Розділ 3. Гора з горою не сходиться
Цілий місяць ясновельможного пана Томаша Замойського мучили нічниці. Щойно наставав вечір і всі добрі люди вкладалися спати, власник Тернополя й Рівного, а також понад восьми сотень сіл та двох десятків містечок ставав гіршим за малу дитину. Він лякався темряви, боявся зімкнути очі, з жахом дивився на вистелене пуховими перинами ліжко. Але признаватись у цьому його мосць найясніший пан круль не хотів нікому.
Якщо й здрімував на якусь часину, то сон цей був тривожний і неспокійний. Від переляку його обливав холодний піт. Він довго шепотів слова молитов, зводив очі до образу, який довгі роки був сімейною реліквією й оберігав від нещасть не одне покоління їхнього роду. Чорна Мадонна з Дитятком у срібній сукні - стародавня руська ікона, яку Томашів батько все життя возив із собою, а в заповіті навіть указав повісити біля свого саркофагу в кафедральному костелі Замостя. Минуло вже шістнадцять літ відтоді, як його душа упокоїлася на небесах.
Томашу часто бракувало батьківської підтримки та мудрої поради, хоча він теж був гордістю роду й немарно їв свій хліб. Поїздки до Франції, Англії й Італії, перейнята від батька звичка водитися з ученими та письменниками зробили свою добру справу - Томаш став одним із найосвіченіших людей свого часу. Єдиний син великого гетьмана та канцлера Яна Замойського, некоронованого короля Речі Посполитої; ось уже два роки як воєвода подільський, котрий мужньо воює проти турків і татар. І котрого тривалий час мучать нічні жахіття.
Нікому не розказував про них: ні молодій дружині, ні бойовим товаришам. Тихцем звертався до придворних лікарів, проте з їхніх порад пуття не було жодного. Думав, що в роботі все забудеться, тож терміново виїхав із Тернополя до прикордонного містечка Буші. Вирішив навести там лад у справах, перевірити готовність оборонних укріплень, а ще була надія на те, що зміна місця вижене похмурі думки з голови. Тож прибувши до фортеці, із молодечим запалом кинувся до роботи, лише іноді відволікаючись на прогулянки мальовничими околицями Буші. Проте спокою так і не знайшов.
Усе почалося під час останнього бою з татарами. Коли Томашева шабля полоснула цупке полотно шатра, то його з несподіванки аж відкинуло. Гостре лезо смертельно поранило золотоволосого кучерявого хлопчика. Вуха воєводи заклало од пронизливого крику полонянки, яка виявилася польською шляхтянкою. Вона вхопила на руки закривавлену дитину й кинулася до Замойського з таким запалом, наче він міг повернути час назад і оживити нещасне дитя. Утямивши, що все це дарма, збожеволіла від горя мати, притискаючи до себе дитину, зловила своїми безтямними очима погляд воєводи й прокричала прокляття:
- Щоб ти жити не захотів, щоб ти цей день пам'ятав до скону!
Бранка ще щось викрикувала, але гостра стріла протяла її груди, і вона підкошено впала під копита розшалілих у битві коней. Бій був як бій - він згодом завершився, але заснути спокійно Замойський більше не міг. Він зривався посеред ночі, бо його будили прокльони нещасної. Витирав холодний піт, шепотів гарячі молитви. А потім накидав на плечі жупан і виходив у двір, де тинявся аж до ранку. Коли ж стояла негода, діставав коштовні книги й довго читав, намагаючись заспокоїти схвильоване серце.
Закінчивши господарські справи в Буші, Томаш вирішив, не гаючи часу, повертатися: вдома на нього чекала молода дружина. Та перед самим від'їздом до нього завітав несподіваний гість із Любліна. Стефан Якимовський, чернець-тринітарій - так його представив управитель маєтку.
Плечистий, високий, із чіпким поглядом розумних сірих очей, Стефан одразу ж припав до вподоби воєводі. Виявляється, він добре знав рід Замойських. Ян Замойський, батько пана Томаша, хоч і перейшов у католицизм, та в душі назавжди залишився русином: носив оселедця на голові, одягався в український одяг і дотримувався давніх звичаїв. Син же, який виховувався в Замойській академії, заснованій батьком, усіляко сприяв єзуїтам та був ярим противником будь-яких поступок православним. Саме тому поява католицького ченця викликала неабияку цікавість воєводи.
