1. 1599 рік
24 вересня 1599 року, поки Вільям Шекспір сидів над чернеткою "Гамлета" у своєму будинку нижче за течією від театру "Глобус" в Саутерці, однією милею північніше, всього у двадцяти хвилинах ходу вздовж Темзи, різношерста група лондонців зібралася у строкатій фахверковій будівлі, освітленій ґратчастими тюдорівськими вікнами1.
Навіть тоді ці збори вважалися історичними, й нотаріуси з чорнилом і пером фіксували вкрай різноманітний склад єлизаветинського Лондона, що прийшов того дня в Зал засновників, розташований поруч із Мурґейт Філдс2. Найповажніший з усіх, обвішаний золотими ланцюжками високопосадовця, стояв сам лорд-мер, сер Стівен Соам, одягнений у червоний фустіан. Мера супроводжували два його попередники на цій посаді та кілька поважних міських старійшин - причепурених єлизаветинських міщан, чиї сивобороді лиця ховались у пернатому сплетінні батистових комірців3. Найвпливовішим серед них був напрочуд гостробородий, вбраний у горностаєве хутро і циліндр аудитор лондонського Сіті сер Томас Смайт, який сколотив багатства на імпорті смородини з грецьких островів і прянощів із Алеппо. Декількома роками раніше "аудитор Смайт" допоміг створити Левантійську компанію, яка організовувала його торговельні подорожі. Ця зустріч була його ініціативою4.
Крім цих величних стовпів лондонського Сіті, було багато й менш шляхетних купців, сповнених сподівань примножити свої статки, а також безліч амбітних кар'єристів скромнішого походження, чиї професії нотаріуси уважно занотовували: бакалійники, драпірувальники та галантерейники, "одягар", "винар", "хутровик" і "шкіряник"5. Було кілька солдатів зі шрамами, моряків і бородатих шукачів пригод з доків Вуліджа і Детфорда, побитих хвилями морських вовків, з-поміж яких дехто десять років тому воював проти іспанської Армади, всі у дублетах і з золотими сережками та морськими кинджалами, непомітно схованими за пояс. Деякі з цих матросів і мічманів разом із Дрейком і Релі атакували іспанські кораблі зі скарбами у теплих водах Карибського моря, і тепер вони представляли себе нотаріусам, користуючись ввічливим єлизаветинським евфемізмом - "приватир". Була також ціла група дослідників і мандрівників, які ходили в далекі подорожі: наприклад, дослідник Арктики Вільям Баффін, на честь якого назвали затоку на півночі. Нарешті, там також пильно все нотував самопроголошений "літописець подорожей Східною Індією", молодий Річард Гаклюйт, якому якісь шукачі пригод заплатили ? 11,5[6] за зібрання всього, що в Англії було відомо про Дорогу прянощів6.
Таку строкату компанію нечасто можна було подибати під одним дахом, але всі вони зібралися з однією метою: подати немолодій королеві Єлизаветі I - 66-річній жінці з накладним волоссям - прохання про створення компанії "для участі в так званій подорожі до Східних Індій та інших земель і країн, розташованих поблизу, задля торгівлі... купуючи чи обмінюючи такі товари, вироби, коштовності чи речі, які ці землі чи країни можуть продати чи придбати... (які, з Божої милості, вестимуть до процвітання)"7.
За два дні до цього Смайт зібрав 101 заможного купця та змусив їх зробити особисті внески на суму від ? 100 до ? 3000 - тоді це були значні суми. Загалом Смайт зібрав 30 133 фунти 6 шилінгів та 8 пенсів[7]. Для цього інвестори укладали договір і вказували свій внесок в абонементній книзі, "вписавши його власноруч", як стверджувалося, "задля честі нашої рідної країни та для розвитку торгівлі й товарообігу в межах королівства Англії".
Читати історію задом наперед - завжди помилка. Ми знаємо, що Ост-Індська компанія (ОІК) зрештою досягла контролю майже над половиною світової торгівлі та стала наймогутнішою корпорацією в історії, "державою під виглядом купця", за відомим висловом Едмунда Берка. У ретроспективі зростання Компанії видається майже неминучим. Але в 1599 році все мало зовсім інакший вигляд, адже на момент її заснування складно було знайти починання з меншими шансами на успіх.
У той час Англія була відносно бідною, здебільшого сільськогосподарською країною, яка змарнувала майже століття, воюючи сама із собою через найбільше для тієї доби джерело розбрату - релігію8. В ході цієї боротьби Англія (що багатьом світлим головам у країні видавалось актом умисного самоскалічення) в односторонньому порядку відрізала себе від найвпливовішого інституту в Європі, перетворившись в очах багатьох європейців на щось на кшталт країни-парії. Як наслідок, ізольовані від своїх спантеличених сусідів англійці були змушені нишпорити по всьому світу в пошуках нових ринків і комерційних можливостей десь за кордоном. Робили вони це з піратським запалом.
Тон задав сер Френсіс Дрейк. Дрейк прославився на початку 1560-х років як пірат, що вчиняв набіги на іспанські каравани з мулів, завантажені сріблом, які прямували від шахти до порту вздовж Панамського перешийка. Збивши на цих набігах деякі статки, в 1577 році Дрейк вирушив у трирічне кругосвітнє плавання на кораблі "Golden Hind" ("Золота лань"). Це була лише третя спроба навколосвітнього плавання, яке уможливилося завдяки вдосконаленню компасів та астролябій, а також завдяки погіршенню стосунків з Іспанією та Португалією9.
Дрейк вирушив у плавання, маючи "великі сподівання щодо золота [і] срібла... прянощів і червців", і його плавання підживлювалося періодичними набігами на іберійські судна. Після захоплення чергової добряче завантаженої португальської караки Дрейк повернувся додому з вантажем, "рясно сповненим золотом, сріблом, перлами та коштовним камінням", оціненим більш як у ? 100 тис.[8] Серед усіх подорожей першовідкривачів ця була однією з найприбутковіших. Грабунок і розбій, спрямовані проти старих багатих іберійських імперій, які в той час контролювали Південну та Центральну Америку, відбувалися з дозволу корони та, по суті, були формою санкціонованої єлизаветинською державою організованої злочинності, контрольованої олігархами з Вайтгола та Чарінг-Крос. Коли суперник Дрейка сер Волтер Релі та його команда повернулися з аналогічного рейду, іспанський посол негайно засудив їх як "піратів, піратів, піратів"10.
Багато людей, яких іспанський посол також назвав би піратами, були присутні того дня у Залі засновників. Потенційні інвестори Компанії знали, що ця група мореплавців і шукачів пригод, хоч би якими талановитими приватирами вони були, досі була не надто успішною з погляду складних навичок далекосяжної торгівлі або мистецтва створення та довготривалої підтримки життєздатних колоній. Справді, порівняно з багатьма своїми європейськими сусідами, англійці були справжніми дилетантами з обидвох цих питань.
