Розділ 2. Рибки в морі ще багато
Будь-яке побачення складається з двох етапів, і вечір нашої зустрічі з Джанет не став винятком. Ми тільки-но впоралися з вечерею, точніше, вона щойно впоралася з нашою вечерею, і виходили з ресторану. Джанет кілька разів натякнула, що не проти потусувати десь на танцях, однак я вже вирішив, що не буду з нею зустрічатися, тож проморозився. Ми прямували через автостоянку до моєї "ластівки", коли Джанет без натяків спитала, чи не хочу я поїхати до неї.
- Не хвилюйся, я живу сама. Відколи мами немає.
З того, як минуло наше побачення, і з нового погляду на Джанет у світлі наших розмов, моя симпатія до неї вивітрилася з голови, мов хміль.
- Добре! - кинув я.
Запрошуючи її на вечерю, я плекав надію, що в ній могли бути приховані внутрішня краса й чуйна душа, але тепер на це мені було глибоко начхати. Шпилі-вилі нашвидку - ото й усе, на що вона заслуговувала, та й мені треба було випустити пару. Ну а що? Я жива людина, чом би й ні? Я потребую сексу так само, як і будь-який чоловік. Хоча Джанет мене й засмутила, але дриґи-смики по бистрячку приборкали б мою кортячку тижня на два чи десь так та ще й дали б змогу якось провітрити мізки та перемкнутися. Я прицінився до її гузна і швиденько зметикував. Побачивши цей молочно-білий зад уранці, я викличу таку гидливість до самого себе, що ще місяць, а то й більше, оминатиму жінок десятою дорогою. А це доволі непогано, враховуючи, що регулярного сексу в мене наразі зась.
Я саме йшов відчиняти Джанет пасажирські двері, коли почув розлючений чоловічий голос. Звернений явно до мене:
- Так, ти, йобаний шмаркливий сцикуне!
Обернувшись, я узрів горилоподібного амбала та його біляву підзатягану самицю, які на всіх парах мчали через усю автостоянку до нас.
- Ви мені? - тільки і встиг я запитати, перш ніж він припер мене до машини.
- Так, тобі, носатий сцикуне. Якого хуя ти лупиш на мене свої срані баньки?
- Що? - геть збентежився я. - Ви про що? Хто ви такий?
Він схопив мене рукою за горло і схилився так, що його харя опинилася майже перед моїм носом.
- Ти мені тут не заливай! Я та бідна пизда, котру ти пердолив усю ніч.
- Пердолив? - перепитав я, не розуміючи його кпин.
- Ти вилуплявся на мене та пожирав очима мою дівчину, спаскудивши нам цей грьобаний вечір. Ти сучий маленький... уйобок! - Здоровань явно був не в гуморі.
- Вибачте? - знову перепитав я, не уявляючи, за що він на мене так уївся.
- Надто пізно, - сказав він, помилково зрозумівши мене.
- Та він навіть не шкодує, Френку, - підгавкнула його самиця. - Ані він, ані його жирна жінка.
Вони обоє вирячували на нас свої баньки.
- Вона не моя жінка, - сказав я.
Я хотів додати "і вона не жирна", проте в мене майнула думка, що це тільки дужче все заплутає.
- Залиште нас у спокої, - вступилася тут за мене Джанет. - Ідіть звідси, а то я викличу поліцію.
- Я вперше в житті вас бачу, - сказав я Френку. - Не кажучи вже про витріщання.
- Ах ти засраний брехуняка! Весь йобаний вечір тільки й лупився на мене.
- Я вас не знаю, - виправдовувався я. - Я вас ніколи раніше ніде не бачив.
- Ти чула, Менд? - кинув одоробало своїй дівулі. - Чортів упертюх трапився.
- Він пиздюк! - напосідала вона.
- Відпустіть мене! - сказав я, намагаючись відірвати його руки від свого горла.
- Не стартуй на мене, твою мать нехай, - сказав він, дужче притискаючи мене до тачки.
Це вже було занадто.
- Та перебий його вже! - не вгамовувалася Менд.
