Розділ 2
1470-1471 роки
Дзвони абатства пробили опівночі напередодні Дня всіх святих. У цей час місис Джейкс розбудила Єлизавету й перенесла її, Марію та дитячі ліжка до бабусиної кімнати, де Сесілі вже спала в простій дерев'яній люльці, змайстрованій монахами.
- Що сталося? - знервовано прошепотіла Єлизавета. - До нас наближається Ворік?
Він став центральним персонажем її нічних кошмарів.
- Ні, принцесо. Вашу матір поклали в ліжко. Уранці, з Божою милістю, народиться ваш братик чи сестричка.
Новина чудова, але з плином ночі здавалося, що "поклали в ліжко", що б це не означало, було справою болючою. Вона чула стогони матері за щільно зачиненими дверима. Згодом хникання перейшло в безперервний крик, і Єлизаветі доводилося затулювати вуха від страху.
Раптом двері відчинилися, і з'явилася леді Скроуп, щоб заспокоїти дівчинку. Єлизавета пригадала здивування матері, коли три дні тому повідомили, що Рада Генріха Ланкастера призначила леді Скроуп доглядати за нею, а також прислала матінку Кобб, акушерку, яка приймала пологи Сесілі, й особистого лікаря королеви, доктора Сірего. Мати дивувалася, що нове régime7 оплатило їхні послуги.
- Тим більше я можу народити хлопчика, який одного дня стане конкурентом для Генріха.
- Може, вони просто хочуть подружитися, - припустила Єлизавета, але у відповідь мати похитала головою:
- Навіть якщо так, я ніколи не матиму справ з узурпаторами.
Єлизавета вважала, що це неправильно. Одне добре слово від матері - і цей кошмар міг би закінчитися.
***
Пізніше леді Скроуп знову навідалася до дівчат. Її голос був ласкавим.
- Ви ще не спите, моя маленька леді? Не варто хвилюватися. Усе йде як слід.
- Але матінка плаче, - відповіла Єлизавета, ледь сама не вмившись слізьми.
- Це нормально. Пологи - тяжка праця, але залишилося зовсім трохи. Спробуйте поспати, - заспокоїла леді Скроуп і покинула покої, шелестячи спідницею.
Удосвіта пролунав плач немовляти. Єлизавета вискочила з ліжка, мов пущене ядро з гармати, і ввірвалася в материну кімнату, перш ніж хтось зміг її зупинити. Але мати спокійно лежала на подушках, посміхаючись; сріблясто-золотаве волосся розсипалося по плечах.
- Бессі, тепер у тебе є маленький братик, - гордовито повідомила королева, - а в Англії - принц.
Єлизавета схилилася над колискою. Усередині лежало туго сповите крихітне немовля з губками немов бутон троянди, яке дивилося на неї широко розплющеними блакитними очима.
- Який він гарненький! - вихопилося в Єлизавети. - А можна мені потримати його на руках?
- Поки ні, - відповіла королева. - Зараз йому треба поспати.
- Як його звати?
- Едуард. Доречно, щоб його назвали на честь короля.
Єлизавета збентежилася, побачивши, як мати зненацька розплакалася. Звичайно, вона сумувала за батьком. Як би він зрадів, дізнавшись, що в нього народився син - спадкоємець престолу.
Бабуся, сидячи біля ліжка, взяла матір за руку.
- Не тривожся, Бет.
- Хіба не жорстоко, що принц, про якого ми так довго мріяли, народився під час батькового вигнання, - схлипувала мати, поки бабуся гладила її по щоці.
- Народження принца - благословення й надія, особливо для підданих, вірних королю Едуарду.
- Молюся, щоб так і було! - палко погодилася мати. - Але раптом Ворік вбачатиме в дитині загрозу?
- Загроза не в дитині, а в її батькові, і їхній страх цілком обґрунтований. Невдовзі він повернеться, щоб відвоювати трон, не сумнівайся. Щодо малюка - він надто юний і безпорадний, аби становити для них хоч якусь проблему. У них вистачає клопоту в спробах відновити Генріха Ланкастера на троні, який йому не належить.
Схоже, це заспокоїло матір. Вона попросила бабусю забрати дитину й покласти її на руки Єлизаветі.
- Будь обережною, - сказала вона. Єлизавета подивилася на ангельське личко, і її серце сповнилось любов'ю.
Коли маленького принца хрестив у домі абата пріор Істні, не було тієї пишності, що на хрестинах сестер. Церемонія нічим не відрізнялася від хрещення дитини бідняка.
Біля купелі стояли бабуся й леді Скроуп - хрещені матері; абат Міллінг і високий, поважний пріор Істні стали хрещеними батьками. Єлизавета гордовито несла крижму - вбрання, яке одягли на брата після хрещення, показуючи, що він очистився від гріха. Крихітка Нед - так його називали, щоб відрізнити від батька, - лише бурмотів, коли з нього виганяли диявола.
Для матері не проводили королівського оцерковлення. Її тихо благословив абат у колі невеликої родини після швидкого одужання. Тоді життя, здавалося, налагодилося. Стало ясно, що Ворік не вживатиме заходів проти них, проте королева вважала доцільнішим залишатися у святилищі.
- Від'їзд може розцінюватися як провокація. Можливо, вони подумають, що ми станемо центром підтримки їхніх ворогів, - припустила вона, забираючи дитину в леді Скроуп, і пригорнула її до себе, сівши ближче до каміна. - Ні, наша безпека ґрунтується виключно на великих привілеях цього священного місця. Необхідно терпляче витримати всі випробування.