Їхні пошуки легендарного Північно-Західного проходу до островів Прянощів скінчилися катастрофою, і не на Молуккських островах, як вони планували, а на краю полярного кола, де англійські галеони застрягли посеред морської криги, їхні пошарпані корпуси потрощили айсберги, а екіпаж роздерли білі ведмеді11. Їм також не вдалося захистити свої молоді протестантські колонії в Ірландії, які в 1599 році зазнали жорстокого нападу. Спроби англійців проторити собі шлях у работоргівлю в Карибському басейні ні до чого не привели, а намагання заснувати англійську колонію у Північній Америці закінчилися повним крахом.
У 1584 році сер Волтер Релі заснував перше британське поселення на острові Роанок, на південь від Чесапікської затоки, в районі, який він назвав Вірджинією на честь своєї королеви. Але колонія проіснувала лише рік, і до червня 1586 року її вже полишили - коли допоміжний флот виявив, що поселення спустіло. Корабель із новими колоністами дістався берегу, і з'ясувалося, що форт і будинки в ньому вщент зруйновані, а про долю поселенців немає жодних свідчень, крім одного скелета та назви місцевого індіанського племені кроатоан, вирізаної великими літерами на дереві. Від 90 чоловіків, 17 жінок та 11 дітей, яких Релі залишив тут лише два роки тому, не лишилося жодних слідів. Здавалося, що поселенці розчинились у повітрі12.
Навіть два найдосвідченіші мореплавці та дослідники Сходу в Лондоні, які були присутні у Залі засновників, повернулися зі своїх подорожей не більш як із цікавими історіями, не зберігши ні екіпажу, ні вантажу.
Першим із них був Ральф Фітч. У 1583 році він відшвартувався з Фалмута на кораблі "Tyger" ("Тигр"). Його спрямувала на Схід для закупівлі прянощів нова Левантійська компанія аудитора Смайта, і Фітч попрямував сушею від Левантійського узбережжя через Алеппо, але дістався лише острова Ормуза, де португальці заарештували його як шпигуна. Звідти його у ланцюгах відправили у Ґоа, де пригрозили віддати на страппадо - інквізиційний варіант тарзанки, коли людину скидали з вишини, прив'язавши до мотузки. Кажуть, що цей безжальний до кісток посмик, коли мотузка зупиняє стрімке падіння, був іще болючішим, ніж диба - улюблений вид катувань єлизаветинців.
Фітчу, поручившись за нього, допоміг втекти отець Томас Стівенс, англійський єзуїт, що тривалий час мешкав у Ґоа, і тому вдалося проскочити крізь багаті деканські султанати до могольської столиці XVI століття в Аґрі, а звідти через Бенгалію на Молуккські острови13. Повернувшись через три роки до Лондона, він уразив місто своїми мандрівними історіями та став таким знаменитим, що Шекспір згадує його корабель у "Макбеті": "Поплив на "Тигрі" муж її в Алеппо"[9]. Але хоча Фітч і мав при собі багато цікавих подробиць щодо торгівлі перцем, жодної перчини він із собою не привіз14.
Наступне намагання Левантійської компанії ввійти у торгівлю прянощами, цього разу через море, виявилося ще невдалішим. Подорож сера Джеймса Ланкастера Індійським океаном у 1591 році стала першою англійською спробою досягти Сходу через мис Доброї Надії. Гроші та озброєні судна надали аудитор Смайт та його Левантійська компанія. Але у підсумку лише один із чотирьох кораблів Ланкастера - "Едвард Бонавентура" - повернувся з Індій, та й то лише із залишками команди. П'ятеро вцілілих чоловіків і хлопчик повернулися додому з вантажем перцю, який вони раніше награбували з португальського судна. Сам Ланкастер, який опинився на Коморських островах разом із кістяком своєї команди після того, як його корабель зазнав аварії через негоду, в 1594 році зрештою прибув додому. Дорогою він застряг у штилі, переніс цингу, втратив три кораблі та на власні очі побачив, як майже всіх членів його екіпажу порубали на смерть розлючені острів'яни. Пощастило, що Левантійська компанія мала глибокі кишені, адже плавання обернулося катастрофічним фінансовим крахом15.
На відміну від цих недбалих буканьєрів, їхні більш досвідчені суперники - португальці та іспанці - вже понад століття займалися створенням прибуткових космополітичних імперій, що простягалися всією земною кулею, імперій, масовий імпорт золота з Нового світу в які перетворив Іспанію на найбагатшу країну й надав Португалії контроль над східними морями та прянощами, що дозволило їй посісти друге місце. І справді, єдиним суперником піренейців, на злість англійцям, виявилася крихітна й віднедавна незалежна республіка Голландія, населення якої не становило й половини населення Англії і яка позбулась іспанського панування лише двадцять років тому, у 1579-му.
Саме нещодавні приголомшливі успіхи голландців зібрали докупи цю різношерсту групу лондонців. За три місяці до цього, 19 липня, адмірал Якоб Корнелізун ван Нек з голландської компанії "Ван Верре" - Компанії далеких країн - успішно повернувся з Індонезії з величезним вантажем спецій - 800 тоннами перцю, 200 тоннами гвоздики та величезною кількістю кориці й мускатного горіха. Це плавання принесло безпрецедентний прибуток у 400 відсотків: "Ніколи ще до Голландії не прибували кораблі з таким багатим вантажем", - писав один заздрий спостерігач із Левантійської компанії16.
Уже у серпні, після "успіху подорожі, здійсненої голландською нацією", англійські купці завели розмови про можливість створення власної компанії для проведення подібних подорожей, аби купувати прянощі не у близькосхідних посередників, які втричі накручували ціну, накладаючи комісію, а безпосередньо у виробників, на протилежному боці планети, в Східних Індіях. Провідниками цього починання знову стали купці з Левантійської компанії Смайта, які зрозуміли, як писав один із них у листі з грецького острова Хіос, що ця голландська "торгівля в Індії геть зовсім перекреслила наші справи в Алеппо"17.
Останньою краплею стало те, що голландці спрямували до Лондона делегацію, аби спробувати скупити англійські судна для подальших східних плавань. Для гордості єлизаветинського Лондона це вже було занадто. Посланцям Амстердама, що чекали у старому Сталевому дворі Гамбурзької компанії, було сказано: "Нашим лондонським купцям знадобляться всі наші кораблі, і жоден з них не можна продати голландцям. Ми самі маємо намір негайно розпочати торгівлю зі Східними Індіями"18. Зустріч у Залі засновників стала прямим наслідком цієї відмови. Як вони зазначили у своєму проханні на Таємній раді при Єлизаветі, ними керувало "не менше бажання розвивати торгівлю своєї рідної країни, ніж бажання голландських купців приносити користь власній державі... Заради честі нашої батьківщини та розвитку торгівлі... цьогоріч вирушити у подорож до Східних Індій"19.
