Ключ до розуміння тексту: Крихкий лицар Тодось Осьмачка
Тодось Осьмачка - можливо, найтривожніший з усіх українських авторів ХХ століття. Не замріяний Тичина, не полум'яний Євген Маланюк, навіть не смутний Євген Плужник - саме Осьмачка. Автор, чию книжку ви розгорнули, повсякчас тримає в пам'яті тяглість нашої історії, повертається до неї раз у раз, ставлячи те саме питання: чи зможемо встояти? Чи втримаємося на цій тонкій межі? Чи не проламається під нами крихкий лід? Осьмачка пішов від нас 1962-го, і найбільше я шкодую, що не можна передати туди звістку: ми впоралися. І впораємося знову.
Про таких авторів кажуть: "На їхню долю випало чимало випробувань", - і часто це мовиться тремтливим, засмученим голосом. Скажімо інакше: Тодось мусив упоратися безліч разів, і так повелося від самого народження. Ївга, Тодосина мати, втратила слух під час пологів і кілька десятиліть майже нічого не чула. Батько Степан працював ветеринаром, багато мандрував і, пишуть, часто пив. Утім саме його пам'яті, "єдиного мого друга і найблагороднішої людини між людьми", Осьмачка присвятить поему "Поет" у 1947-му. В автобіографічній "Ротонді душогубців" Тодось напише, що матері не було коли приділити увагу численним дітям або бодай до них заговорити: "У неї ж були і кури, і качки, і гуси, які так само, як і діти, потребували і уваги, і догляду". Як згодом переповість одна з небагатьох Осьмаччиних подруг Марія Кейван, письменник зізнавався, що знайомі часто обговорювали при ньому те, що глухота матері сталася саме внаслідок його народження. Хлопчик жив із постійним відчуттям провини і всіляко намагався спокутувати мимовільний гріх, допомагаючи в господарці. Тодосеві свідчення про пані Ївгу вкрай суперечливі: він згадує її працьовитість і любов до української мови, та водночас усіляко наголошує на відразі до нерозумних, неосвічених, простих жінок - і це явна шпилька у бік селянки. А от на запитання про братів та сестер Осьмачка відповідає плутано і суперечливо, підкреслюючи неважливість цих родинних зв'язків. Попри це, саме в сестер автор переховувався, коли намагався уникнути чергового арешту. Ви вже зрозуміли, так?
Перед нами майстер суперечностей.
Навчання у школі давалося нашому героєві непросто: викладали предмети російською, тож хлопчик мало що розумів. Мати ж вдома вимагала "балакати по-християнськи", тобто українською. Пізніше Осьмачка влаштувався працювати в економію і паралельно готувався до іспиту на звання земського вчителя, а у 1915-му успішно його склав. Утім довго вчителювати не судилося - вже за рік юнака мобілізували.
В автобіографії Тодось напише про те, що на фронті підхопив туберкульоз і потрапив у шпиталь. Однак в еміграції розповість Марії Кейван геть іншу версію. Як актор-аматор, він вирішив зімітувати хворобу, аби звільнитися з армії: кашляв, падав, прокусив собі язика, щоб ротом пішла кров. Досвідчений лікар швидко розпізнав імітацію, однак наполіг на комісуванні. Кейван зазначила, що паралельно в Осьмачки міг статися перший напад епілепсії психічної природи - і саме це стало офіційною причиною для звільнення з війська. Вміння вдавати симптоми знадобиться Тодосеві ще не раз, коли він симулюватиме божевілля, аби уникнути арешту і врятуватися від переслідувань у 1930-х. Тамара Мороз-Стрілець, дружина Григорія Косинки, у спогадах зазначає, що в юності Тодось душевну хворобу імітував. Додам, що в зрілому віці - вже навряд.
Постійними мотивами текстів Осьмачки є провина і кара.
У дитинстві він шкодував через травму матері, пізніше відчував особисту відповідальність через загибель брата Самійла. Той вивихнутий час був надто непередбачуваний, надто жорстокий до вразливого Осьмачки, тож хлопець ховався в писанні. Його рання поезія близька до замовляння, автор каталогізує світ, аби впорядкувати його, втримати гармонію. В часи, коли самі основи йдуть тріщинами, а Т. С. Еліот з гіркотою пише про уламки цивілізації, Осьмачка повертається до творення через слова, постулює довіру до мови. Промовлене означає живе.
