши добрий шмат дороги, побачив, як вона поспіхом вертається верхи й кричить йому:
- Ой, Ґандалесе, допоможи мені, бо загину!
Він придивився й побачив, як услід за нею мчить лицар із мечем у руці, тож Ґандалес підострожив коня, став поміж ними й запитав:
- Пане лицарю, нехай спіткає вас кара Господня, чого ви хочете від цієї діви?
- Чому, - обурився той, - ви хочете захищати її, якщо вона, вдавшись до ошуканства, занапастила мені і тіло, і душу?
- Про це я нічого не знаю, - мовив Ґандалес, - але захищатиму радше її, бо жінок не карають отак, навіть якщо заслуговують.
- А от зараз побачите! - кинув лицар і, вклавши меч у піхви, під'їхав до дерева, де стояла дуже гарна дівчина, що подала йому щит і спис, помчав назустріч Ґандалесу, той і собі рушив проти нього, і обидва вдарили списами в щити так, що списи розкололися в друзки, а потім зіткнулися кіньми і грудьми так безстрашно, що впали на стежку і коней потягли за собою, але мерщій підвелись і вже билися пішими, проте діва, яка втікала, невдовзі стала між ними й закликала:
- Лицарі, припиніть!
Лицар, що гнався за нею, одразу відступив убік, і вона сказала йому:
- Іди за мною.
- Піду охоче, - мовив він, - як за тією, кого люблю найдужче у світі.
Зняв щита з шиї, поклав меч, що був у руках, і став перед нею навколішки, Ґандалес украй здивувався, а вона звернулася до лицаря, що стояв перед нею:
- Звеліть тій діві, що під деревом, негайно забиратися, а як не піде, зітніть їй голову.
Лицар обернувся до діви й крикнув:
- Ну, прояво, я й сам дивуюся, чому досі не зітнув тобі голову!
Діва збагнула, що її друг зачарований, сіла верхи на свого коня і одразу втекла. Друга діва проказала:
- Ґандалесу, я дякую вам за ваш учинок. Нехай вам щастить, а якщо цей лицар ставився до мене недобре, я прощаю йому.
- Про ваше прощення я не знаю, але поєдинок ще не скінчився, якщо він не визнає своєї поразки.
- Лишіть його, - переконувала діва, - навіть якби ви були найкращим лицарем у світі, я зроблю так, що він вас переможе.
- Робіть собі, що можете, - відказав Ґандалес, - але я його не відпущу, якщо не поясните своїх слів, мовляв, я тримаю наготові смерть для багатьох високих достойників.
- Я розповім, - запевнила діва, - бо цього лицаря я люблю як друга, а тебе як свого помічника. - Вона відвела Ґандалеса вбік і мовила: - Присягни мені як вірний лицар, що ніхто інший ніколи не почує про це від тебе, поки я не звелю тобі.
Ґандалес присягнув, і діва пояснювала:
- Скажу тобі, що той твій знайда з моря стане квітом лицарства своєї доби. Перед ним здригатимуться могутні, усе, за що візьметься, він, на свою честь, доведе до кінця, і то там, де інші зазнали невдачі; здійснить таке, про що ніхто й не подумає, ніби за те могла взятися й довести до кінця людина зі своїм смертним тілом. Він приборкуватиме зарозумілих, буде нещадний серцем проти тих, хто цього заслуговує, але повім тобі й більше: це буде лицар, який найвірніше у світі плекатиме кохання, та й кохатиме так, як личить його високим звитягам: знай, що він королівського роду з обох сторін. Тепер ти знаєш, - розповідала далі діва, - і твердо вір, що все станеться так, як я казала тобі, а якщо розповіси кому про це, то матимеш від цього більше лиха, ніж добра.
- Ох, сеньйоро, - благав Ґандалес, - я прошу вас, ради Бога: скажіть, де я знайду вас для розмови про його добро.
- Цього не скажуть тобі ні я, ні будь-хто інший.
- Тож скажіть мені ваше ім'я, благаю вас задля вірності тому, кого ви найдужче любите у світі!
- Ти так присягаєш мені, що я назву його тобі, але той, кого я найдужче люблю у світі, найдужче мене не любить, і це той вродливий лицар, із яким ти бився, але я через це не припиню чинити з ним по своїй волі, тож чогось іншого він робити не зможе. Знай, що моє ім'я Урґанда Невідома, а тепер добре придивися до мене, а потім колись упізнай, якщо зможеш.
Ґандалес, що спершу дивився на діву й думав, що їй не більше ніж років вісімнадцять, побачив, що вона така стара й немічна, що дивувавсь, як вона ще здатна їздити верхи, і перехрестився, побачивши таке диво. А вона, помітивши його подив, сягнула рукою по пляшечку з пахучою олійкою, яку носила в подолі, взяла її в руку і одразу стала такою, як перше, а потім запитала:
- Невже ти думаєш, що знайдеш мене, навіть коли шукатимеш? Тож кажу тобі, щоб ти через це навіть не намагався, бо всі у світі шукають мене і не знаходять, якщо я не хочу цього.
- Нехай береже мене Господь, - мовив Ґандалес, - бо ж я вірю в нього. Але прошу вас, ради Бога, зглянутись на цього майбутнього лицаря, якого ніхто не може захистити, крім мене.
