Привидуся - Оксана Давидова, Оксана Давидова, Оксана Давидова

Темна-темна історія

У темному-темному будинку в темній-темній кімнаті на темній-темній підлозі стояв чорний-пречорний ліхтар. А від чорного-пречорного ліхтаря по підлозі тягнувся світлий-пресвітлий промінь. Тим променем, швидко перебираючи лапками, біг круглобокий павук. Теж доволі темний. Він мав би бігти й далі направці, як йому вказував промінь світла, але чомусь звернув і зник у темряві. Андрій ухопив ліхтар і кружальце світла забігало по стіні, по стелі - розганяло темряву. Але павук десь подівся.

- Вимкни! Вимкни негайно! - полохливо загукала з сусідньої кімнати бабАлла. - Вимкни, бо зараз нам буде!

Андрій швидко засунув ліхтар під светр. Тепер у нього начебто було чарівне сяйливе черево, що тьмяно світилося. Андрій став водити туди-сюди ліхтарем під светром, пошепки промовляючи:

- Промінь чарівного пуза, розкрий секрет і висвіти таємниці! Піу-піу-піу! Піп-піп-піпп....

- Хі-хі-хі.

Андрій завмер. Це точно не він хихотів щойно. І, здається, не бабАлла. А більше в будинку нікого не було.

- Е-е-е-е... Піу? - несміливо перепитав Андрій.

- Піу-піу! Хі-хі-хі! - знову почулося десь в Андрія за спиною. Він рвучко розвернувся і завмер. Посеред темної-претемної кімнати мерехтіло блакитне сяйво. Схоже на димок, у глибині якого опадають дрібнюсінькі вогники феєрверку. Так, наче всередині цього диму вибухнула фосфорна бомба. Андрій колись бачив шматочки палаючого фосфору - вони так само красиво падали і були схожі на святковий феєрверк! А потім сусід боляче вхопив його поперек живота й закинув у погріб. Андрій тоді забився й дуже образився. А коли за добу він слідом за бабусею виліз із погреба, то побачив, що над селищем підіймалися чорно-сірі дими, деякі хати згоріли. Сусіди ходили й присипали лопатами купи, що димилися й страшенно смерділи. Фу. Добре, що зараз не смерділо. І вогники не опадали на підлогу. Андрій зробив крок убік. Димок посунувся за ним. "Може, це щось просвічує знадвору? Але ж вони з бабусею завісили тут вікна різними покривалами дуже щільно. Андрій ступнув два кроки ліворуч. Хмарка так само рушила за ним. Він відступив на крок назад. Із хмарки визирнуло обличчя й сказало:

- Ти бальними танцями займаєшся? А що за танець ми зараз розучуємо?

Андрій відскочив, перечепився через банки з консервованими огірками й гепнувся на підлогу.

- Хі-хі-хі! - противненько зареготала хмарка.

Андрій підхопився і рвонув в іншу кімнату, де на намощеній на підлозі постелі вже дрімала бабуся. Не вагаючись, пірнув до неї під ковдри.

- От і правильно. Спатки, - сонно промовила бабуся, щільніше накриваючи Андрія.

Він лежав під двома ковдрами ще й під пальтом і слухав, як стукотить його серце, так швидко-швидко: тук-тук-тук-тук-тук-тук. Коли стукіт трохи уповільнився, Андрій визирнув зі сховку, відсунув рукав пальта, яке лежало зверху - для тепла, покліпав. Суцільна пітьма. Навіть ліхтарик не світиться, який він впустив, коли біг. Хоч би не зламав його - бабуся ой як сваритиме! Але вставати й шукати ліхтарик не наважився. Щільніше загорнувся в ковдри, відчув, як зігріваються змерзлі пальці, зітхнув і заснув.

Удень воно якось видніше

На щастя, ліхтарик не зламався, а просто вимкнувся. Цим ліхтариком бабуся дуже дорожила: коли почалися обстріли, зникла електрика. Вони мали в запасі кілька свічок, але бабуся їх берегла й дуже економила. А цей ліхтарик колись Андрієві хрещений подарував. Він був класний! Ліхтарик тобто, а не хрещений. Хоча хрещений також класний: завжди хороші подарунки приносив. От цей ліхтарик, наприклад, міг працювати від батарейок або заряджатися від сонця, бо був із маленькою сонячною панелькою. Андрій перевірив, чи працює ліхтарик, і поклав його в шафку - пізніше віднесе на сонечко заряджатися, бо зараз накрапав дощ.

- Привіт! - блакитна хмарка заіскрилася просто перед Андрієм.

- Е-е-е-е... - промимрив Андрій і розвернувся в інший бік.

Хмарка плавно припливла до його обличчя. Андрій зробив кілька кроків убік. Хмарка рушила за ним. Андрій швидко обігнув хмарку й забіг в іншу кімнату. Хух - нема! Хоча... нахабна хмаринка просочилася крізь стіну і знову була поряд.

- Я-а-а... я нічого такого не бачу. Я просто сиджу й читаю...

Андрій узяв книжку зі столу й намагався зануритися в пригоди юних чарівників.

- Ось ти який! - почулося ображене.

І стало тихо. Але ненадовго: дверцята шафки моторошно зарипіли й почали повільно-повільно відхилятися. Так повільно-повільно-повільно: "ри-и-и-и-ип-рип-ри-и-и-и-и-ип-ри-и-и-и-и..." І раптом: "ХРЯЦЬ!" - голосно зачинилися. Андрій аж підскочив. І знову дверцята стали повільно-повільно, порипуючи, відхилятися. Хряць!

- Андрію, припини бахати буфетом! - гукнула бабуся.

