Передмова

Це сталося 26 листопада 1945 року, на шостий день Нюрнберзького процесу, під час обіду, улаштованого суддями союзницьких держав на честь керівника урядової комісії СРСР Андрія Вишинського - юридичного ідеолога більшовицької тиранії та співучасника більшості злочинів, розглянутих під час Нюрнберзького трибуналу. Посеред торжества Вишинський підняв келих і виголосив недолугий (з погляду стандартів неупередженого правосуддя) тост: "Вип'ємо за підсудних. Нехай їхній шлях приведе їх із зали суду просто в могилу!" Поки це побажання перекладали, більшість присутніх уже встигли за нього випити.

Побажання Вишинського невдовзі здійснилось. У жовт­ні 1946 року до смертної кари через повішення було засуджено 12 підсудних нацистів.{1} За іронією, їхні тіла спалили в печах Дахау, а попіл скинули в річку, щоби не було жодної могили, яка могла би стати об'єктом паломництва неонацистів. Нюрнберзький процес, який заведено вважати тріумфом правосуддя, мав розпочати відлік нової доби міжнародного права та закласти фундамент для майбутнього світового правопорядку.

Після Другої світової війни, під час якої Європа потонула в крові мільйонів невинних жертв, світова спільнота пообіцяла ніколи знову не допустити свавілля тоталітарного зла. Людство створило систему міжнародної безпеки й міжнародних гарантій для запобігання новим масовим убивствам. Відтоді підписано сотні міжнародно-правових документів і засновано десятки міжнародних організацій. Найкращі юристи, історики, соціологи та філософи з'ясовували передумови великого зла, шукали способи протидіяти йому в майбутньому, наполегливо будували для наступних поколінь систему запобігання масовим убивствам.

"Ніколи знову" стало не просто гаслом, а обітницею люд­ства стояти на варті захисту життя людини. Проте ця обіт­ниця виявилася марною. "Ніколи знову" перетворилося на "знову", "знову" й "знову". У XXI столітті світ продовжує по­топати в крові.

24 лютого 2022 року президент Російської Федерації Володимир Путін заявив про своє рішення провести "спеціальну воєнну операцію" з метою "демілітаризації та денацифікації" України. Того ж дня війська Російської Федерації перетнули кордони України, зокрема з Білоруссю, та атакували її територію із землі, повітря й моря. Українські населені пункти стали ареною запеклих бойових дій.

Вторгнення російських збройних сил на територію Украї­ни становить акт агресії, що є злочином, передбаченим резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 3314 (ХХІХ) від 14.12.1974 року. Російська Федерація здійснила злочин­ну агресію проти України й чинить злочини проти людяності, воєнні злочини та геноцид - чотири основ­ні міжнародні злочини, передбачені Римським статутом і міжнародними конвенціями.

Після звільнення від російської окупації українських міст і сіл (Бучі, Ірпеня, Гостомелю, Макарова, Мощуну, Чернігова, Охтирки, Ізюму, Херсону тощо) світ дізнався про моторошні катування та вбивства людей. Наслідки російської агресії, яка має виражений геноцидний характер, шокували стертими з лиця землі Маріуполем та іншими містами на Сході України, ущент зруйнованими інфраструктурними об'єктами, зерносховищами, нафтобазами та підприємствами. Примусові депортації громадян Украї­ни (зокрема дітей) на територію Росії, фільтраційні табори, переслідування мирного населення - усе це проя­ви геноциду, який чинить РФ проти української нації.

Міжнародні механізми безпеки, розроблені після Другої світової війни, виявилися неспроможними стримати агресію Російської Федерації. Вони не просто не в змозі покласти край агресії Росії, що розв'язала найстрашнішу після 1945 року війну на планеті, а й потурають путінському режиму, який диктує світові свої криваві умови. Тоталітарні Росія й Китай, що є членами Ради Безпеки ООН і мають ядерну зброю та право вето, відкрито зловживають своєю позицією в цьому органі, зухвало брешуть, аби ввести в оману світ стосовно того, хто насправді є агресором, а хто жертвою в цій війні.

Що ж не так зі світом, який споглядає вбивства мільйонів невинних людей і не поспішає дати рішучу відсіч найкривавішим злочинцям? З якої причини під час згадки про події в Маріуполі та Бучі правники-міжнародники скептично посміхаються, відмовляючись називати масові вбивства українців терміном "геноцид"? Чи можна покласти край геноциду, який росіяни кілька століть чинять проти української нації?

Хоча ці запитання досі залишаються радше риторичними, у цій книжці я наполегливо намагалася знайти відповіді на них. Деякі мені вдалося відшукати в історії або праві, а точніше - в історії становлення міжнародного правосуддя в царині захисту прав людини.

Цю книжку написано юристом для неюристів. Я прагнула пояснити далеким від юриспруденції читачам суть поняття "геноцид" і шлях його запровадження до міжнародного права. Розвіяти хибне сприйняття цього феномену, яке зробило його певною мірою табуйованим для вжитку поняттям. З'ясувати передумови геноциду, який Російська Федерація брутально скоює щодо української нації. І зрештою, навести юридичне обґрунтування злочинів Росії в Україні як геноциду.

