Октавіан Август. Народження Римської імперії - Володимир Дмитренко

Змовники не мали плану дій. Вони сподівалися, що після вбивства Юлія Цезаря народ і сенат радо відновлять старі республіканські порядки. Однак події розвивалися не так, як їм того хотілося. Як писав Аппіан, "убивці Цезаря збиралися виголосити в сенаті промову, проте там нікого не залишилося. Тоді, обгорнувши плащі навколо лівих рук, як щити, вони з мечами, котрі ще зберігали сліди крові, побігли Римом із криками, що вбили царя й тирана. Один із них начепив на списа повстяного капелюха[6] на знак свободи". З ними "із позиченими в інших мечами" побігли й деякі з тих, "котрі не брали участі в змові, але бажали розділити її славу". Серед них був і консул Долабелла - улюбленець Цезаря, який брав участь у всіх його останніх походах, бився разом із ним на Балканах, в Африці й Іспанії, де в запеклій битві під Мундою виявив неабияку відвагу й навіть отримав поранення. Убивці Цезаря "закликали відновити отчий спосіб правління, нагадували про давнього Брута[7] і давніх римлян, які теж змовилися проти давніх царів".

Однак очікуваної підтримки вони не здобули. Більшість сенаторів розбіглися настрашені, а народ німував. Тим часом близький друг Цезаря консул Марк Антоній і начальник кінноти Цезаря Марк Лепід забарикадувалися у своїх будинках. А вночі вірні солдати принесли до будинку Марка Антонія скарбницю Цезаря, що дозволило йому впливати на тих, хто вагався. Змовники ж не зважилися на штурм і запропонували дійти згоди.

Вранці скликали засідання сенату. Змовники говорили багато й бундючно: пропонували називати Марка Брута й Гая Кассія (нат­хненників змови) визволителями, а Цезаря оголосити тираном і кину­ти його труп у Тибр, як чинили із наймерзеннішими злочинцями. Проте Марк Антоній вказав, що коли всі розпорядження покійного буде скасовано, усі, хто отримав від нього почесні й вигідні посади, втратять їх. Це вмить змінило ситуацію. Другий консул Долабелла, який раніше натякав на свою участь у змові, тепер лаяв змовників, адже він отримав консульство від Цезаря, хоча йому виповнилося тільки 25 років, і за законом він ще не міг обіймати цю посаду. Потім Антоній нагадав, що ветерани Цезаря й колоністи повстануть, якщо в них спробують відібрати отримані від нього земельні наділи. У підсумку сенат ухвалив урочисто поховати диктатора, а також залишити чинними всі його постанови. Убивцям же замість подяки оголосили тільки прощення.

Марк Антоній відразу оголосив народу про ухвалені рішення й, щоб зберегти популярність серед прихильників Цезаря, особливо серед солдатів і ветеранів, сказав, що пожертвував помстою заради миру й спокою. Марк Емілій Лепід, інший найближчий соратник Цезаря, також оголосив перед народом, що вирішив пожертвувати помстою заради загального спокою, хоча й сумує за Цезарем. Зворушені його промовою римляни обрали Лепіда верховним понтифіком замість загиблого Цезаря.

Багатьом здавалося, що конфронтації вдалося уникнути й усе справді йде до примирення.

Одначе незабаром ситуація знову змінилася. У день поховання Цезаря величезна юрба, що зібралася на Марсовому полі, зажадала оголосити заповіт. З'ясувалося, що Цезар заповів народу Рима свої розкішні сади й наказав після його смерті видати кожному римлянинові грошовий подарунок - 75 аттичних драхм, а інше своє майно залишив Октавію, якого оголосив своїм названим сином. Тоді, як писав Аппіан, "народ знову розлютився, оскільки до цього лунали обвинувачення проти Цезаря як тирана, заповіт же, виявилося, написала людиною, що любила місто. Особливо прикро вразило те, що одного з убивць, Децима Брута, записано як спадкоємця другої черги". Це вкрай обурило більшість римлян, "вони вважали ницістю і блюзнірством, що Децим підступно виступив проти Цезаря, хоча його зазначено у заповіті як названого сина".

Антоній виголосив надгробну промову й, бажаючи залучити до себе більше прихильників, перелічив заслуги покійного, нагадав про його щедрість до солдатів і народу, про його довірливість, через яку він підпустив убивць до себе. У цей час над поховальним ложем підняли воскову статую вбитого. За словами Аппіана, "за допомогою механізму статуя поверталася навсібіч, і всі бачили 23 по-звірячому завдані йому рани на тілі й обличчі". Таке видовище переповнило чашу терпіння. Збуджений натовп рушив до будівлі сенату й підпалив її, а потім римляни заходилися шукати вбивць Цезаря. Убивць не знайшли, зате спалили домівки деяких сенаторів. Заспокоївшись, римляни повернулися до ложа Цезаря, понесли його, як святиню, до Капітолію й уже там здійснили обряд поховання.

Убивці Цезаря відчули себе в Римі вкрай незатишно, але до відкритої конфронтації республіканців і цезаріанців ще не дійшло. Обидві сторони воліли вичікувати, маневрувати й накопичувати сили.

Уже за кілька днів після подій у Римі Октавій, який перебував у Аполлонії, дізнався про вбивство Юлія Цезаря й проголошення себе його спадкоємцем. Октавій втрапив у скрутне становище, адже бути спадкоємцем Цезаря виявилося не лише почесно, а й небезпечно. Ніхто тоді не знав, що буде далі. Цілком вірогідно, що республіканці у разі свого приходу до влади, могли дати наказ про його страту. Октавій довго вагався, чи не покликати на допомогу легіони, розташовані поруч, але відкинув такий план як передчасний і необачний. Йому пропонували також сховатися серед доброзичливо до нього налаштованих римських легіонів у Македонії, але й цю пропозицію він відхилив. Зваживши всі за і проти, Октавій подався до Італії. 11 квітня 44 року до н.е., переправившись через Адріатичне море, він зійшов з корабля, супроводжуваний лише кількома друзями й невеликим почтом, причому з обережності висадився не в Брундізії[8], оскільки, за словами Аппіана, "ще не знав про настрій тамтешнього війська і остерігався всього", а в Лупії - невеликому містечку неподалік від Брундізія, осторонь від звичайного шляху. Звідтіля він відправив своїх довірених осіб зібрати інформацію про розвиток подій.

