2
У Пригорщу Володимир Нечай приїхав надвечір, коли квітневе сонце, об'ївши сріблясті хмарки, кинуло рожевим посвітом на черепичні й жерстяні дахи та зависло вогняною кулею над Фортечною горою. Різнокольорові хаотичні новобудови, що позростали серед міста, ламали ряди старих будинків. Пістряві барви разили очі. "Гм... Вони схожі на порожні й сухі горіхи", - придивився до багатовікових кам'яниць із облупленими скульптурами-химерами, що підтримували балкони й сиділи на дахових гребенях.
За металевими парканцями цвіли, притулившись до сірих стін, магнолії. Атланти й каріатиди з цементовими руками відхилялися від цвіту, наче астматики.
Віяло старим закинутим кладовищем із похиленими хрестами, що позаростали густою травою. Співали птахи, радіючи весні. Найбезглуздіше чути спів пташок на цвинтарі. Ця думка вразила. Яке кладовище? Він посеред міста, що шумить і вирує. "Куди мене занесло? - Володимир стояв на перехресті біля автовокзалу й із подивом озирався. - Тут можна знімати кіно. Будинки сумні, наче досвідчені старці. Бруківка блищить, відшліфована ногами. Коти гріються на сонці. Тротуари відгороджені від дороги товстими ланцюгами, що обвисають од ваги. Тут можливе все, на що здатна наша уява. І навіть більше".
Місцеві жителі, сховавшись за гранітними стінами, спостерігали за навалою квапливої і всюдисущої сільської юрби, що взяла Пригорщу в облогу й наступала клаптиками строкатих будов з металу та пластику. Місто з тисячолітньою історією і вичовганою бруківкою здригалося від несмаку. І відступало у дитинець із фортецею та храмом - високим, стрімким, будованим-перебудованим з волі католиків, православних та мусульман і від того схожим на рослого чоловіка-велетня у тонкому плащі. Плащ шелестів од вологих хмар та вітру. Чи то вібрувала жерсть на стрімких його шпилях?.. Храм по вікна вгруз у гору. Кидав стрілку-тінь на течію Тясьми, що охоплювала петлею цитадель. Ріка темніла разом із сонцем, що падало за горбастий краєвид. Тією тінню городяни віками визначали час і з тугою наслухали протяжне бамкання дзвонів.
Вулиця Фортечна Ліва здіймалася попри фортецю, безсумнівно, зліва. А, значить, справа охоплювала товстезний мур і чоловіка-велетня, що тримав над собою хреста, Фортечна Права. Посередині - площа з кам'яницями на два поверхи та підсліпуватими від пилюки підвальними віконцями.
Десь тут, на Фортечній Правій, у будинку з круглим флігелем, схожим на мінарет, жила героїня його майбутнього інтерв'ю - колись відома, а нині всіма забута поетеса Лілія Понаровська. Років сорок тому її поему "Одокія. Тридцять пісень про кохання" порівнювали з "Піснею про Лорелей" Генріха Гейне. А французи впізнавали у ній символізм і чуттєвість Анни де Ноай, в яку безнадійно закохався український композитор Ігнацій Падеревський. Вірші Лілії Понаровської перекладали і друкували, її нагороджували преміями. Старшокласниці рюмсали, читаючи строфи поетеси. Однак по якомусь часі вона зникла з літературних оглядів. Світ пішов далі, шукаючи нові захоплення й імена.
На початку 90-х Понаровська написала поему "Христя Суха, спалена відьма" про останню турецьку навалу на Пригорщу. В 1775 році юна пастушка Христя Суха передвістила загибель міста. Як навмисне, тоді у цитаделі вибухнули порохові склади. Тож городяни вирішили спалити віщунку, щоб лихе передбачення не збулося. Під час страти біля вогнища побилися навкулачки юнаки та зрілі мужі. Перші хотіли врятувати Христю, другі - стратити. Чоловічу бійку біля відьми, що кричала з вогню від болю, Лілія Понаровська описала колоритно й епічно. Але поема не знайшла відгуку в читачів. Щось невловиме, ледь чутне, змінилося в інтонації поетеси. Кажуть, уся проблема полягала в алітерації твердих приголосних, якими вона почала зловживати. Карбування слів нагадувало войовничу риторику сучасних патріотичних юрб (те ж саме побоїще юнаків і хазяїв). Це відштовхнуло романтично налаштовану публіку. І колишня знаменитість, образившись на критику, назавжди замовкла. "З яскравих сонць твоїх корона золота моє чоло вінчала", - писала про славу Анна де Ноай. Прикрашала, але згасла. Понаровська свій блискучий вінець сама сховала у глибоку скриню з неопублікованими рукописами, а книжки порвала у нервовому припадку.