У цій книжці я прагнула поєднати точність юридичного підходу з доступністю тексту для широкого кола читачів. Адже переконана: підвищення обізнаності українського суспільства у питанні геноциду вимагає від юристів певних зусиль, спрямованих на розвіювання міфів, що їх, на мою думку, штучно створюють навколо цього поняття. У цей сумний час, коли багато моїх співвітчизників стали жертвами геноциду, я як юрист відчуваю певний обов'язок перед суспільством прибрати завісу, що приховує поняття "геноцид" від широкого загалу. Дозвольте пояснити цю (нехай дещо пафосну) думку зрозумілими словами.

Так сталося, що поняття "геноцид" нерозривно пов'я­зане з політичними маніпуляціями та зловживаннями юридичним формалізмом. Ми звикли чути це слово в поодиноких заявах політичних діячів, які звучать або з надмірною обережністю, або з популістичним надривом. Ми також звик­ли до прискіпливої уваги правників стосовно вживання цього терміна та їхніх пояснень, що доведення геноциду - надскладна справа, яку варто залишити юристам, а всім непричетним до правознавства краще уникати згадки про це поняття. Отже, право на вживання слова, що позначає фено­мен, очевидцями (або навіть жертвами) якого ми сьогодні є, неформально узурповане політиками та представниками юриспруденції. Це не відповідає духу правової держави. Розуміти поняття "геноцид" означає бути спроможним захистити свої права. Правова свідомість українців здатна наблизити вирок злочинцям, які вчинили криваві лиходійства проти нас. Ось чому й заради чого було написано цю книжку. Сподіваюся, вона стане в пригоді читачам в їхніх спробах відшукати відповіді на означені болючі запитання.

У Розділі 1 "До витоків геноциду" ми звернемося до істо­рії геноциду як явища, що здавна супроводжує людство, і зосередимося на його важливій ознаці - схильно­сті до прогресії. Також пригадаємо найбільші акти геноциду, скоєні у XX-XXI століттях, а також найвідоміші судові процеси з приводу цих злочинів.

У Розділі 2 "Геноцид як злочин" розглядається поняття "злочин геноциду" та історія походження цього терміна. Наведено поняття інших міжнародних злочинів, передбачених Римським статутом (злочини проти людяності, воєнні злочини і злочин агресії) і роз'яснено відмінність між ними й геноцидом. Також цей розділ знайомить читачів з історією створення Міжнародного кримінального суду та засадами його функціо­нування.

Розділ 3 "Непокаране зло" присвячений висвітленню злочинів Радянського Союзу, зокрема проаналізовано події Голодомору 1932-1933 років в Україні та наведено юридичне обґрунтування Голодомору як геноциду. Правовий аналіз здійснено на основі праць двох українських дослідників - Володимира Василенка та Євгена Захарова, які зробили великий внесок у вивчення теми Голодомору з позицій міжнародного права.

У Розділі 4 "Російські злочини в Україні" наведено дані звітів Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідування порушень в Україні, створеної в березні 2022 року Радою ООН із прав людини для розслідування порушень прав людини та порушень міжнародного гуманітарного права, а також пов'язаних із ними злочинів у контексті агресії Російської Федерації проти України. Наведені дані мають на меті ознайомити читачів із неупередженим висновком міжнародної організації, який свідчить про численні злочини, скоєні російськими збройними силами під час повномасштабного вторгнення в Україну.

У Розділі 5 "Геноцид у Маріуполі" висвітлено події, що сталися в Маріуполі з 24 лютого до 20 травня 2022 року, а також наведено юридичне обґрунтування злочину геноциду, складене на основі Подання до Офісу Прокурора Міжнародного суду щодо злочину геноциду, яке було підготовлене Харківською правозахисною групою.

У Розділі 6 "Трибунал для Путіна" пояснено, як відбувається судове переслідування за вчинення геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів. У цьому розділі йдеться про ініціативу створення Спеціального міжнародного трибуналу щодо злочину агресії Росії проти України, а також діяльність зі збирання доказів про злочини Російської Федерації в Україні.

У Розділі 7 "Роздуми про природу зла" здійснено спробу відшукати відповіді на питання про витоки режимів тиранії та причини нездатності людини розрізняти добро і зло. Від постулатів Нікколо Макіавеллі до методів нацистської та комуністичної пропаганди, і зрештою до експериментів Стенлі Мілґрема й Філіпа Зімбардо - такий шлях здолають читачі, міркуючи про важливість критичного мислення та почуття особистої відповідальності як запобіжників уселенського зла.

Розділ 8 "Сила та безсилля права" завершує книжку зверненням до права як інструменту стримування зла. Яким має бути право, аби слугувати інтересам людства? Які рушійні сили визначають його поступ? І нарешті, як так сталося, що Нюрнберзький процес, який заведено вважати тріумфом правосуддя, наділив Росію негласним правом на геноцид?

У Додатках наведено основні міжнародні документи у сфері захисту прав людини: Загальну декларацію прав людини, Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, Європейську конвенцію про незастосування строків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів, а також витяг із Римського статуту. Читачі матимуть змогу ознайомитись із відомою промовою батька Конвенції про геноцид Рафала Лемкіна "Радянський геноцид в Україні", що її в Російській Федерації визнано екстремістським матеріалом, оскільки він проливає світло на Голодомор 1932-1933 років як злочин геноциду.

