Сліпа та німа
Вода чує та розуміє.
Лід не прощає.
"Шістка воронів", Лі Бардуґо
1
Тієї ночі віхола мела так сильно, що крізь неї нічого не можна було розгледіти. Темрява та сніг стояли за вікном непроглядною стіною.
Її розбудив гавкіт собак, а може, їй тільки здалося. Жінка піднялася з твердого ліжка. Підійшла до вікна, хоча знала, що нічого не зможе побачити. У невеличкому сільському храмі навпроти її хати горіло світло, ледь помітно відбиваючись на снігу. Коли сон відпустив остаточно, жінка впевнилася, що чує, як надривно гавкають пси.
- От же ж... - прошепотіла вона, марно намагаючись щось розгледіти.
Через якусь мить зір сфокусувався. Біля храму зібралося чимало собак, оточивши жертву. Жінка переступила з ноги на ногу, розігріваючи замерзлі ступні, та знову рівно стала на холодну підлогу. Тоді невеличка тінь, намагаючись відійти від собак, ступила у пляму світла від вікон храму.
- Я вже марю, - знову сказала до себе жінка.
Але вона не марила й через мить ясно це усвідомила. Хотілося вигукнути ім'я богині Айди чи просто скрикнути, але натомість вийшло голосне та істеричне:
- Якого біса!
Собаки не відволіклися на її крик крізь зачинене вікно. Лише чоловік прокинувся. У нічній сорочці, з босими ногами, жінка кинулася надвір, не зачинивши за собою дверей. Нехай і крізь заметіль, вона могла заприсягтися, що серед собак бачила налякану дитину. Сніг кусав холодом, здавалося, що вона бігла по тоненьких голках. Заметіль нещадно шмагала в обличчя. Пси були ближче, тепер вона напевно могла сказати, що вони накинулися на дитину, яка завмерла серед них, зовсім не рухаючись.
- Ану геть! Геть! - скрикнула жінка, коли була вже зовсім поряд.
Собаки трохи відійшли. Жінка протерла очі від снігу і вражено зупинилася. Собаки відійшли, заховавшись у темряві сніжної ночі.
- Агно! Агно, що таке?! - розгублено крикнув позаду її чоловік.
Жінка стояла перед храмом сама. На снігу лишилися тільки відбитки собачих лап.
2
Священник прокидався раніше за всіх інших. Така в нього була робота. У час, коли надворі було ще темно, ніхто з селян не слухав слів його молитви, але щоранку, о четвертій, він уставав і молився, вичитуючи слова зі старого молитовника.
"Слідами хаосу прийшли Нетлінні в цей світ".
Зараз їм потрібні були молитви. Зараз, коли нечисть з'являється перед віруючими людьми, коли приходить до їхніх порогів.
"І змінився світ, але змінився на краще, бо світла Айда доклала до того руку свою".
Він вірив, що хоча б стримає зло своїми словами. Що на його поріг воно не прийде. Усі вважають, що їх обмине біда. Ясень - невелике село. Усі приходили до нього молитися, усі слухали його проповіді.
"Кінець є початком, і падіння - підйомом, і сумнів - істиною".
Хтось винуватив альвів. Хтось покладав вину на гріхи або невдалий збіг обставин. Проповідник просто молився. Кожен має робити те, на що здатен.
"Було падіння Мор істинним падінням".
"І смерть явилася на темному коні".
3
Узимку сонце вставало пізно. Але навіть так Марко виходив рибалити дуже рано - коли холодне небо тільки починало сіріти. На нові легенди про мару, що ходить по селу, він не зважав. У Ясені жити нудно, тому люди вигадують усіляке. Було нудно. До цього ранку.
Марко сидів на березі річки Листвиці, ловив рибу. Його улюбленим місцем був спуск до самої води біля виїзду з Ясеня. Там він сидів непомітно - на тому березі був лише гай, за яким починалися Сиві Ліси, а за спиною височів невеличкий пагорб. Тому, коли Марко почув ходу коня, він ледь розвернувся, щоб побачити в'їзд у село. Знав, що лишиться непоміченим. І завмер. Щось дуже схоже на інтуїцію підказувало йому, що краще не ворушитися.