Шляхи мої неміряні,
гори мої неважені,
звірі мої ненаджені,
води мої неношені,
риба у них неціджена,
птахи мої незлякані,
діти мої не лічені,
щастя для їх незлежане.
Оце такая в тебе
матінка,
в руці Господній
Україна
Синьонебая!
Юрій Лавріненко описував лірику Осьмачки як "експресіоністичну напругу внутрішніх сил", Василь Барка казав про "несамовиту метафоричність" текстів і називав автора "останнім поетом землі в українській літературі". Шерех визнавав Тодося антинеокласиком, адже той послідовно виступав проти раціоналізму і строгої ясності поетичної форми, часто переходячи у своїй критиці "грона п'ятірного" на особистості.
Творчість лишалася для письменника мало не єдиним способом бодай тимчасово позбутися відчуття самотності, загубленості в безмежному космосі. Чимало літературних критиків проводять паралель між Сартровою засудженістю на свободу і закинутістю у світ Осьмачки. Втім для останнього ці роздуми були значно меншою мірою теоретичними, ніж для Сартра, і значно більшою мірою пов'язаними з особистими втратами й персональним болем.
Після Першої світової війни Тодось вступив до університету і долучився до угрупування АСПИС (Асоціація Письменників), а пізніше - до МАРСу (Майстерні Революційного Слова). Згодом в Осьмачки вийшли і перші збірки, серед найпомітніших: "Круча" (1922), "Скитські вогні" (1925), "Клекіт" (1929). Як помітив Юрій Лавріненко: "Осьмачка почав писати рано - друкуватися пізно".
Один зі знакових віршів цього періоду, "На Ігоревім полі" (1923), звучить як лемент, плач жінки, яка втратила рідних у кривавій бойні. Водночас це повернення до героїчної, хай і темної сторінки нашої історії. Все забуте має шанс повторитися - тепер ми надто добре розуміємо цю тезу.
На голі майдани вийшла молодиця,
поставила сина там у кривавиці,
з мукою гукнула: "Ллє кров без упину!
Не покинь закляту, розп'яту країну!..".
Це ""осьмачківський" спосіб поезії", згідно з формулюванням Василя Барки, "темний і до хаосу розбурханий океан відчаю і ненависті", як зазначає Юрій Лавріненко. Осьмачка змальовує реальність широкими мазками: "од борони небо кров'ю червониться", планети в чорній глибині "ідуть одвічними шляхами", "кліпає сонце, і бризкає кров аж у стелю світів!". Тодось постійно повертається до думки про крихітну людину в темному і, головне, байдужому просторі. Поезія стає єдиним доступним способом сягнути безсмертя у часи, коли навколо панує смерть і вози з мертвими "риплять сільськими дорогами, як журавлі".
Наприкінці 1920-х партія навісила на поета наліпки "ворог народу" і "бандит". Тодось готувався до найгіршого. У той період він пише поему про ватажка петлюрівського загону, кладе її в пляшку й закопує на батьківському городі. Побачить світ "Дума про Зінька Самгородського" аж у 1943-му, коли Осьмачка перебереться до Львова. "Гнітюча, неестетична, "варварська" образність", - описала текст Ніла Зборовська. І це високий комплімент, а не критика. "Пам'ятки геніального каліцтва", - відгукнувся про Осьмаччину поезію Євген Маланюк.
Одним з небагатьох близьких друзів конфліктного Тодося був Григорій Косинка: "Косинка і Осьмачка - на два кінці ломачка: для Винниченка зброя, а в нас сидять обоє", - така примовка, як пише Ігор Качуровський, ходила про авторів. За іншою версією, обоє таки "стирчать", а не "сидять", а епіграму написав Валер'ян Поліщук, з яким у нашого героя був тривалий конфлікт (Осьмачка був певен, що Поліщук краде у нього образи).
З Тодосем усім було непросто: він легко впадав у гнів, часто ображався на товаришів за невинні жарти, неокласиків відверто зневажав, а з Тичиною посварився мало не на смерть. Останній напише про Тодосеву непрохану появу в нього вдома таке: "Був Осьмачка. Бігав по хаті, танцював од злості й казився. Що з ним таке? Куди не підеш, каже, чуєш: Тичина - геній, геніальні вірші Тичини. (Слухаю Ліду й головою хитаю.) То в мене Валер'ян крав образи, а це вже і в Павла Григоровича "Берега вічності" з моїх образів". Уже зрілим автором Осьмачка згадуватиме знайомство з іще одним своїм "ворогом" - Василем Елланом-Блакитним. Той, бачте, посміявся з його та прізвища Косинки як "жіночих", що, вочевидь, Тодося не на жарт зачепило.
