Розділ 2. Дім у Галлії
Для заможної родини в Галлії часів пізньої Римської імперії вибір будинку в сільській місцевості теоретично був простою справою. Вілла мала стояти неподалік від добре зробленої дороги, щоб можна було привозити рабів і продовольство. Там мали бути виноградник без заростів варварської ожини, духмяні сади з ґратчастими альтанками та хвилясте море пшениці. Нові вілли майже не будували, проте вторинне житло мало бути щонайменше добре відремонтованим, бажано з оригінальними елементами на кшталт облицювання італійським мармуром, вбудованих книжкових шаф зі скляними дверима та лазень або, за відсутності таких, джерела термальних вод, де під дахом із переплетеної ліщини можна було вирити парову камеру й наповнити її розпеченим камінням.
Маєтки в Галлії мали велику площу (іноді понад вісімсот гектарів), а це означало, що у віддалених чи гористих районах вони були беззахисними перед мандрівними групами злодіїв. Деякі маєтки були спроєктовані так, що могли витримати облогу, тоді як інших захищало те, що їх важко було знайти. Сільські володіння галльських аристократів були розкидані на великій території, тому гості часто приїжджали туди здалеку. Карт місцевості тоді не існувало, тож коли головні дороги ставали непрохідними, важко було визначити чіткий напрямок. Один гість, якого запросили до двох сусідніх вілл на узліссі Севенн, ввічливо натякнув на це в листі, написаному на початку 60-х років V століття:
Гострозорих розвідників розставили виглядати нас не лише на загальних дорогах, а й на звивистих манівцях та стежках, якими користувалися пастухи, щоб ми не могли прослизнути повз дружню засідку.
Про задоволення всіх цих критеріїв (зручність, безпека, вишуканість і продуктивність) годі було й думати. По суті, краще було відмовитися від мрії про сільську тишу й придбати будинок у передмісті, на такій відстані від міста, щоб уникнути смороду від чинбарень і наслідків будь-яких громадських заворушень на кшталт бунту рабів. Значна частина галльської сільської місцевості опинилася в руках варварських племен вестготів, бургундів і франків, які або воювали на стороні Риму як союзники, або отримали запрошення колонізувати сільськогосподарські угіддя, котрі в іншому разі були б спустошені ще дикішими варварами із земель на схід від Рейну (мапа 3).
Самі міста, де зосереджувалася політична влада, були галло-римськими, що додавало впевненості. Високопоставлені мешканці таких міст із гордістю заявляли про своє кельтське походження. Великі міста, як-от Лютеція, Дурокортор та Августонеметум, відновили племінну ідентичність і називалися тепер Паризій, Реміс та Арверн. Як громадяни Риму, галльські вельможі були християнами. Химерні звичаї предків давно пішли в небуття. Тепер жоден гість не очікував, що господар, вбраний у важкі золоті прикраси, пропонуватиме розділити з ним ліжко чи хизуватиметься відрубаною головою ворога, що зберігається в кедровій олії. Від прекрасних дерев'яних споруд стародавніх галлів залишилися лише спогади. Їхні aedificia (будинки або вілли) згадувалися в "Галльській війні" Цезаря двадцять три рази, і в тринадцяти випадках цей іменник був сполучений із дієсловом incendere (спалити). А втім, у сучасних будинках часто можна було натрапити на відлуння колишньої розкоші у формі галерей із колонами, пофарбованих стін і навіть мозаїки із зображенням міфічних героїв у битві з дикими звірами або християнських мучеників, що з посмішкою зносять невимовні страждання.
Громадські будівлі перебували в стані ледь помітного занепаду. Навіть колишня столиця Галлії, Лугдунум (Ліон), не могла відтворити розкішну велич Цезаревого Риму. Однак відтоді, як 410 року Аларіх та його готи спустошили Вічне місто, Галлія стала найбезпечнішою частиною хиткої імперії. Галлія зі стародавніми традиціями внутрішньої міграції та міжплемінної взаємодії мала все необхідне, щоб досягти примирення з варварами.
414 року, коли починається історія двох дуже різних чудових домівок, готи й римляни підтримували непростий мир. Як відомо, наступник Аларіха Атаульф втомився від "невгамовного варварства" власного народу, тому замість того, щоб перетворити південну Галлію на королівство готів, він одружився зі зведеною сестрою римського імператора Гонорія в Нарбонні. Хай там як, імперія ще існувала. Немов здійснивши обряд помазання над цим союзом, префект Галлії покірно позбувся імператора-суперника Йовіна (якого підтримували деякі видатні галльські аристократи), власноруч відрубавши йому голову.
Протягом довгої вечірньої доби Римської імперії, коли більшу частину Галлії окупували готи, які носили штани та майже не цікавилися латинською культурою, на околицях Нарбонни все ще можна було знайти вілли, які земельний агент без зусиль продав би вимогливому покупцеві. Сидячи на тінистій терасі з келихом фалернського вина чи прийнятним місцевим замінником, можна було уявити собі, що могутність Риму ще не згасла. Галло-римський поет і дипломат Сідоній Аполлінарій описав будинок свого друга Консентія, що стояв за п'ятнадцять кілометрів на захід від Нарбонни, між прибережними лагунами та першими хвилями пагорбів масиву Корб'єр. Був 478 рік, однак проза та картина, яку її автор намагався відтворити за допомогою улесливих перебільшень, належала до періоду, коли сонце імперії ще сходило над родючими землями між Океаном та Альпами.