Здавалося, диктатура Гая Юлія Цезаря встановилася в Римі надовго. Отримавши владу внаслідок громадянської війни, він уникав репресій і помилував більшість своїх супротивників. А багатьом із них навіть надав вигідні й почесні посади. Життєвий уклад знаті фактично не змінився. Не було доносів і конфіскацій. Навіть колишні супротивники Цезаря зберегли свої статки. Їм лише дове­лося визнати, що остаточне рішення з будь-якого питання тепер ухвалює він. Своєю владою Цезар не зловживав, а про Рим і римлян намагався піклуватися.

Війська обожнювали Цезаря. Задобрений щедрими роздачами народ Рима також був цілком задоволений його правлінням. Покладаючись на любов народу та армії, Цезар мало піклувався про власну безпеку. Більш обережні друзі просили його постійно тримати біля себе охоронців, але він не погоджувався, заявляючи, що "краще раз померти, ніж повсякчас очікувати смерті". Він стверджував, що прихильність народу та війська - найнадійніший захист.

Цезар здійснив реформу римського календаря, що дозволило набагато точніше датування, і мав багато інших грандіозних планів. Планував змінити русло Тибру, зробивши легшим і безпечнішим плавання для торгівельних суден. Збирався побудувати новий порт в Остії, осушити болота, щоб наділити землею тисячі безземельних громадян і поліпшити клімат. Готувався підкоряти Риму все нові й нові народи.

Більшу частину римської знаті правління Цезаря цілком улаштовувало. Риму доводилося бачити раніше набагато жорсткіші і кривавіші диктатури, Цезар же приніс мир і спокій. Проте частину римської знаті лякала думка про те, що Цезар оголосить себе царем. Навіть такий цар їх не влаштовував. Римські сенатори могли нищити чужі держави, перетворювати на рабів цілі народи, але нізащо не бажали поступитися навіть малою дещицею власних прав, уважаючи, що можуть бути тільки першими. Їхнім ідеалом залишалася колишня олігархічна сенатська республіка.

Частина сенаторів на чолі з Марком Брутом, Гаєм Кассієм та улюбленцем Цезаря Децимом Брутом, який нещодавно їхав з ним під час тріумфу в одній колісниці, організували змову. До неї долучилися кількадесят осіб. Змовники вірили, що досить покінчити з Цезарем, і республіку буде врятовано. Усе залишиться, як і раніше: реальна влада перейде до сенату, і всі співатимуть їм дифірамби як визволителям від тиранії. Напасти на Цезаря вирішили в сенаті, куди римляни традиційно приходили без зброї.

Вранці 15 березня 44 року до н.е. змовник Децим Брут, відбувши разом із Цезарем жертвопринесення, прийшов із ним до будівлі сенату. Коли до них підійшов відданий Цезареві Марк Антоній, який вирізнявся великою фізичною силою, Децим Брут завів з Антонієм довгу розмову, щоб затримати його й не дати увійти до будівлі разом із Цезарем.

Коли Гай Юлій Цезар увійшов, сенатори підвелися, вітаючи його як диктатора[4] і верховного понтифіка[5]. Змовники ж обступили Цезаря й, звертаючись до нього з різними проханнями, провели його до крісла. Особливо впадав перед ним Тіллій Кімвр, який прохав повернути із заслання свого брата. Побачивши, що їхня наполегливість у проханнях перевершує межі дозволеного, Цезар ці прохання відхилив та висловив своє невдоволення.

Тоді Тіллій Кімвр схопив обома руками тогу Цезаря і стяг її з шиї, подавши цим сигнал до нападу. Кожен зі змовників ховав під одягом меч або кинджал, однак авторитет і слава Цезаря були настільки великими, що кинутися на нього спереду, віч-на-віч, ніхто не зважився. Перший удар беззбройному Цезареві "поборники свободи" завдали зі спини. Це зробив Сервілій Каска, який ударив Цезаря мечем у потилицю. Цезар, обернувшись, закричав: "Негіднику, Каско, що ти коїш?!", і схопив меч Каски, не даючи тому завдати нового удару. Розгублений Каска покликав на допомогу брата. Змовники повихоплювали з-під одягу зброю, але через метушню, переляк і поспіх заважали один одному й навіть поранили кількох своїх. Через це удари, що їх завдавали Цезареві, були несмертельними. Він намагався ухилитися, відбивався. Та вгледівши серед нападників Марка Брута, накинув собі на голову тогу, аби не бачити, що відбувається, і припинив опір. Після цього змовники вбили його.

Ніхто не наважився заступитися за диктатора й верховного понтифіка. Для більшості сенаторів ці події були цілковитою несподіванкою. Налякані, вони залишили курію.

65 року до н.е. римський вершник Гай Октавій відсвяткував своє весілля. Для його нареченої Атії це був перший шлюб, для нього - другий. Першою дружиною Гая Октавія була Анхарія, про яку відомо лише те, що 69 року до н.е. вона народила йому доньку - Октавію Старшу. Залишається лише гадати, чи розлучився Гай Октавій з Анхарією, щоб побратися з Атією, чи одружився знову, бо овдовів, але новий шлюб був дуже вигідним для нього.

Октавій походив із роду плебеїв, який, утім, належав до верхівки римського суспільства. На той час плебейська знать давно вже домог­лася для себе майже рівних із патриціями прав. Багаті плебеї все частіше ставали до шлюбу з патриціями. Так зробив і Гай Октавій, одружившись з Атією. Цей шлюб увів його до найвищих кіл римської політичної еліти. Батько Атії, сенатор Марк Атій Бальб, мав родинні зв'язки зі знаменитим тоді полководцем Гнеєм Помпеєм Великим. Її мати Юлія була рідною сестрою Гая Юлія Цезаря, котрий на той час не був ще ані тріумвіром, ані диктатором, але вже набирав силу. Рід Юліїв був одним із найшляхетніших і найвпливовіших родів у Римі.

23 вересня 63 року до н.е. Атія народила Гаю Октавію сина, якого за давньою римською традицією назвали на честь батька. Згодом у них народилася ще й донька - Октавія Молодша. Утім, про неї не збереглося жодних відомостей, окрім факту її народження, згаданого у Светонія Транквілла. А от юний Гай Октавій (майбутній імператор Октавіан Август) і його зведена сестра Октавія Старша відіграють згодом дуже важливу роль у житті Риму.

