ЗА КИЇВСЬКИМ ЧАСОМ - Костянтин ДОРОШЕНКО

Воєнний Київ з його укриттями та опустілими вулицями, шлях, який долають біженці з атакованих росіянами українських земель, зосереджений ритм Львова, Івано-Франківська, Чернівців, інших міст невпинної волонтерської праці й прихистку для потерпілих, будні бійців ЗСУ та тероборони, - Вєра Бланш фіксує реальність війни, якою накрило наш світ.

Подорожуючи з міста у місто, до польського кордону і назад, до передової, залізницею, автівками, автобусами, вона всотує оком, камерою і серцем долі, стани і переживання людей України часу випробувань, втрат і метаморфози, часу нового самоусвідомлення в солідарності.

Ефектна висока білявка, навіть у чорному воєнізованому вбранні вона має вигляд індивідуальний, розкутий, вільний. Акредитована в ЗСУ фотокореспондентка Вєра Бланш починала працювати на території моди та мистецтва. Навчалась у Санкт-Петербурзькій школі фотографії, лондонському Central Saint Martins як стилістка, постановниця й фотографка. Співпрацювала з британським виданням Fucking Young, італійським Labotanica, українськими Vogue, Harper's Bazaar та Marie Claire.

Життя в Лондоні скерувало Вєру в бік мистецтва, в Україні вона знайшла натхнення в творчості Влади Ралко. А на міжнародному симпозіумі "BIRUCHIY 021. Час, що не втрачено" в Приморську на Азовському морі, у спілкуванні з фотографом Олександром Глядєловим, кінорежисером Іваном Сауткіним, художником Олексієм Саєм та іншими митцями з України, Іспанії, Білорусі, відкрила нове розуміння власної творчості.

"Я обожнюю Лондон, фешенебельний, сповнений стилю, де на кожному кроці можна зробити кадр, гідний найвибагливішого глянцю, - говорить Вєра Бланш, - Цього мені не вистачало в Україні і я вирішила знайти своє візуальне рафіноване укриття в середовищі художників. Але відкрила щось зовсім інше, що виявилося набагато сильнішим та важливішим для мене - безцінність буття, красу вітальності в усіх її проявах. Щовечора в санаторії "Райдуга", локації нашої резиденції, ми говорили про історію і сучасність України, про Майдан і Крим, про тіні й драми минулого, як от колишня назва Приморська - Ногайськ, на честь народу, який колись там жив і був розчинений російсько-радянською імперією".

Фотографуючи учасників симпозіуму, життя невеличкого приазовського міста і його напівзанедбаних курортних зон, художниця розкривала актуальну для себе образну мову. Мінімум ефектів, максимум відкритості - до природного, живого, миттєвого. До спонтанності руху життя, який, на відміну від планів і схем, насправді формує сучасне, проєктує майбутнє.

Герої тих кадрів Вєри ніби вийшли з кіно італійського неореалізму, котре перетворювало простих людей на кінозірок. Вони сильні своєю беззахисністю, довірою до моменту. Як море, у цьому випадку - Азовське. Найменш глибоке на планеті, воно так само захоплюється своїми хвилями, відливами і припливами, як його більш могутні брати. Як захоплюється своїми емоціями й почуттями кожна людина.

У сьогоднішніх роботах Вєри Бланш люди і світ такі, як коли б вони не знали, що їх знімають. Прекрасно прості.

Приморськ нині окупований ворогом. Скасовуючи стереотип про розніжену приспану вдачу пострадянських курортних містечок, його мешканці виходили на мітинги проти загарбників і тим самим підкреслювали, що вони - громади вільної країни, свідомі власної гідності і права на вибір. Як виходять на площі Херсона, Маріуполя, Славутича та інших захоплених карателями тюрми народів міст наші співвітчизники, попри кулі й сльозогінний газ, залякування, викрадення й терор.

Нинішня перманентна подорож Вєри Бланш змученими шляхами України - данина поваги й любові до приморців і до всіх українців сьогодні.

"Кожен із нас має підтримати хоча б одну людину поряд. Це називається тримати стрій. Тоді ми ніколи не втомимось, усе витримаємо", - звернулася до співгромадян міністерка з питань тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук. У кожному кадрі Вєри Бланш - ця мовчазна й промовиста підтримка. Підтримка самому життю.

Уміння сконцентруватися на деталях, фактурі, спіймати їх камерою так, що світлина ніби викликає тактильні відчуття, відтворює в застиглому зображенні порив вітру, навіює запах - тут у несподіваний спосіб розкрилося бачення Вєри, треноване фаховими зйомками моди. Вишкіл акцентування спеціального, штучного, постановочного підкорився волі життя. Світлини Бланш - уперте протистояння війні як смерті.

Художниця бореться за окрему мить, кожне свідчення, видимий акт життя. Зберігає їх і навічно продовжує - у погляді воїна чи директорки мистецького центру, в коробках гуманітарної допомоги чи запрошенні до "Кави зі смаком милосердя", у кадрах роботи комунальників, у поодиноких продуктах на спорожнілих полицях магазину, які хтось залишив невідомому іншому, не забравши останнє собі.

Як людина після задухи хапає ротом повітря, не може зупинитися в насолодженні ним, Вєра Бланш вловлює кожен образ реальності, творення, збереження, руху й розбудови, прориву з жахливого мороку війни. У цьому ритмі, цим диханням живе вся сьогоднішня Україна, протиставляючи смертоносному кадавру імперії вічноживий дух свободи.

Фінал цієї драми із тисяч тендітних, людяних кадрів можливий один: перемога живого. Перемога України. До неї мусимо здолати певну дорогу. Поруч і разом із нами на ній - художниця Вєра Бланш.

Березень 2022

Я був ошелешений. Я ховався від Костянтина, не відповідав на його смс-ки в месенджері, я не знав, що відповісти, точніше, я не наважувався йому сказати правду. Я впав у провалля глибини його знань, підготовки та польоту думки.

Ми дружимо з Костянтином, я залучав його до кількох своїх проєктів, і до найважливішого з них для мене - "Концепції "25 сходинок до суспільного щастя", у якій він виступив співавтором. Тож коли Костя запропонував написати передмову до його книжки, я з радістю погодився. Не мав ані трохи сумнівів: автора знаю й шаную, в культурних процесах живу й творю кілька десятків років, зрештою, вже писав десь з десяток передмов для книжок інших авторів. Ще не бачивши рукопису, навіть накрапав пару-трійку абзаців, почавши з "По-перше, він - розумний...".

І тут Костя прислав рукопис...

Перші враження: Чому? Чому я стільки пропустив? Коли? Коли він це встигнув? Як? Як він то все осягнув?

Мені здавалося, що я стежив за його публікаціями, принаймні за значною їх частиною. Та тут на мене впала просто лавина. Як я це проґавив? Чому я позбавив себе раніше цього задоволення від прочитання, осмислення, дискусії?

І, виявилося, що я не просто не можу викласти власні думки щодо його книжки, я неспроможний її подолати! Деякі книжки читаються за пару вечорів - легко ковтаються, і так само легко забуваються. Деякі я навчився не дочитувати (у молодості не мав такого вміння), кидати, якщо вони виявляються банальними і малозмістовними. Костину книжку я не міг подужати. Я перечитував фактаж, я влазив у хащі виставок, перформансів, прізвищ давно знайомих, малознайомих і незнайомих митців, перевіряв, занурювався в їхні роботи і їхній світ. Я лаявся, я лягав день за днем о третій ночі, я став саботувати інші справи, закинув щоденну зарядку, я злився на себе й знову провалювався в цю грандіозну мистецьку вирву. Вона виявилася просто Маріанською западиною, до дна якої не добивають ехолоти. Мені хотілося вставити в передмову і одне, і інше, і його роздуми, і його огляди, і його успіхи, передати його іронію, скепсис, захоплення, любов, - усе, чим він насичував свої тексти. Та я не міг усе це увібрати в кілька сторінок. Я розумів, що все, що я хочу донести про його роздуми, може вилитися в текст ще грубший, як Талмуд об'ємніший за Тору.

Професор психіатрії Гарвардського університету Пітер Сіфнеос на початку 70-х років минулого століття вигадав термін "алекситимія". Як правило, я іронізую над сонмом визначних персонажів, які починають трактувати психосоматику, бо не так просто відрізнити де там наука, а де шарлатанство. Та тут я відчув власну алекситимію, себто неспроможність висловити й описати емоції, які мене переповнювали. І річ не у воєнному стресі, який пройшов катком по всіх нас, ні, я усвідомив, що мій друг - Атлант, тобто істота з надприродними здібностями, і значить, його не вдасться описати достеменно. І цей Атлант куражиться.

Зрештою, я відчув себе на межі провалу, і це було жахливе відчуття, відчуття порожнечі і знесилення. Я відкинув відсотків 95 написаного мною тексту. Виявилося, що я хочу дискутувати майже з кожною його статтею, десь доповнювати, десь наводити додаткові аргументи, а десь і заперечувати. Я шматував, перечитував, знову шматував, і врешті, майже все забракував. Я відчув, що Костя вже описав це краще, і для того, щоб пояснити й розтлумачити те, що він написав, не вистачить мого таланту. Тож вам доведеться здійснити цю подорож лабіринтами його знань і суджень самостійно.

