"Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського: одна гуцульська шекспіріана, три мандрівки надчеремоською Рив'єрою
В абрисах сюжету "Тіней забутих предків" прочитується дуже відомий і дуже шекспірівський сюжет - історія трагічного кохання двох нащадків ворожих родин, українських Ромео та Джульєтти, Івана Палійчука й Марічки Гутенюк. Місцем дії повісті обрано карпатські пейзажі. Наддніпрянець Михайло Коцюбинський, уперше побачивши Гуцульщину вже в зрілому віці, знову мріяв повернутися з твердим наміром "вивезти звідти тему". І вивіз. Саме йому судилося ввести локальний "гуцульський текст" у загальноукраїнський літературний обіг, а згодом - за посередництва Сергія Параджанова - у кінематограф. Серйозно поставившись до дослідження побуту, міфології, антропологічних типів гуцулів, вивчав говірки їхніх сіл, робив записи й укладав словнички, шукав місцеві квіти й трави, розпитуючи в місцевих їхні назви, ходив подивитися на весілля та характерні для цього краю забави при мертвому (так звані "грашки"), усе збираючи благодатний матеріал для творчості. А потім дуже тішився, що привіз додому в Чернігів із Карпат такий безпрограшний план нового твору, що аж сам собі заздрив.
Михайло Коцюбинський негайно сів за продумування композиційних схем, і зусилля були недаремними: "Тіні забутих предків" стали не просто першим, а й найпопулярнішим текстом у каноні, базованим на карпатській темі, обігнавши за кількістю театральних постановок та ілюстрацій (серед них - Михайло Жук, Олена Кульчицька, Іван Філонов, Любомир Прийма, Георгій Якутович) навіть твори носіїв цієї автентичної культури. Як-то досі невідомий широкому читацькому загалу написаний гуцульським діалектом роман "Дідо Иванчік" Петра Шекерика-Дониківа, присвячений життю горянина, мисливця і мольфара наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття.
Повість Михайло Коцюбинський дошліфував восени 1911 року й надрукував на сторінках львівського "Літературно-наукового вісника" в 1912 році (том 57, книга 2). У листі до Могилянського від 4 листопада 1911 року щасливий митець писав: "Дуже був зайнятий своїм оповіданням, але нарешті скінчив. Називається воно "Тіні забутих предків", розміром буде трохи більше трьох аркушів друку. Не знаю, чи воно вдалося мені, але коли б я хоч трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат, то й з того був би задоволений". Вимогливий до себе Коцюбинський, щоправда, тричі переписував повість, а назв у чернетках придумав аж дванадцять: "В зелених горах", "Тіні минулого", "Голос віків", "Відгомін передвіку", "Подих віків", "Голоси предвічні", "Спадок віків", "Дар предків забутих", "Голос забутих предків", "Слідами предків", "Сила забутих предків". Назва "Тіні забутих предків" виявилася найвдалішою й стала ключем розуміння для всієї повісті.
Однак гуцульської теми в житті та творчості Михайла Коцюбинського, що з'явилася завдяки трьом поїздкам письменника на Прикарпаття, могло й не бути, якби на ті часи завдяки галицьким інтелектуалам не зросло зацікавлення Карпатами й у середовищі наддніпрянської інтелігенції. І якби не персональне запрошення Володимира Гнатюка. І якби не особливий потяг залюбленого в подорожі Михайла Коцюбинського до краси і свободи, до всього незвичайного й загадкового.
Але придивімося до постаті автора. "Великі, замріяні, глибоко проникливі очі. Статна, вище середнього зросту фігура, красивої форми, чисто, до блиску виголена голова, прекрасні вуса", які йому дуже личили й "прикрашали його обличчя", - таким побачив культового автора культової повісті "Тіні забутих предків" співак Михайло Микита. "Людина культурна, до найменших подробиць, європеєць з голови до п'ят, був справжнім аристократом Духа без жодного силування зі свого боку" - а так схарактеризував Михайла Коцюбинського, непереборного естета в житті та творчості, Сергій Єфремов.
Михайло Михайлович Коцюбинський, майбутній класик української модернової психологічної прози, народився у Вінниці 17 вересня 1864 року в родині дрібного службовця Михайла Матвійовича Коцюбинського. Мати, Гликерія Максимівна Абаза, походила зі старовинного молдовського роду. Уже дорослий Коцюбинський напише, що зростав "під впливом матері, до якої завжди був ближчим, ніж до батька. Всі кажуть, що ми подібні до себе не тільки з обличчя, але й характером, й уподобаннями". В початкову школу Коцюбинський ходив неподалік у містечку Бар, згодом навчався у духовному училищі у Шаргороді, де, закохавшись у шістнадцятирічну дівчину, у свої дванадцять затявся стати "великою людиною" й для цього взявся за книжки. Так у його життя прийшла література й почалося торування шляхів до неї.