Майже чверть акціонерів цієї подорожі та семеро із п'ятнадцяти початкових членів правління підприємства були вельможами з Левантійської компанії. Вони не безпідставно побоювалися, що голландці знецінили їхні поточні інвестиції у торгівлю прянощами, тому надали не лише третину стартових внесків, а й багато кораблів і службових приміщень, де проходили перші зустрічі. Тож "Компанія купців Лондона, які торгують у Східних Індіях", початково виявилася переродженням Левантійської компанії та інструментом у руках акціонерів задля розширення наявної торгівлі на Далекий Схід через прокладання морського шляху та залучення якомога більшого нового капіталу20.
Саме тому Смайт і його компаньйони вирішили заснувати нову компанію та відкрити її для всіх, хто бажає зробити свій внесок, а не просто розширити сферу впливу чинної монополії. Адже, на відміну від Левантійської компанії, яка мала постійну раду в складі п'ятдесяти трьох взаємозалежних вкладників, Ост-Індська компанія від самого початку задумувалась як акціонерна корпорація, відкрита для всіх інвесторів. Смайт і його партнери вирішили, що на тлі колосальних витрат і високих ризиків "настільки віддалена торгівля не може керуватись інакше, як за допомогою спільної та об'єднаної участі"21. Зрештою, йшлося про астрономічно високі витрати. Товари, які вони збиралися придбати, були вкрай дорогими, їх транспортували на величезних і дорогих суднах, які мали бути укомплектовані великими екіпажами та захищені артилеристами й професійними мушкетерами. Крім того, навіть якщо все піде за планом, на повернення вкладів підуть роки.
Ідея акціонерного товариства виявилась одним з найбільш блискучих і революційних нововведень тюдорівської Англії. Іскру цієї ідеї породив кремінь середньовічних ремісничих гільдій, де купці та майстри могли об'єднувати свої ресурси задля створення підприємств, які ніхто не міг дозволити собі заснувати самотужки. Але ключовою відмінністю акціонерного товариства стала його спроможність залучати пасивних інвесторів, які мали гроші, щоб вкластись у проєкт, але особисто не керували справами. Такі акції міг купити чи продати будь-хто, а їхня ціна могла зростати чи падати залежно від попиту й успішності справи.
Така компанія мала стати "єдиним акціонерним і політичним тілом", тобто корпорацією, а тому могла набути правосуб'єктності та свого роду корпоративного безсмертя, що дозволяло їй переживати смерті окремих акціонерів, "подібно до того, - за словами правознавця Вільяма Блекстона, - як річка Темза залишається тією самою річкою, хоча частини, що її складають, щоразу змінюються"22.
За сорок років до цього, в 1553-му, попереднє покоління лондонських купців розпочало створення першого у світі акціонерного товариства: Московської компанії, або, якщо навести її повну чудову назву, "Гільдії та компанії купців-мандрівників для відкриття земель, країн, островів і невідомих місць"23. Її початковою метою було перевірити ідею, яку колись обстоювали класичні географи, вважаючи, що світ - це острів, оточений океаном, а отже, що має існувати північний прохід до прянощів і золота Далекого Сходу, подібний до шляху через мис Доброї Надії, і цей прохід мав бути вільним від усіх піренейських конкурентів.
Хоча директори Московської компанії невдовзі дійшли висновку, що північного проходу не існує, у процесі його пошуку вони знайшли та успішно комерціалізували прямий сухопутний маршрут до Персії через Росію. Допоки в 1580 році наступ турків-османів не перерізав цей шлях, вони здійснили шість успішних рейсів до Ісфагана та інших великих базарних міст регіону, де зуміли отримати пристойний прибуток24.
У 1555 році Московська компанія нарешті отримала королівську хартію, в якій були прописані її привілеї та обов'язки. У 1583 році хартії також здобули Венеційська і Турецька компанії, які в 1592 році об'єдналися у Левантійську. У тому ж році було засновано работорговельну компанію Сьєрра-Леоне. Отже, Ост-Індська компанія йшла вже уторованим шляхом, і королівська хартія мала дістатись їй без складнощів. Мало того, королева хотіла зберегти підтримку Сіті на випадок імовірного повстання непокірного Роберта Девере, графа Ессекса, і вона виявилася напрочуд прихильною до їхнього клопотання25.
Але майже одразу ж із Таємної ради надійшли накази призупинити започаткування Компанії та підготовку до подорожі. Тривали мирні перемовини з Іспанією, що розпочалися в 1598 році після смерті короля Філіпа II, і їхні світлості "вважали вигіднішим... укласти мир, ніж перешкоджати йому" ворожнечею, тому ухвалили рішення, що мандрівні підприємці повинні "утриматися від будь-яких кроків у цій справі протягом поточного року".
Купцям, жоден з яких не належав до аристократії й не мав ані авторитету, ані впливу при дворі, лишалося тільки чекати. Протягом дванадцяти місяців здавалося, що амбітна ідея створити англійську компанію для торгівлі зі Сходом так і залишиться мрією.
Лише після провалу мирних перемовин з іспанцями влітку 1600 року Таємна рада змінила думку та стала почуватися досить впевнено, щоб говорити про загальну свободу пересування морями та право всіх націй спрямовувати кораблі туди, куди вони забажають. Майже рівно за рік після подання клопотання, 23 вересня 1600 року, акціонери нарешті отримали "добро": "Її Величність має бажання, - сказали їм, - аби вони рухалися до своєї мети... і розпочали зазначене плавання"26.
31 грудня 1600 року, в останній день першого року нового століття, "Управитель і компанія лондонських купців, що торгують у Східних Індіях", у складі 218 осіб отримали королівську хартію27.
Як виявилося, вона надавала значно ширші повноваження, ніж очікували чи навіть сподівалися прохачі. Крім свободи від усіх мит протягом перших шести плавань, їм була надана п'ятнадцятирічна британська монополія на "торгівлю у Східних Індіях" - нечітко окресленому регіоні, в який, як вважатиметься незабаром, входять усі торгові та транспортні сполучення між мисом Доброї Надії та Магеллановою протокою. Крім того, їм надавалися напівсуверенні права на управління цими територіями та створення армій. Формулювання було достатньо розмитим, аби дозволити майбутнім поколінням чиновників ОІК використовувати його для поширення своєї юрисдикції на всіх англійських підданих в Азії, карбування грошей, зведення укріплень, ухвалення законів, ведення воєн, провадження незалежної зовнішньої політики, судочинства, винесення покарань, запроторення англійських підданих до в'язниці та заснування англійських поселень. Небезпідставно один із більш пізніх критиків і памфлетистів скаржився, що Компанія отримала монополію на "майже дві третини торгового світу"28. І хоча на це пішло понад два з половиною століття, формулювання в хартії ОІК від самого початку створювали можливості для її перетворення на імперську потугу, що має власний суверенітет та контролює людей і території29.