Я лишив лише кілька зернят, які надто виблискували, збігалися з моїм світобаченням, і які я просто не міг замовчати.

1. Боротьба з російською агресією

Книжка розмежована на чотири частини, кожна зі своєю філософією і драматургією. Перша частина - "Українська Атлантида" сформована зі статей написаних після 24 лютого 2022 року, тобто після масштабного вторгнення фашистської росії. Біль, який садонув по кожній українській душі, Дорошенко виплескує з першого рядка, назва ж першої статті "Русскій мір - єресь чи неонацизм?" засвідчує позицію самого Костянтина, ще до того, як ми з вами заглибимося в процес читання. Першою ж статтею Дорошенко відкривається по-новому - як аналітик політичних, геополітичних і світоглядних процесів, розширюючи свій культурологічний простір.

Після 24 лютого 2022 року оцінки Дорошенка стали жорсткішими, біль категоричними. В "Українській Атлантиді" дістається і московським "методологам" Щедровицького за їхнє ідеологічне обґрунтування неонацистській ідеології "русского міра", і колишньому російському, а нині німецькому художнику Максиму Кантору за спроби ставити знак рівності між російськими окупантами та їхніми жертвами­-українцями, що зазнали російської агресії.

2. Мультиплікативність культури

Гортаючи книжку, розумієш, що в Костянтина нема меж у його культурному світогляді. Під його прискіпливий погляд потрапляє сучасне мистецтво в усіх його проявах, він не забуває про традицію, про музику, про фотографію, про музейну сферу, і що ще крутіше - він виходить за рамки безпосередньо мистецтва. Розуміння, що культура - це не лише мистецтво, проходить через усю книжку.

3. Провокативність культури

Дорошенко любить мистецькі провокації. "Без критики, без провокації немає живої культури, як живого організму - без болю" (стаття "Відкриваючи українську культуру").

Тільки Дорошенко переріс цю аксіому. Точніше, він любить епатаж у житті, його зовнішній вигляд - це ще залишки юнацького самовираження, навіть зі своєї нікотинової залежності він створив зухвалий культ. Та все це невинні візуальні примхи, властиві людям мистецького штибу. Зрештою, не фекалії ж він по собі розмазує як Сальвадор Далі. Та провокації для Дорошенка - це вже минула сторінка, майже як минуле століття. Він провіщує. А це вже не провокація, навіть якщо його думки випадають із загальноприйнятих, - це промовляння сенсів, це конструювання наративів і міфів. Це теж не безболісно, тільки вже глибше й спрямоване не на першу-ліпшу реакцію (банальні: заперечення-прийняття-захоплення), це робота на майбутні покоління, тобто готовність бути незрозумілим за життя, і невідомо чи оціненим посмертно. Та це висловлювання власних осмислених принципів, незалежно від того, сприйматимуться вони чи ні суспільством. Дорошенко використовує провокацію, щоб вести до сенсів.

"Мода - це перманентна смерть. Кожна нова колекція і тренд констатують смерть попередніх". Дорошенкові важко розірватися. Він хоче бути модним (а це означає, слідувати моді) і хоче визначати моду, а творити нову моду - це завжди провокація щодо попередників, їхніх засад, їхніх смаків, їхніх символів. Коли Дорошенко описує інших, він іде в тренді. Модно бути причетним до модних митців. Та в кожну описувальну "модну" статтю Дорошенко ще вставляє й власні думки. А це вже формування моди, тобто своєрідна провокація. Для нього, митці, картини, перформанси, виставки стали лише приводом висловитись. Читачі його статей можуть не помічати цієї по-єзуїтськи вишуканої гри. Вони думають, що їм впарюють мистецтво, красиво, імпозантно, і вони, наче пацючки, підсідають на автора, не на Савадова чи Чичкана, а саме на Дорошенка. А Дорошенко - сам митець, митець від ідеї. І читач стає мистецьким наркоманом. У страшній легенді про гамельнського щуролова таким заворожливим наркотиком був саме мистецький інструмент - флейта. Мистецьким наркотиком можуть бути картини, музика, вистави, перформанси, зрештою звичайні тусовки, паті з їхнім алкоголем, натягнутими усмішками й штучними поцілунками. Та наркотиком можуть бути й статті. У Дорошенка - наркотичні тексти. Ти читаєш один, і не зупиняєшся. І не помічаєш, як за обігом відомих прізвищ, галерей, закордонних міст, упорскуєш у себе наркотик автора статей. Ти стаєш дорошенкоманом. Провокація вдалася.

4. Міська культура

Українська культура не є культурою виключно сільською, місто - органічна складова української культури. Та цю банальність не спроможні усвідомити не лише наші вороги російські фашисти, а часто саботують представники традиційної плеяди української інтелігенції. Дорошенко - дитя асфальту, місто для нього життєдайне середовище, і право на перебування у власному просторі він відстоює системно, зухвало й натхненно.

Другу частину книжки під назвою "Україна - це культура" він починає з урбаністичного маніфесту "Відкриваючи українську культуру", і обґрунтовує своє право належати до міської цивілізації.

Пріцак і Андрухович недаремно виринають відразу. Дорошенкові потрібна підтримка, потрібні союзники, на противагу традиційній рустикальній культурі з її закам'янілим, завдяки шкільній програмі, іконостасом, і він обирає собі в союзники тих, хто вибивається зі зашкарублого звичного ряду.

До цього прийому, - обрати собі союзників, - Костянтин звертається неодноразово. Тож ви побачите невдовзі і Юрія Шереха, і Григорія Грабовича, і навіть Емму Андієвську, яка своєю мистецькою частиною наче вибивається з цього трохи не снобістського переліку, та її донецьке походження є підкресленням належності до культури найсхідніших українських мегаполісів. Персон цих поєднують не найліпші стосунки з традиційною, особливо політичною частиною діаспори, часті нерозуміння й звинувачення. Завдання персонажів, яких Костянтин вибирає собі в союзники, - підкреслити урбаністичну частину української культури, навіть певну елітарність.

5. Українська традиція

За всієї своєї показової елітарності, Дорошенко не став у позу розкольника, який протиставляє умовне "місто" умовному "селу", як у 20-х роках минулого століття змагалися начебто пролетарські "Гарт" і згодом ВАПЛІТЕ з буцімто сільським "Плугом". Дорошенко за традицію, за народність, навіть у її непопулярних формах. З сільської глибинки він знайде Кмитівський музей імені Йосипа Буханчука й зав'яже його з сучасним мистецтвом. Костянтин зважиться прорекламувати непопулярну в "просунутих" колах громадських активістів Вєрку Сердючку й зверне увагу саме на її (його) популярність у "народних масах". Щоправда, і тут війна наклала певні нові підходи. Дорошенко визнає талант і позицію. Талант без позиції він роздовбає, позицію без таланту - просто не помітить (а це ще гірше). Тож суржик не заважає Дорошенкові побачити талант. Але без ствердного "Раша гудбай" від Сердючки Костянтин і не помітив би його (її) тепер. Тож народність у важкі часи має бути з народом.

6. Світове єднання

Дорошенко - не лише українець, він - людина світу, вимірює всіх за світовими, а не містечковими стандартами. У Костянтина українська культура є частиною світової, а світова органічно дотична до України. "Така інклюзивність не просто збагачує та додає відчуття гідності. Вона формує здорове розуміння тяглості й цивілізаційної спадкоємності".

Нью-Йорк, Мадрид, Венеція, Дрезден, Баку, Кишинів - у цій книжці ви згадаєте призабуті уроки з географії. Калейдоскоп міст і країн. Виявляється, українське мистецьке життя захоплює простір, і що не менш важливо - український погляд спостерігає за мистецьким життям на різних континентах.

І Костянтин, описуючи чужі проєкти, неначе постає їхнім співавтором, тобто стоїть у центрі мистецького єднання України і світу. "Кінець світу та безкінечність світла" - стаття про проєкт Джана Марії Тосатті в Україні. "Пророцтвом про світ без людей" називає Дорошенко роботу італійця. Кожен, хто дивився на фото розбомблених Мар'їнки та Бахмуту, відчуває, що подібне пророцтво може виявитися не такою вже й грою уяви. Історичні будівлі санаторію Куяльник, описані Дорошенком у 2020 році, мають такий вигляд, ніби зазнали бомбардування.

Щодо місця України у світі Костянтин наштовхнув мене на одну дискусійну думку. Взагалі його тексти розпалюють мозкову діяльність, і це найкращий присуд автору: що може бути більш компліментарним, аніж усвідомлення, що твої слова провокують до процесу мислення, а найкраще, - після осмислення, - ще й до творчості.

Тож ось думка до дискусії: чи варто в незалежній державі відокремлювати предмети "українська література" і "світова література", і взагалі, чи достатньо вивчати лише літературу? Коли Україна була в СРСР, то, очевидно, нам варто було боротися, змагатися й чіплятися за збереження окремого предмету, бо це був наш засіб від асиміляції культурою панівної метрополії. Але нині, за Незалежності? Ми готові стати рівноправною частиною світовою культури? Може, замість літератури слід було б ввести предмет "світова культура"? Саме світова, а не виключно українська. Чому ми вивчаємо в школі поглиблено лише літературу, а решті сфер культури лишаються непрофільні крихти на уроках історії? Може, варто поглиблювати власні знання? Чи не надто ми містечкові у своїй мушлі?