Розділ 1. ДО ВИТОКІВ ГЕНОЦИДУ

1.1. Нескінченна історія геноциду

Колись на островах Вогняна Земля, що на півдні Чилі, мешкав корінний туземний народ - селькнами. У 1870-1880-х було 400 000 цих індіанців, але золотошукачі та фермери прагнули загарбати їхні землі, тому вирішили знищити тубільців. До кінця XIX століття залишилося лише 5000 селькнамів. Нині у світі живе лише один носій мови цього народу, якого вдалося розшукати журналісту видання The New Yorker. Схожі випадки траплялися протягом усієї історії людства, але більшість із них назавжди залишаться невідомими.{2}

Геноцид - це старе як світ, поширене й лише частково вивчене явище. Про деякі випадки геноциду ми добре знаємо, а інші розчинилися в історії - пам'ять про них назавжди втрачено. Деякі акти геноциду було засуджено суспільствами, урядами, церквою та міжнародними організаціями. А інші залишаються невизнаними й непокараними.

Історія геноциду така ж довга, як і саме існування людства. Адже він є чи не найдавнішою ганебною ознакою нашої цивілізації: його прояви супроводжували життя первісних родів, кланів і племен, а також притаманні деяким модерним націям.

На підставі археологічних знахідок, які дають уявлення про масштаби людського насильства, можна припустити, що геноцид властивий як великим та організованим, так і малим доісторичним спільнотам. Він був способом, у який стародавні імперії та народи - від шумерів і асси­рійців до греків і римлян - формулювали своє вбивче вчення про уявних чи справжніх ворогів, водночас плекаючи свою ідентичність. Політичні діячі та різноманітні спільноти - малі та великі, примітивні й модерні - були налаштовані проти внутрішніх груп (племінних, етнічних, соціальних) і прагнули ліквідувати їх задля збереження власних привілеїв, послаблення опозиції, консолідації влади та примноження багатства.

Людство завжди тяжіло до об'єднання в групи за принципом спільності певних рис її представників, а також плекало нетерпимість до "чужинців". Що менше спільних цінностей і стандартів поведінки, то більша ймовірність, що члени зовнішньої групи стануть об'єктом гоніння представниками внутрішньої групи. Звідси поява "релігійних традицій презирства та колективного наклепу, стереотипів і образливих метафор, які вказують на те, що жертва є нижчою істотою, недолюдиною",- пояснює Адам Джонс у книжці "Геноцид. Вступ до глобальної історії".{3}

Згадки про геноцид містить і Біблія. Знищити все жи­ве, пощадивши тільки Ноя, вирішує Бог у книжці Буття (6:17-19):

Знищення сусідів висвітлюється як спосіб розв'язання суспільних проблем і в 1 Самуїлова 15:2-3:

На думку вченого Єльського університету Бена Кірнана, першим геноцидом слід уважати події, які відбувалися під час облоги та знищення Карфагену Римом наприкінці Третьої Пунічної війни (149-146 роки до н. е.). Насправді це припущення є доволі спірним, адже навряд людство володіє достатньою інформацією про перший випадок геноциду. Підживлюваний ідеологічним запалом сенатора Катона, Рим намагався придушити уявну загрозу з боку обеззброєного Карфагену. "Карфагенське рішення" знайшло багато відгуків у війнах наступних століть.

За останні три тисячоліття історії в геноциді не було нічого спонтанного, стверджує Норман Наймарк, професор Стенфордського університету, відомий дослідник геноцидів та автор книжки "Геноциди Сталіна". Не лише жага до загарбництва, але й прагнення утвердити ідентичність слугували рушієм для постійних нападів на сусідні чи далекі території, для виступів проти корінних народів і їх поневолення, для встановлення гегемонії над ними та захоплення їхніх земель і багатств. Поняття про війни на знищення зі Старого Заповіту та руйнування Карфагену римлянами - це два відомі приклади того, як винищення іншого народу та його культури під час вій­ни чи одразу після неї слугує важливим засобом утвердження ідентичності. У випадку з давніми євреями - як акт, схвалений Богом, заради їхньої великої слави. А для римлян у Карфагені - знову ж таки, як акт, дозволений богами, заради Римської республіки.{6}

На початку XVI століття в Північній та Південній Америці відбулося кілька хвиль геноцидів, спрямованих на знищення індіанців. На зорі Колумбових відкриттів там мешкало приблизно 90 000 000 осіб. До кінця ХVI століття померло майже 80 000 000 людей. Ближче до нашого часу акти геноциду набули справді моторошних масштабів: турецьке побоїще-геноцид вірмен, сирійських християн і понтійських греків; нацистський геноцид євреїв, ромів, радянських військовополонених; численні геноциди радянського режиму. 1994 року в Руанді представники народу хуту здійснили геноцид народу тутсі, а 1995-го в Сребрениці (Боснія і Герцеговина) - серби скоїли масове вбивство місцевих мусульман. І це неповний перелік злочинів, що відбулися в недалекому минулому.

Пригадаймо найбільші акти геноциду, скоєні у XX-XXI сто­літтях.

