Серце, серце
Я прокинувся в Італії.
Чомусь завжди хотілося почати розповідь саме в такий спосіб - з легким реверансом, ледь помітною усмішкою - так, мовби й не прокидався зовсім, наче ніколи й не відчував того дивовижного відчуття всередині тіла, коли автомобіль вистрибує (так, саме вистрибує!) з довжелезного тунелю під Монбланом, і змінюється одразу все: освітлення (щойно був дощ, хмари де-не-де пропускають крізь себе сонячне проміння, яке, щоправда, вже не гріє зовсім); температура повітря, бо хоч в авті всі вікна й зачинені, але одразу по виїзді з тунелю у ніс б'є кисень, складається враження, ніби враз знімаєш з голови протигаз і вдихаєш нарешті на повні груди, навіть не задумуючись над тим, звідкіля воно, свіже прохолодне повітря, в салоні вашого бордового "Міцубісі" взялося; звук коліс, адже в затхлому й теплому тунелі з хорошою акустикою бетонних стін довжиною в дванадцять кілометрів під найвищою альпійською вершиною, сухим, навіть трохи запорошеним асфальтом, звук машини, яка їде на шаленій швидкості, схожий трохи на сухе рипіння й свистіння вітру, який то там, то сям відбивається від холодних стін тунелю, аби за секунду відбитися вже з іншого боку і знову пройти крізь усього тебе, наповнюючи тіло тремтінням і змушуючи все всередині мелодійно дрижати, як камертон, так ось, звук коліс у сухому й глухому тунелі наче за помахом чарівної палички в одну мить змінюється на інший звук, який своїм ревінням розтинає, розриває на клаптики калюжі, й вони нескінченними міріадами синіх, фіолетових, голубих, жовтогарячих, помаранчевих, світло-червоних крапельок розлітаються на всі боки; і ще раз, бо найважливіше: автомобіль вилітає з тунелю і стикається з новим, абсолютно новим за консистенцією й температурою повітрям, скажімо по-іншому, зі стіною повітря, яку холодний осінній альпійський вітер кидає й б'є об схили Монблану, кидає чимраз дужче, ніби намагаючись таки розбити міцну гірську породу, здолати її віковічний опір і прокласти собі дорогу далі, й авто влітає в цю стіну на повній швидкості, утворюючи спочатку невеличкі тріщини, які розповзаються по структурі повітря дивовижним візерунком і о певній порі розбиваються, падають, пропускаючи машину крізь себе, і тоді десь поміж переднім бампером і фарами народжується тоненька, як дитячий голос, хвиля, яка проте з кожним міліметром набирає сили й розростається, на вході в салон вона вже нагадує бас товстого й добряче прокуреного пияка, а коли минає багажник і відривається від автомобіля, то й взагалі постає страшним ревом тих безсмертних дракониськ, які, згідно з народними переказами, населяли цей континент кілька століть тому, і саме ця хвиля, яка проходить через тебе легеньким лоскотом і тремтінням, спочатку змушує нечутно задзеленчати твою мембрану, а потім, гарячково підіймаючись угору, легенько стискає горло і ти, відчуваючи якусь неприродну сухість, ковтаєш слину, й саме ця хвиля, враз піднявшись уже до рівня очей, тисячами невидимих рибальських гачечків підіймає повіки, і вже аж потім, коли чималенька, завбільшки з черешню, хвиля галантно зістрибне з твого тімені, ти раптово прокинешся й зрозумієш, що навколо - Італія.
У цьому й полягає парадокс прокидання в іншому світі, коли майже на одному подиху пролітаєш дванадцятикілометровий тунель й опиняєшся в іншій країні, серед іншого повітря й навіть іншого світла. І дванадцять кілометрів тунелю, які відділяють Францію від Італії, хоча вже нічого й нікого не відділять, бо про кордони там давно забуто, ті дванадцять кілометрів довжелезної нори, яка невідомо ким прорита під монументальною горою у вічній сніговій шапці, є своєрідною нічийною територією, бо Франція закінчилася з того боку, а Італія почнеться лише з іншого, і ці кілометри могли б стати твоїми, твоєю приватною територією, але ні, авто мчить далі й далі, і, як уже було сказано, в одну з митей ти прокидаєшся.
Зупинимося на цьому детально. Отож, ти прокинувся - і в першу частку секунди твої очі ріже досить яскраве світло. Два: ти вдихаєш повітря (так, ніби досі й не дихав зовсім). Три: хвиля звуку завбільшки з черешню зістрибує з твого тімені кудись назад, позад тебе, у минуле.
І чотири, що, в принципі, зовсім не нове. Серце, серце. З серцем буває так, як із пиятикою. Ти можеш пити стільки, скільки в тебе влізе, стільки, щоб наповнити себе по вінця, як чашу (Ґрааля?), веселитися й співати, творити дива зухвалі, спати, як спить борсук, а на ранок прокинутися свіжим і бадьорим, як твоя дзвінка молодість. Але одного разу прокидаєшся зовсім іншим, так наче переступив невидимий поріг молодості, і життя навколо набуло якихось нових, не конче приємних барв. Саме тоді, вже за цим порогом, відбувається те, що засмутить тебе надовго: ти починаєш забувати. І справа навіть не в тому, що до цього моменту пам'ятав ваші вчорашні посиденьки за пляшкою (та ж хіба за одною?!) у всіх неймовірних і яскравих подробицях, а тепер пригадуєш учорашній вечір немов у тумані - так, твоя свідомість, як величезний середньовічний корабель, запливає в бухту якоїсь кнайпи або чийогось помешкання і починає розчинятися: з того вже пам'ятаєш лише кілька деталей, а потім узагалі твій корабель запливає у синій-синій туман, і годі тобі ламати голову над тим, як же ти вчора дістався додому. Так, саме так, одного разу ти прокидаєшся, а в голові жодного спогаду про те, що відбувалося вчора. І так уже буде завжди: після кожної незлецької пиятики твоя пам'ять відмовлятиме, і ти вже нічого з того карнавалу не пам'ятатимеш. Молодість закінчилася, пам'ять переповнена, операційна система звільняє місце для більш важливих файлів.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
