Розділ 38. НІЧ НЕ ВЕСІЛЛЯ
- У нас буде малюк...
Я чітко пам'ятаю солодкий аромат жасмину в повітрі. Ми з Цестією розгублено дивилися одне на одного. Закладаюся, моя Червона принцеса щосили намагалася відгадати мою реакцію. Полум'я смолоскипів танцювало в її очах. Та як я міг передати словами той вибух почуттів усередині мене? Новина про те, що ми станемо батьками, приголомшувала, та водночас була прекрасною і переповнювала радістю. У тому, щоб стати причетним до створення нового життя, була така особлива насолода, що я подумки молився, аби ця мить зупинилася й затримала нас у цьому блаженстві на цілу вічність.
- От бачиш? Я ж казала, у ночі багато дарунків! - сказала замість нас Еві. Маленька Помаранчева сестра вивела нас із заціпеніння і вже рушила назад до табірного вогнища. Вона йшла, сміючись і пританцьовуючи:
- У вас була Піґма, у вас була Піґма! - радісно вигукувала вона.
Піґмою називалася шлюбна церемонія між Помаранчевими та Жовтими хромами.
- Еві, будь ласка, - попросила Цестія, у світлі смолоскипів її обличчя палало червоним. - Не всі хроми мають ваші... ем... незвичні Помаранчеві ритуали.
Еві розгублено запитала:
- А які ж тоді шлюбні ритуали у ваших землях?
Цього разу відповів я.
- У Чорних землях ми... ну, ми присягаємося провести все життя одне з одним на церемонії... весілля.
Я поглянув на Цестію.
- У Самарісі роблять так само, - підтвердила Червона принцеса.
- Ага! Отже, тобі треба одружитися на Цестії і влаштувати весілля! - радісно вигукнула Еві, плескаючи в долоні.
- Саме так, - погодився я, і цього разу голос мій прозвучав ніжно. - Але в тих місцях, звідки я родом, перш ніж одружитися на комусь, треба зробити шлюбну пропозицію, - сказавши це, я поцілував Цестію, і її миле обличчя осяяла широка усмішка.
Я підійшов до Еві, низько нахилився до неї і, взявши в руку помаранчеву підвіску, що була символом її сестринства, змовницьки прошепотів:
- Чи не запізня година, моя люба Помаранчева сестро, аби спостерігати за моєю пропозицією? Час іти спатоньки й бачити сни, бо ніч не принесе тобі жодних подарунків, - я підморгнув їй, щоб вона здогадалася, що я хочу побути наодинці із Цестією.
Еві - кмітлива дитина, все зрозуміла.
- Твоя правда, але навіть Червоній принцесі треба відпочивати, якщо хочете мати здорових і невередливих дітлахів.
Еві так само підморгнула мені й побігла до одного з багатьох наметів, що їх мої повсталі арлекіни розбили після переможної битви. Усіх виснажив бій, але настрій наш був піднесений, бо ж нам удалося об'єднати багатьох хромів заради втілення спільної мрії - свободи й рівності хромів усіх кольорів.
Цестія підійшла ближче й узяла мене за руку:
- Я хотіла переконатися, перш ніж сказати тобі. Я не хотіла, щоб ти дізнався так, але...
Перш ніж вона встигла договорити, я пригорнув її і запечатав їй вуста довгим поцілунком. Я сп'янів від парфумів і тримав Цестію, доки вона неохоче не відштовхнула мене й не поклала руки мені на щоки.
- Знаєш, гадаю, батько був би розчарований мною. Я принцеса без королівства. Я закохана в хрома не зі свого народу, а тепер... я буду матір'ю... не хрома...
- Цестіє, ти - моя королева, ти станеш найкращою матір'ю першого по-справжньому вільного хрома. Хтоміо... чи то Квадріо... не міг би пишатися тобою більше! - я опустився перед нею на коліно і промовив: - Виходь за мене, Цестіє. Зроби мене найщасливішим створінням у всіх землях!
- Ашево... я не можу вийти за тебе зараз! - сумно відповіла вона.
Приголомшений цією відповіддю, я вмить підвівся.
- Чому ні?
Цестія ніжно поцілувала мене й відповіла:
- Я кохаю тебе, Ашево, і хочу стати твоєю дружиною, але не зараз, не так. Не в той час, доки ми все ще воюємо. Поєднатися одне з одним зараз - це схоже на жалюгідну спробу втекти від чогось поганого, а я... я вже не тікатиму. Я хочу побратися з тобою, кохання моє, у вільній землі, яка вже не знатиме поділу. Я хочу, щоб наш малюк зростав у достатку, а не в голоді. Ритуал шлюблення, або весілля, як ви, Чорні, це називаєте, був... є важливим і для Червоних. Він укладає союз, що триватиме до кінця часів і якого ніхто не зможе порушити. Я хочу вшанувати його, борючись за нього. Так я відчуватиму, що мій батько пишається мною...