Геноцид вірмен (1915-1923 роки)

Перша половина ХХ століття стала найжорстокішим періо­дом масових убивств. Один із найбільших актів геноциду вчинила Османська імперія. 1915 року, під час Першої світової війни, радикальні турецькі націо­налісти вирішили позбавитися християнської меншості, представниками якої були вірмени. Цей геноцид здійснювали через фізичне знищення й депортації, зокрема переміщення цивільно­го населення в умовах, що призводять до неминучої смерті.

Знищення вірмен розпочали з роззброєння вірменських солдатів із подальшими масовою депортацією та вбивствами цивільного населення. Працездатних чоловіків убивали, а приречені на смерть жінки та діти були змушені пішки долати Сирійську пустелю у так званих "Маршах смерті". Цілі села було спалено разом із жителями, а кораблі з вірменами буксирували в Чорне море й топили.

Упродовж трьох років загинуло понад 1 500 000 вірмен. Інші втекли чи були змушені переселятися до Месопотамії, Лівану та Сирії, але більшість із них загинули від голоду й хвороб під час пішого переходу. Понад 1 000 000 вір­менських біженців було розсіяно по всьому світу.

Голодомор в Україні (1932-1933 роки)

Не менш моторошним актом геноциду ХХ століття стала трагедія, добре відома українському народові,- Голодомор, організований керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932-1933 роках через створення штучного масового голоду в Україні й на Кубані. 1932 року голодом було замордовано сотні тисяч людей, а 1933-го кількість жертв становила мільйони. За мінімальними оцінками, від Голодомору померло приблизно 3 900 000 людей на території Української РСР.

Передумовою Голодомору були заходи вищого керівництва Радянського Союзу на чолі зі Сталіним і комуністичної верхівки УРСР, спрямовані на придушення українського національно-визвольного руху й фізичне знищення частини українських селян. Під час Голодомору радянська влада мала в резерві значні запаси зерна та здійснювала його експорт за кордон, а водночас мільйони українців помирали страшною смертю, оскільки всі запаси продовольчих товарів було конфісковано совєтами.

Цей брутальний злочин замовчувався радянським режимом упродовж багатьох десятиліть. Ще й досі тривають дискусії щодо визнання Голодомору актом геноциду, а його виконавців так і не було притягнуто до відповідальності.

Голокост (1933-1945 роки)

Найбільш відомим в історії актом геноциду є Голокост, або Шоа (івр. HaShoah - "катастрофа"). Його жертвами стали приблизно 6 000 000 євреїв. Убивства організувала німецька нацистська партія на чолі з Адольфом Гітлером, яка сповідувала радикальний антисемітизм і цілеспрямовано знищувала єврейське населення.

Особливостями Голокосту були його планомірність і масовий характер: нацисти знищували мільйони людей на великих територіях і в багатьох країнах Європи. Для його проведення вони використовували спеціальні (ефективні й нові на той час) методи знищення, зокрема новітні хімічні та механічні засоби вбивства, та створили відповідну інфра­структуру. Євреїв убивали у спеціально побудованих і облаштованих таборах смерті, використовуючи для цього крематорії, а облік кількості знищених вели за допомогою рахувальних машин із перфокартами.

Для обґрунтування Голокосту нацисти використовували псевдонаукову расистську теорію про неповноцінність чи недорозвиненість певних груп людей, які підлягали знищенню.

Депортація кримських татар (1944 рік)

Цей акт геноциду розпочався 18 травня 1944 року. Офіційною "причиною" депортації стало огульне звинувачення кримськотатарського народу в нібито масовому співробітництві з нацистською Німеччиною під час Другої світової війни.

За офіційними даними, у віддалені регіони Радянського Союзу - від північного Передуралля до республік Середньої Азії - було депортовано понад 193 000 кримських татар. За даними самоперепису, проведеного Національним рухом кримських татар, ця кількість є значно вищою (понад 420 000 осіб). Під час виселення та в перші роки після нього загинуло від 27 до 46 % депортованих (офіційні дані НКВС).

Сталін прагнув знищити всі сліди існування кримських татар: було заборонено етнонім "кримські татари" та згадки про цей народ, про що свідчить більш ніж сорокарічна відсутність такої національності в переписах населення СРСР (1959, 1970, 1979 років). Після депортації почалася зміна кримськотатарських назв сіл, районів, міст: загалом було перейменовано приблизно 1300 населених пунктів (тобто майже 90 % усіх топонімів півострова). 1945 року скасували місцеву національно-територіальну автономію - Кримську АРСР, а натомість створили Кримську область, куди почали масово переселяти населення переважно з РРФСР: Воронезької, Курської, Орловської та тоді Білгородської областей.

Попри взятий Микитою Хрущовим курс на десталінізацію, директиву про заборону повернення кримських татар не було скасовано. Тому, на відміну від інших депортованих народів, вони були вимушені залишатися в Центральній Азії впродовж ще кількох десятиліть. Масове повернення кримських татар на батьківщину почалося 1989-го. Того ж року Верховна Рада СРСР засудила депортацію та визнала її злочинною.

Радянська влада ніяк не допомагала поверненню кримських татар на свої землі. Російська Федерація, яка проголосила себе державою-правонаступницею СРСР, також не провела жодного судового процесу над особами, відповідальними за насильницьке переселення або причетними до нього.