Проте коли зимові дні коротшали, вона часто журилася, ставала зовсім нетерплячою, із важким серцем ремствувала на неволю й оплакувала втраченого чоловіка та минуле королівське життя.
- Коли цьому настане кінець? - запитувала вона в сльозах. - Коли повернеться Едуард?
Єлизавета не могла більше ні чути, ні бачити, як колись спокійна мати занепала духом і стала такою боязкою, що при найменшому шереху підскакувала з місця. Але бабуся завжди була поруч, заспокоювала й підбадьорювала. Вона не втрачала надії, що незабаром усе налагодиться, і Єлизавета втішалася цим.
Час почав уповільнюватися. Дорослі залишали дівчаток на самоті. Єлизавета й Марія залюбки гралися б з немовлям Недом, але він повсякчас спав. Їм набридли ті нечисленні іграшки, які вдалося прихопити з собою, і не залишилося сил вигадувати нові забави. Єлизавета сумувала за всіма чудовими іграшками, які лишилися в Тауері та Вестмінстері. Різдво відсвяткували тихо, хоча жінки всіляко намагалися розвеселити дітей. Майстер Гульд привіз чудового гусака до святкового столу, а абат пригощав усіх сливовим пудингом. У лютому Єлизаветі виповнилося п'ять років, і на честь цього монахи спекли торт. Такі моменти були яскравими перервами в одноманітному житті. Урешті-решт вечори почали коротшати і настала весна.
Абат Міллінг справно доносив їм звістки про події в зовнішньому світі. Він мав чимало друзів у вищих колах, тому був добре поінформований. Зокрема, він чув про допомогу королю Едуарду від герцога Бургундського, одруженого з тіткою Маргаритою, у формуванні флоту. Утім, невідомо, наскільки достовірною була ця інформація.
Одного квітневого дня абат, широко всміхаючись, прибув до Єрусалимської палати.
- Ваша Величносте, я маю для вас радісну звістку. Король повернувся в Англію. Графства одне за одним схиляються перед ним. Разом з королем вирушили Глостер і граф Ріверс. Безліч людей об'єднуються!
Обличчя матері засяяло радістю.
- Дякувати Богу! Про це я молилася.
- Він звершив величезну працю, - запевнив абат.
- Тато повертається додому! - проспівала Єлизавета й, тримаючись за руки з Марією, закружляла в радісному танці по всій кімнаті.
- Я ніколи не втрачала віри, що він повернеться, - підтримувала бабуся. - І я тішуся, що мій син Ріверс приєднався до короля.
- Ми мусимо помолитися за щасливе й мирне завершення цього протистояння, раз і назавжди, - продовжив абат. - Але, гадаю, варто таку подію відсвяткувати. Я відправлю вам глечик мого найкращого рейнського вина.
Абат повернувся наступного дня.
- Мадам, маю ще одну радісну новину. Мілорд Кларенс порушив вірність Воріку й уклав мир з королем. Я отримав від Його Величності вельми втішну вістку. Він бажає вам доброго настрою, адже намірився здобути перемогу над ворогами.
Обличчя матері вкотре засяяло, і вона обняла доньок.
- Дасть Бог, незабаром ми зустрінемося з вашим батьком. Тоді, отче, ми перестанемо обтяжувати вас.
- Ви ніколи не обтяжували мене. Прихистити вас у такі скрутні часи було честю для мене, - відповів абат, похитавши головою.
Щойно він пішов, посмішка матері згасла.
- Я ніколи не пробачу Кларенсу вчинки, скоєні проти нас. Нехай Едуард і уклав з ним мир, нехай заради нього я прикидатимуся доброзичливою, але я завжди сприйматиму Кларенса лише як ворога.
Єлизавета погоджувалася з думкою матері: навряд чи вона коли-небудь пробачить дядькові Кларенсу.
Через два дні батько прибув до Лондона на чолі численної армії, і ніхто його не зупиняв. Єлизавета зібралася разом з родиною в Єрусалимській палаті й слухала розповідь абата про прибуття короля до собору Святого Павла й повернення престолу.
- Навколо нього юрмилися радісні натовпи. Усі ним захоплювалися. Воістину, така Божа воля.
- А куди дівся Ворік? - поцікавилася мати.
- Утік! А нещасний Генріх Ланкастер знову в Тауері. Схоже, король Едуард планує виявити до нього милосердя. Генріха можна пожаліти, адже він нерозумний; ним просто скористалися безчесні люди в корисливих цілях.
- Я помолюся за нього, - пообіцяла бабуся. - Він завжди мав чисту душу, навіть до того, як на його голову звалилося це божевілля.
- Завтра сюди прибуде король, - повідомив абат. - Спершу він завітає до абатства, аби подякувати за поновлення титулу, а потім пошле за Вашою Величністю та Вашими Високостями. Раджу починати збирати речі.
Уранці до будинку абата прибув лорд-камергер у супроводі кількох фрейлін матері, несучи вбрання для королеви та дітей. Єлизавета аж підскакувала, дізнавшись, що їх незабаром супроводжуватимуть до Вестмінстерського палацу. Як чудово було повертатися додому!
Величезний натовп, що зібрався біля абатства, бурхливо радів, коли мати, тримаючи принца на руках, вийшла з-під критої аркади й повела дочок до палацу. Єлизавету вбрали в її улюблену оксамитову сукню малинового кольору. Щоправда, трохи тісну: дівчинка підросла за ті місяці, відколи востаннє її вдягала. Вона всміхалася й махала людям рукою, почуваючись піднесено, а народ рокотів благословення у відповідь.