У 1922 році Тичина напише: "Осьмачку не люблю. Хай собі він буде геній, а не я - не в тім річ". Зовсім з іншою інтонацією, ніжним "Косьмачка" називає Григорія і Тодося Тамара Мороз-Стрілець. Дружина Косинки детально зупиняється на груповому фото МАРСу дорепресивного періоду. Там можна побачити всіх: Бориса Антоненка-Давидовича, Григорія Косинку, Валер'яна Підмогильного, Євгена Плужника - тільки Бориса Тенети немає на світлині. Втім останнього це не врятує від загибелі. Жаско уявляти, як із зображення зникають елегантні постаті - просто-таки як обличчя репресованих з фотографій в орвеллівській антиутопії.
Не лише колеги Тодося недолюблювали через різкий норов, нерозуміння жартів і те, що він у кожному вбачав шпигуна, зрадника або крадія поетичних образів - і то ще не зрозуміло, що гірше. З жінками також складалося кепсько: дружину Лесю не любив, а сина Ігоря брав на річку й занурював у воду - аж той весь "трусився і плакав, а я сміявся" (і як тут не згадати Винниченкового Кирпатого Мефістофеля). Сварки доходили до того, що одного разу Косинка та Антоненко-Давидович відправили товариша у неврологічний диспансер, однак звідти Осьмачка за кілька днів утік. Розлучившись із дружиною, він однаково підозрював ту в написанні доносів, а про сина не хотів і знати, навіть живучи в еміграції. Пояснював: раптом той виявиться НКВДистом (син став інженером, тож побоювання були даремні). У пізніших документах письменник зазначав, що він удівець, а згодом стверджував, що взагалі ніколи не одружувався. Найближчим друзям зізнавався, що завжди мріяв про сина, однак не судилося.
Любовний бумеранг прилетів Тодосю у 47, коли той під час лікування у Криниці, що на Львівщині, закохався у матір-ігуменю Йосифу. Олена Вітер - таким було мирське ім'я Йосифи - Тодосеві активні залицяння відкинула з обуренням і навіть була вимушена залишити курорт через нав'язливість письменника. Пізніше Тодось обирав жінок, які йому майже напевне відмовлять: надто юних, заміжніх або явно не зацікавлених у стосунках.
Михайло Слабошпицький стверджував, що переломним роком для Осьмачки став 1928-й: померли батьки, почався процес СВУ, і Тодось упевнився, що кінець близько. Він переховувався в рідній Куцівці, майже ні з ким не підтримував стосунків і нічого не видавав. Та по нього однаково прийшли. На допитах Осьмачка обрав стратегію вдавати божевільного, наприклад, питав у слідчого, чи той ірже до своєї жінки. Лікарі визнали Тодося хворим, і той опинився в Кирилівській психіатричній лікарні, де пробув "аж до того дня, коли німецькі війська ввійдуть до Києва", - зазначив Михайло Слабошпицький.
Ще до кінця війни Осьмачка виїхав до Німеччини, а в 1948-му - до США. Він змінював міста, ніде не лишаючись надовго, адже побоювався переслідувань. Урешті-решт опинився в Канаді. Спочатку був налаштований оптимістично і сподівався на визнання, однак уже невдовзі розсварився з емігрантським колом і мусив повернутися в Америку. Як ви, напевне, вже зрозуміли, Осьмачку краще було читати, ніж із ним дружити.
Марія Кейван свідчила, що з кожним роком хвороба Тодося погіршувалася: у нього частішали галюцинації, він вірив, що в кімнаті вмонтовано підслуховувальні апарати і спеціальні машини, що записують думки, а знайомі повсякчас намагаються його отруїти. В гостях Тодось зазвичай їжі не торкався, а пив лише кип'ячену воду, яку наливав сам. Останні кілька років життя Осьмачка постійно чекав на Нобелівську премію, не маючи сумнівів, що невдовзі її отримає. Втім авторові йшлося не так про славу, як про гроші, яких постійно бракувало, хоча він міг прожити тиждень, витративши лише долар. Часом Тодось усвідомлював власне божевілля, але вважав, що саму його хворобу провокують агенти "гепеви". Тільки переїзди приносили нетривалу полегшу, тож він кидався з країни у країну, щільно заштриховуючи карту: Югославія, Франція, Німеччина, знову Штати. Із часом його хвороба обросла такими сміливими легендами, що деякі дослідники, як-от Юрій Лавріненко, були щиро переконані, що письменник "геніально симулював".