Редактор Іван Акивісон, якого колеги поміж собою називали "Милість Божа"1, започаткував нову рубрику "Забуті знаменитості". Його газета й сайт змагались із впертою нехіттю людей читати й пізнавати. Пригладивши пелехату, зі сивими кучерями зачіску, Акивісон скептично озирав їх, п'ятьох журналістів. Якщо уважно придивитися до ворсистого килимка, що лежав під вікном, то можна побачити стежку, яку Іван протоптав до шафки в кутку. Там у нього завжди напоготові були пляшка текіли, сіль і лимон. Від тієї вибухової суміші його м'ясисті губи потріскалися й побіліли. Наче та сіль потрохи відкладалася й тверднула. Забув, коли цілував свою Розу, яка щодень, мов п'явка, висмоктувала з нього гроші. У його блідо-голубих очах, збільшених скельцями окулярів, гусла зневіра. Вирок читався виразно, немов написаний шістнадцятим кеглем. А глибоке сопіння підтверджувало роздратування. Пора розганяти. Пора. Пора!.. З такими кадрами він світ не переверне. І не погамує апетити дружини.
- Ну?.. Ну?.. Я вас питаю! - Іван відсунув на край столу ноутбук і нахилився грудьми вперед. - Що принесли?.. Чим порадуєте? Чим на хліб черствий будете заробляти? Чи ви гадаєте, що я вам милість Божа? З кишені дістану зарплату?..
Перекинув чашку з охололою кавою й відсахнувся. Промокнув серветкою і зло затицяв у кожного кульковою ручкою. Поглядом інквізитора визначав, кого розтерзати першим. Прізвисько "Милість Божа" в цей момент мало суперечливий вигляд.
Акивісон натрапив на публікацію про Лілію Понаровську. Там ішлося, що вона останні два десятки років прикута до інвалідного візка й ледь виживає у провінційній Пригорщі. Ця тема видалася йому цікавою. Талант і злидні. Зневажена слава. Розбиті ілюзії. Що думає про свою долю колишня коронована поетка?
- І жорсткіше! Жорсткіше покажи реалії, - наказав Володимирові, кинувши на стіл кілька купюр для відрядження. - Люди тепер люблять нуар! Чорно-білі фото. Вивернуті нутрощі... Їсти не дай, а злякай! Дурні!.. Нема, щоб радіти... Перекинь усе догори дном, а дай сенсаційний матеріал! Вигадай легенду. Не мені тебе вчити. До речі, приманку даю вже. Колись у місті жив Казя Пуделко. Катюга! Мав крісло з цвяхами на сидінні. Голками випускав кров із вен. Поливав шкіру кип'ячим воском. Потім віддирав із кусками плоті, перетоплював і знову поливав... Натхненно позбавляв людей життя. Митець тортур та вишуканих катувань. Кажуть, що Казимир ожив. Ходить попід будинками і просить дати роботу... Як тобі?.. Га?..
- Це ви щойно вигадали? - запитав Нечай, згадуючи, де та забута всіма Пригорща. - Чого Лілія у візку? Що з нею сталося?..
Збільшені окулярами очі редактора божевільно глипали на нього. Акивісон тремтів од збудження. Облизував сіль із товстих губ. "Милість Божа" - це все-таки неточна характеристика Акивісона.
Володимир уявив, як тінь Казі Пуделка никає під вікнами немічної поетеси.
- Там, у Пригорщі, є мій давній приятель, начальник поліції полковник Ярмоленко, - закінчив настанову редактор, ухопив мокру серветку і жбурнув її у корзину. - Теж із розбитими ілюзіями. Сам себе загнав у дідьчий кут. І вже не борсається... Коли що - звернешся до нього. Я повідомлю про твій приїзд. Допоможе накопати фактажу.
Нечай незадоволено повів плечима.
У мережі про поетесу з Пригорщі лише кілька згадок. Та й ті переповнені загальщиною. Допоміг друг-педант Сергій Горбокінь. Він завідував бібліотекою у медичному університеті й вів поетичний гурток "Сапфо". Дівчатка в білих халатах, затинаючись, читали йому сонети про кохання. Часто використовували латину.