І він дослýхався. Зарядив прямісінько по ребрах, вкотре припечатуючи мене до автівки.
- То як, уже не хочеться вилуплятися, га? - просичав він, зваливши мене на землю стусаном у голову.
Гепнуло боляче, але Френк на цьому спинятися не збирався. Навпаки, він заходився хвацько відпрацьовувати мене ногами. Десь поза змахами сорок п'ятого розміру Френкової ратиці я чув схлипування Джанет та схвальні радісні вигуки Менд від встановлення справедливості на автостоянці. Я розумів, що Френк і не думав закруглятися, тож ухилявся як тільки міг, коли всередині мене щось клацнуло й інстинкти взяли гору.
Не пам'ятаю достоту, як те сталося, але діяв я машинально - рука ніби сама вихопила з кобури "глок" та націлилась на горло Френка. Цей рвучкий рух порівняно з його незграбним нападом виявився настільки стрімким, що здоровань навіть не вгледів зброї, допоки та не пальнула, розірвавши йому горлянку та розтявши артерії.
Враз я зіп'явся на ноги і спрямував пушку в голову Менд. Та не встигла й пискнути, навіть бодай усвідомити, що сталося. Вона тільки-но бикувала зі своїм громилом, та за мить лампочка згасла. Спрацював я настільки чисто, що контрольний постріл у голову не знадобився, хоча "глок" був із глушником. Проте Френк був міцним горішком - він і досі стоїчно чіплявся за життя, тому йому випала сумнівна честь прийняти на себе третю кулю.
Я рвучко крутнувся і одразу наткнувся на свою останню жертву. Якраз збирався спустити курок, коли згадав, що дотепер вона була моєю дівчиною.
- Пробач, - сказав я Джанет, тримаючи ствол у трьох дюймах від її чола. - Я кілер.
- Я нікому не розкажу, - пробелькотіла вона й прикрила рот своїми пухкими ручищами.
- Знаю, - кивнув я, - знаю, бо не встигнеш.
І зніс їй мізки.
Під дулом пушки люди завше торочать, що нікому нічого не розкажуть, але то все лажа. Я опустив ствол і на мить замислився, в яку халепу щойно вклепався.
От тоді я запанікував.
Я стояв неподалік забитого людьми ресторану з трійкою трупаків під ногами та знаряддям убивства в руці. Крім того, мене бачили всередині нього за вечерею з однією із жертв.
Яким би вправним не був адвокат, котрому випало б "щастя" витягати мене з тої халепи, йому стопудово довелося б відпрацювати свою платню в поті чола.
Я швидко перебрав у голові плюси ситуації: була темінь, ми стояли на дальньому кутку автостоянки... Я мав хетчбек.
Яким би безвихідним не здавалося моє становище на перший погляд, шанс легко відбутися є завжди. Ніколи не здаватися. Гру не закінчено, допоки товста пані не проспіває - даруй, Джанет, без образ, - тож я хутчій взявся до роботи. Відтягнувши мертву трійцю подалі в тінь між припаркованими автівками, я відімкнув задні двері машини та вставив у "глок" нову обойму - про всяк випадок.
До речі, про автівку. У моїй роботі хетчбек набагато практичніший за "феррарі". Мабуть, я міг би дозволити собі "феррарі", якби хотів, але скільки трупів туди влізе? Завжди бути напоготові - ось мій девіз, а п'ять дверцят та просторий салон інколи можуть принести користі більше за найкрутезнішу зброю. Не зрозумійте мене неправильно: подібні речі зі мною на здибанках майже не траплялися. Однак не хочу кривити душею, стверджуючи, що взагалі ніколи раніше з таким не стикався.
Я склав заднє сидіння, лишивши багажну полицю на місці, аби забезпечити сяке-таке прикриття, і заволік Менд. Вона була мов пушинка, і я компактненько розмістив її біля задніх пасажирських дверей. Тільки-но я взявся за Френка, як долинули якісь голоси. Озирнувшись, я вгледів з десяток піплів різного віку й різного ступеню потворності. Вони вилазили з ресторану й чимчикували до автостоянки. Така собі прогулянка сімейки монстрів.