Якщо в житті автор таки міг симулювати, грати ролі, то в текстах лишався якнайщирішим - і ця його безкомпромісна чесність іноді лякає і навіть ранить. Ми хотіли би більш комфортного, зрозумілішого читання, що подарує надію, натомість маємо тексти, просякнуті тривогою й передчуттям великої біди. Ніла Зборовська стверджувала, що Тодосевою "реакцією на репресивні заходи культури" були дотеп, іронія, сміх. Однак часто це сміх ущипливий, навіть дошкульний.
Юрій Шерех описував "Старшого боярина" як "мережану-гаптовану, золотом вишивану" оповідь, що скидається на "саму Україну". Додам лише, що це Україна, якої більше не існує, міфологічний простір, де диво можливе, час плине циклічно, а те, "що раз сталося, триває вічно". Річка завжди тектиме через село, сонце щодня вставатиме на сході заквітчаною нареченою, скирти сіна лишатимуться такими ж запашними.
Схожих сіл по Україні тисячі, і водночас ця конкретна Тернівка є концентрованим образом втраченого раю.
Історія починається з того, що головний герой Гордій Лундик приїжджає з учительської семінарії в село до своєї тітки Горпини Корецької. "...У валізі, в томикові Винниченкових творів, лежала посвідка про скінчення студій і про те, що Лундик уже має право навчати в народніх школах", - здається, маємо типовий зачин традиційного роману дорослішання. Далі герой мав би звично боротися з обставинами, зазнати поразки, впасти, піднятися, врешті-решт перемогти - цієї схеми нас навчили письменники ХІХ століття і голлівудські режисери нашого часу. Однак повість Осьмачки куди складніша за традиційний реалістичний роман, та й оптимізму у ній відчутно менше.
Однією з найважливіших тем "Старшого боярина" є розпад, руйнація звичного світу. Оповідь про втрачену рустикальну ідилію - це спроба втримати у пам'яті бодай відбиток щасливих часів.
Події в повісті відбуваються 1912 року, напередодні великої катастрофи, і передчуття цієї катастрофи відчувається в повітрі. Тут і там по тексту розкидані натяки на те, що апокаліпсис уже близько, і "світова ніч" ось-ось спаде на землю: чути крик сича, що голосить над селом, вітер завиває у порожній церкві, з яру лунає моторошний спів, чорний крук сідає на могилу.
Рідне село Гордія - це світ, сповнений кольорів, запахів і текстур. Щойно приїхавши, Лундик відправляється відпочити у клуню. Вмощується, відчуваючи приємне тепло від кожуха, вдихаючи пахощі торішнього сухого сіна, споглядаючи за тим, як виблискує коса без кісся у місячному світлі - картина ідилічна, в дусі ХІХ століття. Втім, попри всі барвисті деталі, Лундик самотній, і це відчуття тільки наростає: "Він відчув безодню світову як продовження тієї пустки життєвої, серед якої його маленьке серце билося тривогою, чуючи свою приреченість...". Сумний, чистий спів лунає з яру: "Ой горе, горе з такою годиною!". Гордій відчуває моторошний холод, "кожна цятка нервів стала слухом". Місяць осідає на хрест, той тріскає і падає на ограду, і звук цей нагадує смертельний постріл - прозорий натяк на те, що відбуватиметься з українським селом наступними роками.
Часопростір повісті позначений виразним гоголівським впливом: освітлені місяцем хати, пісні, що лунають нізвідки, незнайомка у довгій білій сорочці з розпущеним волоссям, що простує вулицею, - все це ми вже бачили.
Однак якщо Гоголь змальовує карнавальний хронотоп, в якому домінують радісне споживання та весела гра, а нечисту силу завжди можна обманути, то Осьмачка зосереджується на тривожній, майже готичній атмосфері.