Коли вони ввійшли до палацу й наблизилися до Білої зали, зазвучали фанфари. На троні сидів батько, вбраний у золоті шати, з широкою тріумфальною посмішкою на красивому обличчі. Коли вони проходили до короля крізь ряди лордів і дам, які злегка кивали, він підвівся, аби привітатися. Мати почала присідати в реверансі, але батько подався вперед і підняв її, зачудовано розглядаючи немовля в неї на руках.
- Мій син! - здивовано вигукнув він. - Люба, не можу уявити кращого подарунка з нагоди мого повернення додому. Нарешті побачити вас і наших принцес - найбільша радість для мене. Як же я за вами сумував!
- А я за вами, мілорде.
Голос королеви затремтів, а по щоках потекли сльози. Батько ніжно обійняв її.
- Усе позаду, Бет. Тепер ми дивитимемося у світле майбутнє. У нас народився прекрасний син, на втіху й щастя нашим серцям. Він - дорогоцінний Божий дар і мій найжаданіший скарб.
Він випустив матір з обіймів і нахилився, щоб ніжно поцілувати Єлизавету й Марію, а потім - Сесілі, яка агукала на руках у бабусі.
- Ви стали зовсім дорослі! - відзначив він. - Доведеться найближчим часом підібрати для всіх вас наречених, адже так?
Єлизавета підвела на нього очі, не вірячи, що її батько - високий, розкішний чоловік з блискучим брунатним волоссям і чарівною посмішкою, справді тут, поруч із нею.
- Моя Бессі, - мовив він, поглядаючи на доньку у відповідь, - ти стала для мене ще дорожчою, ніж раніше.
Погладивши дочку по голівці, він обернувся до королеви й забрав немовля з її рук.
- Мілорди та леді, вітайте Едуарда, принца Уельського, вашого майбутнього короля! - оголосив він під бурхливі оплески.
Єлизавета озирнулася довкола, захоплюючись звуками. Ось її дядько, невисокий темноволосий герцог Глостер, широко всміхається. Після вигнання разом з королем він мав найвищу королівську прихильність. Дядько Ріверс, материн добродушний брат Ентоні, стояв поруч, радісно всміхаючись і аплодуючи. Там був і дядько Кларенс, на обличчі якого застигла посмішка, ніби він насилу начепив її на лице. Єлизавета сподівалася, що йому стало соромно і свій урок він засвоїв, адже батько виявив до нього щире милосердя. Хоча зараз їй не хотілося роздумувати про його зраду. Вони знову були разом, усе налагодилося, і майбутнє манило до себе.
Пізніше того самого дня в особистій гардеробній короля Єлизавета і Марія бавились іграшками, які радісно подіставали зі своїх скриньок. Батьки сиділи й розмовляли, тримаючись за руки та подеколи обмінюючись поцілунками. Діти відчували невимовну радість від возз'єднання, і мати здавалася значно щасливішою.
- Я збираюся віддячити абатові Міллінгу за доброту до вас, - пообіцяв батько.
- Це цілком заслужено, - погодилася мати. - Навіть не уявляю, як би я витримала всі ці місяці без його допомоги. Люди ставилися до нас вельми доброзичливо. Той м'ясник, майстер Гульд, цілих п'ять місяців годував нас власним коштом.
- Я винагороджу і його, і всіх тих, хто піклувався про вас, поки ви народжували сина, любове моя.
Мати нахилилася вперед і поцілувала його.
- А я, мілорде, з вашого дозволу засную каплицю у Вестмінстерському абатстві на честь святого Еразма, захисника породіль, у подяку за щасливе народження нашого сина.
- Неодмінно, - погодився батько, радісно всміхаючись. - А тепер нам час вирушати до міста, до замку Бейнарда. Моя мати чекає нас із нетерпінням.
- Вона зрадіє, що цей жах закінчився.
Батько витримав паузу й раптом посерйознішав.
- Він поки не закінчився. Ворік іще десь переховується, а нам потрібно розправитися з ним. Я дізнався, що Маргарита прямує з Франції на чолі війська, і її теж необхідно приборкати. Лише після цього я почуватимусь у безпеці на троні.
Єлизавета відірвалася від гри в кеглі й занепокоїлася, помітивши тривогу на материному лиці. Невже на них чекатиме ще одна битва? Вона з жахом уявила, що станеться з ними в разі батькового програшу.
***
Зробивши реверанс, Сесілі Невілл, герцогиня Йоркська, тепло обійняла короля.
- Сину мій, ви благополучно повернулися до мене, - привіталась вона й, не в змозі стримати сльози, поцілувала його. Потім вона простягнула руки. - Мої любі онучки! - посміхнулася вона, поки Єлизавета й Марія бігли до неї. Вона здавалася більш царственою, ніж бабуся Ріверс, величною й правильною, але завжди позбувалася манірності при дівчатах. - Ідіть і зазирніть он у ту скриню, раптом знайдете що-небудь цікавеньке.
У неї завжди були для них щедрі гостинці: чи то монети, чи прикраси, чи якісь дрібнички. Сьогодні кожна з них отримала по золотій підвісці: Єлизавета - з бурштином, а Марія - з берилом. Дівчата радо подякували їй.
Герцогиня оглянула малого Неда, який несміливо позирав на її голову, вкриту траурною вуаллю.
- Подивіться, який він сильний! - зауважила вона. - Гарний буде король.
Вона дозволила Єлизаветі та Марії погратися, і дівчата вперше за довгий час відчули смак свободи, перебігаючи з кімнати в кімнату просторого замку Бейнарда. Спочатку вони гралися у квача, а потім спостерігали за Темзою з парапетної стіни з бійницями під наглядом дужого грума.