Гість виявився жвавим та швидким на слово. Ледь привітавшись, одразу ж узявся до розпитувань.
- Пане Томашу, це у вашому містечку торік стояло військо гетьмана Жолкевського, очікуючи на допомогу польських вельмож?
Молодий воєвода втомлено сів у м'яке крісло й недбало махнув рукою до Стефана, запрошуючи присісти і його. Зацікавлено подивився на чоловіка, зодягненого в чернечий стрій. Доволі молодий, гарний на вроду - що ж змусило його піти в монастир, відмовитися від усіх принад цього світу й стати відлюдником?
Наче вгадуючи його запитання, чернець стримано відповів:
- Брати з Ордену Пресвятої Трійці не сидять на місці. Їх служіння Всевишньому полягає в тому, аби визволити з неволі якнайбільше бранців. На цю богоугодну справу ми віддаємо власні кошти, збираємо пожертви, подорожуємо в ті країни, де можна викупити християн-невільників, або визволяємо їх зі зброєю в руках. Навіть на нашому гербі написано: "Слава Тобі, Пресвятая Трійця, а полоненим - свобода!".
- Зізнаюсь, що мені теж доводилося багато подорожувати, лишень з іншою метою. Завжди хотів знати: чи правда, що тринітарії можуть і самі себе обміняти на полоненого?
- Це чиста правда! До трьох звичайних монаших обітів - убогості, чистоти й послуху - брати-тринітарії додали четвертий - віддати самого себе в неволю за звільнення когось іншого, якщо не буде можливості зробити це за гроші.
- Хм, мушу визнати, що це справді зразок жертовної любові до ближнього!
Пан Замойський усміхався: йому подобався палкий вогонь в очах ченця. Своєю життєрадісністю та бадьорістю він був геть не схожий на тих нудних відлюдників, яких доводилося раніше стрічати молодому воєводі.
Проте перш за все - правила гостинності. Такий гість вартий відповідного пошанування. Оскільки не була пора посту, на столі з'явилися вишукані наїдки: печена курка, приправлена східними прянощами, біле вино, настояне на меду та ароматних спеціях, смажені коропи, кутя, приправлена родзинками, та пшеничний хліб. Наприкінці трапези подали солодкі макові шулики.
Статечний чернець їв поволі. Видно було, що він панського роду. Благородні манери, шляхетська вимова, звичка говорити з гідністю. Замойський з цікавістю вислухав свого гостя, одразу ж міркуючи, чим йому допомогти. Стефан Якимовський розшукував своїх рідних: батька, матір та брата, які зникли 1620 року.
- Пройдешньої зими вони продали свій маєток у Барі й мали повернутися до Любліна, проте відтоді не маю про них жодної звістки. Чув лишень за брата Марка - кажуть, пішов у військо до гетьмана Жолкевського. Але чи то головою наклав під Цецорою, чи в полон потрапив - ніхто про це не відає. Та й хто що може розказати, коли з восьми тисяч коронного війська до рідної домівки повернулося лише вісімнадцять чоловік?
Замойський здивовано скинув брови: і як тільки він ще надіється знайти їх живими? Адже одразу ж за побоїщем під Цецорою хто тільки не котився Поділлям: і турки, і татари. Не одна душечка загинула, не одна душечка в орду пішла. Тішився б краще, що не доведеться з братом майно ділити! Усе ж мовив:
- На жаль, не доводилося мені ні про кого з них чути. Та все ж... З'явився у нас тут один козак. Вельми дивний і цікавий. Із тих, кого називають характерниками. Може, він чимось допоможе.
Замойський вхопився за цю думку, шукаючи причину, аби й собі побачити заморочника. Хтозна, чи не порятує він його од цих виснажливих нічниць? Але все ж перепитав:
- Дозвольте поцікавитись, але ж ви, пане, вже пристали до ченців-тринітаріїв. Я знаю, що ці католики мужньо виконують небезпечну й найважчу місію, визволяючи полонених християн з мусульманської неволі. Чом же не шукаєте допомоги в них?
- Сам Бог звів мене з тринітаріями ще в Італії під час мого навчання, і вони ж стали для мене єдиною розрадою і підтримкою у складний час утрат... - гість важко зітхнув, і чорні тіні пробігли по його обличчю. Мить помовчавши, додав:
- Окрім цих родинних нещасть, на мене звалилося ще й інше - моя кохана дружина Ванда померла одразу ж після весілля. Тому я після тривалих роздумів вирішив присвятити своє життя визволенню рідних із полону. Звісно, тринітарії роблять усе можливе, але що більше я осібно зусиль докладу, то більша ймовірність їх знайти. Доріг на світі багато. Котрась і виведе мене до родини. Хто питає - той не блудить.