- О! Вона ще жива?! - здивовано вигукнув. - Nomen est omen2. Лілія Понаровська - це супер! У мене є її переклади іспанською. Якби міг - поїхав би з тобою. Ех, невдача!.. Починається сесія. Візьми у неї автограф! Не хочеш для себе - попроси для мене. Одягну в рамочку. Post scriptum завжди пише смерть. Тільки забуті помирають назавжди. Раджу почитати перед поїздкою.
- Іспанською? - фиркнув Володимир.
- Ні, українською, - заперечив друг. - Спеціально для тебе знайду.
Нечай промовчав. На поезію не тягнуло. Не любив декламування, бо в ньому все несправжнє. Та й реалії життя напружували. Задум Акивісона дратував. Не хотілось їхати у Тмутаракань.
Друзяка надіслав два синопсиси поем Понаровської, помереживши їх знаками "Sic! Sic! Sic!"3. Він гадав, що його друг аж так перейнявся темою. Під поемою "Христя Суха, спалена відьма" Горбокінь написав, що бійка за дівчину почалася з криків пастуха Василя Шелара, який кохав Христю. Чоловіки кинулися стінка на стінку, роздирали один одному щоки, вгризались у горлянки, вичавлювали очі, вибивали зуби й ламали ребра, а за брамою степовий вітер ніс до них кінноту ворога. Після смерті коханої хлопець увійшов у скелю над Тясьмою і зник назавжди. Відтоді 28 квітня, у день страти відьми, дівчата плетуть вінки з кульбаби і йдуть на ріку, щоби побачити красеня.
"Наш народ уміє вигадувати яскраві легенди, - подумки засміявся Володимир. - Чортівня! Вони змовилися? - кисло посміхнувся, склав аркуші й сховав у кишеню. - Казя Пуделко... Хлопець зі скелі... Не вистачає вершника без голови".
В автобусі задрімав. Дрімоту розірвав галас телефона. Дзвонив Акивісон. Неохоче відізвався.
- Алло, шефе. Ви мене розбудили.
- Не спи, трясця твоїй матері! Не спи! - галасував у вухо редактор. - Зміна орієнтирів. Чуєш? У Пригорщі чепе! У будинку міського голови Бурміцького трагедія. Отруїлися донька і дружина. Забудь про Понаровську! Першим ділом чекаю від тебе матеріал про цю сенсацію. Не тупи!.. Біжи мерщій до полковника Ярмоленка і вивідуй інформацію. Я його попередив про твій приїзд. Лоба розбий, а дай мені ексклюзив.
Він важко дихав, наче щойно сам бігав у пошуках вибухової інформації.
- Шефе, я спробую щось розізнати, - сонно відповів. - Але ж хто допустить мене до слідства?
- Я тобі сказав. Полковник Ярмоленко, - повторив шеф. - А коли щось не так, то сам упораєшся. За що я тобі гроші плачу?
- Гроші? - перепитав, розглядаючи у вікні краєвиди, що пропливали. - Допомогу по бідності ви називаєте грішми? Краще з капелюхом стояти на мосту через Буг.
- От зараза! - вигукнув Акивісон. - Нечай, я з тобою почуваюся задовбаним хмирем. Хана тобі, якщо не кинеш завтра сенсацію.
...У Пригорщі його ніхто не чекав. Їхав з відчуттям фатуму та рішенням, що назрівало. Все буде так, як буде. Стріла вистрілила - нехай летить. Акивісон її випустив. Навіть змінивши орієнтири, шеф не змінив бажання послати його під три чорти.
Навколо привокзальної площі, зблискуючи рожевими вікнами у промінні сонця, що падало за Фортечну гору, шуміли кілька барів. Господарі повиставляли на тротуар столики. Молодь пила пиво, курила й голосно сміялася. Грала музика. Весняний м'який вітерець повівав з Буджацького степу, здіймаючи вихори пилюки та дрібних папірців. На ратуші з червоної цегли годинник сумно показував третю. Він, мабуть, давно стомився рухати стрілками. У Пригорщі час зупинився.
Ноги самі попрямували до бару. "Мушу нагородити себе після кількагодинної трясучки в автобусі", - вирішив. Довго затримуватись у місті не збирався. Пункт перший: знайти готель. Пункт другий: навідатися до забутої поетеси і розговорити її. Пункт третій: дізнатися про отруєння, що відбулося у сім'ї мера. Пункт четвертий, найголовніший: чкурнути з цієї Пригорщі й подумати про зміну професії. Нема нині журналістики. Здохла під тиском блогерів, які не люблять ком та крапок. Маніяки зі смартфонами. Краще піти розвантажувати вагони з вином. Там хоч видають плату з урахуванням скляного бою. Чи відкрити свічний заводик поблизу Києва. Це нині найстабільніший бізнес. А ще слід укласти угоду зі смертю. Люди помирають без вихідних. І нічого з цим не вдієш.