Часи пустощів минули, і тепер бажання доторкнутися до дівчини і переконатися, що вона жива, - це не лише залицяння, а й правдивий страх, що у цьому світі не лишилося живих.
Панночка, яку спочатку переслідує, а потім воліє обійняти Гордій, виявляється дуже навіть живою: звати її Варка, і вона збирається невдовзі вийти заміж за місцевого багатія Харлампія Проня, а старшим боярином нареченого хотіла б бачити Гордія Лундика, в якого під час першої зустрічі, схоже, таки закохалася. Ні, це не белетризоване реаліті-шоу, в якому дівчина збирає навколо прихильників і дивиться, хто ж виявиться майстернішим в організації побачень і написанні сонетів -
Осьмачка пропонує нам драму, де герої приречені завдавати одне одному болю, бо вони не розпоряджаються власними долями.
Втім персонажі й не помирають, паралізовані несправедливістю життя, а таки намагаються боротися за власне щастя.
Одним з головних суперників пари стає містичний панський лановий Маркура Пупань, істота потойбічна, що після власної смерті псує врожаї, вбиває чоловіків і доводить до божевілля жінок. Його іпостась у цьому часі - вже згаданий Варчин наречений Харлампій Пронь. В одній зі сцен Пронь прямо вказує на цю спадкоємність, ще й додає відверто українофобний пасаж, на випадок якщо читачі сумнівалися, хто ж він такий і як до нього ставитися: "Ви як ішли через двір у цю оселю, то, певно, бачили чорного коня, прив'язаного до ліхтарного стовпа? Він похожий на Маркуриного Ремеза. А тепер дивітеся, прихильниче української культури, на цю блискучу цяцьку, що я ось витяг із кишені і поклав перед собою. Зараз вона промовляє так, як звичайні ілюстрації, тому нехай мої слова будуть пояснювальним текстом до них... Чорного коня я собі купив у Телепені минулої неділі на те, аби їздити у своїм господарстві і в тих селян, у яких і досі не втих розголос про Маркуру... Аби їздити і нагадувати мужикам, що мають у мені такого добродія, якого вони убили колись. А цей револьвер на те вам показую, щоб ви бачили, що є ще поміщики, хоч і з місцевих громадян, але інтереси яких однакові з поміщиками всієї Росії. І що у вашу Україну, коли вона простягне руки по мою землю, я стрілятиму, як у дику свиню!". Зло тут універсальне: неважливо, хто стане черговим носієм демонічного первня, важливо лише те, що воно незнищенне. "Напасть на весь хрещений мир" - так Маркуру описує Горпина Корецька.
Пронь - представник антисвіту, в якому панує збочена, перверсивна логіка. Через його страшний переступ дім, символ родинного затишку, перетворюється на домовину, а весілля, свято життя, набуває трагічного відтінку. На відміну від гоголівських чортів, здатних хіба на дрібні побутові капості, Пупань-Пронь є правдивим руйнівником світу, тим, хто веде до загибелі ідеалізованої України.
Описуючи рустикальну ідилію, Осьмачка прекрасно розумів, що створив утопію, якій не встояти у буремні часи. Тож усі ці пишні сади, високі тини, охайні хатки варто сприймати як міраж, фата-моргану, що ось-ось розчиниться у повітрі.
Одним із таких острівців гармонії, віддзеркаленням Едему на землі, є садиба священника. Її руйнування - символічна дія, що сигналізує про бажання тирана знищити не конкретне обійстя, а весь світ.
Є у Проня й помічник, Мелета Сверделець, гнівний, злісний, завжди готовий завдати удару. Він сильний, ніби міфічний лиходій: так своїм ворогам Мелета воліє відривати голови, неначе поганенькі кавунці від пожовклої осінньої вудини. Поєднання деталей простого сільського життя - поганенькі кавунці - і епічного зла лякає, адже здається, що лихо такого масштабу має існувати десь на віддалі, наприклад, в оповитому легендами минулому. І те, що воно проникає у селянський побут, свідчить про загроженість усіх персонажів. Сама тканина часу рветься, і крізь ці прориви у реальність проникають хтонічні істоти.