7. Фронда щодо будь-яких влад

Успішного і популярного британського художника Дем'єна Герста Дорошенко припечатує тавром "конформіст". Це при тому, що ретроспективу робіт митця в Києві водночас вважає подією світового значення.

Конформізм притаманний багатьом митцям, більше того, часто це один з ключів успіху, слави і коштів в мистецькій сфері. Костянтин бачить у ньому зменшенням ваги будь-якого митця, навіть найталановитішого. І якщо колег він не береться перевиховувати, то над своїм вихованням працює. Іронія, скепсис, а подекуди відверта дошкульна критика - от помітна тактика взаємостосунків з владами, незалежно від прізвищ.

Стаття "Гучність протесту" - це голос протесту проти цензури за часів Януковича, знищення в Мистецькому Арсеналі роботи Володимира Кузнецова "Коліївщина. Страшний суд". Костянтин собі на підтримку вимальовує ряд нонкомформістських проявів в образотворчому мистецтві за радянської доби, навіть якщо такі протести були тихими. Та в українського мистецтва час від часу прорізається голос, і Костянтин цей голос демонструє на письмі.

У "Венеційському шулерстві", а це час президентства Порошенка, Дорошенко роздовбує Мінкульт, рішення якого оголошує "шулерським", за те, що "пролетіла", тобто не з'явилася проанонсована "Мрія" над Венецією з її бієнале. Ех, знав би Костянтин тоді, що через кілька років цю "Мрію" вже за нової влади профукають і залишать на поталу російським фашистам у лютому 2022 під Гостомелем.

У статті "Подвійна ганьба в Музеї Івана Гончара" (а це травень 2020 року) дістанеться вже двом владам, і прийдешній, і колишній. Новій за те, що співробітники Державного бюро розслідувань вломилися в приміщення Музею Івана Гончара, зламавши двері й виштовхнувши директора, а потім заблокували вхід, і все це з метою не допустити виставку з домашньої колекції попереднього президента Петра Порошенка. А Порошенкові-колекціонеру Дорошенко перемиє кістки так, що це може відбити охоту йому виставляти свої скарби ще коли-небудь і де-небудь. Тут і критика родини Порошенка за ставлення до культурних інституцій як до сфери обслуговування. Тут і висміювання якості експонованого - "класичний смак пострадянських скоробагатьків", "бундючна колекція пострадянського олігарха". А добив ударом нижче ватерлінії: вказав на неприпустимість політику, що показово заграє з патріотичним електоратом, хизуватися роботами махрового російського шовініста й путініста Іллі Глазунова.

Навіть якщо якась подія, пов'язана з владою, є вже об'єктом дошкульної негації з боку Костянтина, він однаково не лишає іронії й скепсису для годиться, здається, для того, щоб не прищепити в собі зародки конформізму. В статті ""А я в попа обідала", - сирітка сказала", де йдеться про зустріч представників культури, мистецтва і спорту з президентом Зеленським, найвипуклішим порівнянням стала "старожитня радянська традиція ходоків до Леніна".

Дорошенків підхід: якщо влада робить щось корисне для культури, то можна віддати належне. А от прогинатися - не варто.

8. Розширення меж толерантності, антицензура

Дорошенко йде за мистецькими трендами часто проти політичних. У лютому 2014 не кожен міг собі дозволити постібатися з популярного президента Києво-Могилянки Сергія Квіта, який кинув принизливе "Лайно!", достроково закриваючи виставку "Українське тіло", де, зокрема, була представлена частина малюнків Анатолія Бєлова "Моє порно - моє право". Дорошенко може собі дозволити стати на захист мистецтва. Варто нагадати, що законодавча заборона порнографії в Україні відбулася не так давно й була прийнята помаранчевою більшістю у Верховній Раді, тобто теоретично просунутішою політичною силою на той момент. От тільки просунутість у політичному протистоянні з опонентами не давала часу споглядати над естетичним спрямуванням країн євроатлантичної цивілізації, яка, на відміну від закритих суспільств, ставиться до сексуальних зображень не за лекалами московських духовних скреп. Те, що мистецька цензура може бути геть не ніжною, засвідчила справа Олеся Ульяненка, неординарного письменника, якого Комісія з питань суспільної моралі, згідно з чинним законодавством, цькувала за "секс і насильство" в романі "Жінка його мрії". Олесь сильно цим переймався, аж надміру, і невдовзі пішов з життя в 48 років.

9. Світоглядна і територіальна інклюзивність української культури

Дорошенко показово розширює межі української культури. Забуті й маловідомі імена, емігранти, мовно, етнічно, ідеологічно й політично непопулярні або викреслені на догоду панівним теоріям - він готовий розкрити обійми для всіх, кого народила українська земля. Принцип землі, не крові, не мови, не політичної лояльності, і навіть не таланту, принцип землі засвідчує належність до української культури.

Описуючи виставку "Випробування Ессад Бея" в Баку, присвячену народженому в Києві азербайджансько-німецькому авантюрнику й письменнику єврейського походження Леву Нуссімбауму, Дорошенко органічно долучає його до української культури, тільки не в традиційному мовно-етнічному прокрустовому ложі, а до ширшої, дорошенківської української культури.

До вже згадуваних Пріцака, Шереха, Грабовича, Андієвської Дорошенко додає і акторку Мілу Йовович, і музиканта Євгена Гудзя, і режисера Романа Віктюка, і фотографа Бориса Михайлова, які в різний час, з різних причин і в різні світи виїхали з української Батьківщини.

Дорошенко розширює межі поняття "Україна" в статті "Україна - це культура" - розширює межі і української культури, і розуміння українськості. Він розширює український пантеон.

Ця ідея підточуватиме підвалини українського традиційного націоналізму, який зводить українську ідею й українську націю лише до мовно-етнічної складової. Розглядати все, що витворила Україна як українську культуру - це прорив. Тож згадки про "українську хвилю постмодерністів" (стаття "Живий музей") в образотворчому мистецтві кінця 80-х - це нагадування, що далеко не всі із цих митців володіли українською чи були етнічними українцями, та ми не маємо права виривати їх з української культури й дарувати їх колишній імперії.

Дорошенко нагадує, що значна частина української творчої еліти - це успішні радянські діячі. Наводить приклад Довженка, "священної корови" української інтелігенції в силу свого безперечного таланту. Нагадувати, що Довженко - комуністичний агітатор нині не прийнято. Бо все комуністичне нині наче пов'язують лише з російською інвазією. Прикрим же історичним фактом є те, що в Україні в більшовицькі ідеї повірили багато хто: і політики, і митці, і селяни з робітниками. До усвідомлення нашої спільної відповідальності за злочини більшовицького режиму ми прийдемо ще нескоро. Щось же робили 500 тисяч українських комуністів під час Голодомору. Очевидно, що значна їхня частина відбирала хліб у селян. А Довженко - своєю геніальною "Землею" створював мистецький фундамент для тієї експропріації. Та в нас не дуже прийнято звертатися до першоджерел. Окрім того, щоб із завмиранням серця цитувати західні рейтинги, де "Земля" потрапляє до сотні фільмів усіх часів і народів, варто цю стрічку переглянути, щоб побачити - це очевидна агітація за колективізацію. Яка, зрештою, і стала прямим інструментом Голодомору. Так, фільм талановитий, так, там проривна еротична сцена, та ще й наповнена потужною енергетикою, та це не скасовує її пропагандистської мети - допомогти радянській владі закріпачити українських селян. Зрештою, у свої улюбленці з України Сталін обирав талановитих персонажів - що Довженка, що Булгакова, хоч вони геть по-різному допомагали впроваджувати московські наративи. Але ж допомагали.

Тим не менш, це наша історія, ба' більше, складова нашої культури, і хто як не Дорошенко наважується про це нагадати. Когось покоробить, що я пишу, що і Довженко, і Булгаков є частиною нашої історії культури? Дорошенко йде ще далі: у цій статті, він нагадує, що туди ще вліз і Лазар Каганович, родом з Київщини. Усвідомити, що Україна стала батьківщиною не лише естетів і щирих патріотів, іноді важко, та це дорослішання. Принаймні Дорошенка читають люди з дорослою свідомістю. А щоб врівноважити Кагановича, Дорошенко до збірки включив і статтю "Україна - батьківщина слонів". Ну, щоб не комплексувати перед імперіями, які завжди страждали на гігантоманію.

10. Етнічна інклюзивність української нації

Важливий аспект, про який Дорошенко ніколи не забуває, - це етнічна інклюзивність. Згадки про кримських татар ви зустрінете неодноразово в книжці. І це не данина моді чи раптове прозріння після фашистської російської окупації Криму. Всі, хто знає Костянтина, підтвердять, що в нього це системна діяльність, яка виходить за межі його публіцистичних талантів. Коли в статті "Бентега і надія" Костянтин описує, як художник Юрій Нікітін у співпраці з кримським істориком Олексою Гайворонським у 2008-2009 роках створив першу в історії художню реконструкцію портретів кримських ханів із династії Гераїв, то сам Костянтин не стоїть осторонь від цього проєкту. Він не забуде нагадати, що Приморськ у Запорізькій області носив ім'я Ногайськ і належав до історичного Криму, не полінується протегувати діячів кримськотатарської культури на виставки чи конференції. Бо в Дорошенка чітка світоглядна конструкція: якщо Крим - це Україна, то кримськотатарська культура - частина української. Відповідно, її слід досліджувати, нею слід опікуватися, її треба розвивати й поширювати.

