5. Ідеали
Знамення на стіні становило навіть більшу загрозу, ніж строк, який те окреслювало: адже провіщення майбутнього йде від Спустошувачів.
Зі щоденника Навані Холін. Єсесес, 1174
-"...до перемоги й довгоочікуваної помсти".
Покликачка мала із собою текст королівського указу, переплетений між двох обтягнутих тканиною палітурок, хоча слова, котрі той містив, вочевидь завчила напам'ять. Воно й не дивно: один лише Каладін зажадав, щоб та повторила монаршу прокламацію тричі.
- Прочитайте ще раз, - попросив капітан, сідаючи на камінь біля багаття Четвертого мосту.
Члени його команди переважно принишкли, поопускавши свої миски зі сніданком, а поряд твердив про себе почуте Сиґзіл.
Покликачка зітхнула. То була тілиста світлоока молодиця, у чиє чорне волосся примішалися руді пасма, які свідчили про предків-веденів або ж рогоїдів. Табором мали ходити десятки жінок на кшталт неї, зачитуючи і, за потреби, пояснюючи Далінарові слова.
Вона знову розгорнула свій "гросбух". "Командир будь-якого іншого батальйону, - знічев'я подумав Каладін, - неминуче переважав би її за рангом і суспільним становищем".
- "Іменем короля, - почала покликачка, - Далінар Холін, Великий князь війни, наказує змінити спосіб здобуття й розподілу яхонтосердець на Розколотих рівнинах. Віднині їх почергово здобуватимуть двоє великих князів, що діятимуть у парі, а всі трофеї відходитимуть королю, який вирішуватиме - ґрунтуючись на боєздатності й вірнопідданості кожної зі сторін - кому яка частка належить.
Великих князів, чиї армії відповідатимуть за здобуття чергового яхонтосерця, визначатиме наперед затверджена послідовність. Бойові тандеми не будуть постійними, а залежатимуть від тактично-стратегічної сумісності. Виходячи з положень дорогого всім нам Кодексу, ми очікуємо, що чоловіки й жінки наших армій вітатимуть цей вирішальний крок до перемоги й довгоочікуваної помсти".
Покликачка гучно закрила "гросбуха" й, підвівши очі на Каладіна, звела довгу чорну брову - майже напевне підмальовану тушшю.
- Дякую, - сказав той, і світлоока, кивнувши, подалася до плацу наступного батальйону.
Каладін звівся на ноги:
- Що ж, от і грянула буря, на яку ми чекали.
Обслуга закивала головами. Після вчорашнього дивного казусу з проникненням стороннього до Далінарових покоїв розмова в Четвертого мосту не клеїлася. Каладін почувався дурнем. А втім, Великий князь війни, здавалося, нітрохи не зважав на той інцидент. Він знав куди більше, ніж казав капітанові. "То як же мені виконувати покладені на мене обов'язки, якщо я не маю потрібної інформації?"
Каладін не прослужив начальником охорони і двох тижнів, а політичні махінації світлооких уже стромляли йому палки в колеса.
- Від такої прокламації великі князі аж піну пускатимуть, - озвався від вогнища Лейтен, який розплутував ремінне кріплення Белдового нагрудника: каптенармус видав його з перекрученими пряжками. - Ще б пак: у них-бо чи не все впирається у яхонтосерця. Сьогоднішні вітри принесуть бурю невдоволення.
- Ха! - видобув Скеля, насипаючи Лопенові, який прийшов по добавку, ще ополоник рагу. - Невдоволення? Від сьогодні це називатимуть бунтом. Ти що, прослухав згадку про Кодекс? Ця прокламація - плювок в обличчя тих, хто, як ми знаємо, не дотримує своїх обіцянок.
Рогоїд усміхався: здогадно тому, що думка про гнів - або й бунт! - великих князів його потішала.
- Моаше, Дрегі, Марте й Ете - ви зі мною, - наказав Каладін. - Треба змінити Шрамма з командою. Тефте, як там справи з тренуваннями?
- Просуваються, але дуже повільно, - відповів йому той. - Хлопці з решти мостонавідних команд... Скажімо так: до нас їм далеко. Келе, тут треба придумати ще щось - якийсь додатковий спосіб, щоб їх надихнути.
- Я над цим поміркую, - пообіцяв Каладін. - А доти спробуймо їжу. Скеле, наразі в нас усього п'ять офіцерів, тож крайнє приміщення можеш забрати під комору. Холін дав нам право безперешкодно отримувати в каптенармуса все, що завгодно, - тож напхай її повну.
- Повну? - перепитав Скеля, і його обличчя розколола широченна усмішка. - Повну-повнісіньку?
- З верхом, - підтвердив Каладін. - Ми місяцями їли юшку та рагу з Душезаклятої крупи. Тож протягом наступного місяця Четвертий міст харчуватиметься по-королівськи.
- Тільки щоб жодних мені панцирів, - озвався Март, беручи свого списа й надягаючи формений кітель. І тицьнувши пальцем у бік рогоїда, додав: - Те, що тепер ти можеш роздобути які завгодно інгредієнти, не означає, наче ми залюбки з'їмо казна-що.
- Висотнохворі низовинці, - буркнув Скеля. - Вам що, сили не треба?
- Ні, дякую: я ліпше зуби збережу, - відказав Март. - От навіжений рогоїд!
- Я готуватиму дві страви, - мовив той, приклавши руку до грудей, неначе салютуючи. - Одну для хоробрих і одну для дурних. А ви зможете обирати, яка кому до смаку.
- Бенкет та й годі, - втрутився Каладін. - Скеле, треба, щоб ти підготував кашоварів і для решти казарм. Навіть якщо тепер, зі зменшенням чисельності регулярної армії, в Далінара є для нас зайві кухарі, я хочу, щоб мостонавідники були самодостатніми. Лопене, тебе я віднині призначаю заступником Скелі, а Шена з Даббідом - твоїми помічниками. Щоб перетворити цю тисячу неборак на солдатів, починати слід із того самого, що й з усіма тут присутніми - наповнити їхні шлунки.
- Зробимо, - засміявся Скеля, плескаючи по плечі паршмена, який саме підійшов по добавку. Шен лише останнім часом аж так осмілів і, здавалося, почав менше ховатися в задніх рядах. - Я навіть чалове лайно в казан не додаватиму!
Довкола захихикали: Скелю ж бо свого часу саме за це й запроторили в мостонавідники. Каладін рушив до монаршого палацу - того дня Далінар мав важливу зустріч із королем - аж тут до нього долучився Сиґзіл.
- Знайдете хвилинку, сер? - тихо спитав азіш.
- Так, якщо треба.
- Ви обіцяли дати мені можливість виміряти ваші... особливі здібності.
- Обіцяв? - перепитав Каладін. - Щось не пригадую...
- Ви хмикнули.
- Хмикнув?..
- Коли я згадав про вимірювання. Вам начебто здалося, що це гарна ідея, і ви сказали Шраммові, що з нашою допомогою могли б ліпше збагнути свій потенціал.
- Гадаю, так і було.
- Нам треба точно знати, що вам до снаги: діапазон можливостей, час утримування Буресвітла. Ви ж згодні, що чітке усвідомлення меж ваших здібностей стало б цінною інформацією?