У цей проміжний рік мандрівні купці не сиділи без діла. Вони побували в Дептфорді, де "оглянули кілька суден", одне із яких, "May Flowre" ("Травнева Квітка"), згодом прославиться своєю зворотною подорожжю30. Чотири судна було придбано й заведено у сухий док для переобладнання. Зважаючи на брак часу, було дозволено видавати щодня по діжці пива, "аби робітники краще трималися купи й не тікали з роботи на пиятику". 900-тонний флагман компанії, колишнє каперське судно, спеціально побудоване для набігів на іспанські кораблі в Карибському морі, "Scourge of Malice" ("Батіг злоби") було перейменовано на "Red Dragon" ("Червоний дракон"), щоб позбутися виразно піратського звучання.
Згодом торговці стали закуповувати не лише вантажі, а й нові щогли, якорі та такелаж, а також складати докладні описи свого мореплавного обладнання - "кеджери", "драблери", "весь стандартний такелаж і кручені канати", "добрі й не дуже троси, дуже хороший основний курсовий бонет" і "1 великий верповальний гаузер"[10]. Також було необхідне озброєння: "40 мушкетів, 24 піки, 13 сакерів, 2 фаулери, 25 бочок пороху", а також "щітки, ковші та рамери" для гармати31.
Вони також активно замовляли бочки, які мали містити "пиво, 170 тонн, 40 тонн свинини у гоґсгедах[11], 12 тонн сухих бочок із вівсом, одна тонна сухих бочок під гірчичне насіння, одна тонна сухих бочок під рис... добре висушене печиво... хороша риба... дуже суха", а також "120 волів" і "60 тонн сидру". Тим часом фінансисти з їхнього числа почали збирати золоті й срібні злитки на ? 30 тис.[12], а також різні товари для торгівлі після прибуття - вони називали це "інвестиціями" у залізо, олово й англійське сукно, які, на їхню думку, становитимуть товари, варті обміну на індонезійський перець, мускатний горіх, гвоздику, мацис, кардамон та інші ароматні спеції й коштовності, які вони сподівалися привезти додому32.
Сталася остання затримка. У лютому 1601 року голова й натхненник молодої Компанії аудитор Смайт відбув коротке ув'язнення в лондонському Тауері за звинуваченням у співучасті в заколоті необачного графа Ессекса33. Проте через два місяці після офіційного ухвалення хартії, 13 лютого 1601 року, "Червоний дракон" відшвартувався від причалу у Вулиджі та пронісся Темзою крізь холодний лютневий туман. За ним рушили три менших ескортних судна - "Hector" ("Гектор"), "Susan" ("Сьюзен") і "Ascension" ("Вознесіння"). На чолі експедиції знову стояв суворий, але тепер уже навчений життям сер Джеймс Ланкастер. Він засвоїв кілька уроків зі своїх попередніх пригод і взяв із собою лимонний сік, аби запобігти поширенню цинги серед команди, а також належне озброєння - не менш як тридцять вісім гармат, аби дати відсіч будь-кому, хто трапиться на шляху34.
Плавання розпочалося до сміху невдало. Щойно вони полишили гирло Темзи, вітер ущухнув, і протягом двох місяців флот принизливо стояв на мілині у Ла-Манші неподалік від Дувра. Але зрештою вітер посилився, і вже у вересні флот дістався мису Доброї Надії, де й став перепочити. Намагаючись донести до тубільців, які зустрічали їх, що він хоче придбати м'ясо, Ланкастер виявив неабиякі лінгвістичні здібності, які згодом стануть відмінною рисою англійського імперіалізму: "заговорив з ними мовою худоби... "му-у" для позначення корів і волів, і "бе-е" для овець". Потім вони вирушили на Маврикій, де на березі знайшли низку скельних малюнків. Це були не надто гарні новини - так п'ять голландських кораблів позначили свій візит всього п'ять місяців тому35.
Лише у червні 1602 року флот Ланкастера дістався індонезійського Ачеху, де розпочалися перемовини із султаном щодо продажу прянощів. Згодом команда помітила португальську караку. В Ланкастера була рекомендація, аби його люди поводилися "по-купецьки", але йому також було дозволено практикувати піратство щодо іспанських або португальських суден, якщо "це не наражатиме на шкоду та небезпеку". Він не вагався.
За рік, 1 червня 1603 року, в Лондон через Францію стали доноситися чутки, що перший флот Компанії успішно повернувся в європейські води. Але тільки 6 червня Ланкастер нарешті кинув якір на південному узбережжі в Даунсі, "за що хвала Всесильному Богові, який позбавив нас нескінченних ризиків і небезпек"36. Цього разу Ланкастер повернув усі чотири судна цілими та повними вантажу. Він привіз не менш як 900 тонн перцю, кориці та гвоздики, більшість з яких були награбовані з португальської караки, що сукупно з іншими прянощами, придбаними в Ачеху, принесло неймовірний прибуток у 300 відсотків.
Це була перша з п'ятнадцяти експедицій ОІК, які відбулися протягом наступних п'ятнадцяти років. Але насправді це була дрібниця порівняно з тим, чого вже досягли голландці по той бік Ла-Маншу. У березні 1602 року, коли Ланкастер іще перебував на Молуккських островах, низка голландських компаній в Ост-Індії домовилася про об'єднання, після чого голландська Ост-Індська компанія VOC (Vereenigde Oostindische Compagnie) здобула державну монополію на торгівлю зі Сходом. Коли амстердамські бухгалтери підрахували всі внески, з'ясувалося, що VOC зібрала майже вдесятеро більше грошей, ніж англійці, і одразу змогла запропонувати інвесторам дивіденди у розмірі 3600 відсотків37.
Порівняно з цим, англійська компанія протягом багатьох років лишалася досить скромним підприємством з доволі обмеженими амбіціями. Усі початкові хвилювання торговців у Залі засновників були підкріплені відносно скромною сумою в ? 68 373, на відміну від голландців, які на той час зібрали для свого підприємства-конкурента разючу суму - ? 550 тис.[13] Відтоді голландці продовжували збирати внески, а англійська компанія, навпаки, насилу вичавлювала бодай те, що обіцяли початкові акціонери.
У жовтні 1599 року в документах Компанії з'явилися перші скарги на "бездіяльність багатьох акціонерів, які вписали свої імена", але "досі не принесли грошей". За кілька місяців директори почали погрожувати суворішими санкціями тим, хто не дотримається своїх обіцянок, даних у Залі засновників. 11 січня 1600 року вони "наказали, аби кожен брат із нашого товариства, який... порушить якусь із ваших постанов, опинився у в'язниці та залишався там, допоки генералітет вважатиме за потрібне". Потім було видано ордер на ув'язнення чотирьох осіб у Маршалсі, якщо ті не заплатять протягом чотирьох днів.
Виплодком такого недофінансування стала маленька компанія з невеликим флотом, яка не мала власного постійного капіталу, а мала лише індивідуальні внески на окремі плавання. На цьому етапі англійцям неабияк бракувало глибоких кишень із грошима, що вони були у голландців. До того ж уяву багатих англійських дворян дедалі більше захоплювали Вірджинія та Новий світ, не в останню чергу тому, що цей варіант видавався доступнішим і менш ризикованим: пропозиція віддати десять шилінгів за ділянку в 100 родючих акрів у Вірджинії була куди привабливішою, ніж покласти ? 120[14] за десять волатильних акцій Ост-Індської компанії. На той час ОІК могла сподіватися стати хіба що міноритарним гравцем на одному з найбільш багатих, складних і конкурентних ринків у світі38.