"Ти цинік", - сказав би романтичний Сергій Горбокінь.
Як добре, що ніхто не чує наших думок.
Завернув у старий бар із жерстяною вивіскою, що звисала, ніби прапор на палиці, й тонко поскрипувала під вітерцем. "Пиво Кубійовича", - прочитав. Тут торгували пивом уже півтораста років. Власники змінювались, а мідна вивіска все погойдувалася і тьмяніла.
Низька сфера стелі тиснула на голову. Прокислий сопух ударив у ніздрі. Тиньковані стіни вкрилися чорними грибковими плямами. На плафонах наросла жирна пилюка, яку не витирали з часу, коли Пригорщу відвідував гетьман Павло Скоропадський. Кажуть, що він тут збирався відкрити гімназію. Але розвідка попередила, що на площі перед ратушею постала будка з газованою водою. Де будка - там замах. Монархісти й есери діяли примітивно і нахабно. Державна варта замінила воду на пиво, а терористів на своїх агентів. І навіть ясновельможний спробував кухоль місцевого напою.
За важкими та громіздкими дубовими столами ніхто не сидів. Усі втекли надвір, аби подихати весною. Тільки якийсь п'яниця біля стійки стогнав і зазирав у порожній бокал. Із подивом витріщався на бармена, який байдуже витирав рушником вентилі перед собою. У лівому вусі в нього біліла срібна сережка, а на правій руці вище ліктя синіла літера Ї. Татуювання впадало у вічі й виклика?ло бурю запитань. А хлопцеві це, мабуть, подобалося, він чемно усміхався й питав, що наливати. Оптимізм світився у його хитрих, неначе в картяра, очах. Володимир мовчки показав на вентиль.
- Ідіть на вулицю. Зараз винесу, - барменові не сподобалася його стриманість.
Із дверей, що чорніли в кам'яній стіні, було чути, як гримить посуд. Жінка, голосно лаючись, поливала зі шланга кухлі у чавунній ванні. Кухлі перевертались і дзвеніли.
"Ні, жінкам шкідливо працювати в барі, - подумав, обираючи місце, де сісти. - У них відбувається дезорієнтація свідомості...".
Знайшов вільний столик під зеленою парасолею біля самої дороги. Старий "сааб" чмихнув поряд, і з нього вискочила компанія хлопців та дівчат. Як вони там усі вмістилися?.. Ще одна компанія піднялась їм назустріч, і всі почали обійматися, гримаючи пластиковими стільцями.
"Дезорієнтація у мене, а не в тієї жінки, що миє посуд, - несподівано впіймав себе на думці. - Що тут роблю? Як мене сюди занесло?.."
Незнайома й чужа Пригорща розгорнулася перед ним, неначе на старовинному ґобелені. Фарби давно вилиняли й ховались у надвечір'ї. Ще зранку він не збирався нікуди їхати.
- Ось пиво, - нагадав про себе кент із літерою Ї.
Нечай кивнув та віддав двадцятку. Бармен ухопив купюру мокрими пальцями.
- От лайно! - вирвалось у Нечая разом із бульбашками з носа. - Рідкісна гидота!.. І це називається "Пиво Кубійовича"?!.
За сусіднім столиком повернувся дядько у пом'ятій сорочці. Попивав те, від чого журналіста перекосило.
- Що?.. Сподобалося?..
- Угу... Дах зносить! - підтвердив Володимир.
- Без присадки не піде, - мужик поклацав нігтями по пляшці з горілкою. - Ця рідина має чарівну дію. Вмить зміняє формулу.
Дядько звівся з місця й плюхнувся поруч. Від нього пахло дешевими цигарками.
- Перевірено. Мін нема, - похитав пляшкою перед його носом. - Долити?..
Півлітрівка у його великій і грубій руці виглядала маленькою мензуркою. Очі по-батьківськи вивчали хлопця.
Хлопець приречено зітхнув і промовчав.
Чоловік задоволено кивнув і хлюпнув "присадку" в "Пиво Кубійовича".
І був правий, чорт забирай! Формула зразу змінилася. Рецептори втішились. Огида зникла. Якщо подумати, то нема нічого поганого у "викрутці" - б'є зразу і в десятку. Зіпсований настрій летить за вітерцем. А в душі розквітає троянда.
