Воїн
Це був дивний роман. За дивних обставин, у зовсім неочікуваному місці, у той важкий для мене та країни час помайданної розхитаності, невизначеності й роздоріжжя, коли майбутнє вимальовувалося дуже примарним і непевним. Такий збіг.
У моєму особистому житті також були уламки. Стосунки, яким присвятила кілька років життя, закінчилися з початком жорсткої турбулентності у країні. Я працювала в економічному відділі одного з іноземних посольств, і ця робота приносила мені стабільний дохід і багато відряджень, що, власне, і стало каменем спотикання в моїх попередніх стосунках.
Це був період після звільнення Слов'янська та Краматорська, коли ці міста, а разом з ними й уся країна, оговтувалися од відомих важких подій. Наш відділ отримав завдання провести моніторинг місцевих регіональних лікарень і відправити туди реанімаційне обладнання для пологового будинку та лабораторію з переливання крові.
Коли всі формальності та процедури було завершено, мені повідомили, що саме я повезу цю місію на Схід. Мені тоді було байдуже, куди їхати, аби не залишатися в Києві. Хоча, мушу зізнатися, думка про те, куди саме їду, трохи підіймала рівень адреналіну, та я цьому радше тішилася, бо вже певний час, у зв'язку з подіями особистого життя, не відчувала практично жодних емоцій.
У місії нас було кілька осіб: мій безпосередній начальник - уповноважений пана посла, водій і я. Я виконувала функції перекладачки й няньки для начальника, яка мала тримати зв'язок з усіма дозвільними інстанціями з нашого боку, бо в той час потрапити на ті території було дуже складно. Усі формальні речі також були на мені. Ми досить швидко доїхали до визначеного місця, пройшли кілька перевірок і прибули в єдиний у місті готель, який працював і де на нас уже чекали представники місцевої влади та військові.
Тоді в мене склалося враження, що у Слов'янську живуть лише воїни, цивільних було дуже мало, ще діяла комендантська година, а в повітрі пахло війною. Я почувалася, наче у фільмі про війну, та вже перші години перебування там сприятливо, як не дивно, позначилися на моїй психіці: я перестала думати про колишнього.
З Воїном я познайомилася, коли той приїхав проводити нам інструктаж із безпеки. Він був тимчасово призначений одним із заступників начальника місцевої поліції, і наш приїзд лише додавав йому клопоту й роботи. Тому чоловік зустрів нас досить стримано, і я брала близько до серця всі його емоції щодо нас, цивільних, які ніби і з доброю справою приїхали, але дуже вже не на часі.
Після інструктажу він оглянув мене й досить безцеремонно запитав, чи планую я і далі ходити замінованим містом у спідничках і піджачках. І коли я кивнула, кивнув у відповідь, віддав нам честь і вийшов. За кілька годин у наше розпорядження надійшло три комплекти уніформи без шевронів, броньовані жилети й каски.
- Цікаво, навіщо нам броники й каски? - запитала я нашого водія, розглядаючи все це привезене добро.
- Не став зайвих питань, - відрубав наш зазвичай небагатослівний водій і пішов переодягатися.
Досі не розумію, як так вийшло, але форма, яку для мене передали, сіла ідеально. Таке враження, що хтось просканував мою фігуру й видав на мене відшитий комплект. Коли ми з колегами зійшлися у фоє готелю, не могли стримати усмішок, так сильно нас трьох змінив "піксель".
- Це інша річ, - спокійно сказав Воїн, підходячи до нас. - У місті зараз ніби і спокійно, та я не завжди зможу бути поруч. А вже як щось трапиться з ось ци?м, - він кивнув у бік мого іноземного начальника, - то клопоту не оберешся.
- А чому вас звати Воїн? - спитала обережно.
- Тут більшість мають позивні, - стенув він плечима. - Майже в кожного власна історія колишнього життя.
- А як вас по-справжньому звати? - не відставала я. Він якось дивно подивився мені просто в очі, і я, не витримавши цього довгого відвертого погляду, знітилася.
- Воїн, - зрештою перервав він мовчанку. - Для тебе, мала, я просто Воїн.
Та й по тому. Він узагалі був дуже стриманий, небагатослівний, на перший погляд, дуже суворий. Однак що більше часу ми проводили разом (а він постійно супроводжував нас у переміщеннях), то більше я розуміла, що не все, що бачу - правда. Правда була захована під його броником та уніформою, під оцим мовчанням і кількома шарами надійності й захисту, які ми всі, "люди з миру", щохвилини відчували в його присутності.
Поступово я розслаблялася, стала відчувати місто, у яке ми приїхали, із кожним днем зустрічала все більше й більше цивільних на вулицях, почала "бачити" дітей.
