Жінки душі моєї. Про нетерплячу любов, довге життя і добрих чаклунок - Ісабель Альєнде

Ісабель Альєнде поринає у спогади і пропонує нам зворушливу книжку про її ставлення до фемінізму і того факту, що вона є жінкою. "Кожен прожитий рік і кожна зморшка розповідають мою історію", - велика чилійська письменниця запрошує нас супроводити її у хвилюючій мандрівці, в якій переглядає свою життєтворчість. Розповідає про дуже важливих у її житті жінок: рідних Панчіту, Паулу, літагента Кармен Бальсельс, за якими тужить; видатних письменниць, бунтарок у мистецтві, зокрема Вірджинію Вулф, Маргарет Етвуд та Ів Енслер; а ще безіменних жінок, які пережили насильство, однак, сповнені гідності та відваги, підводяться і йдуть уперед. Усіх тих, хто незмінно супроводжував її по життю та надихають: жінки її душі. Вона міркує про рух #MeToo, про нещодавні соціальні заворушення в її рідній країні і про тривожну ситуацію, в якій усі ми живемо з приходом пандемії. І все це - не втрачаючи тієї характерної для неї пристрасті до життя і наполягаючи, що попри вік завжди є час для любові. Хай там що, доросле життя треба проживати, відчувати і насолоджуватися ним на повну силу.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ "Видавництво Анетти Антоненко".

ISBN 978-617-7654-58-1

ISBN 978-617-7654-08-6 (Серія "Writers on Writing")

? Isabel Allende, 2020

? Галина Грабовська, український переклад, 2021

? Григорій Латник, український переклад, поезії, 2021

? "Видавництво Анетти Антоненко", 2021

Я не перебільшую, коли кажу, що була феміністкою із садочка, ще до того, як про це поняття дізналися в моїй родині. Я народилася 1942 року, тож ми говоримо про сиву давнину. Гадаю, моєму бунтарству проти чоловічої влади поклала початок ситуація моєї матері Панчіти, яку чоловік покинув у Перу з двома дрібними дітьми і немовлям на руках. Це змусило Панчіту шукати притулку в домі її батьків у Чилі, де я провела перші роки свого дитинства.

Дім моїх дідуся і бабусі в кварталі Провіденсія у Сантьяго, тоді ще житловий, а нині лабіринт офісів і крамниць, був великий і потворний, то було чудовисько з цементу: кімнати з високими стелями, протяги, кіптява від гасових печей на стінах, важкі портьєри із червоного плюшу, іспанські меблі, зроблені так, щоб протривали вік, жахливі портрети покійних родичів і стоси запорошених книжок. Фасад будинку був благородний. Вітальні, бібліотеці та їдальні хтось постарався надати печать вишуканості, але користувалися ними дуже мало. Решта дому була безладним царством моєї бабусі, дітей (двох моїх братів і мене), хатніх робітниць, двох-трьох псів невизначеної породи і напівдиких котів, які безконтрольно плодилися за льодовнею; куховарка топила кошенят у діжці в дворі.

Радість і світло того дому зникли з мого життя із передчасною смертю моєї бабусі. Пригадую своє дитинство як період страху і темряви.

Чого я боялась? Що моя мати помре і ми опинимося в сиротинці, що мене вкрадуть цигани, що мені у дзеркалі покажеться дідько - гадаю, продовжувати не треба. Я вдячна тому нещасному дитинству, бо воно дало мені матеріал для писання. Не знаю, як викручуються письменники, які мали приємне дитинство у нормальному родинному домі.

У дуже ранньому дитинстві я усвідомила, що моя мати перебуває у невигідному становищі, як порівнювати з чоловіками нашої родини. Вона вийшла заміж супроти волі своїх батьків, зазнала фіаско, як її й попереджали, анулювала свій шлюб, бо то був єдиний можливий вихід у тій країні, де розлучення легалізували лише 2004 року. Працювати вона не була навчена, не мала ні грошей, ні свободи і стала мішенню для злих язиків, бо, крім того, що розлучилася з чоловіком, була молодою, гарною і кокетливою.

Моє роздратування чоловічим шовінізмом почалося в роки дитинства, коли я бачила у своїй матері і хатніх служницях жертв - підлеглих, беззахисних і безсловесних: перша - тому що кинула виклик умовностям, інші - тому що були бідними. Звісно, нічого з цього я тоді не розуміла, це пояснення я сформулювала у п'ятдесят років під час терапії, та попри те, що не змогла б його мотивувати, почуття фрустрації було настільки сильним, що назавжди залишило на мені печать одержимості справедливістю і звіряче несприйняття чоловічого шовінізму. Ця досада була аномальною в моїй родині, яка вважалася інтелектуальною і сучасною, та за нинішніми мірками була відверто палеолітичною.

Панчіта консультувалася не з одним лікарем, аби з'ясувати, що зі мною діється: може, її доньку мучать кольки чи в неї солітер. Моя вперта і непокірна вдача, яка в моїх братах приймалася як обов'язкова умова маскулінності, у мене була патологією. Чи не так буває майже завжди? Дівчаткам відмовляють у праві злитися і тупати ногами. В Чилі були психологи, можливо, навіть дитячі психологи, але цей засіб у ту епоху домінування різних табу призначався для безнадійних безумців, а в моїй родині до нього не вдавалися навіть у таких випадках: наших душевнохворих тримали вдома, та й усе. Моя мати благала мене бути стриманішою. "Не знаю, звідки ти набралася цих ідей, тебе ославлять як бабохлопа", - сказала вона мені якось, не пояснивши значення того дивного слова.