Дядько з насолодою поспостерігав, як незнайомець ковтає місцеве популярне "мохіто" й щиро вигукнув:
- Отепер стане легше! Повір мені, я цим розчином іржу на трубах знімаю.
Він злегка піднявся у кріслі та простягнув тверду п'ятірню.
- Володимир Онисимович, слюсар-водопровідник. Тут, - показав на місто, - з водою завжди проблема. Бо живемо на камені.
Чоловік гордився своєю професією. Нечай його не міг підвести.
- Теж Володимир. Тільки Сергійович... Журналіст.
Він уявив пухкі губи та їдку посмішку Акивісона. "До дідька! - подумки відповів редакторові. - Це моє останнє відрядження. Маю право!.." А вголос додав: - Лауреат премії "Золоте перо". І... І... Лідер професійних рейтингів.
Водопровідник на хвилю задумався, осмислюючи почуте. Зморщив чоло, нахмурив чорні брови. В його очах проступив сумнів. Дзенькнув горлечком пляшки об чужий кухоль.
- Будьмо, тезко, - припросив. - А до нас яким вітром занесло?
Голос та й вираз змінилися. Володимир Онисимович крадькома поглянув на те місце, де щойно сидів у гордій самотині. Хто хоче мати справу із журналістами?..
- Гм... - хлопець охоче підняв своє пиво. - Коротеньке відрядження. Ви у місті всіх знаєте?
Дядько з гордістю оглянув Пригорщу.
- Не тільки я всіх... А й усі мене. Вода по трубах тече.
Ця незаперечна істина сподобалась і йому, і журналістові. Вони, не змовляючись, торкнулися кухлями. "Як добре говорити з мудрими людьми, які тебе розуміють з півслова", - подумав Нечай, зауваживши, що тупо плює на лексичну охайність.
- Що сталось у міського голови? - кинув пробний камінь.
- У кого? - здійняв брови водопровідник.
- У Бурміцького. Здається, так його прізвище.
- А-а-а, - протягнув чоловік. - У Бурміцького нічого не може статися. Він упакований, як треба. Наше пиво не п'є. На хрін він тобі?
"Зрозуміло, старий нічого не знає про отруєння. Поліція береже свої таємниці". Нечай надпив із кухля.
- А таку... Лілію Понаровську, поетесу і знаменитість, знаєте?
"На фіґа йому поетеси?" - осмикнув себе, розглядаючи дядька з підкачаними рукавами сорочки.
- Понаровську? Чекай... Чекайте...
Чоловік ніяк не міг обрати правильну тактику поведінки. Все-таки перед ним сидів журналіст. Випитого було ще замало, щоби почуватися розкуто й чхати на авторитети.
- Яку Понаровську? Такої фамілії не чув. Може, Покровську?..
- Ні, - твердо заперечив хлопець і знову надпив удосконаленого "Пива Кубійовича". - Не помиляюсь. Я рідко помиляюся. Лілія Аркадіївна Понаровська. Поетеса.
Дядько по-філософськи дивився на місто. Хто така Понаровська, він явно не знав.
- Колись про неї багато писали, - розповідав Нечай далі. - А потім вона... Десь пропала. О, в аварію, кажуть, попала. Тепер інвалід. В інвалідному візку пересувається.
- Це ви, може, про Вовчиху питаєте? - водопровідник нарешті визначивсь, як звертатися до гостя.
- Про Вовчиху?.. Яку Вовчиху? - Володимир розчарувався.
- Ну... Є тут одна. З дому втікає. Спиниться на площі, он там, біля ратуші, й машинам заважає. Шофери сигналять. Ґвалт на все місто. Дочка її назад додому забирає.
Чоловік показав на площу. Хлопець уявив стару, котра сидить, схилившись в інвалідному візку, й тиче дулі водіям, які тиснуть на клаксони. Хіба може таке витворяти колишня поетеса?..
"Акивісоне! Я тебе вб'ю!" - пообіцяв, укотре приклавшись до кухля.
Бульбашки втекли. Пиво стало гірке й несмачне.
- А чому Вовчиха? - запитав.
- Її чоловік мав прізвище Вовк, - тезко розлив по кухлях решту горілки. - Ну і... Вовчиха. Там якась мутна історія сталася. Років двадцять тому, а може, й більше. Я тоді служив прапором у Тульчині. Ать-тва!.. - він бадьоро смикнувся. - Праве плече вперед!.. Морду лиця на командира!.. І спирту... Спирту, хлопче, втопитися можна... Знаю тільки, що чоловік її загинув. І ще хтось... В автомобільній аварії. Вона недарма дулі показує водіям. Зламала хребет і, здається, психіку.