Наступного дня була Страсна п'ятниця, і дітям ледь вдавалося всидіти на місці під час урочистостей у каплиці, навіть з бабусею, яка стежила за ними, мов яструб. Вона була надзвичайно побожною жінкою й очікувала від онуків того самого. Єлизавета замислилася, що ж вона думала про прихильність Кларенса до Воріка. Пробачила вона його так само щиро, як і батько? Певно, їй було боляче спостерігати гостре протистояння синів один з одним.
По обіді король скликав лордів на раду до замку Бейнарда. Мати перервала дитячу гру з ляльками.
- Покваптеся, дівчатка. Батько велів перебратися до Лондонського Тауера, бо хоче, щоб ми залишались у безпеці, поки він на півночі розправиться з Воріком.
Для Єлизавети нестерпною була думка про те, що король знову зібрався воювати. Допомагаючи місис Джейкс складати дорожні скрині, вона всім серцем бажала, щоб батько зостався з ними. Час, проведений разом, минув надто швидко. Коли настала мить прощання на пристані, дівчинка намагалася бути сильною духом, як годиться принцесі, і не розплакатися. Зрештою вона таки не стрималася. Помітивши страждання доньки, король підхопив її на руки й поцілував, заспокоюючи.
- Доглядай молодшого братика, - попросив він. - Не сумнівайся, я зовсім скоро повернуся.
Коли мати відводила Єлизавету до баржі, яка на них чекала, дівчинка обернулась і помахала рукою, сподіваючись закарбувати в серці пам'ять про батькову усмішку.
Обидві бабусі супроводжували дітей до Тауера разом з високоповажним кардиналом Томасом Бурш'є, архиєпископом Кентерберійським, якому доручили їх захищати. Леді Бернерс, яку мати запросила, тільки-но покинувши святилище, чекала на них у королівських покоях. Єлизавета міцно обняла улюблену виховательку, яка завжди, відколи вона себе пам'ятає, була поруч і втішала її. Дівчинка знала: якби леді Бернерс залишилася з ними у святилищі, вона б не так сильно боялася.
Королівські покої в Тауері були старішими і не такими розкішними, як у Вестмінстері, але їх прикрашали яскраві настінні розписи й сад надворі. Єлизавета й Марія галасливо гралися під весняним сонцем, з нетерпінням чекаючи на новини. Сесілі, безуспішно намагаючись наздогнати сестер, невпевнено дріботіла слідом. У цей час Евіс Уеллс, годувальниця Неда, сиділа на лавці, годувала малюка й стежила за дівчатами. Життя в тривозі закінчилося швидко. У пасхальну неділю Єлизавета захоплено зустріла радісних, замурзаних гінців, які принесли королеві звістку про велику битву під Барнетом, на північ від Лондона.
- Король переміг! - вигукнули вони, коли жінки й діти з'юрмилися навколо. - Воріка вбито!
- Так загинув могутній Творець королів, наш найлютіший ворог, - додала мати, перехрестившись.
- Мадам, король вирушив на захід, бо королева Маргарита з сином вторглися в Англію. Ходять чутки, ніби вона планує переправитися через річку Северн до Уельсу й об'єднати сили з Джаспером Тюдором.
- Кляті повстанці! - пробурмотіла мати. - Ті Тюдори споконвіку завдають клопоту. Уельські вискочки! Помолюся, щоб мілорд затримав Маргариту, перш ніж вона добереться до річки Северн. Нехай його Бог береже.
Єлизавета подумки повторила материну молитву. Королева Маргарита часто приходила до неї уві сні як моторошний привид, сповнений наміру знищити батька й занапастити Йоркський дім. Якщо підслухані плітки були правдивими, то син Маргарити, Едуард Ланкастер, - підлий юнак. Єлизавету цікавило, чи прибула також його дружина, молодша донька Воріка, Анна, до Англії. Єлизавета не могла позбутися лихих думок про Анну, яка погодилася вийти за нього заміж. Але вона розуміла, що саме батьки обирають чоловіків для своїх доньок. Принаймні цього разу дядько Кларенс боровся разом з дядьком Глостером на батьковому боці.
Минули ще три тривожні тижні, перш ніж стало відомо про перемогу короля в Тьюксбері.
- Битва була жорстокою, Ваша Величносте, - доповідав гонець, - проте Едуард Ланкастерський покинув світ на полі бою, а Маргариту взяли в полон. Тепер король повертається до Лондона.
Єлизавета сповнилася жалю до Маргарити, яка втратила все. Вона спостерігала, як мати підхопила обуреного Неда з колиски, немов уявляючи весь жах втрати дорогоцінної дитини. Потім королева зібралася з духом і повернулася до присутніх. Її очі блищали.
- Слава богу! - зітхнула вона, пригорнувшись до своєї матері. Бабуся Йорк перехрестилася й схилила голову в молитві.
Єлизавета звернулася до Марії, радісно підтанцьовуючи:
- Ну хіба це не чудова звістка? Тато повертається додому!
Радість, однак, виявилася нетривалою. Наступного дня мати підвела голову, відірвавшись від вишивання.
- Звідки цей шум? - вона піднялася, визирнула в одне з вікон своїх величезних покоїв, яке виходило на Темзу, і закричала: - Боже, рятуй нас!
Єлизавета, що саме лаштувала бенкет для ляльок, умить підскочила й приєдналася до бабусь, які теж відклали вишивку й підбігли до вікон. Вище за течією, перед Лондонським мостом, скупчилося багато кораблів з цілими юрбами людей на борту.