Перше оповідання "Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє тьма" датується 1884 роком. Дебютний текст критика в особі працівника "Киевской старины" Цеслова Неймана зустріла скептично. Утім двадцятирічний Коцюбинський не дослухався до порад "не калічити святу нашу мову" та покинути "невідповідне" заняття й продовжував далі писати, поволі відшліфовуючи стиль і шукаючи нових сюжетів для творчості. Перші літературні спроби припали на складні часи: спершу Михайла звинуватили у зв'язках із подільськими народовольцями, потім 1883 року жандарми увірвалися в дім з обшуками, конфіскувавши рукописні списки Тараса Шевченка. В одному з листів 1905 року Коцюбинський згадує: "На сімнадцятому році я вже мав політичний процес, і з того часу до останніх днів жандарми не позбавляють мене своєї ласкавої опіки". До того ж батько втратив роботу й невдовзі помер, а мати осліпла. Забезпечувати родину тепер змушений був саме Михайло, найстарший з-поміж чотирьох дітей.
У 1890-му Коцюбинський уперше відвідує Львів. Це було не просто знайомство з Галичиною очима туриста, а й перша зустріч з Іваном Франком, Іваном Белеєм, Олександром Барвінським, Володимиром Шухевичем та іншими представниками місцевої літературної "тусівки". Крім контактів, таких важливих для автора-початківця, Михайлові вдалося налагодити співпрацю з редакціями журналів "Правда", "Зоря", "Дзвінок", де поступово стали друкувати його тексти. У 1891-му, склавши екстерном іспит на народного вчителя при Вінницькому реальному училищі, Коцюбинський і далі працював репетитором, зокрема в родині бухгалтера цукрового заводу в селі Лопатинці. Там він написав повість "На віру", оповідання "Ялинка" та "П'ятизлотник". Ні на мить не припинялася й самоосвіта Коцюбинського. Його вабило вивчення нових мов: грецька, кримськотатарська, ромська... Письменник знав їх дев'ять (крім української та російської). І, звісно, багато читав. Та не в книжках єдиних шукав він натхнення.
Коцюбинський завжди був спраглий до екзотики, яку могли дати тільки мандри, й тому історії текстів невіддільні від історії його подорожей. Усе почалося, коли майбутньому класику української літератури було двадцять вісім. Його, натоді домашнього вчителя в заможних родинах та автора дрібки оповідань, запрошують попрацювати у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду на території колишнього Новоросійського генерал-губернаторства. Здавалося б, непоказна робота - боротьба з брунатно-сірою тлею в селах Бессарабської та Таврійської губерній упродовж 1892-1896 років - дала йому матеріал для написання уже довершеного й зрілого циклу "молдовських" ("Для загального добра", "Пе-Коптьор", "Дорогою ціною") і "кримських" ("В путах шайтана", "Під мінаретами", акварелі "На камені") оповідань. Узимку письменник повертався до Вінниці, а в сезон ходив десятки кілометрів виноградниками: від Оргіївського повіту, де "ліси Карпат переходять у степи Бессарабії", до околиць Ізмаїла та Південного берега Криму, який здався тоді Коцюбинському "справжнім татарським царством без впливу московщини".
Філоксерна комісія виявилася непростою: він зустрів там багатьох однодумців. Так, Михайло Комаров, нотаріус з Одеси, до якого Коцюбинський звернувся по рекомендацію, виявився членом Одеської громади та літературним критиком, який активно співпрацював із київськими та львівськими журналами й газетами, як-то "Кіевская старина", "Рада", "Зоря", "Діло", "Правда", "Одесский вестник", "По морю и суше". А його донька Маргарита - світ тісний - виявилася приятелькою Лесі Українки, яка часом зупинялася в їхньому домі в Одесі. А експерт філоксерної комісії, агроном Панас Іванович Погибка, за сумісництвом був ще й видавцем часопису "По морю и суше", фактично, трибуни одеських "громадівців".
До комісії входили й літератори, й етнографи, й члени Братства тарасівців, таємної політичної ініціативи, організованої харківським студентством 1891 року. Так виглядало коло молодої української інтелігенції, з якою Коцюбинський їздив від села до села, спілкувався на важливі культурні й соціальні теми, знайомився з місцевими, співаючи пісень і дегустуючи вино. Аби відчути відлуння того періоду життя письменника, слід прочитати його повість "Для загального добра". Керівник філоксерної комісії Тихович, вочевидь, персонаж автобіографічний.