Великий чорний кінь ішов поважно, поскрипуючи свіжим снігом під важкими копитами. Збруя блискотіла сріблом. Але завмерти змушував не кінь. А вершниця. Марко точно бачив перед собою доволі молоду жінку, але серед чорнючих пасом волосся траплялися сиві. Жінка мала гострі риси обличчя, та й сама була якоюсь дуже худою, як на його смак. Він завжди казав, що вік жінки легко визначити за очима. Але очі вершниці були зав'язані чорною пов'язкою, яку носили хіба сліпі. Вона впевнено тримала віжки, спрямовуючи коня в бік шинку. Над головою Марка з каркотом пролетів ворон, змусивши його присісти. Птах зграбно приземлився на простягнуту жінкою руку. Так вона й поїхала далі, однією рукою тримаючи повіддя, а другу простягнувши вбік, тримаючи на ній чорного ворона.
Марко, впевнений, що вона не знає про його присутність, швидко зібрав своє знаряддя й попрямував за нею так тихо, як тільки міг. Сніг зрадливо скрипів під ногами, але вершниця не зважала на це, тож рибалка йшов далі. Біля шинку вона зупинила коня та зіскочила на землю. Краї темно-синього плаща опустилися на сніг, заховавши високі чоботи. Марко подумав, що пряжки на них, певно, теж срібні. То для нього була достеменна ознака заможної людини.
Жінка взяла віжки та простягнула перед собою руку. Торкнула долонею дерев'яну балку тину і прив'язала до неї коня. Розвернулася й попрямувала до шинку, безпомилково знайшовши двері, хоча й знову простягнула руку, щоб знайти клямку. Марко поспішив за нею.
У шинку ще були ті, хто пив тут із ночі. Чоловіки та кілька жінок або спали, або тихо перемовлялися. Кроки чобіт сліпої здавалися занадто голосними в уранішній тиші. Кілька гультіпак уважно стежили за новоприбулою. На Марка ніхто не звертав уваги. Він був місцевим. Жінка на мить завмерла між столами.
- Сюди, прошу дуже! - гукнув шинкар, і жінка попрямувала до нього, ведучи долонею по столах. Ворон перемістився їй на плече і, здавалося, зовсім завмер. - У вас тварина сумирна?
- Сумирна, - відповіла жінка глибоким голосом. - А у вас?
Марко подивився туди, куди вона кивнула головою. Біля столу лежав пес шинкаря. Той здивовано витріщався на гостю якусь мить.
- У вас буде кімната вільна? І когось треба, щоб за конем приглянув. Є такий?
- А ви тойво... - шинкар почухав підборіддя. - Хто будете?
- Характерниця.
Шинкар трохи помовчав. Стримувався, щоб не сплюнути на підлогу. Характерників боялися. І не любили.
- Буде, пані, кімната. Ви погрійтеся поки, Агні прибрати треба там троха, - пробурмотів він і різко викрикнув, налякавши Марка: - Агно!
Жінка поклала перед шинкарем гроші й відійшла. Повернулася туди, де стояв Марко, і сіла за стіл неподалік від нього. Ворон махнув крилами й скочив на стіл, умощуючись поряд із хазяйкою.
- Довго там стовбичитимеш? - тихо промовила жінка, не розвернувшись до Марка. - Іди вже сюди.
Марко мовчки сів навпроти. Зняв хутряну шапку й обтрусив із неї сніг. Розправив плечі, а потім згадав, що вона не бачить його, і звично згорбився.
- Ви вибачте, шо я так за вами, - пробурмотів Марко, не випускаючи шапку з рук. - Я рибалка тут. Марко.
Жінка йому не відповіла. Сиділа прямо, наче палицю ковтнула. Марко насупився на грубість. Раптова злість додала йому сміливості.
- Прошу пані, а чо ви цю пов'язку носите? У нас тут тоже не всі зрячі, але не соромляться того.
