Волохата депресія
Удома постійно прокручую в пам'яті суперечку з Євкою. Чого вона так зациклилася на цьому акторі? Ніби немає поруч прикольних хлопців. Я б теж міг запасти на якусь акторку й не помічати Євку, але ж я так не роблю! Не лайкаю цілодобово фотки Емми Вотсон. Я помічаю ту, хто в мене під носом: Євку, її кучері, веснянки, усмішку.
- Ох, - зітхає Монстр. Мовляв, "як я тебе розумію".
Пам'ятаєте мого рудого котяру, який займається йогою, практикує КОТЛЕТАріанство і постійно дзюрить на татові речі? Так от, у Монстра та сама фіґня. Його теж віднедавна не помічають батьки. Від цього Монстр марніє. Загалом рівновагу мого кота важко похитнути - але навіть на нього іноді нападає депресія. Особливо, якщо вона зубата й волохата.
- Андрійку, хочеш дати ім'я цій принцесі? - запитала мама не так давно, тримаючи в руках щось схоже на кажана.
Зубатим і волохатим "кажаном" виявилося цуценя породи чихуахуа. Знаєте таку? Якщо перед вами маленьке тремтяче створіння з тоненькими лапками, мишачим хвостиком і вухами сторчака, знайте - то чихуа.
Мама побачила таке чудо в наших знайомих і замовила собі на день народження. Тато бурчав: "Хіба тобі мало нас? Мене, Андрія, Монстра, рибок і сусідського таргана Васьки, який інколи забігає на перекус?". Але мама тільки чарівно йому всміхалася. Вона знає: проти її фірмової усмішки тато безсилий.
- Назвемо її Леєю! - я одразу згадав про принцесу із "Зоряних воєн". - Буде Лея Орґана-Соло-Говоруха.
- Гарне ім'я, - схвалила мама.
- Ги-ги-ги, - пирснув тато. - Добре, що нашій принцесі не доведеться ходити до школи.
- Це чому? - запитала мама.
- Бо вона теж запала б на Паттінсона? - вирвалося з мене.
- Бо вона не вижила б там із таким прізвищем! Ха-ха-ха! - реготав тато.
Зараз чихуанці шість місяців і вона постійно лижеться, кусається, їсть сміття та гризе все, що потрапить у лапи: капці, кросівки, іграшки, коробки, книжки, зошити, одяг, шнурівки, подушки, стільці, сумки, гаманці, килимки, губки, носи, пальці, вуха, шкарпетки, фігурки леґо, ручки і т.д. А ще, звісно, паскудить, де їй заманеться.
- Вона ж іще маленька! - виправдовує її мама.
- У неї зубки ріжуться! - жаліє бабуся.
"...без коментарів", - думає Монстр.
Я опускаюся на підлогу до Монстра і співчутливо плескаю по спині.
- Ти мій друг по нещастю, - кажу йому.
Лея швидко відібрала в кота титул мазунчика сім'ї. Все точнісінько, як у мене. Тільки в мене ситуація ще гірша. Паттінсон не гризе фігурки леґо, навіть нігті не гризе. І не бешкетує. До нього не приколупатися, він ідеальний. Тому скинути його з п'єдесталу нереально.
- Ох, - одночасно зітхаємо з котом, думаючи кожен про своє.
Тим часом Лея тут як тут.
- Ш-ш-ш-ш! - Монстр намагається відігнати непрохану гостю від своєї тарілки.
- Гав! - відгавкується мала й нахабніє: кусає його за хвіст, огризається, хрумає котячий корм.
Спустошивши Монстрову тарілку, Лея нападає на морквину, бореться зі сміттєвим пакетом, гарчить на коробки. Вона впевнена, що предмети переслідують її. Монстр дивиться на все це і крутить головою. Він впевнений, що вона "тю-тю на всю голову".
* * *
За місяці депресії наш кіт добряче розкабанів. Воно й не дивно: він постійно хрумає мої солодощі. Сьогодні в схованці зникло пів цукерки "Вечірнього Києва". Забираю цього лінивця до себе в кімнату, зачиняю двері на замок, наводжу на Монстра світло настільної лампи й чекаю, коли він "розколеться". Але цей котяра - міцний горішок. Він гріється під лампою і солодко облизується.