- Це не... це не буфет, - відповів Андрій, а тоді повернувся до блакитної хмарки. - Припини!

- Припиню, якщо ти зі мною привітаєшся, - відповіла нахабна хмаринка й загрозливо захитала дверцятами.

- Ну привіт.

- Яке ще "Ну привіт!"... Маєш сказати: "Доброго ранку, Явдусю!" - промовила хмарка.

- Я не Явдусь. Я Андрій.

- Ти дурний якийсь! Я знаю, що ти Андрій! Це я - Явдуся! Явдошка. Явдоха, - промовила хмарка й перетворилася на напівпрозору блакитну дівчинку в довгій сорочці, з волоссям до плечей і з невеличкою квіткою над лівим вухом.

- Явдоха?

- Краще Явдуся. Я привид-дівчинка.

- Привид? Тобто дівчинка? Тобто привидниця? Нє, схоже на провідницю. Привдняша? Привиднеса? Е-е-е-е... Дуня-привидуня? О! Явдуся-привидуся!

- Привидуся? А мені подобається! - мовила вона й закружляла по кімнаті. - Явдуся-привидуся, Явдуся-привидуся! У-у-у-ух! - і зникла, розчинившись у повітрі.

Курячі танці

Андрій покліпав, подивився на книжку про чарівників, покрутив головою. Кімната була порожня і тиха. Андрій стенув плечима - точно здалося! Привидів не буває!

- Андрію! - напівпрозора голова просунулася крізь стіну й закліпала блакитними очиськами. - Там оті "вояки" ваших курей крадуть!

- БабАлло! Вони крадуть наших курей! - вигукнув Андрій і лише потім рвонув слідом за бабусею надвір.

По двору бігали два російські вояки й намагалися впіймати курей. Кури наполохано кричали й металися, в повітрі літало пір'я і... Явдуся-привидуся. Кури наче знущалися з солдатні - пробігали просто між ногами, вислизали з рук, били крилами по обличчю. А одному курка так замакітрила голову, що він гепнувся на землю й проїхав носом по курячках. "Ах ты!..1" - крикнув він, здійняв з плеча автомат і дав чергу по двору. "Та-та-та-та!" - і три курки впали на землю.

- Що ж ви коїте?! - загукала бабуся.

- Молчи, бабка! Ми вас освобождаем!2 - сказав другий росіянин, збираючи курей.

Бабуся щось довге промурмотіла (Андрій розібрав тільки "хай би вас грець побив") і, підштовхнувши Андрія, зайшла за ним у хату.

Андрій хотів тим куроловам крикнути, що його бабАлла - не якась там "бабка". Вона завжди мала красиву коротку стрижку - щоразу нову, і робила яскравий манікюр. А ще тричі на тиждень ходила в танцювальну студію - на бальні танці. У неї навіть була гарна сукня з блискітками, в якій вона виступала в танцювальній студії на Новий рік. Його бабуся - точно не "бабка". Правда, відколи в селище заїхали російські танки, бабуся сховала свої модні туфлі, спортивні костюми та джинси. Дістала десь із горища темну довгу сукню, старе, ще прабабусине, коричневе пальто і зав'язала голову сіро-зеленою хусткою. Ще й ходити стала якось наче зігнувшись. Андрій глянув на бабусю ще раз. І справді - вона стала схожою на старушенцію.

БабАлла поглянула на Андрія:

- А як ти дізнався, що вони курей крадуть? Ти ж наче був у дальній кімнаті? Там же вікон на цей бік нема.

- Е-е-е... Я почув просто... - Андрій не став уточнювати, що почув привидку.

- Ех... А я через цю стару хустку не тільки чухаюсь, а ще й недочуваю, схоже, - зітхнула бабуся й заправила під хустку прядку посивілого волосся. - А ти іншим разом не вибігай за мною, коли вони приходять. Зрозумів?

Андрій кивнув, а сам краєм ока дивився на привидуню - вона позад бабусі гойдалася на хмарці пари, що виривалася з носика чайника.

Монстр!

БабАлла дала Андрієві чашку чаю і жменю сушених яблук - більше ніяких ласощів у них не було. Адже з магазинів російські бандити розікрали все, що можна: і цукерки, і чипси, і батарейки, і шкарпетки. Залишилися лише порожні поламані полиці та вибиті вікна. А нові товари не завозили - їхнє містечко тепер в окупації. І їхати до них через російські блокпости з товарами для магазинів ніхто не стане - небезпечно, бо хтозна, що тим москалям у голову стукне. Та й не пустять росіяни товари сюди - заберуть відразу на блокпосту. І росія сюди від себе нічого не завозила. Навпаки: з першого дня окупації з механічного заводу чується скрегіт, гупання й рипіння, а з воріт весь час виїжджають вантажівки та фури - вивозять на росію із заводу все обладнання, всі станки, комп'ютери, навіть молотки і металобрухт. Бабуся, коли чується особливо гучне бухкання із заводу, щось довго і нерозбірливо бурмоче, та Андрій завжди розрізняє лише "шляк би їх трафив!" Раніше бабуся щось геть нерозбірливе й сердите мурмотіла. І одного вечора Андрій за нею повторив. Спершу бабАлла трохи розсердилася, а потім подумала-подумала й мовила: "Тут дитина, треба щось інше знайти". Узяла з полиці якусь книжку і виписала звідти купу смішних лайок. Типу "щоб тебе муха вбрикнула" чи "такий до діла, як свиня штани наділа". Тепер отак свариться. І навіть уже в папірець майже не підглядає.

Андрій обережно ніс повну чашку чаю в одній руці й мисочку з сушкою в другій. Добре, що двері були прочинені, він зайшов усередину...