- А хто стукає, тому відчинять! Ваші помисли сповнені істинного благородства, а вчинки - Соломонової мудрості! У мене немає ні брата, ні сестри, та хотів би я мати такого щирого родича! Ви вперто, наперекір злій долі, вважаєте їх живими. У багатьох би вже від зневіри опустилися руки... - задумано мовив Замойський.
- Про лихе я навіть не думаю. Не вірю! - Стефан сказав це з такою твердою впевненістю, що Замойський тільки здивовано покрутив головою: бувають іще такі диваки на світі!
- Що ж, пане, це ваше право - сподіватися на чудо. Тому по обіді одразу ж поїдемо до того химерника, який оселився в моєму лісі!
На тому й порішили і, не гаючи часу, вирушили в дорогу.
Славетний воєвода частенько бував у Гайдамацькому яру, тож із задоволенням спостерігав за враженнями гостя. Щойно вершники крутим пагорбом спустилися до річки Бушанки й пірнули в сутінь столітніх дерев, дивуванню Стефана Якимовського не було меж. Чоловікові здалося, що він потрапив у прадавній світ. Одразу ж згадалися уроки історії - і за велетенськими скелями бачилися йому войовничі сармати, таємничі скіфи, загадкові слов'яни. З трави не виглядали жовті квіти калюжниці, а блищали золоті стародавні монети. А хіба з кам'яних брил спадає мох? Ні, то тягнеться додолу сива борода лісовика Оха...
Кінські копита м'яко ступали шовковою травою, ледь помітна стежечка в'юнилася понад річкою. Вони повільно посувалися проти течії. Та й по правді сказати, швидше рухатися й не хотілося. Чи то ситий полудень розморив, чи то чари Гайдамацького яру подіяли, проте обом вершникам стало легко та спокійно. Стефана відпустив біль утрати, а в пана Томаша зникло важке відчуття постійної тривоги. Ясний усміх заграв на їхніх обличчях, очі стали добрішими.
- Люблю це місце - тут завжди славно. Думається про щось приємне, жодні поторочі не згадуються, - тихо й задушевно мовив воєвода.
А річечка знай собі котила неспішно тихі води й заворожувала жебонінням. Казковий, дивовижний світ Гайдамацького яру взяв у полон душі двох мужніх чоловіків. Глибокі провалля, велетенські стрімчасті скелі, столітні розлогі дуби. Уявлялися таємничі підземелля, казкові скарби, зеленоокі красуні-мавки... Дивовижний яр!
Поволі вони наближалися до улюбленого місця характерника. На початку яру мирна щебетлива річечка ставала гомінкою та шпаркою. Великі валуни перепиняли їй дорогу, і тому вода збивалася в пишну білу піну. Та жодні перешкоди не могли стишити її розгонисту течію. Наштовхуючись на скелі, бурхлива та роздратована Бушанка так голосно шуміла, що й слова не можна було почути. Навіть гучний крик не проривався за тим грізним рокотанням води. Тому це місце так і називали - Шум.
Кроків через тридцять гомін Шуму стихав, валуни закінчувалися. Дрібні камінці вода обмивала притишено й неквапно. Хвилі тамували свій швидкий біг, а густа шапка білої піни поволі розпадалася. Тільки поодинокі зелені буруни ще сердито стояли по річці, але зрештою й вони розходилися. Вода принишкло буркотіла, а хвилі її широко розтікалися по долині.
Ось тут, у затишку, і любив бувати козак Конограй. Та й кому б не сподобалося це місце? Між крутими високими горбами, які бовваніли аж до небес, мов вартові, привільно розкинулася зелена долина. Річка, яка розтікалася широким плесом, відбивала у своїх дзеркальних водах яскраву синь неба. На дрібних хвилях колихалися білі лілеї та золотаві глечики. Уздовж берега місцями підносив свої гострі списи очерет, оберігаючи неквапну пісню замріяної річки. Ліс, з якого зненацька виривався барвистий луг, притаєно шумів. Погідний травневий день наснажив соловейків на п'янкі пісні, і долина аж розлягалася від їхнього співу.