На тлі серйозних ризиків компанія також не могла знайти співробітників, рівень яких дозволив би успішно звершувати цю непросту справу. "Нерідко вони потрапляють до нас із Ньюгейту [в'язниці], як зізналося кілька людей, - сказано в одному з перших листів Компанії, в якому вона скаржиться на якість своїх новобранців, - проте ми можемо підтримувати їхню дисципліну. Хоча останнім часом у нас з'явилися деякі особи з Бедлама [притулку для божевільних]"39. Уже надходили свідчення про те, що службовці Компанії "вдаються до небезпечних розпуст із пиятикою та шльондрами", а в іншому листі директори закликали намагатися набирати "цивільних, тверезих людей", а "недбалих чи безпутних осіб або звичайних п'яниць не приймати"40.
На початку XVII століття було здійснено багато інших плавань, які переважно приносили скромний прибуток, але від самого початку ОІК не могла змагатися з краще озброєним, значно багатшим і більш умілим морським Ост-Індським флотом голландців. "Ці [голландські] товстуни так знахабніли, - скаржився один Ост-Індський капітан, - що, якщо ми зволікатимемо й далі, вони претендуватимуть на всю Індію, тож ніхто не вестиме торгівлю, окрім них самих або без їхньої згоди; але я сподіваюся, що їхню пиху трохи вкоротять"41. Проте не голландці виявилися тими, чию пиху належало вкоротити. У 1623 році англійська факторія (торговельна станція) на Амбоні (одному з Молуккських островів) зазнала нападу голландського війська VOC і десятеро англійців були закатовані та страчені. Це поклало початок кільком десятиліттям протистояння між Англією та Голландією, в якому, попри окремі успіхи, англійці щоразу опинялись у гіршому становищі. Якось голландський флот навіть піднявся Темзою й атакував Ширнес, знищивши судна у корабельнях Чатема і Рочестера42.
Після ще кількох кровопролитних зіткнень директори ОІК вирішили, що у них немає іншого виходу, крім як лишити прибуткові Острови прянощів і торгівлю ароматними спеціями голландцям і зосередитися на менш конкурентних, але потенційно перспективніших секторах торгівлі в Азії: на тонкому бавовняному текстилі, індиго та ситці.
Джерелом усіх трьох згаданих предметів розкоші була Індія.
28 серпня 1608 року в ході Третього плавання брутальний капітан Вільям Гокінз неподалік міста Сурат поставив на якір свій корабель "Гектор", ставши першим командиром судна ОІК, що ступив на індійську землю43.
На той час населення Індії становило 150 мільйонів осіб - приблизно п'яту частину від усього населення світу, - і їй належало близько чверті світового виробництва. Справді, з усякого погляду вона була глобальною промисловою базою та світовим лідером у виробництві текстилю. Недарма так багато англійських слів, пов'язаних із ткацтвом - chintz (ситець), calico (коленкор), shawl (шаль), pyjama (піжама), khaki (хакі), dungaree (комбінезон), cummerbund (пасок), taffeta (тафта), - мають індійське походження44. На неї, поза сумнівом, припадала значно більша частка світової торгівлі, ніж на будь-яку іншу подібну територію, а вплив її економічної потуги досяг навіть Мексики, де текстильне виробництво стикнулося з кризою деіндустріалізації внаслідок імпорту індійських тканин45. Для порівняння: населення Англії тоді становило всього 5 % від населення Індії, а вироблялося там трохи менш як 3 % світових промислових товарів46. Значна частина цього прибутку йшла у скарбницю Великих Моголів у Аґрі, що робило могольського імператора найбагатшим монархом світу зі статками понад ? 100 млн[15].
Столиці Великих Моголів були тогочасними мегаполісами: "Вони не мають собі рівних ані в Азії, ані в Європі, - вважав єзуїт Антоніо Монсерат, - ані за розмірами, ані за кількістю населення, ані за багатством. Їхні міста переповнені купцями, які з'їжджаються з усієї Азії. Немає такого мистецтва чи ремесла, яке б там не практикувалося". У період з 1586 по 1605 рік європейське срібло стікалося в країну Моголів із разючою швидкістю - 18 тонн на рік, бо, як зауважив Вільям Гокінз, "усі народи привозять гроші та купують товари за однаковою ціною"47. Для своїх зубожілих сучасників на Заході, що вешталися вулицями з гульфіками, зодягнені в шовк та усипані коштовностями Моголи були живим утіленням багатства і влади - це значення відтоді й закріпилося за англійським словом mogul, тобто магнат.
На початку XVII століття європейці звикли до легких воєнних перемог над іншими народами світу. У 1520-х роках іспанці за лічені місяці розгромили величезні армії могутньої імперії ацтеків. На Островах прянощів (Молуккський архіпелаг) голландці вже почали спрямовувати свої гармати на тих самих правителів, з якими вони раніше торгували, спалюючи міста, руйнуючи порти й убиваючи тих самих острів'ян, які пливли на каное, щоб привітати їх. На одному лише острові Лонтор 800 жителів були поневолені та насильно вивезені для роботи на нових голландських плантаціях з прянощами на острові Ява; сорок сім вождів були піддані тортурам і страчені48.
Але спробувати зробити щось подібне з Великими Моголами, як невдовзі зрозумів капітан Гокінз, жодна європейська нація не могла, зокрема тому, що під Моголами ходили небувалі 4 мільйони озброєних людей49. Коли у 1632 році імператор виявив, що португальці без дозволу будують "помешкання надзвичайної краси та сили" у Хуґлі в Бенгалії, а також порушують могольські правила, насильно навертаючи людей у християнство, він наказав атакувати португальське поселення та вигнати португальців.
Місто поступилося могольським військам за кілька днів, а спроби жителів тікати вниз Ґанґом перервали хитрістю - перекинули через річку бонове загородження. Чотириста португальських бранців "разом з ідолами цих зашорених невірних" були спрямовані в Аґру благати про милість. Тих, хто чинив спротив, "розділили [як рабів] між амірами", як свідчить "Падшахнама", "щоб їх помістили у в'язниці та катували. Більшість із них загинула". Португальський віцекороль Ґоа ніяк не міг цьому зарадити50.
З огляду на це компанія зрозуміла, що для успішної торгівлі з Моголами їй знадобляться не тільки партнери, а й дозволи, а це потребувало налагодження зв'язків із самим могольським імператором. Гокінзу знадобився рік, аби дістатися Аґри, що він зумів зробити, переодягнувшись афганським дворянином. Відбулася коротка зустріч з імператором, з яким він спілкувався турецькою, після чого Джаханґір утратив інтерес до напівосвіченого морського вовка й відправив його додому з подарунком у вигляді християнської дружини-вірменки. Ця місія не принесла особливих результатів, і незабаром місцеві чиновники відігнали від суратської якірної стоянки Сувалі (або Сволі Гол, як її називали англійці) ще один флот ОІК на чолі з капітаном сером Генрі Мідлтоном, наказавши йому покинути порт після погроз із боку тамтешніх португальських мешканців51.
