Скільки хустинок, голубів і гральних карт ти можеш нарахувати на сцені?
Тепер, коли я глянула на них, я справді зауважила, що замість лап були макети, зроблені з картону та вовни.
- Справжнє тіло кролика заховане в секретному відділенні під ящиком, - сказав Бонз. - Все дуже просто.
Пила спускалася все нижче, і кролик прикинувся, що вмирає. З натовпу почулося жалібне нявкання та скиглення, коли чарівник роз'єднав дві половини ящика.
Якась зайчиха схлипнула і висякалася в хустинку, а їжачок скрутився і затулив очі своїми голками.
На мить запанувала жахлива тиша, потім кролик розплющив очі й усміхнувся. Натовп зааплодував і радісно закричав. Отто стулив дві половинки ящика, і кролик вистрибнув неушкоджений.
Отто приніс стілець і вийшов на авансцену. На ньому був капелюх, широка краватка-метелик і елегантний чорний плащ із червоною підкладкою.
- Для наступного номера, леді і джентльмени, мені знадобиться допомога когось із вас, - сказав він, зчепивши лапи. - Я шукаю добровольця.
Я рвучко піднесла руку. Принаймні, якщо я буду на сцені, Бонз не зможе зіпсувати мені задоволення.
- Мадам, - сказав чарівник. - Будь ласка, підніміться сюди.
Натовп зааплодував, коли я проштовхалася повз Бонза й піднялася сходами на сцену.
- Як вас звати? - запитав Отто.
- Доктор Джейн Кетсон, - відповіла я.
Отто вказав на стілець, і я сіла.
- Зараз я продемонструю свою найбільшу майстерність, - сказав Отто. - Справді, найдивовижнішу. Зараз ви станете свідками сили гіпнозу.
Я сиділа і дивилася на ряди такс, соснових куниць і жаб. Чорна кішка в першому ряду втиснула всіх своїх кошенят на одне крісло, і вони дивилися на мене й нявкали. Розуміла, що всі вони будуть розчаровані, коли я не піддамся магічним чарам, але що було робити? Я була переконана, що зі мною цей трюк не спрацює.
Отто витягнув годинник на довгому золотому ланцюжку й помахав ним перед моїми вусами.
- Зосередьтеся на годиннику, - сказав він. - Дивіться просто в центр циферблата. Ви відчуваєте, як розслабляєтеся...
Я намагалася виокремити Бонза у натовпі, щоб зрозуміти, чи не кепкує він із мене, але не могла відірвати погляду від годинника.
- Ваші повіки важчають, - сказав Отто. - Ви заплющите їх за п'ять... чотири... три... два... один...
Він клацнув пальцями.
Я відчула, як моя голова нахилилася вперед, а очі заплющилися. Спробувала розплющити їх знову, відчайдушно силкуючись не піддаватися словам Отто.
З великим зусиллям мені це вдалося. Я розтулила повіки й оглянула театр. Все навколо змінилося.
У залі та на сцені було порожньо. Великий Отто десь зник, так само як і Бонз, і решта натовпу. Я зійшла зі сцени в прохід.
- Агов? - крикнула я. - Тут є хто-небудь?
Підняла лапу, щоб захистити очі від світла, і побачила темну постать із довгим волоссям, що вибігала за двері, і відчула, що в мене нема іншого вибору, окрім як слідувати за нею.
Я кинулася вперед і рвучко розчинила двері, та раптом виявила, що перебуваю в зовсім іншому місті. Ми дивилися магічне шоу в Берліні, однак зараз я опинилася в Парижі. Я бачила вогні Ейфелевої вежі, що височіла над темною вулицею переді мною.
Незнайомка тікала. Вона обернулася, щоб подивитися на мене, і я побачила, що то була лемуриця з великими чорними кільцями навколо очей, одягнена у старомодну зелену сукню.
Вона кинулася вниз вулицею, рухаючись швидко, як гепард у пошуках вбиральні. Я знала, що не маю жодного шансу її наздогнати, але відчувала, що мушу хоча б спробувати.
Я звернула в бічну вулицю праворуч і побігла звивистою стежкою по темних провулках до перехрестя, на розі якого стояв зелений газетний кіоск. Лемуриця наближалася вже ліворуч від мене. Я зрізала шлях і почувалася дуже задоволеною із цього приводу.
Тоді я стрибнула на лемурицю, схопивши її за талію. Але вона стискалася під моїми лапами, аж поки від неї залишилися лише сукня та довге каштанове волосся, яке, як виявилося, було перукою.
Я розгублено дивилася на неї, коли почула клацання пальців і сміх сотень тварин.
- І от ви знову з нами, - сказав Отто.
Я розплющила очі. І побачила, що досі перебуваю в тому самому театрі, що й раніше. Я щойно вхопила пухнасту механічну мишку, і, судячи з реготу глядачів, це видавалося дуже смішним.
- Привітаймо нашу учасницю, леді і джентльмени, - сказав Отто, плескаючи в лапи. - Так би мовити, подякуємо їй за виявлену спритність.
Я зійшла зі сцени під гучні оплески. Звісно, мені було приємно, що я розважила публіку, хоча й гадки не мала, що ж я такого зробила.
Бонз усе пояснив, коли ми поверталися до готелю:
- Отто сказав, що іграшкова мишка хоче повідомити тобі щось важливе, і ти гасала за нею по всій сцені з дуже суворим виразом обличчя. Думаю, навіть чарівник був здивований швидкістю, з якою ти на неї накинулася.
Ми пройшли під величезними кам'яними воротами, увінчаними статуєю крилатого кота на колісниці.
- У мене не було відчуття, що я переслідую мишу, - зауважила я. - Мені здавалося, що я переслідую лемурицю з довгим каштановим волоссям. Як ти гадаєш, це щось означає?
- Абсолютно нічого, - відповів Бонз. - Під гіпнозом мозок створює випадкові óбрази.
Ми прийшли до готелю. Доберман у дверях привітно усміхнувся і відійшов убік. Було прикро залишати цей розкішний готель і повертатися до нашої захаращеної буди в Лондоні.
- То ти віриш, що гіпноз існує? - запитала я. - Я думала, ти скажеш, що це все нісенітниця.
- Звісно, існує, - відповів Бонз. - Це ціла наука, на оволодіння якою йдуть роки. Іноді його можуть показувати й естрадні чарівники, але це не просто трюк.
Ми проходили крізь вестибюль, коли німецька вівчарка за стійкою простягнула нам білий конверт.
- Повідомлення для містера Шерлока Бонза! - гавкнула вона.
Бонз схопив конверт і дістав листа, що лежав усередині.
- Щось важливе? - запитала я.
- Не дуже, - відповів Бонз. - Наш завтрашній потяг скасували, тож доведеться їхати нічним із пересадкою в Парижі. Це не повинно додати до нашої подорожі більше кількох годин.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