- Це прапор бастарда Фауконберга, - промовила мати тремтячим здавленим голосом. - Це один з найпалкіших прихильників Маргарити. Боже мій, що він задумав?
Мати викликала лейтенанта Тауера, і той поспішно з'явився.
- Мадам, я усвідомлюю небезпеку. Тільки-но показалися перші кораблі, я послав розвідників. Вони почули, як Фауконберг вихвалявся, ніби він збирається скинути короля Едуарда з престолу й повернути Генріха Ланкастера.
- Та як він сміє! - закричала мати. - Невже він не розуміє, що справа Ланкастерів програна?
- Ми чинитимемо опір, мадам, - присягнувся лейтенант, - але на тих кораблях тисячі солдатів. Наші капітани переконані, що серед них повно найманців і морських розбійників - звичайних порушників спокою. Боюся, нам буде важко відбити лють цих зловмисників. Ймовірно, час гратиме на нашу користь: здається, що вони збираються атакувати Лондон ще до того, як спробують захопити Тауер.
Від жаху Єлизавета розплакалася. Леді Бернерс поклала їй руку на плече.
- Ми тут у безпеці, дитя, - запевнила вона.
- Вам нічого боятися, моя принцесо, - заспокоював лейтенант. - Містяни зачинили брами й наразі зводять барикади. Лорд-мер послав звістку, що вершники помчали до короля, аби закликати його якнайшвидше прибути на захист міста і Вашої Величності.
- До того часу ми в найбільшій небезпеці, з якою коли-небудь стикалися, - завагалася мати. - Бастард Фауконберг, безсумнівно, спробує захопити Тауер, бо там перебуває король Генріх.
Єлизавета завмерла. Леді Бернерс запевняла, що вони в безпеці! Чому ж тоді мати стверджує, що вони в небезпеці? Кому з них вірити? Вона відчула полегшення, зауваживши спокійний вигляд лейтенанта.
- Мадам, спочатку Фауконберг повинен прорвати оборону Лондона. Той, хто захопить столицю, заволодіє й усім королівством. Я негайно вирушаю, аби розпорядитися щодо оборони. Наше військо - потужне й забезпечене зброєю. Не хвилюйтеся.
Попри його сміливі слова, усі вони почувалися напруженими, мов тятива лука, в очікуванні новин.
- Така жіноча доля - переховуватись і чекати, - бідкалася королева. - Краще б я була чоловіком і взялася за діло.
- Це б нагнало на них страху, - усміхнулася бабуся Ріверс.
- Ми мусимо довіритися Богу, - запевнила бабуся Йорк. - Я збираюся до каплиці. Хочу помолитися.
- А я, - відказала мати, - збираюся поговорити з Генріхом Ланкастером.
- Що?! - хором вигукнули обидві бабусі.
- Я спробую переконати його схаменутися й звеліти бастарду зупинитися, щоб уникнути кровопролиття.
- Сподіваюся, він не втратив здорового глузду, - заговорила бабуся Йорк, - але побоююся, що ви лише даремно згаєте час.
- Не спробую - не дізнаюся, - підсумувала мати й знову викликала лейтенанта. Він здавався стривоженим і намагався відрадити королеву, але та наполягала на своєму:
- Будьте ласкаві, приведіть його до мене.
Згодом Єлизавета уважно спостерігала за чотирма озброєними охоронцями. Вони супроводжували чоловіка в запилюженому чорному вбранні, який ледве пересовував ноги. Це був Генріх Ланкастер - заклятий ворог і суперник батька. Він мав жалюгідний вигляд: сиве розпатлане волосся, схудле обличчя, а очі нервово зиркали на всі боки і здавалися напрочуд пустими. Він подарував королеві невпевнену посмішку, у якій було не більше лукавства, ніж в усміху крихітки Неда. Єлизавета не відчула небезпеки від нього.
Вочевидь, мати вважала так само, адже її голос прозвучав лагідно, коли вона звернулася до полоненого:
- Сер Генріху Ланкастере, ваші прибічники мають намір напасти на Лондон. Нам загрожує велика небезпека. Допоможіть нам дати їм відсіч. Одне ваше слово схилить шальки терезів на нашу користь.
- Де зараз Маргарита? - запитав Генріх, оглянувши приміщення.
- Вона прямує сюди, - повідомила мати.
- Разом із Воріком?
- Ні, сер Генріху. Ворік помер.
- Як і я, - рівний голос затремтів, - а ви - янгол?
Єлизавета витріщилася на бідолаху. Як же він міг померти?
- Сер Генріху, ви мене розумієте? - зітхнула королева. - Цілі натовпи там, за вікном, у цей момент прагнуть захопити Лондон від вашого імені. Ви попросите їх зупинитися?
Генріх втупився в королеву байдужим поглядом, і вона лише розгублено похитала головою.
- Відведіть його назад, - наказала вона охоронцям. Єлизавета й далі стежила за згорбленим чоловіком, який покірно крокував поміж тюремними наглядачами.
***
Мати не могла відвести очей від вікна. Інші жінки намагалися відігнати дітей, але були такі занепокоєні подіями на вулиці, що зрештою припинили це. Єлизавета просиджувала цілі години, притиснувшись носом до ромба віконного скла.
- Що там відбувається? - запитала Марія з широко розплющеними від страху синіми очима. Вона була ще зовсім низенька й не дотягувалася до вікна. - Мені нічого не видно.
- Вони розміщують гармати на березі Суррею, - повідомила Єлизавета, борючись із панікою. - Мамо, навіщо їм це?
- Гармати направлені не на Тауер, - зауважила мати. - Усе схоже на те, ніби вони збираються обстрілювати місто.
