Багаті плебеї
З 10 до 11 години в мене була географія. На цьому уроці я мав проаналізувати письмове домашнє завдання, яке вчора перевірив і яке стосувалося колоніального питання. Як я вже згадував, згідно зі статутом заборонено виправляти зміст учнівських творів.
Отже, роздаючи учням зошити, я говорив винятково про чуття мови, орфографію і формальності. Тож я сказав одному B, що йому не варто постійно заходити за берег зошита, R - що абзаци мусять бути більшими, Z - Kolonien треба писати через е, а не через h, Kolonihn. Лише повертаючи N його зошит, я не міг стриматися: "Ти пишеш, що ми, білі, культурно й цивілізаційно вищі за негрів. І це, можливо, так. Однак ти все ж не маєш права писати, що не неграм вирішувати, жити їм чи ні. Негри - також люди".
Якусь мить він дивився на мене остовпіло, а потім його обличчям промайнув неприємний порух. Чи я помилився? Він узяв свій зошит із хорошою оцінкою, вклонився, як належить, і знову сів за парту.
Небавом я дізнався, що не помилився.
Уже наступного дня прийшов батько N на мою приймальну годину, яку я мусив проводити раз на тиждень, щоби спілкуватися з батьками. Вони довідувалися про успіхи дітей і про всяке, переважно про направду несуттєві виховні проблеми. Це - були порядні громадяни, службовці, офіцери, торговці. Серед них - жодного робітника.
У мене було відчуття, що деякі тати мали зі мною схожу думку щодо змісту різноманітних творів їхніх дітей. Однак ми лише дивилися одне на одного, усміхалися і розмовляли про погоду. Більшість батьків були старшими за мене, один навіть справжній дідуган. Наймолодшому з них близько двох тижнів тому виповнилося двадцять вісім. У сімнадцять років він звабив дочку одного промисловця, елегантний чоловік. Коли приходить до мене, то завше під'їжджає на спортивному авто. Дружина залишається в машині, і я можу бачити її згори. Її капелюх, руки, ноги. Нічого більше. Однак вона мені подобається. Ти вже також міг би мати сина, думаю тоді, однак я можу стримати себе, аби не приводити в цей світ дитину. Нащо? Щоби загинула на якійсь війні?
Переді мною стояв батько N. У нього була самовпевнена постава, і він дивився мені прямо у вічі. "Я - батько Отто N". "Радий із вами познайомитися, пане N", - відповів я, вклонився, як належить, запропонував йому сісти, однак він не сідав. "Пане вчителю, - почав він, - я тут через одну надзвичай серйозну справу, яка може мати ще серйозніші наслідки. Мій син Отто повідомив мені вчора після обіду, з великим обуренням, що ви, пане вчителю, зробили просто нечуване зауваження".
- Я?
- Так, ви!
- Коли?
- Учора на уроці географії. Учні писали твір про колоніальні проблеми, і ви сказали моєму Отто: "Негри - також люди". Ви, мабуть, знаєте, що я маю на увазі?
- Ні.
Я справді не знав. Він уважно дивився на мене. "Господи, хіба він дурний?" - думав я.
- Я тут, - почав він знову, повільно й наголошено, - бо для цього є вагома причина, вона полягає в тому, що я ще зі своєї ранньої юності прагну до справедливості. Отже, я вас запитую: те ваше непевне висловлювання про негрів у такій формі й у такому контексті насправді випадкове чи ні?
- Так, - сказав я і усміхнувся, - ваша присутність тут невипадкова.
- Даруйте, - перебив він мене різко, - я не схильний до жартів! Ви, мабуть, іще не усвідомлюєте, що означає висловлювання про негрів такого ґатунку?! Це саботаж проти вітчизни! Ох, ви мене не обдурите! Я просто надто добре знаю, якими підступними шляхами й підлими хитрощами намагається отрута вашої гуманістичної жалісливості підточити невинні дитячі душі!
