Вступ
Одного чотирирічного хлопчика одна авторка попросила намалювати речення, і він зробив це так:
Митець уточнив, що це речення вредне, бо поліція робить віу-віу, а він (ги-ги-ги, дивись, робот!) малюватиме завтра машинку, мамо, чи привезеш ти мені з роботи монстра.
Загалом і сам малюнок, і ЛСД, яке ви щойно прочитали, мені сподобалися. Але є нюанс. І саме цей нюанс я планую коротенько уточнити на подальших 240 сторінках цієї книжки. Звісно, з вашою допомогою, хочете ви цього чи ні.
Спершу про те, що в намальованому й сказаному слушне: речення - це оформлена за допомогою слів мовна одиниця, в якій ми висловлюємо певну думку й виражаємо емоцію (на картині речення вредне, нагадую). Далі про те, чого в картині й дитячому висловленні не виявилося: завершеного змісту.
І одразу до гарних новин (бо не хотілося б, аби ви тут же відклали цю філософську працю до кращих часів): чотирирічний хлопчик тільки вчиться писати довершені картини й висловлювати завершений зміст, а ми з вами це вже давним-давно вміємо й несвідомо щоразу реалізуємо у творенні досконалих речень. Це зараз було пафосно, а тепер нормально: речення - основна мовна одиниця, за допомогою якої ми спілкуємося, висловлюємо власні думки, передаємо інформацію та виражаємо емоції. Кожен і кожна з нас робить це за граматичними законами нашої мови, і ці закони закладені в наше мислення від природи.
Ані словосполучення, ані слово, ані звук до такого не здатні. Якщо ви хочете зараз гукнути, мовляв, алло, Ольго Петрівно, слово може виражати закінчену думку й емоції, то не стримуйтеся, місце для здорової дискусії в нас завжди знайдеться. Особливо якщо врахувати, що в такому разі слово припиняє бути словом і стає повноцінним реченням.
Завдання слова - давати чомусь назву: певному предмету, певному явищу, певній істоті, певній дії тощо. Проте щойно хтось скаже: Зрада! - всі українці зрозуміють, що слово набуло комплексності, почало виражати певний зміст і закликало взяти участь у національному виді спорту: шукати зраду навіть там, де перемога. Так стається з усіма повнозначними словами, які здатні, крім називання, розширити свої можливості й стрибнути кар'єрною драбиною з лексичного на граматичний рівень мови.
З неповнозначними словами теж час від часу стається така граматична історія. Наприклад, у діалозі
- Ходім сьогодні в бар?
- Ні.
заперечна частка ні - цілком собі речення. Неприємне таке речення. Не кажіть його.
Речення бувають такі різні: прості, складні, однослівні, багатослівні, повні, неповні, всякі, всілякі й усілякі - що не варто й намагатися звести цей феномен до якогось надто спрощеного пояснення. Ми побачимо далі, що для вираження думки й донесення її до співрозмовника українська мова дає просто-таки величезну кількість можливостей. А речень, які ми можемо, вміємо й практикуємо створити своїм мозком, просто нескінченна кількість. І це не перебільшення, адже якнайрізноманітніші конструкції зі слів української мови для вираження думки можна складати безкінечно2.
Що там балакати, зараз лише 19 сторінка книжки, а авторка вже настворювала тих речень до біса. А скільки ще настворює - гай-гай!
Граматичну будову речення вивчає синтаксис, і перша частина книжки присвячена саме йому. Якщо ви напружилися, що тут я моралізуватиму стосовно розділових знаків, то розпружуйтеся, будь ласка: цим я займатимуся в другій частині, де буде про пунктуацію, що, власне, цими розділовими знаками й займається.
Коли мовознавці говорять про логіку творення речення, вони часто співвідносять його із судженням - логічним поняттям, що означає мисленнєву одиницю. Це хороше зіставлення, бо всі наші судження про цей світ і про себе в ньому під час вербалізації, тобто оформлення за допомогою слів, стають реченнями. Інакше кажучи, будь-яка виражена мовою думка є реченням (або кількома реченнями).
Ще речення називають висловленням. І це теж хороша ідея, бо висловлення - це одиниця спілкування, побудована за граматичними законами мови. Звісно, будь-яке речення, сформульоване усно чи письмово, є висловленням.
Мета висловлення
Це може здаватися фактом неочевидним, але кожне висловлення - усне чи письмове - переслідує якусь мету. Ні, не когось із нас переслідує, а саме мету, себто речення ми вимовляємо або пишемо для чогось: аби поділитися враженнями, аби когось про щось попросити, виявити емоцію, щось розповісти... Цілі нашого висловлювання можуть бути різними, однак їх можна об'єднати в три узагальнені:
Повідомлення про певні подію, факт, явище дійсності - це розповідь. Тож, відповідно, речення, що містять такі повідомлення, називаємо розповідними.
Спонукання до чогось: прохання, наказ, пересторогу, пораду, вимогу, заборону, заклик - ми формулюємо в реченні спонукальному. Зауважте, погроза - це не спонукальне речення. Бо коли кажемо Зараз я декому покажу, де раки зимують, ми нікого ні до чого не спонукаємо, а вводимо, так би мовити, в курс власних планів на найближче майбутнє.
І, зрозуміло, запитання до співрозмовника чи співрозмовниці (що не обов'язково потребує відповіді, але в будь-якому разі схиляє до роздумів) запаковуємо в речення питальне.
Формальний принцип вирізнення таких речень у тексті простий: наприкінці розмовного речення завжди стоїть крапка, наприкінці спонукального - знак оклику, питального - знак питання. Гарний же принцип? Гарний. Шкода, що неробочий. Він працює тільки щодо питальних речень, бо вузькоспеціалізований знак питання й справді стоїть лише в них.