Розташований неподалік від міста, річки й моря, він збирає багатий урожай гостей та їжі, якою їх потрібно годувати. Коли підходиш до нього вперше, він зачаровує надзвичайно високими стінами, майстерно зведеними за всіма правилами архітектурної симетрії. Далі каплиця, величні портики та помітні здалеку лазні, поля й струмки, виноградники й оливкові гаї, двір при вході та еспланада, а ще прекрасний пагорб. Крім великої кількості меблів, там є ще один скарб - багата бібліотека. Коли в цьому домі живе сам господар, присвячуючи себе рівною мірою перу та плугу, важко сказати, що обробляють краще - землю чи розум її власника.
Через сто років після того, як Сідоній прославляв цю ідилічну місцевість, вілла вже була покинута. Зараз від раю Консентія залишилася лише дещо змінена назва цього місця - "Консенція": так називають сільський будинок, ділянку землі, пряму дорогу між виноградниками, а ще уламки обідніх тарілок та амфор для вина, які часом з'являються на поверхні кам'янистого ґрунту.
Невдовзі після одруження гота Атаульфа та зведеної сестри імператора Плацидії, один чоловік та його дружина разом зі слугами, рабами, селянами-орендарями та воїнами покинули скелясте місто-фортецю Сегустеро (Сістерон), вирушивши до високого гористого регіону над лівим берегом річки Дюранс.
Місто Сегустеро було колись столицею племені неподалік від кордону колишніх римських провінцій - Нарбоннської Галлії та Приморських Альп, які стали тепер частиною В'єннського діоцезу. До міста вела дорога, що проходила від Середземного моря до Рони, однак на сході доріг не було, а ознаки заселення були майже відсутні.
Пересуваючись руслами річок вгору крізь лабіринт ущелин і глибоких ярів, серед глибоких тіней під сліпучими стінами вапняку, вони дісталися до вузького проходу. У цю мить мандрівник, який хоче провести ніч у цивілізованому середовищі, мав би повернути назад. Та саме тут на початку п'ятого століття в скелі прорубали кирками гужову дорогу, яку за тисячу років засипало зсувами.
Коли 2008 року я побачив стародавній напис, мені здалося, що це сучасна підробка: довгий текст, майстерно вирізьблений на нерівній поверхні скелі, розповідає про переїзд у новий дім, який відбувся близько 414 року. Цей напис, що залишився неушкодженим за тисячу шістсот років, можна було досить легко прочитати, трохи витягнувши шию.
Клавдій постум дардан, вельможа рангу патриція, колишній консул провінції в'єнна, хранитель канцелярії запитів, голова імперської ради та преторіанський префект галлії, а також його дружина, невія галла, найблагородніша й найшляхетніша жінка, облаштували місце, назва якому теополь, з обох боків гори проклали дороги й звели мури та брами. Метою цих робіт, які вони виконали на власній землі, була загальна безпека.
У цьому відлюдному місці, де чутно лише крики орлів і шурхіт каміння, що осипається з голих схилів, такий прояв римської гідності нагадує примарне відлуння чогось нечуваного. Розгадку таємниці Теополя, або "Міста Бога", розташованого десь на сході, міг би вигадати галло-римський Жуль Верн, якби не той факт, що Клавдій Постум Дардан справді існував: саме він власноруч стратив узурпатора Йовіна. Як префект Галлії, він був другим за впливовістю чиновником імперії, а його дружина Невія, ймовірно, мала родинні зв'язки зі зведеною сестрою імператора Плацидією.
Про цю сутінкову добу відомо настільки мало, що такий великий обсяг інформації про конкретний момент в невідомому місці схожий на містифікацію. Чому Дардан, вийшовши у відставку, придбав, здавалося б, нічого не варту власність серед неходжених пагорбів між Сістероном та Дінем? Вони з дружиною могли б жити в розкоші, то чому їм довелося прорубувати шлях крізь тверду скелю, щоб створити домівку на кам'янистому нагір'ї, де винограду й оливі було важко вижити, а кукурудза засихала, не встигнувши дозріти? Та де (і що) було в тій дикій місцевості "місцем, назва якому Теополь"?
Дардан мав доступ до найкращих джерел інформації. Навряд чи він боявся відплати за страту Йовіна, адже йому було відомо, що невдовзі після весільної церемонії Атаульф посварився з римським імператором. Майже за сто тридцять кілометрів на південь головнокомандувач імператора Гонорія блокував середземноморські порти десятьма тисячами найманців із числа гунів. Варвари загрожували Галлії ззовні і всередині. Можливо, відчувши тремтіння імперії під ногами, Дардан захотів утекти від прийдешньої хвилі анархії. А втім, було чимало інших, привітніших місць, де він із родиною міг би врятуватися від бурі.
Завдяки неймовірно вдалому збігу обставин, збереглося ще дві підказки стосовно цієї найнезрозумілішої одіссеї часів пізньої Римської імперії. Відомо, що в той вирішальний момент свого життя Дардан почав розглядати офіційну релігію як невідкладне питання, що вимагало його особистої уваги. Звісно, як досвідчений адміністратор, він звернувся за інформацією до найкращих авторитетних джерел. Напевне, піший посланець доправив його листи або в Сегустеро, або в Дінію (Дінь), після чого їх передали імперською поштою до Віфлеєму в Юдеї та Гіппону Царського в Нумідії.