Назрівала потреба у новій, більш солідній місії, і цього разу Компанія переконала короля Якова спрямувати туди королівського посланця. Ним став представник Двору, член парламенту, дипломат, дослідник Амазонії, посол при Оттоманській Порті, який сам звав себе "людиною честі", сер Томас Ро52. У 1615 році Ро нарешті прибув до Аджмера, привізши у подарунок "мисливських собак" (англійських мастифів і ірландських хортів), англійську парадну карету, кілька картин маньєристів, англійський вірджинел і купу ящиків червоного вина, до якого, як він чув, Джаханґір мав слабкість. Але Ро, попри це, провів низку важких розмов з імператором. Коли йому нарешті дарували аудієнцію, Ро вклонився й спробував негайно перейти до справи й порушити тему торгівлі та пільгових митних зборів, але імператор-естет ледве приховував свою нудьгу від подібних розмов.
Зрештою, Джаханґір виявився надзвичайно чутливою, цікавою та розумною людиною: спостережливим до навколишнього світу, а також - пристрасним колекціонером всякої дивини, від венеціанських мечів і глобусів до сефевідських шовків, нефритових камінчиків і навіть бивнів нарвала. Як гордий спадкоємець індо-могольської наукової та естетичної традиції, крім підтримки імперії та замовлення великих витворів мистецтва, він активно цікавився розведенням кіз і гепардів, медициною та астрономією, а також мав невгамовну жагу до тваринництва, наче якийсь землевласник доби Просвітництва з подальших поколінь.
Його цікавило саме це, а не питання торгівлі. Кілька місяців тривали бесіди, у ході яких двоє чоловіків говорили на різні теми. Ро намагався спрямувати розмову в бік торгівлі та дипломатії, а також фірманів (імперських наказів), які потребувалися, щоб підтвердити "його прихильність до англійської факторії" в Сураті та до "започаткування стійкої та надійної торгівлі й поселення для моїх співвітчизників" у "постійній любові та мирі". Але Джаханґір запевняв його, що всі ці буденні справи можуть почекати, і натомість ставив запитання про далекий туманний острів, з якого приїхав Ро, про дива, що там відбуваються, і про мистецтво, яке там створюється. Ро дійшов висновку, що Джаханґір "чекає на значні подарунки й коштовності та не бажає ніякої іншої торгівлі, окрім тієї, що живила б його ненаситну спрагу до каменів, багатств і рідкісних витворів мистецтва"53.
"Він запитав мене, який подарунок ми привеземо йому", - зауважив Ро.
Я відповів, що зв'язок [між Англією та могольською Індією] ще молодий і дуже слабкий і що в нашій країні можна знайти багато напрочуд дорогої та цінної дивини, яку надсилатиме наш король, а купці шукатимуть по всьому світу, якщо їм гарантують спокійну торгівлю та захист на вигідних умовах.
Він запитав, що це за дива, про які я згадав, і чи маю я на увазі коштовності та дорогоцінне каміння. Я відповів, що ні: ми не вважаємо за належний дарунок повертати назад речі, які привезли з тих місць, над якими він є найвищим владикою. Але ми намагалися знайти для Його Величності речі, які виявилися б тут рідкісними чи взагалі невідомими. Він сказав, що це дуже добре, але що він хотів би мати англійського коня. І ось після численних жартів, веселощів і хвастощів щодо мистецтв його країни він перейшов до запитань про те, як часто на день я п'ю, скільки й що саме. Що п'ють в Англії? Що таке пиво? Як його роблять і чи можу я виготовити його тут? У цьому всьому я задовольнив його великий державницький інтерес...54
Інколи Ро дозволяв собі зневажливу критику могольського правління ("релігія - все, закон - ніщо"), - але, попри це, він був абсолютно зачарований. У листі на Вайтгол-стріт до майбутнього короля Карла I, надісланому з прекрасної напівзруйнованої фортеці Манду в Центральній Індії, де йшлося про святкування дня народження імператора у 1616 році, Ро повідомляв, що він потрапив у світ майже неуявлéнної розкоші.
Урочистості відбувались у чудово спроєктованому, "надзвичайно великому та красивому саду, на оточеній водою площі, навколо якої висаджені квіти та дерева, а посередині на вивищенні стояли налагоджені терези... з величезною купою золота", на яких імператор мав зважувати коштовності.
Тут перебували вельможі, які сиділи на килимах, поки нарешті не з'явився король, він був обвішаний діамантами, рубінами, перлами та іншими коштовностями, настільки великими, настільки прекрасними! Його голова, шия, груди, руки, передпліччя, зап'ястя, пальці, на кожному з яких було щонайменше два чи три перстні, були оповиті ланцюжками з діамантів, рубінів завбільшки з волоський горіх, а деякі й більше, і перлин таких, що очі мої сліпнули... у коштовностях, які є однією з його принад, він сам - світова скарбниця, адже купує все, що бачить, і нагромаджує дорогоцінне каміння так, ніби збирається щось будувати [з них], а не носити їх"55.
Моголи, своєю чергою, з певною цікавістю дивилися на англійців, але навряд чи були ними вражені. Джаханґір дуже захоплювався англійським мініатюрним зображенням однієї з подружок Ро - можливо, це була леді Гантінґдон, якій він пристрасно писав з Індії56. Англійська парадна карета також викликала захоплення, але Джаханґір наказав негайно оновити її злегка пошарпану внутрішню тюдорівську оздобу могольською золотою тканиною, а потім вкотре продемонстрував рівень могольської кар-хани, себто майстерні, створивши ідеальну копію всієї карети ледь не за тиждень, аби його кохана імператриця Нур Джахан мала власну карету57.
Тим часом Ро, на свій превеликий жаль, виявив, що Моголи вважають стосунки з англійцями не надто важливими. Після прибуття його поселили в ненайкраще житло: на всю делегацію було виділено всього чотири кімнати у караван-сараї розміром "не більше за пічку, такої ж форми, з круглими стелями, без освітлення, окрім дверей, настільки маленькі, що товари з двох екіпажів заповнили б їх повністю"58. Ще принизливішим було те, що його злегка припорошені дорогою подарунки невдовзі були суцільно затьмарені подарунками послів їхніх суперників португальців, які піднесли Джаханґіру "коштовності, прозорі шпінелі та перлини, які зганьбили наші англійські товари"59.
Коли після трьох виснажливих років роботи при дворі Ро зрештою повернувся до Англії, він отримав від Джаханґіра дозвіл на будівництво факторії (торговельної станції) у Сураті, згоду "на наше представництво й продовження роботи в його домініонах", а також кілька імперських фірманів, стриманих за обсягом і змістом, але корисних для подолання перешкод, які створювали могольські чиновники. Джаханґір, однак, умисно не надав жодних суттєвих торгових привілеїв, мабуть, вважаючи, що це нижче його гідності60.
