2 Сцена
Листопад 2011 року
Вечір.
Будинок. Вітальня.
На стіні висить старовинний портрет - молода жінка з червонаво-рудим волоссям, у гарній, панській сукні, картина 1913 року. Це Кароліна Амруш у віці п'ятнадцяти років.
Це кімната, по якій помітно, що в ній мешкають десятиліттями.
Кілька старовинних, антикварних предметів. Трохи дешевих соціалістичних меблів. Кілька пристроїв - як-от програвач компакт-дисків, який нагадує про сьогодення. Вітальня збіднілого середнього класу, яку ніколи не ремонтували.
За столом Аліса (36) та Дуня (63). На столі розкладено ескізи.
Владо (70) стрімко проходить через кімнату, входить в одні з дверей.
ВЛАДО: Я швидше здохну, аніж допущу, щоб мені піп читав мораль.
...за ним іде Луція (33), знервована.
ЛУЦІЯ: Ніхто тобі не буде читати мораль -
ВЛАДО: Я погодився сидіти в церкві й терпіти, але облатку їсти не буду, не буду молитися, і щоб ніхто й не думав приходити до мене святити дім.
Владо вибігає через інші двері.
ЛУЦІЯ: Ніхто не буде святити дім. А якщо тобі благочинний простягне облатку, що тобі вартує висунути язика? Облатка - це як чипс. Чипси ти любиш. Тату -
Луція виходить слідом за ним. Дуня не звертає уваги, замислилася над ескізами. Аліса стежить за нею.
АЛІСА: Хіба вона не мусить бути похрещеною, щоб вінчатися в церкві?
ДУНЯ: Я, власне, думаю, що басейн краще було б розмістити тут, по ширині.
Маша (66) входить до кімнати, несе столове приладдя. Кладе його на стіл. У Маші поверх халата пов'язано великий фартух. Маша постійно в русі.
МАША: Не мішайся.
ДУНЯ. Та я ніц не мішаюся. Я ж можу дати пораду.
МАША: Дам'ян найняв найкращих архітекторів.
АЛІСА: А нам так потрібен той басейн?
ДУНЯ: Басейн був тут, коли будинок був збудований. Тут, де тепер гараж, який Плазибати збудували. Ну добре, не зовсім басейн. Швидше рибний ставок.
МАША: Тоді його старий Амруш наказав залити цементом -
ДУНЯ: Після того, як у нього кинулася Кароліна.
МАША: Не кинулася, вона послизнулася на гнилому листі, і впала в басейн, і мало не замерзла, бо був листопад.
Маша виходить. Дуня дивиться на Каролінин портрет на стіні.
ДУНЯ: Гаразд, чи кинулася, чи впала, залишилося нез'ясованим. Що було в дев'ятсот двадцятому - ми знати не можемо. Але. Якби ми залишилися у Дюссельдорфі, я б зробила басейн у саду. Я завжди цього хотіла.
МАША (за сценою, кричить): Владо!! Луціє! Вечеря.
Входить Маша. Кричить так, що її могли б почути навіть у Англії.
МАША: Я не буду вам повторювати!!
ДУНЯ (Алісі): Вона охрестилася два місяці тому.
Аліса дивиться на неї вражено.
АЛІСА: Охрестилась?
Входить збуджений Владо.
ВЛАДО: Тільки подумаєш, що клопоти минули. Дитячі хвороби, школи, оцінки, гормони, наркотики, алкоголь, усі ті жахливі непідходящі хлопці, все це минає, і тоді тобі завдають остаточного удару!
Луція входить з кухні.
ЛУЦІЯ: Йой. Тату, та заспокойся...
Маша входить з кухні, несе ще щось на стіл.
МАША: Справді, Владо, зберися докупи -
ВЛАДО: Зберися? Зберися?
МАША: Дуню, прошу тебе, позабирай ці папери.
Владо піднімає келих. Прокашлюється. Маша згадує, що ще чогось бракує. Вибігає. Владимир ставить келих на стіл. Маша входить з посудом. Ставить його на стіл. Владимир знову піднімає келих. Маша знову виходить. Він безсило розводить руками.
ЛУЦІЯ: Та облиш...
Владо знову розводить руками - це мученицька робота бути таким терплячим. Входить Маша, ставить на стіл іще щось. Дуня запалює цигарку.
МАША: Зараз будеш курити?
ДУНЯ: Я не знала, скільки це ще триватиме.
ВЛАДО (Маші): На тебе чекаємо.
МАША: На мене, так?
ВЛАДО: Я хочу сказати -
МАША: Бо ти не міг накрити на стіл?
ВЛАДО: А ти мене просила?
МАША: Чи я мушу тебе завжди просити? Мушу тебе просити? Тридцять п'ять років я для вас готую. І працюю на повну ставку. Це приблизно... (множить у голові) помножити на п'ять... плюс один, коли тато був живий.. чотири на ум пішло...
ДУНЯ: Дванадцять кусків плюс-мінус.
МАША: Плюс-мінус дванадцять тисяч вечер. Оскільки Вас до біса багато, а я маю лише дві руки. І ти не міг за тридцять п'ять років запам'ятати, що на стіл треба накрити -
ВЛАДО: О Боже мій милий, гаразд. Ось, від сьогодні і до кінця життя ніхто не має права покласти на стіл навіть виделку. Ось, перед свідками.
ДУНЯ: Владо, це в тебе супер-ідея. Не піддавайся деморалізації невідомого, ми намалюємо тобі карту кухні.
ВЛАДО: Хоча, заради точності, якщо врахуємо всі вечері, які готувала баба Ружа, і, крім того, всі відпустки, якщо було більше десяти тисяч - можете мене тут різати.
Ружа глибоко вдихає повітря, йде в контрнаступ.