Геноцид у Камбоджі (1975-1979 роки)

1975 року комуністичний рух "Червоні кхмери" повалив уряд Камбоджі й утворив самопроголошену країну під назвою "Демократична Кампучія". Першим завданням нової "влади" було знищення всіх "ворогів народу", до яких було зараховано представників старого режиму, ­військових, а також будь-кого, кого вважали "ворогом" (журналістів, викладачів, підприємців, представників інтелігенції, буддистів і просто людей в окулярах).

Бажаючи перетворити країну на аграрну республіку, "Червоні кхмери" переселяли мешканців міст до сільських районів, де примушували їх працювати в нелюдських умовах. Брак їжі та хвороби спричинили смерть сотень тисяч камбоджійців. "Червоні кхмери" практикували масові страти на так званих "полях смерті". Там знищували тих, кого вважали опозицією, а також представників національних меншин і віруючих. Упродовж 1975-1979 років у країні функціонували концентраційні табори, де щоденно відбувалися страти.

За різними оцінками, жертвами терору стали від 1 500 000 до 3 000 000 жителів Камбоджі. 1979 року злочинний режим було повалено в'єтнамськими військами й ре­пресії припинилися.

Знищення іракських курдів (1987-1989 роки)

Боротьба з курдським населенням Північного Іраку велася під керівництвом очолюваної Саддамом Хусейном партії БААС і була передбачена програмою під кодовою назвою "Анфаль". Курди становлять давню етнічну групу, яка мешкає в кількох країнах Близького та Середнього Сходу. Вони історично не ладнали з урядом Іраку, а під час ірано-іракської війни 1980-х ця напруженість досягла максимуму.

Першою акцією масового геноциду курдів було знищення влітку 1983 року всіх чоловіків (віком від 15 років) курдського племені барзан. Іракські солдати оточили табори, у яких перебували депортовані барзанці, завантажили всіх чоловіків і вивезли їх у невідомому напрямку. Цей акт геноциду був передвісником масштабного знищення курдів під час операції "Анфаль", унаслідок якої загинули або зникли безвісти майже 182 000 курдів. Доля більшості з них залишалася невідомою аж до повалення режиму Саддама Хусейна, коли по всьому Іраку почали знаходити масові поховання страчених.

Притаманною рисою цього геноциду було застосування хімічної зброї, зокрема хімічні бомбардування курдських населених пунктів іракською авіацією у квітні 1987 року та газова атака в Халабджі в березні 1988 року. Реалізація програми "Анфаль" супроводжувалася знищенням курдських міст і сіл, а також переселенням місцевих жителів до так званих "зразкових селищ", які фактично були концтаборами. З 5000 курдських сіл було повністю зруйновано 4000. Майже 700 000 курдів перебували в концентраційних таборах, а біженцями стали приблизно 1 000 000 осіб.

Геноцид у Боснії (1992-1995 роки)

На початку 1990-х в Югославії розпочався розкол на рес­публіки, що супроводжувався зростанням міжетнічної напруженості. У новоствореній Боснії і Герцеговині між­етнічний конфлікт переріс у геноцид боснійських мусульман, організований генералом Ратко Младичем та здійс­нений військами Республіки Сербської.

У липні 1995-го армія боснійських сербів удерлася до боснійського міста Сребрениці та змусила нідерландських миротворців видати мусульман чоловічої статі. Протягом 13-22 липня було вбито приблизно 8000 хлопчиків і чоловіків віком від 12 до 77 років. Це було найбільше насильницьке позбавлення життя в Європі з часів Другої світової війни (до вбивств, скоєних росіянами в Україні 2022 року). Понад 25 000 боснійських мирних жителів зазнали масового вигнання. Під час кампанії з етнічної "чистки" відбувалися вбивства, незаконне ув'язнення, сексуальне насильство, катування та пограбування боснійців. Цей геноцид тривав до осені 1995 року й забрав життя понад 20 000 людей. Більшість із них було розстріляно або спалено, а декого з жертв прилюдно обезголовили.

Міжнародний кримінальний трибунал із колишньої Югославії визнав різанину в Сребрениці актом геноциду. 24 березня 2016 року колишнього лідера боснійських сербів і першого президента Республіки Сербської Радована Караджича визнали винним у геноциді в Сребрениці, військових злочинах і злочинах проти людяності й засудили до 40 років ув'язнення. 2019-го апеляційний суд збільшив покарання до довічного ув'язнення.

Різанина в Руанді (1994 рік)

Геноцид у Руанді був спричинений діями тимчасового уряду, що прийшов до влади внаслідок військового заколоту 1994 року. Країною почали правити представники етнічної більшості - народу хуту, які розгорнули кампанію з переслідування та знищення народу тутсі, який також заселяв Руанду.

Злочин було організовано центральним військовим правлінням і підтримано місцевою владою. Основними виконавцями вбивств були угрупування "Інтерахамве" та "Імпузамугамбі", чисельність яких на початку геноциду становила до 30000 осіб і які підкорялися армії та цивільній владі. Прості жителі охоче долучалися до масових убивств: вони співпрацювали з місцевою владою й передавали інформацію про своїх знайомих, сусідів і співробітників, а також брали безпосередню участь у виконанні вбивств.