Окрім свого імені Гай Октавій Старший дав синові ще й додат­кове ім'я-прізвисько "Фурін" (Thurinus - Фурійський) на честь своєї перемоги над рабами-втікачами й заколотниками у Фурійському окрузі, здобутої ним у рік народження сина. Але прізвисько "Фурін" якось не прижилося й майже не використовувалося. Можливо тому, що перемога у Фурійському окрузі була подією надто незначною порів­няно з діяннями його родичів, або через те, що сам Гай Октавій Старший згодом здобув декілька набагато гучніших перемог у Македонії, чи з якихось інших причин. Хлопчика найчастіше називали просто Октавієм.

Одруження з Атією, як уже згадувалося, істотно зміцнило суспільне становище батька майбутнього імператора. Кар'єра Гая Октавія Старшого складалася блискуче. Із вершницького стану він перейшов до найвищого в Римі сенаторського стану. У рік народження сина його обрали плебейським еділом[1], незабаром - претором[2]. У цьому ранзі його призначили римським намісником у Македонії, де він у великій битві розгромив племена бессів і фракійців, що не давали спокою провінції, і взагалі, виявив себе з найкращого боку. Знаменитий Марк Туллій Цицерон навіть вказував його за взірець своєму братові Квінту Туллію Цицерону, який не надто успішно управляв тоді провінцією Азія. 59 року до н.е. Гай Октавій висунув свою кандидатуру на посаду консула (вищу посаду в Римській республіці) і мав усі шанси бути обраним. Однак сталося непередбачуване - дорогою із Македонії він занедужав і раптово помер.

Так у чотирирічному віці Гай Октавій, майбутній перший імператор, втратив батька.

Його мати, Атія, незабаром вийшла заміж за Луція Марція Філіпа - сенатора й досвідченого політика, який добре ставився до пасинка і дбав про його виховання. Піклувався про юного Октавія і двоюрідний дядько - знаменитий полководець та політик Юлій Цезар, котрий поступово зміцнював свої позиції. Чимало часу Октавій перебував у домі бабусі по матері Юлії, сестри Юлія Цезаря. Мати й родичі подбали про те, щоб Октавій здобув прекрасну освіту. Його вчителями були раб Сфер, який користувався великою повагою свого вихованця, та грецький філософ Арія, якого Октавій настільки цінував, що згодом призначив намісником Єгипту.

Особливу увагу вихователі Октавія приділяли розвитку ораторсь­кого мистецтва, а красномовства його навчав Аполлодор Пергамський. Уже в 12 років Октавій виголосив публічну промову на похованні своєї улюбленої бабусі Юлії, зробивши це не згірш, аніж дорослий. З дитинства у нього на все життя залишилася звичка ретельно готуватися до будь-якого публічного виступу, записуючи найважливіші моменти на папері, а під час промови завжди говорити аргументовано й переконливо.

Після похорону Цезаря сенат звинуватив Марка Антонія у тому, що його надгробна промова спричинила безлади. Невідомо, до чого б це могло призвести, але раптом у розвиток подій втрутилася ще одна особа - якийсь Амацій, котрий проголосив себе Марієм, онуком прославленого полководця Гая Марія[9]. Завдяки присвоєному імені, яке вказувало на свояцтво з Юлієм Цезарем, він здобув прихильність народу. За словами Аппіана, Амацій висловлював непомірну скорботу з приводу загибелі Цезаря, спорудив вівтар на місці спалення його тіла, "тримав біля себе загін сміливців і постійно погрожував убивцям". Побоюючись безладів, Децим Брут відправився в Цизальпійську Галлію, Требоній в іонійську частину Азії, Тіллій Кімвр - у Віфінію. Намісниками цих провінцій їх призначили ще за Цезаря, і тепер вони поспішали з цього скористатися. Інші змовники просто втекли з міста.

Довше за інших не залишали Італію головні змовники - Марк Брут і Гай Кассій.

Ще за Юлія Цезаря Марка Брута призначили намісником Македонії на наступний рік (43 рік до н.е.), а Гая Кассія - намісником Сирії - найбагатших і найприбутковіших провінцій. Понад те, у розпорядженні намісників перебувало багато військ. Тож Марк Антоній зробив усе, щоб не віддати ці найважливіші провінції.

Щоб відібрати ці провінції у супротивників, Марк Антоній зумів домовитися з іншим консулом - Долабеллою, якого вороже налаштовані сенатори таємно намагалися йому протиставити. Задумане Юлієм Цезарем вторгнення в Парфію планувалося почати із Сирії. Скориставшись від'їздом більшості своїх найактивніших супротивників і знаючи про молодість і честолюбство Долабелли, Марк Антоній умовив його, щоб той випросив собі Сирію замість Гая Кассія, а також зібране проти парфян військо. І, якщо потрібно, просив би це не в сенату, а в народу на народних зборах[10].

Консули в Римі переобиралися щорічно, й, звісно, йдучи зі своєї посади, консул призначався, якщо він того бажав, намісником однієї з найприбутковіших провінцій. Це було традицією. І Марк Антоній, і Долабелла теж, залишаючи свої посади, отримали би багаті провінції. Проте в умовах боротьби за владу всім, хто брав у ній участь, доводилося думати не тільки про те, які прибутки намісник міг витиснути зі своєї провінції. Набагато важливішим бачилося те, хто - республіканці чи цезаріанці - контролюватиме стратегічно важливі території. Саме тому Марк Антоній зробив все, щоб відібрати для себе Македонію в Марка Брута, а Сирія дісталася тісно пов'язаному з цезаріанцями Долабеллі замість республіканця Гая Кассія.

Долабелла, який мріяв очолити похід проти парфян, негайно запропонував сенату для розгляду свій законопроект, за яким він призначався намісником Сирії та очолював похід проти парфян. Незадоволені сенатори звинуватили його в порушенні постанов Цезаря, але Долабелла заперечив їм, що Цезар нікому не доручав походу проти парфян, а Гай Кассій, отримавши провінцію Сирія, сам змінював розпорядження Цезаря.