- Так, - неохоче погодився командир.
- От і чудово. В такому разі...
- Дай мені кілька днів, - попросив Каладін. - Підготуй місце, де нас ніхто не побачить, а тоді... що ж, гаразд: тоді я згоджуся на ваші експерименти.
- Чудово, - відказав Сиґзіл, - бо я їх уже розробляю.
Азіш спинився й далі не пішов, а капітан із рештою продовжили свій шлях.
Поклавши списа на плече, Каладін розслабив п'ястка. Він-бо частенько виявляв, що стискає ратище надто сильно - аж до побіління кісточок - неначе частина його й досі не вірила, що зброю тепер можна носити прилюдно і ніхто її більше не відбере.
Повернувшись зі свого щоденного обльоту навколо табору на ранкових вітрах, Сил спурхнула йому на плече й, умостившись, сиділа - на позір у глибокій задумі.
Далінарів табір був добре організований. Тутешні солдати не валандалися без діла, а завжди були чимось зайняті - гострили й чистили зброю, добували провіант, носили вантажі, патрулювали. У цьому таборі патрулів було чималенько. Навіть попри зменшення чисельності війська, на шляху до брами Каладін із командою проминули аж три - утричі більше, ніж будь-коли бачили в стані Садеаса.
В око знову впадала довколишня малолюдність. Щоб жити в цьому таборі привидами, загиблим не треба було ставати Спустошувачами: порожні казарми робили це замість них. Каладін проминув жінку, що сиділа долі коло одної з будівель і дивилася в небо, притискаючи до себе згорток чоловічого одягу. Поруч матері стояли на доріжці двоє неприродно принишклих дітей: адже в їхньому віці малечі таке невластиво.
Казарми, утворюючи квартали, оточували табір гігантським колом, по центру якого лежала населеніша частина - жвавий район, де стояли Далінарова резиденція й особняки різноманітних генералів із вельможами. Холін мешкав у схожому на курган кам'яному бункері, де майоріли знамена й снували заклопотані писарки, несучи оберемки гросбухів. Неподалік декілька офіцерів понапинали вербувальні намети, до яких тягнулася довга черга майбутніх солдатів. Там упереміш стояли професійні найманці, що добулися на Розколоті рівнини в пошуках роботи, а також пекарі або подібний до них люд, який прислухався до заклику вступати на службу, латаючи собою поріділі після розгрому солдатські шеренги.
- Чому ти не засміявся? - спитала Сил, оглядаючи чергу, коли Каладін саме обходив її дорогою до вихідної брами табору.
- Вибач, - відказав той, - але я не зауважив твого жарту...
- Я маю на увазі раніше, - промовила спрен. - Скеля з рештою засміялися - а ти ні. Коли ти сміявся протягом найтяжчих тижнів, я розуміла: ти примушуєш себе. От і подумала, що тепер, коли життя налагоджується...
- Нині я маю турбуватися про цілий батальйон мостонавідників, - відказав Каладін, дивлячись уперед. - А ще оберігати життя великого князя. У таборі, де я перебуваю, повно вдів. Гадаю, тут не до сміху...
- Але ж вам таки ведеться ліпше - я про тебе і твоїх людей. Подумай, що ви зробили, чого досягли, - заперечила Сил.
Бійня на плато, що тривала цілий день. Він до останку злився зі зброєю та бурями всередині себе. І вбивав - вбивав, щоб захистити світлоокого.
"Він не такий, як інші", - подумав колишній мостонавідник.
А втім, так завжди говорили.
- Я, певне, просто чекаю, - зронив Каладін.
- Чекаєш чого?
- Грому, - стиха промовив той. - Після блискавки обов'язково гримить грім. Буває, не зразу, але неодмінно.
- Я...
Сил спурхнула в повітря й стала навпроти нього, зміщуючись назад синхронно з його ходою. Не летіла - крил у неї не було - і не тріпотіла в повітрі, а просто собі стояла на порожнечі, зміщуючись назад в одному з ним темпі. Складалося таке враження, що звичні закони фізики були їй не писані.
Вона схилила голову набік.
- Не розумію, що ти маєш на увазі. От халепа! Я гадала, наче починаю брати втямки геть усе. Громи? Блискавиці?
- Коли ти спонукала мене воювати, рятуючи Далінара, тобі все одно було боляче, якщо я вбивав - пригадуєш це відчуття?
- Ще б пак.
- От і тут таке саме, - тихенько сказав Каладін і глянув убік.
Він знову стискав ратище надто сильно.
Узявши руки в боки, Сил дивилася на нього й чекала, чи скаже той ще щось.
- Насувається якесь лихо, - промовив зрештою Каладін. - Адже постійно вестися добре не може - не з моїм це щастям і не так влаштоване життя. Мабуть, це якось пов'язане з учорашніми ґліфами на стіні в Далінара. Таке враження, наче вони запустили зворотний відлік.
Спрен кивнула.
- Ти коли-небудь бачила дещо подібне?
- Я щось таке пригадую... - прошепотіла та. - Щось нехороше. Прозрівати майбутнє - не від Гонора, Каладіне. Це щось інше. Щось небезпечне.
Як чудово.
Він нічого більше не казав, і Сил, зітхнувши, спурхнула в повітря, де стала стьожкою світла й полетіла за ним, переміщуючись між поривами вітру.
"Сил казала, що вона - спрен честі, - згадав Каладін. - То нащо ж вона й досі прикидається, граючись із вітрами?"
Треба буде в неї спитати - якщо вона відповість. І якщо взагалі знає відповідь.
***
Поклавши лікті на вишукану кам'яну стільницю, Торол Садеас сплів пальці, роздивляючись Сколкозбройця, увігнаного по центру стола, чиє лезо віддзеркалювало його лице.
Поглинь його Геєна! І коли він устиг постаріти? Садеас уявляв себе молодиком на третьому десятку, а йому вже стукнуло п'ятдесят. П'ятдесят - а бодай їм буря, цим літам! Він випнув підборіддя, оглядаючи меча.
Присяжник. Далінарів Сколкозброєць - вигнутий, немов дуга, з гачкуватим вістрям на кінці й зазублинами біля гарди, що утворювали з першим ансамбль. Наче хвилі, що перекочуються, здибившись над океаном.
Скільки разів йому кортіло цього меча! Тепер це була його власність - але така, яку неначе підмінили. Далінар Холін - збожеволілий від горя і до того морально розчавлений, що битва страшила його - все одно хапався за життя. Цей давній Садеасів друг був наче улюблений сокирогончак, якого вимушено приспали, - аж нá? тобі: отрута не подіяла, і той знову скавулить під вікном.
Ба гірше: новий власник Присяжника не міг позбутися відчуття, наче Далінар узяв над ним гору.
Двері вітальні відчинилися, й досередини прослизнула Йалай. Тонкошию й широкороту, його дружину ніколи не називали красунею - а після всіх цих довгих років і поготів. Але Садеас тим не переймався. Йалай була найнебезпечнішою жінкою з усіх, кого він знав, а це приваблювало дужче, ніж гарненьке личко.
- Дивлюся, ти тут меблі псуєш, - сказала вона, поглянувши на ввігнаного в центр стільниці Сколкозбройця.