З початком геноциду армія та озброєні угруповання почали масове спорудження дорожніх постів для унеможливлення втечі біженців. На цих постах охоронці перевіряли документи або в інший спосіб визначали приналежність людей до певних груп. Убивства вчиняли в церквах, школах та урядових будівлях, де намагалися знайти порятунок тутсі й помірковані хуту.

Було замордовано сотні тисяч людей. Найпоширенішим знаряддям страти був мачете, оскільки патрони дорого кош­тували і їх бракувало. Дані щодо кількості жертв ­цього геноциду різняться залежно від джерела (за деякими, було вбито 500 000 людей, за іншими - понад мільйон).

Геноцид чеченців (1994-2009 роки)

У 1990-х і 2000-х територія Ічкерії (Чечні), яка 1991 року проголосила себе незалежною державою (але не отримала російського та міжнародного визнання), пережила дві війни. Обидві супроводжувалися цілеспрямованим терором, що його проти мирного населення чинили російські силовики.

Збройні сили та підрозділи Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації катували та вбивали мирне населення, грабували, палили будинки. Для виявлення й зачистки чеченських повстанців і їхніх однодумців у самій республіці та за її межами було створено мережу фільтраційних таборів. За даними уряду Ічкерії в екзилі, сьогодні в концентраційних таборах Російської Федерації перебуває понад 27 000 чеченців, а ще десятки тисяч вважаються зниклими безвісти. Загалом унаслідок цього російського геноциду чеченці втратили понад 300 000 людей (майже 25 % населення).

Геноцид у Сирії

Під час громадянської війни в Сирії (між урядом диктатора Башара аль-Асада і повстанцями) Росія 2015 року розпочала інтервенцію в цю близькосхідну країну (буцімто для надання допомоги сирійському уряду в поверненні території, зокрема контрольованої опозиційними до Асада силами, підтримуваними США та їхніми союзниками). За час цієї війни половина довоєнного 23-мільйонного населення покинула свої домівки, а 300 000 сирійців було вбито.

Упродовж останніх восьми років геноцид є невід'ємною складовою цієї російської інтервенції. Для закріплення диктатури Башара Асада використовуються голод та знищення цивільних об'єктів (шкіл, лікарень) і навіть цілих житлових кварталів. Показовими проявами геноциду в Сирії є регулярні бомбардування російською авіацією мирного населення, гуманітарних конвоїв і прикордонних сирійсько-турецьких переходів, що використовуються для транспортування їжі, води та ліків, а також складів із зерном, млинів і пекарень. Численні випадки застосування зброї невибіркової дії, касетних боєприпасів і некерованих бомб у містах задокументовано свідками подій і право­захисними організаціями. Попри наявність свідчень про десятки тисяч фактів звірств стосовно цивільних осіб, світова спільнота не здійс­нила жодних рішучих кроків для припинення злочинів Росії в Сирії.

Радянський геноцид в Україні

(Промова Рафала Лемкіна 1953 року в Мангеттен-центрі в Нью-Йорку під час ушанування 20-ї річниці Великого Голоду в Україні){234}

Не можна любити народів других, Коли ти не любиш Вкраїну!..

(З вірша Володимира Сосюри "Любіть Україну")

Масове вбивство народів і націй, яке характеризувало просування Радянського Союзу в Європу, не є новою ознакою його політики експансії. Не є воно й нововведенням, вигаданим просто для того, щоби створити однорідність із відмінностей поляків, угорців, балтійців, румунів, які тепер залишаються на окраїнах радянської імперії. Це радше довгострокова характеристика навіть внутрішньої політики Кремля, для якої теперішні можновладці мали достатній прецедент у діях царської Росії. Це справді необхідний крок у процесі "з'єднання", що, як гаряче сподіваються радянські вожді, створить "радянську людину", "радянську націю". Щоб осягнути ту ціль, ту об'єднану націю, кремлівські вожді радо знищать нації та культури, які здавна населяли Східну Європу.

Те, про що я хочу говорити,- це, мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації, а саме - винищення української нації. Як я сказав раніше, це тільки логічний наступник царських злочинів, як-от потоплення 10000 кримських татар за наказом Катерини Великої, масові вбивства Івана Грозного, що їх скоювали "відділи СС" - Опричнина, винищення царем Миколою І польських національних лідерів та українських католиків і низка єврейських погромів, які періодично плямували російську історію. Усе це мало свої відповідники в межах Радянського Союзу - нищення інгерманландців, донських і кубанських козаків, республіки кримських татар, балтійських націй Литви, Естонії та Латвії. У кожному випадку це вияв тривалої політики ліквідації неросійських народів через усування вибраних частин суспільства.

Україна становить частину південно-східного СРСР, яка дорівнює просторам Франції й Італії та має населення приблизно 30000000 осіб.{235} Російська житниця, вона завдяки своєму географічному розташуванню стала стратегічним ключем до нафти Кавказу й Ірану та до всього арабського світу. На півночі вона межує з Росією. Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагає­ться незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самого серця радянської ідеї. Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього "союзу республік" і вирішили переробити його та пристосувати до свого зразка єдиної російської нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія - усе інакше. Попри залежність від Москви, він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію та навіть смерть. Тому було особливо важливо пристосувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини.