Після відмови сенату Долабелла звернувся до народних зборів. Його супротивники, розуміючи, що розлючені на змовників римляни підтримають Долабеллу, підмовили народного трибуна на ймення Аспрен на обман. Той був жрецем-авгуром[11] і під час голосування мав повідомити про несприятливі знамення й зірвати цим вибори. Не знаючи про примирення Долабелли та Марка Антонія, республіканці розраховували й на те, що Антоній перешкоджатиме обранню Долабелли. Але коли Аспрен повідомив про несприятливі ознаки, Марк Антоній, який також був авгуром, заявив, що це неправда, й наказав продовжити голосування. Народні збори оголосили Долабеллу новим намісником Сирії й головнокомандувачем у війні проти парфян. Для походу Долабеллі надавалися не тільки війська в Сирії, а й зібрані Юлієм Цезарем для цього походу римські війська в Македонії.

Щойно народні збори віддали Сирію Долабеллі, Марк Антоній попросив у сенату Македонію, розуміючи, що тепер йому вже не посміють відмовити. І справді, сенат, хоча й з великим небажанням, все-таки оголосив його намісником Македонії. Сенатори розуміли, що Марк Антоній діє заразом з Долабеллою, проте вдовольнились тим, що військо опинилося в Долабелли, а Марку Антонієві дістається провінція, хоча й багата, але майже позбавлена військ. Користаючись із нагоди, сенатори домовилися з Марком Антонієм і Долабеллою про те, що Марку Бруту й Гаю Кассію замість Македонії й Сирії нададуть малозначні провінції Крит і Кірену. Сам факт, що Марк Брут і Гай Кассій дістали хоч якісь провінції був важливим, оскільки символізував цілковите прощення їм убивства Юлія Цезаря.

У той час як інші змовники виїхали хто куди впродовж декількох днів після вбивства Юлія Цезаря, головні натхненники змови - Марк Брут і Гай Кассій - залишилися в Римі, оскільки виконували обов'язки міських преторів, і місто покинули лише в середині квітня 44 року до н.е. Зацікавлений у їхній долі сенат, розуміючи необхідність їхнього від'їзду, доручив їм постачання Рима хлібом з будь-якої країни, "звідки вони вважатимуть за потрібне". Таке доручення було досить вигідним для Брута й Кассія, бо інакше вони (завчасно залишивши посади преторів) перетворилися б на вигнанців, втративши всі права, привілеї і можливість обіймати в майбутньому будь-які посади. Утім, сповнені набагато більших амбіцій Брут і Кассій визнали це доручення негідним свого рангу, скаржились у листах друзям і заявляли, що не виконуватимуть цих обов'язків, хоча офіційно відмовитися від доручення не наважилися.

У ті дні і Марк Брут, і Гай Кассій продовжували листуватися з Марком Антонієм, намагаючись знайти можливість компромісу й уникнути війни - принаймні, зберігся їхній цілком доброзичливий лист Антонію, написаний наприкінці травня того року. Всі запевняли один одного в найкращих намірах, однак домовитися не змогли.

Тим часом набирав все більшої сили Амацій. Сенатори, які співчували республіканцям, були настрашені, але нічого не могли вдіяти. Доки дії Амація та його прихильників сприяли витісненню з Рима учасників убивства Цезаря, Антоній терпів цього Лжемарія, але зай­вий претендент на владу був йому не потрібен. В середині квітня Марк Антоній вирішив покінчити з Амацієм. Пославшись на те, що Амацій готує замах на деяких сенаторів, Марк Антоній заарештував його й без судового розгляду стратив. Сенат, хоча й розумів, що страта римського громадянина без суду й слідства - кричуще порушення закону, сприйняв усе із задоволенням. Прибічники Амація влаштували бунт, але Антоній придушив його. Учасників бунту стратили - рабів відправили на шибеницю, а вільних римлян скинули з Тарпейської скелі.

Після цієї розправи Марк Антоній втратив свій авторитет серед римлян. Сенат також не довіряв йому, побоюючись, що той використає війська, аби стати диктатором. Щоб заспокоїти сенат, Антоній запропонував викликати з Іспанії Секста Помпея (сина Гнея Помпея Великого), з яким усе ще продовжували воювати послані Юлієм Цезарем полководці, видати йому 50 мільйонів аттичних драхм як відшкодування за конфісковане Цезарем майно його батька, а також призначити його командувачем всього римського флоту. Здивований сенат охоче прийняв таку пропозицію. Найавторитетніший із сенаторів - Марк Туллій Цицерон одразу заходився всюди вихваляти Антонія, схиляючи до цього й своїх колег. При цьому сенатори, розуміючи, що народ озлоблений на Антонія саме через його дії на користь сенату, дозволили Антонію набрати додаткову особисту охорону з ветеранів, які перебували в місті. Марк Антоній скористався цим і збільшив кількість своїх охоронців до 6 тисяч, набравши переважно колишніх центуріонів, які мали не тільки військовий досвід, а й командні навички. Це дозволяло за необхідності швидко збільшити кількість "охорони" в декілька разів і перетворити її на невелике військо.

Сенат насторожився й зажадав від Марка Антонія зменшити кількість охоронців. Антоній відповів, що зробить це, "щойно вляжеться бунтівний настрій народу".

Тоді ж Антоній посилив свою владу ще одним вивертом. Колишній секретар Юлія Цезаря Фаберій потрапив під вплив Марка Антонія, і той наказав йому додати до колишніх постанов про призначення, підписаних Цезарем, ще низку паперів на користь деяких міст і на користь декого зі своїх найважливіших прибічників. Оскільки всі постанови Юлія Цезаря сенат визнав законними, Марк Антоній таким чином віднайшов можливість щедро заохочувати своїх людей за рахунок державної скарбниці.

Хлопчикові тільки-но сповнилося 13 років, коли на початку 49-го року до н.е.[3] у Римі спалахнула громадянська війна між прихильниками його дядька Гая Юлія Цезаря та прибічниками іншого видатного римського державного діяча й полководця Гнея Помпея Великого. Боротьба точилася настільки жорстока, що мати й вітчим ховали Октавія на одній зі своїх вілл, бо його могли вбити як спадкоємця Гая Юлія Цезаря, який не мав тоді власних синів. Хоча мати Гая Октавія доводилася далекою родичкою і Гнею Помпею Великому, її побоювання були цілком обґрунтованими. Утім, це тривало недовго. Незабаром війська Гая Юлія Цезаря захопили Рим, і Октавій зміг повернутися.