Йалай плюхнулася на кушетку поруч чоловіка, обвила рукою його спину й задерла ноги на стіл.
На людях та була зразкова алетійка, але вдома надавала перевагу зручності.
- Далінар гребе в армію всіх, кого може, - сказала вона. - Скориставшись із такої нагоди, я заслала в його табір іще кілька вивідувачів.
- Солдатів?
- За кого ти мене маєш? Тоді вони аж надто впадали б у вічі: адже за новобранцями пильнуватимуть. А от допоміжна обслуга зяє дірками: там-бо також дослухаються до кличу взяти списи й укріпити боєздатність війська.
Садеас кивнув, так само не зводячи очей із меча. Його дружина вибудувала найразючішу шпигунську мережу у всіх військових таборах. І то найбільше вражало те, що про це не знав майже ніхто. Йалай почухала йому спину, від чого по шкірі побігли мурашки.
- Він оприлюднив ту свою прокламацію, - повідомила жінка.
- Зрозуміло. І як її сприйняли?
- Як ми й очікували. Решта нестямляться від люті.
Садеас кивнув.
- Далінар мав би загинути, але якщо вже він досі живий, то ми принаймні можемо покластися на те, що зашморг у нього на шиї незабаром затягнеться сам собою. - Великий князь примружив очі. - Ціною його смерті я старався відвернути крах королівства. А от тепер вагаюся, чи не було б так ліпше для всіх нас.
- Що?
- Я не створений для цього, серденько, - прошепотів чоловік. - Ці дурні забавки на плато не для мене. Спершу мені їх вистачало, але нині з душі верне. Йалай, я прагну війни, а не багатогодинних марш-кидків у примарній надії на якусь дріб'язкову сутичку!
- Ці "дріб'язкові" сутички приносять нам багатство.
Тому він і терпів їх так довго. Садеас підвівся.
- Мені треба зустрітися з іншими - з Аладаром, Рутаром. Ми маємо роздмухати поміж решти великих князів полум'я невдоволення, розпалити їхнє обурення з Далінарових нововведень.
- І яка наша кінцева мета?
- Йалай, я поверну старі-добрі часи, - промовив князь, поклавши руку на ефес Сколкозбройця. - І знову відчую себе завойовником.
Це було те єдине, що досі тримало його на світі. Прекрасний, незрівнянний Запал від перебування на полі бою та боротьби - справжній чоловік проти справжнього чоловіка. Ризик усім заради винагороди. Придушення й упокорення. Перемога.
Лише тоді він знову почувався молодим.
Це була жорстока правда. Але всі найкращі істини - прості.
Схопивши Присяжника за руків'я, Садеас висмикнув його зі стільниці.
- Далінарові закортіло погратися в державного діяча, й мені це не дивно: той завжди потайки прагнув на братове місце. Але, на наше щастя, як політик він нічого не вартий. Своєю прокламацією він налаштує проти себе решту. Під його натиском великі князі візьмуться за зброю, й королівство розповзеться по швах. І тоді, по коліна в крові та з Далінаровим мечем у руках, я викую зі сліз та полум'я новий Алеткар.
- А що, як Далінар усе-таки доможеться свого?
- Тоді нам, серденько, і знадобляться твої вбивці. - Він випустив Сколкозбройця, і той щез, перетворившись на імлу. - Я заново підкорю це королівство, а відтак надійде черга Я-Кеведу. Адже зрештою мета цього життя - навчати вояків. Я, можна сказати, лише виконую те, що велить сам Господь.
***
Щоб дістатися від казарм до королівського палацу - що його Елгокар почав називати Шпилем - знадобилося близько години, й Каладін мав удосталь часу на роздуми. На свою біду, дорогою він проминув гурт Далінарових лікарів зі слугами, які збирали в полі молочко ма?ківниці на антисептик.
Побачивши їх, Каладін згадав не лише як сам збирав її сік, а й про батька, Ліріна.
"Якби він був тут, - подумав капітан, проходячи повз, - то спитав би, чого я не там, із медиками. Забажав би дізнатися, як же так вийшло, що я, вступаючи на службу до великого князя, не попросився у військові лікарі".
Він, певне, міг би домогтися від Холіна зарахувати в санітари весь Четвертий міст. Каладін навчив би їх зцілювати так само запросто, як і орудувати списом, а Далінар пристав би на таку пропозицію: хороших лікарів і санітарів забагато не буває.
Але йому таке навіть на думку не спало. Ні, він постав перед простішим вибором: або очолити особисту охорону великого князя, або залишити військові табори. Каладін вирішив знову повести своїх людей буремним шляхом. Чому?
Зрештою вони добулися до королівського палацового комплексу, зведеного на схилі великого кам'яного пагорка, в чиїй породі було прокопано підземні ходи. Монарші покої розташовувалися із самого верху, і це означало, що Каладін із командою мали піднятися аж казна-куди.
Доки вони дерлися крутими маршами чогось середнього між гвинтовими сходами й дорогою-серпантином, Каладінові не йшла з голови думка про батька та обов'язок.
- Знаєш, а це трішки несправедливо, - промовив Моаш, коли вони добулися нагору.
Глянувши на решту, Каладін збагнув, що ті зовсім засапалися після довгого підйому, проте сам він машинально всотував Буресвітло й тому дихав рівно.
Командир багатозначно всміхнувся - чим порадував Сил - і обвів поглядом схожі на гроти коридори Шпиля. На вході стояли кілька вартових у блакитних із золотом одностроях Королівської гвардії - самостійного підрозділу, окремого від Далінарової.
- Солдате, - мовив Каладін, кивнувши, до одного з них - світлоокого невисокого рангу.
Сам він переважав таких, як цей - але за званням, а не в суспільній ієрархії. Новоспечений капітан не зовсім розумів, як усе це перекладалося на військову субординацію.
Той зміряв капітана поглядом від голови до ніг.
- Я чув, наче ти, фактично, самотужки оборонив моста від сотень паршендійців. Як ти цього досяг?
Він не тільки тикав Каладінові, а й не додав звертання "сер", хоч і мав би.
- Якщо тобі цікаво, - гаркнув ззаду Моаш, - можна й показати. Віч-на-віч.
- Цить! - утрутився Каладін, зиркнувши на підлеглого. А відтак знову обернувся до солдата й пильно глянув йому у вічі: - Мені просто поталанило та й годі.
- Що ж, буває й таке, - відказав вартовий.
Каладін очікувально мовчав.
- ...сер, - додав зрештою солдат.
Капітан махнув своїм людям, і вони пройшли повз світлооких вартових.
Зсередини палац освітлювали сфери в настінних бра - сапфірові й діамантові впереміш, щоб сяйво виходило блакитнувато-білим - і це було маленьким, але разючим нагадуванням про те, як сильно все змінилося. Мостонавідників і близько не підпустили б туди, де зі сферами обходилися так недбало.
Каладін іще не бував у Шпилі - досі він здебільшого охороняв Далінара безпосередньо у військовому таборі. Проте капітан завдав собі клопоту вивчити плани палацу й тому знав шлях нагору.
- Навіщо ти мене так присадив? - зажадав відповіді Моаш, порівнявшись із Каладіном.