Перший лист було адресовано Єроніму Стридонському, який переклав Біблію на латину, а другий - богослову Аврелію Авґустину з Гіппону. Ці листи втрачені, однак зміст запитів Дардана можна встановити на основі відповідей, які він отримав. Подібно до мисливців за будинками до й після нього (однак у цьому випадку в прямому сенсі), колишній префект Галлії шукав рай на землі.
Колишня провінція Приморські Альпи була однією з найменш романізованих частин Галлії. Вона існувала неначе в іншій епосі. На Трофеї Авґуста (близько 6 року до нашої ери), руїни якого досі височать над морем на колишньому кордоні Італії й цієї римської провінції, начертані назви сорока п'яти "підкорених альпійських племен", проте щонайменше двадцять п'ять племен у цьому списку відсутні. Деякі з них, як-от капіллати ("волохаті"), були відомі лише за назвою, яку дали їм римляни. Інші належали до лігурійської раси, що передувала цивілізації кельтів. У 30-х роках XIX століття в глибинних районах, погано нанесених на карту, досі траплялися неконтактні "напівдикуни":
Іноді можна було побачити, як вони стоять на вершині стрімкого бескиду, спираючись на палицю, майже не рухаючись, із голови до ніг вбрані в шкури тварин...
Деякі скельні утворення, які видно здалеку або які несподівано відкриваються посеред пересіченого ландшафту, мають химерний вигляд, що породжує моторошні народні казки та свідчення очевидців про візити прибульців. На початку V століття, коли жити в маленьких і великих містах стало небезпечно, створені вітровою ерозією та вулканічною етрузією оселі приваблювали ченців, які шукали притулок чи locus (місце), де небеса немов спілкувалися безпосередньо із землею. Западини, покинуті з кам'яної доби, перетворилися на пристановища самітників. Десь за п'ятдесят кілометрів від "Теополя", на запаморочливих терасах Вердонського каньйону, який залишався невідомим для зовнішнього світу до 1905 року, були розкидані дуже давні оселі самітників. На цій схожій на лабіринт місцевості людина, в якої були під рукою інженери й робітники, мала широкий вибір сховищ.
За каменем, на якому був викарбуваний напис, через сім кілометрів поступового підвищення вітер стає сильнішим, а в повітрі більше немає пахощів чебрецю й фенхелю. А далі на східному горизонті відкриваються гостроверхі скелі й глибокі ущелини Альп, що нагадують замерзлий океан на краю світу. На півдні земля обривається двома бескидами незвичайної форми, що нагадують половинки кельтської "пелти". Це все, що залишилося від прямовисного оголення порід, яке в документі за 1030 рік має назву "Кастеллум Дромон" (зараз це "Скеля Дромон").
Скелі у формі півмісяця нагадують величезну недобудовану міську браму. Під скелями та на схилах розташованого навпроти пагорба достатньо пасовища для худоби, щоб прогодувати невелику громаду. Там були знайдені залишки невеликого оппідуму, що існував у період від I до III століття, але немає жодних ознак "мурів і брам", інших написів, які підтвердили б припущення про те, що цей зруйнований природою замок був колись оборонною спорудою Теополя.
Дардана привів у це загадкове місце збіг обставин упереміш із дедукцією. Він помітив у Псалмах посилання на "Місто Бога" (грецькою "Theopolis" - "Теополь"): "Великий Господь і хвальний вельми в місті нашого Бога"; "Місто Боже, найсвятіше із місць пробування Всевишнього"5. За все своє життя у великій імперії Дардан так і не дізнався, де розташоване це місто, але оскільки воно згадувалося у священній книзі, були всі підстави вважати, що таке місто справді існує.
Особливо заінтригували Дардана слова, які розіп'ятий на хресті Ісус сказав розкаяному злодію майже чотири століття тому: "Істинно кажу тобі: сьогодні будеш зо мною в раї"6. Чи був той рай, про який говорив Ісус, тим самим, що й небеса, чи він мав на увазі інше місце, і якщо так, то де воно було? Чи було це місце пов'язане із "землею обітованою", яку шукали євреї? Судячи з того напису, коли Дардан дізнався про існування місця серед пагорбів, "cui nomen Theopolis est" ("назва якому Теополь"), воно вже носило це загадкове ім'я. Мабуть, Дардан замислився: можливо, в цьому спокійному куточку Галлії, де самітники влаштували собі домівки, він натрапив на ворота до іншого світу чи навіть знайшов справжнє Місто Бога.
Авґустин та Єронім знали, що стримані судження вчених можуть викликати сум і розчарування в цього захопленого шукача істини, який ще й був дуже впливовою людиною. Звертаючись до нього як до "найвельможнішого із християн та найбільшого християнина серед вельмож", Єронім м'яко висловив припущення, що землю обітовану, яку євреї вважали географічно реальною, не можна знайти на землі. Разом із тим, оскільки суто алегоричне тлумачення могли визнати єрессю, він не заперечував фізичного існування такого місця повністю. Авґустин так само визнав, що, коли Ісус говорив про "рай", він міг мати на увазі конкретне місце в нижньому світі.
Листи Авґустина та Єроніма не відвернули Дардана від його планів... У ті часи, коли імперія була на межі розпаду, не потрібно було великого стрибка мислення, щоб уявити собі руйнівний кінець цивілізації й повірити в те, що десь на її руїнах можна знайти ознаки царства небесного на землі.