Статус англійців при дворі Великих Моголів у цей період, мабуть, унаочнює одне з найвідоміших тогочасних зображень - мініатюра Джаханґірового головного художника Бічітра. Пафос цієї картини у тому, що благочестивий Джаханґір віддає перевагу спілкуванню з суфіями та святими, замість можновладних правителів. Це було не так далеко від дійсності, як може здатися: один із найпоказовіших анекдотів у свідченнях Ро оповідає про те, як Джаханґір вразив англійського посла, витративши цілу годину на розмову з праведником, якого зустрів під час своєї подорожі:
...бідний дурнуватий дідуган, увесь у попелі й полатаному лахмітті в супроводі молодого пройдисвіта. З цим вбраним у дрантя та покритим пір'ям небораком Його Величність розмовляли близько години з такою щирістю й доброзичливістю, що, мабуть, це було свідченням смирення, яке нелегко знайти серед царів... Він узяв його своїми руками, яких не наважувалися торкатися й найчистіші, обійняв його і, тричі поклавши руку на серце та назвавши його батьком, полишив його, а також всіх нас і мене, враженого цими чеснотами неправовірного владики61.
Бічітр ілюструє цю ідею, зображаючи в центрі картини Джаханґіра, що сидить на троні в ореолі Величності, який сяє навколо нього так яскраво, що один із путті[16], заскочений у польоті, змушений, наче на картинах Преображення Господнього, ховати очі від яскравого сяйва. Інша пара путті розписує корогву такими словами: "Аллах Акбар! О царю, нехай твоє століття триватиме тисячу років!" Імператор власноруч простягає довгобородому суфієві Коран, лишаючи порожніми простягнуті руки османського султана. Що ж до Якова I, то він у своєму прикрашеному коштовностями й чаплиним пір'ям капелюсі та сріблясто-білому якобінському дублеті займає лівий нижній кут картини - нижче ніг Джаханґіра і лише трохи вище за автопортрет самого Бічітра. Король зображений у напіврозвороті у три чверті зросту - під кутом, який на могольських мініатюрах відводиться другорядним персонажам, - з кислим виразом обличчя через його низьке місце у могольській ієрархії62. При всьому тому, що Ро написав про Джаханґіра, той жодного разу не спромігся згадати його у своїх багатотомних щоденниках. Цим незграбним і простуватим торговцям і прохачам з Півночі доведеться чекати ще століття, перш ніж Моголи матимуть ласку виявити до них справжній інтерес.
За всієї своєї незграбності місія Ро поклала початок стосункам між Моголами та Компанією, які згодом переросли у щось на кшталт партнерства, а ОІК поволі обросла могольськими зв'язками. Протягом наступних 200 років вона поступово навчилася вправно функціонувати в могольській системі й робити це у могольській манері, а її чиновники добре опанували перську мову, належний придворний етикет, мистецтво підкупу потрібних чиновників і з часом обійшли всіх своїх суперників - португальців, голландців і французів - у боротьбі за прихильність імперії. І справді, успіху Компанії в цей період сильно посприяло її скрупульозне ставлення до влади Великих Моголів63. Як це добре показав дослідник її історії Санджай Субрахманьям, незабаром Компанія й справді почала описувати себе перед Моголами як "не корпоративну, а радше антропоморфну істоту, Індо-Перське створіння, на ім'я Кампані Бахадур"64.
Після повернення до Лондона Ро пояснив керівництву, що сила зброї - не варіант у стосунках з імперією Великих Моголів. "Війна і торгівля, - писав він, - несумісні". І справді, він радив утриматися навіть від будівництва укріплених поселень і вказував на те, як "португальці, які мають безліч багатих резиденцій і територій, обтяжують власну торгівлю непосильними витратами". Навіть якби Моголи дозволили ОІК будівництво форту чи двох, писав він, "я б не погодився і на один. Бо це, поза сумнівом, помилка - утримувати гарнізони й вести наземну війну в Індії". Замість цього він рекомендував "взяти за правило таке: якщо ви шукаєте прибутку, шукайте його у морі та у спокійній торгівлі"65.
Спершу Компанія дотримувалася його порад. Перші чиновники ОІК пишалися тим, що вели перемовини про комерційні привілеї, а не чинили напади на стратегічні порти, як менш стримані португальці, і ця стратегія принесла непогані дивіденди. Поки Ро займався причаруванням Джаханґіра, ще один посол Компанії, капітан Гіпон, на судні "Глобус" попрямував налагоджувати текстильну торгівлю з Коромандельським узбережжям на сході Індії та створювати другу факторію в Мачиліпатнамі - порту великого суперника Моголів з Деканського плоскогір'я, багатого на діаманти Голкондського султанату, де можна було придбати найкращі в Індії коштовності та ситець66. Невдовзі після цього у місті Патна відкрилася третя факторія, яка переважно торгувала селітрою - активним інгредієнтом пороху.
Торгівля коштовностями, перцем, текстилем і селітрою незабаром принесла ще більший прибуток, ніж голландці отримували від торгівлі ароматними спеціями: до 1630-х років ОІК імпортувала з Індії перцю на ? 1 млн, що різко змінило сформовані віками моделі торгівлі - тепер вона налагодила експорт в Італію та на Близький Схід через свою сестру Левантійську компанію. Через 30 років вони вже імпортували чверть мільйона шматків тканини, майже половину з них - з Коромандельського узбережжя67. Збитки все ще були значущими: з 1601 по 1640 рік Компанія спрямувала на схід 168 кораблів, а повернулися лише 10468. Але баланс Компанії ставав дедалі прибутковішим, тож інвестори з усієї Європи вперше почали вишикуватись у чергу, аби придбати акції ОІК. У 1613 році сукупні внески у межах першого спільного пакету акцій досягли ? 418 тис. Чотири роки по тому, в 1617-му, інвестиції в другий спільний пакет акцій становили величезну суму в ? 1,6 млн[17], уперше перетворивши ОІК на фінансового гіганта, щонайменше за англійськими мірками69. Успіхи ОІК, своєю чергою, стимулювали не тільки лондонські доки, а й новостворену Лондонську фондову біржу. До середини століття половина тих, хто обирався до вельможного Суду старійшин лондонського Сіті, були або торговцями Левантійської компанії, або директорами ОІК, або тими й тими водночас70. Один з акціонерів Компанії, раніше економічний теоретик Томас Мун, писав, що торгові операції Компанії стали "наріжним каменем для процвітання Королівства"71.
Лише у 1626 році ОІК заснувала свою першу укріплену індійську базу в Армаґоні, на північ від Пуліката, посеред Коромандельського узбережжя. Незабаром її обнесли стінами й спорядили дванадцятьма гарматами. Але збудували її нашвидкуруч і неякісно, до того ж вона виявилася непридатною до військової оборони, тому через шість років, у 1632-му, її без особливих вагань полишили. Як висловився один автор, її було "краще загубити, ніж знайти"72.