ЛУЦІЯ: Мамо, прошу тебе, я вмираю з голоду.
Владо підводиться. Підносить келих. Іззовні чути шум. Пересування меблів. Усі прикипають поглядом до стелі. Похмурнішають. Луція найбільше. Ніби шум спрямовано проти неї.
Владо здається. Сідає. Чекають, щоб шум перестав. Владо підводиться. Бере келих, прокашлюється.
ВЛАДО: Отже, я піднімаю цей келих за моїх дочок. За Алісу, яка приїхала з далеких країв, звідки нас рідко навідує -
Луція робить гримасу - тост за Алісу, ясно. Маша зітхає.
ВЛАДО: Дивний цикл нам випав. Я пам'ятаю, як ми раділи, коли Дуня раз на рік приїздила в гості з Німеччини. Щоправда, Дуні тоді треба було їхати десять, п'ятнадцять годин з Дюссельдорфа, а зараз це лише дві години літаком з Лондона, причому низькобюджетних компаній, але й це в наш час, схоже, завелике зусилля -
АЛІСА: Йой, тату, краще випий за Луцію.
ВЛАДО: Спокійно. Я, певно, знаю, що роблю. Отже, Луціє, завтра твій великий день. Завтра починається нове життя, твоє життя заміжньої жінки. Я сподіваюся, що ти в Дам'яні знайшла доброго друга і що на тебе чекає щастя.
АЛІСА: За Луцію!
ВЛАДО: Зачекай, я ще не закінчив. Ви обидві обрали свої шляхи. Ми з мамою зробили скільки могли, щоб вам у цьому допомогти, хоча вона була більшою любителькою Вільних дітей Саммерхілла, аніж я, але що поробиш. Ми вас ні в чому не обмежували. Бо якби так було, Аліса не жила б так далеко, далеко, аж у тій Англії -
МАША: Ну, Владо...
ВЛАДО: Для людини важливо, можливо, найважливіше, поставити дітей на ноги. Побачити, що вони пішли у широкий світ і гордо йтимуть тим світом -
АЛІСА: І вступлять сміливо...
ВЛАДО: Так, Алісо, це теж.
Починають піднімати келихи.
ВЛАДО: А зараз мені залишається сказати ще пару слів про шлюб.
Келихи, які вже опинились у повітрі, ставлять на стіл.
ВЛАДО: Отже, шлюб - це те, чого людська істота прагне споконвіку. Об'єднання з коханою людиною, з якою розділить тягар життя, але також щастя і красу того ж таки життя. І це, здається, найприродніший стан людини. Це не значить, звісно, що не бути у шлюбі - протиприродно. (Тілом він звертається до Аліси). Ні. Людина робить так, як знає і вміє. І кожному, хто думає, що шлюб - проста штука і не передбачає багато обмежень, можу сказати, що він помиляється.
МАША: І в чому ж це ти, перепрошую, себе обмежив?
ВЛАДО: Шлюб як такий, я кажу.
МАША: Прошу тебе навести нам два приклади того, в чому ти себе обмежив -
Владо ігнорує її, продовжує підвищеним тоном.
ВЛАДО: І це не означає, що шлюб не може бути абсолютно невдалим і вчорашні партнери не можуть стати найлютішими ворогами. (Зараз він тілом звертається до Дуні).
ДУНЯ: Це тільки в тому разі, якщо вийдеш заміж за гівнюка. Клятого. Щоб він здох, трясця його матері.
МАША: Дуню, ми хіба не домовлялися, що не будемо так поводитись за столом?
ДУНЯ: Домовлялись. Але що робити, якщо немає іншого слова для гівна?
МАША: Дуню, ну правда -
ВЛАДО: Це все варіації на тему, звану життям. Але всі ці випробування можна пережити, якщо чоловік має поруч жінку. Яка вірить у нього і підтримує його навіть тоді, коли йому найгірше.
АЛІСА: А жінка?
ВЛАДО: Прошу?
АЛІСА: А що жінка?
ВЛАДО: Що що жінка?
АЛІСА: Те саме для жінки.
ВЛАДО: Та коли я кажу "людина", я думаю і про жінок.
АЛІСА: Справді?
ЛУЦІЯ: Тату, я сьогодні з'їла одне зварене накруто яйце. Пожалій мене.
ВЛАДО: І на завершення. Шукайте, діти, своє щастя у свої способи, як знаєте й умієте, але кохайте одне одного і підтримуйте. Найважливіше у житті - щоб людина мала когось близького. Ну, за мою Луцію, хай буде щасливою.
ВСІ: Будьмо!
ВЛАДО: Щоб не сказати "амінь".
* * *
Після вечері. Маша на кухні. Алісин ноутбук лежить відкритий на столі.
АЛІСА: Невже люди справді ще це роблять? Коли кажу "люди", маю на увазі чоловіків.
ЛУЦІЯ: Що роблять?
АЛІСА: Той концепт "парубочої вечірки"... останній вечір свободи. Ніби шлюб - це в'язниця, в якій чоловік капітулює. Це трохи...
ВЛАДО (бурмоче): Бігме, капітулює.
ЛУЦІЯ: Це трохи що?
АЛІСА: По-дурному.
ЛУЦІЯ: Це звичай, кýрча.
АЛІСА: Гаразд, звичай, я знаю. Раптом так багато звичаїв...
Маша йде до кухні.
ВЛАДО: А що, серденько, кажуть на півночі про оцей наш вступ до Європейського Союзу?
АЛІСА: Де на півночі? В Англії? Нічого не кажуть, тату. Переважно вони не мають про нас ніякої думки. Знаєш, крім випадків, коли йдеться про пляжі. Або про воєнних злочинців.
Повертається Маша з тарілками.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