Реальність, що не викликає сумнівів, - це саме місце. Я побував там знову 2015 року, коли знайшов опис, опублікований настоятелем місцевого монастиря 1664 року. Саме в цій розповіді вперше з'явилася згадка про існування каменя з написом. Археологи та шукачі скарбів зосередили увагу на атмосферній Скелі Дромон, проте, на думку настоятеля, який добре знав як саму місцевість, так і нахили самітників, Теополь мав бути розташований неподалік від обителі під назвою Тренон, "де були залишки дуже великого міста й де щодня знаходять золоті й срібні монети".
Вибоїста дорога на горі Тренон навпроти Скелі Дромон веде до розташування обителі, востаннє позначеного на карті 1814 року. Зараз там лише колючий чагарник та оголені скелі, проте зовсім несподівано відкривається приголомшливий краєвид, що простягається до нижньої долини річки Дюранс, у напрямку до Екс-Ан-Провансу та порту Марсель.
Із цієї природної сторожової вежі впливовий мешканець згаслої імперії вдивлявся вдалину, чекаючи пришестя Христа або появи війська гунів, що рухалося долиною до річки Рона та міста Лугдунум. Коли південний горизонт ставав червоним, ці присмерки світу могли означати як настання ночі, так і слабкий проблиск нового світанку.
"Залишки дуже великого міста", які настоятель бачив 1664 року, мабуть, використали для будівництва розташованого неподалік села Сен-Женьє та Шардавонського монастиря. Інших каменів із написами не було виявлено, однак назви місць руйнуються повільніше, тож немає нічого дивного в тому, що натяк на існування первісного Теополя закладено в самому місці. Біля підніжжя гори, де у відгалуженні долини стояла та обитель, колись було селище, що звалося Theous (Теос). Зараз так називають невелику ферму. Можливо, Дардан почув цю назву або побачив її написаною і зробив відповідні висновки, адже прийняття бажаного за дійсне творить дива.
"Theous" цілком може означати грецькою "бог" ("theos"). У V столітті до нашої ери торговці із грецьких колоній на узбережжі Середземного моря могли встановити форпост на пагорбах над річкою Дюранс. Та ймовірніше походження цієї назви - від кельтського слова "tauus" або "tauius". Оскільки галльська мова була на межі зникнення, лише вчений, який знав цю стародавню мову, міг розповісти Дардану про те, що значення цього багатонадійного слова - "безмовний".
Одного ранку 467 року, через п'ятдесят років після того, як Дардан та його дружина сховалися від світу в "Місті Бога", Сідоній Аполлінарій, гордий син та онук префектів Галлії, вирушив із рідного дому в стомильну подорож до свого маєтку неподалік Арверну, відомого колись як Августонеметум. Цей маєток дістався йому після одруження з арвернською принцесою підліткового віку Папіаніллою, батько якої Авіт деякий час правив Західною Римською імперією. Тепер, коли давня територія племені арвернів стала ізольованим анклавом імперії, з вандалами (яких називали бургундами) на сході та веготами з інших боків, галло-римські аристократи більше, ніж будь-коли, схильні були називати себе істинними спадкоємцями та захисниками цивілізації.
Напевне, звичний світанковий туман вже розвіявся, коли Сідоній дістався на коні на вершину пагорба Фурв'єр і подивився вниз, на місце злиття річок Рона й Сона. Мабуть, він добре бачив старе кладовище з похоронними курганами (язичницькими й християнськими), які зрівняли із землею роки дощу й снігу. Якісь чоловіки старанно працювали лопатами: Сідоній бачив клаптик чорної землі в тому місці, де був порушений ґрунт.
Того прекрасного ранку слава Риму немов усе ще сяяла попри те, що Лугдунум був напівзруйнований, а кладовище предків занедбане. Тут був похований дід Сідонія, Апполінарій. Сідоній пам'ятав дідові розповіді про Йовіна, імператора, якого привели до влади найвельможніші галло-римські родини, та про його вбивцю Дардана, котрого дід проклинав як "втілення всіх пороків".
Сідонія вразила думка: на тому самому місці, де копають ці чоловіки, спочиває його дід. Наступного ранку, під час зупинки по дорозі до Арверна, він написав у листі до небожа:
Я пустив коня в галоп і помчав місцевістю, що нас розділяла (пологою й крутою з однаковою швидкістю), не терплячи найменшої затримки. Крики, які я посилав перед собою, зупинили їхнє нахабство ще до того, як я туди дістався. Спіймані на гарячому, злодії ще вирішували, що їм робити (залишатися на місці чи тікати), коли я наблизився до них.
Таке осквернення могили рабами-неуками було образою для родини й зловісною ознакою тих часів: якщо такі злочини залишати непокараними, тоді не буде спокою навіть благочестивим мерцям. Сідоній побачив почорнілі шматки дерену на недоглянутій могилі, і його гнів посилився через докори сумління: ні йому, ні його батькові навіть не спадало на думку відновити зруйнований насип чи встановити на цьому місці камінь.
Якби Сідоній не взяв із собою в дорогу мотузки, свинцеві гирі й дерев'яну раму, процес катування злочинців довелося б відкласти. Оскільки згодом Сідоній став єпископом Арверну та святим католицької церкви, вислів "torsi latrones" делікатно переклали так: "Я покарав злодіїв". Однак слово "torsi" ("я катував" або "саджав на дибу") має подвійне значення. Римське право, яке прийняли вестготи, вимагало катувати й страчувати осквернителів могил незалежно від того, чи виконували вони накази. Єдине, чого побоювався Сідоній, - що він не поінформував про свої дії їхнього господаря, єпископа Лугдунума, відомого своєю поблажливістю до нижчих за рангом. Та йому пощастило:
Цей справедливий і святий чоловік не лише відпустив мені гріхи, а й похвалив за праведний гнів, заявивши, що в очах наших предків такий зухвалий вчинок заслуговував би смертної кари.
