Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садиченко

Сидимо у Ізі вдома. У нього спокійно, затишно. У нього купа дисків, пилюка на поличках і мереживо павутиння попід стелею. У нього немає телевізора, радіо та Інтернету. Жодних засобів зв'язку з навколишнім світом, окрім невеличкого брудного віконця. Мені здається, що він навмисне ніколи не миє цього віконця, - так йому легше відгородитися від світу, який, на думку Ізі, намагається пролізти у його мозок.

Ізя палить цигарки без фільтра. Він не визнає фільтрів. "Хто знає, що вони можуть напхати у той фільтр?", - питає він, виділяючи слово "вони". Ці загадкові вони - найзапекліші вороги мого дорогого друга.

Щоразу, як я відвідую його барліг, він сканує мене якоюсь штукою, схожою на ті, якими вимірюють радіа­цію. Може, й справді шукає на мені залишки якогось випромінювання... Потім питає кодове слово - перевіряє, чи не зомбована я. І лише тоді дозволяє пройти.

Ізя дуже боїться, аби вони мене не завербували. Він у них так щиро вірить, що іноді ця віра, мов зараза, перекидається й на мене.

Давно вже хотіла припинити ці відвідини, аби й собі з глузду не з'їхати, постійно думала: "Сьогодні зайду - і все...", - щодня, заходячи до нього, так думала.

Ізя їсть яблуко. Він схожий на щура. Товстого брудного сірого щура зі скаженими очицями й довгими жовтими іклами у пащі. Цікаво, що думають про нього люди, коли бачать на вулиці? Мабуть, люди також помічають, що він схожий на щура. Якщо хтось помічає його взагалі, то помічає, що він схожий на щура.

Я теж помітила саме це, коли ми познайомилися.

Я їхала додому в маршрутці. Сиділа біля вікна й роздивлялася знайомі пейзажі. Згадувала, чи не забула щось на роботі, - у мене давно такий пунктик, мені постійно здається, що я щось забула. Може, колись і справді забула якусь фігню, яку досі не можу пригадати, тому й муляє...

- Ви ж не рахуєте дерев? - спитав мій сусіда.

Я швидко глянула на нього, трохи відсунулася. Він був схожий на пацюка - бридкого, гладкого, неголеного пацюка.

- Ні, - відповіла я й відвернулася.

- Правильно, - зрадів пацюк, - ніколи не рахуйте дерев! Чи машин... чи будь-чого... Кажуть, що це - ознака психічної хвороби, та хіба то - головне? Головне, що це може ввести вас у транс. Ви й так у трансі зараз. Подорож у транспорті вводить вашу свідомість у стан легкого трансу. А як почнете рахувати - уявляєте, в який транс зможете увійти?

- Я нічого не рахую, - відказала я, не обертаючись до нього.

Господи, подумала я, ну чому я мешкаю у цьому кля­тому районі? Чому тут постійно вільно тиняються усілякі придурки, шизики, маніяки, й ніхто не контролює їхню діяльність і вплив на нормальне життя нормальних людей?

- Стан трансу небезпечний тим, що у цьому стані вам дуже легко щось навіяти...

- Дякую за лекцію, - я нарешті обернулася й звелася, аби пройти до виходу, - ви не будете виходити?

- А чому зараз? - він навіть не зробив спроби про­пустити мене.

- Бо я тут живу, - збрехала я. Мені треба було проїхати ще декілька зупинок, але їхати поруч із цим ненормальним було не надто комфортно.

- Ні, - не погодився пацюк, - ви живете за три зупин­ки звідси. Я частенько вас помічаю. Я знаю всіх, із ким їжджу у цій маршрутці. І знаєте чому? Бо всі дивляться у вікно, а я - на людей. У вікно дивитися небезпечно...

- Ага, - кивнула я й протиснулася повз нього до виходу (він навіть не посунувся), - бо можна увійти у транс. До побачення.

- Я серйозно! - гукнув він наздогін.

Ще б пак, подумала я, виходячи. Ви, шизики, завжди серйозні...

