У неділю рано
Замкнеш за мною двері, - свекруха, як завжди, потрусила її за плече. Ні, щоб розбудити свого дорогоцінного сина.
- Зараз, - сонно відповіла вона.
Свекруха попленталася до виходу, вона байдуже перелізла через "дорогоцінного", одягла халата, замкнула за старою і не повернулася до теплого ліжка, а сіла на кухні, причинивши за собою двері.
Стрілка годинника ще не доповзла до сьомої. За вікном жодних ознак ранку. Ліниво сунуть порожні трамваї. З очей на щоки повільно виходять солодкі нічні сльози. Дорогоцінний чоловік і син спатимуть до десятої.
Тоді ж свекруха повернеться з базарів. Щонеділі вона обходить провідні ринки міста Києва.
З Лук'янівського їде на Житній. Потім на Бессарабський. Потім - на Володимирський. До середи свекруха буде згадувати, як базарювалося минулої неділі. Далі мріятиме, як і куди піде наступної. Ключа свекруха не бере. Щоб зайвий раз підкреслити: тут вона не прописана. Значить - не хазяйка. А отже, ключа не возьме.
Хай хазяйка і запірає за нею.
Так сталося, що відтоді, як батьки з молодшим братом отримали нове помешкання, а цю квартиру-трамвай залишили дочці з родиною, свекруха майже постійно живе у них.
- Принаймні говоритиме з малим українською, - сказав дорогоцінний.
Мову, якою говорила свекруха, важко було назвати українською. Але іноді вона забирала малого з садочка, готувала обіди і дуже не хотіла їхати до свого райцентру, де верховодив буйний зять із села.
- Ой, людоньки, з ума зійшов світ, не в ту сторону земля вертиться, - скаржилася свекруха бабам-сусідкам у подвір'ї, а ті співчутливо хитали головами. - Ну, де ви бачили таке?
Свекруха в приймах! Хіба так може дом стояти на своєму місці? Я їй кажу: чом ти так грубо картоплю чистиш? ти її садила? ти її копала? ти біля неї догори задом стояла? А вона мені отвічає: "Зараз радіація, навіть по телевізору кажуть побільше зрізати з картоплі!" Ось так!
Яке вже тут уваженіє до старших!
Але насправді свекруха була дуже задоволена своїм життям. Єдине, чого їй бракувало для повного щастя, - маленької дрібнички, штампика у паспорті.
- Ось тут ув інституті можна було б встроїтися діжурною, день робиш, три вдома - і жива копійка, от тільки треба теє діло...
А невістка ніяк не розуміла "того діла", мовляв, не бідуємо, навіщо старій людині йти працювати, і як там її дім у райцентрі, чи не час навідати дочку й зятя... Свекруха надовго припиняла розмови про "теє діло", бо що як взагалі доведетеся повернутися до буйного зятя, а в неділю ходити не на Сінний або Лук'янівський, а на місцевий "Урожай", де хоч і всі знакомі, але і товар не той, і честь не та... Отак усі залишалися при своєму. Гуділи за вікном трамваї, здригалася від їхнього гуркоту квартира, серед буднів миготіли свята, нудніші за сірі будні. Щонеділі свекруха ритуально обходила базари, дорогоцінний спав до очманіння, а вона сиділа на самотній кухні, слухала трамваї за вікном.
Вона щільніше притулила двері кухні, клацнула магнітофоном. Захрипіли пісні її юності.
То була, так би мовити, допетрівська епоха - дорогоцінного звали Петро. Музика прогнала рештки сонної млості. Трамваї стали ходити частіше. Дорогоцінний почав крутитися, іще вилізе невиспаний і злий - іноді буває таке. Вона вимкнула магнітофон, озирнулася на двері, присіла навколішки і витягла із кухонної шафи зошита, що лежав за банками з торішнім варенням. Почала гортати сторінки, списані її рукою. На деяких аркушах було лише по два, а то й по одному рядкові...
Ці патьоки на склі у холодній осінній імлі...
- Боже мій, яка каламуть, - тихо вимовила вона, підводячи очі вгору.
Декілька років тому, ще як чекала малого, прийшла вона додому з дощу, з несподіваної запаморочливої свіжості, і відразу сіла до столу й написала:
Під дощем п'янкіші парфуми,
Під дощем збентежені думи...
Дорогоцінний чоловік зім'яв клаптик паперу, на якому вона це написала, і запхав його їй до рота. Потім він, звичайно, перепрошував і три дні не дозволяв дружині самій взувати черевики, але відтоді присмак кулькової ручки виникав завжди, коли образи починали кружляти навколо, як тропічні метелики, коли у вухах шумів далекий відгомін вселенського вітру...
Сьогодні, недільного ранку, вселенський вітер мовчав. Десь він шумів, плакав чи сміявся, але її душа не сприймала тих сигналів. А одного вечора вони стали такими сильними, що вона не витримала, почала щось писати на аркушику біля телефонного столика. Дорогоцінний схилився їй через плече:
- Ой, які ми таланови-и-иті!
З того часу вона добре знає: для вселенського вітру є тільки недільний ранок. Коли і дорого цінний хропе, і малий спить, а непрописана свекруха приймачка об'їжджає київські базари.
Коли батьки отримували квартиру, мати сказала їй:
- Живи як знаєш, дочко, тільки не прописуй свекрухи. Це зіб'є баланс не на твою користь. І вона балансувала. Вона пам'ятала все. І як дорогоцінний навмисне відбив ручку від однієї з чашок кухонного сервізу, щоб виділити свою, бо ж бажано, щоб її ніхто не чіпав. Як, незадоволений подушкою, котру йому вділили в Києві, привіз для себе особливу, від бабусі з села, як серед ночі тяг з-під голови дружини ту
подушку.