Аналогічну позицію Дорошенко засвідчує й до ромської культури, і це знову значною мірою плавання проти течії, адже в частини радикальних націоналістів ще не так давно простежувалися не просто антиромські настрої, а й варварські дії.

І абсолютно провокативна назва статті "Українець Ройтбурд". Російськомовний єврей, одесит, якому закидали порнографію у творах, подається як українець. Це зухвало, це показово і, зрештою, це - справедливо. Мені приємно, що цю статтю в пам'ять про спільного друга Сашу Костянтин написав на моє прохання до нашої спільної книги "Українська мрія. 25 сходинок до спільного щастя". Завдяки етнічній інклюзивності українська нація стала повнокровнішою, стала багатшою.

11. Перемога замість поразки

Нам необхідні перемоги. "Проте усвідомлення цього, як і зменшення соціальної напруги на ґрунті історії, відбудеться в українському суспільстві тоді, коли ми відкинемо застарілу модель сприйняття себе жертвою історії, відчувши власний досвід її творення, що ніколи не переривався".

Дорошенко пише історію успіху. Це не традиційний плач Ярославни, і замилування віктимізацією. Кожна нова виставка, кожен новий перформенс, кожне повернуте ім'я - це набуття, це збагачення, це сила. Дорошенко любить успіх, він любить впевнено себе почувати, і коли ти читаєш статтю за статтею, то тебе переповнює гордість за успіхи, хоч начебто не ти до них спричинився. Костянтин надихає. Це важлива функція. У давнину перед битвами в багатьох народів використовувалися музичні інструменти як мобілізаційний стимул. Книжку Костянтина можна використовувати для відчуття нашої сили, для відчуття наших перемог. А перемоги нам потрібні.

Та Костянтин не бездумно закликає до перемог без урахування наслідків і ціни. "Ціна перемоги". Стаття начебто про фільм "Атлантида" Валентина Васяновича, та насправді, як і фільм, - про майбуття. Дія відбувається на території Донбасу в близькому майбутньому, в 2024 році, після деокупації наших територій.

Висновок Дорошенка: "ціною кожної перемоги є життя, що безповоротно змінилося" - це написано в листопаді 2020 року.

12. Позитив до друзів

З Дорошенком приємно дружити. Він уміє знаходити добрі слова до тих, кого шанує, і не лише до тих, із ким дружить.

Одні назви статей чого варті: "Мельниченко - мій кумир", це про фотографа Сергія Мельниченка. Або "Берегиня Вєрка", а це, щоб ви не сумнівалися, про Вєрку Сердючку. І не боїться ж Костя, що його заклюють пуристи-суржикофоби за порівняння комедійного персонажа зі "святою Берегинею"!

Знайдемо позитивні згадки про кураторку й дослідницю Євгенію Моляр, закоханого в київську архітектуру Семена Широчина тощо. Комусь присвячена окрема стаття, а когось згадує мимохідь, але тепло й вчасно. Мені особисто приємно, що Костянтин знайшов місце позитивно згадати й Студентську революцію на граніті 1990 року, сприймаю це не лише як визнання історика, а й як дружній жест.

Іноді ви навіть не відразу зрозумієте, що йдеться про комплімент. "Усе, що робить Кирило Проценко, лишає враження гедоністичної безтурботності", - це зі статті "Дух дрібниць".

Для того, щоб зрозуміти, що це похвала, а не критика, (бо термін "гедонізм" далеко не однозначний), слід знати Костянтина, для кого гедонізм є сенсом життя, він вважає, що людина створена для насолоди, а значить, ті, хто оспівує насолоду (гедонізм) - співці життя.

Знайти кілька публічних позитивних слів про друзів - це вміння поборювати в собі заздрість і ревнощі, які є в кожній людині. Костянтину це вдається.

13. Нестримність, кураж

Для Дорошенка публіцистика - це не просто форма донесення інформації (що, безперечно, важливе), - це різновид мистецтва. А якщо це мистецтво, то має бути звабливим. Читач не повинен лишатися байдужим, він гортає не занудні підшивки газет чи скролить стрічку новин в інтернеті. Читач повинен відчути, що він занурюється не лише в інформацію про мистецтво, а в саме мистецтво. Костянтин володіє словом як думками, і ці слова він не фільтрує до дистиляції, він кидає їх, щоб вони викликали емоції.

Перо Дорошенка може бути вбивчим, воно може припечатати. "Музей і митець збіглися в лицемірстві" - це він про виставку художника Максима Кантора в статті "Зґвалтування України в люксембурзькому музеї". Костянтин кохається на письмі, він куражиться. Окрім участі Костянтина в проєкті "25 сходинок", я його ще втягнув до співпраці в книжці "Сковорода і Ми". Ця книжка вибивається з традиційного сковородинознавства, вона не стільки про Григорія Сковороду, скільки про нас. Я спеціально зазначив "Ми" з великої літери, за задумом "Ми" мали стати рівнозначні "Сковороді", засвідчити, що ми, українці - вільні люди, відповідно, маємо право й можливість доповнювати, розвивати думки своїх предків, або навіть їх заперечувати, чи вносити щось власне в ідейний простір. Звертався я з пропозицією стати авторами статей до тих, хто спроможний мислити самостійно, звісно, до Костянтина - одного з перших. Його означення способу мислення й життєдіяльності Сковороди як "божественний кураж" є по собі вже мистецьким витвором, й у двох словах дає більше, аніж інші намагаються висловити в грубезних томах. Про кого б не писав Костянтин - він пише про себе, він визначає себе, і от той "кураж", який він справедливо приписав Григорію Сковороді, - це ж і стиль життя самого Костянтина. Навіть цієї книжкою він куражиться. Тому й у заголовок передмови я виніс його кураж.

14. Пошук ідей і сенсів

Найголовніше, що почав з віком робити Дорошенко - став на шлях ідеєтворення. Світом правлять ідеї. І успіхи, і поразки нашої України протягом історії лежали й лежать саме в ідейній площині. Саме тому Україна так потребує Світоглядної Реформації. І Дорошенко - один з таких ідейних реформаторів.

"Як побудувати загальну історію для України та українців". Це лише ззовні має вигляд назви статті, насправді - це завдання, яке перед собою ставить Костянтин Дорошенко. Формально він не пише історичні підручники, принаймні поки що, хоч за фахом він якраз історик. Та він пише історію в кожній своїй статті. Світоглядна концепція в нього незмінна, він її озвучив словами Омеляна Пріцака, перед яким благоговіє: "Є тільки одна історія, один процес світового розвитку - світова історія... Власна "національна" історія - це складова частина всесвітнього історичного процесу". І Дорошенко намагається виміряти свої знання, свої судження згідно із цим стратегічним баченням, і привчати до цього (світового контексту) своїх читачів. Складовою цього процесу Костянтин вважає інклюзивність. У тій же статті він розгортає тезу, чому ми не маємо відчувати себе виключно постійною жертвою. Тут же обґрунтування залучення до української культури всієї шеренги тих вихідців з України, хто досяг успіху за кордоном. Безперечно, це фундаментальна стаття. Та вона не одна, сенси розкидані скрізь, їх лише слід розглядати, збирати й осмислювати.

Деякі формулювання жорсткі й непопулярні. Так, Дорошенко має зауваження щодо терміну "декомунізація" в Україні. Стверджує, що логічніше було вживати терміни "дебільшовізація" і "дерадянізація". Він пише: "У результаті ми отримуємо ідеологію, національну лише за формою, де одних ідеологічних кумирів замінюють іншими, пропонуючи настільки ж некритичне їхнє сприйняття, як і в СРСР. Замість культури пам'яті, що передбачає вивчення національної історії в її повноті, без міфологізації, нам накидається політика пам'яті - варіант, цензурований під кимось визначені для нас норми. Як наслідок, "декомунізація" здійснюється більшовицькими методами - знищенням небажаних пам'яток історії та культури замість їхньої музеєфікації, аналізу та сучасного коментаря".

З деякими його ідеями я б залюбки посперечався.

Наприклад, з його трактуванням колоніалізму. Іронія, що це зі статті про Атлантиду, яка дала назву першому розділу. Мені ближчі західні дефініції, з якими якраз Дорошенко не погоджується. Україна була радше провінцією, аніж колонією. Та я люблю сперечатися з Дорошенком. Узагалі полемізувати слід з тими, хто володіє в якійсь сфері знаннями, більшими за твої, - тоді в тебе є шанс збагатитися, а друге, як я й уже писав, - він розумний, він насичується від мене, як я від нього, а значить, він той, хто сприймає аргументи, і за якийсь час ти побачиш, що він уже оперує твоїми тезами, як своїми, сприйнявши їхню переконливість. Тобто він страшенно цікавий як союзник. Він Атлант. З ним можна рухатися єдиним фронтом. А таких небагато, погодьтеся.

15. Щастя

"Будь щасливим!". Формально ви не знайдете в книжці жодної статті, присвяченої питанню щастя. Та коли завершуєш читати останню сторінку, ефемерне відчуття щастя стає осяжним. Дорошенко живе, як пише, і пише, як живе, він сам відчуває себе частиною мистецтва й культури. Щастя - займатися тим, від чого кайфуєш. Перед вами книжка щасливої людини.