Жінка і бровою не ворухнула, але нарешті розвернула до нього обличчя.
- Я не соромлюся. Але я працюю з людьми, на жаль, а зрячі бояться довго дивитися в сліпі очі.
- О, а ще кажуть, як хто знався з Безодником, то тому зась в очі дивитися, - випалив Марко, згадавши казки.
Жінка ледь помітно всміхнулася.
- Так, - задумливо кивнула вона. - Зась.
Марко замовк. Якусь мить спостерігав, як один із місцевих, очевидно досі п'яний, піднявся з-за столу й пішов до них.
- Панянко... пані! А ви не з отих? - мисливець, Мислав, кивнув у бік річки.
- Він про Сиві Ліси, - пояснив Марко, коли жінка знову повернула до нього обличчя, запитально піднявши брови.
- Я не з альвів, - характерниця піднялася з-за столу й попрямувала до Агни, яка саме спустилася.
- Ну куди, - Мислав простягнув до жінки руку, коли вона проходила повз нього. Характерниця смикнула долонею, і мисливець, що не встиг її відпустити, зняв із тонкої долоні рукавицю, оголюючи вкриту татуюваннями якихось рун кисть. - Ой...
Жінка мовчки забрала в нього рукавицю і пішла до кімнат разом із Агною. Марко подивився на стіл. Ворон зник.
4
Село Ясень було прикордонним - розташовувалося на території Ортанії, а трохи далі за річкою починалися Сиві Ліси. Тому вона дивувалася, що до цього була тут лише раз. Але й тут з'явилася робота.
Сільський голова захотів поговорити з нею у храмі. Так їй передала дівчина з шинку. У неї був приємний молодий голос.
До храму її також привела Агна. Він був звичайнісіньким - дерев'яна та висока, як для села, будівля. Дівчина так його описала. Агна відчинила важкі двері, і жінка зайшла всередину, струшуючи з каптура сніг. Тепер, розклавши невеликі пожитки в найнятій кімнаті, вона йшла з посохом у правій руці, стукаючи по кам'яній долівці храму. Всередині було доволі тепло - десь точно горів вогонь. Жінка відчула запах ладану та палених трав. Кропива та звіробій.
- Пане, - неголосно гукнула дівчина, зупинившись трохи позаду.
Жінка почула, як хтось піднявся з дерев'яної лави під стіною. Біля вівтаря сидіти не можна було. Вона чула кроки, що наближалися до неї. Скрипнули двері. Агна вийшла.
- Демид, - коротко представився чоловік. Жінка лише приклала розкриту долоню до серця в жесті привітання. За руку з нею не віталися.
- Приємно, - кивнула жінка. Її звали Альвах. Але називатися вона не планувала. - Я сюди тиждень їхала. Кажіть уже, в чому річ.
Демид був тимчасовим старостою, вона це знала. Коли вона тут була минулого разу, постійний голова збирався у столицю. Чоловік пішов кудись убік, без слів запрошуючи за собою. У храмі не було на що наштовхнутися. Із того, що запах ладану став нестерпним, Альвах зрозуміла, що вони зупинилися навпроти вівтаря.
- Я до вас старшого сина відправив, як вони з дружиною в Марні були. Мені про вас одна жінка звідти розповіла. Казала мені, шо ви тут не буваєте, але як така вже потреба, то самі розумієте, пані..?
- Просто пані, якщо ваша ласка, - посміхнулася вона. - Самі розумієте, фах небезпечний. Тож від гріха подалі.
Вона відчувала, що староста дивиться на неї. І що у храмі є хтось іще.
- Перепрошую, негарно таїтися від того, хто не здатен тебе побачити, - почула вона м'який чоловічий голос. Той, хто говорив, стояв під стіною. - Ви не зважайте на мене. Тільки дивіться, щоб пташечка ваша на вівтар не сіла.
Фальк на її плечі переступив із лапи на лапу, наче відчув, що мова про нього.