Зрадник громади Пупань винний у смерті батьків Гордія і матері Варки. Його дії деструктивні, він множить ентропію, руйнує щасливі пари. Це біс, якому ймення легіон, тож коли він їхав, було чути, "як стогнала земля", і здавалося, "що їде військо незриме". Пупань з'являється на чорному коні з Прикупової могили. Вершник - пекельне поріддя, що несе смерть, недарма копита чорного коня "світилися, як розпечені казани у тій печі, в якій топили грабовими дровами...".
Сумна пісня з яру віщує про нещасливі дні, коли зміниться сам плин часу. У такі часи не діють звичні причиново-наслідкові закони, і кожна дрібниця набуває нечуваної ваги, адже може призвести до катастрофи. Справджуються лихі пророцтва, мешканці бачать жаскі сни, сама межа між оніричним та реальним світами тоншає. Всі поворотні події відбуваються у перехідний період, в сутінках або при місячному світлі, коли панують потойбічні сили. Раціональне від ірраціонального відокремлене хіба сходом та заходом сонця - і це вже гра на наших архетипових страхах, що у темряві хтось є. Михайло Слабошпицький описує чергування дня і ночі в оповіді як дивовижне поєднання космічного холоду і сонячної повені погідного літнього дня.
Для повісті другої половини ХХ століття деталі у тексті надміру романтичні, аж до декоративності: крук, що вилітає з полум'я, темний дим з хатньої печі, похмура могила, мертві чорні ягоди - готичні прикмети множаться і нашаровуються, а метафори видаються надто бароковими.
Однак варто пам'ятати, що Осмачка мислить не реалістичними, а міфологічними патернами.
Для автора часи, коли магія була повсюдна, - це не легендарне минуле, а щось близьке і зрозуміле: домовик справді заплітає коням хвости, на цвинтарі дійсно є незапечатана душа, що ламає хрести, Маркура направду продав душу князеві цього світу. Цей часопростір проривається у наш світ через конкретні місця, сповнені первісної магії, як-от берег річки, де справляли ритуали, чи стару могилу. До речі, як у "Володарі перснів" Толкіна, у "Старшому боярині" Осьмачки найпевніша ознака зла - занепад природи, виснаження землі, знищення майбутнього життя. Природа завжди на боці правди, природа не помиляється.
Чи лишається в цьому тексті надія? Так, саме тому, що окремо від людини існує світ природи як ідеальна єдність, що переживе будь-які людські переступи: "А туди за ними, геть-геть аж під ліс, видно було, як красувалися жита і стояли густі зелені пшениці, над якими звисали кібці й звеніли жайворінки. А їм знизу здавленою луною відповідали перепелиці хававканням. Дикі качки та лиски з польових озер - криком. І лисиці, скликаючи лисенят гавкітливим лящанням...". Природа не помітить зникнення ані однієї людини, ані мільйонів - це страшна і водночас утішна думка.
Єдиним способом досягнути безсмертя для героїв стає любов, адже вона цементує пам'ять. Любов - в універсальному сенсі, не так ерос, як агапе, тобто любов безкорислива, філія - духовне тяжіння, сторге - ніжні почуття до родичів.
Гордій відчуває кохання до Варки, любов до села, де виріс, вдячність до тітки - і лише поєднання різних типів любові може принести в його життя гармонію.
Маркура ж не знає любові, його зваблення жінок пов'язане з танатологічним первнем, його пристрасть пекельна й вогненна. Побувши раз із Пупанем, "жінка навіки губила голову і вже ніколи не думала про свого чоловіка, а тільки марила страшним дідом і вдень, і вночі". Водночас, як помічає Ніла Зборовська, риси Пупаня присутні і в інших героях. Так Гордій Лундик не здатен контролювати своє пристрасне бажання, поривання до жінки: Варку, з якою вони ледь знайомі, чоловік тягне до себе, "п'яненно-п'яно" цілує, хапає попід руки, придавлює "до своїх губів її підборіддя". Дмитро Діяковський, батько Варки і чоловік Марти Посмітюхи, також не без гріха: молодий богослов забарився з одруженням і через нього Марта стала покриткою, а Варку у школі звали "покритчучкою" і відмовлялися з нею дружити. Юнка відчувала, що їй завдано "безнастанної душевної кривди", в її душі "луснуло щось дуже тендітне", і пляма на місці серця з часом лише потемнішала. Варка отримує від Маркури демонічне начало: вона здійснює відьмацькі ритуали і в монастир вирушає, як пише Зборовська, "закономірно що з переповненою чорнотою душею".