Майбутній імператор зростав у атмосфері постійної боротьби за владу й сам дуже рано долучився до неї, щосили намагаючись стати корисним помічником своєму дядькові. 18 жовтня 48 року до н.е., у віці 15 років, Октавій одяг чоловічу тогу, що означало досягнення ним повноліття. Відтоді Юлій Цезар покладав на нього різноманітні державні доручення.

Гай Юлій Цезар одружувався тричі. Проте його єдина донька померла, а народжених у шлюбі синів він не мав. Щоправда, його коханка, Клеопатра VII Філопатра, якій він допоміг стати царицею Єгипту, народила йому сина Цезаріона. Але, по-перше, народжений 47 року до н.е. Цезаріон був тоді ще зовсім малям; по-друге, він був позашлюбною дитиною; а по-третє, у розпал громадянської війни Цезар, з політичних міркувань, не квапився визнавати своїм спадкоємцем сина від іноземки. Можливо, Цезар і збирався пізніше надати римське громадянство й передати владу рідному синові. Та поки, будучи реалістом і прагматиком, він волів розглядати як спадкоємця свого двоюрідного небожа.

Досягнувши повноліття Октавій продовжував жити так само скромно, як і раніше. За словами Ніколи Дамаського, він "не брав участі у пиятиках молоді, не залишався на бенкетах занадто багато часу, перебуваючи там не довше, ніж до вечора, не обідав раніше десятої години, крім як у Цезаря, Філіпа або Марцелла, який одружився з його сестрою". Невдовзі, 46 року до н.е., Октавій взяв участь у тріумфі Цезаря з нагоди успішного завершення трьох його походів:

- у Малій Азії, де той розгромив понтійського царя Фарнака;

- у Єгипті, де Цезар переміг єгипетського царя Птолемея XIII і зробив царицею його сестру Клеопатру VII Філопатру;

- в Африці, де Цезар розбив не тільки війська республіканців, очолювані Квінтом Сципіоном (тріумфу за перемогу над римлянами не відзначали), а й їхнього союзника нумідійського царя Юбу Першого, приєднавши Нумідію до Риму як провінцію, названу Новою Африкою (завойована римлянами за сто років до цього провінція Африка - колишні володіння Карфагена - стала відтоді називатися Старою Африкою).

Це був грандіозний чотирикратний тріумф, оскільки, крім трьох зазначених (понтійського, єгипетського й африканського), святкували ще й тріумф з нагоди перемоги над повсталим галльським плем'ям белловаків, яких упокорив Децим Юній Брут - один із полководців Гая Юлія Цезаря.

Хоча сам Октавій у поході участі не брав, Цезар не тільки проїхав із ним містом разом із військом, а й удостоїв військових нагород. Під час жертвоприношень і релігійних процесій, Цезар змушував інших поступитись місцем Октавію, аби той стояв поряд з ним. Як писав Нікола Дамаський, Октавій, "побачивши, що Цезар поводиться з ним милостиво, як зі справжнім сином, і сам почувався впевненіше. Багато друзів та інші громадяни просили його клопотати за них перед Цезарем, і він, обираючи зручний час і завжди шанобливо, просив за багатьох і допомагав їм, за що користувався серед близьких неабиякою повагою. Він намагався звертатися до Цезаря лише в сприятливий для того час, не обтяжуючи його. При цьому він виказував свою прихильність і природний розум".

Для політика в тогочасному Римі одним із основних способів набути популярності було влаштування видовищ. І от Цезар, щоб допомогти небожеві завоювати симпатії римлян, поклав на нього виконання обов'язків префекта Рима. Причому зробив це в період проведення в місті Латинських ігор, що були для римлян майже тим самим, що й Олімпійські ігри для греків.

У Римі на той час було два театри. Юлій Цезар взяв на себе влаштування видовищ в одному з них, а організацію видовищ у другому театрі доручив своєму небожеві. Октавій упорався із цим досить непростим дорученням, виконував свої обов'язки ретельно й сумлінно, "нікуди не відходив навіть у довгі спекотні літні дні доти, доки не закінчувалася вистава".

Хлопчикові, звісно ж, допомагали в цій непростій справі, але наван­таження все ж таки виявилося надмірним. Чи то він перегрівся на сонці, чи то просто не розрахував свої сили: як людина, незвикла до такого навантаження, він занедужав.

Нікола Дамаський писав про це: "Оскільки хворів він тяжко, всі були настрашені, хвилюючись, чи витримає його слабкий організм. Більше всіх непокоївся Цезар. Тому впродовж дня він або особисто перебував біля хворого, підбадьорюючи того, або відправляв своїх друзів і не дозво­ляв лікарям його залишати. Якось під час обіду хтось повідомив йому, що юнак знепритомнів і йому геть погано. Цезар негайно підхопився з ложа й, босоніж, поспішив до кімнати, де лежав хворий. Сповнений тривоги, він наполегливо вимагав допомоги лікарів. Сам сів біля хворого й дуже зрадів, коли повернув його до тями".

Незабаром Юлій Цезар вирушив воювати проти синів Помпея в Іспанію. Через хворобу Октавій мусив залишитися в Римі. Однак він не збирався відсиджуватися подалі від небезпек: щойно одужавши, Октавій вирушив услід за дядьком. Його корабель зазнав аварії, тому до Іспанії він прибув вже після того, як 17 березня 45 року до н.е. Цезар розгромив своїх супротивників в битві під Мундою. Громадянська війна завершилася, й Октавію не випало нагоди взяти в ній участі. Проте Юлію Цезарю сподобалася така завзятість небожа. Готуючи Октавія до майбутньої державної діяльності, Цезар у бесідах з ним "намагався заторкнути багато важливих питань, випробовуючи його кмітливість. Спостерігши його дотепність і тямущість, лаконічні та точні відповіді на поставлені питання, він полюбив і цінував його ще більше".

Можливо, не тільки через покревність, а й завдяки лідерським здібностям, що їх Цезар помітив у Октавія, володар Риму розглядав останнього як свого можливого спадкоємця і готував його до цієї ролі.