Я мусив тримати себе в руках, бо їх трохи забагато, щоб ризикнути всіх прибрати. Як би кумедно це не звучало, в моїй тачці був автомат, але я не такий дурисвіт. Знадобився б самоскид, щоб забрати всіх одразу. Я вийшов на світло, взяв цеберку та ганчірку, лельом-полельом наблизився до лобового скла й почав його протирати. Сімейка монстрів порозсідалася по трьох машинах і неквапом пороз'їжджалася, теревенячи про їжу, обслуговування, ціни та інші дрібниці, які обговорюють люди одразу по відвідинах ресторану. Ніхто не сподобив мене чимось більшим за швидкий мимовільний позирк, тож наразі пронесло. Одначе довкола мого хетчбека стояли інші автівки, чиї власники могли випурнути будь-якої миті.
Відтак я запхнув Френка та присунув ближче до його дівки, зігнувши йому ноги в колінах, а тоді заходився розрулювати геморой із Джанет. Тільки зараз до мене дійшло, яка вона, в біса, дебела. Френк був важкуватим, та принаймні м'язистим і жилавим, тож його легше було дотягти й заштовхати в салон. Натомість тіло Джанет скидалося на драглі. Вона раз у раз вислизала з моїх рук, доки я не спромігся схопити її за зап'ястки та щиколотки. Я також уторопав, що схибив, коли першою впакував Менд, адже тепер доведеться протискувати важке та драглисте місиво поверх двох інших тіл, що буде ой як нелегко. Тобто логічно було б затрамбувати першою жиробаску Джанет, а вже за нею - солодку парочку, та хай там як, а перепаковувати було вже ніколи.
Якимось дивом мені таки вдалося запхати її ноги в машину, після чого я схопив її під руки та підважив так, щоб просунути далі, і з останніх сил заштовхнув її тілеса всередину машини, доки вона не лишила достатньо місця для закриття багажника. Тільки-но я їх упхнув, як, глянувши на свій одяг, побачив, що заляпаний кров'ю всіх трьох. На моїй чорній куртці та штанах липка червона рідина не надто впадала в око, а от із білою сорочкою справи були геть кепські. Я хутко здер її й кинув у тачку на тіла. Насправді там виявилося більше вільного місця, ніж мені спочатку здалося, а тісно було лише ззаду, де покоїлася Джанет.
Тепер лишалося владнати пару дрібниць. Я розірвав пару чорних мішків для сміття, що були в мене з собою в машині, і накрив усі три тіла. Тоді схопив дволітрову пляшку мінералки з бардачка й заходився змивати калюжу крові з асфальту. Повністю змити не вдалося, але трохи таки розмив. А що я міг удіяти: постукати у вікно на кухні ресторану й попросити відро мильної води?
Я дуже обачно вирулив з автостоянки й попрямував до Кенту4. Чому туди? Тому що там, у гирлі Темзи, в маленькій глухій гавані, стояв мій катер. Не люкс-класу і, в принципі, нічого особливого, просто підубита стара моторка з крихітною каюткою та невеличким багажним відсіком, яка коли-не-коли ставала мені в пригоді. Цей човен був пришвартований серед десятка інших прогулянкових катерів, тільки призначався не для розваг, а для роботи - в чому незабаром пересвідчаться Менд, Френк і Джанет.
Деякі вбивці люблять ховати своїх жертв, саджаючи їх, мов маленькі жолуді, в лісі Еппінг5, але мій досвід підказує, що цей метод має свої вади. По-перше, ви маєте ретельно обстежити місце майбутнього поховання. Британія - доволі маленька країна, і тут нечасто випадає щастя надибати місцину, куди не поткнуться волоцюги, собачники, лісничі, фермери абощо. Якщо треба когось здихатися і ви не палаєте бажанням побачити свою жертву воскреслою в залі суду, а себе на лаві підсудних, місце поховання для вас - на вагу золота. По-друге, мертвяка треба закопувати, а ця робота не з легких. Та ще й шумна, бо, як хтось почує й застане вас за роботою та просіче весь розклад, доведеться копати вже дві ями. Якщо душа у вас лежить до погребіння в землі, то завше доцільніше викопати яму напередодні та присипати її папороттю. Зрештою постає питання доступу. В ідеалі було б зарити свою жертву в чорта на болоті, але дістатися туди геморойно. Тому більшу частину шляху буде необхідно проїхати на колесах, а тоді прогулятися кущами та чагарниками до могили.