Вирішивши, що Гордій - "справжній душогуб", героїня, втім, йому віддається - так само приречено, як віддавалися сільські жінки Маркурові Пупаню. Дівчина біжить до коханого "неначе незапечатана душа", охоплена потягом, якому несила протистояти. І ця паралель між проклятою душею і дівчиною, сповненою жаги, промовисто ілюструє авторську позицію: фізичне кохання у повісті демонізоване, засуджене, його сприймають як хіть, "спокусливо п'яну стидку згадку", а не прояв любові.
Можна занурюватися у розмаїті інтерпретації повісті, сперечатися про ті чи ті символи, однак найточнішу характеристику "Старшому боярину" дав Юрій Шерех: цей текст "не перекладається ні на мову публіцистики, ні на мову філософії. Він залишається передусім і тільки твором мистецтва", в якому авторові важить кожна деталь, кожне сміливе порівняння і старанно обточений образ.
Повість "План до двору" Тодось Осьмачка закінчив 1951 року. Валерій Шевчук убачав у ній тематичне й стилістичне продовження "Старшого боярина". Як пояснить автор у передмові, імпульсом до писання стала більшовицька формула "план до двору". Згідно з нею, родину виганяли на вулицю у самих сорочках, а все, що лишалося в оселі, забирала сільрада. Такі сім'ї або вмирали з голоду, або тікали у промислові райони в пошуках заробітків. Починалося все з покарання заможних родин, однак згодом функціонери перейшли до незаможників і навіть ударників, що переховували тих, кого шукали совєти. "Останні времена прийшли", - каже старий Лукіян Кошелик, який добре пам'ятає добільшовицькі часи.
У центрі автобіографічної оповіді - історія переслідуваного вчителя Івана Нерадька. Триває період терору, руйнується рустикальна ідилія, описана у "Старшому боярині", до влади приходять сили темряви: окупант Єрміл Тюрін, душогуб Полікарп Скакун, міліціонери, що скидаються на чорних круків, і сам Сталін. Останній є не буквальним героєм оповіді, а втіленням епохи. Його "посольство на місці" - управа в центрі села, де над дверима висить портрет "як символ нового божища, жорстокішого від вавилонських, асірійських і єгипетських божищ".
Скакун, познайомившись із вправною в'язальницею снопів Мархвою Кужелівною, зізнається, що її світлий образ урятував його від самогубства. Це мимовільний гріх Мархви: Полікарп спричинить чимало смертей, сіятиме горе й арештовуватиме всіх, хто може Мархві сподобатися. А коли красуня відмовляється вийти до нього ввечері у двір, Скакун спалює хату її родини. Із вогню персонажка встигає врятувати лише великий ніж, який ще зіграє свою роль.
Не лише Мархва потерпає від залицяльника: приїзд Скакуна завжди приносить нещастя, навіть прізвище цього героя - ймовірна алюзія на коня апокаліпсиса. Втім Полікарп не єдине знаряддя режиму у тексті. Там, де з'являються прислужники сатани, наприклад міліціонери або комсомольці зі зброєю, небо світиться кривавим, а сонце вкривають червоні лінії. Кричить заєць, виє собака, летюча зірка розсипається іскрами - наближається кінець часів.
Добрий дід Маґула Гатаяшка бачить біля своєї буди у полі ще один символ апокаліпсиса, вже знайомий читачам із повісті "Старший боярин", - чорного чоловіка. На цей раз той вдягнений у чорну сорочку, попівську рясу, червоні постоли, а на шиї має ланцюг із блискучим кільцем. Таке ж кільце, "як ото на ярмах висить", вплетене йому у чуб. Чорний чоловік спочатку гасить зірки, а потім повертає їх на місце і самовдоволено питає у старого: "Ну, чия сила? Моя чи того, що сотворив небо?". На це Магула відказує: "Божа!" - і так рятується. "Маєш ти щастя, що вдався небоязкий!" - промовляє чорний чоловік. Сміливі завжди мають щастя, чи не так? Насправді не так. У страшну епоху не виживають навіть ті, хто ще здатен на бунт. Гине Лукіян Кошелик, що не боїться казати правду про режим, убивають рішучого Євгена Шияна, що боронить свій двір від міліціонерів, його дружина помирає голодною смертю.
Автор показує, що в новій епосі немає місця чесним селянам, а поколінню їхніх дітей лишається хіба берегти пам'ять про цілісність і відвагу батьків.