Українське населення є дуже вразливим до знищення його певних частин, тому комуністична тактика не наслідувала взірця німецьких нападів проти євреїв. Українська нація є надто багатолюдна, щоби можна було її цілковито знищити ефективним способом. Однак її релігійне, інтелектуальне й політичне керівництво, добірні та вирішальні частини, є нечисленними, і через це їх легко ліквідувати. Саме тому радянська сокира з повною силою вдарила по цих групах за допомогою відомих знарядь масового вбивства, депортації та примусової праці, заслання й голоду.

Ця атака мала систематичний характер: увесь процес повторювали знову й знову, щоби протистояти новим спалахам національного духу. Перший удар було спрямовано на інтелігенцію, мозок нації, щоби паралізувати решту організму. 1920-го, 1926-го й знову 1930-1933-го вчителів, письменників, митців, мислителів і політичних провідників було ліквідовано, ув'язнено або депортовано. Як подає журнал Ukrainian Quarterly за осінь 1948 року, тільки 1931 року було заслано до Сибіру 51 713 інтелектуалів. Така сама доля спіткала принаймні 114 визначних поетів, письменників і митців - найвидатніших культурних провідників нації. За приблизними підрахунками, принаймні 75 % українських інтелектуалів і професіоналів у Західній Україні, на Закарпатті та Буковині було брутально винищено росіянами (Ukrainian Quarterly, літо 1949).

Водночас із цим ударом по інтелігенції ішов наступ на Церкву, священників і церковну ієрархію - "душу" Украї­ни. Між 1926 і 1932 роками було ліквідовано Українську авто­кефальну православну церкву, її митрополита (Липківського) і 10 000 священників. 1945 року, коли радянську владу було встановлено в Західній Україні, подібна доля спіткала Українську католицьку церкву. Факт, що ­перед ліквідацією цієї церкви їй запропонували можливість приєднатися до Російського патріархату в Москві - політичного знаряддя Кремля,- указує, що єдиною метою тієї акції була русифікація.

11 квіт­ня 1945 року, за два тижні перед конференцією в Сан-Франциско, загін військ НКВС оточив кафедральний собор Св. Юра у Львові та арештував митрополита Сліпого, двох єпископів, двох прелатів і кількох ­священників. Усіх студентів міської богословської семінарії вигнали зі школи, а професорам подали до відома, що Українська греко-­католицька церква припинила існувати, що її митрополита заарештовано і його місце посяде єпископ, призначений радянською владою. Такі акції було повторено всюди в Західній Україні та поза лінією Керзона в Польщі. Принаймні сім єпископів були арештовані або пропали безвісти. На цій території не залишилося на волі жодного єпископа Української католицької церкви. 500 священників, які зібралися, щоби протестувати проти радянської акції, розстріляли або заарештували. По всьому краю було вбито сотні священників і мирян, а тисячі заслано до таборів примусової праці. Цілі села було знелюднено. Під час депортації родини навмисне розділяли: батьків - до Сибіру, матерів - до цегельних заводів у Туркестані, а дітей - до комуністичних домів на "виховання". Українську церкву було проголошено організацією, шкідливою для добробуту радянської держави, а її членів записано до радянських поліційних досьє як потенційних "ворогів народу". Фактично, за винятком 150 000 вірян у Словаччині, Українська католицька церква була офіційно ліквідована, її ієрархи ув'язнені, її духовенство розігнано й депортовано.

Ці напади на "душу народу" мали й матимуть серйозні наслідки для "мозку" України, адже значна частина інтелектуалів традиційно походила з родин духовенства, самі священники були провідниками в селах, а їхні дружини очолювали благодійні організації. Чернечі чини завідували школами та опікувалися більшістю благодійних організацій.

Третє вістря радянської атаки було спрямовано проти хліборобів - великої кількості селян-одноосібників, хранителів традицій, фольклору та музики, національної мови й літератури, національного духу України. Зброя, яку застосовували проти них, є, мабуть, найстрашнішою з усіх - виморювання голодом. Протягом 1932 і 1933 років 5000000 українців померли від голоду. Цю жорстокість 28 травня 1934 року 73-й Конґрес (США) засудив як нелюдську. Була спроба охарактеризувати цей найбрутальніший вияв радянської жорстокості як економічну політику, пов'язану з колективізацією пшеничних ланів, а отже, з потребою в ліквідації куркулів - незалежних селян. Але насправді великих фермерів в Україні було дуже мало. Радянський письменник Косіор{236} заявляв у газеті "Ізвестія" від 2 грудня 1933 року: "Український націоналізм - це для нас головна небезпека". І, щоби викорінити цей націоналізм і встановити жахливу одноманітність радянської держави, принесли в жертву українське селянство. Метод, застосовуваний у цій частині плану, не обмежувався якоюсь конкретною групою. Потерпали всі - чоловіки, жінки, діти. Урожай того року був достатній, щоби нагодувати людей і худобу в Україні, хоча дещо менший, ніж попереднього року. Правдоподібно, що значною мірою це було спричинено боротьбою довкола колективізації. Проте голод був потрібний радянській владі, тож вона створила його "на замовлення", накладаючи надзвичайно високу зернову квоту як державний податок. Ба більше, на тисячах акрів пшеницю ніколи не було зібрано - урожай залишили гнити на полях. Решту збіжжя відвезли до державних зерносховищ для зберігання до часу, аж поки влада вирішить, як розподілити зерно. Велику частину цього врожаю, такого життєво важливого для українців, експортували за кордон, щоби дістати кредити.