Довгенького променаду не вийде, адже доведеться нести чи тарганити трупака вагою сімдесят-вісімдесят із гаком, а то й більше, кілограмів. Якщо ви налаштовані по-справжньому професійно займатися вбивствами, то краще обійтися без помічників та свідків. Само собою, цей геморой можна було б розрулити, змусивши жертву доповзти до ями на своїх двох, а там прикінчити, але тут може виникнути ціла низка проблем.
Їх ми розглянемо трохи далі.
Щодо мене, то я виступаю за скидання у воду. Це простіше, також набагато більше місця, де можна поховати тіла (дві третини планети у вашому розпорядженні), і водночас набагато менше шансів, що "Берретт Хоумз"6 візьметься їх розкопувати для забудови Вотершипського пагорба7.
Дорогою до свого човна я котив тихо та спокійно, не перевищуючи швидкості, стежачи в дзеркало, сигналячи, маневруючи, пересуваючись здебільшого манівцями та путівцями. Дорогою я розмірковував про свою "ластівку": здихатися її чи спробувати відмити сліди крові? Доведеться здихатися, без варіантів. Немає жодного сенсу підставлятись. Знайду путню місцину та спалю її, це буде професійно. Крім того, мені реально було ліньки лазити там навкарачки, витираючи всю оту чортову липку гидоту. Це була страх яка паскудна робота, і вона все одно не давала стовідсоткових гарантій. Вимити закривавлене авто, щоб воно пройшло судово-медичну експертизу, у принципі нереально. Коротше, пустити червоного півня, і крапка.
Шкода, бо давненько в мене не було такої гарної і зручної машини. У мене було багато тачок, точніше, я використовував різні колеса, залежно від дорученої роботи: швидкі - аби швидше вшитися, фургони - щоб замаскувати їх під комерційний транспорт, мотоцикли - для роботи в центрі міста (вони для мене найзручніші), була пара чорних таксі, якими я ніколи не користувався, - усі з липовими номерами та підробленою реєстрацією. Навіть ця моя "ластівка" була зареєстрована на якогось жмурика, котрий давно загнувся собі в ліжечку, залишивши водійське посвідчення та всі ксиви у дверному відділенні тачки. Знаєте, я давно вже не бував у якихось баталіях, що могли так чи інакше вказати на мене, мабуть, відтоді як мамця написала на лейбі мого шкільного блейзера "Іан Бріджес, 13 років" - за два тижні до моєї чотирнадцятої днюхи.
Однак цей хетчбек був не для роботи - це була моя щоденна прогулянкова бричка, на якій я їздив по магазах та до парку. Зі мною це частенько бувало: знайшовши "ластівку" свого життя, я поступово звикав до неї, а згодом обставини змушували мене спалювати її. Зустріну вранці Лоґана та спробую розкрутити його на новеньку, хоча й знаю, що він роздує із цього здоровезний геморой і не викрутить такої ж моделі. Доведеться обійтися тим, що підгонить.
Метикуючи над цим і так і сяк, я чекав біля світлофора на маленькому сільському перехресті неподалік Грейвсенда, коли позаду мене спинився "рейндж ровер". Я повернув дзеркало так, щоб стежити за водієм в очікуванні зеленого світла.
Водій озирнувся довкола, на освітлене місяцем поле ліворуч, подивився вниз на свій радіоприймач, швидко глянув на вогні світлофора, на дерева праворуч, на мою тачку й на викривлену закривавлену руку, яка стирчала з-під чорних мішків... і раптом мигцем відвів очі в інший бік.
Цю бісову криваву культю, видно, висмикнуло вгору через наїзд на якусь вибоїну.