По завершенню громадянської війни Цезар одразу почав готувати грандіозний похід проти парфян. Парфія, яка займала територію сучас­них Іраку й Ірану, контролювала всю торгівлю Риму із країнами Сходу. Її багатства давно вже вабили римлян. 53 року до н.е. римський полководець Марк Ліциній Красс спробував вторгнутися до Парфії, але зазнав нищівної поразки й загинув у битві під Каррами.

Однак Цезар не без підстав вважав себе набагато кращим полководцем і не сумнівався, що зможе досягти того, чого не зміг Красс. Для походу підготували небачено велику армію, до якої мали доєднатися ще й війська всіх залежних від Риму східних царств. Готуючи цей грандіозний похід, Цезар заздалегідь відрядив Октавія до Аполлонії (місто в Північній Греції, на узбережжі Адріатичного моря), у районі якої дислокувалися три легіони, "для виховання й навчання воєнній справі" і доручив йому деякі заходи щодо підготовки до походу. Супро­воджували Октавія його однолітки й майбутні побратими - Марк Віпсаній Агріппа та Квінт Сальвідієн Руф. Війська й полководці ставилися до Октавія, родича Гая Юлія Цезаря, дуже прихильно.

Пристрасті розпалилися. Особливо підігрівав їх Цицерон, знаний і вмілий оратор, який, хоча й не брав участі у змові, був затятим прихильником колишньої сенатської республіки. Після загибелі Це­заря він утік до свого маєтку. Коли ж римляни трохи заспокоїлися, Цицерон повернувся в сенат, вважаючи головним своїм супротивни­ком Марка Антонія. Він маневрував, ішов на поступки, компроміси, але всіляко перешкоджав тому, щоб влада опинилася в руках Антонія. Коли поборники республіки стали один за одним залишати Рим, Цицерон також вирішив покинути столицю й 7 квітня 44 року до н.е. виїхав до своєї вілли в Путеолах[12] поблизу Неаполя, але продовжував брати активну участь у політичному житті Риму: вів листування, приймав друзів і залишався визнаним лідером сенату. Цицерон не мав у своєму розпорядженні військ, одначе його величезний авторитет змушував усіх дослухатися до його слів.

Такою була тогочасна ситуація в Римі. Октавій, усвідомивши реальне становище і отримавши звістку про те, що змовники не спромоглися оголосити вбитого Юлія Цезаря злочинцем, вирішив утрутитись у боротьбу. Насамперед він вирушив до Брундізія, причому відправив поперед себе розвідників, щоб з'ясувати, чи не влаштували йому там засідки. Попереджений про його прибуття гарнізон міста вийшов Октавію назустріч і привітав як сина Цезаря. Таке тепле прийняття неабияк підбадьорило юнака.

Із Брундізія Октавій у супроводі багатьох прихильників подався до Неаполя, де перебували тоді його мати з вітчимом. Уже за кілька днів він прибув на віллу своїх рідних.

Мати, вітчим і друзі благали його не ризикувати. Вони не уявляли собі, як 18-літній юнак зможе протистояти стільком досвідченим, могутнім і вправним у інтригах супротивникам. Однак Октавій заявив, що в нього є потужна зброя - ім'я його названого батька.

Зрозумівши, що його надії на славне ім'я названого батька реальні, Октавій одразу здійснив жертвоприношення та оголосив, що приймає спадщину, а отже, й усиновлення Цезаря. З цього часу він іменував себе Гаєм Юлієм Цезарем Октавіаном (усиновлені римляни носили повне ім'я усиновителя, а своє колишнє доєднували до нього із суфіксом "ан"). Так Октавій став Октавіаном.

Кілька днів, проведених тоді на віллі біля Неаполя, Октавіан витратив не тільки на відпочинок. За цей час він мав декілька важливих зустрічей, найголовнішою з яких була, мабуть, його зустріч із Цицероном.

Цицерон і його прибічники були не проти використати спадкоємця Юлія Цезаря у своїй боротьбі. Вранці наступного дня після прибуття Октавіана до Неаполя з ним зустрівся сенатор Бальб, який був не тільки родичем Октавіана, а й найближчим другом Цицерона. Того ж дня Бальб поспішив до Цицерона з повідомленням, що спадщину та ім'я Цезаря Октавій прийняв. Утім, Октавіан ясно показав, що претендує лише на спадщину, яку відписав йому Гай Юлій Цезар як родич, та на славне ім'я Цезаря, але не на його повноваження.

Октавіан також потребував підтримки Цицерона й робив усе, щоб справити на того приємне враження й переконати у своїй лояльно­сті. Незабаром Октавіан зустрівся із Цицероном, і ця зустріч була дружньою. 21 квітня 44 року до н.е. Цицерон писав своєму другові Помпонію Аттику: "Тут зі мною Бальб, Гірцій, Панса. Нещодавно - у сусідню садибу Філіпа[13] - приїхав Октавій, цілком відданий мені". Наступного дня Цицерон знову пише Помпонію Аттику: "Октавій тут ставиться до мене дуже шанобливо й дуже дружньо. Свої привітали його як Цезаря, Філіп - ні; і я не привітав; ним, вважаю я, не може бути чесний громадянин. Так багато навкруги тих, хто загрожує смертю нашим; кажуть, що це нестерпно. Що, на твою думку, станеться, коли хлопчик приїде в Рим, де наші визволителі не можуть почуватися в безпеці? Втім, вони завжди будуть славними, а у свідомості правоти свого вчинку - навіть щасливими. Але нас, якщо не помиляюся, буде усунено".

Як видно з листів, Цицерон передбачав можливість поразки поборників республіки. Він чудово розумів, яку силу має ім'я Цезаря, але тоді він і уявити не міг, що Октавіан сам є серйозною політичною фігурою. Свої побоювання Цицерон пов'язував не з Октавіаном, а насамперед з Марком Антонієм. Октавіан же справив на нього приємне враження й домігся такої необхідної йому попервах підтримки.

Задобрені його ім'ям і грішми, які Октавіан щедро роздавав (із цим йому допомогли мати й вітчим), до нього почали сходитись прихильники. Народ, незадоволений сенатом, сподівався, що Октавіан угамує знать і поліпшить становище простих людей. З юрбою прибічників, яких збиралося все більше, Октавіан на початку травня 44 року до н.е. прибув до Рима.