Історик, славіст, літературознавець, енциклопедист Юрій Шевельов називав себе "позасистемним критиком". Костянтину в самосприйнятті близьке таке формулювання. Я б заперечив. І щодо Шевельова, і щодо Дорошенка. І один, і другий є системними. Просто вони виламуються із загальноприйнятих систем, та не лишаються сторонніми спостерігачами чужих систем. Шевельов збудував власну контрсистему, а Костянтин торує тим самим шляхом, точніше своїм, але в тому ж напрямку. Він творить контрсистему і робить це зі смаком і на куражі. Тож нехай буде визначено так: Костянтин Дорошенко - контрсистемний критик.

А тепер переходимо до дружньої критики.

Чого мені не вистачило в книжці? Мені не вистачає підсумку. Уявіть себе під час "Золотої лихоманки". Ви кайлом б'єте породу, ви ловите кайф від очікування, нарешті ви знаходите золоті піщинки, згодом - велетенські самородки, ваша торбинка переповнюється золотом (яскравими думками від автора), і так - на сусідній ділянці (ще в одного читача), і на сусідній (ще в одного), і далі-далі, скільки є золотоносних ділянок (скільки примірників Костиної книги). Чого ж не вистачає? Легендованої історії. Підсумку. Ми знаємо про "Золоту лихоманку" завдяки книгам і фільмам, де оповідається, розжовується, пояснюється й міфологізується. Першою книжкою, яку я прочитав у 6 років, були оповідання Джека Лондона про "Золоту лихоманку". В книзі Кості я поналовлював безліч золотих піщинок, та мені не вистачає легенди від самого Костянтина. Його підсумкового слова, про те, яка піщинка найзолотистіша, яка вартувала найбільше його зусиль і праці, яка має сяяти найбільше. Я розумію, що за задумом, у книжці зібрані тексти різних років, та можна було б піднапружитися авторові й зробити власне підсумкове післяслово. Зрештою, якщо він напружив мене з передмовою, яка мені вартувала нервів і безсонних ночей, чому вирішив вийти сухим з води? Це несправедливо, мав би теж постраждати для загального блага.

Ну, і друга річ, за яку давно хотів розтрощити автора, - так це за його куріння. Ви скажете: про куріння нема жодного слова в жодній статті його книжки! То що? Ви ж знаєте, що автора ніколи не можна відокремлювати від стилю його життя й мислення. Дорошенко куражиться не лише в сенсах, він куражиться і у формах. Давно зробив кляту сигарету стилем свого життя й іміджу. В інстаграмі він підписується не інакше як "kyivsmoker", воліє бути зафіксованим на фотках у клубах диму, свариться в ресторанах, якщо там забороняють курити на літніх майданчиках, він є фанатом тютюнокуріння. Не певен, що він так залежить від тютюну, в мене враження, що йому до вподоби йти проти течії в якихось візуальних вимірах. Якби курили всі, цілком можливо, він зневажливо посміювався б з курців і перейшов би на інші стимулятори. Та він куражиться. Як людина, яка пишається тим, що зав'язала колись з цією згубною звичкою (а курив по дві пачки щодня), і не маючи можливості вплинути на свого друга, я маю натомість можливість дістати його хоч у цій передмові. Зрештою, якщо він може куражитися, чому ми з вами не можемо? Атланту це однаково не завадить.

Атлант продовжує тримати небо. Робить це весело, на куражі. Йому замало функції бути мовчазним силачем. Його кураж - це поширення знань і ідей. Він розмовляє з небом. І Атлант Костянтин Дорошенко не залежить від Атлантиди, є вона чи йде під воду. Атлант тримає небо за будь-якої негоди, і за будь-якої нагоди. Якщо вам до вподоби - ставайте поруч. Не вистачить сил тримати небо? Не страшно. Ознайомтеся з думками Атланта, його ідеями, поширюйте ці ідеї. Або поширюйте власні. Спіймайте свій кураж. Ви теж можете стати Атлантами.

Олесь Доній.

Так про виставку "Це Україна: Захищаючи свободу", що відкрилася в рамках 59-ї Венеційської бієнале, говорить її куратор Бйорн Ґельдгоф.

Проєкт став блискавичною відповіддю на російську агресію. Лише чотири тижні пройшло від розробки концепції до побудови на двох поверхах середньовічної Скуола гранде делла Мізерікордія експозиції з робіт сучасних українських та іноземних митців, а також музейних шедеврів з України.

Для практики подібних міжнародних імпрез це справді неможливі терміни. Але війна вимагає швидких і сміливих рішень. Тут, як і на фронті, Україна продемонструвала потенціал. PinchukArtCentre реалізував проєкт у партнерстві з Офісом Президента України, Міністерством культури та інформаційної політики, у співпраці з Національним художнім музеєм України, Національним музеєм у Львові ім. А. Шептицького, міжнародними інституціями.

Традиційно у Венеції PinchukArtCentre представляв виставку переможців свого Future Generation Art Prize, конкурсу для молодих художників з різних континентів. Останніми роками його експозиції сперечалися з головним проєктом бієнале в проговоренні актуальної цивілізаційної адженди. Конкурс є візитівкою PinchukArtCentre на міжнародній артсцені. 2021 року у Києві він укотре продемонстрував цікаві твори та рішення. Проте, уже маючи домовленість про участь в офіційній паралельній програмі бієнале, інституція зробила вибір на користь суто української проблематики. Артдиректор PinchukArtCentre Бйорн Ґельдгоф розповідає: "Це був моральний вибір, і він створив прецедент потужної взаємодії. Сьогодні це спільний проєкт сил приватного та публічного секторів України, що об'єдналися. У реаліях війни українське суспільство демонструє дивовижний приклад солідарності, взаємної підтримки і допомоги. Наша мета - показати цю об'єднану Україну, потужність її самодостатньої культури та міжнародної підтримки".

Початок експозиції окреслюють твори, що дають розуміння тяглості традиції та своєрідності українського візуального мистецтва.

Покрова Богородиці Стефана Медицького - виразно авторське прочитання галицьким спадковим іконописцем XVII століття одного з найпопулярніших образів Божої Матері в Україні. Покрову Богородиці вважало покровителькою запорозьке козацтво. Завідувачка відділу давньоукраїнського мистецтва Національного музею ім. А. Шептицького Марія Гелитович зауважує індивідуальну образність і демократичність Медицького в зображенні Богородиці: "Від неї розходяться стрічки благодаті, а всіх людей вона наче закриває плащем опіки. Тут ми бачимо здорових дітей, калік, знедолених, жінок і чоловіків, заможних і бідних. Різні прошарки населення рівні в очах Богородиці. Вона усіх однаково покриває своїм омофором і за всіх молиться".

Український іконопис з XVIІ століття поєднує західноєвропейські впливи із безпосередністю народної культури. На відміну від застряглого в каноні російського, його образи стали наближеними до реальних людей, причому простих. У продукуванні тенденцій та окремих шедеврів мистецтво України часом випереджало візію сусідів. Важливим фактором було етнічне та релігійне розмаїття населення українських земель.

Колоніальне ставлення до України, що на століття опинилася периферією, розірваною між Варшавою, Москвою, Віднем, призвело до апропріації метрополіями виразних мистецьких постатей і досягнень. Але й у таких умовах тут формувалися мистецькі явища, суголосні світовим. Розгледіти їх міжнародні декларатори мейнстріму не поспішали - хто ж вдивляється в провінцію? Але саме провінція, де розмиваються жорсткі вимоги стилю, має культурний потенціал непередбачуваного.

Відсіч, яку зараз дає Україна російській навалі, вразила цивілізований світ. Його авторитети почали прогнозувати появу творів загальнолюдського значення, нових поглядів та ідей у мистецтві країни, що повернула життя поняттям демократії і свободи. Проєкт "Це Україна" пропонує зрозуміти, що ми вже маємо і у своїй спадщині, і в сьогоденні, те, що варто бачити, чути, вивчати.

"Митці є голосом суб'єктності України, їхні роботи - беззаперечним її доказом", - констатує керівниця Дослідницької платформи PinchukArtCentre Ксенія Малих. Твори Марії Примаченко, Тетяни Яблонської, Бориса Михайлова в експозиції - знаки історії цієї суб'єктності в діалозі з поступом цивілізації. Поглиблений коментар до контексту робіт, що з'явилися в Україні в дні нинішньої війни.

З 24 лютого Євгенія Бєлорусець сорок днів вела в соціальній мережі "Воєнний щоденник". Свого часу вона фотографувала наслідки війни, що триває на Донбасі з 2014-го, описувала долі жінок, які мусили її пережити. Нині ж у рідному Києві сама опинилася в центрі воєнних подій. "Я постійно читав щоденники Євгенії, це стало свого роду щоденним ритуалом", - зізнається Бйорн Ґельдгоф. Зараз вони стали основою інсталяції на виставці.

Такою ж інтимною рефлексією безпосередньої зустрічі з війною, але принципово іншою за способом вираження є серія полотен Лесі Хоменко "Макс в армії". Чоловік мисткині приєднався до війська, вона з дочкою евакуювалася з Києва. І по фотографії, надісланій телефоном, написала його портрет на повний зріст. Згодом з'явилися портрети його побратимів-вояків. Хімік, юрист, митець і IT-інженер постають монументальними героями, якими й бачать сьогодні українці тих, хто зі зброєю їх захищає.