Я вистрибнув з машини й миттю націлив свій ствол йому в башку.
- Британська Секретна розвідувальна служба! - крикнув я. - Сер, вийдіть із машини, будь ласка!
Субчик закляк із вибалушеними баньками, наче обухом огрітий, що дало мені змогу рвучко розчахнути двері його автівки й витягти його. Я частенько провертаю такий трюк у таких ситуаціях. Він пригальмовує в людині інстинктивні реакції та дає зайву секунду наблизитися до неї та грохнути. Поясню. Припустімо, ви вгледіли мертве тіло в багажнику. Водій вискакує й націлює на вас пістолет. Що будете робити? Либонь, одразу вдавите педаль газу в підлогу, еге ж? Але якщо чудило заявить, що він із британської Секретної розвідслужби, карного розшуку, поліції чи лікар за викликом, то, може, й завагаєтесь. У принципі, британська Секретна служба може мати вагомі причини на перевезення трупів у багажнику свого хетчбека, тож ви не помчите, як тупоголовий недоумок, викривати Джеймса Бонда, горланячи про вбивство, коли на карту поставлена національна безпека. Бонд же на боці добра, пам'ятаєте?
Але тут ви помиляєтесь. Саме тоді, коли ви гарячково мізкуєте, що до чого, я беру ситуацію під свій контроль, а вам - гаплик.
- Чарльз Парнелл, - представився він, коли я вдав, що обшукую його. - Я бухгалтер.
- Сюди, будь ласка, містере Парнелл, - наказав я, приставивши пушку до його спини. - Мій шеф має до вас розмову. Пройдіть-но сюди.
Я провів його через прогалину в живоплоті й ударив по маківці. Парнелл вирубився, а я за мить полоснув йому ножем горлянку. Потім прожогом кинувся до його "рейндж ровера", припаркував його біля узбіччя, замкнув і зажбурнув ключі в бік Парнелла.
За той час, що я витратив на вбивство та паркування коліс жертви, на світлофорі знову заблимало червоне, але інших авто поблизу не було, тож я собі поїхав. Припаркований "рейндж ровер" дає мені фору в кілька годин. Усі, хто проїжджатимуть повз нього, думатимуть, що бричка зламалася або взагалі не варта уваги. Самого Парнелла можуть і не знайти, допоки хтось не виявить його зникнення й не кинеться шукати, а доти, сподіваюся, я вже спекаюся своєї кривавої трійці.
Тепер я тис на газ трохи дужче, намагаючись якомога далі від'їхати від перехрестя, перш ніж зустріну наступну машину. На щастя, дорога до Чатема майже не освітлювалася. Я перевірив дзеркало заднього виду, але я сам його повернув раніше, коли пас містера Парнелла, тому не міг добре бачити дорогу позаду себе.
Коли поправляв дзеркало, мене влупило щось ізліва, а фари спалахнули жовтим.
Я вдарив по гальмах і рвучко спинився.
- Якого біса... - пробуркотів я собі під ніс і швидко здав назад.
Від'їхати довелося майже на сорок метрів, коли задні фари освітили скрючене посеред дороги тіло. Я вихопив з-під сидіння гайковий ключ та швиденько вискочив поглянути.
Це був бігун. Він лежав на асфальті та стогнав від болю, загалом хлопа добряче бебехнуло. Я став біля нього навколішки і зрозумів, що справи його кепські, хоча, на жаль для мене, не геть кепські. Але я не міг допустити, щоб якийсь жевжик-жайворонок, що лежить зараз посеред дороги, згодом описав мою "ластівку", адже його явно знайдуть раніше за містера Парнелла. Замахнувшись ключем, я хвацько луснув ним бігуна по маківці, щоб добити. Млосний тріск підказав мені, що я проломив йому череп, і хлопець ураз охляв.
Я саме скочував його в канаву на узбіччі, коли ззаду почув голос бабці, котра цікавилась, чи все гаразд. Звівши очі на небо, я похитав головою й загадався, скільки ще мені доведеться порішити люду до кінця вечора.