Але все пришвидшилося після того, як він урятував мені життя. Це було в той день, коли ми поїхали оглядати один розбомблений об'єкт на околиці міста, щоб визначити, чи можна там відновити інфраструктуру. І відповідно спрямувати туди наші іноземні інвестиції. Воїн був дуже проти цієї поїздки, але отримавши наказ згори, якому посприяв статус мого начальника, був змушений підкоритися. Однак чоловік наполіг, аби каски ми не знімали навіть у машині.
Об'єкт розташовувався в нежитловій зоні, одразу за його територією починалося поле, яке того року зійшло наполовину пшеницею, а наполовину зіллям (бо від початку травня ніхто його не доглядав). Був теплий літній день середини липня. Утомлена поїздкою, я залишила свого начальника на Воїна, а сама вийшла за територію, що належала до об'єкта. Сонце вдарило в очі, від поля долинав свіжий запах землі, трави та спокою. Було дуже тихо, як буває за містом майже в середині літа. У повітрі пахло громовицею, бо десь далеко збиралися хмари, які на вечір мали б пролитися дощем. Я пішла в поле, у його оманливу тишу. Аж раптом вигук: "Стій, мала, не рухайся!" - і наче кадри з фільму... Зупиняюся, мене обхопили за шию, відтягнули на якусь відстань, посадили на землю. Потім іще щось сталося, уже не пам'ятаю що, мабуть, я вперше в житті зомліла, бо коли отямилася, то сиділа в холодку, без каски і броника, з розстібнутим комірцем, мокра і квола. Навколо сновигали незнайомі солдати, як я дізналася потім - спецзагін саперів. Моїх не було, лише Воїн сидів біля мене на землі й жував соломинку.
- Ти як? - спокійно запитав, нахилившись, коли побачив, що я отямилася.
- Що сталося? - спитала я кволо замість відповіді.
- Розтяжки, - відповів коротко, даючи мені змогу перетравити інформацію. - Тому я і був проти, щоб ми їхали на цей об'єкт. Але немає злого, аби не вийшло на добре. То ти як? - він пильно подивився на мене. - Можеш іти?
Я спробувала підвестися, але слабкість знову підкосила мене.
- Не можу зрозуміти, як це я так, - мені було ніяково за свою безпорадність. - Може, від спеки?
- Може, - всміхнувся він. - А може, це війна так тебе викручує?
У мене не було сил сперечатися з ним, чомусь хотілося плакати, пити й щоб усе це нарешті закінчилося. Я вперше захотіла додому, і на цій думці вже не змогла стримати сліз.
- Ну, що ти, мала, що ти, - якось розгублено відреагував Воїн. - Припини цю мокру справу. Скоро повернешся додому, до мами й тата, до хлопця свого, ми закінчимо війну, трохи ще лишилося, усе буде добре.
- Немає в мене хлопця, батьки теж далеко, війна - паскудна, так, викручує, і ти злий, - плакала я, шкодуючи себе, його, власне життя і свою країну.
- Я - зосереджений, - він протягнув мені паперову хустинку, яка видалася в його руках якимось дивом дивним. - До речі, Микола мене звати.
Я здивовано глянула на нього. У ньому щось невловимо змінилося. І тоді десь моментально зникли сльози, я відчула приплив сил і змогла підвестися. Розпатлане волосся розсипалося моїми плечами. Я стала збирати його кволими руками, але ще не могла довго тримати їх піднятими, тож воно знову розсипалося. І тоді сталося друге диво. Воїн Микола підвівся і, не питаючи дозволу, взявся давати лад моєму волоссю, збираючи пасмо до пасма. Він робив це неквапливо, намагаючись не пропускати жодної волосинки. А я заплющила очі та пригадала, як мама щодня розчісувала мене перед школою. Було щось буденне й водночас ніжне в тому, як він це робив, заплітаючи мою косу.
- Ти вмієш плести? - тихо спитала я, коли він закінчив і вдягнув мені на голову каску.
- Угу, - мугикнув, - маю двох малих сестричок, - узявся допомагати мені з броником. - У тебе гарне волосся, - додав, коли я вже стояла перед ним повністю екіпірована. - І ти вродлива. Це мене розконцентровує. - Потім без паузи: - Ну що, ходімо потихеньку, - і, взявши мене під руку, обережно повів до місійної машини.
Наступні десять днів ми були з ним разом. Ми не були коханцями, але були разом. Також була моя робота, мої завдання, мої звіти й переклади. Був його супровід, так само мовчазний і майже непомітний. Але між нами щось змінилося. Коли я ввечері поверталася в готель, він здавав зміну і приходив до мене. Часом ми виходили на вулицю, йшли в місто, яке з кожним днем ставало жвавішим і починало нагадувати будь-яке маленьке районне містечко зі своїм усталеним провінційним життям. Щоправда, від звичного міста його відрізняла незмінна кількість військових і представників різних місій. Ми багато розмовляли, щодня відкриваючи одне одного та знаходячи дуже багато спільних рис і вподобань. Та найголовніше, що я відчувала тут, на війні, у його присутності, - це повний спокій, розслабленість і безпеку. Те, що я марно шукала в мирному Києві, у своїх далеко не мирних попередніх стосунках.