"Попав. От же я попав! - укотре пожалкував, що пристав на пропозицію редактора. - У жінки зозуля кукає, а я буду брати в неї інтерв'ю?..".
Утім, може, це не вона?
- Мені Вовчиха не потрібна, - заперечив. - Шукаю Понаровську... Поетесу, яка написала... Ет, це не важливо. О, до речі, єдине, що знаю. Вона живе на вулиці Фортечній Правій. У будинку з мезоніном... Ні, з мансардою. Дідько!..
Він вилаявся й чітко вимовив, ретельно розставляючи слова.
- У домі з флігелем, схожим на мінарет.
- Ну?.. Я ж кажу, - співрозмовник поправив закачані рукави - його жили ще більше набухли. - Дім Вовчихи. Я цієї зими там був. У неї бойлер потік. Ремонтував. Оцими-о руками...
Показав долоні з погано відмитою іржею. Потім дістав пачку "Прими" без фільтра й закурив. Питво з горілкою лягло сірою тінню на його добрі очі.
- Хочеш, відведу? - нахилився, дихнувши нікотином і принадами "Пива Кубійовича" зі зміненою формулою. - Чи ще по одному?.. Тут недалечко магазинчик є. Може, збігати?
- Ні! - рішуче заперечив Нечай. - Тобто хочу... Е-е-е-е... Хочу, щоб ви відвели до Вовчихи. На правах господаря цього міста. Я с-с-собі уявляю, що напишу!..
"Непоганий дядько, - вирішив. - Я все-таки добре розуміюся в людях. Робота навчила. Є такі, що п'ють, балакають, сопуть, а потім у бійку лізуть. Алконавти зі стажем. Кулаками доводять свої амбіції. Мені битися не можна. Неодмінно донесуть редактору. Хоча вже наплювати. Я йду".
- Ця Вовчиха дочку має?
Ішли містом, що закривалося теплим полотном вечора. Сонце остаточно пірнуло за Фортечну гору і сказало всім "На добраніч!". Вечірня Пригорща нічим не відрізнялась од Вінниці.
- Має, - водопровідник зі смаком розкурював вогку від пролитого пива "Приму". - Мені її жаль. Загубила біля мами молодість. А ти шо?.. Нашими дівчатами цікавишся? Он, бач, які... свистуни... бігають?.. Обережно.
Володимир фиркнув. От про що, а про любов у глухій Пригорщі навіть не думав.
На ратуші несподівано голосно вдарив годинник. За ним полинув м'який подзвін із храму над фортечною стіною. Протяжні звуки сповнювали вечірнє повітря урочистістю, тонким прозорим водоспадом падали згори, підсилюючись вібрацією жерстяних дахів. По них пробігли гострими кігтиками сотні сполоханих голубів. Дрібне пір'ячко затанцювало під малинові переливи. Кілька котів вискочили з-під будинків і мрійливо вигнулися, поглядаючи на пташину зграю.
- Восьма, - сказав, ікнувши, новий приятель.
Цигарка випала з його пальців, і він зосереджено, ніби не мав важливішої справи, розтоптав її підошвою.
- Дзиґар бреше, - Нечай показав на циферблат.
Там стрілки застигли на третій годині.
- Із того боку, від мерії, правильно йде, - дядько струснув головою, згадуючи, куди і з ким мандрує. Мабуть, удосконалене пиво почало діяти, тож його очі посоловіли. - А з цього боку заїло... У Пригорщі нема часу. Ми звикли. Нам зручно. Поглянув - третя, нема куди спішити. Дивися! Третя! - він картинно кинув перед собою коробку сірників. - Ще рано. Мо', зайдемо кудись?..
Згадка про мерію і мера зіпсувала Нечаєві настрій. Шеф наказував, щоб насамперед розкопав інфу про трагедію у домі Бурміцького. Але Володимира несло в інший бік, до Понаровської. Зрештою, зранку буде видно, куди кинутись. А зараз - нема вибору. Попереду ніч.
- Ні, Володимире Онисимовичу, - рішуче заперечив. - Наш курс - будинок Вовчихи. Ведіть!..
- Ну, гляди, щоб не пожалів...
Пророчі слова. Але журналіст на них не звернув уваги.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