Це антисвіт: церква, де раніше звучали молитви, тепер стала катівнею. Замість дзвонів чути голосне клепання: "Такі звуки може виривати із устаткованої тиші тільки несподівана пожежа". В чорного чоловіка на шиї попівський ланцюг, однак замість хреста на ньому кільце, символ поневолення. Хати стоять поруйновані й порожні - все це викликає жах. Навіть ніч та день міняються місцями: вночі людям спокійніше, ніж повидну, коли будинками ходять представники влади. Шерех згадував, що Осьмачка описував такий світ епітетом "немертвий" - ідеться про щось, позбавлене енергії життя, однак не зникле остаточно.
Нерадько, якого переслідують слуги режиму, відчуває, що йому не врятуватися. Вимушені втечі роблять чоловіка жорстоким до інших. Показовим є епізод у домі ударниці Лепестини, де Іван переховується від міліції. Тітка просить учителя намалювати її, і той не може відмовити благодійниці. Зображення видається аж живим, хоча чоловік не мав раніше досвіду малювання: "Щось невимовно чудове було або просто трапилося сліпуче своєю яснотою диво!". А от з батьком Лепестини справа не йде, й Іван, розлютившись на невинного селянина, зображає людину з гарбузом на голові - це зла, нещадна карикатура. Нерадько паплюжить зображення старенького, адже відчуває, що спалах таланту, помітний у портреті Лепестини, можливо, був єдиним у його житті. В цей момент нагору проривається щось лихе, демонічне, й Іван відповідає невдячністю на добро.
Це, вочевидь, гіркий автокоментар, оголення найбільшого страху самого Осьмачки - зрозуміти, що він утратив талант.
Був, до речі, в житті письменника схожий епізод, коли він написав напрочуд вдалий портрет селянки. Втім зображення не збереглося, а вірити Тодосеві на слово зась. Тож ця історія лишається черговою авторською легендою.
У чому ж можна знайти порятунок, коли все руйнується? У бадьорих, умитих росою ранках, зарожевілому небі, крихітках сонячного світла в росі. У людях, близьких до природи: недарма добрий дід Гатаяшка має сивий чуб, схожий "на опале листя кукурудзяне та на той м'якенький мох". Надія є у казці, що її Софія Шиян розповідає доньці Ніні. Адже у казці можливе диво, справедливість перемагає, а проста сирітка може стати гетьманшею. А ще час казки циклічний, тож кожен кінець, кожна смерть, є початком нового життя.
Головна цікавість повісті, втім, не у карколомних сюжетних поворотах, а в яскравих "ваговитих", за визначенням Шереха, деталях, що відбивають ставлення автора до описуваних подій. Осьмачка не намагається ховатися за нейтральним тоном, його зображення конкретні, сповнені експресії.
Здається, ніби в модерністську літературу повернулися барокова емоційність, полемічний запал, старозавітна суворість. Осьмаччині тексти можуть видатися некомфортними, але вони вартують зусиль.
Ось він стоїть перед нами: високий, стрункий, кароокий, з широкими бровами. Погляд пильний і насуплений, посмішка радше саркастична, кроки широкі - таким його запам'ятала Тамара Мороз-Стрілець. Я бачу Тодося іншим: він захищається, виставивши вперед руки, йому страшно і дуже самотньо. Осьмачка тасував факти в автобіографії, постійно змінював свідчення, переміщувався світом, намагався заплутати сліди. Наприкінці життя автор опинився у мюнхенській лікарні, а пізніше - у психіатричному відділі клініки поблизу Нью-Йорка. Безпам'ятний, розбитий нервовим паралічем, "суворий, як Данте" - написав у листі Іван Багряний, який ще встиг побачити Тодося у Мюнхені. Не жива людина, а посмертна маска. В останній рік Осьмачку забули майже всі, крім найвірніших приятелів - Кейванів та Стефаників. Діаспоряни не бажали відвідувати Тодосеві читання і зустрічатися у спільних компаніях, де можна було почути його дошкульні й не завжди справедливі коментарі. Осьмачка хотів "Нобелівки", однак не дістав її. Шукав друзів, однак сам їх відштовхував. Говорив, але його не чули. Та ми маємо шанс почути зараз.
Тодосю, тобі слово.
Богдана Романцова