Марк Антоній не визнав за потрібне його зустріти, як зустріли Октавіана багато римлян. Така холодність була не випадковою. Лідер цезаріанців Марк Антоній не збирався визнавати рівним собі хлопчиська Октавіана, який випадково став спадкоємцем Цезаря. Спадкоємцем справи Цезаря Марк Антоній бачив себе й тільки себе. Однак і цілком ігнорувати Октавіана ні Марк Антоній, ні його прибічники теж не могли. Негайно після прибуття до Рима Октавіан зустрівся з братом Марка Антонія претором Гаєм Антонієм і офіційно заявив тому, що приймає всиновлення Юлія Цезаря, що й запротоколювали, а 9 травня 44 року до н.е. народний трибун[14] Луцій Антоній, інший брат Марка Антонія, представив Октавіана народним зборам Рима. Цього ж дня Октавіан виголосив перед народними зборами промову, пообіцявши виконати заповіт Цезаря й, зокрема, здійснити заповідані ним роздачі грошей. Такі обіцянки привернули до нього ще більше прихильників.

Незабаром після цього Октавіан пішов до Марка Антонія і, коли після довгого очікування все-таки побачився з ним, чемно, але рішуче зажадав, щоб Марк Антоній повернув йому майно Цезаря, оскільки він має виконати його останню волю - віддати гроші народу й по­мститися за батька.

Як виглядав тоді Октавіан? Це ми можемо дізнатися з його численних збережених барельєфних зображень і статуй. Збереглися і словесні описи його зовнішності.

Октавіан був вродливим і залишився таким навіть у літньому віці. Він був невисоким (за словами його вільновідпущеника Юлія Марата - п'ять футів і три чверті, тобто близько 170 см), мав зрослі брови, загострений ніс із горбинкою і рудувате хвилясте волосся. Обличчя його трохи псували рідкі, дрібні й нерівні зуби. Октавіан не надто стежив за своєю зовнішністю, проте був непоганим оратором і, за словами Корнелія Тацита, "говорив легко й вільно", при цьому він мав неабияку внутрішню силу, що дозволяла йому згодом підкоряти інших і не раз рятувала його. Згідно Светонію Транквіллу, "обличчя його залишалося спокійним і ясним, говорив він чи мовчав", і ці спокій та внутрішня сила діяли на навколишніх - через багато років "один із галльських вождів навіть зізнався серед своїх, що саме це похитнуло його й зупинило, коли він збирався під час переходу через Альпи, наблизившись під приводом розмови, зіштовхнути Августа у прірву". Очі Октавіан мав світлі та "бував задоволеним, коли під його пильним поглядом співрозмовник опускав очі, немов од сяйва сонця".

Можливо, скульптори, які створювали зображення Октавіана вже після того, як він став імператором, намагалися зобразити його трохи соліднішим і величнішим, аніж він виглядав насправді. Слова Светонія Транквілла про те, що співрозмовник, дивлячись на Октавіана, "опускав очі, немов од сяйва сонця", теж, звісно, перебільшення. Однак у тім, що Октавіан умів говорити "легко й вільно" та мав неабияку внутрішню силу, яка діяла на оточуючих, не варто сумніватися.

Треба було мати надзвичайно сильний характер, щоб у той час і за тих умов розмовляти з прославленим, могутнім і всесильним Марком Антонієм так, як Октавіан. Як писав Аппіан, Октавіан похвалив Антонія за те, що той разом із Долабеллою відібрав у вбивць Македонію й Сирію, але дорікнув, що той, зневажаючи священним обов'язком помсти, залишив Галлію в руках Децима Брута, змовника й брата вбивці Цезаря Марка Брута, і погодився на те, щоб Марк Брут та інший змовник Гай Кассій отримали в управління хоч малі, але провінції - Крит і Кірену.

Здивований Антоній обурився, не сприймаючи всерйоз цього невисокого, сухорлявого, хворобливого на вигляд юнака, і зарозуміло відповів, що Октавіан не має права вимагати від нього звіту, бо отримавши ім'я Цезаря, він не отримав його влади і повинен дякувати йому, Антонію, за те, що не зробився сином збезчещеного тирана. Про гроші ж Цезаря він сказав, що їх у скарбниці залишилося небагато й усі вони пішли на підкуп сенаторів для того, щоб домогтися сприятливого рішення. Октавіан пішов розгніваним, "часто вигукуючи ім'я батька". Все майно, що дісталося йому за заповітом, він негайно виставив для продажу з публічних торгів, щоб здійснювати роздачі, "цією своєю запопадливістю намагаючись здобути підтримку народу".

Навіть без скарбниці, привласненої Марком Антонієм, залишений Юлієм Цезарем спадок виявився досить значним, адже Цезар був одним із найзаможніших людей Риму. Побачивши, яке багатство дісталося Октавіану, а також побоюючись, що все це багатство охоп­лений жагою помсти Октавіан використає для збільшення своєї популярності, сенат зажадав у нього виплатити всі борги Юлія Цезаря перед державою. Схвалюючи це рішення, і республіканці, і прибічники Марка Антонія діяли одностайно. Втім, цим супротивники Октавіана не обмежилися. Багато римлян справедливо й несправедливо заходилися притягати його до судової відповідальності, намагаючись довести, що продавані ним земельні ділянки відібрали у них внаслідок незаконних проскрипцій.

Більшість скарг розглядалися консулами Марком Антонієм і Долабеллою, які зазвичай вирішували їх не на користь Октавіана. Втім, якщо справи розбиралися в інших місцях, чиновники, щоб догодити Марку Антонію, чинили так само. Спадок Юлія Цезаря танув, а разом із ним танули й можливості Октавіана. Одначе тут почали обурюва­тися знатні й впливові римляни - Педій і Пінарій, котрі також отримали за заповітом частину спадщини Юлія Цезаря й непокоїлися, що так і вони втратять заповідане їм майно. Ігнорувати таке заступництво Марк Антоній не міг і пообіцяв припинити вилучення майна, якщо Педій і Пінарій поділяться з Октавіаном. Ті погодилися. Тож Октавіан зміг отримати й використати частину спадку Юлія Цезаря.

Октавіан розпродав спадщину, роздав гроші, а потім наказав розпродати й власне майно, а також розпродав майно, отримане Пінарієм і Педієм, виконуючи обіцянки свого названого батька, - і йому вдалося досягти мети. Як писав Аппіан, "народ дуже його жалів і прославляв за те, що він брав на себе такі витрати".