- Тому що ти повівся неправильно, - пояснив командир. - Моаше, тепер ти на службі. І маєш навчитися чинити по-солдатськи. А це означає не провокувати сутичок.
- Келе, я не збираюсь розшаркуватися та плазувати перед світлоокими. Все - з мене годі.
- Плазувати тебе ніхто й не примушує - але стежити за язиком ти повинен. Четвертий міст вищий від дріб'язкових сварок і чвар.
Моаш відстав, але Каладін не мав сумніву, що в тому й досі тліло обурення.
- От дивина, - зауважила Сил, знов опустившись Каладінові на плече. - В нього такий сердитий вигляд.
- Коли я очолив мостонавідників, - тихенько сказав він, - вони були тваринами в клітках, яких побоями примусили до покори. Я повернув їм волю до боротьби, проте вони так само залишалися в звіринці. Але тепер двері кліток відчинено. Тож Моашеві й решті знадобиться час на адаптацію.
Але вони впораються. Ще протягом останніх тижнів у мостонавідній команді вони навчилися діяти по-військовому точно й дисципліновано - стояли по струнці, доки їхні кривдники проходили настилом, і ніколи й словом не взяли тих на глузи. Дисциплінованість стала їхньою зброєю.
Його люди стануть справжніми солдатами. А втім, ні - вони вже ними були. Просто тепер їм треба було навчитися, як діяти, не переборюючи гніту Садеаса.
Моаш знову наздогнав Каладіна й шепнув:
- Вибач. Ти маєш рацію.
Той усміхнувся - цього разу щиро.
- Я не вдаватиму, наче вони мені не осоружні, але й не забуватиму про коректність, - повів далі Моаш. - На нас покладено обов'язок, і ми виконаємо його як належить. Ретельніше, ніж дехто очікує. Адже ми - Четвертий міст.
- Молодець, - похвалив його капітан.
З Моашем ставало чимраз важче в міру того, як Каладін дедалі більше йому довіряв. Решта здебільшого ідеалізували свого командира, але цей чоловік зробився йому майже другом - ближчого приятеля Каладін не мав, відколи його лоб затаврували.
Із наближенням до королівської конференц-зали коридор ставав на диво багато оздобленим. На стінах навіть пишалися різьблені барельєфи Вісників, що їх через належні проміжки прикрасили осяйними самоцвітами.
"Що далі, то більше схоже на місто, - зауважив подумки Каладін. - Скоро ця споруда може стати не польовим, а справжнім королівським палацом".
На вході до конференц-зали стояв Шрамм зі своїми людьми.
- Доповідай, - неголосно наказав Каладін.
- Ранок минув тихо, - сказав той, - і хвала Всемогутньому.
- На сьогодні ти вільний, - відповів командир. - Доки триватиме нарада, повартую я, а пообіді мене змінить Моаш. Увечері я знову повернуся, а ти зі своїми тим часом поспіть - вам заступати в нічну зміну, що триватиме до завтрашнього ранку.
- Слухаю, сер, - сказав Шрамм, салютуючи.
Він зібрав своїх людей і рушив до виходу.
З підвітряного боку зала за дверима була оточена великими вікнами. Відчинені віконниці не застували огляду, а підлогу прикрашав пухнастий килим. Каладін іще ніколи тут не бував, а на планах палацу - з міркувань монаршої безпеки - було позначено лише головні коридори та ще проходи крізь приміщення для слуг. Конференц-зала мала додаткові двері - які, ймовірно, вели на балкон - але вхід-вихід був тільки один, із коридору.
Всередині обабіч нього стояли ще двоє гвардійців у блакитно-золотих одностроях. Коло столу для засідань походжав узад-уперед сам король, який мав довшого носа, ніж той, що зображували на портретах.
Далінар розмовляв із Її Світлістю Навані - елегантною дамою із сивиною у волоссі. У військовому таборі тільки й плескали б язиками, що про скандальні стосунки між дядьком та матір'ю короля, але Садеасова зрада заступила цю сенсацію.
- Моаше, - сказав Каладін, показуючи пальцем. - Перевір, куди ведуть он ті двері. Марте й Ете - ви вартуєте на вході, в коридорі. Без нашого дозволу не впускати нікого, крім великих князів.
Моаш не вклонився, а відсалютував королю, й перевірив двері, які справді вели на балкон, котрий Каладін зауважив іще знизу. Він облямовував це найвище приміщення по периметру.
Далінар спостерігав, як виконують свої обов'язки його охоронці. Зустрівшись із ним поглядами, Каладін віддав князеві честь. Він не підведе його знову - як-от напередодні.
- Дядьку, я не впізнаю цих охоронців, - роздратовано зауважив король.
- Вони новенькі, - пояснив Далінар. - На цей балкон ніяк інакше не дістатися, солдате: там чи не сотня футів до землі.
- Добре, що ви попередили, - промовив Каладін. - Дрегі, давай на балкон до Моаша. Зачиніть двері й пильнуйте.
Той кивнув і метнувся виконувати наказ.
- Я ж тільки-но сказав, що ззовні туди не залізти, - втрутився Далінар.
- Тож саме звідти, сер, я, за потреби, й спробував би проникнути досередини, - відказав капітан.
Великий князь на це лише всміхнувся.
А от король закивав:
- Так, правильно... правильно.
- Ваша Величносте, чи має ця кімната інші входи? - поцікавився Каладін. - Може, потайні, замасковані?
- Якби й були, то я не хотів би, щоб сторонні знали про них, - відказав Елгокар.
- Моїм людям не вбезпечити цієї зали, якщо вони не знають, де вартувати. Якщо тут є секретні переходи, то саме вони й становлять найбільшу загрозу. Повідомивши про них мені, ви можете бути певні, що їх охоронятимуть лише мої офіцери.
Король якусь мить удивлявся в Каладіна, а відтак обернувся до дядька.
- А він мені до вподоби. Чому він не очолив твоєї варти ще хтозна-коли?
- Нагоди не випадало, - відказав Далінар, вивчаючи капітана очима, з яких прозирали вдумливість і вагомість.
Князь підійшов і, поклавши руку Каладінові на плече, відвів його осторонь.
- Стривай-но! Що це на ньому - капітанські знаки розрізнення? - долинув ззаду голос короля. - На темноокому? Відколи таке повелося?
Далінар удав, що не чує, і натомість відвів Каладіна до бічної стіни.
- Король, - півголосом почав великий князь, - дуже боїться найманих убивць. І ти маєш про це пам'ятати.
- Сер, здорова обережність полегшує роботу його охоронцям, - зауважив на це Каладін.
- Я назвав би це не "здоровою обережністю", а параноєю, - відказав Далінар. - І чому ти називаєш мене "сер"? Зазвичай до мене звертаються "Ваша Ясновельможносте".
- Якщо накажете, я так і чинитиму, сер, - промовив Каладін, не відводячи погляду. - Хоча таке звертання до безпосереднього командувача не суперечить уставу - навіть якщо той світлоокий.
- Так, але я - великий князь.
- Щиро кажучи... - почав начальник охорони. Він не спитав у Далінара дозволу: той чоловік призначив його на таку посаду, яка, на Каладінову думку, передбачала певні привілеї - ну а якщо він помиляється, то нехай його виправлять. - Кожен із тих, кого я називав "ясновельможним", мене зрадив. А дехто з тих, до кого я звертався "сер", і досі користується моєю довірою. Тож, сер, саме у друге звертання я вкладаю шанобливіший зміст.