Ізя жере яблуко. Він зосереджений на цьому. Зосеред­жено вдивляються у нещасний плід маленькі чорні очиці, зосереджено працюють жовті щурячі ікла... Раніше це видовище викликало у мене огиду, ледь не відразу. Те­пер - звикла. Ізя знає це. Він частенько говорить: люди звикають до всього, як таргани або пацюки. Це смішно: людина, схожа на пацюка, вважає схожими на пацюків інших людей.

- Як на роботі? - питає він. - Нічого дивного не помітила?

Мабуть, Ізя вважає мене своїм агентом у боротьбі з ними. А я не можу бути ним, бо як можна бути агентом у боротьбі з тим, у кого не віриш? Я - єдина істота, що пов'язує мого Ізю із реальним життям.

- Нічого, - відповідаю я. - Як завжди. Люди як люди. Робота як робота. Шеф як шеф. Ніхто не вербує, ніхто не пхає до мого мозку ніяких чіпів.

- Ти просто погано спостерігаєш, - виносить вердикт Ізя.

- Добре, - усміхаюся я, - завтра буду дивитись ­уважніше.

Я не знаю, що саме шукає Ізя, але я не проти допомогти йому. Він подобається мені. За його щурячою зовнішністю ховається хороша, трохи чимось налякана людина, яка вигадала свій власний сенс життя, свою ціль і своїх ворогів. Припускаю, колись він працював із тим, чого панічно боїться зараз, бо знає чимало про техніки гіпнозу, навіювання, НЛП і навіть проведення спіритичних сеансів. Певно, колись він був непоганим спеціалістом, а зараз - трохи поїхав дах. З ким не буває?

Ще я вдячна йому за те, що допоміг мені зіскочити з телебачення. От чим я точно була зомбована! Коли згадую про це, починаю вірити й у те, що мій Ізя може мати рацію і в іншому...

Мене дивує те, що в його хаті завжди приємно пахне. Це викликає дисонанс. Смітник не може приємно пахнути. Щуряче лігво має бути сповненим відповідними арома­тами. Тим паче, коли щур постійно палить цигарки без фільтра...

- Ізю, - кажу я, - мені сьогодні наснилося, що я невиліковно хвора...

- Усі ми хворі, - він догризає те, що лишилося від яблука, він завжди їсть яблука цілком, утилізує, - усі ми хворі невиліковно, від життя помирають.

Він сміється. Сміх у нього на диво приємний. Світлий, щирий, заразний. Хочеться сміятися разом із ним. При­наймні, посміхнутися. Його сміх дисонує з ним так само, як пахощі в його хаті з її виглядом. Цей сміх пови­нен належати героєві, блискучому акторові, принцові на бі­лому мерседесі, але аж ніяк не цьому гладкому переляка­ному пацюкові.

Може, він украв цей сміх? А чому б і ні? Він розповідав, що після деяких гіпнотичних сеансів люди вистрибували з вікон. У відповідь на кодове слово люди віддавали життя... Чому б комусь не віддати й свій сміх?

- Кажуть, якщо померти уві сні, помреш і в реальному житті, - згадую я.

- Хто це каже? - хитро всміхається Ізя. - Режисер "Жаху на вулиці В'язів"?

- Та ні, - відповідаю я, кидаючи погляд на його диски, - мама, здається, казала...

У Ізі є диск із першим "Жахом...", найулюбленішим. З дитинства обожнювала цей фільм. Та й не тільки я. Моя молод­ша сестра під нього дуже швидко засинає - це її колискова...

Ніколи не розуміла, навіщо Ізі диски з фільмами. Мабуть, вони з його попереднього життя - того, у якому він був відомим експертом із впливу на свідомість. Певно, вони - єдине, що він залишив собі з того життя. Єдине, чого не він так і не зміг позбутися.

- То передай своїй мамі, що це - брехня, - каже Ізя, - і не входь у транс. Ти допіру щось згадувала, ти ж пам'ятаєш, цього робити не можна. Це - легкий транс.

За його словами, у легкому трансі кожна людина перебуває принаймні декілька разів на день. Коли згадує щось, коли виконує монотонну роботу, коли дивиться у вікно, їдучи у транспорті, коли дослухається до свого дихання...