Це вже, однак, занадто!
- Перепрошую, - скипів я, - про це, однак, уже написано в Біблії, що всі люди є людьми!
- Коли писалася Біблія, не було ще колоній у нашому розумінні, - незворушно повчав мене пекар-майстер. - Біблію потрібно розуміти в переносному значенні, образно, або ж узагалі ніяк! Пане, невже ви вірите, що Адам і Єва справді жили, чи сприймаєте це лише метафорично?! Отож-бо! Ви не відмажетеся любим Господом Богом, я про це потурбуюся!
- Вам не буде про що турбуватися, - сказав я і випровадив його. Витурив.
- Побачимося знову при Філіппах, - вигукнув він і зник.
За два дні я стояв при Філіппах.
Директор велів мене покликати. "Послухайте, - сказав він, - тут надійшов офіційний лист від освітньої інспекції. Такий собі пекар-майстер N поскаржився на вас. Повідомив, що ви вдалися до своєрі?дних висловлювань. Авжеж, я знаю, про що йдеться, і мені відомо, як робляться такі скарги, ви не мусите мені нічого пояснювати! Однак, дорогий колего, це мій обов'язок - звернути вашу увагу на те, аби нічого такого надалі не повторювалося. Ви забуваєте таємний циркуляр 5679 u/33! Ми повинні відгороджувати підлітків від усього, що могло б хоч у якийсь спосіб негативно вплинути на їхні майбутні військові здібності. Це означає, ми повинні морально готувати їх до війни. І крапка!"
Я дивився на директора, він усміхався і здогадувався, про що я думав. Тоді він підвівся і пройшовся туди й сюди. "Він - гарний старший чоловік", - думав я.
- Ви дивуєтеся, - сказав він раптом, - що я дму у військовий тромбон, і маєте право на свій подив! Ви зараз думаєте - оце людина! Ще кілька років тому він підписував полум'яні мирні послання, а сьогодні? Сьогодні він готується до бою!
- Я знаю, що ви робите це лише із примусу, - намагався я його заспокоїти.
Він уважно слухав, стояв переді мною і пильно на мене дивився.
- Молодий чоловіче, - сказав він серйозно, - запам'ятайте одне: немає жодного примусу. Я міг би опиратися духові часу й дозволити пану пекареві-майстру запроторити себе до в'язниці, авжеж, я міг би загриміти за ґрати, однак не хочу так, я не хочу! Я хотів би досягнути вікової межі, щоб отримувати повну пенсію.
"Це - справді прекрасно", - думав я.
- Ви вважаєте мене циніком, - провадив він далі й дивився на мене вже дуже по-батьківськи. - Ох, ні! Ми всі, що прагнемо до вищих берегів людства, забули про одне - про час! Час, у якому живемо. Дорогий колего, хто бачив так багато, як я, той поступово розуміє сутність речей.
Добре тобі говорити, міркував я далі, ти застав іще гарний передвоєнний час. А я? Я лише в останній рік війни вперше полюбив, і не питай, що.
- Ми живемо у плебейському світі, - кивнув він мені сумно. - Уявіть лише Стародавній Рим, 287 рік до народження Христа. Боротьба між плебеями та патриціями ще не була закінчена, однак плебеї вже обіймали найважливіші державні посади.
- Дозвольте, пане директоре, - насмілився я заперечити, - наскільки я знаю, у нас правлять не бідні плебеї, а всім і всеньким заправляють гроші. Він знову глянув на мене здивовано і стиха засміявся: - Це - так. Однак я вам зараз таки дещо нагадаю з історії, пане професоре історії! Ви ж бо цілком забуваєте, що були також багаті плебеї. Пригадуєте?
Так, я пригадую. Звісно! Багаті плебеї залишили народ і, разом із уже дещо декадентськими патриціями, утворили нове посадове дворянство, так звані оптимати.
- Тож лише не забувайте про це знову!
- Гаразд!