- Це наш священник, - пояснив Демид, і Альвах почула в його голосі неприязнь. - І справді, не зважайте. У нас завелося тут оце... не дає нічого робити. Я дамбу хочу полагодити стару, людей знайшов, роботу почав, а воно після того й вилізло.
- Дамбу? Взимку?
- Пані характернице, вас це цікавить? - Демид трохи підвищив тон. - Робимо, як можемо.
- І що воно таке, оте ваше оце?
Староста трохи подумав. Потім, судячи зі звуку, почухав голову.
- Його малий шинкаря бачив. Він рибалить у вільний час, як біля батька нема роботи. Там за селом є Синьовід, ото він на те озеро ходить. Бере човна, преться на саму середину й сидить там, поки не вдубіє від цього холоду. Ото він і тоді так пішов. А потім пригнав до села переляканий. Розказував, шо воно появилося нізвідки в нього в човні й сиділо собі, дивилося. І встало навіть, підійти, мо', хотіло до малого.
- А з виду хоч яке було? - жінка простягнула руку, знайшовши перед собою вівтар.
- Та ви шоб того телепня побачили, - Демид не зрозумів її наміру, але відчахнувся. - Він руками закрився та вищав так, шо в столиці глухий почув. Яке там "з виду"... Ви б, може, взяли Марка та глянули? Це рибалка наш, у нього човен є.
- Не сходиться, пане голово, - Альвах усе ще тримала долоню на вівтарі. - Дамба на річці, а нечисть на озері.
- Оце вже на вас покладаю. Бо люди всяке кажуть... вже князя отої нечисті клянуть. Ну, лісових цих. Кажуть, один із князів біля води править. Як його...
- Ліал, - відповіла вона. - Ну, раз треба добре ім'я князя захищати... хоча для вас альви добрими не будуть.
- Ви розберіться, главне. А там хоч і самого володаря Лісів захищайте, я до тої нечисті діла не маю.
Демид не помітив, як на камені вівтаря стиснулися жіночі пальці. Він пішов мовчки, залишивши її саму в храмі.
- Він трохи різкий, - знову залунав м'який голос. - Але ж не завжди буде на посаді.
Священник підійшов до неї й узяв долоню, яку Альвах досі тримала на вівтарі. Вклав у неї запалену свічку, притримав, щоб віск не стік на руку. Взяв її за зап'ясток і простягнув їй руку до ладану на мідній підставці. Той загорівся від свічки, наповнивши стіни храму ще сильнішим запахом. Це була найменша, найпоширеніша жертва для богів.
- Виганяєте нечисть кропивою? А ви знавець, священнику.
- Невеликий я знавець. Але знати такі речі вважаю за необхідне.
- Тоді візьміть краще ще полину. Тільки обережно з цим. Дурманить усе-таки, - порекомендувала Альвах.
- Дякую. Ви ж не характерниця, так? - по-доброму запитав священник. - Вони зброї при собі мають більше, ніж зубів. І посохом не користуються.
- Ні, не характерниця. Я й про тяжкий фах щойно вигадала.
- Брешете перед Триликою?
- Не так уже й брешу, - Альвах погасила свічку помахом руки. - Частково це правда. Я не маю імені, яке можу назвати. Та й займаюся я роботою характерників - позбавляю нечисті.
- Розумію. Тоді нехай Айда вам помагає.
Альвах кивнула та попрямувала до виходу. Посох гулко вдаряв по кам'яній підлозі. Священник залишився, і вона знала, що він зараз робить. Задумливо дивиться на місяць та зорю, вибиті на камені вівтаря, - символи верховної богині Айди.
Марко жив на тому краю села, де вона зустріла його. Біля його двору Фальк сів на її плече. Коли Альвах прийшла до рибалки, Марко сидів на лаві біля хатини. Вона почула стукіт заліза та шурхіт.
- Сітка заплуталася? - запитала Альвах замість привітання.
- Та з ними воно завше так, - трохи спантеличено відповів Марко.
Паркана у дворі рибалки не було, тож жінка без зайвих перешкод пройшла до нього, почувши, як насторожився Марків пес. Пахло рибою, у домі готувалася якась їжа. Марко підвівся, сніг скрипнув під його ногами.