А коли вони захоплять його, тоді звернуть свої погляди на Тауер. Єлизавета здригнулася від жаху. Що тепер з ними буде? Чи достатньо міцні стіни Тауера, щоб витримати гарматні снаряди?
Невдовзі вони побачили густі клуби диму.
- Вони підпалили міст! - вигукнула бабуся Ріверс. Єлизавета спостерігала, як полум'я охоплювало Лондонський міст і розпочиналася пожежа. Видовище було жахливим, але не таким страшним, як оглушливі гарматні залпи.
- Вони ціляться в Олдгейт і Бішопсгейт! - перекрикувала гуркіт мати, притискаючи доньок ближче до себе. Єлизавета затуляла вуха долонями, а Марія зайшлася плачем. Незабаром вона, Сесілі й Нед ридали в один голос, а жінки тільки й робили, що намагалися їх заспокоїти.
Єлизавета ніяк не погоджувалась відійти від вікна. Вона, охоплена жахом, спостерігала за жорстокими штурмами облоговиків. Проте Бог наділив лондонців стійким духом: бачити, як вони хоробро захищають свій міст, було справжньою розрадою.
Вона переконалася, що бастард був розумний. Він направив свої кораблі вниз по Темзі й висаджував натовпи просто на пристані Тауера. Дівчинка з криком кинулася до королеви, заклопотаної втішанням немовляти. Єлизавета, заціпеніла від страху, могла лише смикати матір за спідницю й вказувати пальцем на вікно. А потім пролунали ще гучніші вибухи - у відповідь загриміли гармати з Тауера, ще й так гучно, що закладало вуха.
Королева підбігла до вікна, передавши Неда на руки леді Бернерс.
- Пресвята Богородице, ось і вони! Бачу полум'я. Мабуть, вони обстріляли сусідні будівлі.
Єлизавета підвела очі на дорослих. На їхніх обличчях читався страх. Бабуся Йорк уже почала молитися на вервиці, аж раптом пролунали гучні постріли з боку Олдгейта. Лондонці відстрілювалися зі своєї чудової артилерії! Незабаром, на загальний подив і радість, чимало бійців Фауконберга повскакували у свої човни й відпливли геть.
Єлизавета міцно вчепилася в матір. Вона довіку не забуде того жахливого дня. З вулиці, де ще точилися бої, доносилися крики й стогони.
- Погляньте! Ентоні прийшов на допомогу! - вигукнула бабуся Ріверс. Усі кинулися до вікна й помітили дядька Ріверса та лейтенанта Тауера на дужих бойових конях. Вони вели за собою величезний загін солдатів через зовнішній двір.
- Вони вирушають обороняти місто, - зітхнула бабуся.
Дядько Ріверс був неймовірний у своїх срібних обладунках. Мати завжди називала його досконалим лицарем, утіленням усіх лицарських чеснот. Він безперечно врятує Лондон. Незабаром укотре донеслися звуки бою - цього разу він був запеклішим, але поволі стихав.
Вони переглянулися.
- Невже все скінчилося? - шепотіла мати. Єлизавета й не сміла на це сподіватися. Вона б усе віддала, аби дізнатися, що там відбувається. Однак стояла тиша.
Здавалося, минуло кілька годин, перш ніж почулося тупотіння дядька Ріверса, лейтенанта й солдатів. Їх, гомінливих і веселих, провели до покоїв королеви.
- Бастард утік, - повідомив дядько. - Ми переслідували його повстанців аж до району Степні, - він витримав паузу й усміхнувся. - Гадаю, сестро, у нас є причина для радості. - Тепер він звернувся до лейтенанта: - Налийте всім вина, нам є що відсвяткувати! Я сердечно радий, що Його Величність повернеться додому й зустріне родину в повній цілості.
Він нахилився до Єлизавети:
- Ви поводилися дуже хоробро, моя особлива дівчинко!
Яким же вродливим він був і яким галантним! Вона завдячувала йому своїм життям. Її серце переповнювали любов і вдячність.
***
Батько повернувся! Через шість днів очікування його приїзду Єлизавета стояла у великому еркері будинку в Чипсайді, звідки королева й леді спостерігали за процесією. Дівчинка аж підстрибувала від нетерпіння. Звідусіль лунали радісні дзвони лондонських церков, а на вулицях юрмився схвильований натовп. З вікон, прикрашених гобеленами й розписаними полотнищами, визирали люди. Коли галас переріс у рев, дівчинка висунула голову, щоб побачити наближення короля. Аж ось і він, схожий на божество на білому коні: його нагрудник виблискував, а корона на шоломі вигравала в сонячних променях! З широкою усмішкою він підняв руку, вітаючи присутніх, і поклонився, сидячи в сідлі, коли побачив у вікні королеву й дітей. Надто швидко він зникнув з поля зору, але ряди солдатів, маршируючи за ним, продовжували радісно вітати присутніх.
Раптом увагу Єлизавети привернула жінка в чорному одязі в колісниці, оточена озброєними чоловіками. Вона, напружена й виснажена, невідривно дивилася вперед, ніби не помічаючи натовпу навколо себе.
- Маргарита, - похмуро зронила мати. Отже, це була зла королева, яка наважилася повстати проти батька. Напевно, вона почувалася принизливо, коли її, полонянку, з ганьбою везли через увесь Лондон.
- Що з нею буде? - поцікавилася Єлизавета.
- Твій батько виявив милосердя, - відповіла мати. - Її відішлють додому у Францію, і це більше, ніж вона заслуговує. І хай собі їде геть!