"Труднощі профанації ІІ" Нікіти Кадана - розвиток його роботи, показаної на Венеційській бієнале 2015 року в проєк­ті "Надія". Тоді у скляній вітрині художник представив уламки пришляхових знаків з топонімами постраждалих від бойових дій на Донбасі містечок та інші предмети, залишки чийогось знищеного добробуту й сподівань. Тепер до них додались артефакти з території, що зараз піддається нищенню російською зброєю, а вітрина зникла. Війна розгортається, окупанти у своїй жорстокості перейшли будь-які межі.

Другий поверх Скуола гранде делла Мізерікордіа представляє іноземних зірок у діалозі з українською трагедією й боротьбою. Український прапор відповідно до власної художньої практики обігрують Дем'єн Герст і Такаші Муракамі. Тоді як "Небо над кукурудзяним полем" першого створено спеціально для цього проєкту, диптих другого "Україна: війна і мир" - робота 2018-го.

Олафур Еліассон, який надав прихисток кільком вимушеним переселенцям з України, представив об'єкт "Твій втрачений маяк". Конструкція з лінз старовинного маяка перетворює світловий сигнал SOS на тавтологічне візуальне шоу, провокує емоційне збудження. Так відчувається вплив війни в цифрову епоху, коли щільність драматичних повідомлень викривлює відчуття часу, змушує думати, що його спливло більше, ніж насправді.

Відеоінсталяція Марини Абрамович "Розраховуй на нас" (2003 р.) - реакція на десятиріччя кривавих воєн розпаду Югославії під фінал ХХ століття. Тоді в Європі вперше з часів нацизму заговорили про геноцид. Виступи дітей, що співають на відео, складаються в алгоритм політичної інструменталізації наївних сподівань.

Робота "Валерія" народилась у воюючій Україні. На гігантському полотні французький стріт-артист JR надрукував фотографію п'ятирічної дівчинки з Кривого Рогу, яка, як і мільйони українських дітей, мусить далеко від власного дому шукати прихистку від насильства окупантів. Понад сто волонтерів розгорнули монументальний портрет Валерії на вулиці Львова на знак співчуття до дітей, загиблих під російськими бомбардуваннями в Маріупольському театрі. Акція подорожує світом, а фото Валерії потрапило на обкладинку журналу Time.

Нав'язану нам війну глибоко переживають не лише в Україні. Невмотивованість нападу й жорстокість агресора, стійкість і взаємодопомога наших співвітчизників доводять, що свобода - не філософема, не юридичний параграф, але потреба людини. Настільки важлива, що її втрата для мільйонів українців різних національностей співставна із втратою життя. Тому вони не здаються. Ця трагічна актуалізація сенсу поняття "бути людиною" викликала хвилю гуманістичної солідарності. Воля громадян випереджає в ній готовність урядів та інституцій реагувати. Міжнародний ансамбль виставки "Це Україна: захищаючи свободу" уособлює безпрецедентний рівень підтримки, яку демонструють українцям інші народи.

У Скуола гранде делла Мізерікордія українське мистецтво в поєднанні зі світовим звучить як природна складова європейської цивілізації. На її великій сцені ми промовляємо те, до чого нарешті з увагою прислухаються. Бо нам є що сказати крім фрази "Здоровенькі були", яку століттями приписував колоніальний сценарій.

Квітень 2022

Доктрина "русского міра" (російського світу) стала базисом експансіоністської політики путінської Росії. Поставивши при владі свого висуванця, представники російських силових структур були свідомі економічної та технологічної відсталості власної країни. Ідея розвитку в прозорій співпраці із західним світом не влаштовувала їх через вимоги цього світу щодо прав людини та інших універсальних цінностей.

На тлі економічних потрясінь 1990-х, що призвели до масового зубожіння на всьому пострадянському просторі, у Росії розпочалася пропаганда з дискредитації ліберальних, а згодом і демократичних цінностей, яка вийшла на рівень державної. Зростання економіки завдяки світовій кон'юнктурі попиту на російські енергоресурси й результатам ринкових реформ супроводжувалося роздуванням реваншистських ідей, культу ретроспективної величі та ксенофобських настроїв, історично притаманних російській культурі.

Наявність у Росії ядерної зброї підживлювала її браваду навіть у роки вбогості й животіння, а економічна стабілізація гальванізувала сутність російської державності. За зростання комфорту російське суспільство сплатило відмовою від прав і свобод, практикуючи замість них ритуали національної мегаломанії.

Ідея "русского міра" як імперського проєкту в протистоянні колективному Заходу була артикульована в середині 1990-х у колі Московського методологічного гуртка - російських інтелектуалів, які болісно переживали програш у галузі світової гуманітаристики.

"Сьогодні для Франції розповсюдження французької філософії може бути одним з останніх конкурентоздатних транснаціональних виробництв. Бо на ринках вина й сиру, на ринках атомної енергетики й автомобілебудування вони поступаються своїми позиціями. Та зате Фуко - найбільш читаний філософський автор в американських університетах", - ревно зауважував методолог Петро Щедровицький, один із батьків концепції "русского міра". Він наполягав на тому, що в Росії сформувалися "специфічні способи мислення, які кардинально відмінні від того, про що пише Габермас, і від того, про що пишуть сучасні французькі філософи".

Близько 1997 року Щедровицький зі співавторами запропонував бачення "русского міра", за яким "сьогодні Росія влаштована так, що в кордонах Російської Федерації і в тій "Росії", що не окреслюється цими просторовими кордонами, - однакова чисельність людей". До складу так званої "зовнішньої Росії" методологи записали всіх, хто говорить російською мовою, незалежно від національності, громадянства та їхньої власної волі. "Включалися й білінгви, оскільки інакше б не виходило такого точного кількісного збігу", - зізнається Щедровицький. І підкреслює, що доктрину цю визнав саме Путін: "Він став вимагати від низки державних чиновників ставлення до росіян за кордоном як до потенційних громадян".

За Путіна починається постійна й структурна реалізація такого ставлення через пропагандистську, економічну, шпигунську та підривну діяльність на територіях сусідніх із Росією держав, що триває десятиріччя. Її результатом стала війна з Грузією, анексія Криму й кривава авантюра з "ЛДНР", а тепер й імперіалістична агресія проти України. "Адже це спосіб пристосування, адаптації Росії як РФ до глобалізації, - пояснював "русскій мір" Щедровицький. - Маленькі країни пристосовуються шляхом пропускання глобалізації, а великі - шляхом входу в простір глобалізації. Вони шукають спосіб пристосуватися до глобального світу: або шляхом колоніального захоплення, або шляхом діаспор. <...> Росіяни за межами РФ - це наша імунна система щодо глобалізації, що нагряне не за рік або два, а за 50 років. Її удар буде сильним, набагато сильнішим, ніж усе, чого ми зазнавали впродовж останніх 15 років".

Сьогодні ми бачимо, що доктрина, запропонована методологами заради порятунку імперського конструкту Росії, у реальності веде до краху. Бо трактує "велич" держави поза категоріями економіки, етики, свободи й соціальної вмотивованості, які лежать в основі лідерства філософської думки Заходу. У глобальному протистоянні сили закону і закону сили побудований на другому "русскій мір" виявляється приреченим як більш примітивна система. Але його викорінення - питання усвідомленої і скоординованої міжнародної протидії.

Популярна політологія говорить про вплив на російську верхівку в її розгортанні до шовіністичного мілітаризму ідеолога євразійського руху філософа Олександра Дугіна. Реальність показує, що значення цього демонізованого персонажа є вельми перебільшеним. Путін - фетишизований образ великого хана в геополітичних фантазіях Дугіна, тоді як внутрішня і зовнішня політика російського диктатора не характеризується жодними сантиментами до тюркського та азійського світу.

Вимушений орієнтуватися на Китай, як більш слабкий партнер у протистоянні Заходу, Путін залишається вірним сталінському баченню імперії, де панує "великий російський народ". Саме за нього підняв перший тост на бенкеті на честь перемоги в Другій світовій війні радянський вождь, миттєво й категорично знецінивши подвиг і трагедію представників усіх інших національностей СРСР, що пліч-о-пліч поборювали нацизм. Проте концепція "русского міра" всотала й ірраціональність, яку Дугін протиставляє західному інтелектуалізму.

Озвучити цей "духовний" складник російської неоколоніалістської доктрини, як і піднести саму назву "русскій мір", доручили у 2009 році новообраному патріарху Московському Кирилу.

"Ядром "русского міра" сьогодні є Росія, Україна, Білорусія, і святий преподобний Лаврентій Чернігівський висловив цю ідею відомою фразою: "Росія, Україна, Білорусь - це і є свята Русь". Саме це розуміння "русского міра" закладене в сучасній самоназві нашої церкви. Церква називається російською не за етнічною ознакою. Ця назва вказує на те, що Російська православна церква виконує пастирську місію серед народів, що приймають російську духовну й культурну традицію як основу своєї національної ідентичності або принаймні як її істотну частину. Ось чому в цьому сенсі ми й Молдову вважаємо частиною цього "русского міра"", - поспішив проголосити експансіоністські претензії Кирил.

