На жаль
Cправа йде до 70-ти. А це, на жаль, уже не жарти. Це небосхил незворотної та суворої підстаркуватості, за яким не видно краю. Його там немає.
На голові все більш помітне зменшення кількості колись жвавої та рясної рослинності. Редизайн зачіски вже допомагає так собі - видно, що рослинність вбавляється з кожним роком, а то й швидше.
Разом з нею зменшується кількість друзів - хтось іде, на жаль, природним шляхом, хтось зачиняється у квартирі, і його не видно на вулицях роками. Багато хто поїхав, і ти здивовано бачиш їхні давно не бачені в місті обличчя на просторах фейсбуків, тіктоків, інстаграмів та на тлі чужих, нечернівецьких руїн чи реклами.
Все частіше виникає бажання просто споглядати та згадувати - прямий шлях ув обійми минулого, тому відганяєш це від себе. Та й не повернути вже минуле. І не хочеться повертати. Яким би не було майбутнє, все ж таки подумки націлюєшся туди.
Іноді рятує вранішня пробіжка, яка, власне, є пішими прогулянками у схожому на спортивний одязі - неспішними, але граціозними, з високопіднятою головою - в парку, не пам'ятаю імені кого, позаяк усе довкола вже перейменовували декілька разів. При цьому зустрінутим там дідуганам демонструєш, що тобі кудись треба в цей ранній час, але точно не туди, куди їм, а молоді - що ти такий самий молодий, як і вони, тільки не біжиш, адже нікуди не поспішаєш. Але все це, на жаль, не так. Хоча хто його знає?..
Почалася клята війна, і зовсім загубилися ниті, які з'єднували з містом. Під час прогулянок здивовано спостерігаєш за ним буцім уперше. Місто тепер не любиш, із ним просто миришся. Воно вже давно не твоє і належить іншим людям. Тим, які молодші. Вони переробили місто під себе - зробили зручнішим, протяжнішим. Ним тепер, виявляється, зручніше їздити, а не ходити. Кобилянської зовсім чужа. Вона європейська, а не чернівецька. Вона така, як усе в Європі, - строката, багатоголоса, з кленами посередині, і ти вже не бачиш, хто йде тобі назустріч, а відтак загубив половину перехожих. Утім, це тебе обходить, тому що насправді ти загубив не половину перехожих, а значно більше. Нині можна пройтись вулицею Кобилянської чотири рази від початку й до кінця і нікого не зустріти. Нікого! На зміну пельменним, кулінаріям, кафетеріям та пиріжковим прийшли піцерії. Проте це не новина. Але ти так само мислиш масштабами своїх пельменних та пиріжкових.
Друг та одноліток Данило полум'яно закликає вештатися барами і пити алкоголь. Ти й так, мовляв, достатньо пожив, щоб берегти здоров'я. Гарне здоров'я - це просто метод дуже повільного вмирання, каже він і знову закликає пити й гуляти.
Але хочеться вичистити душу до стану дитинства, до заводських налаштувань.
Не варто втомлюватися від боротьби. Коли людина втомлюється боротися, вона вдає, що помудрішала.
А скоро весна.
Це надзвичайне видовище! Воно гідне пера, ліри, банджо, сітара!
Зараз час зупинився. Про нього не думалося взагалі впродовж кількох крайніх років. Відколи почав замислюватися про самого себе, про те, навіщо, кому і коли.
Частіше хочеться спати. Але не просто спати, а вдумливо, відчутно і щоб сни, які прийдуть, були справжніми. Без польотів, перетворень чи крупних виграшів у грошово-речову лотерею.
Хочу мовчки сидіти на чомусь твердому. Одягнувши окуляри і нічого не читаючи. Хочу закинути ногу на ногу і скласти руки на грудях. А ось їсти не хочеться - ні солодкого, ні солоного, ні гіркого. Пити також - тому що пити воду немає сенсу, спиртне - рано, а пиво - пізно.
Хочеться, щоби хто-небудь погладив по голові. Не проти, якщо хтось зазирне в очі чи запропонує чимось зайнятися, але не складним і таким, що не вимагає моєї особистої присутності. Щоб на відстані якось, легко та мовчки. Без звуку.
Напали лінощі. У мізках, на кінчиках пальців. О, до речі, про пальці. Чи не пограти мені на гітарі? Наприклад, згадати "Girl"? Одначе ні, не те. На жаль.
За вікном, здається, сніг. Гадаю, мені не завадить легка та обережна прогулянка вечірньою вулицею, коли повз прослизають гарненькі дівчатка без головних уборів. Та й у головних уборах теж.
Яка ж це підстаркуватість?