Єлизаветі стало жаль Маргариту, адже та тільки-но пережила смерть сина в бою і навряд чи коли-небудь побачить свого чоловіка.
- А де Анна Невілл? - запитала вона.
- Гадки не маю, - тільки й відказала королева.
Коли процесія підійшла до кінця, вони вирушили до Вестмінстера, де король влаштував бенкет на честь своєї перемоги. Як чудово було повернутися до старовинного палацу, розташованого на північному березі Темзи. Єлизавета безмежно зраділа, побачивши величезну простору залу, високі шпилі каплиці Святого Стефана, підхмарні вежі й нові ряди королівських покоїв - усе це було таким дорогим і знайомим для неї. Дівчинці дозволили залишитися на бенкеті, і вона вдягнула золоту дамаську сукню із завищеною талією й вузькими рукавами. Єлизавета сиділа за високим столом, почуваючись дуже важливою персоною, і ласувала запропонованими ситними стравами, значно смачнішими за ті, які подавали в дитячій кімнаті. Поруч сиділа тітка Саффолк, батькова сестра, дуже схожа на нього, з лордом Стенлі, заможним бароном з північних земель. Він був щирий і веселий, дуже терплячий до маленької дівчинки, яка все намагалася долучитися до розмови дорослих. Тітка Саффолк, як завжди, була доброю й підбадьорливою. Натомість батько здавався стурбованим. Щоразу, коли Єлизавета дивилася в його бік, він був захоплений розмовою з дядьком Глостером і камергером, доброзичливим рум'янощоким лордом Гастінгсом - своїм близьким другом і радником. Перед завершенням трапези вони втрьох підвелися, вклонилися королеві й вийшли. Мати виглядала збентеженою, але й далі згадувала події того дня з бабусею Йорк.
Єлизавета стримала позіхання. Коли леді Бернерс прийшла, аби відвести її спати, вона зробила реверанс матері й вдячно погодилася піти. Проходячи повз матір, вона почула, як та прошепотіла бабусі:
- Це на краще. Він не мав іншого вибору.
Це була доросла розмова, яка ні про що їй не говорила. Але впродовж кількох днів, які дівчинка провела зі своїми братом і сестрами в дитячій кімнаті та особистому саду королеви, вона почала помічати, що дорослі розмовляють пошепки, і бесіди раптово перериваються, коли наближається дівчинка. Єлизавета стала уважно прислухатися під час ігор, удаючи, що захоплена грою, і насторожувала вуха, коли доглядальниці гомоніли, вважаючи, що діти нічого не чують. Так вона довідалася, що Генріх Ланкастер помер.
- Усе дуже загадково, - почала місис Джейкс. - Кажуть, мілорд Глостер перебував у Тауері, коли це сталося.
- А ви справді вірите в сказане, нібито Генріх помер від гіркої досади, коли дізнався про смерть сина й полонення дружини? - перепитала леді Бернерс.
Повисла пауза.
- А чому ні? У мене був знайомий, який упав мертвий, дізнавшись, що його дружину задавило колісницею.
- Мені все-таки цікаво. Кажуть, коли труну з тілом Генріха виставили в соборі Святого Павла, кров просочувалася крізь дошки й крапала на бруківку. Мені це здається дивним, адже трупи не кровоточать. Але не нам судити. Пам'ятайте, кому ми служимо.
- Пам'ятаю. Та мене не полишає думка, що хтось вирішив задушити його ще в зародку.
- Гадаю, краще змінити тему, - запропонувала леді Бернерс, і вони переключилися на обговорення нового одягу для Неда, адже малюк вже виріс із пелюшок.
Єлизавета замислилася над тим, яким бідолашним безумцем був Генріх. Можливо, він хотів покінчити з безрадісним життям і потрапити на небеса, але те, що він стікав кров'ю на бруківці, - жахливо. Вона не розуміла, що означали слова леді Бернерс, чому дядько Глостер був у Тауері, коли Генріх помер, і те дивне зауваження місис Джейкс про задушений зародок.
- А що таке зародок? - поцікавилася дівчинка в матері, коли просила її благословення того вечора.
- Це частина насінини, з якої розвивається нова рослина або квітка, - пояснила мати. Але Єлизавета заплуталася ще сильніше. Це звучало безглуздо.
Їй дуже хотілося обговорити почуте з дядьком Глостером, який, напевно, зміг би пояснити події в Тауері. Але він ніколи не навідувався до покоїв королеви, принаймні коли там була Єлизавета. Тож дівчинка вичікувала слушного часу.
Нагода нарешті настала під час прогулянки короля із сім'єю по річці. Усі вони, навіть крихітка Нед, втиснулися в розкішно оббиту кают-компанію королівської баржі. Мати дозволила Єлизаветі та Марії погуляти по палубі, і дядько Глостер погодився приглянути за дівчатами. Вони спостерігали, як інші човни пропливали повз них, і милувалися краєвидами Лондона. Місто здавалося надто спокійним і мирним після тих жорстоких боїв, які точилися кілька тижнів тому. Єлизавета досі здригалася на саму лише згадку про битву.
Судно, наближаючись до Лондонського мосту, захиталося через неспокійну воду. Єлизавета зауважила, що дядько Глостер стійко тримався на ногах, і пригадала, що в нього була викривлена спина. Цей факт він приховував так ретельно, що недугу помітити неможливо. Крім того, навіть проблеми зі спиною не заважали йому хоробро битися в бою.
Згодом дівчинка скористалася моментом і запитала:
- Дядьку, ви були з Генріхом Ланкастером, коли той помер у Тауері?
Він поглянув на неї, насупившись.
- Ні, Бессі, не був. А чому ви питаєте?