- Дивний ти, синку.
- Бо "нормальні" лежать тепер мертві в проваллях, сер, - стиха відказав Каладін. - Садеас про це подбав.
- Гаразд, вистав свої пости на балконі, але подалі, осторонь - там, де вони не підслухають через вікно.
- Сам я також тоді зачекаю з рештою в коридорі, - сказав капітан, зауваживши, що двійко членів Королівської охорони вже вийшли крізь двері.
- Такого наказу ти не отримував, - заперечив на це Далінар. - Вартуй на вході - але зсередини. Я хочу, щоб ти чув, що ми плануємо. Але гляди, щоб почуте не вийшло за стіни цієї кімнати.
- Слухаю, сер.
- На засідання прибудуть іще четверо людей, - пояснив ситуацію князь. - Мої сини, генерал Хал і його дружина, Її Світлість Тешав. Їх пропусти, а будь-кому іншому вхід заборонено, аж доки не завершиться нарада.
Далінар відійшов і продовжив розмову з королевою-матір'ю. А Каладін розставив на пости Моаша й Дрегі, а відтак пояснив Мартові з Етом, кого пропускати. Доведеться йому пізніше повправлятися, як із цим бути. Бо кажучи "і більше нікого" світлоокі насправді не мали цього на увазі в буквальному сенсі. Йшлося приблизно про таке: "А якщо ти впустиш когось іншого, моли Всемогутнього, щоб я схвалив твоє рішення, бо інакше наживеш біди".
Відтак Каладін зайняв свій пост біля зачинених дверей, розташувавшись під стіною з різьбленою панеллю. Та була з якоїсь рідкісної деревини, що її капітан не зміг розпізнати. "Така панель, мабуть, коштує стільки, що я й за все життя не зароблю", - майнуло в думці.
Прибули княжичі Холіни - Адолін і Ренарін. Першого Каладін бачив на полі битви, хоча без Сколкозбруї хлопець мав інакший вигляд. Солідності поменшало, а от зіпсутості та претензійності побільшало. Так, на ньому, як і на решті, був однострій, але на ґудзиках пишалося гравірування, а чоботи... Словом, із дорогезного вепрмантину й без найменшого сліду носіння. Новісінькі й, мабуть, куплені за шалені гроші.
"А проте він заступився за ту жінку на торжищі, - заперечив собі Каладін, згадавши їхню зустріч багатомісячної давнини. - Не забувай і про це".
Що ж до Ренаріна, то його він не міг розкусити. Той молодик - можливо, старший за самого Каладіна, але точно не на вигляд - носив окуляри й тінню ходив за братом. Його тонкі кінцівки та ніжні пальці зроду не знали битви або справжньої роботи.
Сил метушилася залою, зазираючи в усі закапелки, шпарини та вази. Її увагу привернуло прес-пап'є на столі для стенографісток біля королівського крісла, і вона потицяла пальчиком у його кришталеву масу з дивною крабоподібною істотою, що застигла всередині. Що то в неї - невже крила?
- Хіба він не має почекати за дверима? - спитав Адолін, кивнувши в бік Каладіна.
- Наші дії тягнуть за собою безпосередню небезпеку для мене, - мовив Далінар, склавши руки за спиною. Він не дивився ні на сина, ні на охоронця. - Тож я хочу, щоб він знав усі деталі. Це може виявитися важливим для виконання його обов'язків.
Адолін підійшов до батька й, узявши того за руку, стишеним голосом - але таким, що Каладін усе одно почув, - промовив:
- Ми з ним заледве знайомі.
- Адоліне, ми мусимо хоч комусь довіряти, - відказав Далінар звичним тоном. - Якщо в цілій армії і є бодай одна людина, яка гарантовано не працює на Садеаса, то це он той вояк.
Князь обернувся й глянув на капітана, знову вивчаючи його поглядом своїх бездонних очей.
"Далінар не бачив, що я витворяв із Буресвітлом, - із натиском сказав собі Каладін. - Він був, фактично, не при пам'яті. Йому нічого не відомо.
Адже так?"
Адолін нервово змахнув руками, але відійшов у протилежний кінець зали й буркнув щось братові. Тож Каладін залишився на місці, вартуючи у звичній стійці "вільно, по-парадному". "Так, зіпсутий хлопчисько і є".
Генерал, який прибув невдовзі по тому, виявився моторним голомозим чоловіком із прямою спиною й світло-жовтавими очима. Його дружина Тешав мала змарніле обличчя, а її волосся пістрявіло білявими пасмами. Саме вона зайняла місце за письмовим столом, до котрого Навані навіть не підійшла.
- Доповідайте, - наказав від вікна Далінар, щойно за двійком новоприбулих зачинилися двері.
- Гадаю, ви й так знаєте, що почуєте, Ваша Ясновельможносте, - почала Тешав. - Князі палають гнівом. Вони ж бо щиро сподівалися, що ви передумаєте й скасуєте свою прокламацію, - тож її оприлюднення розбурхало пристрасті. Публічну заяву зробив лише великий князь Гатам: він має намір - цитую - "переконати короля звернути з цього нерозсудливого й безвідповідального шляху"...
Король зітхнув і повалився в крісло. За ним негайно сіли Ренарін і генерал. Адолін теж опустився на стілець, але не так охоче.
А Далінар так і залишився стояти, дивлячись у вікно.
- Дядьку? Ти чув, як вони реагують? - спитав Елгокар. - Добре, що ти поки не довів свій задум до кінця. Бо якщо Кодекс стане обов'язковим до виконання під загрозою конфіскації майна, спалахне бунт.
- Це неодмінно буде зроблено, - відказав той. - Я вже й так вагаюся, чи не варто було оголосити про всі нововведення зразу. Якщо в тебе вп'ялася стріла, інколи буває краще висмикнути її одним ривком.
Власне, якщо таке сталося, найліпше залишити стрілу в тілі, доки не отримаєш медичної допомоги. Адже та нерідко не дає стекти кров'ю, й завдяки цьому поранений виживає. А втім, тут, певне, мало сенс промовчати, щоб не породжувати сумнівів у словах великого князя.
- Буря забирай, ну й метафори в тебе, дядьку! - сказав король, витираючи обличчя хустинкою. - Невже не можна висловлюватися делікатніше? Я вже й так боюся не дотягнути до наступного тижня.
- Ми з твоїм батьком переживали й гірші часи, - присоромив його Далінар.
- Але тоді ви мали союзників! Троє князівств були на вашому боці, проти - всього шість, та й ті ніколи не виступали єдиним фронтом.
- Якщо великі князі об'єднаються проти нас, - утрутився генерал Хал, - то нам у жодному разі не встояти. Ми не матимемо вибору, окрім як скасувати прокламацію, а це суттєво ослабить престол.
Король відкинувся у кріслі й схопився за голову.
- Єзерезе милий - та це ж буде катастрофа...
Каладін звів брову.
- Ти з ним не згоден? - запитала Сил, підлетівши до нього в подобі жмуточка тріпотливих листочків.