Стриманий натяк єпископа на те, що тортури належать до часів язичницької дикості, залишився непоміченим.
Того ж дня у прибережній таверні Сідоній склав довгу віршовану епітафію своєму дідові. Він зобразив себе (з належною скромністю) як Олександра, що приносить жертву тіні Ахілла, а ще як Цезаря, який віддає шану ймовірному предку, Гектору Троянському. Звісно, ця епітафія мала також підкреслити християнські заслуги діда: "Після правління галлів він був першим зі свого роду, хто очистив чоло хресним знаменням, а кінцівки - водами хрещення".
Сідоній доручив небожу викарбувати ці рядки на плиті з відшліфованого мармуру, подбавши про те, щоб каменяр написав усе правильно. Арвернці нарешті "почали відмовлятися від непристойного кельтського діалекту", однак латина, якою розмовляли в Галлії, все ще була "заплямована грубими варваризмами".
Виконавши свій обов'язок, Сідоній міг спрямувати думки на мету подорожі, Авітакум - "назва, солодша для моїх вух, ніж ім'я батька, адже вона пов'язана з моєю дружиною". Після чергового дня подорожі великим західним шляхом у його полі зору з'явилися гори, де галли встояли проти армій Цезаря. Далі були людні околиці Арверну, а за містом, між крутим пагорбом і звивистим озером, стояв маєток, де його чекали дружина й діти.
Читаючи єдиний вцілілий лист Сідонія до "лагідної" дружини, можна припустити, що донька останнього галло-римського імператора іноді запитувала себе, чи не витягла вона коротку соломинку в шлюбній лотереї. "Впевнений, ти ніколи не була так задоволена жодною з моїх відзнак", - написав Сідоній дружині щодо підвищення її брата до рангу патриція. Екдицій був тим солдатом, який охоче повів би невеликий загін довірених воїнів проти цілої армії варварів.
Як дипломат і придворний, Сідоній обрав м'якший підхід. Для нього варвар, в якому можна було запалити іскру інтересу до латинської культури, був кращим за неотесаного римлянина на кшталт ненависного Дардана - чоловіка, який утік від справедливого покарання й зник у невідомому напрямку. Невдовзі після одруження Сідоній зустрівся з королем вестготів Теодоріхом II у його спартанському дворі в Тулузі та, стійко витримуючи безладну розмову й відсутність музики, вина та додаткових порцій, вдосконалив шляхетне мистецтво переконливо програвати в настільних іграх: "Я радий бути переможеним, коли маю попросити про послугу".
Роздратування Папіанілли легкодухим чоловіком навряд чи могла послабити влеслива епічна мініпоема, яку він написав на честь імператора Майоріана, римського генерала, що скинув її батька. Коли 469 року Сідоній неохоче обійняв посаду єпископа Арверну, його єпископська поведінка доводила Папіаніллу до нестями. Сідоній, який ніколи не цікавився моральними вченнями християнства, став поводитися так, ніби його мали зарахувати до числа святих. Ось що розповів про це Григорій Турський:
Він часто виносив із дому срібний посуд, нічого не сказавши дружині, і роздавав його бідним людям. Дізнавшись про це, вона влаштовувала сварку, тож він приносив посуд назад, а потім ішов і давав біднякам стільки грошей, скільки той посуд коштував.
Тепер, коли Сідонію виповнилося майже сорок років, він проводив багато часу дома, не маючи жодних офіційних обов'язків. Грав у різні ігри, ходив на полювання, писав вірші в класичному стилі й листувався із друзями-однодумцями. Жив у своїй маленькій Римській імперії як людина, котра спокійно дрімає в зруйнованому домі. Замість того, щоб зробити маєток Авітакум центром влади, Сідоній використовував його як місце для усамітненого відпочинку.
Одного дня під час літньої спеки і ще кілька днів після того Папіанілла знаходила чоловіка у вітальні, що виходила вікнами на північ, де він писав листа другові:
На Альпах тане лід, суха земля вкрита звивинами глибоких розколин... Ми всі вкриваємося потом навіть у вбранні з тонкого льону й шовку.
У своєму листі Сідоній запрошував друга до Авітакуму, проте, як і завжди, писав з огляду на можливе оприлюднення. Цей лист був майстерним прикладом епістолярного мистецтва, прикрашеним ерудованими алюзіями на улюблених авторів Сідонія. Тоді як брат Папіанілли воював із вестготами, її чоловік вів бесіди з нащадками. Він малював словесний автопортрет галло-римського вельможі, який влаштувався у власному королівстві в затишку сувоїв і кодексів на дерев'яних полицях, маючи поживу для розуму, та смакував найкраще, що міг запропонувати занепалий залишок імперії. Про те, якою мірою цей опис був грою уяви автора, я дізнався зовсім випадково.
Сідоній писав, що вілла розташована біля підніжжя гори й виходить вікнами на північ і на південь, а лазні - на південний захід. Більше половини листа було присвячено лазневому комплексу: "хлюпання гарячої води, яка тече гнучкими свинцевими трубами", яскраве світло тепідарію, "що примушує сором'язливого купальника почуватися більш ніж оголеним", фригідарій із конусоподібним дахом із черепиці й простим каменем замість показного мармуру, плавальний басейн або баптистерій, де "потік, спрямований із вершини пагорба, з оглушливим ревінням ллється крізь пащі скульптурних левів".