- Монстре, де пів цукерки "Вечірнього Києва"? - влаштовую допит.
- Мур-р-р, - від згадки про "Вечірній Київ" Монстр муркоче.
- На мене теж дівчата забили, - махаю емоційно руками. - Але я не нишпорю у твоїх тарілках!
- Мур-р...
- І це все, що ти можеш сказати на своє виправдання? - продовжую вичитувати.
- Мур-р...
Монстр усівся в позу лотоса і, здається, ніщо не похитне його рівноваги.
- Між іншим, я збирався подарувати цю половину цукерки Іванові Вусатику на день народження! - намагаюся викликати в нього докори сумління. - А тепер мій друг залишиться без подарунка!
- Му...
- А де три "Корівки"? - нишпорю рукою в іншій схованці.
- Му-у-у! Мур-р-р! - Монстр знову оживає.
- Це ж улюблені цукерки дівчат! - скиглю. - Як мені тепер помиритися з ними?
Проте кота мої складні стосунки з дівчатами взагалі не хвилюють. Він розлягається на столі, примружує очі й, здається, медитує.
- Якщо й далі нищитимеш мої запаси, - трясу вказівним пальцем перед його очима, поки він не заплющив їх, - то й сам станеш схожим на корівку!
Очі Монстра круглішають. Він кліпає. Здається, задумався.
- Ти навіть примудрився ум'яти нещасну барбариску! - інспектую останню схованку. - Ні, ну це ж треба! Самі ріжки та ніжки!
- Ш-ш-ш... - перелякано шипить Монстр (певно, перспектива перетворитися на корівку з ріжками й ніжками його лякає).
Я беру котяру й несу в мамину кімнату. Дорогою думаю, що ще трохи, і не зможу його підняти. Монстр трясеться на руках, але не виривається. Він знає: коли я морщу лоба й соплю, то мене ліпше не чіпати. Проходячи повз дзеркало в коридорі, зиркаю на своє відображення. Вираз обличчя в стилі Angry Birds і напружена рука. Може, хоч підкачаю м'язи, носячи цього ненажеру?
- Мам, дай мені контакти свого психолога! - відчиняю двері, попередньо постукавши.
- Навіщо? - дивується вона.
- Хочу зводити Монстра, - зізнаюся. - У нього депресія.
- Любий, я б з радістю, - мама розводить руками. - Але в мене немає психолога.
- Оце вже погано, - розчаровано хитаю головою.
- Я знаю, що допоможе! - за мить у маминих очах запалюються грайливі вогники. - КОТЛЕТОтерапія!
Мама бере Монстра на руки і йде на кухню. Я плентаюся за ними. Вона дістає з холодильника котлети, кладе одну на тарілку й засовує її в мікрохвильовку. Кіт одразу жвавішає. Підхоплюється і в'ється навколо ніг. Мама дістає смакоту і кладе на тарілку кота. Монстр жадібно жує, роззираючись на всі боки. Він розуміє: якщо зволікати, то можна залишитися без котлети. Як каже мій тато, який відвідує курси англійської, "ін біґ фемілі дзьобом дон'т клац-клац".
- Мурняу! - Монстр вдоволено облизується.
КОТЛЕТОтерапія проходить успішно.
- Не сумуй, Монстре, - каже йому мама. - Ви притретеся одне до одного.
- Так! - погоджуюся. - Мене Юрчик спочатку та-а-ак бісив. А тепер ми - найкращі друзі.
Монстр демонстративно відвертається від Леї, яка з'явилася нізвідки й тепер вилизує його тарілку. Мовляв, дружби з цією собакою-об'їдакою бути не може - й крапка. А я думаю про те, що він щасливчик. Його біді легко зарадити. А хто допоможе мені? У мене алергія на Паттінсона та його фанаток - і, здається, ліків проти цієї хвороби ще не вигадали.