- За це не переживай, - заспокоїла його Урґанда, - бо цей беззахисний для багатьох стане захистом і допомогою, і я люблю його дужче, ніж ти гадаєш, невдовзі я чекаю від нього допомоги в двох справах, у яких ніхто, крім нього, не міг би дати поради, і він отримає дві нагороди, якими дуже тішитиметься, а тепер я доручаю тебе Господу, бо хочу йти, але ти побачиш мене швидше, ніж гадаєш.
Діва підняла шолом і щит свого друга й подала їх йому. Ґандалес, побачивши його без шолома, мав враження, ніби вродливішого лицаря він ще ніколи не бачив. На цьому вони й розсталися.
А тепер лишімо Урґанду з її другом, нехай їдуть собі, й розповімо про дона Ґандалеса, що, попрощавшись з Урґандою, повертався до свого замку й по дорозі натрапив на діву, що була приїхала з другом Урґанди, а тепер плакала коло джерела; побачивши Ґандалеса, вона впізнала його й запитала:
- Лицарю, чому ви не вбили ту підступну діву, якій допомогли?
- Вона не підступна, - заперечив Ґандалес, - а добра і вчена, тож якби ви були лицарем, я би змусив вас заплатити за безумні слова, які виходять із ваших вуст.
- Ох, нікчема, - обурилася діва, - і як вона тямить ошукати всіх!
- А як вона ошукала вас? - запитав Ґандалес.
- Забрала від мене того вродливого лицаря, якого ви бачили, що з власної волі жив би радше зі мною, ніж із нею.
- Вона справді здійснила це ошуканство, - погодився лицар, - проте, як мені здається, і розум, і сумління підказують, що він належить вам обом.
- Але хай там як, - підсумувала діва, - я, коли зможу, помщуся.
- Ваші думки безглузді, - заперечував Ґандалес, - якщо хочете заподіяти лихо тій, яка знатиме про це не тільки ще до того, як ви зробите що-небудь, а й до того, як подумаєте.
- А тепер їдьте, - відмахнулася діва, - бо ті, хто знає найбільше, не раз потрапляють у найнебезпечніші пастки.
Ґандалес лишив діву, їхав, як і перше, по дорозі, і думав про долю свого юнака, а доїхавши до замку і ще навіть не знявши обладунку, обійняв його і став цілувати, на очах йому проступили сльози, а в душі він просив: "Мій чудовий сину, нехай Господь засвідчить свою ласку, щоб я дожив до літ твого розквіту!".
Тієї пори хлопчик мав три роки, а його велику вроду вважали за диво. Побачивши, що його сеньйор плаче, хлопчик приклав йому руки на очі, немов хотів витерти їх, і Ґандалес зрадів, вважаючи, що з роками хлопчик більше співчуватиме його смутку, тож поставив його на землю, пішов знімати обладунок і відтоді ще ревніше дбав про малого, аж поки тому виповнилося п'ять років. Потім зробив хлопчику лук за його зростом, а другий лук - для свого сина Ґандаліна і вчив їх стріляти з них, аж поки обидва доросли до семирічного віку.
Тієї пори король Ланґінес, об'їжджаючи разом із дружиною і всім почтом усе королівство, їздив від міста до міста й завітав і до замку Ґандалеса, бо саме там пролягав добре впорядкований шлях, проте Ґандалес звелів завести Юнака Морського, свого сина Ґандаліна та інших хлопців в окремий двір, щоб їх не бачили, проте королева, що займала в замку горішні покої, глянула у вікно й побачила хлопчиків, які стріляли з луків, серед них і Юнака Морського, такого ставного й гарного, що замилувалася, дивлячись на нього, помітила, що він ошатніший за решту й видається немов їхнім сеньйором, а оскільки королева не бачила нікого з товариства дона Ґандалеса, кого можна було б запитати, погукала своїх дам та дів і сказала їм:
- Прийдіть і погляньте на найгарніше створіння, ще ніколи не бачене!
Потім, поки всі дивилися на Юнака як на щось незвичайне й гарне, він відчув спрагу, поклав лук і стріли на землю й пішов напитися до джерела, де вода струменем витікала з труби. Тим часом якийсь хлопець, старший за решту, взяв його лук і хотів вистрелити з нього, проте Ґандалін заперечував, але той брутально відштовхнув його, тож Ґандалін крикнув:
- Морський Юначе, допоможи мені!
Юнак, почувши його, припинив пити, пішов до великого хлопця, що віддав йому лук, а потім щосили влупив того хлопця по голові, обидва зчепилися, великий хлопець, зазнавши поразки, став тікати й натрапив на вихователя, що наглядав за хлопцями і тепер запитав його:
- Що сталося?
- Юнак Морський, - відповів хлопець, - ударив мене.
Вихователь потім підбіг із ременем до Юнака й мовив:
- Що, Юначе Морський, ви вже такі сміливі, що б'єте хлопців? Тож зараз побачите, як я покараю вас за це.
Юнак Морський став навколішки перед ним і мовив:
- Сеньйоре, краще ви покарайте мене, ніж я бачитиму, як хтось перед моїми очима наважиться заподіяти лихо моєму брату.
У Юнака виступили сльози на очах, вихователь зглянувся на нього й пригрозив:
- Якщо вдруге вчините так, я таки змушу вас поплакати.
Королева бачила те все й чудувалася, чому того хлопця назвали Юнаком Морським.