Коли її голос долинав із таких іпостасей, це якось бентежило. Решта присутніх її, звісно ж, не чули й не бачили.
- Не в тім річ, - шепнув Каладін. - Ця прокламація здійме справжнісіньку бурю. Я просто гадав, наче король... ну... не такий скиглій.
- Нам треба забезпечити собі надійних союзників, - сказав Адолін. - Створити коаліцію. Садеас згуртує один центр сили, а ми - на противагу йому - інший.
- Розколовши королівство надвоє? - втрутилася Тешав, хитаючи головою. - Не думаю, що громадянська війна посприяє зміцненню трону. А надто та, в якій ми навряд чи переможемо.
- Це може стати кінцем Алеткару як єдиного королівства, - погодився генерал.
- Алеткару як єдиному королівству кінець настав не одне століття тому, - тихо промовив Далінар, дивлячись у вікно. - Те, що ми створили, - не Алеткар: адже той означав справедливість. Ми лишень діти, які доношують батькового плаща.
- Але дядьку, - заперечив король, - навіть цей Алеткар кращий, ніж нічого. Ти ж сам сказав: ми століттями не мали й такого! Якщо ми дамо маху і той розколеться на десять князівств, що погрузнуть у війнах, це перекреслить усі батькові старання!
- Твій батько старався не заради цього, синку, - заперечив Далінар. - Ці ігри на Розколотих рівнинах, цей огидний політичний фарс - не до такого прагнув Ґавілар. Гряде Вічновій...
- Що? - перепитав Елгокар.
Далінар зрештою відвернувся від вікна й, підійшовши до решти, поклав руку на плече Навані.
- Ми знайдемо спосіб домогтися свого - або в Геєну цьому королівству й дорога! Але цирку я більше не потерплю!
Каладін схрестив руки на грудях і стукнув себе пальцем по ліктю.
- Далінар поводиться, наче король, - шепнув він самими губами - так тихо, що розчула тільки Сил. - І так само чинять усі решта.
Побачене стривожило капітана. Саме так чинив Амарам - захоплював владу, де тільки міг, навіть якщо вона належала іншим.
Навані звела очі на Далінара й поклала свою здійняту долоню поверх його. Висновуючи з цього жесту, жінка заздалегідь погоджувалася з усім - хай що той планував.
А от король не квапився з висновками й тихенько зітхнув.
- Дядьку, в тебе вочевидь є певний план. Що ж - тоді кажи, як маєш. Бо цей театр починає стомлювати...
- Чого я хочу насправді, то це віддухопелити їх усіх до безтями, - щиро визнав Холін. - Саме так я чиню з новобранцями, якщо ті не хочуть виконувати накази.
- Гадаю, тобі буде важкувато відшмагати великих князів, немов неслухів, дядьку, - сухо промовив монарх, не знати чому машинально потираючи груди.
- Треба роззброїти їх, - мимоволі вихопилося в Каладіна.
Очі всіх присутніх звернулись до нього, а Її Світлість Тешав насупилася - неначе охоронець не мав права розмовляти. А втім, так воно, певне, й було.
Але Далінар кивнув у його бік:
- Солдате? Маєш пропозицію?
- Перепрошую, сер. І ви даруйте, Ваша Величносте, - сказав Каладін. - Це я до того, що коли взвод завдає клопоту, то його розформовують. Найперше, що треба зробити - ізолювати горе-вояк, розкидавши по кращих загонах. Але тут такої тактики, гадаю, не застосувати.
- Не знаю, як можна вбити клин поміж великими князями, - погодився Далінар. - І сумніваюся, що мені до снаги перешкодити спілкуванню між ними. Якби ми перемогли в цій війні, їх можна було б ізолювати, поклавши на кожного різні обов'язки й відіславши в різні місця, а потім обробляти поодинці. Але наразі ми тут, як у пастці.
- Що ж, тоді треба вдатися до наступного кроку - роззброєння, - мовив Каладін. - Порушників дисципліни легше контролювати, якщо примусити їх здати списи. Це деморалізує їх: адже ті знову почуваються, неначе новобранці. Тож чи не можна певним чином залишити їх без армій?
- Боюся, що ні, - відповів Далінар. - Солдати присягали на вірність не безпосередньо короні, а великим князям - і лише ті складали обітницю алетійському трону. Хоча мислиш ти у правильному напрямку.
Тут він міцніше взяв Навані за плече.
- Останні два тижні, - сказав Далінар, - я все намагався збагнути, як підступитися до цієї проблеми. Нутром чую, що мені треба поставитися до великих князів - та що там: до всього світлоокого населення Алеткару - наче до новобранців, яких варто вимуштрувати.
- Він прийшов із цим до мене, і ми мали розмову, - підхопила Навані. - Хай як цього кортить Далінарові, а понизити їх до рангу, котрим можна попихати, насправді не вийде. Тож натомість нам би ввести їх в оману: нехай би вони думали, що в разі непокори зостануться ні з чим.
- Від прокламації вони оскаженіли - от і добре, - сказав Далінар. - Саме цього мені й треба. Нехай подумають про цю війну, про своє місце тут, нехай згадають про вбитого Ґавілара. Якщо я підштовхну їх до солдатських учинків - навіть якщо вони спочатку здіймуть проти мене зброю - тоді, можливо, їх і вийде переконати. Я вмію розмовляти із солдатами. А ще, безвідносно до цього, важливу роль відігрá?є погроза, що я позбавлю їх влади та сили, якщо вони зловживатимуть ними. І для початку, як і пропонує капітан Каладін, їх треба роззброїти.
- Роззброїти великих князів? - не повірив власним вухам король. - Що це за маячня?
- Ні, не маячня, - заперечив Далінар, посміхаючись. - Позбавити їх армій нам зась, але управу на них ми знайдемо. Адоліне, я маю намір відімкнути той замóк на твоїх піхвах.
Княжич на мить насупився, осмислюючи почуте, а відтак його обличчя розколола широченна усмішка:
- Тобто, я знову зможу битися на дуелях? Ти це серйозно?
- Так, - відказав йому батько і обернувся до короля: - Я дуже довго не дозволяв синові брати участь у поєдинках, оскільки під час війни Кодекс забороняє дуелі між офіцерами. Але водночас я що далі, то чіткіше усвідомлював, що решта не сприймають цю кампанію як воєнну - для них це всього-на-всього гра. Тож час дозволити Адолінові зітнутися з іншими тутешніми Сколкозбройними на офіційних турнірах.
- Щоб він принизив їх? - не зрозумів Елгокар.
- Річ не в приниженні, а в тому, що вони залишаться без Сколків. - Далінар пройшов у саму гущу тих, хто сидів на стільцях. - Здійнявши бунт, великим князям доведеться непереливки, якщо всі армійські Сколкозбройці й Сколкозбруї будуть наші. Адоліне, я хочу, щоб ти викликá?в чужих Сколкозбройних на поєдинки честі, де призом стануть Сколки переможеного.
- Вони на це не підуть і відмовляться від турнірів, - заперечив генерал Хал.
- Доведеться подбати, щоб не відмовилися, - сказав Далінар. - Їх треба якось примусити до участі в поєдинках. Може, присоромити, взяти на глузи? Останнє, гадаю, було б легше, якби ми вивідали, куди подівся Дотепник.