Дивним чином знайомство з Миколою (Воїном) у щойно звільненому Слов'янську надало моєму життю сенсу.
Після повернення з місії я майже відразу звільнилася з посольства, долучилася до одного волонтерського Фонду, узявши на себе фінанси й логістику, і за дуже короткий час ми стали одним із найнадійніших фондів країни, що допомагали армії. Я постійно думала про свого захисника, адже ми не змогли з ним як слід попрощатися. Напередодні того дня, коли він не прийшов, ми з ним довго розмовляли про майбутнє. Воїн викладав власне бачення того, що з ним буде, коли звільнять Луганськ і Донецьк. Перед тим, як іти спати, він раптом освідчився мені. Сказав, що серед останніх кількох місяців стрілянини й диму я стала для нього ясним сонцем і надією, що все скоро закінчиться. Потім простягнув мені якусь мотузочку.
- Ось, візьми, це мотузка з тої розтяжки, на яку ти ледь не наступила. Забрав у хлопців-саперів. Хай буде в тебе, щоб ти пам'ятала.
- Про що? - запитала я, розглядаючи подарунок.
- Про війну. І про нашу зустріч тут.
Із цим я і повернулася до Києва. Потім мене закрутила робота у Фонді, я знову стала багато їздити, вирішуючи ті самі питання, що й у посольстві, але переважно мої візити були не в облаштовані офіси, школи та лікарні, а на передову. З Миколою я втратила зв'язок. Наступного дня після його освідчення нам дали іншого провідника, який пояснив, що Воїна разом з його добробатом перекинули далі, у район Іловайська, на подальше звільнення країни.
- Він не може бути у спокої, - сказав тоді його наступник, - Воїн завжди шукає собі пригод на голову.
А потім був Іловайськ...
Завдяки роботі у Фонді я мала доступ до списків усіх, хто там був. Я ретельно перевіряла все, але сліду Воїна не знайшла ні у списках загиблих, ані поранених, ані полонених, ані тих, хто вийшов з котла. Я витратила на це певний час, але внутрішньо відчувала, що з ним усе гаразд. Ніби та мотузка, яку він мені подарував, поєднувала його й мене незримо сильно та міцно.
Зустрілися ми за півтора року. Я все ще була самотньою, працювала у Фонді заступницею засновника, ми готувалися до вступу в одну з політичних партій, щоб лобіювати соціальні закони із захисту воїнів, які повернулися з АТО, і родин загиблих хлопців. У нас була хороша команда з доброю репутацією, і нас уважали ласим шматком для будь-якої політичної сили. Нас почали запрошувати на різні політичні шоу, я стала експерткою в питаннях потреб тих людей, інтереси яких представляла. І я справді дуже добре на цьому розумілася. Постери з моїм обличчям майоріли на багатьох лайтбордах Києва зі знаком подяки воїнам-захисникам: права рука з боку серця. На мою руку була намотана мотузка від розтяжки, яку подарував Воїн. Під час однієї з фотосесій до студії зайшла група молодих хлопців, які мали фотографуватися після нас. Знала я про них, що після повернення до цивільного життя вони дружно скинулися і заснували мережу фітнес-центрів для підлітків і молоді.
Засліплена софітами й вимучена годинним позуванням, я вийшла на балкон, аж раптом почула знайоме:
- Ну що, мала, от і зустрілися?
І знову, як тоді, у Слов'янську, я отямилася мокрою, із розстібнутим комірцем, а навпроти сидів мій Воїн, Микола, розтираючи мої закляклі холодні руки.
- Я думав, ти трохи міцнішою стала, - він дивився на мене з цікавістю і неприхованою ніжністю. - Куди не зайди в тєлєку - скрізь моя мала, з ким із побратимів не заговори - усім допомагаєш. А це що? - він обережно розкрив мій кулак і змінився на обличчі, побачивши мотузку. Замовк, ніби йому перехопило подих, а я розплакалася, як тоді, у замінованому полі Донеччини.
- Ну так, це твоя мотузка, вона постійно зі мною. Я шукала тебе, відколи ти зник, знала, що ти був в Іловайську, знала, що вижив, але не могла вхопити твій слід. Де ти був, чортяка противний? Чому не озивався до мене?
Він мовчав, знову збираючи моє розпатлане волосся, цілуючи руки, витираючи макіяж, який потік. Так нас і сфотографували з ним разом, а потім розвісили по всьому Києву як символ любові й добра між захисником і волонтеркою, як запоруку того, що все в нашій країні буде гаразд. Бо людям потрібно вірити в щось добре.