- Я питаю, з ним усе гаразд? Хлопчика жахливо вдарило. Викликати швидку? У мене вдома є телефон.
Я обернувся й побачив сиву старушенцію, яка вийшла зі свого віддаленого маленького будиночка й подріботіла через дорогу до мене.
- Нічого страшного, я лікар. Хоча трохи допомоги мені не завадить. Чи є ще хтось у домі?
- Ні, я живу сама відтоді, як не стало мого Джорджа. З ним усе гаразд?
- Так, усе добре, сюди, будь ласка, проходьте, - сказав я, підводячи її до задніх дверей своєї тачки і пхаючи всередину до купи тіл.
- Чекайте... Що? Стривайте-но. Що це таке? - закудкудакала вона, перш ніж я скрутив їй до хрускоту в'язи.
- Боже Всемогутній! Скількох ще сьогодні доведеться вбити? - звернув я обличчя до неба й похитав головою.
Тоді побіг до будинку старої, захряснув двері, а відтак стрибнув у машину й дав газу. На ходу я прикрив як зміг вільною рукою бідолашну міс Марпл і ледь не врізався в лоба в зустрічну БМВ.
І мене, і БМВ зі скреготом гальм занесло вбік. Водій вистромився з вікна й обклав мене чотириповерховим матом за всіма правилами дорожнього етикету, вдавив педаль газу й умчав на всіх парах.
Чи вдалося йому щось розгледіти?
Щодо цього були сумніви. Я не міг розпізнати його пики в темряві, тож малоймовірно, що йому вдалося розгледіти мою. Усе, що він бачив, - це машина, але, судячи з того, як виродок гнав, він погиркається ще не з одним водієм до ранку. Крім того, у нього була БМВ, а в мене хетчбек, набитий трупами. Я не мав жодного шансу його догнати, навіть маючи просто зараз напохваті автомат і стовідсотково знаючи, що шизик помчав до копів. Я не мав іншого вибору, окрім як лишити його надалі топтати ряст і кошмарити автошляхи.
І тут я пошкодував, що не лишив бігуна відпочивати собі посеред дороги за поворотом, адже містер БМВ розмісив би його, викресливши з мого послужного списку. Але всього не передбачиш, еге ж?
Проїхавши пару миль від дому бабці, я надибав тиху місцинку, де можна було спинитися і як слід упакувати своїх пасажирів, щоб не повторювати прикрого інциденту з покійним містером Парнеллом. Хвилину чи дві я розмірковував над тим, чи не посадити міс Марпл попереду на сидіння поруч із собою, адже вона була майже не забризкана кров'ю і з пристебнутим паском безпеки могла виглядати так, ніби дрімала. Та врешті-решт я відмовився від цього варіанта, бо він видався кріповим навіть мені, а крім того, я не надто полюбляв старушенцій.
Коли все було розправлено, укладено і дбайливо накрито, я рушив далі та нарешті дістався гавані десь трохи за першу ночі. Перш ніж перенести тіла з машини на катер, я ретельно перевірив місцину на наявність нічних рибалок та інших невсипущих сновид. На це знадобилося більш ніж десять хвилин, що могло призвести до мого викриття, але, на щастя, нікого поблизу я не застав і відчалив у темряву.
Під розмірене пихтіння двигуна я почав готувати тіла до утилізації. Розумієте, на жаль, недостатньо просто відплисти на кілька миль від узбережжя, викинути їх за борт і разом із голови. Ні, спершу треба зробити так, щоб їх не знайшли, а якщо і знайшли, то не змогли б ідентифікувати, - і ось тут чигає неприємна морока, так би мовити.
Існує два способи впізнавання тіла після смерті (три, якщо рахувати ДНК, але ми все ще за кілька років від створення повної бази даних населення): відбитки пальців і зубів. Морська вода, риба та краби подбають про відбитки пальців, але зуби були моїм клопотом.