Після лазні викупаний і надушений гість може обрати одну із затишних кімнат. Портик, розташований за жіночою їдальнею на східному боці маєтку, виходить на довге, вигнуте озеро. А далі йде зимова їдальня з арковою піччю, за якою ще одна їдальня з панорамним видом на озеро. Щоб заповнити вільні хвилини між різними стравами, гості можуть помилуватися "невеликими човнами, що борознять мінливий простір", а також тим, як рибалки розставляють сітки для форелі. Покоївки, доглядальниці й слуги завжди під рукою - дрімають, та не сплять. Повечерявши й прогулявшись до лісистого берега та невеличкої прибережної гавані, гості лягають перепочити в літній вітальні, тоді як стрекотіння цикад, щебет ластівок, дзенькіт коров'ячих дзвіночків і голосіння пастуших сопілок "заколисують, поволі занурюючи в глибокий сон"...
Та не буду більше нічого казати, щоб кінець цього листа не став таким далеким, що ти й до осені його не дочитаєш.
Перед таким запрошенням до розкішної галло-римської вілли неможливо було встояти, тож через рік після велосипедної мандрівки до "Теополя" я додав місце, де могли бути розташовані володіння Сідонія, до плану чергової подорожі. Поїздка в Авітакум чудово поєднувалася з мандрівкою до Арверну (сучасний Клермон-Ферран) та розташованого неподалік гірського оппідуму Герговія, де галли здобули славнозвісну перемогу над Цезарем. Планування експедиції за допомогою стародавніх текстів зазвичай призводить до певних пригод. Звісно, коли гість прибуває із запізненням на п'ятнадцять століть, місце призначення може виявитися незатишним, нудним і навіть небезпечним. Однак цього разу всі сходилися на тому, що зараз Авітакум - це гарне курортне селище Еда з озером, на якому можна покататися на човні, та церквою святого Сідонія, побудованою в XI столітті.
Коли ми обідали біля тихого озера під полуденним сонцем, уявляючи собі, як Сідоній і Папіанілла годують качок, це видіння згасло: невже маленька річечка, що живить озеро Еда, колись "розбивалася білою піною об кам'яні бар'єри та впадала в озеро, вирвавшись зі скель"? Для цього знадобилася б зміна ландшафту під дією сейсмічних сил, однак останнє виверження вулкану було в цих місцях близько дев'яти тисяч років тому.
Відтоді, як провінція Овернь зацікавила туристів, чарівне озеро Еда вважається найпридатнішим місцем для домашнього едему Сідонія. Однак тут зовсім інакший рельєф місцевості, а напис, вирізьблений на камені в церкві XI століття ("Два Іннокентії та святий Сідоній") стосується іншого святого, а саме Прованського Сідонія - сліпого, якого зцілив Ісус, що дивом приплив до узбережжя Галлії на човні без вітрил і весел разом із Лазарем, Марфою й трьома Маріями.
Озеро Авітакум було "сімнадцять стадій" (понад три кілометри) завдовжки. Довжина озера Еда - лише вісімсот метрів, а інші озера провінції Овернь ще менші. Можливо, Сідоній описував віллу своєї мрії... Покинувши примарний Авітакум, ми вирушили велосипедами до Арверну, звернувши увагу на неймовірну незручність проживання вдалині від міста, за двадцять п'ять кілометрів гористою місцевістю, на території, де немає римських доріг. Того вечора в готелі я переглянув карти, які взяв із собою, готуючись до відвідування оппідуму Герговія.
Виявилося, що найспокійніший та найрівніший шлях із міста проходить непривабливим передмістям Періньят. Цей шлях огинає велику рівнину, частково індустріалізовану, але здебільшого порожню. Ледь помітний надпис на роздруківці штабної карти XIX століття пояснив цю дивну порожнечу за шість кілометрів від центру міста. Там було розташоване "стародавнє озеро Сарльєв", що розкинулося біля підніжжя Герговії, а мережа блідо-блакитних ліній позначала дренажні канали.
Галли осушили це "колишнє озеро" біля підніжжя Герговії за століття до римського завоювання. У листі Сідонія є згадка про "підземний тунель", яким з озера виходила річка: ймовірно, це був залишок старої римської дренажної системи. За часів перших набігів варварів, коли інфраструктура прийшла в занепад, канали було перекрито й озеро знову наповнилося водою. Коли в 460-х роках прибув Сідоній, озеро існувало на південній окраїні Арверну більше сотні років. Воно залишалося там, поки в XVII столітті один голландський інженер знову осушив його.
Розмір цього озера та рельєф місцевості відповідають наведеному в листі опису. Фундамент римської вілли біля Пре-дю-Камп, який нещодавно помітили з повітря між житловою забудовою та дорожнім роз'їздом, цілком міг бути фундаментом самого Авітакуму. Археологи знайшли на диво мало свідчень того, що туди завозили мармур. "Мої бідні хатинки й халупи, - писав Сідоній, - не збагачені суворістю екзотичного мармуру, проте дають певне відчуття міської прохолоди".