У Києві на черговому з'їзді "Громади" в 1894 році Коцюбинський знайомиться зі своєю майбутньою дружиною, Вірою Устимівною Дейшею. На той момент тридцятирічна Віра встигла навіть пережити піврічне ув'язнення у Варшаві за поширення нелегальної літератури. Сучасниця й майбутня суперниця Олександра Аплаксіна запам'ятала її, випускницю природничого факультету Бестужевських курсів у Петербурзі й активну громадську діячку, згодом засновницю першої української школи в рідному Чернігові, як яскраву, коротко підстрижену (рідкість на ті часи!), високу жінку з "квітучим цікавим обличчям" та рішучими, трохи різкими манерами.
Наступного року, діставши запрошення Василя Андрієвського, Коцюбинський приїздить у Чернігів, де знову зустрічається з Вірою, й вони обоє виразно відчувають спорідненість душ та інтересів. У січні 1896 року вони одружуються. Молодята трохи мешкали у Вінниці, трохи - в Криму. Коцюбинський (в листах він підписувався Муся) засипає дружину листами. Лише з Алушти та околиць за всього один безтурботний жовтень Михайло Коцюбинський надіслав коханій дев'ятнадцять (!) листів.
Окрім муркотливих освідчень у любові та радісного очікування на сина Юрка, Коцюбинський тоді багато розповідав про Крим, описував пейзажі, звичаї, людей. Цікавився культурою кримських татар. Розповідав про свої професійні здобутки й тішився за дружинині, коли, наприклад, у п'ятому номері журналу "Зоря" за 1896 рік вийшла друком одна з її природничих статей "Мірмікофільні рослини та мурахи". А місяць без дружини Коцюбинський прозвав "своєю ерою" "без Віри", позначаючи її як "день 1-й", "день 2-й"...
Коцюбинський після народження сина все більше мріяв перебратися до Чернігова, де планував отримати посаду завідувача книжкового складу в Чернігівській губернській земській управі. Бажану роботу йому з першого разу не дали, тож Коцюбинський змушений був тимчасово осісти в Житомирі, працюючи в редакції місцевої газети "Волынь", у якій неодноразово доводилося конфліктувати з начальством за свою позицію й мало не самостійно випускати номер. Завдяки цікавим книжковим оглядам і рецензіям видань, які виходили як на території Наддніпрянщини, так і на Галичині, а також публікації резонансних науково-популярних розвідок, наприклад, Миколи Сумцова, у провінційної газети навіть зросли наклади. Це був період з листопада 1897 по березень 1898 року.
Врешті-решт, подружжю вдалося возз'єднатися в Чернігові, де з 1900 по 1911 рік Михайло Коцюбинський працював у статистичному бюро губерніального земства. У Чернігові виросли їхні діти: Юрій, Оксана, Ірина, Роман. Тут були написані чи не найсильніші психологічні етюди письменника - "Цвіт яблуні", "Що записано в книгу життя", нарешті, "Тіні забутих предків". Тут не раз організовувались посиденьки для молодих авторів, на яких бували ще юні Василь Блакитний і Микола Вороний. На літературні суботи не раз зазирав і Павло Тичина, тоді учень Чернігівської духовної семінарії. Саме за сприяння Коцюбинського Михайло Грушевський у 1912 році вмістив його вірші у "Літературно-науковому віснику", відкривши Тичині шлях у літературу.
На восьмому році шлюбу Михайло Коцюбинський зав'язує стосунки з Олександрою Іванівною Аплаксіною, молодшою від нього на шістнадцять років. "Серце моє, моя голубко" - так звертався до неї класик. А ще називав весною, дочкою й дитинкою, пташечкою, своєю Беатріче. Кохання було взаємним: Шурочка після роману з Михайлом Коцюбинським так і лишилася самотньою. Їхній епістолярний роман тривав до його смерті. Утім зустрічі в Чернігові припинилися 1907 року. З анонімного листа Віра дізналася про зраду чоловіка й змусила його дати слово не залишати родину. І він, давши слово, не полишив Віру.
У період їхнього регулярного листування (1906-1913 роки) Олександра Аплаксіна була чи не найближчим за духом кореспондентом письменника. Листи Олександри Аплаксіної до Михайла Коцюбинського не збереглися; їх батько чотирьох дітей зразу спалював після прочитання з міркувань безпеки. Зате Шурочка зберегла всі 335 листів, які їй прислав Михайло Коцюбинський, як найбільший скарб. Якось до Олександри Іванівни прийшов київський літературознавець Ілля Стебун і вмовив опублікувати їх як цінне джерело знань про життя Коцюбинського, його творчі концепції й мандрівки Європою, бо, мовляв, невідомо, скільки ще судилося прожити цим рукописам у вигляді простих листочків паперу. Їх видав 1938 року Інститут української літератури АН УРСР, щоправда, над текстом добре попрацювали цензори, видаливши будь-які згадки про оголошених у СРСР "ворогів народу": Михайла Грушевського, Євгена Чикаленка, а також усілякі інтимні подробиці. Утім сюжетів, які могли б видатися надто дражливими не лише для пуританської моралі совєтського соціуму (чого вартує геть неканонічний образ Максима Ґорького!), а для родичів письменника й усіх, хто добре знав Коцюбинських, там не бракувало. Уже в новому виданні, упорядкованому Володимиром Панченком, яке вийшло у світ у рамках науково-видавничої програми Інституту Критики й Українського наукового інституту Гарвардського університету, подано повний корпус листів.