Цестія була така засмучена. Я знав, вона думала про Чорних і про те, як перемогти Верховного Старійшину Номіуса, який і наказав убити Квадріо.
- Можливо, ти маєш рацію. Можливо, зараз не найкращий час, - погодився я.
І розповів їй про свою розмову з Андагаром, і про моє рішення повернутися на землі Чорних. Андагар, мій друг дитинства, який став моїм заклятим ворогом, таємно пробрався до мене після нашої останньої великої битви у Блакитному місті. Хоча битва - не зовсім вдале слово, щоб описати ту холоднокровну різанину, що на нас чекала. Погрозами і брехливими обіцянками Чорні примусили Блакитних улаштувати нам пастку. Під вигаданим приводом порятунку вони заманили нас у величне місто Аяс, а тоді заступили нам шлях на довгій вулиці.
Там, у тіні Величної Блакитної Піраміди жорстоко знищили ледь не всю мою різнокольорову армію. Чорні зачаїлися на високих стінах, що оточували вулицю, і розстріляли нас стрілами, наче риб у бочці. Ми використали все, що мали, аби переломити хід битви, розгромити наших ворогів та змусити їх утікати. Ми з Цестією втратили багатьох близьких друзів, та мої таланти арлекіна допомогли нам залучити підтримку переможених Блакитних. Тож тепер і вони перейшли на наш бік.
Згодом Андагар, ніби голодний вовк, ризикуючи життям, пробрався посеред ночі в табір. Наша зустріч була болісною. Ми з ним уже мірялися силами, але не цього разу, раніше, - на землях Помаранчевих і Жовтих. Тоді йому майже вдалося вбити мене у двобої.
Та все ж у пам'ять про старі часи та з безмірної цікавості я пощадив його й вислухав. Те, що розповів мені Андагар, докорінно змінило мій погляд на майбутнє Чорного народу, до якого я колись належав. Здається, Чорні теж потерпали від залізної руки їхнього правителя Верховного Старійшини Номіуса. Засліплений бажанням завоювати нові землі, він знущався з мого народу: морив голодом хромів, які лишалися в місті, змушував своїх солдатів битися й марширувати, доки вони не падали замертво.
Андагар зрозумів мене, коли сам став свідком жорстокості, яку з холодним серцем чинив Номіус на тій землі, що її мій друг так довго захищав. Тепер же він був готовий повстати і благав мене, жахливого арлекіна, про допомогу. Він був у розпачі й покірно схилив переді мною голову. Моє серце розбилося, коли я побачив його таким, тож я не зміг відмовити. Та я не хотів ризикувати своєю армією і вирішив спершу сам таємно повернутися на землі Чорних. Треба було оцінити справжній стан речей, щоб ухвалити зважене рішення.
Цестія вислухала мене, не перебиваючи.
- Якщо в Чорних усе справді так погано, як розповідає цей Андагар, чому не переконати залишки армії піти з тобою і не завдати нашим ворогам останнього нищівного удару?
- Ти ж бачила, як інші реагують на ідею напасти на Аксіум. Це вже не їхня війна, Цестіє. Усі об'єднані народи зазнали незмірних втрат, як і Чорні. Крім того, вони втомилися.
- Але ж, Ашево, якщо ти підеш сам, то не повернешся живим. Ти хоч розумієш це? - на очі Цестії набігли сльози.
Я поцілував її.
- Ти сама це передбачила. Згадай, як ти сказала, що рано чи пізно всі ми повернемося додому. І ти мала рацію. Я не дозволю, щоб Номіусу так легко все зійшло з рук. Я мушу зробити це заради молодого Ашеви, який виріс за стінами Чорного міста, - він був не винен, і його втягнуло у цю крутоверть тільки тому, що інші вирішили його долю замість нього. Я не можу втекти від свого минулого. Та вже й не хочу. Я мушу зробити це не лише заради себе, але й заради Хтоміо і мого... малюка.
Цестія довго обмірковувала мої слова, а тоді неохоче кивнула.
- Вже пізно. Нам треба відпочити. Завтра вранці ми вигадаємо план. Не хочу, щоб ти зустрічався з Чорними сам! - відповіла вона. - Ми розпочали цю війну разом, разом і завершимо її!
Я завжди захоплювався її сміливістю. Я сказав:
- Я не зміг би бути з кимось іншим, окрім тебе! Зробимо, як ти скажеш.
Я поцілував її ще раз, а тоді, хоч як мені цього не хотілося, залишив її в Помаранчевому наметі.
- Помаранчеві сестри - краща компанія для тебе, ніж я. Мені так багато всього треба обміркувати, що я тільки тривожитиму твій сон, походжаючи наметом.
Але, повертаючись до себе, я вже твердо вирішив, що піду цієї ж ночі. Треба переконатися, чи справді Андагар утілить те, що пообіцяв, а для цього ми з ним маємо зустрітися наодинці. Так, я обманув Цестію. Я заспокоював себе тим, що ця брехня народилася з любові. Вона зрозуміє... з часом.
?