Замойський одразу побачив характерника. Козак сидів під старезним дубом, схрестивши ноги. Зодягнутий у міцне сукно, взутий у добротні чоботи. Блищала у вусі золота сережка, кучерявився на голові довгий оселедець. Позаду нього мирно хрупав соковитою травою вірний кінь. Праворуч, на відстані руки, стримів загнаний у м'яку землю спис, біліла полотнина з хлібиною, мирно спочивала шабля. І тільки кривий ятаган за поясом виказував, що й у цьому дивовижному місці може чигати небезпека.
Федір Конограй теж одразу пізнав польського магната: це ж він у дев'ятнадцятім році підписав Роставицьку угоду з польського боку! Угоду, за якою всі вільні козаки, які були в панських маєтках, підлягали присуду свого господаря, козацькі чайки на Січі знищувалися, а на морські походи запорожці мали брати дозвіл у короля. Нахмурив брови, сердито повів плечима: яка лиха доля привела до нього сьогоднішніх гостей?
- Добридень, пане козаче! Часом чи не той ти характерник із Січі, про якого люди говорять?
- Добридень і вам, панове! Той я, чи не той - мене хоч як назви, на все дозволяю, лиш не крамарем, бо за те налаю!
- А чи пізнаєш ти мене, господаря Буші та навколишніх земель? - голос Замойського сталево задзвенів. - Чому честі своєму господарю не віддаєш?
Напруга зростала, та козак і не ворухнувся.
- Пшепрашам, ясновельможне панство, але які гості, така й честь!
Гонористий воєначальник правив своєї:
- Ти, козаче, говори, та не заговорюйся! Добре роздивляйся, хто перед тобою!
На ці слова характерник уважно глянув на молодого вельможу: смагляве лице з короткою чорною бородою, здивовані округлі брови. Чорні, запалені від безсоння очі дивляться зверхньо, проте на самому їх дні ховається страх. Відстовбурчені вуха сторожко прислухаються, тонкі плечі важко тримають на собі малинового кунтуша з оксамиту. Ліва рука натягала повід вихоленого жеребця, а права напружено стискала ефес коштовно оздобленої шаблі.
- Та хіба ж мені повилазило? Але це ж не я до тебе прийшов, а ти до мене, тож тобі й кланятися! - хмикнув зневажливо в пишні козацькі вуса Конограй.
Замойський скипів:
- Сто дяблів у печінку! Ти на моїй землі живеш!
- Як на вашій, ясновельможний пане, то виженіть мене! - спокійно відказав козак, і його брови насмішкувато полізли догори. - Ясний пан на золоті їсть і на золоті спить. Чим же йому може допомогти бідний козак?
Замойський скреготнув від злості зубами. Не звик він бути прохачем. Ех, якби тільки не бажання збутися свого безсоння... Він зараз же показав би цьому лайдаку, де раки зимують! Усе ж стримався, тамуючи у грудях невдоволення. Хоча... Правду сказати, видно, що козак твердий, та чи знається на лікуванні? Чи то тільки холопи брехні розводять?
Наче відчувши його сумніви, Конограй знову всміхнувся у плекані вуса. Несподівано козак простягнув руку до купки сухого хмизу, потримав мить - і той затріщав, огортаючись хмаркою сизого диму. У пана Томаша від побаченого аж в грудях сперло.
- Бачу вже, що ти добрий заморочник!
Стефан Якимовський спішився, підійшов до характерника, шанобливо вклонився. Потім присів навпочіпки біля козака, звів на нього благальні очі:
- Кажуть люди, що багатьом ти допомагаєш, багатьох невільників із полону виручаєш. Гарна слава про тебе по світу йде! Христа ради прошу, допоможи віднайти родичів: брата й батьків!
- Та ж не звір: чим можу - допоможу, але я не всесильний. То як, пан каже, звали брата?
- Марко Якимовський, воював у війську Жолкевського.
Конограй стріпнувся: посеред безлічі знаних ним облич раптом виникло в пам'яті юне лице.
- Зачекай, я ніби з ним здибався!
І згадався той день, коли в нього гостювало двоє гусарів. Чимось припали вони йому обоє до душі. Хоч ляхів і недолюблював, та молодший, Марко, був по-особливому щирий.