"Нульові" минули для Михайла Коцюбинського дуже плідно: один за одним були написані програмні тексти: "Intermezzo", "Persona grata", "Fata Morgana". Однак у листі до Шурочки Аплаксіної, пересичений одноманітною працею в конторі, він зізнається, що осіле життя в Чернігові, оця "залізна рука города" втомлює його і гнітить, а ось короткі подорожі, принаймні кількаденний візит до Києва, повертають до життя.
У перше десятиліття ХХ століття Коцюбинський у пошуках вражень - "ревучих потоків людського життя", що мчать "назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць", - тікає не лише в кононівські поля. Він, уже маючи певну популярність і прижиттєві переклади в Європі, відвідує Берлін, Відень, де катається на чортовому колесі й американських гірках, іде на "бал віденських покидьків", вивчає звивисті вулички Венеції, Неаполя, бачить Помпеї, Флоренцію, Рим, швейцарські міста Берн і Люцерн. У 1910-му, пливучи до острова Капрі пароплавом, по дорозі виходить і гуляє Стамбулом, Афінами, Сицилією, а на звороті нарешті пристає на доленосну пропозицію Володимира Гнатюка побачити Карпати.
Осібно слід згадати, чим для Коцюбинського був італійський острів Капрі. Він тричі зупинявся там: влітку 1909-го, влітку 1910-го і взимку 1911-1912-го. Вів світські бесіди, творив, засмагав, купався в морі, ловив рибу, гуляв райськими садами, ґротами, пагорбами, порослими агавами, не раз зупиняючись на віллі Максима Ґорького. Саме там були написані кілька його шедеврів: "Коні не винні", "Лист" та "Подарунок на іменини".
На Капрі Коцюбинський чи не вперше відчув себе успішним письменником і мандрівником, із яким усі хочуть познайомитися й послухати його історій: "Острів Капрі невеликий, але все ж на ньому могло би поміститися з десяток таких міст, як Чернігів. Містечок тут два: Капрі й Анакапрі, населення в обох налічує по 5 тисяч. Але культура тут, наче в столицях: електрика, магазини, екіпажі, бруківка (ще краще, ніж у столичних містах, адже геть немає пилюки). Залізниці, звичайно, немає, бо острів маленький, але фунікулер від пристані на Капрі все ж є. І все елегантне, мов іграшка. Взагалі життя тут обставлене не тільки зручностями, але і повним комфортом, небаченим в Росії. Завдяки тому, що населення невелике і культурне, кожен, хто живе більше тижня на Капрі, стає відомим місту. Тут уже знають, що я письменник, а для італійців письменник (scrittore) це щось священне, тому мені кланяються і тепло вітають навіть незнайомі люди". Так Михайло Коцюбинський описував свій перший візит на острів Капрі в листах до Олександри Аплаксіної.
1911 рік виявився дуже вдалим для Коцюбинського: від "Товариства прихильників української науки, літератури і штуки", фінансованого цукровим магнатом Василем Симиренком, письменник одержав довічну стипендію (2000 карбованців на рік), яка дозволяла нарешті звільнитися з нудної служби й уповні присвятити себе літературній творчості й подорожам. Він справді пише й подорожує, знову відвідує Гуцульщину й публікує "Тіні забутих предків". Однак Коцюбинському на цю мить лишалося прожити лише два роки: у 1913-му його вб'ють сухоти. Ніби передчуваючи це, письменник намагався брати від життя все, але й водночас прагнув якомога більше зробити. "Я байдикую, гуляю і засмагаю. Це мої останні дні на Капрі, і я стараюсь заспокоїти нечисту совість. Адже треба працювати, весь час працювати. Життя коротке, а я так мало зробив". Так, життя коротке. Але рафінований інтелектуал і естет, європеїст, дотепний майстер психологічної прози, який умів вишукувати найнесподіваніші сюжети, романтичний мандрівник і мрійник, прожив його напрочуд яскраво й плідно. Більше двадцяти років з сорока дев'яти прожитих Михайло Коцюбинський присвятив літературі й таки напрочуд багато встиг.