І саме у цьому трансі людину гіпнотизують. Вони гіпнотизують.

- Звідкіля ти знаєш, що це брехня? - питаю я. Об­ражаюся, що маму звинувачують у брехні.

- Сам помирав, - підморгує мені.

- І як воно? - питаю я.

Я, здається, жодного разу не помирала уві сні.

- Дивно... Легко... Летиш над своїм тілом, над землею, над родичами... і шкода їх, а повертатися - зась!

- У тебе є родичі? - дивуюся я.

- Були, - відповідає Ізя.

Мені здається, що десь глибоко (а може, й не глибоко) підсвідомо він не проти померти. Він не любить цього світу. Він боїться його, ховається від нього...

Вигадана ціль виявилася надто недосяжною, а вигадані вороги - надто серйозними. Якось Ізя сказав, що не може дочекатися ядерної війни.

- Чому? - здивувалася тоді я. - Ми ж загинемо!

- Подивися на Чорнобиль, - відказав він, - там немає людей. Там усе квітне. Там листя на деревах зелене. Зелене! А не сіре, як у нас...

- Коли це ти подався в екологи? - посміхнулась я.

Він не відповів. Він не слухав. Він провадив далі.

- Втім, не треба буде й війни. Ми й без неї помремо. Вимремо. Потонемо в інформаційних потоках. Ми вже тонемо. Ми перенасичені...

- Треба просто у них розібратися, - знизала плечима я, - у потоках. Розставити пріоритети.

- Ну вперед, - невесело всміхнувся він, - розставляй. А я подивлюся...

Я спробувала. І я зрозуміла, що не знаю, яка інформація з навколишнього середовища цікавить мене. Мене нічого не цікавить, із жахом подумала я, геть нічого!

- Мені не потрібна жодна інформація, - повідомила я.

- А знаєш чому? Ти вже увібрала в себе її максимальну кількість. Не лізе далі, розумієш? І це не лише з тобою, це - з усіма. І скоро ми вибухнемо. Всі.

- Інформаційний апокаліпсис, - посміхнулася я.

- Типу того, - посміхнувся Ізя.

Дерева справді сірі.

Сиджу на канапі, розглядаю попіл неба крізь шибку. Думаю про те, що дерева справді сірі. Мертвий телевізор стоїть навпроти мене. Він мертвий вже декілька тижнів. Я вбила його. Просто вимкнула з мережі - і вампір помер. Чи оживе, якщо ввімкну? Чи почне мерехтіти кольорами, словами, очима, усмішками? Геть непотрібними, зайвими. Чи затягне знову? Тримаю у руці пульт. Тримаю пальця на червоній кнопочці. Червоній... Ніби для запуску ракет. Ядерних.

Чому я слухаю маячню свого щуроподібного товариша? Можливо, тому що теж не люблю цього світу? Тому що теж інколи думаю про його знищення. Натиснути на червону кнопку - і полетять ракети, і закричать люди, і загуде земля... Натиснути червону кнопку... Лише одну кнопку... Лише раз натиснути...

Я натискаю. Обличчя, сміх, голоси. Я вдивляюся. Прислухаюся. Комедійний серіал. Сміх за кадром. Хтось падає. Сміх. Підводиться. Сміх. Мені теж стає смішно. Смішний хлопець. Де у ньому може ховатися небезпека? У якій рисі його смішно-серйозного обличчя?

Треба відірвати погляд. Просто відірвати погляд. Лише відірвати погляд... Відірвати... Обидві руки... Я дивлюся на обидві свої руки... На них треба зосередитися... Яка з них підійметься раніше?.. Погляд... Яка з них випередить мій погляд?.. Погляд...

... Я дивлюся на попіл неба.

Я щойно двічі входила у транс.

Я примусила себе увімкнути й вимкнути вампіряку. Увімкнути - несвідомо. Вимкнути - свідомо. Ізя пишався би мною.