- А що як хлопчина зазнáє поразки? - спитав генерал. - Цей план видається занадто непрогнозованим.
- Поживемо - побачимо, - відказав великий князь. - Це лише частина того, що ми зробимо: менша - але водночас і найпомітніша. Адоліне, від усіх тільки й чути, який ти вправний дуелянт, а сам ти без кінця-краю докучав мені проханнями послабити заборону. В армії тридцять Сколкозбройних, як не рахувати наших. Тобі до снаги перемогти аж стількох?
- От іще, - мовив Адолін, широко усміхаючись. - Та я навіть не спітнію, якщо розпочну із самого Садеаса.
"Він не лише зіпсутий, а й самовпевнений", - подумав Каладін.
- Ні, - заперечив на це його батько. - Садеас не прийме особистого виклику, хоча зрештою наша ціль - звалити саме його. Але почати доведеться з другорядних Сколкозбройних.
Решта присутніх здавалися збентеженими - зокрема і Її Світлість Навані, яка підібгала вуста й поглянула на Адоліна. Далінарів план їй, може, й імпонував, але вона була не в захваті від думки, що її племінник битиметься на дуелях.
Проте вголос цього не сказала.
- Як Далінар уже зазначав, - промовила натомість королева-мати, - це лише частина нашого плану. Будемо сподіватися, що Адолінові поєдинки довго не протривають: адже вони здебільшого покликані вселити страх і посіяти паніку, що дасть нам змогу натиснути на деякі фракції саботажників. Проте основну частину зусиль ми маємо спрямувати на комплексні й рішучі заходи з налагодження політичних зв'язків із тими, кого можна прихилити на свій бік.
- Ми з Навані працюватимемо над роз'ясненням великим князям переваг від по-справжньому монолітного Алеткару, - сказав Далінар, киваючи. - Хоча Прародитель бур свідок, що я не так певен своїх політичних талантів, як Адолін - свого хисту дуелянта. Але іншого виходу немає і обирати не доводиться. Якщо мій син буде бичем, я маю стати калачем.
- Дядьку, вони підішлють убивць, - стомлено заперечив король. - Я не згоден із Халом і сумніваюся, що Алеткар негайно розпадеться. Великим князям зрештою сподобалася ідея перебувати у складі єдиного королівства. Але водночас їм до вподоби змагальність, радість суперництва та яхонтосерця. Тож вони підішлють убивць. Спершу тихцем і, ймовірно, не по твою й мою душі, а до членів наших родин. Садеас і решта спробують завдати нам болю, щоб змусити відступитися. Ти ладен ризикнути заради цього своїми синами? А як щодо моєї матері?
- Еге, маєш рацію, - відказав Далінар. - Я про це якось... але так. Це в їхньому стилі.
У його тоні Каладінові вчувалося каяття.
- Ти й досі не бажаєш відступати від свого плану? - спитав Елгокар.
- Я не маю вибору, - відповів його дядько.
І, відвернувшись, знову підійшов до вікна. Він дивився на захід - углиб континенту.
- Тоді скажи мені принаймні от що, - мовив король. - Яка кінцева мета усіх цих зусиль? До чого ти прагнеш? Яким хочеш побачити Алеткар за рік - якщо він, звісно, переживе такі потрясіння?
Спершись долонями на масивне кам'яне підвіконня, Далінар дивився назовні - так, наче прозирав щось, невидиме решті.
- Я хочу, щоб він став таким, як був, небоже, - державою, здатною встояти під натиском бур, королівством світла, а не пітьми. Я прагну по-справжньому монолітного Алеткару, чиї великі князі - вірні трону й чинять по справедливості. Скажу тобі більше. - Він постукав по підвіконню. - Я маю намір відродити Променистих лицарів.
Від подиву Каладін заледве ратища не зронив. На щастя, решті було не до нього - присутні посхоплювалися з місць, витріщаючись на князя.
- Променистих? - перепитала Її Світлість Тешав. - Чи при своєму ви розумі? Ви збираєтеся перезаснувати секту зрадників, які віддали нас на поталу Спустошувачам?
- Батьку, твій план загалом непоганий, - промовив Адолін, ступивши вперед. - Знаю, що ти багато думаєш про Променистих, але... тобі вони здаються не такими, як решті. Якщо ти оголосиш про своє бажання перетворити їх за взірець, нічого доброго з цього не вийде.
А король лише застогнав і затулив обличчя руками.
- Щодо них панує хибне уявлення, - відказав Далінар. - Та все одно навіть сама воринська церква визнає??, що перші Променисті - породження Вісників - були свого часу бастіоном моралі та справедливості. Треба нагадати народу, що Променисті як лицарський орден відстоювали дещо величне. Бо інакше не було б ніякого "гріхопадіння", як його називають перекази.
- Але навіщо? - допитувався Елгокар. - Із якою метою?
- Бо я повинен це зробити. - Далінар позволікав. - Я поки й сам не зовсім певен навіщо. Але мені так веліли. Щоб захиститися й підготуватися до того, що гряде - якоїсь бурі. Можливо, йдеться всього-на-всього про бунт із боку решти великих князів. Сумнівно, але хто його знає...
- Батьку, - сказав Адолін, кладучи руку йому на плече, - все це дуже добре, і ти, мабуть, зміг би змінити популярні уявлення щодо сутності Променистих, але... Присягаюся душею Ішара! Вони вміли те, що нам не до снаги. Посвячення в Променисті не надасть чудо-здібностей - як-от у переказах - звичайній людині...
- Суть Променистих не зводилася до їхніх умінь, - парирував той. - Ішлося про ідеали - про ті ідеали, яких сьогодні бракує. Нам, може, й не зрівнятися з прадавніми Приборкувачами сплесків - себто з їхніми здібностями - але ми можемо наслідувати Променистих в іншому. Я ухвалив для себе це рішення, і навіть не намагайтеся відмовити мене.
Проте решта присутніх не здавалися переконаними.
Каладін примружив очі. То Далінар знав про його здібності? А чи таки не знав? Присутні перейшли до приземленіших предметів - як виманити Сколкозбройних на герць з Адоліном і як забезпечити патрулювання прилеглої території. Далінар сприймав безпеку у військових таборах як необхідну передумову реалізації свого плану.
Зрештою нарада завершилася. Більшість присутніх подалася виконувати отримані накази, а Каладін усе розмірковував про Далінарові слова, які стосувалися Променистих. Сам цього не розуміючи, князь дуже точно схопив їхню суть. У Променистих лицарів справді були ідеали: вони навіть уживали такий самісінький термін - П'ять ідеалів або Безсмертні слова.
"Важить життя, а не смерть, - подумки процитував Каладін, бавлячись із витягнутою з кишені сферою, - важить сила, а не слабкість, важить шлях, а не прибуття". Сукупно ці слова становили Перший ідеал. Він досить туманно уявляв собі їхній зміст, проте нерозуміння не завадило йому осягнути Другий ідеал Вітробігунів - обітницю захищати тих, хто не здатен захиститися самотужки.
Решту три Сил уперто не розголошувала. Мовляв, як буде треба, він і сам їх дізнається. Або не дізнається - і тоді не просунеться далі.