Конограй пильно оглянувся навкруги: наче напіввидима біла тінь вовчиці промайнула поміж дерев. Таке ж видиво бачив і тоді, коли втомлений Марко Якимовський заснув біля джерела. Той день ніби випав із низки інших - був незвично спокійний та сповнений дивовиж. Наче вітром теплим повіяло на характерника від цього спомину. Тож глянув на Стефана вже приязніше:
- Добрий у тебе брат! Я б такого теж роки шукав! Та й батьки ваші, видно, добрі люди, раз таких синів-соколів виростили!
- Допоможи мені, козаче! Проси, що хочеш! Адже й сам добре знаєш, як віра бусурманська та земля турецька з православних людей калік роблять! Казали мені, що іноді ногайці самі складають списки бранців, аби отримати викуп. Тож я добре приплачу, лиш підсоби мені віднайти свій погублений рід!
- А я знаю, що замість мішені живих кладуть та й вчать свою молодь прицільно стріляти по нещасних із лука! Або таврують та ріжуть, як телят, або на каторгах живцем гноять!
- Знаю про це і я, але все одно надії не втрачаю! До греків уже звертався, та й італійців з ордена тринітаріїв милостиво просив дати звістку - адже вони теж на невільницьких базарах часто бувають!
Конограй оживився:
- Тринітаріїв, кажеш? Доводилося з ними зустрічатися на чужинській землі. Справні хлопці, справні! Багатьох людей із неволі виручають, своїм життя заради інших важать. Мав я з ними справу, до того ж і не раз!
Чернець зиркнув на молодого воєводу:
- Ясний пан Томаш теж усіляко сприяє діяльності монахів ордену в Шаргороді!
Козак скривив вуста й процідив крізь зуби:
- Та знаю я всі діяння нашого воєводи. Хоч одне в нього є добре: з татарами таки славно б'ється!
Трохи поміркувавши, зійшов з коня і ясновельможний пан Томаш. Хоч не хоч, а той несподіваний переляк геть його вимучив. Та й із лукавим козаком треба ласкавіше говорити, бо інакше він на мову не дасться. Конограй глянув на шляхтича, і в того аж мороз пішов по спині від пронизливого погляду характерника.
- А вас яка лиха година привела до мене?
- Кажуть, знахар ти толковий, тож мені твоя порада конче потрібна!
- На Бога... - здивувався характерник. - Невже пан воєвода добровільно віддається мені в руки на лікування?
- З надією, що ця недуга швидко минеться!
- Спробую вилікувати, але ви, ясний пане, обов'язково маєте мені довіритися. Адже я не всемогутній, і без вашої допомоги мені ніяк не впоратися!
- Не всемогутній, однак правдивий... Ти таки незвичайний козак! Чи довго будеш примовляти?
- А це вже як Бог дасть! Та хай пан воєвода не журиться: це тільки думка ледача, а робота швидка!
Конограй легко й пружно піднявся на ноги, обійшов своїх гостей і став за спиною Замойського. Трохи подумавши, зважуючи щось своє, провів руками над головою молодого воєводи й тихо, ледь чутно, мовив:
- Бачу я твою біду! Дитина спати не дає, плаче, в очі дивиться... А мати її прокляла тебе страшними прокльонами...
Замойський зблід: жодній душі не розказував про свої марення.
- Не так просто зарадити твоїй біді.
Характерник узяв маленьке горнятко з черезсідельної сумки, набрав води з річки, вкинув туди три жаринки з вогнища. Довго придивлявся:
- Що ж, на вмируще не показує - значить, скоро вичуняєш. Тільки тоді твоя душа буде мати спокій, коли ти покаєшся в заподіяному, за невинно убієнних молитимешся до скону та Бога про зцілення благатимеш!
- Як помру я? - наповнився тривогою голос пана Замойського.
- Можеш не боятися наглої смерті - тебе поховають біля ніг батька.
Змучений нічними жахіттями воєвода несподівано покірно подивився в широко розплющені очі Конограя. Чимось підкупив його цей козак: відчувалася непідробна відвертість у його словах, а в поведінці проступала прихована сила.
Рухи козака були неквапливі та стримані. Він узяв тоненькі скіпки й передав їх воєводі:
- Підпалюй від багаття та кидай на воду!
Голос Конограя зливався з тихим жебонінням річки. Воєвода заплющив очі, якомога уважніше вслухаючись у його слова.
- За першим разом, за Божим часом, у добру пору сказати, у погану змовчати...
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