- Рибу ловити вирушаєш? Я з тобою.
- Та куди, пані... Ви б, мо', старіше щось хоч уділи, бо воно ж усе...
- Моєї старості досить, ходімо, - відрізала Альвах, але не зрушила з місця, бо уявлення не мала, куди йти. - Мені потрібно на озеро. На середину.
- Там, де малий був? Це можна. А ви це... від зарази тої вмієте шось зробити?
Брови Альвах здивовано піднялися, аж пов'язка трохи посунулася донизу. Вона хутко повернула її на місце. Фальк коротко каркнув.
- Стулися, Фальку. Просто стулися.
Марко повів її селом. Дороги вона запам'ятовувала чудово. Ось горбок біля його подвір'я, далі яма з утоптаним снігом перед храмом, дерев'яний місток через невеликий яр у кінці села.
- Тут троха йти, Синьовід уже відсіля видно, - Марко йшов трохи попереду. Пес пішов із двору за хазяїном й зараз радісно дріботів за ними.
Альвах багатозначно гмикнула.
- Синевид.
- Га?
- На мапах озеро зветься Синевид. Особливості вимови? - вона посохом відіпхнула камінь з дороги.
- А ви, я перепрошую, як ту мапу побачили?
Альвах хотіла вже було гримнути, але прислухалася до чуття. Рибалка запитував щиро. Просто тактовністю не наділили.
- Я не завжди була сліпою.
Марко не відповів. Певно, кивнув. Люди завжди так робили за звичкою, забуваючи про те, що їхній жест залишиться непоміченим. Фальк розминав крила, кружляючи над ними. Вона відправила ворона перед собою. Може, відчує щось раніше.
- Треба було взяти з собою гончаків, - задумливо промовила Альвах.
- О-о, у вас мисливські пси? А хіба вони в такому ділі помагають?
- Це і є полювання, пане рибалко. Різниця в тому, що тут жертва зазвичай теж полює на мисливця.
- Он як... ми цеє... прийшли.
Альвах зупинилася. Стояча вода мала задушливий запах. Фальк усе ще літав над ними. Вона пройшла вперед, ставлячи посох на крок перед собою. За мить відчула, як дерево вдарилося об лід, а потім опустилося у воду.
- Найгірші морози ще не прийшли, так? Озеро не замерзло.
- Це ви точно кажете. Поки можна ловить. Ну, човник скромний, але своє зробе, - почувся глухий стукіт. Марко був уже в човні. Альвах відчула, як він простягнув до неї руку. - Прошу пані.
Вона витягнула долоню й через шкіру рукавиці відчула руку рибалки. Він одним рухом допоміг опинитися в човні. Пес лишився на березі. Марко простежив за рухом її голови.
- Ви його чуєте, га? Він по кризі любить ходити, дивний собака. Хай сидить собі там.
Альвах мовчки кивнула. Фальк майже нечутно приземлився на борт човна, шкрябнув кігтями по дереву. Якийсь час Альвах чекала, доки човен опиниться достатньо далеко від берега. Вона зосередилася на відчуттях. Відчувала навпроти Марка. Фалька ліворуч. Пса на березі. І більше нічого. Альвах плавно змахнула рукою, закликаючи підійти. Марко жесту навіть не помітив. Фальк спритно перемістився з борта на плече хазяйки.
- Марку, - покликала вона. - Ти тільки не дивуйся дуже.
Він не встиг перепитати. Альвах потягнула за вузлик на потилиці - і пов'язка впала їй на коліна, відкривши сліпі очі. Марко застиг. Тоді, коли вони вперше розмовляли, рибалка мав рацію.
Вона знала, яке видовище розгорнулося перед рибалкою. Білі мертві очі навіть не поворухнулися, а от очі Фалька загорілися неприродним багряним. Тепер чоловік мав змогу роздивитися не тільки сиві пасма у волоссі, а й білі, як сніг навколо, вії на лівому оці та частково сиву ліву брову. І вона нарешті змогла подивитися. Навпроти сидів вражений Марко. Немолодий, як вона й думала, худий та високий.