Починається осінь. Сіра і зовсім не така гарна, як її малює моя сестра, - та сама, що засинає під "Жах на вулиці В'язів". Вона все бачить яскравіше, ніж воно є. Вона не хоче бачити сірість. Що сказав би на це Ізя? Ізя сказав би, що перший-ліпший гіпнолог скористається цим, щойно роздивиться її малюнки. Ізі постійно здається, що його всі хочуть загіпнотизувати.

Я кажу йому: ти надто велику вагу надаєш своїй персоні. Ти вважаєш себе надто крутим. Кому ти потрібен?

Я думаю: кому ти потрібен, переляканий ти пацюче? Усі спецслужби світу, усі інопланетяни, усі вони тільки і мріють про те, аби завербувати, загіпнотизувати, затягти тебе у свої тенета? Навіщо? Хто ти такий?

Хто ти такий?

До речі - а хто він такий?

Я досі не знаю цього. Ким він був до того, як пере­творитися на пацюка, що сховався у своїй нірці? Ким є зараз? Де знаходить гроші на свої цигарки без фільтра, на маршрутки? Куди на цих маршрутках їздить? Як його звуть? Так. Я не знаю, як його звуть насправді. Під час знайомства він чесно попередив, що Ізя - це його несправжнє ім'я.

Ми зустрілися на зупинці біля мого будинку. За два дні після нашої першої зустрічі у маршрутці. Я одразу впізнала його. І, звісно ж, зробила вигляд, що не впізнаю.

- Привіт! - вигукнув він і помахав рукою.

Я відмахнулася у відповідь. Може, відчепиться?

Не відчепився. Підійшов.

- От бачите, - сказав він, - ви мешкаєте саме тут.

Він, пацюк, був задоволений собою, широко посміхався.

- Так, - я була вимушена погодитися, - я мешкаю тут.

- Я теж, - зрадів він, - давайте знайомитися!

- А давайте не будемо, - спробувала відмовитись я, але було запізно - він уже тягнув мені свою щурячу лапку.

- Ізя, - відрекомендувався він, - це, звісно, не справ­жнє ім'я...

- Чому? - здивувалася я.

- Що чому?

- Чому "звісно, не справжнє ім'я"? Ви шпигун?

- Майже, - відповів він.

- Чому майже?

Він підсунувся до мене й швидко прошепотів:

- Шпигую не я. Шпигують за мною.

- А! - зрозуміла я. - Контррозвідка!

- Ні, - він помотав головою, - не контррозвідка. Вони!

- Інопланетяни? - здогадалася я.

- Ні. Вони!

- Хто такі вони?

Він замислився, тоді відмахнувся, відповів:

- Ви, головне, дорогою нічого не рахуйте! - і почалапав геть.

- Гей! - гукнула я.

Він обернувся.

- А звідкіля ви знаєте, що я не з них? - спитала я.

- Бо ви вмієте входити у транс! - відповів він і пішов.

А увечері вже чекав на мене на тій самій зупинці.

- Я хочу вам дещо розповісти, - прошепотів мені на вухо, підхоплюючи під лікоть, - дещо дуже важливе! Про них!

Так ми познайомилися: я і шизик, який назвав себе Ізею. Втім, пізніше я зрозуміла: він не шизик. Він - параноїк.

Ізя надто збуджений, навіть як на себе. Його очі хвороб­ливо палають, він знову знайшов істину. Вкотре знайшов істину. Чергову істину...

- Це павутиння! - виголошує він. - Це павук! Ними керує павук! Вони плетуть, плетуть, плетуть, павутиння зростає, зростає, дивись - воно за вікном, воно вже оплело всіх, весь світ у павутинні...

- Ізю, - кажу я, десь глибоко всередині усвідомлюючи, що він усе одно не почує, - павутиння не за вікном, воно у тебе на вікні.

- Воно скрізь, воно спіймало нас, і ми не можемо рухатися, ми робимо лише ті рухи, на які воно нас спо­нукає... вони нас спонукають... павутиння тут! - він стукає кулаком по голові. Гучно. Мабуть, боляче. Та зараз він не відчуває болю, він у стані афекту.

- Воно вже тут!!! - кричить він.

Я підіймаюся, йду за яблуком. Ізя полюбляє яблука, тому ними можна його затикати.