Але життя неслося, мов автобус-експрес, без пауз і зупинок. Свекруха з малим спали у другій кімнаті, а вони з дорогоцінним розкладали софу в першій, такій собі вітальні. Вночі свекруха сунула, як вона казала - "до вітру", саме тоді, коли дорогоцінний згадував, що в нього є дружина.
- Куди ти прешся? - кричав син, а мати бурчала, що вони з небіжчиком ходили з цим ділом до клуні.
- Нема чого любитися з небіжчиками, - це була відповідь невістки, що дуже подобалася дорогоцінному. Йому було байдуже, чи шанує дружина його матір. Аби лиш вчасно надавали всі елементи комфорту. По вікнах текли сірі осінні сльози, гуділи й дзеленчали трамваї, приглушуючи або підсилюючи сигнали вселенського вітру.
Але й крізь той морок пролетів вогняний метеор. У Рибіної був день народження. Вони з дорогоцінним завжди ходили до неї. Рибіна жила так, як хотіла, а не так, як було треба. Носила просторі светри й вузькі штани, фарбувала волосся в різні кольори, розлучалася, знову виходила заміж або ж брала незаконні шлюби.
Дорогоцінний любив ходити до Рибіної на день народження, щоб потім із почуттям власної переваги лаяти спосіб її життя. Але того року в Клубі трамвайників крутили "Пана Володійовського". Лише один день. І вони домовилися, що вона піде до Рибіної сама. У неї, як завжди, повно люду і, як завжди, склад гостей був на дев'яносто відсотків не той, що минулого року.
- Має прийти Марчелло, - сказала Рибіна гордо. Прийшов звичайний хлопець у светрі й джинсах. Аж ніяк не схожий на відомого актора.
Навряд чи в нього було таке химерне ім'я. Може, то якась варіація прізвища. Яке його справжнє ім'я? Вона так і не довідалася.
Вони говорили весь вечір. Рибіна вирвалася з обіймів рудого стоматолога, нахабно сіла між нею і Марчелло. Але вони все одно продовжували свою розмову то через спину, то через груди Рибіної. Їм додому в один бік. Пройшов сильний дощ. Марчелло взяв її на руки, щоб перенести через мокрий брук, і не витримав - опустив просто в калюжу. Це трапилося неподалік його дому. Пішли до нього сушити взуття. Вони опинилися вдвох у його помешканні. У кімнаті розкидані жіночі та дитячі трусики. Але хіба це мало значення, якщо в його шафах стояли її улюблені книжки. Такі, які купували її батьки, і такі, про які вона лише мріяла. Вона зупинилася біля полиці поезії. Він підійшов до неї.
- Ти знаєш, якось у читальній залі в одній книжці я надибав вірша, написаного на жовтій перфокарті. Всього три строфи. Я його взяв, іноді читаю. Де ж це він?...
Вона почала читати:
Любов пройшла. Її і не було.
Але співали вулиці, співали,
І сутінки бульварам пасували,
І людям легко дарувалось зло.
Приголомшений, він поклав їй руки на плечі.
Але шумів незрозумілий хміль,
І в клаптик над колодязем подвір'я
Не влазило розпластане сузір'я,
І альфу зачіпав холодний шпиль.
Він намагався поцілувати її, вона не дозволяла, він цілував її очі, щоки, вушко. Глухо і незнайомо звучали строфи, вперше прочитані вголос:
Але щасливо мружились огні
У свіжому бузковому тумані,
І хтось незримий грав на фортеп'яні
У неприкаяній височині.
Потім вони поцілувалися. А потім сталося й усе інше, бо ж обоє були дорослі люди, які все на світі знають. У сусідній кімнаті горіло світло. У вікно зазирав ліхтар із вулиці.
В непевному невірному світінні
Любилися на стінах наші тіні,
Та то були не ми, зовсім не ми.
А ми вели свою палку розмову,
І тіні затихали поступово
В обіймах неспокійної пітьми.
Ці рядки склалися давно. Той вечір не міг не увічнитися бодай у кухонному зошиті. Але все це не те... Боже мій, як швидко летить час!
Це було три, ні, майже чотири місяці тому. Як він живе? Чи він, як і її дорогоцінний, поспішає додому, щоб смачно наїстися й вигідно вмоститися на софі? А вранці власниця розкиданих по хаті трусиків байдуже перелазить через нього, іде готувати сніданок своєму сімейству.
Чи згадує він день народженні Рибіної й те, що було потім?... Як швидко біжить час. Трамваї вже загасили свої вогні. Стрілка переповзла дев'яту. Скоро повернеться свекруха.
У ванні потекла вода. Дорогоцінний почав натхненно сякатися. Скоро крутитиме каву. У них нема електричного млинка. Дорогоцінний крутить каву вручну, вважає, що надзвичайно прислужується родині, віддаючи їй силу своїх м'язів. Прокинувся малий.
- Мамо! Куди бабуся закинула мої капчики?
Вона пішла шукати синові капчики. А от і свекруха повернулася.
- На Лук'янівці кури були по дев'ять, але такі - нема на що дивитись. Взяла на Житньому по двінадцять. Добре, що взяла. Шось подсказало: бери січас. Бо на Бісарабці такі самі були по пітнадцять. А капусту взяла на Бісарабці. Петрику, попробуй капусту.
- Що ти до мене лізеш зі своєю капустою?
Хіба не бачиш, я кофе кручу? - обурився дорогоцінний. - Іди ти зі своїм кохве, - образилася свекруха.
1993