Серед шуму цієї незугарної zone industrielle (промислової зони) я чув голос Сідонія Аполлінарія: він вихваляв удавану розкіш свого земного раю, використовуючи евфемізми, які дотепно нагадували золоту добу латинської літератури. Щоб зрозуміти тонку іронію цього тексту, знадобилося побувати на околицях Клермон-Феррану. Для гостя, який прибував із Лугдунума, ця вілла могла здаватися віддалік чудовим видовищем, тоді як зблизька виднілися ознаки скупарства й занепаду: відсутність дорогого мармуру ("ні Парос, ні Каристост, ні Проконнесос, ні Фригія, ні Нумідія, ні Спарта не встановлювали мозаїки з різного каменю"); жодних відвертих кольорових фресок на стінах лазень; портик, що "спирається на круглі дерев'яні стовпи, а не на привабливі монолітні колони"; зимова їдальня, "часто вкрита плямами чорної кіптяви".
За часів Сідонія неосушене озеро було зовсім не таке, як лагуна для відпочинку в Еді: під поривами вітру його бризки долітали аж до будинку. Деякі ділянки берега були зарослі очеретом, осокою та водоростями, інші вкриті мулом і болотними ямами. Витончена проза майже приховує ці неприємні деталі, проте можна уявити собі, як посмішка на обличчі гостя поступово згасає: невже й справді можна заснути серед цього хору жаб, цикад, лебедів і гусей, півнів, що співають глибокої ночі, "віщих воронів, які вітають пурпуровий факел світанку триголосим хором" і "частими нічними пісенними конкурсами невсипущих Тітирів7 на наших пагорбах"?
Оппідум арвернів на горі над віллою був покинутий за кілька століть до того, як галльську конфедерацію розділили, заклавши основи трьох римських провінцій - Аквітанії, Белгіки та Лугдунської Галлії (мапа 2). Тепер, коли почався невпинний занепад ще однієї імперії, шукачам сімейного щастя доводилося мужньо зносити труднощі. Для Папіанілли, дочки галльського імператора, найбільшим ударом мала бути втрата приватності. Гай на березі озера був відкритий для звичайних людей, а велика частина маєтку перейшла в приватну власність тих самих невсипущих пастухів.
Зрештою Сідоній заслужив захоплення арвернської принцеси. 469 року помер єпископ Арверну. Під впливом почуття патріотичного обов'язку (звісно ж, не з особистих міркувань) Сідоній погодився обійняти його посаду. Церква уособлювала традицію й спадкоємність. У тих районах Галлії, які опинилися під контролем вестготів і бургундів, це було єдине стійке уособлення римської влади, а єпископи користувалися довірою звичайних людей. Якщо єпископ не виявляв відкритої ворожості до нових повелителів, він міг стати посередником між варварськими королівствами й тим, що залишилося від римської держави.
Повернувши на полички твори улюблених римських поетів, Сідоній примусив себе вивчити нижчу прозу Євангелія та християнського богослужіння. Його бентежила власна недостойність, проте йому вдалося справити глибоке враження. Прибувши одного дня до монастиря Сен-Сір в Арверні, Сідоній з'ясував, що "хтось підступно вкрав книгу, за якою він завжди проводив службу". "А втім, він був настільки обізнаний із цим обрядом... що виконав богослужіння, не зупинившись ні на мить". Оскільки майбутній святий Сідоній не мав звичайних повноважень, не був видатним богословом і навряд чи міг стати мучеником, такий прояв дивовижної пам'яті оголосили маленьким дивом: "Це викликало подив у всіх присутніх - їм здавалося, ніби з ними говорить ангел, а не людина"8.
Через шість років, коли біля воріт стояла армія Вестготського королівства, яке дедалі більше розросталося, єпископ Сідоній організував опір міста Арверн, що опинилося в облозі. Це був останній оплот Римської імперії на півдні Галлії в боротьбі проти варварів. За п'ять століть до того на горі Герговія над віллою Авітакум Верцинґеторикс здобув перемогу над Юлієм Цезарем. Відомості про розташування Герговії були втрачені, а Сідоній завжди уникав небезпечного поприща історії. ("Написання історичних творів починається з невдоволення, продовжується тяжкою працею й закінчується ненавистю"). Отже, він не знав, що веде другу битву при Герговії, проте розумів, що йде стопами предків.
Подібно до Дардана, Сідоній жив на руїнах світу, який все ще був у процесі зникнення й продовжував зникати ще п'ятсот років. За винятком тих випадків, коли Сідоній писав листи іншим єпископам, він не виявляв жодного інтересу до неймовірно складної богословської полеміки, відомої як аріанська єресь: "аріанські" вестготи вважали Ісуса з Назарета смертним, що народився в певний земний час; на думку римської церкви, Христос був передвічним і мав ту саму сутність, що й Бог. Практична мета засудження "аріанців" полягала в тому, щоб провести абсолютно чітку межу між християнством та юдаїзмом, а з огляду на розпад імперії засвідчити, що культурна стіна між римлянами й варварами простягається крізь усе творіння.
Сідоній, який захищав Арверн, ризикуючи власним життям, був спадкоємцем іншої традиції. Коли арверни здалися вестготам, його засмучувала не перемога неортодоксального християнства, а те, що арверни ("брати латинців і нащадки троянців") були приречені на голодну смерть. Сідоній завдячував своїм авторитетом римській церкві, проте діяв як один із учених-священників стародавньої Галлії.