А чи хотів він просуватися? Щоб стати ким? Щоб долучитися до лав Променистого лицарства? Каладін не шукав чужих ідеалів як дороговказів для свого життя. Він прагнув тільки вціліти, аж тут опинився на шляху, що ним століттями не ступала жодна людина, і який міг перетворити його на предмет ненависті або поклоніння по всьому Рошару. Стільки уваги...
- Солдате? - звернувся до нього великий князь, зупинившись біля дверей.
- Сер.
Капітан випростався й відсалютував. То було приємне відчуття - тягнутися в струнку, коли знайшов своє місце. От тільки складно було сказати, звідки бралася ця приємність: від згадок про любе його серцю старе-добре життя, а чи від жалюгідного інстинкту сокирогончака, який знову відчув на собі повідок?
- Мій небіж мав рацію, - сказав Далінар, дивлячись услід королю, який зникав углибині коридору. - Решта можуть учинити замах на мою родину. Це в їхньому стилі - так вони мислять. Тож мені знадобляться охоронні загони, які повсякчас вартуватимуть моїх синів і Навані. Вкомплектуй їх найкращими кандидатами.
- Сер, у мене всіх людей - дві дюжини, - відказав Каладін. - Цього не вистачить для повноцінних охоронних команд, які могли б цілодобово захищати всю вашу четвірку. Незабаром я маю підготувати поповнення, але ж сам лише спис у руках не робить із мостонавідника вояка, не кажучи про годящого охоронця.
Князь заклопотано кивнув і потер підборіддя.
- Сер?
- Критичний некомплект особового складу не тільки в тебе, солдате, - сказав Далінар. - Садеасова зрада коштувала моєму табору багато людей - і то дуже хороших. А тепер мені встановлено крайній термін - шістдесят із хвостиком днів...
Каладін відчув, як його продирає мороз: великий князь сприйняв число, яке виявив надряпаним на стіні, надзвичайно серйозно.
- Капітане, - неголосно сказав Холін. - Мені потрібен кожен дужий чоловік, якого лишень вийде знайти. Я маю муштрувати їх, відновлювати військо й готуватися до бурі. А щоб отримати бойовий досвід, їм слід здійснювати вилазки на плато і битися з паршенді.
Гм, а Каладін тут до чого?
- Ви ж обіцяли, що від нас не вимагатимуть участі у битвах на плато?
- І я дотримаю своєї обіцянки, - запевнив Далінар. - Але Королівська гвардія налічує двісті п'ятдесят вояків - уключно з кількома останніми боєздатними офіцерами, які знадобляться мені, щоб командувати новобранцями.
- Ви це до того, що мені доведеться охороняти не тільки вашу родину, еге ж? - запитав Каладін, відчуваючи, як йому на плечі лягає новий тягар. - Ідеться про намір перекласти на мій загін іще й функції королівської охорони?
- Так, - відповів великий князь. - Поступово, але запевно. Мені потрібні ті люди. А до того ж я вважаю неправильним зберігати осібність обох охоронних служб. З огляду на ваше минуле, в мене таке відчуття, що твої люди, найімовірніше, не містять ворожих агентів. Нехай стане тобі відомо, що деякий час тому на королівське життя, можливо, було скоєно замах. Хто за ним стояв, я наразі не виявив, але мене непокоїть, що в цьому міг бути замішаний дехто з його охоронців.
Капітан охнув:
- Що трапилося?
- Ми з Елгокаром полювали на прірводемона, - пояснив йому Далінар. - Так от під час тієї ловитви, у вирішальний момент, королівська Сколкозбруя мало не відмовила. Як виявилося, багато самоцвітів, що забезпечують її живлення, було підмінено на дефектні, які мали тріснути, не витримавши напруги.
- Я мало що тямлю в Збруях, сер, - зізнався Каладін. - А не могло бути так, що ті самоцвіти вийшли з ладу самі, а не внаслідок саботажу?
- Могло - але ймовірність цього невелика. Я хочу, щоб твої люди позмінно - чергуючись із Королівською гвардією - охороняли Елгокара й монарший палац, знайомлячись із ним і приміщенням. Мостонавідники матимуть змогу підучитися в досвідчених охоронців, а я паралельно відбиратиму з-поміж тих потрібних мені офіцерів, щоб перекинути на муштрування новобранців.
За кілька найближчих тижнів ми з'єднаємо вас у єдиний загін. Командиром я призначу тебе. А в міру перетворення решти мостонавідників на боєздатне поповнення, ми замінимо ними гвардійців, перевівши тих на службу до війська. - Князь глянув Каладінові в очі. - Впораєшся, солдате?
- Так точно, сер, - відказав капітан, хоч і почасти внутрішньо панікуючи. - Буде зроблено.
- От і добре.
- Сер, дозвольте пропозицію. Ви сказали, що збираєтеся розширити зону патрулювання за межі військових таборів, щоб охопити пагорби, прилеглі до Розколотих рівнин?
- Так. Адже там аж кишить розбійниками, хоча це тепер алетійська земля, яка має жити за законами Алеткару.
- Мені треба вимуштрувати тисячу вояків, - сказав Каладін. - Якби ви дозволили нам патрулювати ту територію, це, певне, посприяло б їхньому перетворенню на солдатів. Я б відрядив туди досить великі сили, щоб дати розбійникам зрозуміти: колишня вольниця закінчилася. Такий крок, можливо, змусив би декого з них відступити - а мої люди й у бою побували б, й особливих втрат не понесли.
- Гаразд. Патрулями командував генерал Хал, але тепер він мій перший заступник і потрібен для іншого. Навчай своїх людей, бо кінцевою метою тієї тисячі буде патрулювання шляхів сполучення між Рівнинами й Алеткаром, а також доріг до портів на півдні та сході. Мені знадобляться роз'їзди, які шукатимуть ознак розбійницьких вертепів і приходитимуть на допомогу пограбованим караванам. А ще потрібна конкретика щодо рівня активності лиходіїв і серйозності загрози від них.
- Сер, я подбаю про це особисто.
Буря забирай! Та коли ж він усе це робитиме?
- Гаразд, - відказав Далінар і вийшов із зали.
Великий князь тримав руки за спиною, неначе занурений у задуму. Ет, Март і Моаш рушили йому вслід, як і наказував Каладін. Далінара повсякчас охоронятимуть двоє або й - по змозі - троє людей. Свого часу він сподівався довести їхню чисельність до чотирьох чи п'яти, але буря забирай - тепер, зі стількома "підопічними" це було неможливо.
"Що він за людина?" - спитав себе подумки Каладін, проводжаючи поглядом Далінарову постать. У таборі в нього зразковий лад, а "короля", як добре знав капітан, "грає почет": скажи мені, хто твої підлеглі, і я скажу, хто ти.
А втім, доладний табір і дисципліновані солдати можуть бути і в тирана. Цей чоловік, Далінар Холін, посприяв об'єднанню Алеткару - і то бредучи по коліна в крові. А тепер... тепер він тримався, наче король, хоча справжній монарх сидів у тій-таки залі.
"Він хоче відродити Променистих лицарів", - майнуло в думці. Звичайним зусиллям волі такого не досягти.
Хіба що в Далінара Холіна з'явиться помічник.