Альвах подивилася вбік - і ворон віддзеркалив її рух. Голова трохи паморочилася від яскравості кольорів, які розрізняли очі птаха. Берег, від якого вони відпливли, вкривало дрібне каміння. Озеро по краях узялося льодом. З усіх інших боків води здіймалися височезні кам'яні пагорби, за якими виднілися гори. Було тихо. Так тихо, як не повинно бути. Альвах відчувала, як воно вичікує. Жертва теж полює на мисливця.
Повернулися ні з чим, хоча дещо вона все-таки вже мала.
Ніхто з них не помітив, як рибалчин пес ошелешено витріщався на бліде неживе обличчя дівчинки, що виднілося під шаром криги біля берега.
5
- Добрий вечір, - м'який голос зазвучав праворуч.
Священник сів за стіл тільки після запрошення. До його приходу Альвах тихенько пила трав'яний чай у віддаленому кутку шинку. Тут сьогодні було не так людно. Ніхто з селян не помічав її й не чіпав, і Альвах це влаштовувало. Те, що священник до нормальних селян не належав, вона зрозуміла ще до цього.
- Вас у Марні називають Мисливицею, - почав священник, привернувши увагу Альвах. - Бо ви з тими собаками ходите. І там теж на ім'я вас ніхто не знає.
- Служителю, у вас із цим якісь проблеми? - тихо запитала Альвах.
- Вбережи мене Айда від такого. Просто... Демиду про вас розповіла жінка з Марни. Але він не знає це ваше, гм... прізвисько.
- Я помітила. Але ваш староста найняв мене. Він платить - я роблю.
- Ви працювали так і за короля Альтаїра? - Альвах завмерла. - Він учив принципів усіх підданих. Не так давно він і загинув, щоб усі забули.
- Його наука ніколи не доходила до людей. Вони не хотіли нічого вчитися, - все ж вирвалося в Альвах.
Священник мовчав достатньо довго, щоб усією увагою Альвах заволоділо тепло глиняного кухля з чаєм. Трави мали приємний запах, що перекривав сморід алкоголю та людей.
- А вам так важливі гроші? - він простягнув руку, щоб торкнутися срібної заклепки на рукавиці Альвах, що лежала поряд на столі. Жінка зреагувала миттєво, перехопивши його руку за зап'ясток. - Носити стільки срібла... скільки на характерництві можна заробити?
- А скільки у храмі можна відмолити?
Священник удоволено гмикнув, наче зрозумів щось, чого вона сама не розуміла. Альвах зітхнула.
- Nil admirari1, ваша святосте. Часи змінюються.
Вона встала мовчки. Прощатися наміру не було.
- Змінюються, пані характернице, - сказав священник, коли Альвах уже розвернулася до виходу. - І навіть ви не зможете цього уникнути.
Альвах не озирнулася й не відповіла. Вулиця зустріла холодом і тишею - всі звуки зараз долинали з шинку. Ясень помалу засинав. Альвах по пам'яті дійшла до озера, вирішивши не витрачати сили на Фалька. Човен стояв у тому ж місці, легенько похитуючись на воді.
Альвах швидко опинилася на середині озера. Вже знала, через скільки часу треба зупинитися. Вона склала руки на колінах і стала чекати. Її жертва була десь недалеко. Хлопчина, який побачив нечисть, був тут сам. Тепер і Альвах сиділа самотою. Вона встигла відчути мить цілковитої тиші, коли навіть повітря довкола завмирає.
Човен ледь відчутно хитнуло, і чужа присутність стала зовсім явною. Альвах розплющила очі під пов'язкою, хоча це нічого їй не дало. Білі сніжинки нечутно опускалися на змерзлу шкіру. Чужа присутність відчувалася знайомо.
- То ти людина, - спокійно почала жінка. - Просто вирішила трохи побушувати після смерті. Ти не нападаєш. Поговоримо?