Друїди заклали політичні, релігійні й інтелектуальні основи галльської федерації щонайменше на вісімсот років. За імперськими указами друїдів оголосили поза законом і переслідували, тому їх почали сприймати як згубну секту божевільних чаклунів. Однак саме інституції друїдів на довгий час забезпечили стабільне становище церкви в Галлії. Церковні кордони, що збереглися до Французької революції, збігалися з міжплемінними кордонами, які встановили й підтримували друїди.
Школи друїдів були попередниками університетів і монастирів; важливі елементи їхніх богослужіння й обрядів збереглися в християнській церкві. Подібно до Сідонія, друїди іноді ставали між двома ворожими арміями, щоб запобігти кривавому конфлікту. Вони також сповідували віру в безсмертя душі.
Сідоній у своїй віллі та Дардан у гірському притулку не мали довгострокового бачення подальшого шляху. Вони знали лише, що наближається кінець цивілізації й самого часу. 403 року Єронім радів із того, що навіть у Римі старі капища були "вкриті кіптявою й павутиною". Їхніх кам'яних богів відвідували лише "сичі та інші нічні птахи", тоді як "цілі юрби людей проходять повз їхні напівзруйновані святилища, поспішаючи до могил мучеників". 472 року Сідоній спостерігав схожу ситуацію в Галлії вестготів, однак тоді покинутими були храми християнської віри:
Діоцези й парафії сплюндровані й занедбані. Можна побачити гнилі дахи церков, що провалилися всередину, розхитані двері з відірваними петлями, підступи до базилік, зарослі колючим чагарником, та, що найсумніше, корів, які лежать просто неба в подвір'ях і жують траву, що росте навколо вівтарів. І таке запустіння панує не лише в сільських парафіях; навіть паства міських церков стає дедалі меншою.
А втім, у деяких куточках Галлії, навіть тих, що вже далеко відійшли від імперської величі, були ознаки світлого майбутнього. Після призначення єпископом Арверну Сідоній здійснив подорож до рідного міста Лугдунум. Неподалік від кладовища, де він на власні очі бачив осквернення дідової могили, звели нову церкву. Єпископ Лугдунуму попросив Сідонія написати присвятний вірш, який викарбували на дальній стіні.
Фундамент церкви розкопали в 70-х роках ХХ століття, позначивши його кольоровими пластиковими блоками в "археологічному саду". Як і за часів Сідонія, звідти відкривається вид на Ліон у напрямку Альп із "шумним шосе з одного боку й Соною, що впадає в Рону з іншого". Вигадлива віртуальна реальність Сідонієвого вірша доповнює картину V століття:
На узвишші сяє на сонці церква, непохитна у своїй праведності. Її високий фасад орієнтований на світанок рівнодення. Усередині виблискує світло, а листи золота кольору сонця спокушають сонячні промені погратися на них. Склепіння, підлоги й стіни пломеніють строкатим мармуром; під різнокольоровими розписами весняно-зелена мозаїка змушує сапфіри розквітати на фоні зеленого скла. На вході потрійний портик на величних аквітанських колонах; такий самий портик розташований за атріумом, а центральна частина церкви заповнена лісом, кам'яні стовпи якого тягнуться вдалину.
Тоді як вілла в Авітакумі була пародією на римську розкіш, нояровими стінами й колонами, зі скарбами, не заплямованими іронією, "адже тут місце, якого прагне кожна людина, та шлях, що веде до спасіння". Ця базиліка зведена там, де колись була церква, ймовірно, побудована на місці ще більш раннього кельтського храму. Розташоване неподалік кладовище являє собою таку мішанину язичницьких та християнських кремацій і поховань, що археологам не вдалося визначити, до яких періодів вони належать. Сама базиліка з її штучним лісом та мерехтливою галявиною могла бути створена за мотивами галльського святилища чи друїдського гаю.
Я помітив одну промовисту помилку Сідонія лише тоді, коли виміряв орієнтацію сторін фундаменту. Як і слід було чекати, Сідоній припустив, що ця базиліка, подібно до більшості християнських церков, орієнтована суворо на схід, туди, де сходить сонце під час рівнодення. Насправді ж церква була розташована так, щоб сонце, яке світить крізь центр лісу колон певного дня року, було язичницьким сонцем зимового сонцестояння. Ця орієнтація настільки точна (з тангенсом 11:7, що дорівнює відношенню половини довжини кола до його діаметра), що друїдське походження такої конструкції не викликає сумнівів.
За винятком костюмованих драм, жодна епоха не позбавлена певних суперечностей і не втаємничена у власну історію. Християни Лугдунуму молилися в церкві, побудованій відповідно до вірувань і практик іншої релігії. Для невідомих архітекторів цієї церкви "шлях, що веде до спасіння", лежав у зовсім іншому напрямку. До появи друїдів, у часи, давніші за легенди, існували творці дольменів і менгірів, а потім виникла безіменна цивілізація бронзової доби, від якої залишилися лише кілька загадкових назв і знарядь праці, що пережили вторгнення кельтів. Боги й мова кельтів також зникали, проте римські божества, які захопили їхні святилища, були під захистом Христа. Однак Сідоній побоювався, що тепер сам Христос "потрапить у засідку" готів-єретиків.
Глибоке відчуття простору - єдина нерозривна лінія, що проходить крізь цю плутанину традицій. Коли дім у Галлії більше не можна було називати домом, завдяки містичній триангуляції географії, історії й віри десь у великому храмі природи знайшлося "місце, якого прагне кожна людина". Для когось це був портал до кращого світу, а для когось - справжній земний рай.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