- Просто я почула, як хтось так сказав.
- Так, я був у Тауері, але у справах короля.
Єлизавета вдивлялася в його серйозне обличчя з випнутим підборіддям, дзьобатим носом і темними очима. Вона точно знала, що він не збреше. Дядько завжди зберігав вірність батькові й навіть пережив заслання разом із ним. Король відзначав, що Глостер мав особливу відвагу, сильну й невтримну, і нікому не довіряв більше, ніж йому.
- Мені шкода Генріха Ланкастерського, - зізналася вона, - він втратив розум.
- Справді, і помер від горя, - погодився дядько Глостер. - Війна між Йорками й Ланкастерами коштувала жахливих людських жертв. Замолоду Ворік заміняв мені батька, особливо після смерті рідного в битві при Вейкфілді. То було ще до вашого народження. Але Ворік зрадив короля та всю нашу родину. Саме він винен в останніх кровопролиттях, - дядько насупився, втупивши погляд у берег. - І Бог забрав життя Генріха Ланкастера, коли він скоїв ті самі злочини. Повалений король назавжди залишиться загрозою для наступника й осередком повстання, - він обнадійливо всміхнувся до дівчини. - Але облишмо сумні роздуми, Бессі. Ви повинні насолоджуватися прогулянкою. Он, погляньте туди, це Плаценція! - він указав на чарівний палац на березі Темзи в Гринвічі.
Життя ввійшло у своє звичне русло. Батько знову впевнено правив королівством. Його вороги зазнали нищівної поразки й уже ніколи не повстануть проти нього. А мати завагітніла ще однією дитиною.
Відтепер Нед мав власну прислугу в палаці: камергера, майстра Вогана, який носив малюка на руках на публіці, і капелана - лагідного дядька Лайонела, молодшого материного брата. У липні Єлизавета відвідала церемонію, присвячену офіційному титулуванню Неда принцом Уельським і складанню його лордами присяги на вірність як законному синові й спадкоємцю. Вона з гордістю спостерігала, як на чолі з Кларенсом і Глостером дворяни один за одним виходили вперед і віддавали шану.
До грудня Нед уже ходив самостійно. Він якраз невпевнено тупотів до простягнутих рук Єлизавети, коли з'явилася леді Бернерс із листом, адресованим дівчинці.
- Королева дозволяє вам відкрити його.
Єлизавета розламала звичайну печатку. Вона ще не вміла читати, тому передала листа виховательці.
- Лист від графині Ворік, - оголосила леді Бернерс, і її усмішка згасла. - Вона благає вас заступитися за неї перед королем, стверджуючи, що він і мілорди Кларенс і Глостер захопили її землі. Бессі, гадаю, це треба показати Його Величності.
- Я хочу сама передати його, - заявила Єлизавета, жадаючи дізнатися історію, що стоїть за цим листом.
- Гаразд, - погодилася леді Бернерс.
Єлизавета передала листа батькові, коли він навідався до дитячої кімнати після вечірньої служби. Вона стояла коло його крісла й спостерігала, як король похмурнішав, читаючи лист.
- Ця жінка позбавлена здорового глузду. Вона не мала ніякого права звертатися до тебе, Бессі.
Він посадив її на прикрите дамаском коліно.
- Я не відбирав у неї землі. Її чоловік помер як зрадник, і відтоді вона переховується в притулку. Величезні землі Воріка повинні дістатися його двом дочкам. Я дозволив дядькові Кларенсу розпоряджатися ними, бо він одружений з Ізабеллою. Дядько Глостер хоче одружитися з Анною зараз, після загибелі її чоловіка. Тож я наказав розділити маєтки Воріка між моїми братами.
- Але як щодо міледі Ворік?
Єлизавета співчувала їй, бо з власного досвіду знала про важке життя в притулку.
- Парламент офіційно проголосить її мертвою, і тоді дочки успадкують землі.
Єлизавета поглянула на короля, стривожена можливістю оголосити людину мертвою, коли та насправді жива.
- Вона не лишиться без засобів до існування, - запевняв її батько.
- То коли дядько Глостер планує одружитися з Анною Невілл?
- Слушне запитання, Бессі, - зітхнув батько. - Біда в тому, що вона зникла. Мов крізь землю пішла.
- Припускаю, що Кларенс знає, де вона, - підключилася до розмови мати, устромляючи голку в п'яльця для вишивання.
- Він усе заперечує, - зауважив король.
- А хто зазнає найбільших втрат, якщо Глостер таки одружиться з Анною? Кларенс хоче отримати спадок цілком і повністю.
- Навряд чи він зайде так далеко, що стане переховувати її.
Мати мовила роздратовано:
- Мілорде, вам слід навчитися більш реалістично оцінювати свого брата. Ви були надмірно поблажливим, коли той віроломно підтримав Воріка. Крім того, він терпіти не може ні мене, ні мою родину. Він думає, що моя сім'я - parvenus8, які вийшли з-під контролю, і так було з самого початку.
- Думаю, цю розмову треба відкласти, - промовив батько, ставлячи Єлизавету на підлогу. - Припускаю, що ти з нетерпінням чекаєш на Різдво, Бессі. Ми святкуватимемо його тут, у Вестмінстері. Для дітей влаштують ігри, перевдягання, бенкети й різдвяні пантоміми. Я запланував казкове свято, щоб надолужити втрачене минулорічне.
Єлизавета заплескала в долоні.
- Не можу дочекатися! - вигукнула дівчинка. Але вона не могла заснути тієї ночі не через наближення свята, а через нестерпні роздуми: куди ж поділася Анна Невілл?