Та порівняймо такі речення: 1. Я хочу кожний день років нових! 2. Без тебе нічого не буде, хочеш чи ні. Чим, на вашу думку, вони відрізняються між собою, крім того, що перше належить Михайлю Семенку, а друге - досліднику творчості Михайля Семенка Сергієві Жадану? Правильно, нічим, адже обидва є розповідними: у першому автор розповідає про свої щоденні бажання, а в другому - про невтішні перспективи когось усупереч будь-яким бажанням.
Однаковими за метою висловлювання є й речення: 1. Гей, ти, найвищим визнаний, стій, виходь з найсумнішим і вигнаним на бій! 2. Кохай, рибо, кохай, хай безнадійно, хай, хай без жодних надій - радій, рибо, радій. Попри те що перше все так само належить перу Михайля Семенка, а друге - кульковій ручці Сергія Жадана, обидва речення є спонукальними, бо в першому автор викликає на бій, а в другому - радить, просить або наказує (це, на щастя, можна уточнити в самого автора) кохати й радіти.
Тож бачимо, що крапка й знак оклику аж ніяк не є надійними показниками мети наших висловлювань. Їм узагалі в цьому сенсі довіряти не можна, зате точно можна тому, хто акумулює в собі сенс усього речення, - і це, звісно, присудок. У спонукальних реченнях він виражений дієсловами наказового способу, частками хай і нехай, інфінітивами, наприклад:
От на присудок і варто зважати, коли з'ясовуємо вид речення за метою висловлювання.
А крапка й знак оклику сигналізують про дещо інше.
Емоційне забарвлення
Кожне речення можна вимовляти з підсиленою інтонацією - і тоді воно набуває певного емоційного забарвлення. Інакше кажучи, даємо емоцію - отримуємо емоційно забарвлене речення. Коли так робимо, виходить окличне речення. Коли не робимо - речення лишається неокличним.
Ось де крапка й знак оклику набувають розрізнювального значення, адже за допомогою крапки оформлюємо речення неокличні, а за допомогою знака оклику - і це зрозуміло із самої його назви - окличні. Порівняйте: Ходім гуляти. - Ходім гуляти! Не кричи, я тебе й так чую. - Не кричи, я тебе й так чую! Сама не кричи. - Сама не кричи! Ну, і так далі, поки не посваримося.
Питальні речення теж можуть бути окличні й неокличні. Їх легко розрізнити за тим-таки знаком оклику, наприклад: Чого ти кричиш? - Чого ти кричиш?! Хто тобі сказав, що ти не кричиш? - Хто тобі сказав, що ти не кричиш?! Далі продовжуємо, чи для сварки вже достатньо?
Знаю, шановні читачі, що зараз ви хотіли би пояснити олдовій авторці: в нинішньому світі знак оклику означає, що ми на когось кричимо3, а крапка - що виявляємо пасивну агресію, а знак оклику біля знака питання - це взагалі підсудна справа. Але авторка - стріляний дубчак і передбачила цю мить, тож запевняю, що все пояснила в другій частині книжки. Поки що нам треба прийняти факт, що у світі рожевих поні літературної мови знак оклику й крапка не означають нічого поганого, а свідчать лише про емоційне забарвлення наших речень на письмі й підвищення інтонації в усному мовленні.
Склад речення
А тепер від емоцій і визначених цілей нашої усно-письмової балаканини ми переходимо до форми. Точніше, до формального синтаксису. У цієї науки є один величезний мінус: вона не надто зважає на контекст, на те, за яких умов ми формулюємо свої речення і чим керуємося, коли утворюємо ті чи інші синтаксичні структури. Їй цікава передусім форма: члени речення, їх поєднання, правила відокремлення й оце от усе.
Але є й ще більший плюс: тут усе таке логічне й струнке, що з українського речення можна писати картину! Так, це було окличне речення, так, воно було емоційно забарвленим, бо розглядання синтаксису з формального боку завжди викликає море позитивних емоцій. І я спробую вас у цьому переконати.
Та поки переконування ще не почалося, звернімо увагу, що залежно від кількості головних і другорядних членів, а також граматичних основ речення може бути:
- двоскладним - граматична основа складається з підмета й присудка;
- односкладним - граматична основа складається з одного члена речення, співвідносного з підметом чи присудком;
- непоширеним - містить лише граматичну основу;
- поширеним - крім граматичної основи, містить ще другорядні члени;
- простим - містить одну граматичну основу;
- простим ускладненим - містить одну граматичну основу й ускладнювальні елементи;
- складним - містить дві й більше граматичні основи.
Чи стало вам моторошно від кількості видів речень, про які ми ще не згадали? Якщо стало, то спішу вас заспокоїти: насправді їх іще більше. І я планую про кожен з них поговорити, навіть якщо ви просто осудливо мовчатимете, похмуро гортаючи сторінки, й не підтримуватимете мою захоплену розмову.
Завдання кожного фаната синтаксису - переконати, що синтаксис крутезний, і залучити в цю релігію якомога більше новонавернених. Не привертаючи уваги санітарів, звісно.
Ось цим я й займатимуся за три... дві... одну секунду4.
2 До речі, де моя Нобелівська премія? Я щойно відкрила синтаксичну нескінченність, агов!
3 А може, ми й справді кричимо?!
4 Якщо вам, як і наполегливому чотирирічному хлопчику, досі цікаво, чи привезу я з роботи монстра, то ні, не привезу. Ніяких монстрів. Монстри нас чекатимуть у розділі "Складне речення". Жартую. (Ні.)