Тим часом Марк Антоній вирішив якомога швидше очолити війська в Македонії, де стояли шість легіонів. Раніше він обіцяв передати ці війська Долабеллі для походу на Парфію, але тепер вирішив, що йому самому вони будуть набагато потрібнішими. Римом пустили чутки, що Македонії загрожують племена гетів, і Антоній заходився просити в сенату дати йому можливість розпочати проти них похід. Щоб розвіяти побоювання сенаторів у тім, що він коли-небудь скористається військами для узурпації влади, Антоній провів закон, "яким заборонялося будь-кому за будь-яких обставин здіймати розмову про диктатуру, чи присуджувати її комусь, чи приймати її, коли її пропонуватимуть. Порушника будь-якої частини цієї постанови дозволялася безкарно вбити першому стрічному".

Цей закон схилив сенаторів і народні збори на бік Марка Антонія, й у травні 44 року до н.е. його обрали "імператором військ, що стояли в Македонії". У той час слово "імператор" ще не мало значення "верховний правитель". Так, окрім полководців, що здобували гучні перемоги, називали тоді й командувача, якому надавалася цілковита влада в підлеглій йому місцевості. Діставши повноваження для ведення війни, Марк Антоній автоматично здобув право використовувати довірені йому в Македонії війська на власний розсуд, чого він і домагався насамперед.

Оскільки реальна влада в столиці після вбивства Юлія Цезаря зосередилася в руках Марка Антонія й Долабелли як римських консулів, то і цезаріанці на чолі з Марком Антонієм, і поборники республіки намагалися залучити консула Долабеллу на свій бік. Долабелла був одружений з донькою Цицерона й водночас користувався особливою прихильністю Юлія Цезаря. Цицерон не без підстав побоювався, що Долабелла може долучитися до цезаріанців. На початку травня Цицерону здавалося, що Долабелла визначився й пристав на його бік. "О мій дивний Долабелла! Адже тепер я називаю його своїм; раніше, вір мені, я трохи вагався", - писав 1 травня 44 року до н.е. Цицерон із садиби в Путеолах своєму найближчому другові Помпонію Аттику в Рим. Річ у тім, що коли згадуваного Амація (Лжемарія) стратили за наказом Марка Антонія, споруджений Лжемарієм на місці спалення тіла Юлія Цезаря вівтар залишили на місці. Долабелла ж наприкінці квітня наказав цей вівтар знести, а на місці, де він стояв, покласти бруківку. "Велике видовище! Зі скелі, навхрест, повалити колону, те місце віддати під бруківку! Що ще потрібно? Героїчні справи!" - захоплювався цим учинком Долабелли Цицерон, додаючи: "Мені здається, він відкинув удавану тугу, що дотепер прокрадалася день у день і, зробившись застарілою, могла, як я побоювався, бути небезпечною для наших тирановбивць".

Два дні по тому Цицерон пише надзвичайно теплого листа самому Долабеллі, звертаючись до нього як "до свого друга", вихваляючи його й закликаючи, щоб той, "зберігаючи державу й нас", "оберігав себе самого якнайтурботливіше". Однак уже за кілька днів стосунки між Цицероном і Долабеллою псуються. Причиною стали гроші. Туллія, донька Цицерона й дружина Долабелли, померла. Цицерон, який потерпав від нестачі коштів для політичної боротьби, оскільки дітей у Туллії й Долабелли не було, зажадав від Долабелли повернути її посаг.

Проте честолюбний Долабелла, призначений намісником Сирії, мріяв здійснити намічений ще Цезарем похід на Схід, а тому також потребував грошей - віддавати посаг він не бажав. Уже 9 травня 44 року до н.е., у листі тому ж Помпонію Аттику, Цицерон, який лише півтора тижні тому захоплювався Долабеллою, називає його "безсовісною людиною", ремствує, що Долабелла дотепер не заплатив йому належного й звільнився від боргів завдяки помилковим записам Фаберія. Крім того, Цицерон нарікав, що Долабелла намагається незаконно отримати допомогу з храму богині Опс, де зберігалася значна частина римської скарбниці. Утім, так відверто Цицерон писав лише своєму другу Помпонію Аттику. Що ж до листів Цицерона Долабеллі, то вони стають уїдливими, але не виходять за межі пристойності.

Гай Октавій Фурін (Gaius Octavius Thurinus, 23.9.63 р. до н.е. - 19.8.14 р. н.е.). У квітні 44 року до н.е., після прийняття всиновлення за заповітом Гая Юлія Цезаря, отримує ім'я Гай Юлій Цезар Октавіан (Gaius Iulius Caesar Octavianus) та активно долучається до політичної боротьби, що розгорнулася у Римі після загибелі Цезаря. 7 січня 43 року до н.е. його вперше наділено повноваженнями пропретора, а 19 серпня 43 року до н.е. вперше обрано одним із консулів. Від листопада 43 року до н.е. він - тріумвір. Від вересня 36 року до н.е. - дуумвір. Наприкінці 32 року до н.е. отримує від сенату повноваження диктатора, хоча офіційно не визнає за собою цього титулу. 30 року до н.е. встановлює цілковитий контроль над усіма римськими володіннями. 16 січня 27 року до н.е. отримує титул "август". Відтоді титул "імператор" набуває іншого змісту: він означає не "переможець у війні чи битві", а - "правитель держави". Саме тому більшість істориків уважають, що встановлення в Римі імперського ладу розпочалося не тоді, коли Октавіан переміг у громадянській війні, а лише після набуття ним титулу "август".

В офіційних документах римської держави, починаючи з другої половини квітня 43 року до н.е., Октавіана називають Імператор Цезар (Imperator Caesar), а починаючи з 16 січня 27 року до н.е. - Імператор Цезар Август (Imperator Caesar Augustus).

Повний титул Октавіана Августа на момент смерті: Імператор, син божественного Цезаря, Август, великий понтифік, консул 13 разів, імператор 21 раз, наділений владою народного трибуна 37 разів, Отець Вітчизни (Imperator Caesar Divi filius Augustus, Pontifex Maximus, Consul XIII, Imperator XXI, Tribuniciae potestatis XXXVII, Pater Patriae).