Інструменталізація церкви, її зрощення з державою стали наріжним каменем у побудові Кремлем свого антисвіту в протиставленні секулярній цивілізації Заходу. Проте амбіції "русского міра" були засуджені й християнською богословською спільнотою. Волоська Академія богословських досліджень (Греція) оприлюднила декларацію, яку підписали понад триста богословів з різних континентів і країн включно з Росією. Документ засуджує вчення "русского міра" як єретичне, таке, що порушує засадничі принципи світового православ'я.

Декларація констатує: "Від 2014 року, коли Росія анексувала Крим і почала проксі-війну на українському Донбасі, аж до початку повномасштабної війни з Україною та в ході цієї війни Путін і патріарх Кирил використовують ідеологію "русского міра" як основне виправдання вторгнення. <...> Це вчення стверджує, що цьому "русскому міру" протистоїть корумпований Захід, очолюваний Сполученими Штатами та націями Західної Європи, що вже капітулював перед "лібералізмом", "глобалізацією", "християнофобією", "правами гомосексуалістів", які розширюються завдяки гей-парадам, та "войовничому секуляризму". Проти Заходу та проти тих православних, що вже впали в облуду та розкол (такі, як Вселенський патріарх Варфоломій, та інші помісні церкви, що його підтримують) виступає Московський патріархат разом із Володимиром Путіним, як справжні захисники православного вчення, яке вони трактують в категоріях традиційної моралі, ригористичному й непорушному розумінні традиції та пошани до Святої Русі. <...> Ми відкидаємо єресь "русского міра" і ганебні дії російської влади щодо розв'язання війни проти України, яка спричинена цим мерзенним вченням, що не має виправдання - за потурання Російської православної церкви, як дії глибоко не-православні, не-християнські і противні людству".

Але "русскій мір" - не лише єресь. Він є неонацистською ідеологією: має конкретного тоталітарного вождя, містить у собі та використовує у своїй риториці й політиці шовіністичні, фашистські, расистські, ксенофобські ідеї, заклики, образи й цілі. Його мета - та сама, що в націонал-соціалістичного вчення Гітлера: насильницьке розширення імперського простору під приводом особливого цивілізаційного права та шляху.

Про це свідчать слова Владислава Суркова, котрий за мандатом кремлівської верхівки займався впровадженням доктрини в життя: "Для мене що таке "русскій мір"? Це всюди, де люди говорять і думають російською, або де дуже поважають російську культуру, там, де бачать в російській моделі національного розвитку альтернативу для того, що в них є вдома, там, де поважають нашого Путіна, там, де люди бояться російської зброї, - це і є наш вплив. Це також будь-яка країна, що сподівається на Росію, на її захист і заступництво, на те, що вона може прихилитися до неї у випадку конфлікту. <...> Ця ідея "русского міра" - бути поверх бар'єрів, дивитися далі своїх кордонів, і якомога більше взяти в цьому світі, володіти світом в чистому сенсі цього слова, адже російська експансія не корислива... ми не торговельна імперія, ми імперія не корисливості, ми нерентабельна імперія - цим ми відрізняємося від англосаксів". Чисте насилля, безпрецедентне свавілля і нахабство.

"Русскій мір" не враховує ані міжнародного права, ані суверенітету інших держав, ані волевиявлення окремих народів, не кажучи вже про права й свободи кожної окремої людини, яку Москва вписує до свого світу автоматично. 2014 року створена "Декларація російської ідентичності", за якою "росіянин - це людина, що вважає себе росіянином, не має інших етнічних уподобань, говорить і думає російською мовою, визнає православне християнство основою національної духовної культури, відчуває солідарність із долею російського народу".

Що чекає на тих, навіть російськомовних людей, які не готові визнати цей символ віри, бажають залишатися громадянами власних країн, - ми бачимо сьогодні щодня в Харкові, Маріуполі, Чернігові, Мелітополі, Ірпені та інших українських містах, які зазнають нищення від вандальської російської навали. "Жити під ними - це і є смерть", - написав мені друг з окупованого "русскім міром" Херсона.

Війна Росії проти України не залишає сумніву в тому, що доктрина "русского міра" несе загрозу всьому людству. Ця ідеологія має бути засуджена світовим співтовариством і юридично заборонена як неонацистська, тоталітарна та екстремістська.

Березень 2022

"Викрадення Європи" - виставка художника Максима Кантора, тур якої світовими музеями він анонсував імпрезою 28 квітня в Національному музеї історії мистецтва Люксембурга (MNHA). Музей убачає в проєкті "знак солідарності з Україною", проте в Україні позиція автора сприймається радше як ґвалтівний акт.

Проєкт "Викрадення Європи", крім музейних включає велику галерейну виставку, відправку картин до Мальтійського ордену в Римі та на інтернаціональний аукціон. На своїй Facebook-сторінці Максим Кантор наголосив, що половину свого гонорару передасть родинам постраждалих від російської війни в Україні. "Перераховую в рівних частинах: і родинам загиблих українців (жертвам агресії), і родинам загиблих росіян (обдурених пропагандою й таких, що віддали життя за примхи влади). Я не розрізняю жертв війни: у моїх очах усі вони заслуговують на співчуття", - написав митець.

Ця позиція над сутичкою, обґрунтована загальними гуманістичними розмірковуваннями, в українських реаліях має вигляд морального нігілізму. У самому міфі про викрадення Європи йдеться про факт зґвалтування. Про нього промовляє і використане Кантором у назві виставки слово the Rape.

"Близько 25 дівчат і жінок у віці від 14 до 24 років були систематично зґвалтовані під час окупації в підвалі одного будинку в Бучі. Дев'ятеро з них вагітні. Російські солдати сказали їм, що вони будуть ґвалтувати їх до такого ступеня, що вони не захочуть сексуальних контактів із жодним чоловіком, щоб перешкодити їм мати українських дітей", - ці свідчення уповноваженої з прав людини в Україні Людмили Денисової завдяки BBC облетіли світ.

"Повідомлення про зґвалтування надійшли з Київської, Херсонської і Чернігівської областей. Про ці злочини повідомляють жертви, що вижили, і очевидці. Вони повідомляють про групові та багаторазові зґвалтування окупантами. Жінок ґвалтували в присутності членів їхніх родин, погрожували вбити їх самих, їхніх дітей або інших членів родин", - розповіла на спеціальному засіданні Ради Безпеки ООН, присвяченому наслідкам для дітей і жінок російської війни проти України голова правозахисної організації "Ла Страда" Катерина Черепаха.

"Багато з постраждалих вбито російськими окупантами, які намагалися приховати ці злочини. Ми знаємо про всі ці злодіяння, і ми хочемо, щоб ви почули, що насильство і зґвалтування російські окупанти в Україні використовують як зброю", - підкреслила Катерина Черепаха.

Станом на 10 квітня, за даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини, 142 дитини було вбито в Україні через війну, 229 отримали поранення. "Ми знаємо, що ці цифри, імовірно, набагато вищі. Чимало дітей загинуло під перехресним вогнем або в результаті застосування зброї вибухової дії в населених пунктах", - заявив директор з надзвичайних програм ЮНІСЕФ Мануель Фонтейн.

У цьому контексті намагання Максима Кантора ставити знак рівності між громадянами країни, що зазнала агресії, та окупантами не витримує критики. Так, мільйони громадян Росії задурені державною пропагандою, залякані репресивною системою влади. Так, Максим Кантор виступає критиком Володимира Путіна, у деяких картинах створює на нього карикатури. Але не сам Путін бомбить українські міста й села, знищує лікарні, дитячі притулки і школи. І не Путін ґвалтує українських жінок і дітей, більше того - він не давав такого наказу своїм співгромадянам.

Росія анексувала та окупувала українські території, розв'язала імперіалістичну війну, з початком найжорстокішої фази якої російський художник і письменник Максим Кантор, що з 1990-х живе в Європі, а з 2016 року має громадянство Німеччини, неодноразово демонстрував зверхньо-поблажливе ставлення до України. Ось кілька цитат з його публічних постів та коментарів у Facebook:

"Збройні Сили України припинять існування в найближчі дві доби"; "Зеленський отримав притулок у Франції, підпише статус нейтралітету України, але проблеми цим не будуть вичерпані"; "Росія залишиться Росією, величезною територією, керувати якою можливо лише в імперський спосіб. Розпад Росії на республіки веде до міжнаціональної різанини. Як із цим бути? Перехід України під європейське крило є сумнівним хоча б тому, що її під це крило вже не беруть, залишили одну й не візьмуть у майбутньому"; "Крим - це така доступна тітка, повія, що мандрує по ліжках. Ну, що тепер, через неї світову війну влаштовувати?"; "Дурнем буде той, хто вирішить, що такий великий крок, як європейська війна, затіяний заради Києва. Котрий нікому (як і Луганськ) не потрібен у принципі".

То навіщо тоді апропріювати українську проблематику до власних мистецьких стратегій, нав'язувати свою благодійність? Бо Україна нині в центрі світової уваги, її підтримують культурні авторитети і мистецькі зірки.