Стикнувшись із голодом на селі, тисячі людей покинули домівки й подалися до міст жебрати їжу. Коли їх виловлювали та висилали назад у села, вони залишали своїх дітей у містах, сподіваючись, що хоч ті зможуть вижити. Тож тільки в Харкові було залишено 18 000 дітей. У селах із тисячним населенням виживала сотня; в інших - половина людей зникала, щодня гинуло 20-30 осіб. Людоїдство стало звичайним явищем.

Московський кореспондент газети Christian Science Monitor В. Генрі Чемберлен писав 1933 року:

Четвертим кроком у тому процесі стала фрагментація українського народу через поселення в Україні чужинців та одночасне розпорошення українців усією Східною Європою. У такий спосіб мало бути знищено етнічну єдність та перемішано нації. Між 1926 і 1939 роками частка українців в населенні України знизилася з 80 до лише 73 %. Унаслідок голоду та депортації українське населення зменшилося з 23 200 000 до 19 600 000, тоді як неукраїнське зросло на 5 600 000. Якщо взяти до уваги, що колись Україна мала найбільший рівень приросту населення в Європі, приблизно 800 000 осіб щорічно, то можна легко побачити, що російська політика досягла свого.

Такими були головні кроки систематичного нищення української нації, її поступового поглинання новою радянською нацією. Варто зазначити, що спроби цілковитого знищення українців, як-от німці чинили щодо євреїв, не було. Проте якщо радянська програма досягне успіху, якщо інтелігенцію, священників і селян буде знищено, Україна загине так само, наче було б убито всіх без винятку українців, бо вона втратить ту частину народу, що зберігала та розвивала її культуру, її вірування, її спільні ідеї, які керували нею й дали їй душу, тобто зробили її нацією, а не просто населенням.

Не обходилось і без масових нерозбірливих убивств - вони просто не були складовою частиною плану, радше випадковістю. Тисячі людей було страчено, а незліченні тисячі запроторено на певну смерть у сибірських трудових таборах.

Місто Вінницю можна назвати "український Дахау". У 91 могилі перебувають тіла 9432 жертв радянської тиранії, розстріляних НКВС 1937-го чи 1938 року. Тіла лежали приблизно від 1937 року на справжніх кладовищах поміж надгробками, у лісах і (яка страшна іронія!) під танцювальним майданчиком, аж поки їх відкрили німці 1943 року. Про багатьох із цих жертв радянська влада повідомляла, нібито їх було заслано до Сибіру.

Також Україна має своє Лідіце - село Завадка, знищене польськими прибічниками Кремля 1946 року. Польська Друга дивізія атакувала цю місцевість тричі, убиваючи чоловіків, жінок і дітей, спалюючи житлові будинки та забираючи господарську худобу. Під час другого нападу червоний командир заявив уцілілим мешканцям: "Така сама доля зустріне кожного, хто відмовиться виїжджати в Україну. Отже, я наказую, щоби впродовж трьох днів село було залишене, інакше я вб'ю кожного з вас". (Death and Devastation on the Curzon Line, by Walter Dushnyk [Володимир Душник "Смерть і спустошення по лінії Керзона"]).

Коли село остаточно евакуювали, серед 78 мешканців, що вижили, було тільки четверо чоловіків. Протягом березня того ж року два інші українські села було атаковано тим самим червоним загоном, і з ними поводилися приблизно так само.

Наведені тут факти стосуються не лише України. План, що його радянська влада там використовувала, повторювався й далі повторюється. Це є суттєва частина радянської програми експансії, бо вона пропонує швидкий шлях для уніфікації різноманітних культур і націй, які складають радянську імперію. Невимовні страждання мільйонів людей не змусили радянську владу звернути з цього шляху. Навіть якби не було іншої причини, тільки ці людські страждання, ми мусили б засудити той шлях як злочинний. Але це ще не все. Це не просто справа масового вбивства. Це - геноцид, знищення не лише окремих осіб, але й культури та нації. Навіть якби існувала можливість досягти (знищення культур і націй) без страждань, ми все ж таки були б змушені це засудити, адже все те, що формує націю - споріднення умів, єдність ідей, мови й звичаїв,- становить один із найважливіших наших засобів цивілізації та прогресу. То правда, що нації зливаються й утворюють нові нації (ми маємо приклад такого процесу в нашій власній країні, США), але це злиття полягає в привнесенні найвищих цінностей, що їх має кожна культура, до спільного фонду благ. Саме таким способом світ посувається вперед. Тож хибним у радянських планах, окрім дуже важливих проблем людських страждань і людських прав, ми вважаємо злочинне марнування цивілізації та культури. Бо радянська національна єдність твориться не об'єднанням ідей і культур, а цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком однієї - радянської.