Відповіді не було. Примара й далі сиділа навпроти неї в човні.
- Я не можу тебе побачити. Підійди.
Човен не ворухнувся, коли привид устав. Альвах просто відчула, як він наблизився. Вона витягнула руку й торкнула пальцями крижану шкіру. Провела долонею по руці. Перед нею була дитина. Вона торкнулася довгого мокрого волосся, потім підборіддя.
- Дівчинка? - запитала вона, не прибравши долоню. Кивок. - Чому ти зі мною не розмовляєш? Була німою за життя? Ти сильний привид, раз я можу ось так торкнутися до тебе та щось відчути.
Дівча завмерло, більше ніяк не відповідаючи. Альвах зітхнула.
- Сліпа говорить із німою. Ото кумедія.
Альвах шкірою відчувала, що снігопад став сильнішим. Ще кілька таких ночей - і озеро замерзне. Вона переплела пальці.
- Ось як зробимо. Є в нас із тобою спосіб поговорити. Ти чекаєш тут скільки треба. Якщо надумаєш піти - я все одно тебе знайду, просто витрачу свій і твій час. А тобі якраз ох як є куди поспішати. Не журись, я допомогти хочу.
Альвах заплющила очі, цього разу для діла. Для таких, як вона, існував чудовий спосіб поспілкуватися з кимось, хто вже не належить або ж ніколи не належав до світу живих. Це скидалося на сон. Насправді це була найтонша межа між сном та реальністю.
Коли Альвах розплющила очі, вона чудово бачила все довкола. Хоча потойбіччя не дуже хотіла бачити. Світ довкола викривився - навкруги майже не було кольорів, усе пливло та мінилося. Вода стала чорною не через темряву ночі - у потойбіччі не було світла чи темряви. Навіть не дивлячись, вона знала, що вода, яка зараз просочується через лід біля берега, схожа на темну кров. Це тонка грань світу, яку населяють духи. Хтось називав це місце виворотом, хтось астралом. Альвах користувалася терміном з мови альвів, мови ан кеад - letare.
Вона якусь мить спостерігала за тим, як дівча дивиться туди, де має бути її тіло. Альвах його бачити не могла.
- Мала.
Дівчинка перелякано розвернулася. І справді, колись біляве довге волосся, великі очі, кольору яких уже не можна було розрізнити. Посиніла шкіра.
- Ти потонула. Давно?
- Хто ти? - награно впевнено запитала дівчинка, хоча Альвах добре чула переляк у її голосі. - Ти щойно була там!
Альвах провела поглядом її долоню, що вказала на той бік човна.
- Моє тіло досі там.
Потрібно було прислухатися до відчуттів. Уважніше подивитися на дівчинку. Менше тиснути на неї. І не варто її недооцінювати.
- Ну гаразд, - Альвах простягнула до дитини руку, але коли усвідомила помилку, було вже запізно.
- Ні! - дівча верескнуло, і Альвах похитнулася.
- Стій! Заспокойся!
Вона прокинулася миттєво, але все одно не встигла. Човен хитнуло надто сильно, і за мить Альвах відчула крижану воду. Вона не зрозуміла, чи човен перекинувся, чи просто дуже похитнувся. Руки безпорадно вчепилися в порожнечу, розсікли воду. І тоді сталася найгірша для сліпої річ - вона втратила відчуття простору. Альвах не розуміла, куди повернута головою - до дна чи до поверхні. Вона приклала долоню до грудей і відчула, як закляття дає їй необхідне в крижаній воді тепло. Але дихати під водою, як характерники, вона не могла. Тому гарячково згадувала, як саме впала з човна, і, довірившись власній пам'яті, поплила в той бік, де щойно були її ноги. Вона відчувала чужу сильну присутність під водою.
Альвах не підвела пам'ять - зовсім скоро вона опинилася над водою, хапаючи ротом повітря. Вона уявлення не мала, де човен, а шукати його наосліп можна було до ранку. Дівчинки поряд уже не було.
1 Нічому не дивуйся (лат.). - Тут і далі - прим. авт.