Уже 27 лютого, після провалу його передбачення про швидкий крах Збройних Сил України, коли кияни ховалися від бомбардувань у метро і підвалах, Максим Кантор перейнявся: "Концерт/виставка в Києві. Пропоную зібрати колектив - музикантів, поетів, філософів, письменників, священників. Форум має бути представницький, не менше 50 осіб, і при цьому відомих осіб, знаменитих, щоб подія не здавалася випадковою акцією. Для проведення концерту/виставки/культурної події в Києві потрібні найкращі сили. Вважаю це необхідним і пробую залучити європейських авторів просто зараз. Готовий взяти на себе організаційний клопіт і витрати по квитках". Ця ініціатива демонструє незнання художником елементарної інформації про те, що відбувається в Україні: комендантська година в столиці, обстріли, заборона авіаперельотів тощо. А отже - відсутність щирої зацікавленості українськими проблемами.

Аж тут підвернувся MNHA. "Ця виставка реалізована в дуже короткі строки як реакція на війну в Україні", - пише про "Викрадення Європи" Кантор. При цьому він збирає для демонстрації на ній роботи за 30 років своєї художньої практики.

У фактичній інструменталізації української трагедії зізнається й люксембурзька інституція. У її анонсі читаємо: "Як музею реагувати, як проявляти солідарність із тими, хто зазнає нападу, коли пряме співробітництво з українським музеєм наразі виявляється неможливим, а в наших власних колекціях майже немає предметів, пов'язаних із цією країною? З чистої випадковості MNHA вже задовго до початку бойових дій контактував з уродженцем Росії художником Максимом Кантором, добре відомим своїм критичним ставленням до путінського режиму і останніх подій в Росії. Кантор спонтанно погодився показати понад шістдесят своїх робіт, що викривають тоталітарний і агресивний характер нинішнього російського режиму".

Музей і митець збіглися в лицемірстві. "Десятки тисяч загиблих, частково зруйновані міста, мільйони українських біженців, що блукають Європою", - констатує українську ситуацію MNHA. То чому про це у вас говоритиме художник, який у Києві був лише два дні в 2013 році? Чим його погляд з буржуазного добробуту старої Європи цінніший за досвід українських митців і мисткинь, тисячі з яких нині вимушені шукати притулку, рятуючись від насильства Росії? Маємо справу з колоніальною оптикою.

Відкриваючи для своїх співгромадян майже незнану країну, що, між тим, є найбільшою в Європі за територією й має столицю, якій більше тисячі років, можна було б поцікавитися історією її мистецтва. І дізнатися, наприклад, що в паризькому Луврі та женевському Музеї мистецтва та історії зберігаються полотна Дмитра Левицького, українця й киянина. Він розписував Андріївську церкву в Києві, був одним із засновників секулярного живопису в Російській імперії і автором єдиного портрету Дені Дідро, який сподобався філософу-просвітителю.

Максим Кантор - визначний художник сучасності, неординарний інтерпретатор історії мистецтва, послідовний критик російської політичної ситуації. На обурення, яке викликало пристосування його "ВикраденняЄвропи" до трагедії Україні, він відповідає: "Я прошу зрозуміти, що я вважаю російський народ також жертвою цієї війни. Тисячі людей опинилися обдуреними й утягнутими до м'ясорубки війни не за переконаннями. А внаслідок пропаганди й тотального тиску влади. Молоді й навіть юні люди опиняються втягнутими в злочин просто через громадянство".

Враховуючи ці аргументи, залишається питання - до чого тут Україна і її жертви, котрим нав'язується контекст цієї виставки? Її можна присвячувати антипутінському руху, новій хвилі російської еміграції з її проблемами. Але видавати це за жест солідарності з українцями, пропонуючи їм благодійність за принципом "порівну з тими, хто на вас напав" - об'єктивація й моральне зґвалтування.

Аби не створювати двозначну, коли не цинічну ситуацію, MNHA варто прибрати згадки про Україну з офіційного позиціонування цієї події.

Травень 2022

Збірка есеїв мистецького критика, куратора та публіциста Костянтина Дорошенка є переосмисленням його доробку з 1995 року. В портретах знаних і маловідомих співвітчизників, рецензіях на культурні та суспільні події, полемічних висловлюваннях автор аналізує тенденції розвитку України як незалежної держави, її здобутки й помилки на цьому шляху. Тексти створюють певну драматургію, змушуючи читача міркувати про напрямок руху країни в новітньому часі, кристалізацію цінностей, на фронтирі захисту яких стоїть Україна сьогодні. Принциповою для Дорошенка є україноцентрична оптика, звідси назва збірки - "За київським часом". Видання розраховане на широке коло читачів, які цікавляться поглядом на українську історію та культуру, що базується на принципах відкритого суспільства та європейського єднання. Тексти насичені маловідомою інформацією про долі, події, персоналій, у доступній формі апелюють до провідних філософських і політологічних течій сучасності, створюють широке поле для рефлексії, стверджують розуміння суб'єктності України, її історичної приналежності до європейської цивілізації, чутливості до свободи й демократії.

В оформленні обкладинки використано портрет Костянтина Дорошенка роботи Сергія Майдукова.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати в будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ "Видавництво Анетти Антоненко".

ISBN 978-617-553-029-0

? Костянтин Дорошенко, 2023

? "Видавництво Анетти Антоненко", 2023

"Квіти ростуть завдяки дощу, а не грому. Ми тут у тиші, бо мовчання - це мова Бога, а все інше - просто поганий переклад", - з такими словами на початку квітня звернувся до українців Мустафа Церіч, один із провідних мусульманських інтелектуалів Європи.

Він був серед учасників місії солідарності світових релігійних лідерів з Україною, що за ініціативою Міжконфесійного інституту Ілії (Єрусалим) відвідала Чернівці. Дев'ятнадцять років Церіч був реіс-уль-улема (верховним муфтієм) Боснії і Герцеговини, разом зі своїм народом пережив багаторічну блокаду Сараєва під час югославських війн, став свідком актів геноциду боснійців з боку сербських військових.

Муфтій відзначив прямі аналогії між заявами кремлівського диктатора щодо України, її державності й народу, і закидами стосовно Боснії сербського президента Слободана Мілошевича, який закінчив життя на лаві підсудних в Гаазі. Мустафа Церіч висловив впевненість, що віддані свободі українці дочекаються тиші і розквіту.

Квіти й сади - супутники українців, знак їхнього побутування всюди, куди їх закидає доля. Навіть переселені за царату до Сибіру вони відтворювали своє бачення добробуту й краси. Сад став об'єднувальною ідеєю для митців із різних міст, що разом із тисячами співгромадян отримали прихисток у столиці Буковини під час війни. Йому вони присвятили стінописи на будівлі газорозподільного пункту поряд із Чернівецьким навчально-реабілітаційним центром "Родина".

Ініціаторкою виступила буковинська мисткиня Аліна Коник. До 30-річчя Незалежності України вона розпочала серію муралів, присвячених видатним постатям Буковини як землі, що поєднала різні національні культури.

Уже в першому стінописі, зобразивши письменницю Ольгу Кобилянську і просвітника Осипа Маковея, художниця заявила особисту манеру, продемонструвала стилістичну гру з українською графікою початку ХХ століття, гуцульською народною іконою, косівською керамікою, румунським конструктивізмом. Агресивна російська інвазія України зупинила розвиток серії. Натомість з'явилася інша ідея - запросити до діалогу з міським простором колег, що приїхали з інших міст.

Концепцію саду запропонував Олександр Богомаз, який народився в Житомирі, один із засновників київської мистецької спільноти "Інститут автоматики". Це друга його художня робота, створена під час війни в Чернівцях. Першу написав для благодійного аукціону на підтримку ЗСУ, котрий зібрав понад сто тисяч гривень.

Олександр зізнається: "У перші місяці навіть думати про живопис не міг. Працював волонтером, розвантажував гуманітарну допомогу. А от пропозиція зробити щось на підтримку війська надихнула. У проєкті стінопису побачив можливість подякувати громадянам Чернівців за їхню шляхетність у ставленні до вимушених переселенців. А коли побачив локацію - в першу чергу замислився про постійних глядачів нашого об'єкту.

Це діти, діти з особливостями розвитку. Якби не вони, малював би війну, бо вона накриває, не дає думати про інше. Але діти варті поваги, вони будуть створювати Україну, коли ми переможемо. І сьогодні, попри повітряні тривоги і трагічні новини, вони мають бачити продовження життя. Сад - це про життя. Про зростання, творення, турботу й радість. Крім того, стінопис я малюю без ескізу, спонтанно, як без ескізу ростуть дерева".

Повага авторів до дітей, та й до дорослих глядачів, виявилася у відмові від візуального підлещування, примітивізації образів, від прикрашання в дусі веселих картинок, якими рясніють стіни будівель в українських містах. Замовниками такого несмаку зазвичай виступає міська влада, знищуючи самий сенс явища муралів, народженого революційними художниками Латинської Америки.

Публічний стінопис, як і сучасне мистецтво взагалі, існує не для того, аби втішати обивателя. Він має соціальну функцію - змушувати замислюватися. Робота Олександра Богомаза, наприклад, відсилає до естетики українського авангарду, що був придушений сталінським соцреалізмом, і до дисидентської традиції шістдесятників, які обирали монументальне мистецтво, аби уникнути прямого ідеологічного обслуговування режиму.

Свою частину проєкту "Сад" Євген Аврусєвіч, випускник Білоруської Академії мистецтв у Мінську, присвятив роману канадської письменниці Марти Блум "Горіхове дерево". Авторка народилася в Чернівцях і розповіла про своє дитинство та юність у буковинській столиці 1921-1943 рр.