ЗАМІСТЬ [...]
Один янгол - все бачить.
Другий янгол - все чує.
Третій янгол - все знає.
Павло Тичина "Війна"
Якби ми жили вперше, дерева були б великими, світ - молодим, назви речей відображали б їхню сутність, а мова слугувала би називанню, а не маскуванню, можливо, я наважився б на коротку дефініцію, окресливши вірші цієї збірки як "поезія [...]". Тоді й конкретне слово на місці трьох крапок було б на своєму місці, і визначення мало б сенс, а ця передмова сенсу не мала би, бо [...] не потребує передмов.
Однак слова, фатально віддалившись від природи речей, давно вже стали назвами інших слів, а тому писання перетворилося на різновид "ефективного менеджменту", де ефективність передбачає не так творення нових сутностей, як достоту Оккамівське їх відсікання, обтинання, злущування аж до тієї межі, за якою в найгіршому випадку залишаються три крапки в ненадійній огорожі квадратних дужок, а в найкращому - нічого, крапка, нуль, порожнеча, кінець.
В історії (і в нашій спільній конвенційній фікції, і в кожній окремій історії кожного з нас зокрема) знайдеться достатньо зламів, що, здавалося б, унеможливлюють поезію як таку. "Після такого поезія неможлива!", - чуємо час від часу, а такого усе не меншає, а поезія і далі живе, а мовлення (озвучення, називання) й далі залишається чи не єдиним способом дати собі раду з власною і колективною пам'яттю, єдиною зброєю у боротьбі з внутрі-шніми й зовнішніми демонами (справжнє завдання екзорциста - вивідати ім'я нечистого духа), єдиним способом як не позбутися, то бодай трохи послабити [...] існування.
Поезія Христі Венгринюк це, безперечно, - поезія [...]. А тому тут не так суттєві звичні літературні матриці й критерії. Образи та їхня семантика, метафори і їх трактування, конструктивні особливості вірша, лексикон і його нейрофізіологічні топоси - відповідники - усе це може бути предметом лабораторних досліджень, та вряд чи така екзегеза допоможе нам у нелегкій, а часами запаморочливій і психотичній подорожі цією книжкою. Звичні дороговкази літературознавства зведуть нас на манівці. Значно помічнішими можуть виявитися знаки, зарубки, підказки чи просто сліди, залишені самою авторкою. Просто треба бути уважним: навряд чи це допоможе вийти з лабіринту чужих переживань, страхів, спогадів та [...], зате дозволить просуватися ним так, як рухається наше "я" територіями власного свідомого, підсвідомого й позасвідомого в пошуках витіснених, задавнених і задавлених досвідів, травм, переживань - усього того, що людська психіка так вправно ховає сама від себе, та без чого неможливий ані її поступ, ані її нормальне функціонування. Бо до яких хитрощів не вдавалася б людина, намагаючись стерти, витіснити, замістити травматичний досвід і болісні спогади, - [...] не витісняється і не зникає. Його природа надто матеріальна, фізична, і він залишається навіть тоді, коли, здавалось би, всі жорсткі диски пам'яті відформатовано і весь софт переінстальовано наново. Залишковий магнетизм [...] незнищенний. Жодна tabula rasa не вбереже від палімпсесту. Жодна амнезія не стирає пам'ять, а лише переструктуровує її.
Забуваючи, наше "я" не звільняється від непосильної ноші досвіду, що заважає рухатися далі, а підміняє себе різними нашвидкоруч створеними identity. Це вони від нашого імені діють, вирішують, а часом і живуть. Це вони репрезентують нас перед собі подібними. Це їм ми делегуємо свою волю і право вибору, сподіваючись, що позбавлене страху минулого identity виявиться успішнішим, аніж скалічене, зболіле і беззахисне "я".
"Identity - фальшиве его, і цим усе сказано", - писав безсмертний Че Гевара, перебуваючи в одній із безлічі своїх фальшивих реінкарнацій.
"Identity - це ширма, за якою людське "я" ховається саме від себе", - додам я устами одного з багатьох своїх identity.
"Це я - "я"!" - запевняє кожен вірш цієї збірки, а іноді й кожен рядок.
Обдираючи з себе луску фальшивих его й оббираючи слова від перетермінованих значень, авторка втрапляє в простори лише формально, інструментально пов'язані з літературою. Тут усе значно серйозніше: ніколи не знати, куди заведе наступний надріз, ніколи не вгадаєш, чию плоть краятиме Оккамове лезо наступного рядка. Це не письмо - це добровільне чистилище, а протоплазма чистилища - [...], і так замикається коло.
Однак природа питомо противиться [...], і кожне живе створіння намагається уникнути страждань, - можна вбачати в цьому суто біологію, можна трактувати це як наріжний камінь Божого промислу, - проте лише людина спроможна полюбити страждання, віднаходити в них утіху й сенсовність. У цьому нема й тіні профанства, званого мазохізмом: іноді полюбити страждання чи навіть віднайти в ньому сенс свого буття - єдиний спосіб вижити, зберегти себе, єдиний спосіб протриматися й перебути час, аж поки минуле не змертвіє, не закапсулюється й не потрапить у сферу операбельного.
Інша справа, що минулим щомиті стає кожна прожита мить.
І потік надходжень до архівів пам'яті щоразу нових досвідів - і тих, набутих у щасливому симбіозі зі стражданням, - на жодну з тих митей не переривається.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