Тож я потягнувся по лом і взявся до роботи, від якої не фанатів. За останні роки я звик до неї, але досі не позбувся відрази, особливо коли справа доходила до корінних зубів. Їх насправді треба з силою виколупувати, а це геморойна і смердюча маруда. Я допетрав встромляти в рот маленьку бомбочку, яка робила б цю роботу за мене. Для цього знадобиться трохи пластику, акумулятор і таймер. Покладіть бомбочку під язик, скиньте жмурика в море, секунд за десять почуєте легкий сплеск, і вуаля - ані зубів, ані щелепи, ані голови для ідентифікації не залишається. Швидко та чисто, без зайвої метушні та галасу. Хоч бери й патентуй. Я міг би назвати цей винахід "ротова бомба Бріджеса" чи якось так. Та, звісно, це лише мої фантазії.
Міс Марпл мала для мене приємний сюрприз: у неї були вставні щелепи, які я просто вийняв і викинув за борт.
Впоравшись із трьома іншими жмуриками, я швидко переглянув їхні кишені та випорожнив їх. Немає сенсу видаляти зуби, якщо збираєтесь лишити їхні гаманці в кишенях. Гаманець Джанет був пустісінький - ані пенса, що виглядає трохи безпардонно щодо мене. Зате у Френка було десь пів сотні фунтів готівкою, тож він пригостив мене та Джанет вечерею, хоча сам цьому не зрадів би.
Відпливши в море милі на півтори, я заглушив двигун. Не варто рухатись далі, адже берегова охорона може помітити вас на радарі та зацікавитися, якого дідька ви там робите. Френку випало першому спробувати водичку. Я прив'язав до нього "млинці" мотузкою гарної довжини (беру не традиційні шлакоблоки, а пластикові диски для штанг, адже вони не розколюються об каміння на дні й не гниють у солоній воді), проколов йому легені та шлунок, щоб випустити звідти повітря, і перекинув через борт. Як правило, коли мені треба спекатися більше за одного жмурика, я заводжу двигун і викидаю наступного трохи подалі, але через свої сантименти кинув Менд поряд із Френком, а відтак рушив далі і скинув міс Марпл за пів милі від того місця.
Останньою у воду булькнула Джанет. Коли я глибоко прохромив їй легені та тельбухи загостреною викруткою, то мимохіть згадав наше невдале побачення.
Мені постійно не щастило з жінками. Ніби хтось нагорі свідомо встромляв мені дрючки в колеса, умисно заважаючи кадрити гарних дівчат. Що зі мною не так? Чому бодай раз у житті мені не підфартить? Я не так уже й багато прошу, хіба ні? Інші хлопці знайомляться з дівчатами, більшість заводить сім'ї, то чому в мене нічого такого не виходило? Не такий-то я вже й поганець, еге ж? Дівчина могла б нагрішити й більше, ніж захотіти бути зі мною. Нормальна дівчина - це все, чого я хотів. Не потрібні мені поп-зірки, супермоделі чи якісь розцяцьковані фіфи. Я просто хочу мати поряд просту милу дівчину, до якої кортить бігти додому в кінці дня. Дівчину, з якою можна буде разом посміятися й поплакати. Я ставився б до неї як до принцеси й ніколи б не здіймав на неї руку, як це роблять усілякі покидьки.
Лише шанс - це все, чого я хотів, бодай один шанс, і я показав би всім, що можу бути турботливим і люблячим чоловіком для будь-якої дівчини.
Геть пригнічений від таких думок, я підняв Джанет і перевалив її через борт.
- Ну нічого, - просопів я, намагаючись бодай якось підняти собі настрій. - Рибки в морі ще багато.
4 Кент (Kent) - графство на південному сході Англії, яке ще називають "садом Англії".
5 Еппінг (Epping Forest) - 2400 гектарів стародавнього лісу та інших усталених середовищ існування, що простягаються на кордоні між Великим Лондоном та Ессексом.
6 "Берретт Хоумз" (Barratt Homes) - одна з найбільших компаній з будівництва житлової нерухомості у Сполученому Королівстві, що працює в Англії, Вельсі та Шотландії.
7 Вотершипський пагорб (Watership Down) розташований біля села Кінгсклер, графство Гемпшир.