Два роки по тому ОІК учинила другу спробу. Голова Армаґонської факторії Френсіс Дей домовився з локальним правителем одного зі шматків ослабленої та роздробленої південноіндійської Віджаянаґарської імперії щодо дозволу на будівництво нового форту ОІК поруч із рибальським селищем Мадраспатнам, північніше португальської колонії Сан-Томе. І знову вибір місця був продиктований не комерційними чи військовими міркуваннями. Розповідали, що у Дея був зв'язок із тамільською жінкою, чиє село було розташовано неподалік від Мадраспатнама. Згідно з одним із сучасних джерел, Дей "був так нею зачарований" і так хотів, щоб їхні "бесіди" відбувалися якнайчастіше, що місце для форту Сент-Джордж було вибрано поблизу її рідного села73.
Цього разу колонія, яка незабаром стала зватися просто Мадрас, процвітала. Найк (правитель), який віддав їм землю в оренду, сказав, що хотів, аби ця область "цвіла та багатшала", надавши Дею дозвіл збудувати "форт і замок", вести безмитну торгівлю і "вічно користатися карбувальними привілеями". Це були великі поступки, на які більш могутні Моголи на півночі пішли лише через сто років.
Спочатку тут мешкали "тільки французький падре та зо шість рибалок, тому, аби залучити сюди жителів, було оголошено... що протягом тридцяти років митні збори стягуватися не будуть". Незабаром сюди стали стікатися ткачі та інші ремісники й торговці. Після зведення фортифікаційних стін їх іще побільшало, "адже час повернувся з ніг на голову", і жителі узбережжя стали шукати саме безпеку й захист, які надавала Компанія74.
Незабаром Мадрас перетворився на перше англійське колоніальне місто в Індії, яке мало власну невелику цивільну адміністрацію, статус муніципалітету і сорокатисячне населення. До 1670-х років місто навіть карбувало власні золоті монети - "пагоди", названі так через те, що на аверсі містили зображення храму, а реверс прикрашало мавпоподібне божество Хануман - це були запозичення з карбувальної традиції Віджаянаґари75.
Друге велике англійське поселення в Індії потрапило в руки Компанії завдяки Короні, яка, своєю чергою, отримала його як весільний подарунок від португальської монархії. У 1661 році, коли Карл II одружився з португальською інфантою Катериною Браганса, частиною її приданого, поряд із портом Танжер, став "острів Бумбай". У Лондоні спершу виникла плутанина щодо його розташування, адже мапа, що додавалася до шлюбного контракту інфанти, дорогою зникла. Ніхто при дворі не був певен, де саме розташований Бумбай, хоча лорд Верховний канцлер вважав, що це "десь поруч із Бразилією"76.
Знадобився певний час, аби розібратись у цьому складному питанні, і ще більше часу, щоб набути фактичного контролю над островом, оскільки португальський губернатор не отримував жодних інструкцій щодо його передачі та зі зрозумілих причин відмовлявся це робити. Коли у вересні 1662 року сер Абрагам Шипман вперше прибув туди з 450 людьми, щоб забрати Бомбей під англійців, його місію перервали рушничні жерла. Минуло аж три роки, перш ніж англійці нарешті змогли захопити острів, але до того часу бідолаха Шипман і всі його офіцери, крім одного, померли від лихоманки та теплового удару, сидячи на безплідному острові трохи південніше. Коли в 1665 році секретар Шипмана нарешті отримав дозвіл висадитися на острові Бомбей, для завершення цієї справи в живих лишилися лише один мічман, два каноніри та 111 молодших офіцерів77.
Попри непростий зачин, острів невдовзі довів свою цінність: бомбейський архіпелаг виявився найкращою природною гаванню в Південній Азії, і він швидко став головною військово-морською базою Компанії в Азії з єдиним сухим доком, де кораблі могли безпечно ремонтуватися під час мусону. Незабаром він перебрав у Сурата роль головного операційного центру ОІК на Західному узбережжі, тим більше що галасливі англійці ставали там все менш бажаними гостями: "їхня особиста розпуста, пияцтво і тому подібні вибрики... створення відкритих борделів і ракгаузів [тобто аракових шинків] налаштували населення проти самого нашого імені", - писав один стомлений чиновник ОІК. Не дивно, що незабаром на вулицях Сурата англійців стали обзивати "такими словами, як бан-чуд[18] і бетті-чуд[19], перекладати які я не наважуюся"78.
За тридцять років Бомбей виріс у колонію з населенням у 60 тис. осіб, мережею факторій, що зростала, судами, англіканськими церквами та великими білими житловими будинками, які оточували форт і ширилися схилом Малабарського пагорба до маєтку губернатора на березі моря. У форті навіть була неодмінна для будь-якої богобоязливої протестантської громади XVII століття принада - ешафот, де "відьмам" давали останній шанс висповідатися перед стратою79. Там також був свій невеликий гарнізон чисельністю в 300 англійських солдатів, "400 топазів [індо-португальців], 500 місцевих ополченців і 300 бгандарів [озброєних кийками пальмових винарів], які доглядали за кокосовим лісом". До 1680-х років Бомбей поступово перевершив Мадрас "як місце англійської влади й торгівлі в Ост-Індії"80.
Тим часом керівництво Компанії в Лондоні вперше почало усвідомлювати свою могутність. У 1693 році, менш ніж за століття після її заснування, виявилося, що Компанія використовує свої акції, щоб купувати підтримку парламентарів, щорічно виплачуючи впливовим депутатам і міністрам ? 1200. Як з'ясувалося, хабарі доходили навіть до генерального соліситора, який отримував ? 218, і генерального прокурора, який отримував ? 545[20]. Парламентське розслідування цього першого в світі корпоративного лобістського скандалу визнало ОІК винною у хабарництві та інсайдерській торгівлі, що призвело до імпічменту лорда-президента Ради та тюремного ув'язнення керівника Компанії.
Лише одного разу в XVII столітті Компанія зважилася використати свою силу проти Моголів, і це мало катастрофічні наслідки. У 1681 році посаду директора обійняв украй зухвалий сер Джосайя Чайлд, який починав свою кар'єру з постачання пива для флоту в Портсмуті. Джон Івлін описав його у своєму щоденнику як "перерослого скоробагатька... до огиди скупого"81. Бенгальські факторії стали скаржитися, як писав в Лондон Стрейншем Мастер, що "тут кожен дрібний чиновник шиє нас у дурні, знущаючись з нас у своє задоволення, щоб вичавити з нас усе, що можна". Ми, писав він, "принижені та зневажені" могольськими чиновниками. І це була правда: наваб Бенгалії Шайста-хан не приховував неприязні до Компанії та писав своєму другові й племіннику з материнського боку, імператору Ауранґзебу, що "англійці - компанія низьких, сварливих людей і нечесних торговців"82.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
